Доповідь мгр. Анни Троян на Святі Героїнь в Українському Культурному Центрі,

Торонто, 10 лютого 2002 р.

Героїв нам потрібно мати,

Їх почини нас вчать

Про одержимість нашої відваги,

Як високо ми можемо піднести

Наш розум, серце й душу

У боротьбі за ідеали

Щоб кращий світ люд збудував,

Без пострахів, знущань і лицемірства,

Щоб кожний день раділи люди,

Який благословив нам наш Господь

Прожить у волі, добробуті і любові,

На рідній й своїй землі. *

У ХХ столітті, в добі, яку Олександр Ольжич назвав жорстока як вовчиця, три окупанти ляхи, більшовики і гітлерівці визискували і нищили українців, щоб їхні землі собі забрати, їхніх дітей в рабство закувати, а їхнє багатство собі загарбати. Найкращі сини і дочки України були свідомі, що вони мусять бути готові на смерть, щоб врятувати духовні цінності і забезпечити не лише розвиток культури, але саме існування українського народу. Часто в нерівній боротьбі своєю хоробрістю вирізнялись дівчата і жінки берегині нашого народу, які умерли в боях, в тюрмах і на засланні, щоб ми могли жити. Вони ще не стоять у Пантеоні Героїв України, але як колись його збудують, місце спокою і пошани до справжніх лицарів народу, то поміж Ольгою Басараб і Людмилою Старицькою-Черняхівською стоятиме струнка, блискуча постать Олени Теліги поетеси, публіцистки, патріотки, націоналістки, яка вірила в незалежну Українську державу, яка боролася за неї своїм горючим словом і свідомо вмерла за неї. На її голові сонце осяє золотий вінок слави.

ІІ. Смерть героїні

9 лютого, минуло 60 років, як в Києві Гестапо арештувало Олену Телігу, її чоловіка інжeнера Михайла Телігу, присутніх у приміщенні членів Спілки Українських Пись-менників і співробітників газети Українське Слово. Їх перевезено до тюрми на вулиці Короленка, під числом 33. Дванадцять днів пізніше, 21 лютого, їх всіх розстріляли в Бабиному Яру. Відомо, що під час допитів і тортур Олена Теліга героїчно трималася, нікого не видала, нікого не зрадила і свідомо йшла на смерть із камери тюрми, де знайшли напис: Тут сиділа й звідси йшла на розстріл Олена Теліга. Зверху був знак тризуба. Один із німецьких катів потім сказав: Я не бачив мужчин, щоб так героїчно вмирали, як ця гарна жінка. Їй тоді було 35 років. Своєю смертю Олена Теліга навіки затвердила візію свого життя, про яку писала в своїх поезіях, щоб якимсь великим чином допомогти своєму народові звільнитись із ярма окупантів. Господь здійснив її палку мрію: зіслав гарячу смерть (Лист). Її душа стала на сторожі вогнистим смолоскипом, щоб освітити шляхи сотням окрилених ніг (Я.Зорич, Ідемо до тебе, вступ до Поворот, К. Штуль).

Під час Другої світової війни тисячі окрилених ніг пішли визволяти свій нарід від двох лютих ворогів більшовиків і нацистів. Це були похідні групи Організації Українських Націоналістів (ОУН), воїни Української Повстанської Армії (УПА) і Дивізії Галичина, і всі ті одержимі на Соловках, які відважились противитись совєтсь-кому раю. Їх сотні тисяч згинуло і лежать, як святе зерно в чорноземі України, щоб знов воскреснути новими поколіннями. І там, у Баби-ному Яру, лежать тисячі українців, розстріляних гітлерівцями, тисячі представників української інтеліген-ції, тисячі українських патріотів. Це про них пророчо писав Олесь:

Зерно, посіяне в негоду,

Кривавим маком розцвіте,

І прийде воля для народу,

І зійде сонце золоте!

Мов лютий вихор, кружляє вітер над глибоким снігом в Бабиному Яру, гне дерева, покриті льодом, мете, кружляє білим пухом над сплячими героями. Сонце огнистим промінням пробиває лід, розтоплює сніг, змагається у шаленім танку, над могилою героїв сплітає вінок слави з кришталевих самоцвітів.

ІІІ. Хто була Олена Теліга?

Олена Теліга дитина діаспори. Народилася вона 21 липня 1906 року в Індійському під Москвою, на дачі своїх інтелігентних, заможних, але зрусифікованих батьків (Н. Полонська-Василенко Українські Жінки-Героїні). Батько, Іван Шов-генов, інженер-професор-царський адміністратор, походив родом із Харківщини. Мати, Уляна Налянч-Качковська, походила із старої священичої родини на Поділлі, родом з Білорусі. В Олени були два старші брати, Андрій і Сергій. Діти виростали в Москві і в Петербурзі, в атмосфері високої культури і матеріальних вигод. Всі дуже тішились маленькою Лєночкою, яку гувернантки вчили російської, німецької і французької мов. З дитинства вона любила читати книжки і пробувала писати вірші.

Під час російської революції, в 1918 році, родина Шовгенових переїхала до Києва, де горіло національне відродження і творилася нова Українська держава. Олені тоді було 12 років. Вона вступила в жіночу гімназію і вперше почала вчитися української мови. Батько викладав в Київському політехнічному інституті і займав високий пост міністра шляхів в уряді Української Народної Республіки. Шовгенові оберталися в колі діячів української культури. Син Андрій поступив в Армію УНР, яка відступила на захід, коли Київ зайняли червоноармійці в 1920 році. Батько і син були евакуйовані до польського міста Тарнова. Олена з мамою і братом Сергієм залишилися в Києві під більшовицьким режимом, без засобів до життя, в холоді і в голоді. До 1920 року Олена мусила вчитися в трудовій школі (де її тато раніше був професором), а влітку сапати комуністичні городи. Умови жахливі, але 15-літня Олена раділа життю, і її спогади про Київ лиши-лись прекрасними: улюблене місто з чудовими парками і схилами над Дніпром, де її дитячі дні тікали швидко, як малі ягнята. (Пятнад-цята Осінь). Два роки пізніше (1922) родина Шовгенових покинула оку-пований, в боях ранений Київ (Пятнадцята Осінь) і поїхала на чужину до батька.

Професор Шовгенов був обраний ректором Української Господарчої Академії в Подєбрадах, в Чехо-словаччині. Це невелике курортне місто в 1920-тих роках стало одним із осередків культурного життя української еміграції. Тут 16-літня Олена вступила на матуральні курси, на яких довелося їй тяжко працювати, бо не знала добре української мови. Часто батькам дорікала, чому її з дитинства не вчили української мови. Після матури вступила в Український Педагогічний Інститут імени Михайла Драгоманова в Празі з метою стати учителькою, але не закінчила його. Писала вірші, дуже багато читала, іноземну і українську літературу, і познайомилась із плеядою українських поетів в Чехословаччині (М. Грива, Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, М. Чирський).

Українську громаду в Подєбрадах Олена назвала Царство Петлюри, де друзі-студенти завзято взялися допомогти їй з русифікованої Лєночки перетворитися на українську Олену. Дуже багато в ті часи їй допоміг Леонід Мосендз, її репетитор і вірний товариш в поетичній творчості. Йому вона завжди старалась допомогти в біді, навіть в особисто дуже скрутні часи. Йому Олена присвятила один з найважливіших її віршів Лист, в якому вона віщо висловлює вогненне кредо свого життя:

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть не зимне умирання.

Допомогли також Олені пізнати і полюбити українську культуру діячі української культури в Подєбрадах і в Празі. Концерти хору Кошиця, виступи бандуристів, театральні вистави, українські народні танки курсів Авраменка (де Олена також танцювала), академії, літературні вечірки, мистецькі виставки, прогулянки, студентські палкі дискусії про минуле України, про причини страти недавно відродженої Української держави. Все це вплинуло на українізацію поетеси.

Але, мабуть, найбільший і вирішальний вплив, який навіки розбудив в ній палку любов до України і до української мови, був із сторони молодого, вродливого кубанського козака, талановитого бандуриста і прекрасного тан-цюриста українських народних танців, хорунжого і фельдшера Української Армії, адютанта Головного Отамана Симона Петлюри, тепер студента агрономічно- лісового факультету Української Господарської Академії в Подєбра-дах Михайла Теліги. Олені було лише 18 років, як вона вперше побачила його і закохалась. Ус-

міхнена, балакуча брюнетка із зеленими очима і гарними ногами припала йому до вподоби. Три роки пізніше Олена і Михайло повінчали-ся. Гості довго згадували, як на весіллі ця струнка, вродлива молода пара блискучо танцювала козачка. Не тільки з'єдналися в них серця, але і душі, палкою любовю, в якій горіла візія великої соборної України і росло бажання чином допомогти це здійснити.

Після смерти матері, щоб бути ближче до батька, Олена з чоловіком переїхали до Польщі, спершу до Варшави, а пізніше до Кракова. Економічні злидні чужини ускладнювали їхнє життя до тієї міри, що Олена і Михайло часто мусіли жити окремо, він у селі на праці, а вона сама в одній кімнаті на 5-му поверсі в місті. Але це не спинювало їх діяльности в українській громаді. Олена безплатно вчила в українсь- кій школі, вела діяльність сту-дентської громади, давала доповіді, писала вірші і статті на суспільно-політичні проблеми і аспекти української культури. Її любили слухати і читати в Літературно-Науковому Віснику, який редагував Дмитро Донцов. Вона, завжди весела, енергійна, дзвінка, переконлива, горіла вогнем боротьби за життя, змагом лицарів до небосяжних взлетів, пошуками за чимсь величним, божественним, вічним. Подібно до Лесі Українки, Олена Теліга зі слова творила гостру зброю проти ворогів України, її стиль модерний, приступно переконливий, повний символів, містичнo пророчий:

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, шо мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість,

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини - гострі і щасливі!

(Поворот)

Її духовним батьком і літературним критиком став Дмитро Донцов, і під його впливом у 1930-их роках Олена Теліга зайняла місце поміж найвидатнішими українськими поетами, разом з О. Ольжичем, Є. Маланюком, Л. Мосендзом і Ю. Кленом. Як прихильник націона-лістичної ідеології (О краю мій, Н. Миронець, с. 385) вона проповідувала, що поет і духовий творець мусить жити так, як пише, і мусить йти самому, куди кличе інших (О краю мій, Я. Зорич, с. 12). Вважала, що характерним для української жінки має бути поєднання найкращої жіночости з найкращою мужністю (О краю мій, Н. Миронець, с. 368). У статті Якими нас прагнете? Олена себе бачила тим ідеалом жінки, яка вже не хоче бути ні рабинею, ні вампом, ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою ... відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне за націю. Вона вірила, що лише в співпраці з чоловіками, а не в окремих жіночих організаціях, повинні шукати жінки своє місце в громадському житті (О краю мій, Н. Миронець, с. 377). За її словами, найвища місія жінки дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати бойовий дух. Братися за спис не жіноча справа.... Але, коли треба буде для здобуття перемоги, жінка стане поряд з чоловіком і піде з ним до кінця (О краю мій, Н. Миронець, с. 375). Тому

Гойдайте ж кличний дзвін!

Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

(Мужчинам)

В 1939 році Теліги переїхали до Кракова, де Олена стала активним членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), революційної організації, яка готувалась до походу на схід, щоб на окупованих Москвою рідних землях зрушити зденаціо-налізований український нарід до боротьби за незалежну державу. Надходили все частіше вістки про брутальне знущання більшовиків над українським населенням. Олена хотіла допомогти підготувати молоді студентські кадри, кликала, будила, захоплювала, ширила ідеї українського націоналізму своїми доповідями, порадами і друкованим словом (О краю мій, Н. Миронець, с. 388). Декілька разів їздила в галицьку Україну і справляла велике враження. Жила переконана, що через поширювання української культури серед народних мас відродиться національна свідомість і бажання скинути ярмо окупантів. Перед нею дороговказом до здобуття неза-лежности України стояла героїчна постать гетьмана Івана Мазепи. Вона писала: коли Мазепа не мав змоги збройним чином, війною зміцнювати свою державу, зміцнював її спокійно... розбудовою української культури. Доба його панування була золотою добою українського мистецтва.... Цей великий політик, як ніхто інший, розумів, що велич надії і сила держави будується... мистецтвом і війною (О. Теліга, О краю мій, Вступне слово на Академію Івана Мазепи). Олена стала членом Культурної Референтури ОУН і рішилася їхати в Україну, на схід, до золотоверхого Києва. Разом з Уласом Самчуком вбрід перейшла річку Сян і 16 липня 1941 року стала на українській землі, і те, що мрією було роками, все обернулось в дійсність і можливість (Поворот).

У 1941 році в Україні розвинулась воєнна хуртовина, яка замінила одних окупантів другими, замість російських більшовиків тепер українці змушені були слухати німецьких нацистів. Коли приятелі і організаційні провідники відраджували іти далі на схід, Олена переконливо питала:

Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість,

шляхетність посвяти, коли цими писаннями шлемо на небезпеки,

то як можемо самі цього не робити?

(О краю мій, Н. Миронець, с. 396).

До Києва Олена Теліга приїхала 22 жовтня, в осінній день прозорий. Перед нею стояло завдання збудити в душах українців заглушені національні почуття. В зруйнованому Києві, у голоді і холоді, під терором Гестапо і серед провокації більшовицьких агентів, Олена кинулась до роботи. Її вибрали головою Спілки Письменників, і вона стала редактором літературного тижневика Літаври. Збирала біля себе талановиту літературну молодь, тішилась ними і вірила, що з них виростуть нові кадри лицарів. Серед наклепів, доносів, образ, арештів і загроз відважно проповідувала національну свідомість і конечність самостійної Української держави. Українських провідників і свідомих інтелігентів гітлерівці вирішили винищити, щоб їм легше було перетворити зденаціоналізовані більшовиками маси в білих рабів для Третього Райху.

Олег Ольжич, голова Проводу ОУН, наказав Олені залишити Київ і приготував авто для неї, Михайла Теліги і себе. Вона рішуче відмовилась: Я не їду... Я вже Вам не раз говорила про це, і тепер повторюю... Перед небезпекою я не тікатиму. Я з Києва більше не виїду. Я належу до нього.... Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає (О краю мій, Н. Миронець, с. 417).

По дорозі до приміщення Спілки Письменників її ще раз остерігали. Олег Штуль записав її останні слова: На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою, їх також поарештують. Я не можу втекти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обовязок сповнила до кінця (О краю мій, Н. Миронець, с. 417).

За нею пішов її любий Михайлик, кому писала: Ми весь час стоїмо на грані невідомих шляхів (Чоловікові). Вони ж обоє повернулись в Україну, де, як вона передбачала:

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

(Поворот, лл. 29-32)

Вона вірила у слова Івана Франка, що:

Їх кров розбудить героїв.

Це початок боротьби, а не кінець!

Вони свідомо і гордо прийняли тернистий вінець страждання і смерти, щоб лишитись вірними тим ідеалам, які носили в серці і душі.

Примітка:

* Анна Троян написала цей вірш в грудні 2001, коли готувалась до доповіді на Святі Героїнь. Батьки її чоловіка, д-ра Олега Трояна, інженери Дмитро і Надія Троян (з дому Ревенко), вчилися в Українсь- кій Господарчій Академії в Подєбрадах разом із Михайлом Телігою і Оленою Шовгеновою. Дмитро Троян був також з Кубані, козак, полковник, осаул кубанського війська, співав і був старостою в тому самому студентському хорі, що і Михайло Теліга. Надія Ревенко під час свого першого року в Академії мешкала в домі професора Івана і пані Уляни Шовгенових, батьків Олени Теліги. Анна Троян (з дому Степанюк) з дитинства була знайома з такими приятелями Олени і Михайла Телігів як д-р Зоя Плітас, письменник Улас Самчук і його дружина Таня Пряхова Самчук та поет Олекса Стефанович.