В Україну – з порадами?
Walter Cap
Цей рік для неньки України
особливий. Бо ювілений! Десять років збулося від дня проголошення незалежности
Української Держави так скоро, що, здається, вчора було. Коли й куди ці
роки ділися? Вже десять років Президентська Влада і Верховна Рада, мов
ткачі на верстаті, нжтаггь килим державного життя-буття. Нитки сплітаються
і розплітаються, а ткачі й собі виплітають килими і килимки. Хто який.
Як кому вдається. Колишніший прем’єр-міністер Павло Лазаренко виткав килим
вартістю чи не на один більйон зелених долярів і, ставши нелегальним найновішим
“діяспорцем”, споглядає на своє багатство з гейби америкaнської
в’язниці. Ще й проголосив себе “політичним біженцем”... Не доткав совго
килима недавній прем’єр-міністер Віктор
Ющенко, ані модерна дисидентка Юля Тимошенко.
Президент Леонід Кучма найкращий ткач. Ткає свій килим вже сім років і ще V не скінчив. І не знає, які взори вибирати. Тому шукає ради-поради у світі-раз в американців, а найчастіше в своїх давніх товаришів з добрих старих часів. Однак не від діяспорців, хоч і до них с^руштилося йому серце, і, з нагоди великого ювілею, запросив їх у гості на форум-зліт до Золотоверхого. Полетять, як лелеки до свого гнізда-вже втретє.
– Це якби амнестія, – хтось злобно закоментував.
Очевидно, президент уже знає діяспорців як непосидющих неґречних дітлахів, і тому заздалегідь напоминає, що “не має наміру покірно сидіти й слухати їхню перманентну критику”. Ющенко ще виразніше заявив: “Ніхто не повинен приходити ані з Англії, ані з Америки, ані з Китаю і розказувати, як робити лад у своїй хаті. Це все нам самим відомо”.
– Це для мене самозрозуміла державотворча політика світового масштабу. Але для мого приятеля, очевидно, того від політики, не так.
Якщо наші вітчизники не хочуть слухати нашої опінії, то чому ж назвали нас діяспорцями? Резонно думаючи, висловившися по-вітчизнаному, дія-спорці в своєму мовному корені мають закодовані ґени: спорити-критикувати,-відразу дав свій глибокий політологічний коментар.
Ніби всі вони мають рацію, свою рацію. І я маю свою. Бував я в неньці Украні і нікому нічого не радив. Ані не спорив, як діяспорець. Бо коли їхав, пригадувалася мені перша лекція вчителя економіки. Казав він, що економіст-це той, хто радить іншому, як стати мільйонером. Але між економістами нема мільйонерів. А я ні економіст, ні мільйонер...
І другу алегоричну повчальну історійку розповів. Якщо ти рабалка, і до тебе прийде голодний, то, замість йому давати рибу наїстися один раз, навчи його ловити рибу.
Я не рибалка й не дуже люблю рибу, навіть у п’ятницю. Правду сказавши, ця мудрість була практична тоді, як в Україні було багато річок і в них пливали риби. І було їх досить і для русалок, і для мавок і для всіх голодних.
Отже, що я міг радити, що їм робити. Зате мені радили-не раз і не два, двозначне й не двозначне.
– Перенесися до нас жити, на постійно.
– А що я тут робитиму?
– Ти ж пенсіонер? Ні?
Це така собі циганська порада. Хотілося мені було запитати: з чим приїжджати? З вудкою?
А раз чи два слухав я не “циганську”, а вітчизняну пораду: хто би скільки долярів не мав, до гробу їх не забере, але податковий уряд половину візьме. А решту?...
При одній оказії мав я нагоду прислухатися до порад діяспорців одному економістові з посольства України. Що вони йому не дораджували, що робити! І за “приклад ставили Японію, Німеччину, Китай... Він усе спокійно вислуховував і врешті відповів:
– Дайте нам доляри, то побачите, що ми зробимо.
І мав рацію.
Прочитавши в газетах поради Президента й кол. Прем’єр-міністра, я задумався. “Дійсно, щоб радити, що робити, треба долярів. Бо що варта порада, навіть найкраща, без долярів?”
В той скрутний момент задзвонив, якби відчув, мій приятель. І я його попросив про його пораду.
– Знаєш, – каже майже шепотом, якби боявся, щоб його хтось не записав на ленту, як Мельниченко президента Кучму,-радити тим, що при владі? Вони самі дуже добре знають, що робити. А от я маю пораду, що не робити!-сказав з притиском і, якби навмисне, драматично замовк.
– Ну скажи свою пораду,-я не втерпів.
– Ось моя порада, що не робити: не красти і не вбивати!- немов хотів мене потішити, додав: тоді усміхнеться наша заплакана ненька...