Виступ Віктора Ющенка на III Всесвітньому форумі українців 

Дорогі брати і сестри!

Дорога українська родино, яка зібралася зі світів далеких і близьких на перший ювілей нашої рідної матері!

Україні 10 років. Сьогодні вранці, перед тим, як іти на наш Форум, я вимітив на карті світу країни, де прийнялося українське насіння, пустивши корінь у чужу землю. Це – майже півсвіту. Отака наша українська присутність на планеті. Можна радіти, бо на таке здатна лише справді велика і сильна нація. Та тут же я подумав: на жаль, це – тільки етнічна українська присутність, а не економічна, духовна, політична, на які ми маємо право претендувати. А ще подумав: за кожною хвилею еміграції, розпочинаючи десь від Мазепи й Орлика (а може й раніше) і до сьогоднішніх українських заробітчан – щоразу стоїть наша чергова історична трагедія. Політична чи економічна. За цими еміграціями можна читати нашу гірку історію. Та вона – наша. Іншої ми поки що не маємо. Іншу ми лише творимо.

Отож, наш сьогоднішній вселенський український форум дозвольте оцінити не як нагоду поплакатися у вишивану хусточку чи радісно впасти на груди один одному, чи ще раз вигукнути святе “Слава Україні!”, від якого здригнуться наші недруги. Це ми робити вже вміємо. Перш за все, вважаю, що маємо унікальну можливість консолідувати світовий український інтелект на єдиному, найболючішому для кожного свідомого українця запитанні: ми здатні лише героїко-романтично проголошувати свою суверенну державу, а тоді, пересварившись, хто більший герой, втрачати її знову, чи ми здатні на більше – створити Україну раз і назавжди? Зробити її навічно незалежною, демократичною, багатою і сильною. Здобути право голосу в світовій історії. На кінець зрозуміти: на що здатні українці? Яку унікальну культурну вістку ми маємо нести світу, щоб нас за кордоном впізнавали так само, як упізнають французів, німців, американців чи росіян.

Кожен з нас після перших десяти літ свободи мусить відповісти на ці запитання. Ставлю його собі і я. І спробую відповісти на нього публічно.

Так, кілька попередніх століть після Переяслава виснажили, розтрощили національний потенціал нашого народу. А тоді й заборонили нашу рідну історію, мову, культуру, духовність. Святе право на власну державність було опущене до рівня кримінального злочину. Тому цю роль могли виконувати лише лицарі-одинаки від Калнишевського аж до Стуса, Світличного, Чорновола. Як українець, який вижив і зберіг національну душу, я схиляю перед ними свою голову.

Так, ідея української державности жила у свідомості лише сміливих одинаків, але нація, народ ховав її в генетичній підсвідомості. Окрім цього були історичні нагоди. І ми скористалися цими нагодами двічі. Перший раз невдало, на коротку історичну мить. Але й того нам вистачило, щоб протриматися сімдесят, може, найрагічніших років.

Отож, скажу собі: шанс, яким ми скористалися десять років тому – останній. Більше історія нам його не подарує. Тепер все залежить тільки від нас самих. І ми розрахувалися з історією, і вона нам нічого вже не винна. Живіть, як можете і хочете.

Після цього мусимо собі твердо і жорстко сказати: українська свобода і незалежність – це, звичайно, втіха для чесної української душі. Але коротка і минуща втіха. Далі – важка, часто ризикована і, якщо хочете, каторжна повинність. Дім, міст через ріку, фортеця, собор будуються тимчасово (з погляду вічності), держава – навіки.

Що ж ми маємо сьогодні, після першого десятиліття волі?

Український народ. Він є. Недруги і вороги кажуть, що він недержавний, комунізований і нездатний до самостійного життя, що він приречений на другорядні історичні ролі. Неправда. Наш перший “реєстровий” філософ Сковорода сказав про нього: “Не вчіть яблуню родити яблука. Краще відженіть від неї свиней”. Просто з його дороги до самого себе, до здатності самовідродження й істинної величі треба прибрати перепони, які й сьогодні стоять на шляху. Через десять років після того, коли він виявив свою волю до незалежности, його життя не стало ні легшим, ні кращим. Раніше всі були більш-менш рівні в бідності, до якої люд звик у кількох поколіннях. Проголошена економічна свобода ніби дала йому можливість багатіти зі своєї праці. Та нею скористалися окремі.

Однак народ і сьогодні в більшості своїй готовий переламати свою долю, випростатися на повен зріст. Він ще не втратив цього прагнення, хоч запас його дуже ризикований. Так, ми вийшли з рабства розділеними, роздертими на ворогуючі сегменти: за рівнем національної свідомости, за релігійними конфесіями (без єдиної помісної церкви), за політичними поглядами, за мовою. Тільки розділивши, посіявши ворожнечу – нас можна було і можна буде тримати у покорі. Ідея єдности нації і соборности України мусить стати нашою національною ідеєю на цьому етапі. Боротьба за незалежність почалася із знаменитого живого ланцюга з’єднаних українських рук від Львова до Києва. По цьому ланцюзі потекла енергія відродження Держави і консолідації нації. Цей ланцюг простягнувся від Києва до Луганська і Харкова, Одеси і Криму. Зрозуміло, поодинці нам не вижити. Як і без України. Патріотичний прошарок народу, його “самосійна”, а не виховувана впродовж віків еліта повинна об’єднатися першою, подати приклад нації, а не відсиджуватися в партійних “криївках”, з макогоном у руках, який їм здається гетьманською булавою. Такі люди в Україні є. Вони об’єднаються і почнуть діяти спільно, і ми станемо господарями на нашій і своїй землі. У нас є народ. Він такий, яким його витворила історія і доля. Іншого у нас нема, браття. Лише з ним, з вірою в нього, за його активної участі відбудеться нова демократична Україна. Іншого шляху я не знаю.

Кажуть, що три мільйони нашого народу складають західну діаспору, одинадцять – східну. Практично маємо ще одну державу, до певної міри “запасну Україну”. Про всяк випадок... То, звісно, жарт. Бо вона у нас єдина, її не перевезеш з собою ні за пазухою, ні у валізі. Лише – в своєму єстві, в душі. Ми вдячні вам за вашу причетність до долі України.

Знаю, як хотіла відновлення державности західна діаспора, як прагнула брати участь в її відродженні. Знаю, що багато хто з Вас почуваються обманутими у своїх сподіваннях. Будьте переконані: ми побудуємо нашу Україну, за яку не буде соромно в світі.

Знаю проблеми і східної, пострадянської діаспори, її відчуженість від нашої держави. Брак належної допомоги. Підтримую висловлені ініціативи і переконаний, що лише пряма державна підтримка програм культури та духовного розвитку українських громад за кордоном буде свідченням того, що українська держава про них дбає, турбується і цінує. Крім народу маємо владу. Вже не призначену чи завезену з метрополії, а обрану самим народом, обрану демократичним шляхом. Про яку вже багато сказано сьогодні. Яку не згадує тільки лінивий. Я не хотів би повторюватись. Влада проходить іспит демократії і совісті. Ще маємо політичні партії, які розмножуються вегетативно чи й клонуванням. Незабаром матимемо по партії на кожну тисячу українців. Однак, політичне життя в Україні – це не діяльність партій, а швидше їхня бездіяльність або розколи, заохочувані різними силами і владою. Маємо відверто антидержавні політичні сили. Маємо кілька десятків віртуальних демократичних партій. Маємо справді демократичні, патріотичні, державницькі партії, готові дати суспільству нові економічні та політичні ідеї, концепції виходу із кризи. Та вони роз’єднані. Навіть наш легендарний Рух, який відіграв історичну роль у проголошенні незалежности, сьогодні розсічено на кілька філіалів. Якщо на базі справді українських державницьких демократичних патріотичних партій, плеяди чесних, неспокушених ні владою, ні кланами, моральних та господарських авторитетів нації, державницьких громадських організацій, ми і цього разу не створимо сильного виборчого блоку, який запропонує Україні нову політичну та економічну стратегію, утворить стабільну державницьку і реформаторську більшість у парламенті – зневірений народ має право сказати до політиків словами Грушевського: “Ви що, хочете проїхати... пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій... боротьбі, якою вона здобувається, не побивши святкових черевиків на тій груді, по якій тягнеться тяжкий обоз цього походу. Ви краще одійдіть, коли не маєте охоти піддатися твердим вимогам цього страшного часу”.

Отож, все у нас начебто є: народ, виборна влада, багатопартійність. Та нема ще тієї України, за яку покладено стільки лицарських голів і душ, пролито сліз і крові. Ще немає. Бо ми ще роз’єднані.

Впевнений, мій заклик утворити нову, модерну політичну потугу на ім’я “Наша Україна”, яка пропонує українцям відкриту прозору і моральну політику, яка чітко означить український вибір як європейський, яка сміливо кине виклик системній кризі, а не її наслідкам, для якої українська людина і Українська держава – найбільша цінність – цей заклик знайде розуміння та підтримку у народу, національної еліти, політичних партіях.

Пора злізати з гетьманських коней і запрягати їх в одного плуга. Пора скидати цяцьковані кунтуші та братися за чепіги, щоб вчасно відповісти на більшість українських питань і відповісти на глобальні виклики часу. Самодіяльний спосіб побудови держави через помилки і спроби вичерпав себе у попередньому десятилітті.

Я тихо кажу собі і вам: слава українцям, які люблять Україну навіть такою, якою вона є. Слава українцям, які хочуть бачити її модернішою. Та найбільша слава тим українцям, які хочуть і здатні зробити її кращою.

Спішіть робити добро. Щасти Вам.