Роман Колісник 

У своїх статтях у “Новому шляху” п. В Кісь поставив собі незавидне завдання: знайти й покарати т. зв. willing collabotrators (“охочих коляборантів”), очевидно, не всіх в історії України, а тільки тих, що брали участь у винищуванні євреїв під час 2-ої світової війни. У тому контексті він твердить, що українці “охороняють” цю малу групу злочинців, тому українці не мають інтернаціонального респекту. І не матимуть, якщо не проситимуть вибачення за проступки цієї горстки злочинців”. Він ще твердить, що в українців існує “історичний антисемітизм”.

Це дуже загальні гіпотези, які потребують уточнення:

1. Як можна доказати, хто був willing collabotrator, а хто не був willing?

2. Хто і де охороняє цих злочинців?

3. Як їх знайти, якщо вони взагалі є?

4. Чому український народ мав би односторонньо просити в євреїв вибачення за малу групу злочинців? Хто мав би перепрошувати в імені українського народу? Хто прийме ці “перепросини”?

5. Яка дефініція willing collabotrator?

6. Чи “історичний аnтисемітизм” не співзвучний з політичною “аксіомo[”, що українці “родяться з антисемітськими генами”?

Варто при цьому розглянути бодай побіжно ці, м’яко кажучи, контроверсійні “твердження” п. Кіся.

Совєтська дефініція “фашистського коляборанта” така: “Колабораціоністи-зрадники батьківщини, які співробітничали під час 2-ої світової війни з фашистами в окупованих гітлер[івською] Німеччиною країнах Зх. Європи” (Див. “Український Радянський Енциклопедичний Словник”).

Чому ця дефініція обмежується до Західної Европи? Тому, що ці народи мали свої держави, а під окупацією діяли нацистькі “уряди”, створені з їхніх таки людей. Україна не мала своєї держави, й під німецькою, а тим більше совєтською окупаціями на наших землях панував повний терор. Хто не хотів чи не міг “співробітничати”, тобто виконувати розпоряджень окупаційної влади, той був вбитий або попадав до тюрми чи концтабору. Українські землі знову були поділені поміж Генеральним Губернаторством, Румунією і Угорщиною. Українці ніде не мали найменшого голосу.

За одного з більших “колабораціоністів” уважали проф. Володимира Кубійовича, який очолював створений німецьким урядом Український Центральний Комітет у Генеральнім Губернаторстві. Його українці не “охороняли”, а зробили донос до американських властей. Американці його притримали, допитували й звільнили, а його протестні листи до німецьких властей взяли як оскаржуючий матеріял на Нюрнберзький трибунал” (Document 1526-PS-Exhibit USA-178).

Сталін уважав усіх українців “зрадниками батьківщини” і видав (за підписом народного комісара оборони маршала Жукова і народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії) 22 червня 1944 року наказ виселити поза межі України всіх тих, що були під німецькою окупацією. Коли Хрущов про це згадав на XX з’їзді КПРС 25 лютого 1956 року й заявив, що “українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх надто багато і нікуди було вислати”, то заля, взявши це за жарт, вибухнула сміхом. Коли Сталін прибув до Києва після закінчення війни й його квітами вітали діти й дякували за це, що він визволив від німецької окупації, він відповів: “Не дякуйте мені, а дякуйте великому російському народові”. А по німецькому боці воювало проти Сталіна найбільше число росіян з усіх інших національностей.

Число willing collabotrators – цe спекулятивні калькуляції. Хто знає, скільки між ними було українців, скільки поляків, росіян, які творили великий відсоток мешканців на українських землях. А скільки злочинного елементу? Росіяни й поляки вороже ставилися до українців під час німецької окупації й мали згори наказане завдання нищити українських патріотів. Для цієї мети вони мали своїх аґентів у німецьких каральних органах. Навіть у кацетах українці зазнавали нищення, і хто новий з українців прибував, тому радили подаватися за поляка, якщо він з Галичини, або за росіянина, якщо він походив з Великої України.

Тепер опубліковано документи скарг комуністичних чинників в Україні до самого Н. Хрущова на внутрішні війська, які в уніформах УПА нападали як упівці на цивільне населення, щоб дискредитувати визвольну боротьбу. На жаль, в незалежній Україні влада дискредитує борців за українську державність на основі Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року, котрий далі діє.

Найбільшим воєнним злочинцем в Україні був, безперечно, Еріх Кох, райхскомісар України. Коли його арештовано й видано до СРСР, то його не судили ні в Києві, ні в Москві, а видали Польщі, до котрої Кох не мав жодного відношення. Польський уряд засудив Коха на кару смерти, яку замінено на довічну тюрму, й він у вигоді жив до понад 80 років. Жодна держава не звертала уваги на такий дивний “вимір справедливости”.

За воєнними злочинцями досі шукають спеціяльно створені відділення в США й Канаді. В Канаді розслідувала воєнних злочинців комісія під керівництвом судді Джуля Дешена. Скільки українських “коляборанрів” впродовж дворічного слідства вона знайшла? (В Австарлії й Великобританії такі слідства перестали проводитися). Найбільші “осяги”: в Канаді оскаржено одного угорського сотника поліції, під командою котрого вантажили на поїзди в Будапешті євреїв до концтаборів на певну смерть. Канадський суд звільний його, бо ніхто не міг доказати, що він був willing collabotrator.

У США “афера” з Іваном Дем’янюком, якого видали до Ізраїлю й засудили на кару смерти, закінчилася повним фіяском. Його верховний суд Ізраїлю звільнив й він повернувся до США. Але розголос процесу зібрав “своє жниво”, образно кажучи.

Деякі опінії про історію, на які покликається п. Кісь. Американський професор Джон Армстронг уважає, що історія – це фікція. Бо це інтерпретація подій з точки зору даного історика чи подиктованої схеми. Звичайно історію видають університети чи наукові інституції й автори мусять притримуватися “відповідного напрямку”.

Проф. В. Тарнопольський, спеціяліст конституційного права, заявив, що історія писана чужинцями буде чужа – викривлена в некористь українців.

Проф. Роман Сербин ще точніше дав пораду українським історикам: писати з української перспективи.

Для прикладу: чи знайдете в шкільних підручниках історії в канадських школах згадку про несправедливе інтернування багато тисяч українців під час 1-ої світової війни? Про перепрошення сьогоднішніми урядами нема мови, хоч японців перепросили й їх “респектують”, не зважаючи на їхні злочини супроти полонених і корейського та китайського населення. Це один приклад “респекту” з точки зору державного інтересу.

Своєрідну “історію” дивізії “Галичина” подає Соль Літмана з Friends of Simon Wiesenthal Centre в Торонті. У листах, що Літтман розсилає до жертводавців писалося, що “члени СС-Дивізії включають деяких, котрі вбивали євреїв у погромах і облавах у Львові, Одесі, Пінську й інших єврейських скупченнях в Україні й Польщі”... І далі: “У наступі німців на Росію в 1941 році, Україна попала під німецьку контролю. Німці відразу звільнили всіх в’язнів з кожної тюрми в Україні. З цих звільнених вбивців і непоправних кримінальників, котрі допускалися злочинів кожного можливого уявлення, було створено 14 Waffen S.S. Grenadier Division...” Чи це тільки один випадок? А наклепи у мас-медіях, телефільми The Ugly Face of Freedom, SS in Britain і т. і.

“Історичний антисемітизм” – це ще складніше питання, як історія. Мабуть, п. Кісь базує свої погляди на подіях і мітах з часів Хмельницького, Петлюри й інших погромів.

Недавно відбулася в Ізраїлі наукова конференція про Богдана Хмельницького. Брали участь і українські науковці. Писаних документів з тих часів зовсім нема. Проблема з “антисемітизмом” виринула щойно 140 років пізніше, беручи початок, мабуть, у Польщі. Слід пам’ятати, що це відбувалорся 350 років тому. В той час нород був нещадно експлуатований, і, крім кріпацької біди, найважливішою справою була оборона православного християнства. Все таки, ці євреї, які приймали християнство, не були переслідувані. Скільки їх згинуло, разом з поляками й їх службою, ніхто не знає й не може доказати. “Хіба було ходити по кладовищах і відчитувати дати й прізвища похованих”, – сказав один учасник цієї конференції. Скільки їх повернулося назад до своєї віри, як наново прийшла польська влада, годі теж ствердити.

Український народ не мав своєї держави впродовж століть і не мав впливу на політику уряду. В Росії погроми часто-густо були справою урядовиж чинників. Варто згадати інспірований владою у Києві процес проти Менделя Бейліса, оскарженого за ритуальне вбивство християнського хлопця. Лава присяглих, складена з українських селян, не зважаючи на урядовий тиск, винесли вирок: невинний.

Про “антисемітизм” Симона Петлюри, нема що говорити, бо це доказано й “передоказано”, але без найменшого наслідку. Взяти хоча б працю проф. Тараса Гунчака, окремо видану англійською мовою. Слід зазначити, що в уряді УНР були євреї й він запропонував єврейським громадам дати зброю для самоборони, але єврейські провідники пропозицію відкинули. В Українській Галицькій Армії був жидівський курінь, членів котрого поляки переслідували й навіть розстрілювали. Наприклад, Кальман Фінк і його три брати з с. Чорнокінці були добровольцями в УГА. За це їхній батько був засуджений польським польовим судом і розстріляний в ліску “Дубина” біля с. Дубівка. Чи так вони були б поступали, якщо українці були б такі “історичні” чи “генетичні” антисеміти?

Дуже мало згадується про українців, які рятували євреїв. Навіть митрополит Андрей Шептицький, який переховував у своїй резиденцції та повідомляв Ватикан про їхні переслідування, недочекався заслуженого визнання. Я знаю сім’ю Стояновських, яка переховала сестру й брата Альтманів з Гусятина, які згодом виїхали з СРСР до Ізраїлю. Але про це ніде нема згадки. А таких випадків було більше.

Однак про “Генетичний антисемітизм” говориться сьогодні навіть з трибуни Верховної Ради незалежної України, наприклад, нардеп М. Бродський. А як у цьому контексті звучить заява у ВР П. Симоненка, голови Комуністичної партії: “...как извесно, в последніє годи в Канаде получили пристановище тисячі нацистких воєнних преступников, cреді них – сотні бивших бандитов ОУН й вояк 14 ВАФ МСС Добровольческой гренадерской дивизии „Галичина”... – і далі “...зажадати документів і депортації їх в Україну на покарання... і це буде служити інтересам українського і канадського народів…” – закінчив, очевидно, офіційною мовою.

У таких складних справах варто послухати Святішого Отця Івана Павла II, який на Божественній Літургії у Львові, між іншим, порадив забути минуле та просити і пропонувати прощення одні одним – тобто у двосторонніх домовленнях.

Чи знайдеться між колишніми антагоністами доволі провідників доброї волі до такого процесу?...