Михайло Максимович (1804-1873)

Н. Сполька Tомцьо

Першою із цьогорічної осінньої сесії НТШ-К була доповідь кандидата наук Київського університету Сергія Біленького Михайло Максимович і початки наукового українства 26 вересня ц.р. в КУМФ. Голова НТШ-К д-р Дарія Даревич запросила д-ра Марка Стеха представити доповідача численним того вечора слухачам, переважно з академічним стажем, що д-р М. Стех і зробив стисло й вичерпно.

Молодий киянин-науковець Сергій Біленький, спеціаліст з історії Східної Європи кінця XVIII початку ХІХ століття, перебуває тепер в Торонто і є докторантом в Торонтському університеті.

Доповідь про Максимовича почалася з родоводу. Він дрібно-дво?янського походження. Михайло Максимович провів своє дитинство на родинному хуторі на Полтавщині, під впливом маминих братів Тимковських, два з яких були професорами університетів, один Мос-ковського, другий Харківського, а третій губернатором Бесарабії.

На Тимковському хуторі Максимовича охопило велике зачарування українськими піснями, яке залишилося з ним на все життя.

Вступаючи в Московський університет у 1819 році, Максимович вибрав студії словесности. Після двох років перейшов на природничо-математичний факультет, шукаючи точніше окреслених джерел до пізнавання широкого Божого світу, де кожна ділянка науки веде до відкриття істини.

Отримавши диплом кандидата фізико-математичних наук у 1823 році, Максимович почав студіювати медицину. У 1833 році став професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

У галузі ботаніки Максимович удосконалив систематичну класифікацію природи Карла Ліннея, поділяв погляди тогочасних натур-філософів таких як Шелінг і Ламарк, та збагатив імперію великою кількістю підручників та наукових публікацій з ботаніки, а тем із зоології та хімії.

Своїм широким знанням цілого ряду дисциплін Максимович став відомий як енциклопедист і увійшов у найвищі інтелектуальні кола російської імперії.

Із заснуванням Київського університету св. Володимира у 1833 році Максимовича призначили ректором новоствореного університету, деканом історично-філософ?ького факультету та професором історії російської словесности.

Словесність Максимович розглядав як історію писаного і усного слова. Сліди усного слова він вважав особливо важливими і шукав їх і у тогочасній, і у давньоруській літературі, а найбільше в українському фолкльорі. Він збирав народні пісні, казки, приказки, вишукуючи в них дух народу.

У схемі викладів фольклористики Максимович розпрацював порівняльні студії, протиставляючи одну етнічну групу другій і доводячи окремішність кожної.

Його збірка Малоросійські пісні (1827) була в дусі часу модного тоді романтизму; вона принесла Максимовичу славу і мала значний вплив на формування української свідомости цілого покоління інтеліґенції і наддніпрянської, і галицької. Михайло Грушевський вважав цей збірник маніфестом українського народознавства.

Максимович був теж одним з перших систематизаторів фольклору. Він ділив його на тематичні групи: історичні, воєнні, побутові, обрядові, жартівливі і на підставі цих категорій порівнював психічний характер українського і російського народів: як наслідок, виходило, що росіяни є повні глибокого смутку і пошуків забуття.

Українці визначалися боротьбою духу з долею, поривами пристрасти та прихованою твердістю. Такі порівняльні студії прокладали шлях до академічної фольклоризації в Україні, тим більше що були вони в дусі тодішнього романтизму.

Крім дослідів українського фольклору, Максимович інтенсивно працював над дослідами джерел до української історії. До цих джерел входили літописи, археологічні звіти і студії та усі інші оригінальні писання своїх і чужих авторів від початків Київської Руси до Гайдамаччини. І так дослідження регіональної проблематики у межах російської словесности переростало у нову тоді дисципліну української історії як академічного документа.

На підставі Несторового літопису Максимович підтримував модну в той час в імперії теорію, що руси були не скандинавського походження, а словяни з-над Одри, які окупували Придніпровя ще перед приходом норман. Нормани, які сунули з півночі, почали називатися русами під час і після походу на Царгород у 907 р. Рус означало не походження, а підданство.

Університет св. Володимира був заснований з метою русифікації Південно-Західних губерній, де були живучими поважні польські впливи. Максимович як ректор уможливлював мирне співжиття різних етнокультурних громад у межах університету. Як викладач, балансуючи між польським культурним впливом і російським ідеологічним тиском, Максимович невтомно працював над окресленням української ідентичности, основаної на Київській старовині, яка у його схемі понять репрезентувала дух народу, на Придніпровському варіанті української мови та на Лівобережній культурно-політичній традиції.

Найбільшим досягненням Максимовича у Київському університеті можна вважати концептуалізацію українства та популяризацію українознавчої проблематики.

Усі наукові твори Максимовича були писані російською мовою. Він ніколи не виступав проти імперіальної політики, однак в українській історії Максимович залишився безкомпромісним захисником старожитности і окремішности української мови, унікальности українського фолкльору і тяглости української історії. Не був він патріотом на копито ХХ століття, але на ХІХ століття був великим.

Хоча доповідь була прочитана у швидкому темпі з мінімальним зоровим контактом зі слухачами, все-таки вона була дуже цікавою для тих, хто встигав за доповідачем.

Бажаємо шановному доповідачеві корисного побуту в Канаді і блискучої академічної кар’єри.