або рефлексії на деякі документальні фільми режисера М.Ткачука

Марта Онуфрів

Удокументовані сторінки нашої історії. Незнані й болючі. Такі щемливі й разом з тим хвилюючі. Дві історії про вольових і сильних людей, які не хотіли коритися окупантам. І – як найвища й найдраматичніша нота в прекрасній й одухотвореній пісні – смерть через ненависного ворога. Ще й досі ніхто не знає про місця їхнього вічного спочинку. Та пам’ять про них ми повинні зберегти. Саме такий є лейтмотив двох документальних фільмів режисера Михайла Ткачука – “Пані сенаторка” (“Укртелефільм” – “Укртелехроніка”, 20 хв.), “Здобути або не бути” (“Укркінохроніка”, 50 хв., 1994р.). Над “Здобути або не бути” працювали: автор сценарію та режисер – М.Ткачук, оператор – В.Кірсанов, композитор – В.Губа, звукооператор – Л.Мороз, монтаж – А.Фатюкової. Одним з останніх кінострічок режисера М.Ткачука був документальний фільм “Близьке і далеке” , про непрості українсько-польські відносини. Режисерами з польської сторони були Г.Гурна та Л.Зайонц.

Дещо про Михайла Ткачука. Абсольвент кінознавчого факультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. За 25 років режисерської праці він створив біля сімдесяти документальних кінострічок. Деякі з них отримали нагороди на міжнародних кінофестивалях.

У фільмах “Пані сенаторка”, “Здобути або не бути” людська пам’ять веде звивистими життєйськими дорогами: сенаторки до польського Сойму (в 20-их роках минулого століття, від Волині) Олени Левчанівської та графіка Української Повстанської Армії Ніла Хасевича.

Місце і час подій фільмів: Волинь – після Першої світової війни, окупація червоними й брунатними окупантами. Тема: сенаторка Олена Левчанівська та мистець Ніл Хасевич у боротьбі за право української нації бути господарем на власній землі. Кульмінація: загибель від рук московського займанця. Розв’язка: акт повернення пам’яті про героїв фільмів.

Два фільми. Дві звитяжні постаті, вміло вихоплені режисером із забуття. Старі документи, які переплітаються з давньою кінохронікою. Вони стверджують незатихаючий терор шовіністичної Польщі супроти українства. Сенаторка Олена Левчанівська – одна з небагатьох, хто відважно голосить світові про зневажені права українців. Однак, куди не дотягнулася рука польського шовініста, добралася рука звироднілого енкаведиста. Досі Ірина Левчанівська, 80–річна дочка “пані сенаторки”, шукає сліди своєї матері. Та наступає мить історичної справедливості. Дочка Олени Левчанівської, після 50-річної мовчанки (!), не тільки розповідає про свою матір, велику українську патріотку, але й гордиться нею.

Сама назва другого фільму “Здобути або не бути” говорить про жертовну й самозреченну боротьбу УПА. Хочеться детальніше зупинитися на цьому фільмові. Тим більше, що його тематика близька до іншого фільму, ще не відзнятого режисером М.Ткачуком – “Норильське повстання”. Днями цей режисер прибуває до Канади, щоб розпочати зйомки. І – зустрінутися з українською громадою.

Унікальністю фільмів режисера М.Ткачука є те, що він вміє поєднувати документалістику зі сьогоденням. Завдяки останньому глядач стає співучасником всього того, що відбувається на екрані. Більше того – складається враження, що ніби глядач сам бере участь у боротьбі за волю України. Живий фактор фільмів – учасники й очевидці – відіграють важливу роль у пізнанні й утвердженні правдивих сторінок нашої історії. А скільки сторінок нашої історії досі ще залишаються “білими плямами”?! А скільки українських патріотів, які каралися й мучилися по концтаборах несходимого Сибіру, досі залишаються безіменними! Навіть без вшанування! Ми повинні зробити все можливе, щоб розказати хоча б про декого з них. Тим більше, що ще живуть серед нас деякі нескорені каторжани. Тому потрібно якнайшвидше розпочати й закінчити зйомки документального фільму “Норильське повстання”. Це потрібно не так для нас, як для майбутніх поколінь!

Але повернемося до кінострічки “Здобути або не бути”. Ось перші його кадри. До місця загибелі Ніла Хасевича група людей несе дерев’яного хреста. До закінчення фільму – встановлення хреста – з’ясується особистість і життєвий шлях Ніла Хасевича. А це – через документи з каgебістського архіву, кадри з воєнної кінохроніки, дереворити й екслібриси мистця, його автопортрети, а також розповіді наших сучасників. Знаменно, що у фільмі “Здобути або не бути” д-р Богдан Стебельський (нині вже покійний торонтонець) назвав багаторічну боротьбу УПА з переважаючим в багато разів ворогом “перемогою духа над тілом”. Цими словами можна окреслити й звитяжний шлях Ніла Хасевича, як графіка УПА, його сконденсовано-патріотичний доробок. Він же, як особистість, як мистець, є яскравим прикладом і підтвердженням унікального феномену, якому було наймення Українська Повстанська Армія.

Ніл Хасевич – абсольвент Академії мистецтв у Варшаві, блискучий і перспективний графік. Він змінив майстерню на схрони УПА – без відповідного освітлення, без потрібних засобів для творчого вияву, щоб працювати над пропаgандистськими дереворитами. А в них доносити народові: прагнення українського народу до волі, про боротьбу УПА з підступним і лютим ворогом, потребу всенародної підтримки УПА, експансивні наміри так званих червоних визволителів тощо. Недарма, на фізичне знищення мистця було задіяно великі енкаведистські сили.

І все ж таки акт історичної справедливості – встановлення хреста на місці загибелі Ніла Хасевича – не був би вичерпним, коли б не показ режисером всенародного вшанування полеглих вояків УПА. Саме таке вшанування говорить про невідворотність історичного моменту. А це, помимо теперішніх негараздів, таки вселяє надію на краще майбутнє України. І тому так зобов’язуюче звучать слова патріотичної пісні з уст одного з тих, який встановленням дерев’яного хреста вшанував пам’ять загиблого Ніла Хасевича:

І прийде день, той славний день,

День радості, і день пісень.

І загуде свободи дзвін!

До вас прийдемо на поклін.