Андрій Тулянцев,

кандидат мистецтвознавства

“Згадую велику кількість вистав і найрізноманітніших виконавців із першокласних світових знаменитостей... Враження від спектаклів італійської опери урізалися мені в слухову та зорову пам’ять, а фізично, тобто я відчуваю все те не почуттями, а всім своїм тілом. Справді, при згадці я зазнаю незвичайних, незрозумілих змін у моїй душі, немов чую надприродню високу ноту найчистішого срібла Аделіни Патті, її колоратуру і філігранну техніку і феноменальний голос великої людини, яка дала можливість світові відчути справжнє мистецтво бельканто”…

(К. С. Станіславський, “Моє життя в мистецтві”)

Саме такі почуття охопили великого режисера, коли він почув високопрофесійний оперний спів всесвітньо відомої примадонни. А що мав відчути я, звичайний студент музичного училища, коли у 1980 році випадково потрапив на концерт відомого баса з Канади Йосипа Гошуляка, який відбувся у Колонному залі імени М. Лисенка Київської державної філармонії? Тоді кияни вперше познайомилися з мистецтвом цього самобутнього майстра.

Якщо кинути погляд на “музичну карту” тогочасної України, то постає строката картина потужних рухів і течій, що відбивали складні процеси суспільно-художнього життя. Українське музичне мистецтво впевнено вийшло на світову музично-театральну арену. Його провідні майстри заслужено здобули славу “зірок першої величини”. Не дивно, що в першому відділенні жовтневого концерту 1980 року співала народна артистка України, “золота” лауреатка міжнародних конкурсів вокалістів, провідна солістка київської опери Галина Туфтіна. Володарка чудового меццо-сопрано, вона мала титул “пишноволосої Кармен України”. Солістка завжди прагнула передати на оперній сцені глибокі почуття і могутні пристрасті. В амплуа концертної співачки вона була також неперевершеною. Найбільшу емоційність Г. Туфті на виявляла в співі, саме в вокальній мініатюрі вона розкривала всю гаму переживань, і в цьому була її особлива чарівність.

Друге ж відділення концерту було віддане гостю з Торонто Йосипу Гошуляку. Це був справжній тріумф співака. Його можна назвати драматургом концерту. Нехай не дивує подібне словосполучення: широчезний образно-тематичний спектр художніх пошуків цього виконавця поєднувався з особливою конкретністю музично-театрального мислення, досконалим знанням законів сцени, чуттям сценічного часу і простору... У його вокальних номерах набував великого значення конструктивний елемент; виникало враження, що артист, закладаючи фундамент мініатюри, уже думає про риштування, а втім, ніби бачить багатоповерховий будинок завершеним, спрямованим у височінь.

Це, звичайно, метафора, але ознайомлюючись з режисурою співака Й. Гошуляка, переконуєшся, що він постійно прагнув виявити в сценічному матеріалі – арії, романсі, нарідній пісні, думі – основоположну музичну ідею, своєрідне мелодійне зерно, а потім розгортав її в масштабах концертної форми.

Мистецтво канадського баса полонило слухачів художньою досконалістю, оригінальністю і сміливістю музичних інтерпретувань камерних творів, бездоганним смаком при доборі репертуару, безпомилковою інтуїцією. На його жовтневому концерті публіку чекали нові високохудожні відкриття: присутні в залі імени М. Лисенка підпадали під магічний вплив артистизму гастролера, для якого найголовніше – самовіддане служіння мистецькій правді і красі, вірність композиторському задуму, підпорядкування змісту музичного твору саме вокальних засобів.

Він, пам’ятаю, співав: арію Альвізе (“Джоконда” А. Понкіеллі), арію В’язня (“Страшна помства” В. Гомоляки), пісню Тараса (“Тарас Бульба”М. Лисенка), арію Мельника (“Русалка” О. Даргомижського); пісні – “Хтось мене ще пам’ятає”, “Одна пісня голосненька”, “Черемоше, брате мій” С. Людкевича. На “біс” виконував романси С. Людкевича. Складалося враження, що Й. Гошуляк, якому акомпонував піаніст Натан Шульман, володіє тим необхідним художньо-артистичним комплексом, який примушував забувати про такі суто професіональні, “технологічні” моменти виконання, як звуковидобування, фразування, точність інтонування. І все ж не можу не відзначити, що його фортіссімо в кульмінаційні моменти викликало в уяві порівняння із звучанням оркестру, піано зачарувало своєю ніжністю та багатством відтінків. А це, нагадаю, бас!

Що сформувало творчу індивідуальність Йосипа Гошуляка?

Шлях до вершини майстерности складний і тернистий. Лише постійна наполеглива праця народжує довгождані миттєвості успіху. Початок творчого шляху героя мого нарису, який народився у селі Палашівка Чортківського району, що на Тернопільщині, пов’язаний з хорами. А хорова культура була класичною не лише сама по собі, а й органічно входила в синкретичний контекст усього обширу вітчизняної (епос, архітектура, образотворчість тощо). Вона була, можна сказати, материнським ложем і формотворчим річищем для становлення (хай іноді і шляхом заперечення) усіх інших жанрів – вокалу, музичної драми, інструментальної та оркестрової музики. Чарівливість цього не тільки в новизні сприйняття – емоцій і музики довкола аж занадто. Йдеться про першоджерельність, про най – найвищі пласти духовності, у які в процесі співу потрапляє особистість юнака.

Звернемося також до оточення, що зумовлює і характер людського спілкування, і етичні основи творчості. Й. Гошуляку, попри всі життєві випробування і поневіряння, пощастило на вчителів і колег. Вокалу його навчала відома італійська співачка та педагог Джіна Чіна. Дебютувавши на кону Канадської опери в Торонто, він мав таких партнерів, як Марілен Горн, Джон Вікерс, Луї Кіліко, Тереса Стратас (згадайте її тріумф у фільмі-опері режисера Ф. Дзефіреллі “Травіата” Дж. Верді), Марія Кіяра, Хустіно Діяз, Ричард Касіллє та інші. На різних оперних і концертних сценах він проспівав 22 центральні басові партії, безліч творів камерного жанру. Виступав у складі знаменитої капели бандуристів у Канаді та США, має дискографію, касетні записи.

Коли перегортаєш сторінки канадських журналів і газет з захоплюючими відгуками та рецензіями на виступи Йосипа Гошуляка, мимоволі відчуваєш: найсуворіші критики і вдячні глядачі давали найвищу оцінку натхненному, життєствердному глибоко гуманістичному виконавському мистецтву цього майстра. Розповідаючи в одному з численних інтерв’ю про свою творчість, актор підкреслив, що мусить бути “впевненим у правоті свого героя, інакше як же в нього повірить глядач?.. Не лише Захар Беркут, не лише Іван Карась, але й Інквізитор, і Ангелотті – всі повинні бути для артиста рідними”.

У Гошуляка також дуже сильний емоціональний бік образу – вокальний посил, вольовий, могутній, досягає мети: летить у зал. Відбувається це великою мірою за рахунок чудових голосових даних – у нього насичений, яскравий за тембром бас. Та, як відомо, ні видатні вокальні дані, ні підвищена емоціональність, навіть при наявності хорошої вокальної школи, ще не забезпечують створення необхідного музичного образу.

Герої Гошуляка – Гремін (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського), Коллен (“Богема” Дж. Пучіні), Сенека (“Коронація Поппеї” К. Монтеверді), Сильвестр (“Ярослав Мудрий” Г. Майбороди), Тарас (“Тарас Бульба” М. Лисенка), Банко (“Макбет” Дж. Верді), Максим (“Купало” А. Вахнянина) відрізняються пристрасними, дійовими характерами, романтичною експресією.

Досить згадати доброчинний шевченківський концерт у Львові, який відбувся у серпні 1990 року. Пригадую Думу з поеми “Невольник”, на музику композитора Ф. Глушка. Форма цього фрагмента зумовлює сумну розповідь (і, відповідно, більшу свободу музичної форми), вона сюжетна, драматично насичена. Її виконання зв’язане з чималими вокальними труднощами, хоча головна складність не в цьому. Дума позбавлена можливості, що її так полюбляють співаки, “подати звук”, ефектної розспівності. Тут великого значення набуває слово – камінь спотикання для багатьох хороших вокалістів, тут у рамках окремого номера є своя захоплююча драматургія, виявити яку під силу тільки великому актору-співаку. Щодо цього багато вокальних номерів у виконанні Й. Гошуляка під час львівського рециталу набували характеру думи – тобто, імпровізаційності і свободи виконання, драматичної та сюжетної гостроти. Один з слухачів зізнався, що коли Гошуляк співав “Гетьмани”, “Молітесь, братія, молітесь”, “Ой Дніпре мій, Дніпре” М. Лисенка, “Чернець” М. Вериківського, “Не шкодую за літами” Г. Китастого, “Заповіт” М. Вербицького, він слухав їх не тільки вживаючись в образ, а з непідробною і жадібною цікавістю, вникаючи у смисл кожного слова. При мінімумі зовнішньої виразності і відсутності мелодраматичного пафосу актор здатний був заворожити зал. Ніколи не граючи “переживання взагалі”, він музичним чуттям і талантом доходив до суті образу, з вражаючою обережністю і тактовністю виносив його на сцену.

Голос Йосипа Гошуляка звучить на оперних сценах, концертних естрадах, по радіо і телебаченні. Слухаючи його, розумієш, як важливо зберегти і пронести через усе життя чесне служіння своїй професії. І чи є більше щастя, ніж наполегливо підніматися сходинками мистецтва, відчувати щиру вдячність людей? Щодня – напружена праця, насолода нею. Нові задуми. Нові партії. Пильна увага співака спрямована на все нове, що відбувається в навколишньому музичному житті. А якщо він і замикається в собі, значить – знову нетерпіння серця, значить – знову кличе музика...