Важке сусідство

Василь Михальчук

Одна польська народна приповідка каже, що „там, де любляться, там чубляться”. Важко сказати, чи у взаєминах українців з поляками було багато любови, але змагань було чимало, і часом вони були дуже болісні як для одних, так і для других протягом всієї їхньої спільної історії. Вистачить переглянути „Кобзар” Шевченка, який підтверджує цю істину. Минуле століття під тим оглядом, зокрема, промовисте.

Як відомо, збройні спротиви окупаційним силам ворога у всіх наро­дів були визнані як всенародні явища і увійшли в їх історію як народна національна боротьба за свободу. Тільки в українців доля УПА стала мачушиною. Владні структури незалежної України завжди відмовлялися визнати УПА воюючою українською визвольною силою, хоч не мали ніяких законних основ відкидати народну вимогу.

До дерзань народних вимог і владного їх відкидання уважно прислухались сусіди України, зокрема Польща, а коли вони стали голосними, двоє польських істориків, Владислав і Ева Сємашки (батько і донька), винесли на суд польської публіки свою дослідну працю п. з. „Людовбивство українськими націоналістами польського населення Волині 1939-1945” у двох томах, на 1440 сторінках дрібного друку. Канвою їх дослідів стали документи в архівах Варшави, Лондона і Нью-Йорку.

Об’єктом своєї праці польські вчені обрали Волинь, тобто Луцьке передвоєнне воєводство – з 11 повітами, 103 ґмінами – і уважно розглянули події в усіх селах (понад 500) тієї провінції, а ті кільканадцять, що не були розглянуті в їх праці, Сємашки відзначили як такі, що не розглядають їх через брак матеріальних доказів. Описи подій читаються важко, і враження в читача від нихнеймовірно болюче. Цілком можливо, щo Сємашки хотіли саме таке враження викликати в Польщі, коли в Україні відзначали 60-річчя УПА, а в Польщі будуть відзначати влітку 60-річчя трагедії польського мирного населення на Волині.

Відповідальними за погроми В. і Е. Сємашки роблять – а ще більше за Сємашків акцентує це автор передмови, проф. Ришард Шавловський – вояків УПА, зокрема СБ. Там, де були вже раніше порушення законности, в роках 1939 і 1941, автори кажуть, що йшлося про спонтанні вибухи з метою помсти за попередні поліційні переслідування. Найбільші порушення законности супроти мирного населення велися, як вони твердять, у 1943-1944 роках.

Пальцем показують автори дослідної праці головним чином на Миколу Лебедя і на СБ, але й не менше очорнюють всю УПА і твердять, що майже всі повстанські відділи допускалися болючих переслідувань поляків і тих українців, які осмілювались критикувати переслідування. Згідно з авторами названої праці близько 50 000-60 000 поляків загинули на Волині.

Дослідна праця Сємашків залишила помітний слід у Польщі, зокрема між польськими ще живими вихідцями з Волині, і польські газети почали зчиняти з того приводу поважний шум, який залишає помітний відбиток на взаєминах української меншини в Польщі з поляками. Він може також позначитись на політично-культурних взаєминах України з Польщею. Адже не секрет, що у прокладанні її шляху до політично-господарського співтовариства Заходу Україна є неймовірно осамітнена в сучасну пору, і Польща була єдиною силою, яка Україну підтримувала на цьому шляху.

Так, мабуть, розумів настанову Польщі також Президент Кучма, запропо­нувавши Президентові Кваснєвському на зустрічі 13 лютого на Івано-Франківщині побудову пам’ятника неповинним жертвам мирного населення. На новій зустрічі 25 лютого в урядових колах в Києві польський міністр М. Сівець пропонував спільне відзначення трагічних подій. Він також настоював, щоб українські історики провели досліди і на основі українських джерел дали свої висновки подій у 1943-1944 роках. Відкритим стоїть, однак, питання, чи українські архіви мають рівноправні з польськими документи і чи українські історики зможуть провести такі самі досліди, як Сємашки?

Вагоме слово у цій справі ще міг би сказати Василь Кук у Києві, він же Леміш і полковник УПА на Волині в 1943-1944 Коваль, а потім і його останній командир після смерти генерала Шухевича-Чупринки. Може б, він мав змогу вказати на документи, які б спростували прикрі польські твердження? В. Кук перебуває у верхах української науки, і його голос міг би мати вагу.

Праця Сємашків і рішення Варшави відзначити на високому рівні 60-річчя волинських подій були наче стуком у стінку вулика зимовою по­рою, на який бджоли відповідають притишеним шумом. 17 лютого відбулося засідання наукових кіл у Львові у формі „круглого стола”, але там не підійшли до праці Сємашків з науковою вимогою: були чи не були виступи проти мирного населення? У Львові старалися розглянути причини, які призели до виступів проти мирного населення, і там негативно поставились до президентського рішення побудувати пам’ятник. Ще різкішою була нас­танова УHA-УHCO, згідно з якою участь українських державних і політичних представників у відзначенні подій на Волині 1943 р. є недопустимою.

Тільки час покаже, чи настанова українських компетентних кіл до такої складної і важливої справи є вистояною і відповідальною відносно потреб української зовнішньої політики, чи це звичайний відрух довголітніх поранень, що ніяк не мають змоги вигоїтись?