Спогади Анни Лисої Лесишин, колишнього політв’язня Норильського концтабору
Закінчення
Літо 1953 р. було дуже гарне, тепле, стояли цілодобові сонячні полярні дні, і ми, голодні, вимучені, грілись на сонці, вперше за довгі роки відпочиваючи і чекаючи щасливого кінця. В той час, більше року, я кульгала на праву ногу, не могла ні взутись, ні вилізти на нари. Не знаю, що за хвороба то була, але я страшно мучилась під час ходьби в тундру, найменше ковзання по слизькій дорозі відбивалось пекучим болем і спини, і верхньої частини хворої ноги. Нераз мої подруги після шмону і переліку на вахті-прохідній біжать, задубілі, чимскоріше в барак, здадуть в сушилку бушлати, валянки, сидять обігріті на нарах, а я ще волочусь до бараку. Так ось тепер випала нагода підлікувати хвору ногу. Кожного дня вилізала на дах барака і підставляла її повністю під пекучі промені сонця, яке не заходило і світило навіть вночі. Сьогодні, коли аналізую ці події, мушу визнати, що мій експеримент сонячного лікування вдався, бо після цих процедур поволі почав зникати біль, через півроку ходила вже нормально. Однак під час страйку я була повний інвалід щодо ходу і бігу.
Отже ж на роботу ми знову більше не виходили, відмовились виконувати будь-які вказівки начальства і вирішили стояти на смерть в обороні своїх вимог. Спершу повалили високий паркан з дощок, що відділяв нашу зону від дівчат-каторжанок, яких налічувалось близько 500 осіб, зєднались разом і були готові на все. В центрі зони викопали велику яму для себе, постановивши стояти на смерть, якщо влада вдасться до кровопролиття. З величезною напругою чекали ми, що застосують до нас чекісти. Минув червень, настaв липень, другий місяць нерівного спротиву вязнів. Відчували, що для нас готується якась страшна розправа. Вдень 6 липня почули з гучномовців останнє попередження, щоб, поки не пізно, виходити за зону, інакше нас чекає покарання. Над ранок 7 липня, в день Івана Купала, помітили, що вздовж зони стоять санітарні і пожежні машини, озброєна охорона, в огорожі з колючого дроту, яка опасувала наш табір, вирізали проходи, гучномовці ще раз закликали виходити поза зону. Всі жінки вийшли, взявшись за руки, готові прийняти і смерть, хоч як хотілось жити. Кожний заклик покинути зону ми заглушували кількатисячним криком ні, так що нас далеко було чути в місті. Крім того, під час страйку ми виготовляли записки з поясненням, хто ми, чого протестуємо, як з нами поводяться в таборах, а потім ці листівки пускали з паперовими зміями, люди їх підхоплювали і читали. А тут ще тривожний гул голосів із зони змушував норильчан підніматись на будинки, близькі до табору, і спострігати, що діється. Пролунала команда, ворота відчинились, під’їхали пожежні машини і почали поливати нас холодною водою, стараючись розтягти наші ряди, а за ними, як яструби на здобич, кинулись озвірілі солдати, били ломами, залізними прутами, чим попало безборонних жінок, лунали страшні крики, зойки, на землі лежали окривавлені тіла, валялись вибиті зуби. Наші ряди розірвались, яничари, бючи, витягали нас до виходів за руки, за ноги, волосся, місили ногами, виштовхуючи за зону. Волочачи хвору ногу, повзла я мокра, побита, вслід за іншими, і якби не спіткнулось об лежачу, непритомну жінку і не впала б на неї, хто знає, чи уціліла б моя голова від занесеного лома в руках розяреного садиста. Коли ледве доповзла до тундри, там вже звідусіль гнали побитих подруг в напрямі численних озер, розкинутих по тундрі. Господи, подумала я, невже сьогодні, на Івана Купала, кати задумали нас скупати (втопити) в тих озерах. Але побачила винесені в стороні столи, на них папки із нашими справами, і трохи відлягло на серці. Разом з начальниками біля столів прислуговували сексотки-стукачки, русскіє, котрі відмовились від страйку і жили поза зоною.
Вони допомагали виявляти найактивніших учасників повстання. Частину рабинь відправили назад у табір, ненадійних перевели в карний табір, а звідти розпорошили в інші лагпункти. Ось так закінчилась півторамісячна боротьба жінок за свою гідність, за людські права. Страйк не минув безслідно, він мав свої позитивні наслідки: режим послабшав, з вязнями почали краще поводитись, тепер можна було переписуватись з рідними частіше, цензура не нищила листів, як було досі, познімали номери, а восени 1954 р. почали звільняти малолітніх, за ними був перегляд справ і тих, хто вже відбув із свого терміну 2/3.
У вересні 1954 р. діждалась волі і я, відбувши в цьому пеклі найкращі молоді літа. Судили мене у 17 років, звільнили у 26 років. Направили мене в Молотовську область, м. Губаха, в розпорядження МВД, де доживала віку моя одинока мамуся. Господь вислухав мої молитви і дозволив зустрітись хоч перед смертю з найдорожчою мені людиною. Мама вже хворіла на рак печінки, але приховала хворобу переді мною, не хотіла затьмарювати радості волі.
У березні 1955 р. мама померла, похоронена на Нижній Губасі. Уральська чужа земля прийняла у своє лоно моїх батьків, не дозволила побачитись з Україною. Закінчив своє життя на чужинецькій карагандинській землі і мій бідолашний брат Павло, відбувши 9 років по різних таборах необятної родіни, працюючи в Сибіру на лісоповалах, на найважчих, які тільки були, роботах. Помер в червні 1955 р., місце захоронення невідоме.
В Губасі зустріла свою долю, такого ж багатолітнього в’язня, як і я, Михайла Лисого, котрий був засуджений в 1947 р. на 25 років, відбував покарання до 1956 р. у Воркуті, а після звільнення так само був направлений за місцем проживання його батьків у Молотовську область. Батько його Іван Лисий, 1906 р. народження, помер на спецпоселенні в 1958 р., похоронений в Губасі. Чоловік мій майже 10 років був під комендатурою спецпоселенців, щойно в 1966 р. одержав дозвіл покинути назавжди Уральський край.
У травні 1966 р. ми з малолітньою донею повернулись на Україну, вирішивши осісти в м. Дрогобичі. Не хочеться розповідати, скільки мук, принижень перенесли вже на своїй землі, які перепони створювала комуністична влада, аби ми не могли прописатись, а без прописки не було й роботи. Чекайте на дозвіл з Москви, але не надійтесь, сичала кожного разу чоловікові заклята російська шовіністка Васильєва, яка завідувала паспортним відділом, якраз у справах неблаго-надьожних людей. Їдьте звідси, тут вам не місце. На що чоловік відповідав: Нікуди я звідси не поїду, я тут народився, в мене хвора дружина, мала дитина на руках, я повинен працювати для утримання сімї. Через півроку, після тимчасової прописки (3 місяці) нарешті з великими труднощами нас про-писали. Чоловік почав працювати на нафтопереробному заводі, згодом і я знайшла собі працю, і так поволі почали налагоджувати своє життя, хоч ще не раз відчували на собі щупальця КҐБ. Нагляд над ворогами народу постійно здійснювався І ми спецвідділами, де б ми не працювали.
Але з волі Всевишнього розпалась тюрма народів, Україна стала вільною, незалежною державою. З перших днів проголошення Неза-лежности ми, колишні політвязні, активно включились у боротьбу за утвердження і розбудову нашої держави. Разом з чоловіком були ми ініціаторами створення осередку Спілки політв’язнів України, станиці Братства ОУН-УПА, стали членами КУН, брали участь в пікетуванні Верховної Ради. Ми маршували в 1992 р. вулицями Хрещатика на честь 50-х роковин створення УПА, побували на Красному Полі, недалеко Хуста, відзначаючи 55-і і 60-i роковини героїчної звитяги Карпатських січовиків. Побували ми і на станції Крути (двічі), вшановуючи пам’ять юних гімназистів і київських студентів, що стали на прю з переважаючими силами муравйовських садистів і залишились навічно на полі бою. Маємо свій спілчанський хор Нескорені, який виступає завжди на відзначенні національних свят чи під час вшанування памяти визначних українських діячів, історичних постатей. Ми, політвязні, намагаємось донести нашій молоді правду про той жахливий час, в якому жило наше покоління, розповісти про самовіддану, жертовну боротьбу, яку ми вели з окупантами, памятаючи першу заповідь українського націоналіста: Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї, про те, як умирали в сталінсько-брежнєвських тюрмах і концтаборах наші друзі, який відчайдушний спротив чинили наші дівчата і хлопці в норильских, кінґірських і воркутинських таборах. Люди повинні знати всю правду про нескорених патріотів і мужніх борців визвольної боротьби нашого народу. Адже в тому, що Україна незалежна держава, чимала заслуга чесних, жертвенних, відданих синів і дочок, які пройшли крізь репресії, знущання, голод, холод, підневільну рабську працю, але залишились людьми. Кожний із нас вклав часточку своєї тернистої дороги для здійснення найбільшої нашої мрії побудови вільної, незалежної і сильної України.
Не зважаючи на все пережите, я ніколи не нарікала на долю навпаки, горда з того, що жила не даремно і, як мільйони інших українців, виконувала свій святий обов’язок перед уярмленим, стражденним моїм народом.