Василь Сидоренко

Свята трійця не може врятувати опери Скорика! Самозрозуміло, ця стаття не є похвальною одою “Мойсея”, нової опери українського композитора Мирослава Скорика. Але критика спрямована не тільки на цю оперу! Хоч раз треба розглянути українську клясичну музику отверто, професійно і без ніякого сентименталізму. Але такого самокритичного підходу до української музики українці бояться застосувати! Чому? Бо, коли розглянути мистецькі вартости нашої музики і порівняти їх до світових стандартів, стає наявним той факт, що українська музика часто не дорівнює тим же світовим стандартам.

Ось візьмімо, наприклад, славну оперу Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Порівняймо її до інших європейських творів цього жанру і стає очевидно, що ця опера – насправді оперета або тільки музична драма. Чому? Бо в операх нема сухого діялогу. Все співається, все має свій музичний супровід. А “Запорожець за Дунаєм” – драма із сухим діялогом і окремими музичними номерами. Але наша українська національна гордість не дозволяє нам інакше думати й писати про цей твір, як про оперу, бо опера – це найбільш престижна музична форма. Може на 1863 рік “Запорожець за Дунаєм” був найвищим досягненням клясичної музики в Україні, але на світовому рівні опера Верді “Травіята” вже десять років раніше побачила сцену.

Українську клясичну музику завжди треба розглядати у світлі європейської або світової, бо звідти йшло для неї надхнення. Не можна жити таким вузьким націоналістичним гаслом – „тільки українська музика виконана українськими музикантами для українських слухачів!“ Але в минулому українська діяспора не могла інакше думати, бо будь-який інтернаціоналізм пахнув комунізмом. Одночасно не можна погодитися із такою номенклатурною думкою – „все, що найкраще в Україні, найкраще в світі!“ Це не так просто. Але виховати критичну розсудливість – ще тяжче!

За роки перебудови в Торонто почали гастролювати музиканти з України: співачка Ніна Матвієнко, скрипаль Олег Криса, Київська капеля бандуристів, зірки фестивалю “Червона рута” та інші. Тоді діяспора всіх тепло приймала, але офіційно похвалити не хотіла. Боялася тим самим похвалити і номенклатуру. Всі напали на бандуристів за ламання традицій, за те, що до ансамблю додано інших інструментів, а особливо – гармошку. Ніхто не хотів задуматися над тим, що капеля бандуристів – якраз витвір комуністичної колективізації. До революції бандура була сольовим інструментом!

1992 рік – діячі музично-культурного життя діяспори їдуть на “Всеукраїнський Форум” у Київ. На музичній секції зустрічаємося із представниками музичного життя України. Багато говорилося, а толку було мало. Представники Міністерства культури радили створити музей української музики – тобто із живої традиції зробити мертву! Представники діяспори говорили про потребу музичного туризму. А це означало б не вивозити української музики за кордон, а тримати її на місці, щоб туристи приїжджали, відвідували концерти і так залишали свої долари. Тільки я і Тарас Мельник, організатор “Червоної рути”, говорили про інтеґрацію у міжнародні музичні структури.

У міжчасі гастролювання музикантів в Торонто продовжувалося. Приїжджали: Хор ім. Верьовки, Військовий ансамбль пісні і танцю, Київський балет, Одеська симфонічна оркестра, Волиняни, зірки Вірського та інші. Організатори думали, що привеземо з України найкращі колективи і всі скажуть – „все це найкраще в світі!“ Але тут і далі по-старому – „тільки українська музика… тільки українські слухачі.“ І крім задоволення пересічного українського слухача, нічого іншого не було осягнуто.

У міжчасі міжнародні фірми звукозапису наймають такі українські оркестри, як Київську державну, Одеську, Львівську, виконувати твори американських та інших композиторів для світового ринку. Такщо, і без нашої допомоги ці колективи стають відомими у світі. А українська музика?

Замість того, щоб витрачати працю, гроші й час на будь-яке гастролювання, чи не варто було б нам замовити, щоб ці оркестри награли кращі твори українських композиторів? Чи не варто було б нам спонсорувати місцеві оркестри в Канаді й Америці, щоб вони теж грали твори українських композиторів? Але для цього потрібно мати твори, які б не тільки задовольняли українське суспільство тут чи в Україні, а могли б і захопити всіх у світі. А якщо замало таких творів у репертуарі української музичної спадщини, то чи не варто було б підтримувати композиторів у їхній творчій праці?

Але спонсорування композиторів теж має свої недоліки. Ось розглянемо справу Мирослава Скорика та його оперу “Мойсей”. Чи підтримка і благословення Папи Івана Павла ІІ гарантувало створення незабутнього твору, шедевру на всі вікі, улюбленого всіма? Ні! Бетховена “5-та симфонія”, Чайковського увертюра “Ромео і Джулієт”, Верді опера “Травіята” завоювали серця любителів музики і без особливої духової підтримки. Опера “Мойсей”, хоч професійно написана, задовольняє тільки мінімальні вимоги оперного жанру. А тому, що Скорик ніколи не визначався композитором-мінімалістом, твориться враження, що він шаблонно здійснив обов’язок контракту.

У минулому музика Скорика визначалася гострими народними або джазовими ритмами, цікавими дизонансами, відважними гармоніями, незвичайними тональностями, контрапунктними мелодіями, драматичними контрастами, багатою оркестровкою та різноманітною творчою уявою. А “Мойсей” – опера прозаїчної одноманітности. Ритмічні остината, повільні темпа, безконечні повторення, унісони – все це засоби розтягати в часі музичну тканину і робити з нічого щось. Проста традиційна вокальна партитура рідко перебивається оркестровими модернізмами, які в контексті звучать зовсім не на місці. Одночасно, замість того, щоб використати оркестрові засоби для вираження голосу Єгови, Скорик вдається до простого електронного ефекту, не як серйозний класичний композитор, а як звичайний естрадний музикант.

На початку Скорик не раз наголошував, що опера “Мойсей” пишеться за одноіменною поемою Івана Франка. Але остаточно цей факт і його суттєвість у створенні нової української опери лишається загадковим. Новий звукозапис Львівської опери у цій справі теж не допомагає, бо про Франка там ані словечка. Якщо Скорик та його лібретист Богдан Стельмах не заглиблювалися в значення “Мойсея”, а тільки використали його біблійний сюжет, щоб запевнити собі спонсора, то значення цієї опери падає на рівень усіх тих інших релігійних опер/ораторій, які зараз різні секти та проповідники виставляють по Україні, щоб привернути собі вірних.

Я знаю, що є пляни привезти Львівську оперу на гастролі до Канади й Америки і тут поставити оперу “Мойсей”. Цікаво, чи організатори такого задуму зуміють заохотити і жидівське населення Північної Америки підтримати цей твір. Та ж Мойсей – їхній найбільший пророк, а опера вже реклямується як „найкраща в Україні!“ Якщо ця опера справді стоїть найкращим прикладом сучасної класичної музики в Україні, то на якому рівні решта музичної творчости? Страшно подумати!

На жаль, Скорикова опера “Мойсей” – не найкращий приклад свого жанру. Її місце в українській культурі нечітке. Музика нічим не вирізняється. А з драматичного боку теж нема ніякого новаторства. Треба просити Бога і Львівську оперу, щоб приїжджали до нас з іншою оперою – може Юлія Мейтуса “Украдене щастя”, або Бориса Лятошинського “Золотий обруч”, або Сергія Прокоф’єва “Любов трьох помаранч”. Мріяти завжди можна!

Незважаючи на все, я таки рекомендую всім познайомитися із оперою “Мойсей”. Придбайте собі цей новий звукозапис. Це дешевше, аніж купувати квитки до театру. Не забувайте слухати оперні передачі по радіо із Нью Йорку. Поглиблюйте своє музичне знання поза українським середовищем. Тоді Ви самі зможете критично розглянути ті питання, які мене хвилюють. Писати похвальні статті дуже легко, але це – соцреалізм. Без доброї кваліфікованої критики ми не можемо пізнати правдивої вартости нашої культури.