Кость Бондаренко

Закінчення

У 1998 році НДП одержує у своє розпорядження адміністративний і фінансовий ресурси, але бездарно програє на парламентських виборах. Вірніше, одержує свою піррову перемогу. Кучма злий. Йому через півтора року балотуватися в президенти. Його гвардія фактично розбита. У парла-менті опозиційна більшість. На політиків немає надії. Тоді він звертається до фінансових кіл: допоможіть! Так починається третій етап президентства Кучми олігархічний. Памятаєте Волков, Суркіс, Бакай, Рабінович, Пінчук, Медведчук, Деркач тощо. Кого там ще зараховували до олігархів? Кучма щедро віддав у їхні руки країну різні галузі, різні сфери. За це Кучма одержав підтримку на виборах 1999 року. Залишки НДП, Пустовойтенко з товаришами ще намагалися якийсь час утримати президента від активної дружби з олігархами але марно. Вони ще намагалися організувати всенародну підтримку Леоніда Даниловича на виборах шляхом створення коаліції політичних сил Злагода - але реально вибори були зроблені Олександром Волковим і тандемом Пінчук-Деркач.

До цього часу Кучма навчився одержувати задоволення від зміни оточення. Настає четвертий період. Кучма стає майстром гри в баланси-рівноваги. Він віддає уряд у руки Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко. Ті, у свою чергу, починають воювати з олігархами. Сам Кучма умиває руки і поступово звільняється від нав’язливих друзів-олігархів. У його оточенні знову зявляється сірий кардинал Володимир Литвин. Знову починаються інтриги й підступ, спрямовані в першу чергу проти зростаючого впливу СДПУ(о). У парламенті переворот. Ліві виявляються в меншості. Керівництво парламенту, а також парламентська більшість абсолютно лояльні до Кучми. Кучма починає загравати з регіональними лідерами і переносить основну вагу політичного впливу в регіони. Президент максимально зміцнює свої позиції і навіть проводить референдум з народної ініціативи про зміни в Конституції. Демонструється приголомшливий результат більше 80% громадян України хочуть жити в умовах нової диктатури! Але от лихо парламент не в силах узаконити рішення референдуму... Імплементація перено-ситься на осінь 2000 року...

Восени починається черговий період. 16 вересня 2000 року зникає опозиційний журналіст Георгій Ґонґадзе. На початку листопада в Таращанському лісі знаходять обезголовлене тіло, а наприкінці листопада Олександр Мороз демонструє плівки майора Мельниченка. Починається касетний скандал, що продемонстрував гнилість оточення Кучми і його корумпованість. Колись популярний політик, Леонід Кучма виявився під прицілом критики опозиції. Колишній директор Кучма переграв сам себе. Він не помітив, що на певному етапі стався збій в успішній карєрі. І цей етап, якщо відмотати плівку назад, можна зримо побачити: це початок 1999 року. Тоді, коли Кучма відмовився підписати своєрідний контракт-договір із Народно-демократичною партією та іншими партіями про його підтримку на виборах. Цей момент став індикатором: якби Кучма, не задумуючись, підписав символічні зобов’язання, він би продемонстрував свою волю до дій в умовах демократичного суспільства. Він міг би і далі загравати з партіями й одержувати гроші від олігархів, але його підпис під документом, запропонованим НДП, був би гарантією того, що справжня суть президента саме в цьому підписі. Стратегія, мовляв, у нього правильна, а тактичні помилки як-небудь пробачимо. Але вся справа в тім, що тоді, на початку 1999 року, Кучма підсвідомо вибрав інший шлях шлях, що веде через фінансово-олігархічну диктатуру до авторитарної моделі. А кінець 2000 початок 2001 року це лише реакція на ту, торішню помилку.

З кінця 2000 року починає формуватися новий етап у житті Кучми. Етап протистояння з опозицією. Етап, що має два піки зима-весна 2000 2001 років і осінь 2002. Цей етап привів до істотного ослаблення Кучми, падіння його рейтингу, порогу міжнародної ізоляції і зростаючої залежности самого Кучми від нового глави його адміністрації Віктора Медведчука. Реально ми спостерігаємо захід зірки на імя Кучма. Цей захід може тривати ще довго. Ми знаємо факти штучного продовження життя диктаторів у тому числі і політичного життя. Антоніу Салазар близько року знаходився в госпіталі, а всі засоби масової інформації Португалії роз-повідали про чергові візити, прийоми й інші заходи за участю диктатора. Але реально Кучма вже ніколи не стане тим Кучмою, яким його знали під час його першої каденції або під час його премєрства.

Але ж пройшло тільки десять років!

Який насичений відрізок часу!

З опозицією і проти опозиції

У нинішньому протистоянні Леоніда Кучми й опозиції є кілька цікавих моментів. Сам Леонід Данилович у свій час теж побував в опозиційній шкурі. Після вересня 1993 року, коли премєр Кучма програв донецькій команді і був змушений піти у відставку, Леонід Данилович випро-бував на собі, що таке опозиційність. Більше того: він зрозумів, наскільки легко за допомогою опозиційних гасел одержати підтримку в електорату. Напевно, саме тому вся діяльність Кучми була спрямована на недопущення появи опозиції в Україні. З опозицією боролися різними методами, найбільш поши-реними з яких були: а) шельмування в пресі; б) перевірки податковою інспекцією підприємств, близьких до опозиції; в) порушення кримінальних справ Генеральною прокуратурою у якихось смішних справах, коли політичне підґрунтя прикривалося необхідністю захисту правопорядку. У результаті громадськості підносилася картинка: хто в нас йде в опозицію, хто вимагає відставки президента? Правильно злодії й хабарники.

Але, видно, ця лінія не була витримана до кінця. За допомогою такого роду методів можна було боротися з Юлією Тимошенко й Павлом Лазаренком. А як же бути з Олександром Морозом, на якого так нічого і не накопали? І справа Боженара, і справа про замах на Вітренко не набули належного впливу на народ... Або з Ющенком? Ні справа про банк Україна, ні перевірки діяльности Нацбанку щодо валютних резервів не дали бажаного результату. Популярність Ющенка просто не порівнянна з реальним рейтингом Кучми.

Кучма іноді демонстрував гра-мотні рішення у своєму протистоянні з опозицією. У багатьох аспектах Президентові вдалося перехопити ініціативу в опозиції. Наприклад, у таких питаннях:

– європейський вибір України (Послання Президента парламентові);

– перетворення України в парла-ментсько-президентську республіку (Звертання президента до народу від 24 серпня);

– відкритість політики (Указ Пре-зидента про додаткові заходи щодо удосконалення механізму відкритости політичного процесу від 1 серпня);

– справа Ґонґадзе (серпневі прес-конференції Генерального прокурора Піскуна).

Але в декількох моментах Кучма дав маху. І ці моменти боляче відгукнуться Леонідові Даниловичу в майбутньому.

По-перше, це те, що йому не вдалося перешкодити створенню коаліції чотирьох політичних сил, спрямованої проти нього особисто.

По-друге, це сварка із Заходом. Балансування в умовах багато-векторности набридло всім зацікавленим сторонам, і вони зажадали визначитися у своєму виборі. Кучма визначитися не зміг. Захід повернувся до Кучми спиною. Чим відразу ж скористався Схід. Спершу Путін приїхав у Дніпропетровськ і одержав ряд стратегічних обєктів на території України в обмін за підтримку Леоніда Кучми. Потім пішла ціла серія багатих дарунків Росії, головним з яких став Договір про газотранспортний консорціум. Під час останнього візиту в Запоріжжя Влaдімір Путін уже почував себе хазяїном ситуації. Україна зробила свій вибір. Знаковим моментом для багатьох представників української еліти стало акцентування уваги Влaдiмiра Путіна на ролі й значенні Дніпроспецсталі у російсько-українських відносинах, що президент РФ назвав успішним інвестиційним російсько-українським проектом. У світлі великих економічних українсько-російських домовленостей, умова, висунута українському партнерові, більш ніж зрозуміла. А демонстративний візит українського лідера у Вірменію на зло стратегічному партнерові Азербайджану є ще і свідченням переорієнтації української зовнішньої політики із Заходу на Схід, тобто в російське русло.

По-третє, Кучма уже визнав наявність організованої опозиції в Україні, хоча протягом минулого року він постійно говорив про те, що ніякої опозиції праворуч в Україні немає. Є тільки комуністи як варіант опозиційної сили. І не більше. Тепер же він погодився прийняти опозицію у своєму кабінеті. Це програш. Хоч і тактичний, але програш.

По-четверте, Кучма занадто вже кинувся в обійми СДПУ(о) і її лідера Віктора Медведчука. Медведчук навряд чи стане гарним захисником для Кучми. Він політик. Зауважте сильний політик. Не здивуюся, якщо Макіавеллі він тримає постійно в себе під подушкою. Він чудово розуміє, що подяка й вірність це собачі риси, але не риси політика. І зараз уже небезпеку для короля складає не ворожа армія, а власна королева. Ви скажете, у шахах так не буває, це, мовляв, не за правилами? А хто у нас грає за правилами? Сам Леонід Данилович створив таку ситуацію, коли в 1999 році проти нього його політичні суперники сідали грати в політичні шахи, а він грав у доміно. Тепер точно так само грають проти нього: король іде з-під удару опозиції і потрапляє під удар власної королеви. Шах і мат.

Останньою помилкою Кучми може стати нова парламентська більшість, впливів на котру не будуть мати пропрезидентські сили, але будуть сили Медведчука. Нова більшість буде нестабільною, абсолютно ненадійною, зате вона послужить трампліном до насичення нового, коаліційного Кабінету Міністрів членами СДПУ(о) і лояльними до них політиками. У Кучми був шанс висмикнути з опозиції Ющенка і сформувати таку більшість, яка вигідна президентові. Цього не сталося. Черговий програш...

А в 1992 році все так добре починалося! Було стільки надій! Але, незважаючи ні на що, зі святом Вас, Леоніде Даниловичу! Залишайтеся сторінкою нашої історії, частиною нашого минулого. Тому що майбутнє занадто тьмяне й непередбачуване. Майбутньому потрібні нові люди і нові герої.