Марта Бачинська

Виставка старовинних селянських ікон – Українська народна ікона 18 - 19 століть – відкрилася в Українському Музеї 16-го грудня 2001 p. і триватиме до 10-го лютого 2002 p.

Ікони на виставці – це частина приватної збірки Лідії Лихач, що зберігається в Музеї Івана Гончара в Києві. Перші ікони із цієї збірки були зібрані на Черкащині, в середині 80-тих років, коли Л. Лихач як кореспондент молодіжної газети разом із музейними працівниками Галиною та Миколою Корнієнками обходили багато сіл Черкащини. Це мистецтво немов зачарувало Л. Лихач, і вона до нині збирає наївний іконопис минулих століть. Л. Лихач є головним редактором наукового журналу “Родовід” в Києві.

Захоплення народним іконописом вилилося у видання двомовного альбому “Ікона Шевченківського краю” (автори Лідія Лихач і Микола Корнієнко, видавництво “Родовід”, 2000). В альбомі майже 200 кольорових репродукцій ікон із музейних виставок та з приватних колекцій, як і вступна стаття, в якій автори говорять про символічну роль ікон. Джерелом тієї інформації були польові дослідження авторів упродовж 1988-1994 років і етнографічна література.

Від 17-го до 20-го століть Українська народна ікона була мальована переважно на липових чи соснових дошках або на домотканому полотні. А виконували її сільські малярі, яких називали богомазами. Вони осягали малярське ремесло шляхом учнівства, яке давало можливість зберігати традицію іконопису даної місцевости. Своїм малярським ремеслом майстер-богомаз, який працював на полі, також мав змогу заробити додаткові гроші для утримання своєї родини.

Майже в кожній сільській хаті були ікони. Вони займали центральне міце, на покутті “...під стелею на тій стіні, де стояв стіл.” Ікони відгравали як релігійну, так і декоративну функцію в хаті. Люди називали ікони “богами” або “образами”. За традицією звичайно було від шести до десяти ікон в хаті. Бaгатші господарі мали більше ікон.

Ікони відігравали важливу роль у житті селян, а їхня присутність необхідна в найголовніших подіях людського життя – народженні, весіллі та похороні. Люди молились до ікон і просили допомоги та благословення в різних життєвих ситуаціях. “Багато ікон мали ритуальні функції – вірили, що Богоматір Неопалима Купина може зупинити пожежу, тому її часто тримали на даху”. За здоров’я домашніх тварин молилися до св. Юрія Змієборця, а вибираючись у довгу подорож, молилися до св. Миколая.

Не всі ікони були біблійні або канонічні. Джерелом багатьох ікон був фольклор та народні перекази і легенди українських сіл. Тому часто бачимо святих на іконах, лиця яких схожі на сільські лиця, а вбрання нагадує тогочасове, селянське. Церковна влада всілякими способами старалася “зупинити розповсюдження наївного малярства богомазів..., але з того нічого не вийшло”.

Унікальним для українського наївного іконописного стилю є зображення квітів на образах. Ці квіткові орнаменти багаті, різноманітні і колористі, особливо на іконах Черкащини, південної Київщини та Поділля. Загалом композиція сільської ікони є спрощена, мальована графічно, без перспективи. Колорит побудований на гармонійності білого кольору із теплими кольорами – червоно-коричневим, жовтим і зеленим. Німби різних форм, і не лише жовтого чи золотого кольору, а й зелені чи синьо-жовті.

Іконопис українського села був затриманий у 20-тих роках совєтською владою, яка виступила проти релігії. Подекуди і в пізніші роки з’являлися майстри, але це вже були інші ікони.

Виставка старовинних селянських ікон відвідала Український Національний Музей в Чикаго, була в Торонто та Едмонтоні в Канаді. Нею зацікавилася американська організація Exhibits USA, яка організує та пропагує подорожуючі виставки для американських музеїв.

Для осягнення ширших інформацій: The Ukrainian Museum, 203 Second Avenue, New York, NY 10003; (212) 228-0110; e-mail: info@ukrainianmuseum.org; web address: www.ukrainianmuseum.org.