Спогади Анни Лисої Лесишин, колишнього політв’язня Норильського концтабору

Продовження

Вставали і лягали з однією думкою: вранці одержимо кусок хліба. Але як тільки зїдала свою норму, ще більше хотілося їсти. Зі мною на нарах сусідками були Надя Пилипів і Юля Гладій із Стрийщини. Так ми часто свою місячну норму цукру відносили в барак, де жили старенькі й інваліди, і в них цей цукор вимінювали на шматок засохлого хліба. Нам здавалось, що цукром не наситишся, а хліб кришили у бляшану миску, наливали зо 2 літри води, додавали 1-2 ложки залишеного цукру, все те переварювали на плиті, і виходила страва тюря, якою можна було заповнити голодний шлунок.

Як я згадувала раніше, після крадіжки в Красноярську мого майна, крім спецодягу, одержаного для праці, я більше нічого не мала, через те постійно перемерзала. Рятували не раз мене від холоду ті дівчата, які хворіли на туберкульоз, завжди мали високу температуру і були звільнені від праці. Так вони свій одяг віддавали мені і іншим подругам, закутували нас у що тільки мали, аби облегшити наші муки від перемерзання. Написала листа до сестри у своє село, просячи прислати літом, коли почнеться на Єнісеї навігація, щось із теплого одягу, пояснивши, що сталось у Красноярську. Батьків моїх в Україні вже не було, їх вивезли в жовтні 1947 року в Молотовську область, місто Губаху в числі ще 12 родин із мого села. Мамі йшов 60-ий рік, батькові було 66 років. Везли їх на Урал у вагонах щось два місяці, багато людей повмирало в дорозі, і їх викидали прямо у сніг. Мама захворіла, батько всю дорогу мовчав, наче занімів, а коли їх взяла під опіку спецкомендатура, поселила в тимчасові бараки, засипані до самого верху снігом, батько ще півтора місяця пожив, а в кінці грудня того ж року пішов у вічність.

Не витримало серце розлуки з рідним краєм. Навіть мама не знала, де і в якому місці загребли тіло батька разом із ще декількома виселенцями. Усіх вивезених примусили розписатися в тому, що їх сюди привезли на вічне поселення і що до свого родинного гнізда вони ніколи не повернуться. Маму як одиноку і непрацездатну комендант хотів відправити в якийсь притулок для старих людей, але мама категорично відмовилась покидати своїх одно-сельців, заявивши, що сама зароблятиме собі на прожиття. Поселилася в одній квартирі разом з родиною Глодана Михайла, бавила дітей і з тої оплати виживала. У листі до сестри я просила, щоб повідомила маму про моє місце перебування, адже ж до неї могла написати через 6 місяців. Але намарно чекала я на відповідь від сестри: ні листа, ні очікуваної посилки не надійшло, навігація закінчилась, настала друга зима, а я не мала навіть у що переодягнутись. Згодом я довідалась, що мій лист лагерна цензура не пропустила, сестра довго не знала, що зі мною, чи я жива, аж поки не отримала вістку від мене через заборонену пошту.

Ми на будівництві знайшли вільнонайманого майстра дядю Мітю, добру, сердечну людину, який нам співчував і погодився забирати наші листи (з острахом, щоб ніхто не бачив) із видуманою зворотньою адресою. Щойно на наступне літо отримала я довгоочікувану посилку від сестри, за що була їй невимовно вдячна.

У зоні, тобто в лагері, час від часу водили нас в лазню. Поки ми мились, одяг наш пропарювали в дезкамері. На миття і прання давали всього два шафлики води. Спочатку мили ми голову в одній воді, сполоскували в другій, тоді прали в такому ж порядку зняту білизну, причому дуже бережливо, щоб не вихлюпнути хоч трохи води. Після всього обмивали тою самою водою тіло. Випрані кальсони і сорочку одягала мокрими на себе, бо зміни не мала, поверх них штани і бушлат, на голову матрац і бігцем долала дорогу до бараку. Поки добігла до своїх нар, мокрі речі покривались інеєм, примерзали до тіла. Досушувала вже на собі під час сну. Замучені, знесилені, голодні, переносили ми це лагерне пекло, якому, здавалось, не буде кінця.

З потрісканими руками, втомлені фізично, з обмороженими ногами і обличчям шукали сили і підтримки в молитвах до Бога, якого благали дати силу все пережити, витерпіти ці знущання і дочекатись волі. Як ми тужили за рідними людьми, за своєю Україною, її мальовничою природою! Не раз після праці, сидячи на нарах, латаючи дірки в одязі, хтось тихенько наспівував тужливу пісню, і всі підхоплювали її, вкладаючи у слова всю силу любови до отчого дому, до свого милого краю.

З нами були у дружніх стосунках бранки інших національностей, переважно прибалтійки, які відсиджували свої терміни так само за прагнення до свободи, за те, що відстоювали свою самостійність. Ділились ми спільно всім, хто що мав, читали вірші, розказували їм про наші звичаї, обряди, про нашу землю та її історію, а вони відкривали перед нами незнані сторінки з життя своїх народів. Такий обмін інформацією був своєрідним університетом в далекому Заполярї.

Особливо любили іноземці спостерігати, як ми примудрялися відзначати найвеличніші свої релігійні свята Різдво і Великдень. Підготовка до належного вшанування традицій йшла заздалегідь. Відкладали ми потрошки хліба із свого скупого пайка, засушували, подрібнювали на муку, з того продукту робили на воді коржі, перемазували різними кашами (вівсяною, перловою чи ячмінною) виходив великий торт. А як ми колядували там! І яких тільки колядок та щедрівок запозичали взаємно собі галичанки, волинянки, поліщучки, гуцулки, бо в кожному регіоні є свої відмінності.

Залишились у пам’яті два Великодні в Норильську один веселий, другий сумний. Якось від моєї мами з Уралу прийшло переводом 10 карбованців, якраз напередодні цих свят. Грошей на руки не давали, на їх вартість дозволялось купити в ларку зони (за дозволом начальника режиму) зелений, зіпсутий комбіжир, якісь сірі, підозрілі на запах пряники, більше там нічого не було. Тоді я попросила перевести 10 карбованців на лагерну кухню і покрити ними витрати продуктів на 1 відро борщу. Яка це була великодня учта, коли ми, повернувшися із нічної зміни, помившись, одягнувши чисті суконки, вишикувались усі перед нарами, помолились, відправили Службу Божу, заспівали Христос Воскрес (не в однієї потекли сльози) і засіли до спільної трапези, в центрі якої красувалось відро з борщем. Мамо, мамусю, яку приємність зробили Ви для нас, збідованих невільниць, отою маленькою сумою грошей, зароблених вами на чужині натрудженими руками! Скільки молитов полинуло до Всевишнього в ту мить за Ваше здоровя і сили

А другий Великдень припав на 1951-ий рік. Здається, це був кінець квітня, але в місті височіли триметрові снігові замети, на сонці іскрився мороз. Наша бригада працювала на блатній роботі: розчищала джиґанами багатомісячні звалища сміттєвих відходів, які стирчали біля кожного будинку. Потім розбиті шматки того мотлоху разом із кусками льоду, снігу накидали на вантажівку, яка відвозила це все десь за місто. Для нас це була нагода чимсь розживитись, бо кайлуючи ті відходи, не раз знаходили всередині заморожені куски хліба, зіпсуті в мішечках крупи, рештки консервів, a один раз пощастило знайти полотняний мішечок із прогірклою мукою. Усе це старанно обтрушували від снігу, сміття, потім заховували за пазуху, і яка радість охоплювала всіх, коли вдалось пронести це через прохідну. В бараці трофеї витягали з-за пазухи, висипали все у велику миску, розколочували з водою, заварювали цю суміш декілька хвилин і мали чим вгамувати голод. Кожній із нас припадало хоч кілька ложок тієї розкоші.

Так ось, працюючи біля одного висотного будинку з таким айсбергом в перший день Великодня, згадували свята в Україні, гомін дзвонів, свячення пасок навколо церкви, весняні теплі дні. А тут довкруги біліє сніг, холодно і незатишно. Якась молода норильчанка, йдучи з магазину, біля якого робили ми розчистку, кивнула непомітно головою і показала на буханку хліба в руці. Ми зрозуміли, що вона хоче нам її дати, треба тільки відвернути увагу конвою. Одна дівчина підійшла до охоронця, щось почала йому говорити, в той час жінка кинула в сніг хліб і швидко почала віддалятись від нас. Але, як на зло, краснопогонник обернувся, побачив хліб в руках дівчат, підскочивши, вирвав буханку, кинув на сніг і з люттю почав по ній топтатись. У нас, голодних, серце обірвалось із жалю, спостерігаючи, як ця червона сволота знущається над Божим даром. Терпець нам урвавася, ми вже ні з чим не рахувались, як тільки могли обзивали цих нелюдів, обіцяли, що прийде час, коли вони будуть ще здалека вдихати запах хліба, недоступного їм, клятим, і що Всевишній покарає обов’язково за зневагу до святого хліба.

Від недоїдання, важкої фізичної праці ми втрачали нормальну вагу. Маючи тоді 21 рік, я важила 38 кг, заробила хронічний бронхіт, але оскільки температура трималась переважно на позначці 37,3 37,4 градуса, від праці мене не звільняли. Згодом почали дошкуляти сильні болі в горлі, поступово пропадав голос, і настав день, коли зовсім перестала голосно говорити, тільки пошепки. З тяжкою бідою помістили в стаціонар, де лікував мене старенький латиш Бачуліс теж політв’язень. Йому я вдячна за добре серце і чуйність, бо завдяки його старанням я трохи підлікувала бронхіт і горло, хоч, правда, ще довго не повертався голос до мене, і я втратила надію, що зможу колись нормально говорити і співати. Якось прослуховуючи моє серце і легені, звернув увагу на мій організм-скелет і обіцяв скерувати як доходягу на ОП (оздоровчий пункт). Таких людей тримали місяць в зоні на легших роботах (розчищати сніг, розвантажити вагони з вугілля привезти з колії в зону) і давали більше їсти, щоб раби знову могли приносити користь після оздоровлення. Як зраділа я такому шансу! Але дарма! Якраз у той час зліквідували ОП, і мені не усміхнулось щастя хоч трішки відпочити.

У таких умовах минали повільно роки неволі, довгі і страшні, забираючи в нас рештки фізичних і моральних сил. Обдерті, голодні, цьковані наглядачами і їх помічниками, перетворені на півмерців, ми повинні були віддавати свої сили зміцненню вєлікой і нєдєлімой імперії, а потім безіменними канути в небуття. Внаслідок такого визискування, постійного голоду і холоду вязні гинули, вмирали. Тіла їхні вивозили під т.зв. гору Шмідтиху, де їх скидали у котловани, весною присипали землею і знову заповнювали протягом року. Враховуючи вічну мерзлоту і десятимісячну зиму, думаю, що тіла там і досі лежать заморожені, як мамонти.

Мушу ще згадати про похоронний ритуал, який обовязково виконувався над покійниками при вивозі за зону. На прохідній голі трупи охорона проколювала в декількох місцях багнетами або молотом розбивала череп і груди, і тільки після такої процедури вивозили покійників на машині під ту гору. Мабуть, робилось це із боязні, що ізмєннік родіни може воскреснути і втекти з ями, а може, він симулює смерть. Смішно і гірко

Настала весна 1953 р. 5-го березня променем надії на кращу долю стала смерть Сталіна. Наглядачки, охоронники та й всі вільнонаймані працівники щиро оплакували батька народів, а ми, стражденні, не приховували радости з приводу погибелі найлютішого ката. В серці появилась надія на переміну в нашому житті, можливо, якусь амністію, але минали дні за днями і ніякого полегшення не передбачалось. Амністію оголосили для кримінальних злочинців, ізмєннікі родіни ж повинні і далі будувати світле майбутнє для рабовласників. Невдоволення і напруження наростало з кожним днем, над Горлагом запахло небезпекою. Іскрою до вибуху вязнів послужило вбивство конвоєм у 5-му чоловічому таборі нашого укр. хлопця, який перекидав записку до дівчат, котрі проходили повз їхню зону на працю до цегельного заводу. Такий самий інцидент мав місце в 3-му лагпункті, де від кулеметних черг охорони впали мертвими 6 чоловік. Чаша терпіння переповнилась і 27-го травня 1953 р. з табору в табір полинуло слово страйк. За кілька днів Горлаг майже повністю зупинився, вслід за чоловіками 5-го, 4-го і 3-го таборів виник страйк і в нашій, жіночій зоні. Ми перестали ходити на роботу, оголосили голодівку, вивісили на центр бараку чорний прапор з червоною полосою з кличем Воля або смерть. Був сформований табірний страйковий комітет із 13 осіб різних національностей. До нього входили: латишка Ліда Давге, естонка Єста Тоффі, білоруска Юлія Софронович, наші українки Анна Мазепа, Леся Зелінська, Марія Нич, Надя Яськів, Стефа Коваль і ще декілька (прізвищ не памятаю). Учасники страйку висунули табірному начальству вимогу викликати з Москви спе-ціальну повноважну комісію для розгляду їхніх вимог. Вони зводились до послаблення режиму, перегляду наших справ, звільнення малолітніх, зняття з одягу номерів, незамикання вночі бараків, скорочення робочого дня до 8 годин, дозволу більше листуватись з рідними, дати вязням більше свободи. Ніхто їжі не приймав, хоч з гучномовців щоразу лунали заклики припинити страйк, не слухати самозванців, хто вийде за зону, буде всім забезпечений і т.п. Але наші жінки були дисципліновані, згуртовані і не піддавалися на провокації. Хворі і старші люди через 4-5 днів голодівки лежали почорнілі на нарах, відмовлялись від їжі, пили тільки воду, але їх насильно забирали годувати в санітарну частину. На дев’ятий день страйку в Норильськ приїхала московська комісія, яку очолював особистий референт Берії, начальник тюремного управління МВД СССР полковник Кузнєцов, із ще 10-ма чинами. В наш табір на переговори із страйкомом приїхали генерали Кісельов і Сєромкін. Вислухавши наших представників і пообіцявши виконати вимоги поїхали. Дозволили зняти номери, більше писати рідним, не зачиняти на ніч бараки, але з умовою вийти на роботу. Дівчата працювали 2 тижні, а чоловічі табори продовжували страйкувати. Ми зрозуміли, що московська комісія нас обдурила, і застрайкували вдруге.