В. Верига

Після розвалу СССР й відродження демократичних республік Польщі й України в обидвох цих країнах появилися документальні праці про життя українців як національної меншини в Польщі в роках 1919-1939 та у Польщі Людовій під протекторатом Москви. Дещо більша свобода слова в сучасній Польщі дозволила на досліди в польських архівах про намагання поляків створити однонаціональну Польщу без інших національних меншостей, а головно німців та українців. Про це знаходимо багато документальних матеріалів на сторінках українського тижневика “Наше слово”, що виходить у Варшаві, а також у різних персональних спогадах, як, наприклад, “Записки сірого волиняка” Миколи Сивіцького чи серії “Закерзоння” за редакцією Богдана Гука. Перший том цієї серії складається з вісьмох “Спогадів вояків Української Повстанської Армії”, з яких довідуємося про життя в рядах УПА. про патріотизм, ба навіть і геройство поодиноких членів, також і про політику командирів УПА. Зокрема дуже важливими публікаціями є два збірники документів польською мовою Євгена Місила п.н. “Репатріяція чи депортація” та “Акція Вісла”.

Почнемо зі спогадів Миколи Сивіцького, який крім тритомника документів “Історія польсько-українських протистоянь”, написав свої власні спогади п.н. “Записки сірого волиняка”, які вийшли друком двома виданнями (Львів, 1996, і 2-ге вид. Київ. Вид-во ім. О. Теліги, 2000.) За своїм змістом “Записки” охоплюють період від Першої світової війни до кінця 1990-их років і поділяються на дві частини. У першій автор описує свої переживання на Волині під польською окупацією (ст. 1 до 196), а у другій (ст. 197-374) його переживання, будучи “визволеним з-під польської кормиги доблесною” Червоною армією. Він мав особливий “привілей” уже 20 жовтня 1939 р., тобто місяць після “визволення”, познайомитися з більшовицькою тюрмою, не прогрішившись нічим супроти нової влади. Вистачало того, що він був на списку неблагонадійних у польської поліції, то, мабуь, не буде лояльним і супроти совєтської влади. Він перейшов тюрму і сталінські табори і по п’яти роках встиг ще побувати на фронті у польській армії ген. Берлінґа, відвойовуючи Польську Народну Республіку. Після війни став її громадянином і, намагаючись наздогнати втрачене, в 30 років став учнем гімназії, а згодом і студентом університету. Одночасно вчився і працював. Від 1955 р. Сивіцький публіцист і організатор Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) та українського національного відродження в Польщі. В 1990 р., він закінчив і захистив дисертацію “Богдан Лепкий; життя і творчість”, за яку дістав докторат і став лавреатом Премії ім. братів Лепких у 1995 р. “Записки сірого волиняка” – це документ часу, свідчення про польську “рівноправність” громадян, де переслідували за релігійне віровизнання, за національне походження, а зокрема за українську національну свідомість. Тут автор показує перешкоди з боку державної дискримінаційної політики, як йому довелося поборювати різні перешкоди у здобуванні освіти. Але, як видно із цих свідчень і серед поляків не бракувало людей з людським серцем і вирозумінням до свого ближнього. В основному ставити знак рівняння поміж польською “демократією”, а Совєтською соціалістичною “законністю”, аж ніяк не можна.

20-річне існування польської держави, яка позбавляла українців суспільно-громадських, політичних, економічних, культурних, ба навіть церковно-релігійних прав, залишило свою пляму на польсько-українських взаємовідносинах. Щойно з упадком Польщі українці Холмщини й Підляшшя могли спокійно помолитися у своїх храмах і з вибухом німецько-совєтської війни організували власну самооборону на Волині, створивши Поліську Січ, першу українську повстанську формацію під час Другої світової війни, а вкінці УПА.

Антиукраїнська діяльність польської меншини на Волині, чи взагалі в Західній Україні, була провокацією, яка викликала підпільне розпорядження, щоб поляки забиралися геть до Польщі. Все це було самообороною проти ворожого наступу, самооборона автохтонів перед напасниками. При цьому слід згадати, що не було випад ку, щоб українці напали на польські села в межах етнічної Польщі. Проте, в розумінні поляків, за всі нещастя, яких вони зазнали від німців і більшовиків, а зазнали вони їх немало, винні українці. Так думають нові покоління поляків, виховані на творах Г. Сєнкевичя, головно “Вогнем і Мечем”, Я. Ґергарда “Луни в Бєщадах” та інших, в яких українці представлені як найгірший тип людини, вродженого злочинця. У споминах польських підпільників, які разом з німцями й більшовиками поборювали український рух на українській землях, описані їхні “геройські” подвиги над мирним українськи населенням. Знущання поляків над українцями вважаються за геройство, а відплатна акція української самооборони – за злочини.

Слід підкреслити, що Сивiцький не був винятком і його спогади відображають не тільки його особисті переживаяня як одиниці, алe цілого українського суспільства взагалі, бо так трактували поляки українців як нарід у волинському селі під польською окупаціею. Та й не тільки на Волині!

У 2000 р. появився також супровідний том “Записок ...” п.н. “Парадокси доби” (366 стор.), що є продовженням спогадів автора, зокрема реакцію поляків на тритомник документів “Історія польсько-українських протистоянь”. Ця праця охоплює останнє десятиріччя ХХ-то століття, коли Україна проголосила свою незалежність та дещо із життя на Волині, головно на Дубенщині.

Негативну реакцію поляків можна зрозуміти, вони ж не бажали, щоб їм пригадувати, як вони знущалися над своїми громадянами, тому з обуренням хотіли віддати Сивіцького на суд за образу польського народу, бо вважають себе чи не найбільшими демократами в Європі. Тут знаходимо також згадку про холодний відгук деяких українців на згаданий тритомник. І власне у цьому творі “Парадокси доби”’ Сивіцький наводить усі ті голоси, критику й поради, як треба було писати історію польсько-українських протистоянь. На жаль, критики самі за те діло не взялися, а зробив це власне Сивіцький, а також і молодий науковець Євген Місило у своїх знаменитих документальних працях “Репатріація чи депортація; переселення українців з Польщі до СССР”) (Repatriacja czy deportacja: ukraincow z Polski do ZSRR 1944-1946, W=wa, 1996) та “Акція Вісла”.

У своїй першій праці “Репатріяція чи депортація” автор Є. Місило документально доказує, що тут маємо до діла не із якимись спонтанними підпільними групами, але із самою державою, яка в теорії застосувала політику добровільного переселення, а на практиці жорстоко і брутально виганяла українців із їх прабатьківських земель. Є. Місило зробив спробу відповісти на питання, чи переселення 482 тисячі українців з Польщі до Української РСР в роках 1944-1946 було одною з великих репатріяцій переведених в наслідок змін кордонів повоєнної Європи, чи клясичною депортацією, яка являла собою складовий елемент сталінської політики проти національних меншин. На базі 144 документів автор доказує, що це була залегазована форма примусового переселення, яка доволі часто мала форму брутальної депортації, чим поповнила злочин проти української національної меншини.

Друга праця Євгена Місила “Акція Вісла” (Akcja “Wisla”; dokumenty, W-wa, 1993) документально доводить на підставі 241 документу, що від 28 квітня до кінця липня 1947 року поляки депортували на т.зв. “відзискані від німців землі 140 тисяч українців, як відплату за вбивство віце-міністра оборони ген. Свєрчевського. Понад 3800 осіб запроторили до концентраційного табору Явожно і скарали смертю 173 воїни Української Повстанської Армії. “В повоєнній історії Польщі не було випадку застосування таких великих репресій на протязі такого короткого часу”, твердить Е. Місило. Тут польський уряд застосував збірну відповідальність, що суперечило модерному судочинству. Беручи до уваги те, що саме тепер, майже шістдесят років пізніше, польський Інститут національної пам’яті збирається розшукувати воєнних злочинців серед українців, то публікації Миколи Сивіцького та Є. Місила, як і спогади вояків Української Повстанської Армії, що їх друкує Богдан Гук становлять собою дуже важливу документацію. При цьому слід пам’ятати, що поляки уже зібрали і написали цілу бібліотеку про злочини німців і українців у Польщі, хоча не було випадку, щоб УПА чи якась інша українська військова частина включно з дивізією “Галичина” брали участь в протипольських акціях на польських етнічних теренах в часі Другої світової війни. Тому ці нечисленні документальні українські публікації слід привітати, бо вони заповнюють ту прогалину у воєнній мемуаристиці. І якщо польський Інститут національної пам’яті хоче бути об’єктивним, то у працях Євгена Місила може знайти чимало прізвищ із належною документацією, як і коли чинили злочини поляки на українцях.

Ми хочемо ствердити, що цей сумний і трагічний період за нами й тому на базі минулих досвідчень треба шукати способів мирного співжиття, а не конфронтацій, бо від цього залежить майбутнє обох народів.