Михайло
Слабошпицький,
письменник
Юний
сільський ідеаліст із Тернопільщини записався добровольцемдоукраїнськоїДивізії“Галичина”,бо
вірив,що йде не рейх боронити,а
стане у пригоді українськійсправі.НатойчасуГаличинічасто
говорилося про те, що по завершенні Другої світової війни може дійти до
конфлікту між альянтами. І в такому разі Україні дуже важливо мати свою
військову формацію. Нею стала Дивізія “Галичина”.
ПізнішеРоман
Колісник напише повість“Останній
постріл”.Своєріднийукраїнський
варіантРемаркового роману “На Західному
фронті без змін”. Там він розповів про юність на війні.Про
надії та ілюзії галицьких хлопців, які перед вступом до дивізії були гімназистами
та студентами.Розповів про кров
і смерть, побачені юними очима. Про все те, що вміщається в одному-єдиномуслові:
“війна”.Своєю психологічною експресією
“Останній постріл” нагадує “Поза межами болю” Осипа Турянського.
Але
цей твір було написано аж у дев’яності роки в Канаді. Через півстоліття
після тих подій, у яких брав участьРоманКолісникізякихнародивсясюжет
“Останнього пострілу”.Нині ж він
ішов крізь війну.
Важко
було загадувати щось на майбутнє – кругом падали, скошені кулями, його
товариші. Будь-якої миті це могло статися і з ним. Але доля була милостивою
до нього. Він уцілів. Кулі розписалися на ньому тільки пораненням.
До
негайного конфлікту альянтів не дійшло. Потім настало непримиренне їх протистояння,
назване “холодною війною”.Дивізійники
чекали вирішеннясвоєїдолів
таборі інтернованих у Ріміні. Кожному лежала попереду дорога в невідомість.
Адже все ускладнювалося тим, що вони належали до переможених.Історію
ж,як відомо, пишутьпереможці.Підсвоїмкутом
зору,зісвоїми
оцінками.РадянськіслужителіФемідиупогонах
намагалися звинуватити їх у скоєнні воєнних злочинів. Але юридичні експерти
різних національностей винесли вердикт: Дивізія „Галичина” ніяких каральних
операцій проти мирногонаселення ніколи
не вела,поліційних функцій не виконувала;
українські хлопці були гарматним м’ясом. Чи не найпромовистіший тому доказ
– битва під Бродами, де “Галичина”, кинута напризволяще німцями, вела нерівнийбійзізначнопереважаючими
силами Червоної армії.
В
„Останньому пострілі” Романа Колісника є страшна сценазбродівськоїбаталії.Ухвилинузатишшя
перемовляються між собою вояки з двох окопних ліній, що наїжачилися зброєю
одна проти одної. З одного боку – дивізійники, з другого – червоноармійці.
І там, і там – українці. І тут батько раптово знаходить сина. Вони – за
кількадесят метрів один від одного. А поміж них – лінія фронту, що робить
їх ворогами.
Але
хіба можуть бути ворогами єдинокровні люди?! Зараз вони, нарешті, стиснуть
один одного в обіймах. Так повинно бути; така логіка життя й стосунків
роду. Однак є логікавійни.Вонадомінує,боцеїїчас.Син
опиняєтьсявбатьковихобіймахужемертвим.І
знетямлений батько, котрий ніяк не може повірити в те, що сталося,несе
дороге мертве тіло невідь-куди.І
напружена, зрозпачена тиша стоїть над лінією фронту. Тисячі очей з обох
боків стають свідками батьківського горя.І
навіть тисячі людей не годні вже нічим тут зарадити. Це, певно, найсильніша
сцена в “Останньому пострілі”. До такої вершини трагічности може піднятися
тільки справжній художник слова.
Отже,дивізійникибуливизнанізвичайними
солдатами, їм дозволили їхати до різних країн Західного світу. Роман Колісник
вибрав Австралію, інші поїхали до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Британії,
Франції. До сьогодніувсіхцихкраїнахєстаниціБратства
ветеранівПершоїУкраїнськоїДивізії,відомоїпід
назвою “Галичина”.
Як
і його колеги, Роман Колісник шукав свого місця в новій реальності. Інші
умови, інший світ, інші люди. Вчорашній досвід нічим тут не міг прислужитися.
Власне, все треба було починати спочатку. І коли він відчув, що вжезаякоривсявновомужитті,з’явилосярішення
переїхати до Канади. Там набагато активніше українське життя,не випадковожТоронтоназиваютьстолицею
українців Північної Америки.
СамевТоронтовінзмігактивновіддатися
літературній праці. Спершу з’явилася друком його книжка “Довкола світу”.Далі
була наукова студія “Військова управа та Українська Дивізія“Галичина”.Потім
була збірка його “фірмових” творів “Тяжко бути політичним еміґрантом”,їїсклалипублікованівукраїнській
періодиці гуморески і фейлетони. Вона поставила Романа Колісникавряднетількинайцікавішихсатириків
української діаспори,а й надійно
закріпила за ним репутаціюнайдотепнішоговнійчоловіка.Наступні
книжки “Найкращіхлопці з нашої Дивізії”
та “Від Адама до Леоніда II”остаточно
це утвердили.
Його
твори почали з’являтися друком і в Україні. Вони мають добрий розголос.Тут
навіть видано монографію П.Сороки про природу сатиричного обдаровання Романа
Колісника. В останній час у Тернополі вийшли дві нові книжки: “Майже, але
не зовсім…” (2002) про те, як він майже став письменником, журналістом
і гумористом, та спомини з його служби в Дивізії “Галичина” – “Машерують
добровольці” (2003).
А
він,уриваючи вільнівід
редагування журналу “Вістікомбатанта”
години, пише новісатиричні коментарі
на теми дня.Може, їх менше,аніж
читачам хотілосяб.Інколийомуцимдокоряють.Авін
відповідає: нічого не можу вдіяти – надто лінькувата у мене муза. Боюся
її підганяти, бо ще раптом геть покине мене… Як відомо,на
все у світі є виправдання й пояснення. Особливо – в гумористів і сатириків.
Є
ще одна обставина, яку ми не завжди розуміємо: кожна людина має свій внутрішній
ритм, вона живе й діє за ним.І переробити
її неможливо.Треба сприймати такою,
якою вона є.Головне, що веселе слово
Романа Колісника долітає до нас аж із-за океану.І
що ми готові його завжди почути.