Ярослав Стех

Кожен із нас по життю іде із своєю свічкою, несе її, як знає, вміє чи може.

Гарафіна Маковій, “Те, що я бачу”

Життя – це безмежний обмін вартостей. Це те, що ми зуміли протягом існування передати іншим людям. Цю правду кожен по своєму здійснює щоденно своїми добрими ділами, своїм відношенням до сім’ї, до окремої людини, до свого народу, служіння якому повинно бути найвищим життєвим покликом. І цей життєвий заповіт, а вірніше закон у практиці можна виявляти у різному вигляді у своєму середовищі. Серед численних українських лікарів особливе місце займає Семен Жук як лікар, як батько, людина і патріот свого народу.

Багата наша Перемищина на працьовитих і талановитих людей, серед яких ціла плеяда національно-патріотичних одиниць, котрі з любові до свого народу і землі, не лише чесно працювали, але багато з них пожертвували своє життя. В перемиській окрузі провідне місце займає Любачівщина, ця земля виявилася щедрою на визначних українських діячів і мужніх героїв, які тривало вписалися в історію України. Товариство “Любачівщина” і “Надсяння” у Львові, як і Земляцтво “Перемищина” в Америці і Канаді, а також культурно-освітні українські організації вже декілька років ведуть дослідницькі роботи, щоб виявити і удокументувати минуле цього славного регіону. Життя швидко змінне, не завжди встигаємо подякувати рідним батькам, не маємо часу їх вислухати, а їх вже немає серед живих, чому ж не зупинитися над їхньою могилою і не згадати їх добрим словом, як вони на це собі заслужили.

На жаль, не всі готові на підтримку цієї праці, одні через особисту вигоду, інші через байдужість. Забуваємо, що справжня історія починається тоді, коли народ не тільки вже самоусвідомлює себе, а коли напише про себе сам. Саме із цього починається вищий культурний розвиток народу, коли ми здатні будемо свою історію розказати світові. Саме минуле – це фундамент нашого сьогоднішнього дня. В нас живуть ті, які відійшли від нас. Нам конче треба пізнати призабуте і з ним познайомити інших.

Семен Жук народився 14 жовтня 1901 р. у Любачові поблизу Перемишля. Середню освіту здобував у Ярославі і завершив її в українській гімназії в Перемишлі. Медичну освіту почав у Львові, а завершив у 1929 р. в Кракові. Заложив свій лікарський кабінет у Любачові і працював тут повних десять років. Одружився з Юлією Кокоцькою, вчителькою за професією. У подружжі Жуків прийшло на світ троє дітей. С. Жук брав активну участь в культурно-освітній роботі товариства “Просвіта”, поширював серед народу медичні знання. Дружив з визначними українськими діячами, добре знав свого земляка Юліяна Головінського, коменданта УВО, якого польська окупаційна поліція розстріляла без суду. Санаційний польський уряд в ті часи повів широко закроєну акцію дискримінації проти українського народу. Масово нищено українське шкільництво, обмежувано можливості праці для українців, ув’язнювано провідних діячів, на Холмщині і Підляшші знищено поверх 120 українських церков.

З України під російською окупацією надходили також тривожні вісті, більшовицька влада організувала штучний голодомор.

По цілій Галичині, а в тому і у Любачові засновано допомоговий комітет, до якого також належав д-р С. Жук. Комітет збирав допомогу для голодуючих, у січні 1933 р. оголосив день національної жалоби, відбувалися жалоби, панахиди в церквах, організовано протестні віча, на яких інформовано про народовбивчу політику Москви.

У 1933 р. С. Жук став членом Українського лікарського товариства під проводом проф. д-ра Маріяна Панчишина. Безкоштовно робили огляди бідних дітей, ведено боротьбу з алькоголізмом разом із товариством “Відродження”, яким керували проф. Іван Раковський та
д-р Софія Парфанович. Варто пригадати, що під впливом цієї гуманітарної праці були організовані кооперативи “Здоров’я” та “Лікарська Самопоміч”, що вели лікувальні амбуляторії. Спільно із НТШ і УЛТ видавали журнали “Народнє здоров’я” і “Лікарський вісник”, поширювано медичну літературу серед народу.

С. Жук був серед багатьох лікарів, які організували допомогу при будові українського шпиталя ім. митр. А. Шептицького, який став центром і осередком клінічної медицини у 1937 році. В цьому ж році загальне число українських лікарів сягає 289 осіб. Прихід на Західню Україну нових совєтських окупантів, приносив нові переслідування і жорстокий терор. Д-р С. Жук перейшов до містечка Чесанова в зону німецької окупації, щоб не попасти на Соловки. Коротко навіть перебував в Чехії. Але з початком німецько-совєтської війни у 1941 р. д-р Жук з родиною повернувся до рідного Любачова і працював тут повітовим лікарем до 1944 року. Влітку 1944 р. перед приходом радянських військ разом з родиною змушений залишити Любачів і податися в еміграцію на захід. У 1945-1946 р. працював як головний табірний лікар для переміщених осіб УНРА в м. Адмошті (Австрія) та головний лікар ІРО в Граці (Австрія) у 1946-1949 роках. У 1950 р. йому вдається разом з родиною переїхати на постійне життя до Монтреалю. Діти Люба, Іреней і Радослав здобули вищу освіту і працюють як викладачі у вищих школах Монтреалю.

Д-р Жук в результаті великих зусиль нострифікував свій лікарський диплом на медичному факультеті МкГільського університету і 1955 р. став повноправним лікарем в Канаді. Від того часу він далі вів приватну лікарську практику, стаючи співробітником лікарень Сент Мері Герберт редді, Меморіял Жан Талон, Докторс і Санта Кабріні.

Одночасно він у 1962 р. є одним з ініціаторів організування УЛТ у Монтреалі. Брав активну участь у його роботі і так, як і в цілому свому житті, цікавився життям українського народу. Лиха смерть 9 листопада 1963 р. навідала дім панства Жуків і забрала з їхнього дому прикладного батька, прекрасного лікаря і чесного українця, кого життєва дорога обірвалася на 62 році життя. Похоронено його на українському цвинтарі в Монтреалі.

Ми живемо, щоб своєю присутністю засвідчити нашу незнищальність. Тому і закликаємо започаткувати літопис нашої присутности нашого сьогодення – “Літопис українського роду над Сяном”. Перемищина – це унікальна скарбниця в різних видах мистецтва, будемо вдячні за матеріали про інших наших регіональних мистців, діячів і героїв з різних ділянок. Різні види мистецтва і професії говорять зрозумілою мовою, зворушують кожного, скріплюють нашу національну гордість і пошану до тих, які не відреклися свого роду.

Пам’ятаймо про те, що мати родину, чи належати до народу є великим привілеєм, але не забуваймо, що так родина, як і батьківщина, це величезний спільний обов’язок і відповідальність.