Дослідження вивчало т.зв. четверту хвилю імміграції – українців, які прибули до Північної Америки між 1991 і 2001 рр. (і приїжджають до тепер). Ісаїв уважає, що приблизно 18-20 тис. приїхало до Канади, а принаймні 100 тис. – до США. На його думку їх можна б назвати “п’ятою хвилею” українських іммігрантів, бо перед ними в 1980-х рр. приїхали українські іммігранти з Польщі, але він також готовий розглядати їх як другу фазу “четвертої хвилі”.

Дослідження (і семінар) застановилося над двома питаннями. По-перше, як нові іммігранти пристосовуються до канадської господарської системи? Це має значення з погляду канадської імміграційної політики, яка, починаючи від середини 1970-х рр. до кінця 2001 р. (нещодавно заповіджено докорінну переробку канадської імміграційної політики), намагалася підбирати іммігрантів до існуючих потреб працедавців. По-друге, до якої міри, якщо взагалі це сталося, нові іммігранти включилися в життя української громади Торонто? Це досліджено крізь призму теорії Луїса Гарца (соціолог, відомий своєю працею The Founding of New Societies [Постання нових суспільств]), яка твердить, що нові іммігранти тривалий час живуть під впливом питань, які тривожили їхню батьківщину напередодні їхнього виїзду.

Приступаючи до самої справи, Ісаїв накреслив загальну картину іммігрантів. Із них 90% народилися в Україні й 90% прибули як самостійні іммігранти (10% мали спонсорів). Трохи більше, як чверть (26%) прийняли канадське громадянство. В основному, кількість чоловіків дорівнює кількости жінок. Більшість (78,6%) одружені, 11% одинокі, а 9% розлучені. Середній вік у час приїзду був 35,4, а в час інтерв’ю – 39 років, отже, в середньому, вони жили в Канаді трохи більше, як 3,5 роки. Цікаво, беручи до уваги ринок нерухомості у Торонто, що 22% з них – домовласники. Сімнадцять відсотків – бездітні, 39,1% мають одну дитину, а 45% мають двох дітей. Із них 89% працюють на повний робочий день, хоч у своїй праці тільки 43% використовують уміння, які засвоїли в Україні. Вони емігрували передовсім з “Великої України” (центральні й східні області, 50%), із Західної України (Галичина й Буковина) прибув 41%, а з Півдня (та інших регіонів) прибуло 9%. Цікаво, що 26% емігрували до Канади з Києва, а 24% – зі Львова.

Потім Ісаїв відзначив освітні досягнення іммігрантів: 12,8% мали дипломи з училищ або технікумів, 37% - з інститутів, а 36,1% - з університетів. У час виїзду з України 37% належали до Української православної церкви, 16% до Російської православної церкви, 27% до католицької, а 11% були атеїстами.

Ісаїв тоді розглянув друге головне питання, а саме інтеграцію нових іммігрантів у існуючу українську громаду. Відповідь була однозначна: новоприбулі не включилися до громади. Тільки 9% вступили до існуючих українських організацій, а всього 4% – до українських організацій для новоприбулих. Вісім відсотків “дуже часто” беруть участь у заходах українських організацій, 23,7% – “іноді”, 20,1% – “зрідка”, а 48,2% – “ніколи”. Навіть неформально нові іммігранти тримаються осторонь українських канадців: менше, як 27% “погодилися” або “дуже погодилися”, що “легко заприязнитися з українськими канадцями”, коли понад 41% “(дуже) легко заприязнюються з неукраїнцями”.

Під кінець Ісаїв повторив свої підрахунки про мову та самовизначення. Він звернув увагу на російсько-український суржик, яким користуються новоприбулі; із цього іноді глузують українські канадці; суржик продовжує залишатися широко вживаним, і ця ситуація не скоро зміниться.

Друге питання стосувалося можливих вислідів подібного опитування в США. Доповідач звернув увагу на низку чинників, що відрізняють Канаду від США, і хоч не можна робити якісь передбачення, але спонсори цього дослідження зацікавлені можливим розширенням опитування на США. Один присутній тоді зауважив, що до США прибуло більше іммігрантів, де громадські організації слабкіші, отже, новоприбулі можуть їх “опанувати”. З другої сторони, сильна українська громада в Торонто може ускладнювати інтегрування новоприбулих, оскільки вони не можуть зайняти там провідних позицій або ввійти в організації на власних умовах.