Василь
Верига
У
другій половині 2001 року в Києві з’явилася друком цікава і важлива своїм
змістом праця, рекомендована Вченою Радою Інституту Історії України НАНУ,
п.н. “Українські поселення на Далекому Сході; історико-соціологічний нарис”,
яку опрацював молодий вчений Андрій Попок.
Перший
розділ розповідає про причини та специфіку української еміграції на Далекий
Схід. У ХІХ ст. у справі національного самовиявлення українців небагато
можна було зробити. Щойно після революції 1904 p. українські активісти
подали 9 лютого 1905 pоку прохання про затвердження статуту Товариства
“Просвіта”, опрацьованого на зразок галицької “Просвіти”. Але влада, довідавшись
із статуту, що “ціль “Просвіти” була спрямована виключно на об’єднання
українців і що таке об’єднання вело до відокремлення українців і могло
б викликати ворожі відносини і серед інших груп населення, тому товариство
з такими цілями треба визнати загрозливим для суспільного миру і безпеки,
тому вирішено не затверджувати даного статуту” (ст. 151).
Ситуація
покращилась після лютневої революції в Росії, і тоді почалися з’їзди й
створення різних партій, в тому числі УСРП та УСД РП, які стали відразу
конкурувати між собою. 8 жовтня 1917 p. відбулися перші згальні збори української
громади у Владивостоці, і створено Товариство “Просвіта”, яке очолив Ю.
Глушко-Мова.
У
половині червня відбувся загальний Всеукраїнський з’їзд діячів і громадянства
Далекого Сходу у місті Микольську Усурійському, який, між іншим, вирішив
організувати Далекосхідну Українську Раду і Національний Фонд на потреби
українців. Одночасно з’їзд сформулював політичні вимоги далекосхідного
українства у формі національно-територіальної автономії України і її “колоніям-землям,
які посіли українці в межах російської держави” (ст. 157).
Подібний
з’їзд українців Маньчжурії відбувся і в Харбіні, який обрав Маньчжурську
Окружну Раду. В 1918 p. відбулося ще два українські з’їзди в Харбіні, які
домагалися, щоб російський уряд визнав Зелений Клин частиною України та
щоб Москва відкликала із Зеленого Клину озброєні російські частини і передала
всю зброю українській владі (ст. 165). Але тому, що вся активність українців
була тісно пов’язана з розвитком подій в Україні, де перевороти скріплювали
большевицькі впливи, український рух на Далекому Сході опинився в дуже
складних умовах.
Під
кінець жовтня 1918 року був скликаний ІV Надзвичайний з’їзд українців,
який затвердив проект конституції українства Далекого Сходу, прийняв постанову
про організацію українського війська й обрав новий склад Секретаріaту на
чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Але потім там влада мінялася, прийшли колчаківці
і почали переслідувати український рух. З приходом большевиків почалися
масові арешти провідних українців у Владивостоці і розпуск українських
організацій.
В
той час центром культурного та громадсько-політичного життя залишалася
Маньчжурія, де провідну роль відігравали колишні старшини Січових Стрільців
на чолі з І. Паславським. Там політичне становище українців було значно
кращим, ніж в інших осередках.
У
Маньчжурії (як і на Зеленому Клину) перші українські поселенці самі були
піонерами культурної та економічної розбудови краю. З цього погляду українці
в Маньчжурії займали цілком окреме місце. Разом з тим постійне домінування
в цій частині Китаю росіян, їхній контроль над Східно-Китайською залізницею,
значно впливало як на психологію, так і на відносини з іншими народами.
Що врешті призвело до того, що багато українців, щоб мати добре місце праці
на залізниці, переставали називати себе українцями, вживати рідну мову
і взагалі відстоювати свою національну ідентичність.
Зовсім
інакше поводилися молодші політичні емігранти, які гуртувалися довкола
Союзу Українських Емігрантів, серед яких провід становили Д. Барченко,
П. Марчишин, I. Світ і П. Яхно. Але й тут організоване українське життя
перестало існувати із вступом совєтських військ у 1945 p.
Дуже
цікаво представлена ситуація далекосхідних українців у третьому розділі:
“Етнокультурні процеси серед українців на Далекому Сході (кінець 80-х-90-ті
роки XX ст.)”.
За
роки совєтської влади українська діаспора чисельно збільшилася, зокрема
засланцями, але через асиміляцію – насильну чи добровільну, значно зменшилася.
Щойно послаблення русифікаційного тиску за Горбачова дало можливість організувати
українські громади і сприяти росту національної свідомости через піднесення
культурного рівня. В різних місцевостях більшого скупчення українців утворилися
українські громадські об’єднання, яких у 1995 p. нараховувалося 74 у 26
регіонах, з них 16 – релігійних (греко-католиків), й усі вони створили
Об’єднання Українців Росії на чолі з О. Руденком-Десняком. Більшість цих
організацій легально зареєстровано, і вони ведуть свою культурницьку роботу,
організовують школи з українською мовою, драматичні гуртки і хори. В 1995
p. уряд України підписав Угоду з урядом РФ про співробітництво в галузі
культури, науки й освіти та Угоду про співробітництво між державними комітетами
України у справах національностей та міграції і Міністерства РФ у справах
національностей та федеративних відносин.
У
Владивостоці, де колись діяло Товариство “Просвіта”, організовано в січні
1991 p. Товариство української культури Приморського краю, яке взяло курс
на організацію концертів і пропагування українського сценічного слова.
Але місцева влада не дуже радо зареєструвала новостворену організацію,
і дозволу та часу на трансляцію концертів через телебачення не можна було
домогтися.
Інше
новостворене далекосхідне об’єднання українців “Зелений Клин”,як
і засноване 25 червня 1992 p. Об’єднання Українців Примор’я “Громада”,
також не було зареєстроване і припинило свою діяльність. У 1992/93 шкільному
році Товариство української культури Приморського краю спробувало створити
українську недільну школу, але місцева влада заборонила. В 1992 p. в м.
Усурійську Приморського краю було зорганізоване Товариство української
мови й культури, діяльність якого зводилася, в основному, до відзначення
національно-культурних подій та релігійних свят. Але в 1999 p. воно також
припинило своє існування (ст. 224). Була також спроба видавати український
часопис “Українець на Зеленому Клині”, який в листопаді 1993 p. перестав
виходити через брак не тільки матеріальної, але й моральної підтримки.
На
підставі соціологічних опитувань автор дійшов до висновку, що “українська
діаспора в Примор’ї в цілому аморфна – етнічні ознаки не проявляються однаково
серед українців різних соціальних статусів. Міська части-на українського
населення не має яскраво виразного етнічного характеру і є нестійким об’єднанням
(консорцією), пов’язаним економічною доцільністю й умовами урбанізованого
проживання. Сільська частина української діаспори – стійка (конвікція)
і зберегла основні етнічні ознаки” (ст. 216).
Обговорюючи
“Конституцію національно-культурної автономії (самоврядування) українців
на Далекому Сході” (ст. 260-265), як і національно-культурну автономію
для національних меншин Російської Федерації взагалі, автор твердить, що
вона здійснюється задовільно для інших меншин, наприклад, для німців, хоча
й під сталим контролем уряду. На жаль, як доводить практика, діяльність
державних і наукових інституцій РФ не забезпечує культосвітніх та інформаційних
потреб українського населення (ст. 196, 200). Тут головну роль відіграють
міждержавні домовленості, і Київ повинен присвятити більше уваги українській
діаспорі.
Ми
не можемо не погодитися з висновками автора, що східній діаспорі потрібна
“найбільша допомога ... не лише матеріальна, а насамперед моральна та політична
її підтримка перш за все шляхом визначення проблем зарубіжних українців
як одного з пріоритетів зовнішньої політики нашої держави. Україна має
навчитися формулювати і захищати інтереси і потреби своєї діаспори на міждержавному
рівні. Становище українців у діаспорі повинно стати предметом постійної
уваги Уряду, ВР, Президента України” (ст. 236).
Праця
“Українські поселення на Далекому Сході”базована
на оригінальних документах й на численній літературі. Вона дуже на часі,
і можливо, що все-таки зрушить сумління тих, які сьогодні несуть відповідальність
за долю українського народу взагалі, в тому числі й української діаспори,
де б вона не перебувала. Автор є авторитетною особою, бо він сам був ініціатором
і першим головою Товариства української культури Приморського краю в 1991-1993
роках. За це видання йому належиться признання, бо воно заповнює прогалину
в історичних дослідах української діаспори взагалі. Одне тільки доводиться
з прикрістю ствердити, що така цінна і потрібна праця появилася смішно
малим тиражем – 500 примірників у 50-мільйонній державі Україна.