Москалі,
поляки та інші наші сусіди не мають потреби переконувати світ у тому, що
вони є окремими національними спільнотами, бо вже давно їх письменники
і політична еліта поставили свої країни на мапу Європи. Такі імена, як
Толстой, Достоєвський, Сєнкевич і Масарик, відомі кожній культурній людині
у світі. З нами так не є. У поняття людини Заходу врізалося переконання,
що українці – це одне з племен славного російського народу. Це поняття
підсилює факт, що вся Україна, за малими винятками західноїїї
частини, є російськомовною у власній, нібито незалежній державі! Коли гість
з-за кордону розмовляє в Києві по-українськи, то на нього місцеві “українці”
дивляться як на примітивного дивака, що забруднює свої губи цим простим
наріччям, від якого смердить коров’ячим гноєм. Давніше Шевченкова поезія
Миколі Гоголеві смерділа дьогтем...
Переважна
частина письменних людей кожної країни читає твори не лише своїх рідних
письменників, але й переклади з чужих літератур. Такі переклади є картою
вступу в коло культурних народів світу. Про таку карту вступу мусить подбати
даний народ, і тільки він, бо це в його інтересах. Ніхто чужий цього за
нього не зробить.
У
нас нещодавно українська діаспора, дякуючи спонсорству Петра Яцика, спромоглася
видати перекладанглійською мовою
“Історії України” М. Грушевського. Дуже гарно, але чи народні маси Заходу
будуть ту книгу читати? Одиниці з наукового світу – так, але нам ідеться
промасове поширення нашої
літератури в перекладах. Пересічного читача захопить і зачарує белетристичний
твір, де описані долі людей, йому близьких і подібних, їхні проблеми, трагедії,
кохання, боротьба за хліб щоденний і за місце під сонцем. Такі книги в
нас є, і ми мусимо їх дати світові у перекладах. Пам’ятаєте Франкові слова:
“Визначні твори будь-якого письменника повинні бути перекладені на інші
мови, бо лише літературні твори, поширені в перекладах серед різних націй
і визнані ними, можуть уважатись класичними, світовими”?
Отже,
Франко. Про нього піде мова. Він залишив цілий ряд чудових творів, захоплюючих
і зворушливих. Вони переносять читача у невідомий йому світ, в інші епохи,
де не лише одиниці, але й цілі суспільні верстви терплять кривду, змагаються
з ворожими силами за свою правду. Неперевершений Франко-психолог веде читача
крізь тунелі людської душі, побоєвище добрих і злих сил, і він робить це
так майстерно, що тяжко книгу відкласти, не прочитавши її до кінця. На
тому довгому маршруті є такі зупинки-перлини, як “Перехресні стежки”, “Основи
суспільности”, “Панські жарти”, “Мойсей”, “Іван Вишенський”, “Лис Микита”,
“Дон Кіхот”, “П’яниця”.
Переклади
цих творів на англійську мову готові до друку. Потрібні гроші на їх видання.Мова
про гроші відразу стає тим приповідковим пнем, який загороджує нашому возові
дорогу. Це оправдує нашу бездіяльність, мовляв, ну, що ж, без грошей вперед
не рушиш.Але це зовсім не так, бо
українська діаспора має величезні фонди.Передусім,
є між нами мільйонери, і якби у них пробудилося розуміння справи, що є
темою цієї статті, то... “не плакали б діти, мати б не ридала”, як говорив
Шевченко. Я пробував розбудити совість мільярдера українського походження,
що має навіть моє прізвище, надіслав йому примірники “Лиса
Микити” і “Мойсея”, але не отримав ніякої відповіді. Він дає мільйони доларів
на церкви, шпиталі тощо, але не на українську літературу.
Є
ще інше джерело фондів, яке має світлу традицію живити народні змагання
на Батьківщині і на поселеннях протягом десятиліть. Прикладом може послужити
подія, що мала місце при відзначенні 11-ої річниці Незалежности України,
яке відбувалося в Оквілі, Онтаріо. Вступ коштував $10.00 від особи.Для
діаспорних патріотів, фінансово добрезабезпечених,
10 доларів – це дрібниця.Із тих “дрібниць”
вийшла сума тридцять з лишком тисяч доларів. Ті гроші поклали в авто –
і хтось, на жаль, їх украв.
Погляньмо
на цю справу з іншого боку.Немає
сумніву, що масова присутність народу при відзначенні річниці Незалежности
нашої держави має величезне значення як вияв патріотичного почуття учасників.Вони
з’їхалися послухати промовця з Києва, відспівали “Ще не вмерла Україна”
і в піднесеному настрої розійшлися. Чи не дивно, що ті самі люди залишаються
глухими на заклики у пресі причинитися до поширення у світі нашої перекладної
літератури?Зрештою, вони не лише
не підтримують важливої справи матеріально, але й не купують виданих перекладів,
які вже побачили світ. Книжки ті двомовні – дуже корисні для наших патріотів,
які мови своїх батьків вже не знають. А може, ті переклади нічого не вартують?То
ж погляньмо, що про них говорять чужі і свої критики. Ось деякі з них:
“Лис
Микита” і тематично, і мистецьки – надзвичайно захоплююча книжка. Це класичний
твір, що може бути довготривалим подарунком”.
Анжеліка
Мезер, журнал “Канадська Дитяча Література”
“Текст
Мельника є чарівно ідіоматичний, швидкоплинний, живучий. Цей твір відповідний
для всякого віку, він безсмертний”.
Люїз
В’ятт, “The London Free Press”
“Цей
переклад “Лиса Микити” може стати канадським класичним твором для дітей”.
Ширлі
Юзи, щоденник “The St. Catharines Standart”
“Переклад
“Лиса Микити” Б. Мельником звучить англійською мовою цілком природно і
невимушено.Це видатна подія у перекладацькому
мистецтві. Перекладач дав нове життя цьому безсмертному творові І.Франка”.
Данило
Кузик, кандидат філологічних наук, доцент кафедри англійської філології
Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Франка
“Б.
Мельник виконав титанічну роботу, переклад звучить природно і невимушено”.
Л.
Козак, науковий співробітник музею Т. Шевченка, Канів
“Літературний
переклад “Лиса Микити” високого ґатунку, відчувається професіоналізм та
майстерність перекладача. Щедрий дарунок підростаючому поколінню України”.
О.
Перейда, директор гімназії “Ерудит”, Київ
“Ми
широко використовуємо переклад “Лиса Микити” Мельника у навчальному процесі.Ви
робите велику справу для України”.
Проф.
Роксолана Зорівчак, Львівський національний університет ім. І. Франка,
школа перекладачів