Віра Ке

Прем’єра драми Лесі Українки “Бояриня” в Торонто

10 червня 2001 р., в залі Українського Культурного Центру, вул. Крісті 83-85

У нашому галасливому місті, повному фестивалів, караванів, карібанів, протестів, демонстрацій, страйків, гомосексів, сексогомів, парад, нічних “екстазіс”, “ток шовс”, у місті Люби Ґой і Теда Волошина – нема постійного українського театру. Десятки років тому УНО мало власний театр з режисером Лавром Кемпе і диригентом Льоньом Туркевичем, в Українському Культурному Центрі ріс і розвивався театр “Заграва” з режисером Здіславом Туржанським і художником Омеляном Теліжином, в Народньому Домі приміщувався Народний театр під керівництвом Григорія Ярошевича і Михайла та Ганни Тагаєвих, у 1980 р. появився Молодіжний Драматичний Ансамбль “Муза” – режисер Михайло Ґава, а кілька років тому зблиснув театр “Лісова пісня” з режисером Юрієм Бельським, але швидко перемінився в “лебедину пісню” і – замовк. З появою третьої хвилі еміґрації заблиснув несподівано Аванґардний український театр “АУТ” під мистецьким керівництвом ржисера Роберта Стеха (тепер д-р Марко Роберт Стех) і технічного режисера Андрія Перекліти. Торонтський театр “Заграва” (був і в Галичині колись театр “Заграва”) ще існує, але як інвалід по тяжкій недузі. Між постановками великі інтервали бездіяльности. Після “Юди Іскарійота” з перед двох років – 10 червня 2001 “Бояриня” Лесі Українки. На жаль, “Бояриня” – не “Лісова Пісня” і в полум’яній драматичній творчості Лесі Українки займає незначне місце, дарма, що зміст поетичний, патріотичний і зворушує декого до сліз. В репертуарі професійних театрів “Бояриня” не займала промінентного місця, бо патріотичність цього твору не могла заступити того, що потрібне для доброго твору на сцену. В “Боярині” нема конкретної акції, контрастів, загального руху, є лише обмін думками, дискусії, слова… слова… Боярин, чоловік боярині, не змалюваний чітко і тяжко зрозуміти, чи він безхребетний царський підніжок, чи заляканий орел з підрізаними крилами.

Як драма на сцену, “Бояриня” має багато недоліків, але як твір, “Бояриня” подобається кожному, хто відчуває різницю між життям в Україні і життям у Росії. Одначе тепер і в Україні і в Росії процвітають “МакДоналди”, “Кока-Коли”, джінси, “раннерс” і дари з Канади та Америки, доляри (нові і не зімняті)… Але “Бояриня” віддзеркалює історичний момент з часів гетьманщини і козаччини, та невгаваючу боротьбу між двома народами, недопасованими ідеями, способом життя, які одначе мусять жити поруч один одного, один другому за пазухою… На перекір один другому!..

Драму ставив Тарас Парченко, режисер побутового характеру. Він зробив з “Боярині”, що міг у несприятливих театральних умовах. Ідея повного володіння сценічними засобами – основа мистецької програми, якої не можна здобути в процесі одної вистави чи двох. Рівень драматичної майстерности зв’язаний зі зростанням театру, а яке зростання під цю пору має український театр у Торонто? Виконавці відтворювали щиро і природно (без патосу!) свої ролі і збуджували в публіки надію, що може… може… в Торонто утримається хоч один театр, бо між старшими і молодшими еміґрантами є багато талановитих акторів, техніків, співаків, музик. Тільки нема грошей на постановки.

* * *

Презентація двох перших компакт-дисків хору шкільної молоді “Поліфонія” і молодіжного тріо “Трилія”

В червні 2001 р. відбулася в залі КУМФ у Торонто, скромно задумана, але урочисто проведена презентація двох компакт-дисків (сідіо!): хору шкільної молоді “Поліфонія” і вокального молодіжного тріо “Трилія”. В коляжу небуденних і неймовірних подій випуск тих двох дисків – подія серед української громади справді небуденна і неймовірна, бо в нашій оспіваній мистецькій цивілізації кожне спеціальне досягнення, кожний здобуток у ділянцї мистецтва пов’язаний не тільки зі Сизифовою працею, але й з нескінченною біганиною і розшукамим за фондами. Крім жертвенности батьків та приятелів, фундаментальна матеріальна допомога прийшла від пані Люби Зараски, Фундації Тараса Шевченка (Вінніпеґ), Канадської Фундації Бандури, Української Кредитової Спілки і бізнесмена Юрія Ємця.

На презентацію до КУМФ прийшли запрошені гості, які відразу створили теплу, привітну, зичливу атмосферу. Але таке спонтанне прихильне сприймання події було частинно результатом досконалої підготовки і вмілої організації. Дві стіни залі були завішані коляжами газет з рецензіями з різних років, з різних газет, які творили оригінальний панорамний перегляд праці Іри Дрогобицької з дітьми та молоддю взагалі. Іра має рідкісний дар витягати з юних хористів максимум їхніх можливостей, пульсуючу життєрадісність, а головно вчить їх бездоганного фразування і вміння проникати в суть композицій. Перед нею ясна майбутність.

На диску “Поліфонії” – 20 пісень різноманітної тематики, деякі в музичній обробці Іри або її власні композиції. В хорі є 20 сопрано і 15 альтів. Музичним продюсером дисків є Іра Дрогобицька, а технічним – звукоінженер Тарас Близнюк.

За інформаціями про ці два диски телефонуйте на число 416-239-6765.

* * *

Найменші ґрадуанти

Ґрадуація є ґрадуація, і для великих дітей, і для зовсім маленьких. Вони всі стараються показати себе якнайкраще перед батьками і публікою. До свого кінцевого виступу приготовляються з респектом і щиро. Садочок, який приміщується в будинку цілоденної школи ім. кардинала Йосифа Сліпого, завжди презентує на сцені солідно випрацьовану програму, дарма, що деякі діти прожили тільки третій рочок життя. Директорка садочка, пані Бася, і вчительки вживають не лиш своє професійне знання у відношенні до дітей, але постійно огортають їх любов’ю та зрозумінням. Протягом дня вони репрезентують для кожної дитини тата і маму. А дітям, цілий день поза домом, завжди треба когось, щоб заступав їм тата, маму та їхню любов…

Програму концерту з нагоди Дня Мами, Дня Тата і закінчення шкільного року представлено 22 червня 2001 в залі школи ім Йосифа кардинала Сліпого після навчання. Діти чарували рідних і гостей своїми співами, декламаціями та головно – своєю щирістю, безпосередністю, що не завжди вдається і старшим виконавцям і дорослим аматорам. Діти, коли виходять на сцену є собою, не удають, є котиками, зайчиками, лисичками, а не “грають” котиків, зайчиків, лисичок. Діти мають дуже широку уяву і керуються своїм приватним глибоким інстинктом. Вся програма була наповнена по вінця життєрадісними об’явами, жвавим стилем, дитячою жестикуляцією.

Роздача подарунків і свідоцтв “дозрівання” пройшла у веселому хаосі виявів радости.

* * *

Презентація Антології української хорової музики на компакт-диску

Генрі Кісінджер колись сказав: “Я завжди дуже радію тим, що спонукує мене перестати на три години говорити і слухати”. Можливо, він мовчав би ще три години довше, якби йому попав у руки новий диск з Києва “Антологія української хорової музики – диригує Павло Муравський”. Цей диск привезла з Києва Оксана Родак-Луценко, а презентацію влаштувала ініціятивна група “Молодої України” на чолі з Валентиною Родак. Презентація відбулася в червні 2001 р. в залі Суспільної Служби в Торонто. Зал виповнили найкращі торонтські любителі музики і мистецтва. Програму провадила цікаво і дотепно Оксана Родак, ініціаторка та головний меценат того цінного і так потрібного диску. Вона з чоловіком не тільки спонсорували велику частину видатків, зв’язаних з продукцією, але працюють далі інтенсивно, щоб появилися наступні диски Антології, бо ж українська хорова музика надзвичайно багата, а під диригуванням Павла Муравського – просто гіпнотизує своєю красою. Павлові Муравському вже давно минуло 80 років життя!

Торонто чомусь забуло всіх знаменитих українських диригентів, крім Колесника. Але були й інші диригенти, як, наприклад, Бутовський, Льоньо Туркевич та інші, які підіймали до високих висот українську інструментальну і хорову музику. Якраз Павло Муравський належить до найвидатніших українських митців сучасности. Його життя і творчість – це майже ціле 20-те століття. Після університетських студій він став мистецьким керівником і головним диригентом капели “Трембіта” (1948-64), у 1964-69 роках був диригентом капели “Думка”, а з 1965 р. очолює студентський хор Київської консерваторії (нині ім. П. Чайковського). За 67 років творчої діяльности на ниві хорової культури Павло Муравський випрацював свій особистий стиль і сформував школу під назвою “Хорова Школа Муравського”. Його ніщо не зломило, не позбавило хребта, не потьмарило характеру. Він усе життя утверджує істинне в мистецтві, якого ніколи не знищить час, ані ніхто не посміє пересунути на нижчі плятформи. Щось незнищиме є і в самому Муравському. Маючи 67 років, він не ходить з паличкою і песиком на проходи, тільки працює наполегливо, невтомно, щоб зібрати на диски антологію українського хорового мистецтва. В цьому йому щиро допомагає Оксана Родак-Луценко з чоловіком і група відданих прихильників.