Богдан Михайлишин

Віднедавна, коли під час українських радіо- чи телепередач голос диктора повільно і сумовито промовляє коротку фразу: ...ділимося з українською громадою сумною вісткою..., відчуваю бентежний щем у грудях і страшне небажання почути знайоме прізвище. А цих знайомих прізвищ все більшає. Розум кожного з нас глибоко усвідомлює двоєдиність буття і небуття, та нічия душа не може змиритися, що когось із рідних чи близьких вже нема серед нас.

У Канаді я більше двох років, але вже на другому місяці свого перебування тут вступив до Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, а кілька місяців назад і до Відділу Українського Національного Об'єднання Торонто-Захід. Якими б нелегкими і непевними не були початки новоприбульця у новому краю, участь в українських організаціях допомагає долати ностальгію, легше пристосовуватися до незвичних умов життя. Ось чому завжди намагаюся знаходити час для роботи у житті української громади. Притягальним є і той факт, що давні члени дуже прихильно ставляться до нових іммігрантів, вбачають у новоприбульцях тих активістів, хто буде збагачувати здобутки попередників. А вони таки чималі: українські церкви, школи, різні домівки, кредитові спілки, фундації та ін.

Відділ УНО Торонто-Захід вже давно підтримує прекрасну християнську традицію вшановувати память своїх друзів і побратимів, які відійшли у вічність. Декого немає вже десятиліття, а люди з теплотою і скорботою згадують чиюсь доброту і прекрасну душу, працьовитість і безвідмовність в ім'я громади, воістину енеїдівську жертовність на зразок як общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку... Дехто відійшов недавно, і пам’ять про його слід в організації ще зовсім свіжа.

Урочисту і водночас сумну тризну, що відбулася 17 листопада у домівці УНО Торонто-Захід, відкрила господиня вечора пані Ірина Кравець. Скорботно похилені прапори, урочисті слова панахиди, яку відправляють отець Юрій та отець диякон Степан, тонке й святкове мерехтіння свічок... Їхнє тремтливе проміння немов світлі душі колишніх соратників і однодумців, які загостили у таку рідну й до болю знайому домівку. Змінюючи одне одного, голова УНО Торонто-Захід Володимир Сукнацький, а також Валентина Горовенко й Люба Денека зачитують довгий список людей, які десятки й сотні разів були в цій залі. Були, бо сьогодні вони вже не з нами. Тут, думаю, минали кращі години їхніх громадських старань.

Головний доповідач Володимир Сукнацький дуже коротко згадав про заснування УНО Торонто-Захід, першими членами якого далекого 1934 року стали 36 осіб, серед яких і 10 жінок. Усі вони були активними популяризаторами Просвіти, але, усвідомлюючи необхідність з’єднувати патріотичні сили за кордоном для допомоги окупованій Україні, формуюють нову організацію Українськe Національнe Об’єднання (УНО). Діяльність мережі УНО була дуже широка: від придбання домівок до влаштування спортивних змагань. Важливою була і правдива інформація про ситуацію в Україні. А цю жахливу дійсність більшовицька пропаганда всіляко спотворювала, змальовувуючи Україну земним раєм. В Канаді ж більшовицька Москва всіляко спонукала колишніх громадян України поширювати комуністичну організацію. Завданням її було одурманювати якомога більше людей, створювати брехливу думку про комуністичну ідею взагалі. Нерідко лідерів громади запрошували до колишнього Радянського Союзу, забаламучували голову показними досягненнями та здобутками, поширюючи в діаспорі спотворену думку про життя в Україні. В очах комуністичної Москви це була п’ята колона, ідеологічні диверсанти, що мали говорити в Канаді про рай в Радянському Союзі, а в Україні про важку працю і злиденне життя в Канаді. Нерідко такі диверсії досягали мети, бо серед українців Канади було немало таких, хто не усвідомлював цієї підступности, підтримував комуністичну партію і тим шкодив справі визволення України. Спецслужби Москви робили головну ставку на українців, формуючи прихильників комуністичної системи як у Канаді, так і в інших країнах. Члени УНО збирали гроші на допомогу жертвам Голодомору, але радянський уряд, називаючи страшні факти вигадками українських буржуазних націоналістів, відмовлявся цю поміч приймати.

Під час Другої світової війни члени УНО масово записувалися до канадської армії, справедливо вважаючи, що цим вони допомагають Україні. Володимир Сукнацький з приємністю згадує розмаїту допомогу, яку надавали члени УНО біженцям у повоєнній Німеччині.

Масові репресії проти всього українського у післявоєнній Україні не залишають байдужими членів УНО: вони правдиво інформують світ про підступність і злочинність Москви, започатковують дієву допомогу дисидентам, неодноразово організовують демонстрації проти антиукраїнських дій більшовицького режиму. Це тривало до розвалу Радянської імперії.

Змінилася, але не зміліла допомога УНО вже формально незалежній, але такій незатишній для більшости людей Україні й тепер. Це і грошова поміч, і справді тонни книжок, ліків, розмаїтої техніки, що їх неодноразово надсилали на землю батьків, і участь у спільних канадсько-українських проектах і починаннях. Це втішає, дає переконливе відчуття участи у побудові справді демократичної і таки української України. Прикре інше: далеко не всі новоприбульці намагаються влитися в життя української громади. Двері УНО Торонто-Захід відчинені усім, але ця національна за духом та гуманна за принципами діяльности добровільна організація все ж сподівається, що у них застукають нові люди.

Співдоповідач Андрій Славич поділився спогадами про Василя Думіна довголітнього й дуже діяльного члена філії, який на 91-му році життя відійшов у вічність у квітні цього року. Не вірилося, що людина змогла стільки зробити за своє нехай і некоротке, але й дуже нелегке життя.

Вечір добігав кінця. Володимир Сукнацький був вдячний усім, хто вшанував пам’ять колишніх членів УНО Торонто-Захід. Голова Відділу ОУК Торонто-Захід Валентина Горовенко від імени всіх учасників тризни подякувала жінкам членкам ОУК Торонто-Захід, активність яких нерідко просто вражає. Неначе заклик тим, хто бокує від українських організацій цих оазисів нашої віри, історії й культури за межами історичної Батьківщини, лунали слова Мудрости Павла Мовчана, проникливо прочитані Іриною Кравець, що все довкола метушня, якщо воно без сув'язі з рідним народом.