Віра Ке

65-ліття заснування Відділу ОУК ім. О. Басараб

Місто Гамільтон хоч розвивається в тіні монументального Торонто, проте воно так само дало можливість еміґрантам устабілізувати свою ідентичність, розбудувати свою екзистенцію і тримати контакт з друзями. Організація Українок Канади ві? часу свого заснування ніколи не спочивала на лаврах, тільки розгортала широко працю в усіх ділянках національного, громадського та товариського життя. Зайняті працею та щораз новими планами членки раптом усвідомили, що ОУК стала сеньйором! Прожила 65 років. З цієї нагоди голова пані Анна Прибила та Ювілейний комітет, у який увійшли пані Раїса Боєчко, Леся Грегорович, Ліля Гевак, Джекі Клунь, Роза Ладняк і Анна Прибила, влаштували 10 листопада 2002 p. o 2 год. пополудні в залі УНО ювілейний чайок з програмою. І ??йок, і програма були елегантні, не переобтяжені, а гостина гідна кулінарного Оскара!

В мистецькій частині брав участь хор "Юна чайкa" під керівництвом чарівної і талановитої Анни Качмар. Юна чайка це діти членів УНО та ОУК, а не якийсь позичений ансамбль. Також діти пана Гульки, якого я памятаю ще як мунівця з бандурою в руках, грали на бандурі. (Боже, як той час біжить!). І ще один син членів УНО-ОУК, Роман Клунь грав на гітарі і співав пісні свого власного авторства.

А я ані не співала, ані не грала на якімсь інструменті, тільки обмотувала присутніх прядивом мого питомого гумору.

Настрій у залі витворився приязний, теплий, який звичайно виринає в світі гарних людей. Анна Будикін представила голову КЕ ОУК Ірину Ващук, яка сказала дуже гарно уложену ювілейну промову.

Незадовго пані Раїса Боєчко представила мене, бо хоч усі знають, що я Віра Ке, але не всім відомо, що я є також Віра Плавущак. Поміж точками розігрували лотерею, на яку квитки були давно розпродані. Молитви і благословення слали до Бога о. Лопатнюк і о. Гладьо. Розходилися додому з гарними спогадами і радісними думками.

Згадуючи друзів

(Уривки з розповіді Івана Керницького, написаної 1960 р.)

Багато років протекло від останнього таборового Свят-Вечора в гостинній хаті Едварда Козака (ЕКО). Вже от не пригадую, чи був тоді на Вечері сеньйор усіх таборових самітників, незабутній д-р Остап Грицай, літературознавець, поет і незрівнянний розповідач віців у віденському стилі. А може, він був тоді запрошений до іншої пристані самітних душ до хати панства Гарасевичів?.. Так, так! Пригадую, як покійний Андрійко, вертаючись з лещатів, бронзовий від вітру і морозу, пригадував покійному докторові на доріжці біля 6-го блоку: А не забудьте, пане докторе, що ви сьогодні прошені до нас на святу вечерю! Доктор Грицай, з підвя-заним хустиною обличчям (його, сердешнього, хронічно боліли зуби, а він не знаходив часу або боявся йти до дентиста) затріпав руками: О, ні, пане товаришу, таких речей, прошу, не забувається! Ну, ви науковець, з вами все може статися, засміявся Андрій, поет і альпініст з блакитними очима, ясною чуприною і з душею такою ясною, що буває лише в передчасно померлих поетів... А потім над срібним і зубатим сугірям Вацмановим заблис молодий місяць, хоч червоне сонце ледве сховалося за гору Відьму, а з табору надходила з приділом, обвантажена торбами, маленька, але моторна, як мурашка, п-ні Людмила Линдфоре-Русова, в лихих черевичках, у вітром підшитому плащі, сива, але румяна, як дівчинка. Бабця Русова завжди кудись квапилась, поспішала, і так, напоспіху, наздігнала її смерть аж на вулиці Монтреалю, пхнувши кістлявою рукою просто під колеса автомашини...

А потім, пригадую собі, вертався з табору, з гімназії, проф. Олександр Панейко, україніст, автор Правописного Словника і першого в укра-їнській мові підручника стенографії та й мій дорогий сусід з 8-го блоку.

Коло хвіртки зупинився, і тримаючись штахетини, пробував захватити віддих. Його мучила тяжка астма, тому ми були так ідеологічно зближені Він завжди, бувало, бажав мені (і собі): Дай нам, Боже, в цьому новому році трохи легше дихати!

Та ще й пригадую собі, як то весело було, коли на Різдво ходив по Запоріжжі з колядою наш знаменитий хор під дириґентурою д-ра Романа Ставничого як звичайно, галицького адвоката. Це той сам славний хор, що виступав з концертами української церковної музики по німецьких катедрах, той самий, що супроводжував в останню дорогу на цвинтар у Берхтесґадені письменницю Катрю Гриневичеву і поета Андрія Гарасевича. Там вони і осталися, на цьому тихому цвинтарі, в підніжжі костела оо. Францісканів, щоб вічно репрезентувати українську літературу на чужині... Їхні могили відвідав у 1959 p. під час своєї подорожі до Європи директор Українського Музичного Інституту, проф. Роман Савицький, ще один берхтесґаденець, що потім так хвилююче розказував про відвідини нашого табору в Літературно- Мистецькому Клубі в Нью-Йорку.

Чому ж було йому так спішно? Бо не сповна року після того і він покинув нас назавжди, вибрався у другу далеку дорогу, щоб зустріти в Зоряному Світі Катрю Гриневичеву, д-ра Остапа Грицая, Андрія Гарасеви-ча, Олександра Панейка, д-ра Романа Ставничого.

(Тим спомином Івана Керницького кладу різдвяний вінок і на його могилу, і на всі могили тих, яких згадуємо під час Свят-Вечора... В.К.)

Відзначення 70-ої річниці Голодомору в Україні

Школа Йосифа Сліпого - вівторок, 26 листопада 2002 р.

Побачити, як шкільна дітвора вшановує річницю штучного голоду, викликаного совєтською владою в Україні це пережиття дуже глибоке, зворушливе і незабутнє.

Імпрезу підготували пані: О. Ґафійчук, Г. МкЕвой, С. Лазурко, У. Жураковська, Л.Секіра, Л. Козак і пан Граб. На сцені, на тлі великої картини, що зображала поле з доспілим збіжжям, школярі на переміну та разом рецитували історію Голодомору в роках 1932-1933.

В залі, під стіною стояв шкільний хор під керівництвом пані Люби Козак, а далі струнний оркестр, який виплекує учитель Граб. І він, і пані Люба самі акомпаніювали на фортепіано. Це сухий опис події, але слухаючи, як переконливо діти інтерпретували на сцені кожну стрічку, кожне слово, як відповідно до тексту впліталася музика та хороспіви, з якою щирістю, без вибухів перечулення діти змальовували різні картини Голодомору, здавалося, що діти створили міст між минулим і сучасним, між публікою і собою і дали почуття тяглости та суцільности життя вчорашнього з сьогоднішнім.

Емоційний ефект підсилював думки про ясність стабільних сучасних днів – тут.

Річні збори уділовців "Нового Шляху"

19 жовтня 2002 р., зал УНО, Еванс Авеню

Давніми часами річні збори "Нового Шляху" були важливою подією. На них зїжджалися уділовці з цілої Канади. Потім приїжджали тільки з Торонто і околиць. А останніми часами являлися на збори переважно уділовці з Торонто. А тепер і з них мало хто приходить. Цього року присутніх уділовців було тільки 15, я шістнадцята фотографувала моєю малою ляйкою, а Петро Лопата, сімнадцятий, робив фотографії своєю диджитал камерою. Тому, що нас так мало, голова Дирекції "Нового Шляху" пан Кісь був одночасно предсідником і членом номінаційної комісії. Маестро Павло Лопата (батько Петра Лопати) секретарював і записував усе потрібне до протоколу, який будуть читати на річних зборах у 2003 році.

Що "Новий Шлях" мусить продовжувати своє існування від часу до часу позиченими грошима, це всім відомо, особливо тим, які хотіли б, щоб "Новий Шлях" загинув, як Атлантида, але мало хто сподівається, що "Новий Шлях" має в собі ще стільки сили і боротьби, що не допустить до такої монументальної катастрофи.

Очевидно, життя "Нового Шляху" було би набагато легше врятувати, якби сотні розповсюджуваних газет на різних словянських мовах, не заливали весь читацький ринок, а читачі не діставали їх безкоштовно у крамницях та на підприємствах.

Вибирати цілу нову Дирекцію, не було з кого, але до старої додали трьох нових членів. На закінчення відспівали могутньо Ще нам браття молодії усміхнеться доля!. І почали пригощати себе перекусками та кавою. Тоді, розігріті і насичені, почали укладати різні плани, приязно розмовляти про болючі справи Нового Шляху і благословити Українську Кредитову Спілку, яка через голову Ради Директорів пана Євгена Романа передала для "Нового Шляху" 5 тисяч доларів!

Letter to Vera Ke Plawuszczak

Dear Vera Ke Plawuszczak,

On September 30, 2002, Her Excellency The Right Honourable Adrienne Clarkson, Canadas Governor General, opened the 2nd session of this countrys 37th Parliament with a speech from the throne.

The Governor General outlined a vast number of areas on which the government will focus its attention in the new parliamentary session. Included in these areas are a number of issues and policies that have particular relevance to Canadas ethnic and multicultural communities.

The throne speech indicated clearly that Canada's government is committed to breaking down the barriers for skilled foreign workers, and to recognizing the contributions these individuals can make.

As skilled individuals are allowed to use their special talents in Canada, it will also become important to bring in new skills from outside Canada. The throne speech has committed the government to seeking out foreign students more aggressively through key embassies.

Finally, The throne speech indicated that the government will commit itself to developing working strategies to reduce the barriers faced by new immigrants trying to find their places in Canada, both in the working world and in their day-to-day lives. One way of doing this is with new, targeted measures to help the children of recent immigrants to learn French and English.

Even with all these new initiatives, what has not changed in the throne speech is perhaps more important than what has changed and that is the continuing commitment of both the government, and the people of Canada to harmony, pluralism, and diversity. This is, and will always be, a priority.

Yours truly,

The Honourable Mobina S.B. Jaffer, Q.C.