Валеріян Ревуцький
17 січня ц.р. минуло 125 років від дня народження відомого режисера, пе-дагога і актора Олександра Загарова. Справжнє його прізвище Фессінг, він був сином німецького колоніста, народився в Єлисаветграді, тепер Кіровоград, Україна, закінчив Музично-драматичне училище Мос-ковського філармонічного това-
риства, працював у МХАТі, в Товаристві Нової Драми Bс. Меєрхольда та в Александринському театрі в Петербурзі. У 1909-1910 рр. очолював Херсонський театр, а в 1917 р. Військовий народний театр в Одесі.
Коли гетьман Павло Скоро-падський затвердив постанову про створення в Києві Державного драматичного театру, що мав би будувати свій репертуар на перекладних драмах та сучасній українській драматургії, то директор новоствореного театру Борис Крживецький запросив Загарова на посаду мистецького керівника. Залишаючись прихильником психо-логічно-літературного театру, Загаров виставляв у ДДТ твори Мольєра та Гольдоні, Ібсена та Гауптмана, а з української драматургії В. Винниченка. Сезон відкрив виставою Лісова пісня Л.Українки 28 листопада 1918 р.
15 березня І9І9 р. із приходом радянської влади ДДТ було зєднано з Молодим театром Леся Курбаса в Перший театр УРСР ім. Шевченка. Таке обєднання було штучним з огляду на різні мистецькі погляди Загарова і Курбаса. Фактично, існували в та-кому обєднанні два театри, а формально мистецьким керівником його був Загаров. Проте у виставі Гайдамаки за Шевченком в режисурі Курбаса він виступав у ролі Благочинного, а, з другого боку, Курбас грав Хлестакова в режисерованім Загаровим Ревізорі Гоголя. Курбас залишив цей театр 1920 р., а 1921 р. його залишив і Загаров, отримавши запрошення бути мистецьким керівником Театру Руської Бесіди у Львові. Два роки перебування в ньому залишили винятково плідні наслідки. Зали-шившись у репертуарі прихильником психологічно-літературних драм, він своїми виставами притягнув увагу і діячів поль-ського театру, і вперше в історії Театру Руської Бесіди поставив Отелло Шекспіра, де сам грав головну роль. Крім того, спричинився до вихо-вання молодих акторів (зокрема, в Театрі Руської Бесіди дуже виріс як актор молодий Блавацький). Поза театром Загаров був головним педагогом із майстерности актора у Львівській театральній школі, організованій Миколою Вороним. Сам Блавацький набув режисерського досвіду у Загарова. Фінансові труднощі припинили його діяльність у Львові. Влітку 1923 р. Загаров отримав запрошення бути мистецьким керівником театру Просвіти в Ужгороді і там пропрацював два роки. Сам він ставив там перекладні й ук-раїнські драми, запрошував на вистави, опери чеських майстрів, театр виступав і в Празі. Згідно зі словами режисера, актора і реформатора української сцени Юрія Шерегія, цей період діяльности Загарова можна назвати найкращим в нашому театрі (Юрій Шерегій, Нарис історії українських театрів Закарпа-тської України до 1945 року" Нью-Йорк-Сідней-Торонто-Пряшів-Львів, І993, стор. І09). На жаль, як і у Львові, фінансові труднощі змусили Загарова відійти 31 липня 1925 р. з театру Просвіти... Він переїхав до Праги і після короткого перебування там повернувся в Радянську Україну. Рік пропрацю-вав режисером у Дніпропетровському театрі ім. Шевченка. 1927 р. з відкриттям Червонозаводського театру в Харкові був призначений його мистецьким керівником. Одначе працював там лише один рік. Радянські джерела (зокрема, видання Воло-димира Нікеєва Олександр Загаров і український театр, Київ: Мистецтво, І969) підкреслюють його хворобли-вий стан. Одначе, причини були значно глибші. Офіційних чиновників від мистецтва не задовольнив репертуар Загарова в Червоноза-
водському театрі. Їх турбували вистави пєс псевдореволюційної макулатури, до яких вони відносили реалізовані Загаровим в театрі Гріх Винниченка та Розбійник Кар-
мелюк Старицької-Черняхівської. Його було усунено від керівництва Червонозаводським театром. Розча-
рований цим, він виїхав до Росії і до кінця життя працював там, не втрачаючи контактів з українським театром. І937 р. були навіть спроби запросити його мистецьким ке--рівником українського молодіжного театру в Києві. 1939 року писав до нього Йосип Стадник, сподіваючись зустрітися в Галичині, де фор-мувалися тоді нові театри, як з улюбленим і незабутнім колегою (В. Нікєєв, Олександр Загаров і український театр, Київ: Мистецтво, І969, стр.75). До кінця жит-тя він був і там трактований урядовими чиновниками як колишній емігрант і працював у провінційних театрах. Помер у Саратові 12 листопада 1941 року.