Промова Наді Яцик, президента Освітньої фундації П. Яцика, виголошена на Святі переможців ІІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика 22 травня 2002 р.в Оперному театрі ім. І. Франка

Високодостойний пане Президенте,

високоповажані провідники українського народу,

дорогі пані і панове...

дорогі студенти, любі молоді переможці

Рік тому стояв перед вами ініціатор та меценат Міжнародного конкурсу з української мови світлої пам’яті Петро Яцик, який говорив до вас. Він своїми ділами, своїм прикладом підніс престиж української мови та пошану до неї, щоб ми самі себе шанували, щоб ми спільними силами, єдиними устами та єдиним серцем стали одним народом.

Він представив просту аналогію: "Говорити чужою мовою у своїй країні це не звучить природньо, це якби пси м'явкали".

Це слова, які повинні залишитися в нас та промовити до кожного громадянина України. В Українській державі повинна панувати українська мова рідна мова, так як французька мова у Франції, італійська мова у Італії, японська мова у Японії та рідні мови в інших країнах.

По цілому світі, де живуть українці, вивчається, плекається українська культура, традиції, рідна мова. Пригадую, як була маленькою дівчинкою, тато мене віз щосуботи до української школи. Там ми вивчали українську мову, граматику і літературу, вивчали історію і географію України. Правда, я не дуже радо хотіла відвідувати ще одну школу в п’ятницю ввечері та в суботу рано, коли інші канадські діти бавилися або дивилися веселі дитячі телепередачі. Але родичі постійно пильнували і підганяли нас. Часто мої ровесники і я не розуміли, чому ми повинні вивчати українську мову в Канаді. Ми думали, що вона нам не потрібна. Англійська та французька мови мають більшу користь для нас, тих хто живе в цій країні. Батько мене вчив, що від себе не втечеш, що чужі ніколи не приймуть тебе за свого. Будуть тебе більше шанувати тоді, коли ти знатимеш, хто ти є, чийого ти роду і народу.

Мій батько не був одиноким у цьому. Сотні, тисячі батьків постійно говорили українською мовою вдома та везли своїх дітей в українські школи довгі роки. Найголовнішою ціллю наших батьків було зберегти рідну українську мову і українську ідентичність поза кордоном України. Були часи у вас, коли українська мова була заборонена або вважалася менше вартісною... Її топтали і принижували. Петро Яцик дожив до того, щоб побачити вільну, незалежну Україну... Це для нього була велика радість, велика гордість і доказ, що всі його труднощі, праця, прагнення зберегти мову та традиції не стали марними. Не дивно, що він взявся за цей конкурс. Він говорив: Починаймо від найменших від дітей та молоді. Наша втіха, нинішня молодь стане завтрашнім народом. Так почався цей унікальний марафон, конкурс мови.

Хоч я народжена в Канаді, маю щиро подякувати своєму батькові, як і іншим, за те, що вони подбали, щоб ми знали наше минуле, щоб ми гордилися українським походженням та володіли мовою наших батьків.

Українська діаспора та цілий світ дивилися та дивляться на цю молоду державу та чекають, коли вона стане могутньою і справді українською. Ми в діаспорі зробили своє: підтримували, допомагали, заохо-чували українську мову, як могли... Тепер Україна має і може своє зробити. Так, як покійний Петро Яцик думав, лишаймо свої особисті примхи позаду та працюймо для більшої користи, для розбудови однієї нації, однієї держави.

Належиться велика подяка багатьом особам, які вклали свою працю та сили у завершення цього надзвичайного, унікального конкурсу з української мови. Освітня фундація Петра Яцика впродовж багатьох років здійснювала різні проекти. Мушу сказати, що цей конкурс став найцікавішим, найбільш розлогим проектом, і ще найбільшою жвавою подією, бо діти, молодь беруться за діло своєї майбутности у своїй Батьківщині.

В першу чергу дякую своєму батькові та Лізі українських меценатів за ідею, за вклад, за здійснення цього проекту. Президентові Леонiдові Кучмі, Міністерству освіти (міністрові Василю Кременеві) за підтримку, за наказ щодо конкурсу. Це була велика праця організувати та завершити велике діло по всіх школах та закладах. Окрема подяка належиться виконавчому директорові, письменникові Михайлові Слабошпицькому за його всі труди, терпеливість та енергію для успішного проведення конкурсу з української мови.

У всіх містах і селах України до успіху конкурсу причинилися місцеві урядовці, вчителі та учні. Як колишня вчителька я розумію і шаную працю всіх учителів, їхню самопосвяту. Їх багато, мені хотілося б усім подякувати. Окрема подяка всім жертводавцям, які почули наш заклик і не лише словами, але морально і фінансово допомогли своїми пожертвами.

На кінець вітаю і дякую вам студенти і учні, які взяли участь у конкурсі.

Під впливом вашого дійства народилася емблема конкурсу Діти рятують мову в Україні. Ви маєте у ваших руках велику силу, можливість продовжувати позитивні та продуктивні зміни для майбутнього своєї країни, для росту своєї нації.

Сподіваюсь, що у третьому конкурсі візьме участь ще більше школярів та долучаться своєю підтримкою усі підприємства та громадяни України, в тому числі і з діаспори.

Прийми від мене, український народе, особисту подяку за надзвичайну пошану та признання мого покійного тата. За вручення йому Почесної відзнаки Президента України, нагородження Орденом князя Ярослава Мудрого, а також визнання Людиною року України та йменування цього конкурсу його іменем щире спасибі.

Вірю, що він нині гордо на нас дивиться та усміхається. Він тішиться вашою спільною та успішною працею та радіє нами.

Ідімо далі вперед.