Анізія Путько-Стех

Це не буде рецензія в повному розумінні. Рецензія передбачає аналіз, оцінку і узагальнене порівняння твору з іншими такого роду працями в аспекті дійсної історії, епохи, в якій описується дана подія. Книжка, про яку йтиме мова, вийшла у видавництві Свічадо в 2002 році і називається Помяни, Господи, душі слуг Твоїх. Мені до певної міри важко і незручно висловити свої рефлексії на тему книжки. До написання цієї статті спонукали мене, з одного боку, члени родин загиблих або репресованих священнослужителів і свідки тих подій, з якими я співпрацювала, збираючи матеріaли до своєї праці У пам’ять єпископам і священикам-мученикам УГКЦ матеріaли, якими тепер переповнений зміст книги Помяни, Господи душі слуг Твоїх. З другого боку, жертводавці, з яких я збирала гроші на видання спільної книжки. Вони вимагають пояснити і визначити відношення до виданої праці авторства М. Козака. Для мене ця книга це екскурсія стежками, по яких я блукала з своїм пером, а разом із тим переживала болісно долю і недолю наших душпастирів-мучеників, які стали жертвами пацифікацийних акцій польських боївок, цивільних польських грабіжницьких банд, польського війська, польських служб безпеки і міліції та російських війск НКВД на рідній українській землі Закерзоння, яка після Другої світової війни була включена в межі польської держави.

Ця трагічна тема мене полонила і шокувала, тому за посередництвом газет, журналів і книжок я старалася донести факти про ці злочини до відома широкої читацької аудиторії. Я публікувала свої матеріали в часописі Новий Шлях, Торонто, ч.8 за 27.02.1999 p., в журналі Патріархат, США, Філадельфія (травень-червень 1999 p.), про що є згадка в книжці Помяни, Господи, душі слуг Твоїх на 251-254 сторінках. Моя праця стала основою дла встановлення меморіальної дошки У память єпископам і священикам УГКЦ Перемиської єпархії, які віддали своє життя за Церкву і Батьківщину. Цю пам’ятну дошку, на якій увічнено світлі iмена 64-х греко-католицьких священиків-мучеників, з ініціaтиви М. Козака і за особистого сприяння Митрополита Перемисько-Варшав-ської архієпархії Архієпископа Кир Івана Мартиняка в серпні 2000 року вмуровано в стіну архікатедрального собору Івана Хрестителя в Перемишлі.

Працюючи постійно над пошуками джерельних матеріaлів, я вдосконалювала свою дослідницьку працю. Мою дослідницьку працю друкували: Український Альманах, Варшава, 2000 p., 81-84 ст., Америка, Філaдельфія, ч.7, 17 лютого 2001 p., Визвольний Шлях Лондон, ч.5, травень 2001 p., 67-75 ст., Бористен, Дніпропетровськ, ч. 7, липень, 2001 p., 19-21 ст., Київська Церква, Львів, ч. 2-3 за 2001 p. 133-137 ст. книжкове видання Зона, Київ, ч.15 за 2001 рік. Також ці матеріaли я опрацювала в англійській мові і ознайомила з трагічною долею УГКЦ англомовного читача друкуючи їх в Новому Шляху ч.35 і 36 за серпень і вересень 2001 p. та в інших часописах.

Складений мною список замордованих і репресованих єпископів і священиків УГКД є частиною постійної експозиції у музеї Mартирологи УГКЦ в Бережанах (Україна).

Цій темі я приділяла велику увагу, бо свідома була того, що втрата священиків це втрата загально-національна. Звичайно, що, крім священиків, на 3акерзоннi гинуло українське цивільне населення. Нема кутка на цій землі, де б не гинули і не проливали своєї безневинної крові наші славні лицарі і оборонці народу, хлопці і дівчата з рядів УПА. Підготовлений матеріaл, значно поширений в описах і фотографіях, я мала намір видати окремою книжкою.

Мій намір я поміняла тоді, коли отримала листа від пана Михайла Козака, в якому він між іншим пише, цитую: 3ібраний матеріaл тобою, Анізю, не може пропасти. Пропоную видати друком збірник-книжку. Тому й звертаюся о згоду, щоб Анізія Путько-Стех була редактором збір-ника, і якщо вона погодиться, можу бути обіч другим, якщо внесу трохи більше роботи в це діло. Погодься, Анізю кінець цитати.

Задля таких умов я погодилася, переказуючи М. Козаку весь зібраний матеріал про замордованих і репресованих єпископів і священиків УГКЦ. Я мала повне довіря до М. Козака, знала його давніше. Він навіть часто ґратулював мені в моїй непрофесійній журналістиці. Навіть заголовок моєї статті У пошуках правди в 50-річчя акції Вісла, що була вміщена в торонтському тижневику "Новий Шлях", ч.50 за 14 грудня 1996 року та "Народній Волі", США, ч. 49 за 26 грудня 1996 р. так сподобався Михайлові, що він використав його до своєї книжечки, виданої з нагоди світового зїзду перемишляків, яку назвав У пошуках правди. До речі, і видана книга Пом’яни, Господи, душі слуг Твоїх це перефразована назва з моєї статті про село Павлокому (стаття була надрукована в тижневику "Гомін України", ч. 14, за 6 квітня 1998 року). Але це не має основного значення, бо назви творів інколи співпадають. Я вірила, що М. Козак зібраний матеріaл перепише совісно, маючи в цій ділянці досвід, так як сумлінно переписав обємисту книгу І стверди діло рук наших, автором якої є о. митр. Степан Дзюбина. Після висунутої М. Козаком пропозиції, я особисто на листу Земляцтва Перемищини зібрала в Торонто 500 долaрів на видавничий фонд і переказала їх до Перемишля на покриття коштів, повязаних з виданням книжки. Доцінюючи творчі успіхи М. Козака, я повірила, що в нашому творчому дуеті вийде книжка великого значення, бо сама тема унікальна і її не можна замяти. Мені невідомо, чи високі амбіції, чи інші причини вплинули на те, що без моєї згоди М. Козак повне авторство приписав собі. Що ж, в таких обставинах кінчається усяка речева співпраця і совісний діалог. Жаль, що моя кількалітня копітка праця не увінчалася книжковим виданням так, як я раніше плaнувала.

Не пишу цих слів для того, щоб чинити докір, але згадую про те, щоб показати правду і до певної міри оправдатися перед своїми читачами і жертводавцями. Моя стаття поміщена в книжці Пом’яни, Господи, душі слуг Твоїх, зрозуміло, що вона була написана тоді, коли я не знала, що її єдиним автором буде Михайло Козак. Тому, мабуть, читачеві тієї статті незрозумілими будуть деякі мої вислови або формулювання, оскільки стаття була підготовлена для спільного авторства. Перший раз я побачила книжку у вересні 2002 р. будучи в Перемишлі, коли М. Козак приніс її мені до хати і, вручаючи, сказав: Я тебе, Анізю, перепрошую. Але це лаконічне слово перепро-шую чули лише чотири стіни моєї квартири. Для мене неважливо, хто буде стояти за столом при модній у сьогоднішні часи презентації книжки. Для мене важливим є те, щоб правду про жахливу мартирологію нашого народу донести до сучасних і прийдешніх поколінь не лише українців, але усіх народів світу. Щоб і Ватикан з Папою Іваном Павлом II врешті почали ласкавішим оком дивитися на мучеників УГКЦ і їхні заслуги у збереженні Христової віри в часи комуністичного режиму. Тому не можна цієї теми одягати в палітурку, а треба послідовно домагатися справедливого її осуду.

Задумаймося над тим, чому під час свого історичного візиту в Україну Папа Іван Павло II проголосив Блаженними тільки нечис-ленні імена із тих жорстоко замордованих українських священнослужителів, які терпіли або віддали своє життя за Христову віру, Вселенську Церкву і український народ. Серед проголошених Блаженними немає навіть таких страждальників і мучеників за Христову віру і Церкву, як Митрополит А. Шептицький чи Патріарх Й. Сліпий. Наш народ витерпів чимало злиднів, принижень, наруг і поневірянь. Жертвами різної масті наших ворогів стали мільйони мирних людей. Нас ділили і протиставляли одних одним. Так само і в наш час в Україні діють сили, ворожі інтересам українського народу. Тому не можна вичікувати на епоху, в якій не буде ворогів або коли вони стануть ласкавішими, а треба боротися за правду і прозорість у кожній ділянці людського життя, щоб ніхто не наважився нехтувати правдою. Так і в творчій роботі, як і в інших ділянках, необхідна прикмета високої людської гідности та моралі, а перш за все справедливости. Тож плекаймо ці прикмети для спільного добра.