Яна Палковська
Міжнародна організація по міграції заявила: вісімдесят процентів дівчат, які наймаються на закордонну роботу, не знають, що нові “господарі” будуть примушувати їх займатися проституцією. Ситуація загострюється ще й тим, що українські не знають своїх прав та елементарних правил особистої безпеки, бояться звертатись у своє посольство чи в місцеву поліцію!”
Люба відклала газету і глянула на Вадима:
– Ну й що?
– Хочу, щоб ти знала, куди збираєшся.
– Але ж, Вадику, я їду від фірми, цілком легально, нас там чекатиме її представник. Їду з Мариною. Ми будемо працювати в готелі покоївками, готель пристойний, нампоказували проспекти. Я зможу відпочити і заробити якусь копійку.
– Не треба!
– Ну як же не треба? Доки ми отак животітимемо?! Скільки ти вже без роботи?
…Такі розмови не вщухали вже кілька тижнів, відколи Люба зібралась на підробітки до Туреччини. Підбила її Марина. Вони заприятелювали з рік тому, коли відвідували курси масажу, куди Люба потрапила, потинявшись у марних пошуках роботи. В державних установах місця були, але не було зарплати, а серйозні фірми її технікумовський диплом не приваблював. Реально можна було влаштуватись реалізатором, ці оголошення траплялись на кожному кроці. Але, роззнайшившись, пан-роботодавець починав простягати руки, і Люба зі скандалом, часто без грошей, йшла геть. А з останнього місця – прибиральниці в супермаркеті скоротили, коли захворіла. Бажаючих замінити її вистачало.
Люба думала, що, вивчившись на масажистку, нарешті підступиться до справжніх прибутків. Все ж таки щось близьке до медицини, а за здоров’я люди охоче платитимуть. Але й тут не пройшло: власники масажних салонів та кабінетів цілком серйозно попереджали, що клієнти можуть зажадати й інших послуг і відмовляти їм не годиться.
Негаразди пішли і в Марини – друг покинув. Зронивши кілька сліз на Любине плече, вона заявила: “Сльозами не зарадиш. Коли вже нам так не щастить, треба самим про себе подбати”. І дістала з сумочки рекламу фірми, яка запрошувала на заробітки до Туреччини: “Вдома все одно нічого не висидиш. Я тобі позичу. А там заробимо, розрахуємось. А раптом пощастить натрапити на місіонера?!
…Перші п’ять днів були захоплюючі. Правда, представник фірми засмутив: обіцяної роботи поки що немає, треба почекати, зовсім недовго.
Дівчата війнули по магазинах. Дивилися, прицінювались, підраховували, що зможуть придбати. Їм обіцяли по півтори тисячі доларів, тимто всі шуби та чобітки здавалися дешевими та доступними.
Але дні минали, а представник фірми нічого конкретного не обіцяв. Гроші танули.
Якось Марина прицмокнула:
Ще трохи, і нас з цієї халупи витурять, нічим буде платити. Треба щось робити.
Аж тут розродився представник. Виявляється, є місця масажисток у готелі, але треба їхати в Кемер, це на узбережжі. Любі не сподобалось, але Марина цитьнула – грошей на дорогу все одно не було.
Придивившись до них та до їхньої роботи, власник готелю запропонував триста доларів помісячної оплати, а ще через кілька днів запросив їх до кабінету і висловив пропозиції по-діловому конкретно. Марина не встигла розтулити рота, як Люба вже скрикнула: “Ні!” Хазяїн не наполягав. А подруга сухо промовила:
– Наперед, я тебе прошу за нас обох не розписуватись.
Хіба б ти на таке пристала?
– Це моє діло. Ти сюди заробляти приїхала?
А роботи й справді вистачало: хазяїн сипав клієнтів, як з драного мішка. Марина поглядала якось відсторожено, майже презирливо коли Люба спитала:
– Де ти пропадаєш?
– Так… Підробіток знайшла.
– Щось грошовите? Мені можна?
– Там потрібна тільки одна особа.
Коли пройшов місяць хазяїн Любу приголомшив: Справи кепські. Грошей зараз нема. Попрацюй ще місяць, а там одержиш усе відразу.
Увечорі Люба плакала і скаржилася Марині:
– Як це грошей немає, коли я рук не чую?! Якби я знала, що так буде, ніколи б не поїхала! Паспорт забрав, сказав тимчасово, а досі не віддає. І де той представник фірми , чорти б його взяли, сказав же, що з’явиться… Чого ти мовчиш? Тобі ж він теж не заплатив…
Щось пробігло по Марининому обличчю, і Люба перестала плакати:
– Заплатив чи ні?!
Марина знехотя відповіла:
– Мені – так.
– А чому ж мені набрехав?!
– А то вже твоє діло…
– То ти таки з ним переспала?!
– А це вже моє діло. Може, й не з ним одним, так що?
– І нічого не казала…
– А ти б погодилась?
– Я… Я не…
– Хто “не”? Не повія? Ні, ти у нас чесна й високоморальна. А от я, виходить, повія. Нехай? Зате я гроші заробила і нікому не повинна звітувати. А ти зі своїми принципами не заробиш, можеш мені повірити. Я навіть борг тобі прощаю, бо що з тебе візьмеш.
Наступного дня Марина зникла. А ще за кілька днів Люба зовсім впала у відчай: грошей не було, хазяїн сміявся у вічі і заявив, що клієнти не вдоволені її послугами. То за що ж їй платити? Навпаки, це вона йому винна – за житло і за харчі. Що вона собі думає?
– Я в поліцію піду! Я ж у вас від фірми!
– А де та фірма? Де договір? Ти його підписувала? Я нічого такого не підписував.
– Віддайте паспорт!
– Відроби – віддам. Така гарна, чорноока, могла б добрі гроші мати, якби мене послухала. Он твоя подруга – не скаржилась.
Люба проплакала всю ніч, а наступного дня хазяїн перевів її у прибиральниці. Дівчина тягала по поверхах пилосос, мила підлогу, до блиску протирала вікна, полірувала меблі, трусила білизну, бігала за рушниками та халатами до пральні, коли це було ліньки зробити покоївці, виконувала дрібні доручення персоналу та варила всім бажаючим каву. Її часто направляли на кухню, особливо вечорами, коли ресторан був переповнений і обслуга не встигала перемивати посуд: хазяїн чомусь був свято переконаний, що краще, ніж руками, тарілки не відмиєш, і вперто не купував комбайн.
У неї часто паморочилася голова, бо щоденне меню складалося з чашки кави, салату й булочки. Навіть маленького шматка м’яса вона дозволити собі не могла – дорого. Господи, коли ж вона назбирає ті гроші, на смерть собі?!
У номерах часто зупинялись співвітчизники. Вони охоче погомоніли б з дівчиною, та Люба відмовчувалась. Інколи хотілося попросити послати телеграму Вадимові – уже звідти, з України. Але думка про те, що хтось сторонній читатиме про її приниження, була нестерпною.
Один так присікався з розпитуваннями що вона не витримала: “Ви тут гроші тринькаєте, а я заробляю. Ще й відпочиваю безплатно”.
Ще з порога вона мовчки почала розстібати гудзики на форменому халатику. А коли він, замкнувши двері, потяг її на диван тільки відверталась і подумки повторювала, як молитву: “Це ж не навіки, це ж колись скінчиться!”
Для неї відразу знайшлося місце в готельному офісі, щедро потекли чайові, то й хазяїн не скупився на дешеві золоті цяцькі. Вона не раз заводила розмову про звільнення, та він тільки усміхався: “Не поспішай”. Але якось у готелі з’явилася молоденька пухкенька білявка, і Люба полегшено зітхнула: слава тобі, Господи! Вона не помилилась. Хазяїн покликав у кабінет і простягнув пухкий конверт і паспорт.
Привезені з Туреччини долари розійшлися швидко. Треба було знову шукати роботу. Її взяли в знайомий супермаркет – до швабри та ганчірок. Там вони здибалися з Мариною.
– О! Привіт, подружко! – Марина дивилася безжурно, ніби між ними нічого не сталося – То ти оце тут?! Як живеш?
– Нормально. Вибач, у мене робота.
– Оце, по-твоєму, робота?
Марина явно не збиралась відходити.
Та не сердися ти! Ну, не зрозуміли ми одна одну. Я ж тобі нічого не бажала. Просто час зараз такий – кожен сам за себе. От ти з принципами. Ну й що ж хорошого? Швабру тагаєш…
А гроші, либонь, твій геній процвиндив і не спитав, як вони тобі дістались. Що не так?
– Не твоє діло.
– Може й не моє. А все ж таки…
– Не реалізатором же за копійки йти!
– Це точно. Слухай, мене тут запрошують на одну фірму, у них ціла мережа оздоровчих кабінетів, потрібні й масажисти, й консультанти, й тренери з аеробіки. Тільки відразу попереджаю – без принципів. Хочеш? Я добра тобі бажаю, чесно! А то ну що це ти… зовсім уже.
Люба дивилась на випещену, впевнену Марину, подумала про те, що й завтра і післязавтра нічого кращого не передбачається, допомоги чекати нізвідки… І рішуче сказала Марині:
– Де й коли зустрічаємось?