10 грудня 2002 року в Оттаві відійшла у вічність Тетяна Симиренко. Вона була нащадком роду великих українських підприємців і меценатів, про яких у статті про її батька “Професор Володимир Симиренко: патріот, науковець, мученик” в газеті “Київський політехнік” за 26 жовтня 1995 року, подано: “Рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, рід піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української справи. А ще – це рід винахідників, філософів та письменників, громадських діячів, фундаторів рідної культури... А були серед Симиренків – волелюбних, завзятих, працьовитих і національно свідомих – знамениті не тільки на всю Україну, але й на весь світ видатні особистості. Історія їхнього внеску в світовий прогрес іще чекає на дослідників”.

У Другу світову війну доля привела пані Тетяну з матір’ю до Канади. Її батько Володимир Симиренко – науковець-памолог, автор наукових праць, завідувач кафедри плодово-ягідного господарства Київського Політехнічного Інституту і професор садівництва – після того, як завершив і здав до друку свою останню наукову працю “Часткове сортознавство плодових рослин”, був заарештований 1933 року й після багатьох поневірянь – розстріляний у 1938-му. Як подає газета “Київський політехнік”, він був “стандартно звинувачений в ‘участі в антирадянській шкідницькій організації”. Як потім з’ясувалося – безпідставно звинувачений”. А пізніше реабілітований, як і багато інших невинних людей, знищених радянською владою. Матері пані Тетяни пощастило переховати копію машинодруку останньої праці свого чоловіка, і вони з пані Тетяною привезли її до Канади. В одному з її листів до мене вона писала: “... я вивезла 3-тю копію машинодруку цієї праці /без

коректи/. Наплічник з рукописом /1250 стор./ був фактично єдиним, що я винесла з України”.

Тут, можливо, було б до речі поділитися деякими відомостями з історії роду Симиренків, на основі розповідей пані Тані й того, що можна було прочитати за останні роки у пресі в Україні.

Після зруйнування Запорізької Січі полковник Степан Симиренко повернувся додому. За те, що відмовився присягати на вірність цариці Катерині, був позбавлений козацьких вольностей і маєтку. Він пішов чумакувати, і додому вже не повернувся. Його жінку й дітей було віддано в кріпацтво графові Воронцову.

Та його волелюбні, працьовиті й підприємливі діти, як і їхній батько, також не хотіли коритися. Його син Федір заробив грошей і викупив родину з кріпацтва. Він одружився з дівчиною Анастасією з родини Яхненків, такої ж працьовитої і підприємливої, як і його, також викупленої з кріпацтва, і згодом з її братами засновує в Одесі фірму “Брати Яхненки і Симиренко”. Фірма орендує млини, спроваджує і продає худобу та зерно й за короткий час стає настільки успішною, що відкриває свої філії у Миколаєві, Севастополі й по інших містах України, а її власників удостоюють статусу купців Першої гільдії та почесних громадян міста Одеси. Своїм же дітям Федір Симиренко старається дати освіту. Отже, старший Федорів син Платон закінчує вищу технологічну освіту за кордоном, у Парижі. Повернувшись додому, Платон будує першу парову цукроварню, яка була не тільки першою паровою цукроварнею в Україні, але й у всій Російській імперії, під владою якої, як знаємо, жила Україна. Але він не зупиняється на досягнутому. У статті “Дерево роду Симиренків^” у газеті “Українська газета” /за 4 січня 1996 року/ письменник Сергій Плачинда пише: “Платон будує нові заводи, де працюють парові машини, що замінюють ручну працю. Виростає у Млієві /де народилася й провела свої перші дитячі роки пані Тетяна - С.К./ машинобудівний завод, на якому виготовляють, окрім парових машин, ще й пароплави.

Робітники Симиренківських заводів одержували платню, що в три-чотири рази перевищувала “жалування” на сусідніх воронцовських цукроварнях. Крім того, фірма Симиренків-Яхненків розбудувала для робітників своїх заводів ціле містечко, яке зараз ліві політичні сили назвали б соціалістичним: кожна родина мешкала тут в окремому будиночку з городом та садочком. Самітні мали місце в добре впорядкованому гуртожитку. У їдальнях і магазинах – помірна ціна. Були збудовані й діяли безплатно лікарня та загальноосвітня школа, в якій навчалися діти всіх верств населення, а викладачі мали університетську освіту й викладання вели за програмою технічних училищ. Уночі містечко освітлювали газові ліхтарі, які були в той час лише в Петербурзі.

Славився Мліїв того часу і своїм театром, і водогоном, і машинобудівним заводом, на якому фірма Симиренків-Яхненків збудувала перший металевий пароплав, що з’явився на Дніпрі під гордим ім’ям “Українець”. Навіть зараз, зауважує автор, за доби Незалежности України, поки що не видно ні підприємства, ні теплохода під назвою “Українець”.

Та його брат Василь Симиренко, що навчався у Парижі у вищому політехнікумі, пише Плачинда, повертається в Україну й завдяки своєму таланту інженера, конструктора-винахідника, сконструював низку оригінальних машин. І так прийшов йому бізнесовий успіх, з’явилося багатство. Важливо, зауважує автор, що з першого доходу і впродовж сорока років своєї діяльности на ниві народного капіталізму Василь Симиренко виділяв неодмінних десять відсотків свого прибутку на розвиток української культури. Він субсидував часописи “Києвская старіна”, “Рада”, “Громадська думка” “Літературно-науковий вісник”, “Громада”, “Україна”, матеріально забезпечував видавництво “Вік”, що друкувало українську класику в розкішному оформленні, його коштом вийшло кілька видань “Кобзаря”, відомі праці Чубинського, О. Кістяківського, М. Драгоманова, твори Коцюбинського; своїми коштами підтримував зібрання “Родина”, Товариство допомоги культурі й науці, “Наукове Товариство імені Т. Г. Шевченка” у Львові. За посередництвом М. Грушевського виділив 10 000 крб. на придбання будинку для “Наукового Товариства ім. Шевченка”.

Сергій Плачинда називав “Симиренківський капіталізм” – народним, гуманним, соціалістичним, що зародився в Україні 1830 року. До речі, як згадувала і пані Таня в одному з листів, Василь Симиренко, дотримуючись родинної традиції, не афішував свого добродійства, і люди багато про що довідувалися вже після смерти добродія. Він заповів увесь свій капітал – 10 мільйонів рублів – Фондові сприяння українській літературі, мистецтву й науці /Ігор Кравченко, “В Україні відкрити Україну: культура як національна мета”. Літературна Україна, 12 січня 1995 року/. А свій будинок – на українські культурницькі цілі.

Пані Таня не могла примиритися з тим, що праця її роду для добра України була так несправедливо викреслена з пам’яті народу, для якого він працював, а за це жертвував ворожим Україні владам життям його активніших членів і руйнуванням їхніх родин. Але, звичайно, за радянської влади в Україні вона нічого не могла зробити, щоб хоч якось змінити цю ситуацію.

Після проголошення Незалежности України пані Таня вирішила спонукати відповідних людей в Україні, на основі архівних матеріалів і удокументованих спогадів, глибше поцікавитися працею Симиренкового роду для України. А передусім, щоб в Україні була видрукувана праця її батька “Часткове сортознавство плодових рослин”, копію машинодруку якої вона з матір’ю привезла в Канаду. І несподівано для неї – знайшла там відгук на це її прохання, та ще й набагато більший, як вона могла припускати навіть у найбільших своїх сподіваннях. У різній пресі в Україні з’явилося чимало статей відомих авторів про рід Симиренків та про його внесок праці для України. Як-от директор музею М. Лисенка в Києві Роксана Скорульська у статті “Місія” /”Жива вода”, липень 1995 р./ пише про співпрацю Миколи Лисенка з Василем Симиренком у боротьбі за збереження і дальший розвиток української культури /Лисенко присвятив пісню Василеві Симиренкові на слова Шевченка “Ой вигострю товариша”/. Леонід Іваненко в статті “Нескінченність родоводу” /”Українське слово”, 5 жовтня 1995 р./ про урочисте відкриття меморіaльної дошки на честь Василя Симиренка на його колишньому будинку, в якому тепер розташоване посольство Великої Британії, пише: “Тож у 20-ті роки тут містився Кабінет Українського мистецтва УВАН, а з осені 1941 – Спілка українських письменників, очолювана Оленою Телігою”. У цій же самій статті автор запитує: “Чим же треба було так дошкулити більшовикам, щоб вони стерли з пам’яті нащадків найменшу згадку про цю славну особистість?! Так, Василь Симиренко вчинив чи не найбільшу прикрість для імперії – поклав життя на утвердження української ідеї. Великий промисловець у галузі цукроваріння, винахідник-раціоналізатор, він постановив /і свято дотримувався цього/ віддавати десяту частину своїх набутків на українську справу. Як влучно зауважив один із промовців, так великі князі призначали десятину на свою церкву, від чого пішла назва її, як, згодом, і назва цієї вулиці”. Про рід Симиренків друкувалося в Україні чимало більших і менших статтей і в іншій українській пресі.

У газеті “Літературна Україна”, крім інших, з’явилося три великі цікаві статті письменника і журналіста, голови Колегії різнофахової висококваліфікованої інтелігенції “Київський форум” Ігоря Кравченка – ”Підприємництво і культура” /24 лютого 1994 р./, “В Україні відкрити Україну: культура як національна мета” /12 січня 1995 р./, “Українська кооперативна держава: у пошуках власного шляху” /21 грудня 1995 р./, в кожній із яких, у зв’язку з темою статті, згадується праця родини Симиренків на підприємницьій ниві і її діяльність для збереження і розвитку української культури, як приклад до наслідування. Ось короткий уривок зі статті “Підприємництво і культура”: “У Млієві безкоштовно вчили дітей і лікували, безкорисливо підтримували талановитих людей, приймали П. Чубинського, М. Костомарова, членів “Старої громади”, тут було все українське, за словами Т. Шевченка, тут жив дух національної свідомости і високої інтелігентности”.

“Платон Симиренко, – пише далі у статті автор, – помер у віці 42-х років, Льва Платоновича застрелили вбивці, підіслані більшовиками 1920 року, збанкрутувала фірма “Брати Яхненки і Симиренко”, але залишився Мліїв – садівнича столиця України, залишились Мліївські сади і спогад про цукровий завод як про старовинний і видатний центр української культури. Є те, що незнищенне”.

В одному з останніх листів пані Таня писала, що дуже радіє, що праця її батька, машинодрук якої вона з матір’ю привезла в Канаду, вийшла в Україні дуже гарною книжкою. Дуже вона була зворушена, що 10-те число журналу “Родовід” в Україні /редактор Лідія Лихач, відомий колекціонер старовинних ікон, з української народньої творчости/ був повністю присвячений родові Симиренків, та вона була безмежно вдячна всім, хто відгукнувся на її прохання поцікавитися діяльністю роду Симиренків для України. Вона вважала, що тим вони приєдналися до її панахиди по ньому.

Борис Лобода /заслужений артист України, співробітник Київської філармонії/ в листі за 22 грудня 2001 року пише: “18 грудня в будиночку-музеї Шевченка /де жив Шевченко в Києві в 1846 – на початку 1847 років, де написав поеми “Лілея”, “Русалка” - С.К./ в тісному колі знайомих пом’янули Тетяну Володимирівну Симиренко. Коли сіли за стіл, чомусь погасло світло, добре, що свічка горіла на столі, як горіла вона тут за Шевченкових часів...”.