Ю. Щербак,

Посол України в Канаді

Доля звела мене з Петром Яциком у 1994 році, коли вийшла друком книга Михайла Слабошпицького Українець, який відмовився бути бідним. Мене зацікавила барвиста постать канадського мільйонера, його неординарні думки, щедро цитовані автором книжки, його нелегкий шлях з українського села до вершин будівельного бізнесу в Північній Америці.

Звичайно, читаючи цю книгу, надруковану на пожовклому папері часів глибокої української економічної кризи, я не міг уявити, що прийде час, коли зустрінусь з її героєм. А ще менше міг вифантазувати, що ховатиму Петра Яцика в листопаді 2001 року в Торонто.

Ми зустрілися з паном Петром в його офісі невдовзі після мого приїзду до Канади в якості Посла України в цій країні, у травні 2000 року. Назустріч мені вийшла висока, статна людина з сивими кущуватими бровами і жорстким поглядом ледь помітно скошених очей. Його вилицювате, худе обличчя чомусь здалося мені схожим на обличчя скіфського воїна, була в ньому суворість і гідність (я подумав, що

Іст Клінвуд міг би зіграти роль Яцика), втім це було лише перше враження, бо пан Яцик приязно посміхнувся, запросив до конференційного столу і почав розповідати про свою фундацію. Нашу зустріч і прес-конференцію знімали для української програми канадського телебачення.

Він говорив повільно, твердо карбуючи слова: мені приємно було слухати його мову, оскільки в ній збереглися давноруські дифтонги замість був, бачив, Петро Яцик казав: буу, бачиу мова, якою розмовляли сучасники Ярослава Мудрого.

Слухаючи Петра Яцика, його речення-афоризми, що не підлягали сумніву (це був його стиль, висловлювати свої думки, нерідко парадоксальні й далеко не безсумнівні, з найвищою силою переконаності в їх справедливості) я думав про ті небесні сили, що звели мене, киянина, з цим нащадком галицько-волинських воїнів: за рік до свого призначення Послом України в Канаді я отримав запрошення Інституту українських студій Гарвардського університету США стати першим науковцем-дослідником в рамках нової програми, започаткованої Петром Яциком. Я запропонував тему дослідження Україна і глобалізація і Петро Яцик схвалив її.

Ми ще тоді не були знайомі, але, як потім пояснив мені пан Петро, він, прочитавши мою заявку, погодився з запропонованим підходом до цієї теми.

Не знаю, на щастя, чи ні, але я так і не зміг приїхати до Гарварду, зануритись в його чарівну інте-лектуальну атмосферу, пожити в Кембріджі й поспілкуватися з видат-ними американськими істориками і політологами, перегорнути сторінки унікальних книжок, зібраних в університетській бібліотеці.

Замість Гарварду я поїхав до Оттави, налагоджувати українсько-канадське співробітництво.

Поставившись з повагою до мого вибору, пан Яцик все ж просив мене не кидати теми мого дослідження, яке він вважав дуже важливим і актуальним, продовжувати його, незважаючи на всю перевантаженість і відповідальність посольської роботи.

Відтоді, від першої нашої зустрічі в Торонто, встановилися між нами довірчі відносини людей, які, попри всі вікові та біографічні відмінності, сповідують спільну філософію любові до України, побудовану не на міфологічно-романтичній основі нашого мрійництва, самовихваляння й квиління (чому я не сокіл, чому не літаю?), а на суворій правді, на реалістичних, часом гірких оцінках українського минулого й української сьогоднішньої дійсності. В цьому ми виявилися однодумцями.

Власне, це і є перший і найважливіший урок Петра Яцика: всеохоплююча й пристрасна любов до України, бажання бачити свою Вітчизну землею мудрих, сповнених гідності, вільних, позбавлених комплексів меншовартості людей. Не пустопорожніх базік, а майстрів, хазяїв, людей діла.

Той діалог про Україну, про її призначення, що ми почали з Петром Яциком сонячного травневого дня 2000 року в Торонто, тривав, на жаль, дуже мало, до листопада 2001 року. Ми підтримували цей діалог під час моїх поїздок до Торонто, виступів і лекцій (я виклав основні тези мого дослідження в присутності пана Петра в Торонтському університеті); великою радістю для мене були телефонні дзвінки Петра Яцика до резиденції в Оттаві, коли ділився він зі мною своїми думками про ті, чи інші події в Україні, про роль української діаспори в Канаді.

Другий урок Петра Яцика полягав у тому, що цей гордий і, по-моєму, дуже самотній чоловік, не боявся висловлювати непопулярні, незвичні, парадоксальні й неприємні для багатьох думки. Петро Яцик, був однією з найнезалежніших особистостей, які я зустрічав у своєму житті. В цьому він був уродженим духовним лідером, людиною самостійного мислення і незалежної позиції. Ті непопулярні й подекуди брутальні речі, що він їх мовив у вічі деяким діячам в Україні та діаспорі, відлякували від нього різного роду прожектерів, прохачів й пройдисвітів, які так люблять юрмитися навколо багатих людей.

Ставши заможною людиною, доробившися до своїх мільйонів тяжкою чесною працею, Петро Яцик знав ціну грошам і вкладав їх у найважливіші стратегічні справи.

Це його третій урок, урок стратегічного, державницького мислення: ще задовго до падіння радянської імперії Петро Яцик, пророчо відчуваючи майбутнє народження української держави, вклав гроші у проекти фунда-ментального значення: видання історичних творів М.С.Грушевського, створення вільної української енциклопедії - як своєрідного геному нації, започаткування дитячого конкурсу української мови, спрямо-ваного в майбутнє нашої держави, підтримка ряду наукових проектів у найпрестижніших університетах США і Канади.

Був ще один важливий урок Петра Яцика: будучи гордим і люблячим сином України, безмежно відданим ідеям її самостійності, він, разом з тим, не будував своїх відносин з людьми на етнічній основі: критерієм оцінки для Яцика була не українськість сама по собі, а - раціональне, прагматичне ставлення до людини в залежності не від її походження, а - від працьовитости, чесності, надійності. Ось чому серед його співробітників та колег по будівельному бізнесу були не лише українці, але й англосакси, євреї, поляки, французи. Практично, Петро Яцик будував навколо себе маленьку українську політичну націю, в якій панував не принцип крові, а принцип обєднання різних людей навколо єдиної мети.

Я дуже шкодую, що нереалізованою залишилась моя ідея підготувати книгу думок і афоризмів Петра Яцика. З першої нашої зустрічі я намовляв його зробити це, а він відповідав, що часу немає, бо треба робити бізнес Проте, він прислухався до поради і незадовго до смерті повідав мені, що написав декілька сторінок своєї книги.

До свого вісімдесятиліття П.Яцик Указом Президента України Л. Д. Кучми був нагороджений орденом Ярослава Мудрого. Дипкурєри привезли орден до Оттави і я одразу подзвонив панові Петру, запропонував кілька варіантів процедури нагородження, бо я мав вручити йому орден.

Він не погодився з жодним з цих варіантів і сказав, що бачить єдину прийнятну для нього можливість: отримати орден 5-го листопада 2001 року в Торонтському університеті під час відкриття Українських студій - в присутності президента і професорів університету, української громад-ськості, науковців, журналістів. Він був дуже впертий, цей українець, який відмовився бути бідним. Орден кілька місяців лежав у моєму сейфі.

Я підготував привітальну промову на цей урочистий день і був шокований, коли 1-го листопада мені потелефонували з Торонто і повідомили про смерть Петра Яцика.

Я вручав цей орден у великому українському греко-католицькому соборі Успіння Пресвятої Богородиці, під час прощальної панахиди. Петро Яцик лежав суворий і вже відчужений від земного світу примарних пристрастей. Я поклав орден Ярослава Мудрого мертвому Яцику на груди і вклонився цій людині, якою може пишатися Україна.