Василь Михальчук

Розвал рамок червоного соцреалізму, який спутував усі спроби людського розуму і не давав йому поштовху до свобідних суспільних міркувань, відкрив тепер навстіж двері українському інтелектові. Але українська людина, проживаючи у затиснених рамках, мусіла розвиватись у повній згоді з їх формою та вимірами, і слід від цього на її мисленні тепер глибокий. Треба багато часу, щоб вона позбулась рубців від рамок.

Мав я змогу переглянути тижневик з Києва Дзеркало тижня за 15.01.02, зокрема довгу статтю Костя Бондаренка Блиск і злидні українського націоналізму, і вона мені пригадала іншу статтю з подібною назвою “Світла і тіні українського збройного спротиву у Другій світовій війні” (див. Самостійна Україна, чч. 446 і 447, Чікаго, 1993). К. Бондаренко належить до суспільних ерудитів, він з групи політичних консультантів у Києві, знаменито орудує соціо-логічною і політичною лексикологією, і його рядки читається залюбки, наче роман, незважаючи на трудність самої теми і на всю складність її вияснення українському читачеві. На пізнавальній дорозі суті сучасного українського націоналізму К. Бондаренко залишив поважний слід. Може, дещо полемічний. Але відкритим залишається питання: як його рядки сприйме українська політична думка?

Перший, мабуть, раз за останні 80 років пояснюють в Україні, що український націоналізм це не український буржуазний націоналізм, яким напувала радянська пропаганда своїх людей, а що це нормальна форма народного патріотизму. Він притаманний не тільки українській нормально розумній людині. Його видно у всіх народів світу, і проявляється він в обороні традиційної культури, мови народу чи народної господарки, на яку чигає розгнузданий поки що лібералізм. Націоналізми європейських народів проявляються навіть тоді, коли вони всіма силами прагнуть до політичної структури в господарській Європейській Спільноті. Але, зручно підкреслює автор, це слово в Україні не сприйнялося, і його замінили словом національна ідея. Це відбитка рамок, в яких душився і викривлявся інтелект людини.

З упадком диктатури пролетаріату, вірніше диктатури компартії, українські націоналісти думали, що в Україні витворилась політична порожнеча, і вони старались її заповнити. Від мельниківців туди прибув Павло Дорожинський, каже автор, від бандерівців Слава Стецько, а вчення двійкарів старались ширити Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Вони принесли в Україну, твердить він, не силу українського націоналізму, а його слабкі сторінки, його поділ і суспільне поборювання одних другими. Якщо здалека він видавався українській людині могутньою силою, то безпосередній контакт з ним її заскочив і захитав в ній віру в атракційну силу українського націоналізму.

Спілкування українських націоналістів з українськими дисидентами, через яких наче по кладці вони проникали в Україну, націоналістам, видно, користи не дало, проте відвернуло дисидентів від їх основної місії правозахисту і поставило їх, продовжує автор, прямо лицем до політики. Це й був початок творення правого політичного крила в Україні, але до повної си-ли воно не дійшло, і тому не заважило на розвитку політикоформування державного життя. Український націоналізм в Україні почав животіти. Слова Леоніда Кучми, що національна ідея в Україні не спрацювала, є сарказмом і ляпасом не тільки націоналістам, але й йому самому, якщо під словом націоналізм і національна ідея розуміти найдосконалішу форму народного па-тріотизму, пошану правопорядку і народної організації держави.

А все-таки, питання цікаве: Чому не спрацювала? Автор статті вважає, що це було закономірно, і то ось чому:

– націоналісти не знали реалій життя в СССР і не мали уявлення про певність появи великих комбінаторів, здатних у переході від совєтщини до умов демократії стати справжніми господарями становища і прибрати у свої руки найосновніші важелі суспільного життя і диктувати мафіозну волю всім іншим, включно до найвищих сфер державного життя,

– з тієї першої риси, незнання реалій, витікали інші: націоналісти намагались вести свою пропагандистську роботу за допомогою політичних мітингів, декоративних зїздів, тоді як великі комбінатори робили це більш реальними методами: голосуй за мене, бо інакше звільню з роботи і вижену з села чи містечка!

– у програмі націоналістів не розпрацьовано, каже К. Бондаренко, як діяти в робітничих, сільських, студентських колективах, вже не говорячи про сфери бізнесу; а не зацікавивши молодь своєю програмою, націоналісти перетворились поступово на клуби для тих, кому за 60.

Робить автор статті ряд гірких закидів, на перший погляд добре сформульованих і логічно заснованих, між якими треба, зокрема, згадати такі неспромоги українських націоналістів:

– створити дієві структури громадського контролю над діями влади,

– розробити програму виходу України з економічної, культурної та духовної кризи,

– взяти у свої руки відповідальність за діяльність у структурах виконавчої влади, контроль телеканалів і радіостудій.

Вдумливий читач та уважний спостерігач життя в Україні за останніх десять років, який від 1942 p. був таким чи іншим учасником укра-їнського націоналістичного життя, я дуже сумлінно застановився над оглядом статті. Кілька своїх думок з прочитаного я хочу дати під увагу критичного читача в Україні та на Заході в кругах діаспори.

Ніяка ідеологічна думка не є статичною і закостенілою. В цьому і вся сила людської думки, що вона здатна спостерігати та еволюціонувати. Український націоналізм почав формуватись напередодні Першої світової війни, посилюватись на невдачах визвольної боротьби, організуватись в І920-их роках і появився він в організованій формі в 1929 р. До вибуху Другої світової війни, це була, мабуть одинока політична думка, яка давала відповідь на питання: Куди і як? Війна стала крутим зламом у всій настанові людини і поставила ряд нових питань, на які український націоналізм мусів дати відповідь. Він мав тоді численних і здібних акторів і знов почав успішно грати свою роль і слідкувати за пульсом рідної землі. Різні зяви у пульсі були важливими симптомами і викликали належну еволюцію націоналістичної думки і в настанові українського націоналізму. Але недогляди є людським явищем, і вони не виключені.

У 1990 році, коли історія почала приспішувати свої кроки, мені довелося бути учасником розмов французьких соціологів. Вони твердили, що навіть при крутому зламі, який призведе до розчле-нування СССР і до постання самостійних держав і незалежної України, мине багато часу, період одного покоління, може навіть більше часу, поки держава стане повністю правовою. На заувагу українського учасника, що українська людина є працьовита, чесна і підприємлива і що вона буде мати змогу скоріше запанувати над хаосом, вони відповіли: така людина на цьому просторі належить до історії, бо сучасна є повністю вихолощена з тих якостей сімдесятиліттям тоталітарного режиму! Роздумуючи над висновками Костя Бондаренка, мені згадалась паризька розмова.

Недоліком українського націоналізму післявоєнних років було те, що він не знайшов змоги виявити наявність ферменту в української людини і його силу перевтілювати її на великого комбінатора. Поява цього супермена на суспільній сцені перекреслила всю гру інших акторів. Вона вихолощує у людей всі залишки чеснот, і її дія буде успішною так довго, доки україн-ська людина, починаючи від вершка державного життя до самих її основ, не поставить на сторожі справедливий закон і не виплекає у собі пошану до нього.

Тож, беручи під увагу всегранну дію великих комбінаторів, не треба дивуватись, що зникали безслідно мільйони доларів, про які нагадує К. Бондаренко, і що чуда вони не зробили, так як сподівалися еміграційні жертводавці. Не треба також дивуватись, то в ситуації панування великих комбінаторів не вдалося українським націо-налістам створити структури для громадського контролю влади чи телеканалів і радіостудій. Таке творення царина дії розумних законів, що їх має ухвалювати Верховна Рада, а Конституційний суд перевіряти правильність законів. Відхилення від них сфера суверенних суддів. Як довго валюта зникатиме безслідно і слідство буде не спроможне віднайти сліди зникнення, українська держава буде неправовою, і їй не допоможе навіть найкраще розпрацьований націоналізм.

Свою цінну статтю автор закінчує так: Боюся, що націоналісти майбутнього починатимуть свою діяльність з чистого аркуша. Але вони муситимуть зро-бити це, якщо Україні судилося розвиватися і далі як незалежній державі. А мені хочеться додати до його добрих слів: Під умовою, що Кость Бондаренко і все його покоління включаться у ланку українського націоналізму і, заселивши в народі свідомість державника, створять могутній духовний ланцюг, яким привяжуть Україну до правового світу.