Спогади Анни Лисої Лесишин,

колишнього політв’язня Норильського концтабору

Із кожним роком все менше і менше залишається нас живих свідків страшного лихоліття 30-40-50-х років, коли наш народ мужньо боровся проти різної масті ворогів. Тому, поринаючи пам’яттю в минуле, я вирішила поділитись на папері своїми спогадами про тюрми, заслання і табори московської імперії, яка забрала тисячам молодих українських політвязнів здоровя, силу, молодість, а то й життя, використовуючи безплатну рабську працю в жорстоких умовах каторжного режиму.

Народилась я 3 червня 1929 року в селі Гаї Верхні Дрогобицького району Львівської области у багатодітній селянській сімї (6 братів і 3 сестри). У родині я була наймолодшою, а тому моїми виховниками і домашніми вчителями були старші члени сімї. Особливо великий вплив на моє виховання і на формування національної свідомости мала маленька домашня бібліотека, в яку входили твори всіх наших письменників, журнали, історія України (Тиктора), Кобзар, маленькі книжечки правдивих роз-повідей втікачів із Наддніпрянщини В кігтях ГПУ, В червонім царстві сатани та ін. У 6 років навчилась вже добре читати, а тому кожну вільну хвилину присвячувала книгам. Завдяки їм, маючи всього 10 років, я вже знала історію України, щасливі і трагічні сторінки нашого народу, захоплювалась мужністю і героїчною поставою перед лицем смерти Ольги Басараб-Левицької, В. Біласа і Д. Данилишина. Памятаю, як у читальні Просвіти якоїсь недільної днини в березні 1939 року сиділи старші односельці і ділились новинами про героїчну боротьбу Карпатських Січовиків проти угорських окупантів. Назавжди врізались в память і Зелені свята, храмовий празник в моєму селі, коли після відправи в церкві відправлялась панахида на символічній могилі борцям за волю України із тризубом і терновим вінком на березовому хресті. Місцевий хор виконував пісні: Не пора, не пора москалеві й ляхові служить, Як ви вмирали, вам дзвони не грали і гімн України. Десь відразу зявились польські жандарми, забрали організаторів цього заходу і відвезли до тюрми. Правда, такі арешти були короткотривалими і закінчувались звичайно сплатою штрафу.

Ще один шитрих до мого національного прозрівання з часів польської окупації. Відбувалося все це перед початком німецько-польської війни, коли польські шовіністичні каральні акції над свідомими українськими патріотами дійшли до крайньої межі. Коли я вчилася в сільській школі (1938 р.), прибіг хтось із хлопців і схвильовано повідомив, що в читальні Просвіти польські карателі зробили погром, знищили бібліотеку, топтали чоботами портрети Т. Шевченка і І. Франка, а потім, привязавши до стола свідомого українця, члена ОУН Михайла Гука (майбутнього чоловіка моєї сестри Катрусі), били ґумовими палицями по спині і всьому тілі так, що він більше місяця ходив з синіми шрамами. Ось так наші воріженьки на всіх етапах свого поневолення старались зламати наш дух різними фізичними покараннями і стражданнями.

Коли у вересні 1939 р. в Західну Україну прийшли перші визволителі зі сходу, я вже навчалась в той час у Рідній школі міста Стрия, яка відразу була закрита, і я повернулась на навчання у рідне село. Сталінські поневолювачі почали масові репресії і депортації найсвідоміших людей. У 1940 р. з мого села вивезли дві родини (Бориса Михайла і Борисa Євстахія), а донька першого мешканця Анна і син другого у той час нелегально переховувались від лабет НКВД. Заарештовано 5 односельців: Гука Івана, Скоропада Олексу, Блауцяка Михайла, Гук Марійку і Лесишин Катрусю (мою сестру), яка проходила по справі Процесу 62-ох у Дрогобицькій тюрмі. Була засуджена на 10 років режимних таборів, перевезена в числі інших увязнених у Самбірську тюрму, але коли почалась німецько-совєтська війна в 1941 р., чудом уціліла, бо кати під вибухи бомб перервали жахливу масакру людей і втекли, залишивши перед страхом смерти недовершеною криваву акцію. Під ударами катованих в’язнів впали двері, і через півгодини з камер вийшло на волю чимало людей.

А в перших числах липня поширились страшні чутки про жорстоку масакру увязнених у Дрогобицькій тюрмі і по-злодійськи закопаних на жидівському цвинтарі, на околиці міста. Мешканці цього району часто чули вночі сильне гудіння двигунів автомашин, якусь метушню і зойки. Коли німці вступили до Дрогобича, горожани, які відшукували по в’язницях своїх рідних і близьких, почали розкопувати підозрілі свіжі горби на цвинтарі, і скоро в 4-х ямах перед очима присутніх відкрилась страшна, спресована штабелями маса трупів. Пам’ятаю, як ми із сестрою і шваґром ходили поміж трупами, намагаючись віднайти загиблих друзів сестри, котрі були засуджені до страти і залишені в Дрогобицькій тюрмі. Як сьогодні бачу розпухлі трупи, деякі вже розкладені, руки звязані колючим дротом, тіла политі гашеним вапном, шкіра на деяких відстає від костей, якісь чорні смуги на обличчі і руках. Сестра впізнає по светрику свою подругу по співпраці, молоду вчительку із Стрия Іванчук Філомену, студентку з Дрогобича Мацюрак Теофілю, але односeльчан із Гаїв Верхніх Гука Івана і Скоропада Олексу не знайшли. Вони могли бути замордовані в підземеллі тюрми або бути невпізнаними разом з іншими жертвами в одній із дуже розкладених ям.

Із приходом німців у Стрию була відкрита гімназія, і мене зараховано до 3 класу. Треба відзначити, що гімназія у той час була неначе українська твердиня, у ній працювали вчителі, які сприяли формуванню нашого світогляду. Вони дали нам не тільки знання і національне виховання, але і вміння гідно для України жити, за неї страждати, і якщо виникне потреба гідно вмерти.

Надії наші на те, що німецько-совєтська війна 1949 р. принесе національне визволення і якийсь поворот в долі нашого народу, скоро погасли. Уже відразу після проголошення Акту 30 червня 1941 р. німці репресували видатних українських діячів, які виступали за незалежність України, заповнили фашистські концтабори тисячами нових вязнів. За одного знищеного німця страчували 10 заложників, на центральних майданах міст прилюдно вішали на шибеницях або розстрілювали. Йдучи одного ранку до гімназії, побачила на стовпі нову афішу, в якій, як вже було заведено, сповіщалось про нові акції розправи над членами ОУН. Приступила ближче до афіші і перечитувала прізвища розстріляних людей, і раптом в мене потемніло в очах: під №2 у списку значилось прізвище чоловіка моєї сестри Гука Михайла, якого перевезли зі Львова (тюрми) в Дублянський р-н, с. Гординя і там біля ріки, недалеко від сільського цвинтаря, його і ще 9-ох осіб розстріляли. Було це 26 листопада 1943 року. Били, мордували його поляки, переховувався два роки від енкаведистських горлорізів, а доконали німецькі фашисти. І як гидко було нераз читати в совєтській пресі цинічну брехню про українських буржуазних націо-налістів, які начебто співпрацювали з німцями проти свого народу.

У 1943 році вступила я в ряди юнацької мережі ОУН, псевдо моє було Звенислава. Організаційні справи велись дуже законспіровано, я знала безпосередньо тільки свого провідника і ще одного члена, з яким зустрічалась на звязку, коли потрібно було виконати якесь доручення. У той час на наших теренах діяли вже боївки УПА, куди масово вступала наша молодь, ґімназисти старшого віку перебували на вишкoлi в Карпатах, вели пропагандистську роботу серед населення. Забігаючи вперед, зазначу лише, що більша їх частина загинула в боях з московськими сатрапами, котрі знову ощасливили нас своїм приходом у 1944 р. Почалось масове винищення нашого народу, арешти, депортації. На схід мчали ешелони, заповнені найкращими синами і дочками, передовою інтелігенцією, засуджених на різні терміни каторжних робіт тільки за безмежну любов до своєї Батьківщини.

Не минула ця гірка чаша і мене, сімнадцятилітню українську дівчину, яка тільки що закінчила в Стрию середню школу, склала екзамени, але якій так і не судилося вже побачити і одержати атестат зрілости. 15 липня 1946 р. мене заарештувало НКВД разом із пятьма літніми чоловіками, мешканцями мого села, і відвезло у Самбірське КПЗ. Всіх нас відвели в темне підвальне приміщення і кожного поодинці заштовхали в окремі камери. Коли зачинились останні двері за мною, я довго не могла зрозуміти, чому ніхто не підходить до мене і не відповідає на привітання. Коли трохи освоїлася з темрявою (лампочки зовсім не було), то побачила, що тут нікого, крім мене, немає, як і відсутній якийсь інтерєр у вигляді дошки, де можна б присісти. Помацала низ якась глиняна мокра долівка. Зняла із себе плащ, накрилась з головою і присіла на цю підлогу. Голова пухла від розмаїтих думок, складала собі в памяті план відповідей на слідстві, хоч мало здогадувалась, про що будуть мене питати.

Два місяці перед тим був заарештований найстарший мій брат Павло, і мені було відомо, що із Самбора перевезли його до Львова і там він чекає судового вироку. Брат мій жив у залізничній будці, 12 км від села, коло лісу. Туди я навідувалася під час канікул і там зустрічалась із повстанцями. Була це невелика боївка, командиром її був Аркас, мали вони підземний бункер з виходом до лісу на випадок облави, мали друкарську машинку для дру-кування різних листівок і звернень, зброю, запаси продуктів. Найнявся до брата пасти корови хлопець із села Летня Федисяк Петро, мого віку. Протягом двох років, поки він там жив, бачив всіх, хто приходив до брата, з чим приходив, про що велась розмова, потім обікрав брата, зявився в НКВД, розповів про все, що діється в будці, виказав більше десятка осіб, причетних до співпраці з бандеровцамі. Одягнули його у військову форму (наш чєловєк) і возили з собою для виказування враґов народа.

Ніколи не забуду тих перших днів увязнення, коли слідчі вибивають потрібні їм зізнання. На допити викликали тільки вночі, мучили і мордували нераз до світанку. Якщо слідчий втомлювався, йому на зміну приходив другий. Зрозуміло, що на першому допиті, коли прояснилось, які преступлєнія інкримінують мені, я вперто доводила, що нічого і нікого не знаю, ніякої співпраці з моєї сторони не було, позаяк я вчилась в Стрию, там проживала на квартирі, в село приїжджала тільки по харчі тощо. Коли слідчому набридло ставити одні і ті ж питання, а від мене чути лише не знаю, він з озлобленим обличчям прискочив до мене, вхопив за коси і почав товкти головою до стіни. У мене потемніло в очах, я впала на підлогу, з носа бризнула кров, а цей садист почав копати ногами моє тіло, поки не втратила свідомість. Хтось із чергових приніс відро з водою, яку вилили на мене. Потім поставив мене під стіну, на якій висіла величезна мапа СРСР, і, тикаючи в неї пальцем, доказував: дивись, який великий наш Союз, який він могутній, а ви, жменька бандитів, хочете якоїсь самостійної України. Смєшно!

Але ж я в школі вчила Конституцію, і в ній сказано, що кожна республіка має право відокремитись і жити так, як забажає.

Да, да, но только єслі етово желаєт весь народ, а украінский народ счастлів жить вмєстє с братнімі народамі в єдіном Союзє. Так ти расскажеш нам всьо: с кєм встрєчалась в лєсу, іх клічкі, кaму пєрєдавала запіскі, от коґо пріносіла бумаґі, карандаші, мєдікамєнти?

Ось приблизно такі питання ставились на кожному допиті. Бачачи мою впертість, сатаніли від злості, копали ногами, футболили від стіни до стіни і сичали в лице: У нас єщо нє такіє главарі попадалісь, как ти, малявка, і то прізнавалісь до всєво, чєво ми хотєлі. С ніх кожа отвалівалась, оні за одну ночь сєдєлі і винуждєні билі падпісать сєбє вирок. Для етаво у нас єсть разниє мєтоди.

Тут говорили вони правду, чого-чого, а диявольських засобів для фізичних тортур їм не бракувало. Не раз почали то тут, то з інших кабінетів слідчих до мене в пивницю доноситись страшні зойки і нелюдські крики, особливо робилось моторошно, коли ці жахливі стогони виривалися з грудей чоловіків. Я сиділа, зіщулившись, на долівці у темній камері одна-однісінька, і не було з ким хоч перемовитись словом, порадитись, як вистояти в двобої з проклятим катом. Одна надія була на Бога, і я всю силу мольб і благань вкладала в силу молитви. Просила Всевишнього і Матір Божу, щоб допомогли мені вистояти перед муками, нікого не видати, не зламатись, бути чистою перед своїм сумлінням. І мої молитовні прохання були вислухані Богом, бо я не зламалась і потім завжди могла сміливо дивитися в очі тим, яких не зрадила, охоронила їх від такої ж участи. На всіх наступних допитах на очну ставку мені приводили цього перевертня Федисяка, який помагав слідчим бити катованих. Коли я сказала, що його не знаю, він зухвало впився в мене очима і твердо відповів: Бреше, я її добре знаю, як і все її бандитське кодло. Її сестра також бандитка-націоналістка, сиділа ще в 1940 році в тюрмі. Через тиждень знущань і побоїв дали підписати якусь статтю (здається, 204), пояснивши, що досі я була тільки затримана, а тепер вважаюся заарештованою, і у вагоні поїзда, під охороною, перевезли мене у Львівську тюрму на вул. Судовій. Там я була набагато щасливішою, бо вже потрапила не в одиночну камеру, а зустріла тут десятки молодих дівчат, запроторених сюди тільки за самовіддану любов до своєї Батьківщини. В камері було нас дуже багато, щось близько 40 осіб, спали всі на підлозі, помережаній дірами, у прогнилих дошках. Ці дірки були нашим нещастям, бо з них вилазили великі щурі, які знахабніло повзали серед нас, зовсім нікого не боялись, полювали на мило, якщо хтось мав у клунку, а то й пробували вкусити когось за вухо, тому мусили чергувати вночі і відганяти їх черевиками від себе.

У Самборі я здригалась від пискоту мишей, які привільно бігали в темній камері, а оскільки з дитинства страшенно бридилась їх, то це була для мене додаткова мука. А тут ще краща екзотика щурі завбільшки з котів. Памятаю один день. На вулиці, видно, була величезна злива, бо вода проникала аж в камери, і ми в очко бачили, як в коридорі по воді плавали потонулі щурі і чергові наглядачі виловлювали їх гачками на одну купу. Оскільки було літо, стояли теплі дні, в камерах від спертого повітря, бруду, поту не було чим дихати, але тут ніколи не виводили на прогулянку, ніхто не цікавився нашими хворобами, інфекціями, а тому коли ранком відкривали двері і питали, хто є охочий мити коридор, то всі виявляли такe бажання. В коридорі можна було подихати трохи свіжішім повітрям, а крім того, миючи коло дверей камер, тихцем можна було спитати про знайомих чи рідних. Через деякий час мене перевели у крайню камеру, неподалік від дєжурки, дуже вузьку (головами впирались в одну стіну, а ногами в протилежну), маломісну. В ній поміщали до 12 осіб. Але бувальці, які вже сиділи не в одній камері, знайшли замасковану дірку-телефон за парашею, і ми могли перемовлятись із сусідньою камерою. Вже під вечір через той переговорний пункт я довідалась, що в сусідній камері перебуває мій брат Павло. Яке було його здивування, коли почув мій голос і одержав коротку інформацію про мою справу. Пізніше на суді він скаже: Краще її роки неволі приплюсуйте до моїх, а її звільніть. Бо вона ще дитина, вся молодість її буде загублена (брат був на 23 роки старший за мене). Але кому з катюг було до наших змарнованих літ

4 вересня 1946 р. відбувся у Львові суд. На лаві підсудних опинилось нас 10 осіб. 1. Лесишин Павло (брат) 2. Гук Іван 3. Стецула Іван 4. Сафіяник Михайло 5. Гук Петро 6. Левкович 7. Глодан Ярослав 8. Станчишин Марія 9. Лесишин Анна 10. Скоропад Микола.

Судив нас Військовий трибунал Прикарпатського округу, приліпили нам статтю 54-1 а, 54-11, дали всім по 10 літ режимних таборів, 5 років позбавлення прав і конфіскацію майна.

Перед оголошенням вироку нас вивезли із судового залу в коридор, і тут я востаннє зустрілась із братом, потім наші дороги розійшлися назавжди. Коли він підняв сорочку на спині, то там ще синіли страшні рубці від побоїв у Самбірському КПЗ, і брат признався мені, що на кожний допит приводили на очну ставку того самого свідка Федисяка і що майже кожний протокол підписував, лежачи непритомним і оживаючи від струменя холодної води. Брата незабаром забрали на етап в Сибір (Тайшет), а мене як неповнолітню перевезли у Львові до ВТК (виховно-трудова колонія), де мали б ми перевоспітатись, поки настане повноліття (18 років).