Спогади Анни Лисої Лесишин, колишнього політв’язня Норильського концтабору

Продовження. Початок у ч. 25

Про цей притулок згадую з неприємністю, бо тут вперше зустріла огидних персонажів совєтської дійсности малолітніх кримінальних злочинців, в доробку яких вже були і вбивства, і грабежі, злодійства і мародерства, незважаючи на те, що вони мали лише по 15, 16, 17 років. Їх розчиняли поміж нашими дівчатами з Галичини, Волині, котрі на противагу цій швалі у своїй анкеті мали чималий список патріотичних справ, збройних сутичок і навіть поранень. Коли наші дівчата працювали, блатні спокійно відлежу-вались по кімнатах, робили розмаїті наколки по тілі і слідкували з вікна, чи хтось приїхав з передачею. Не встигли рідні віддати гостинці своїй дитині, як ті розписні появлялись перед власницею передачі з ножами, бритвами і спокійно забирали все собі. Дарма було протестувати: Чево глаза пяліш, недовольна, что лі, сейчас виколю іх, єслі нє отдаш.

У травні 1947 р. викликали з праці до начальника колонії, але коли приблизилась до будинку адміністрації і побачила, що там вже є чималий гурт дівчат (найбільш свідомих, які не піддаються перевихованню), повернулась назад, та дорогу перегородили охранники. Нам не дозволили навіть зайти у свою кімнату і забрати речі. Правда, вістка, що нас забирають із колонії, скоро поширилась серед вязнів, подруги з нашими речами прибігли до вантажівки, куди нас заштовхали силоміць, через голови конвоїрів вкинули тюремне майно, помахали на прощання руками, і ми покинули цей приют (колись тут були монастирські приміщення). Важко було розставатись із добрими і вірними подругами по долі, особливо тужила я за Марійкою Коломійчук з Івано-Франківщини.

Машина відвезла нас на Львівський пересильний пункт по вул. Полтевна, де копошилось декілька тисяч бранців в очікуванні "купців" для формування етапу. Вже не пам’ятаю точно, скільки днів минуло, здається, 3 тижні, доки вичитали наші прізвища, сказали шикуватись у ряди, підігнали машини, завантажили всіх під брезент і повезли до залізничної станції, де в тупику чекали на нас вагони-телятники. Куди нас привезуть ніхто не знав. У вагонах набилось нас стільки, що не було чим дихати, голова паморочилась, до горла підкочувалась млість. Їсти давали один раз в день: черпак кипятку, кусок глевкого хліба і кілька тюльок. Ох, вже ця популярна рибна їжа в лагерній системі: що б не давали для підтримування життя безплатним рабам, обовязково в харчовий раціон додавалось рибне блюдо голову хамси, хвости тюльки або ще якийсь зігнилий морський продукт. Напевно, для того, щоб нещасні вязні весь час страждали від спраги і більше мучились. А тут ще літо, спека, у вагонах душно, після тюльки нестерпно хочеться пити Так ми їхали закриті щось близько двох тижнів, думали, що нас, напевно, загнали десь за Урал, але коли відчинили нарешті двері і сказали виходити з вагонів, перед нами зненацька відкрилось величезне море із омріяною водою. Так і хотілось зануритись у ту глибину і пити-пити-пити до безмежности... Хтось почув від конвоїрів, що це Азовське море, а пристань наша Маріуполь. Господи! Так невже ж ми два тижні долали відстань від Львова до Маріуполя? Хіба цей ешелон їздив по два рази туди-сюди? Напевно, більше простоював на запасних коліях. Після кількагодинного сортування, перевірки нас повели пішки в табір. Там було близько 5-ти тисяч зеків, переважно битовиків, як називали кримінальних злочинців. Із політв’язнів було сформовано дві чоловічі бригади і одну жіночу. Ми мали окремий барак, перегороджений від інших дротяною огорожею, і це було найвідраднішим явищем у тому запаскудженому котлі. Усі вязні працювали на Азовстальстрої майбутньому гіганті Совєтського Союзу.

Присвоїли нам найважчу категорію праці, маючи на увазі наш молодий вік, а раз молоді мусять бути здорові і придатні для виконання найважчих завдань. Ми рили котловани, возили тачками бетон, вязали арматуру, носили на собі дошки, залізні труби. Від такої дванадцятигодинної праці на раменах поробились рани, і, щоб зменшити біль, ми підкладали під дошки цементні мішки, зложені вчетверо, або якісь ганчірки, якщо десь знайшли. Найбільше дошкуляв голод, то був 1947 рік, коли навіть поза лагерями люди не мали що їсти, а тут якісь бандери-фашисти відривають від сталінських дітей харч. Годували нас баландою із гнилих помідорів, з листя хрону і буряків, нарізаних разом із слимаками, а для заправки вкидали в котли голови тюльки. Сморід чути було на цілу зону. На другу страву подавали кірзу 200 г ячмінної синьої каші на воді і 500 г хліба, але такого мокрого, що можна було з нього ліпити коників. Але ця пайка глевкого хліба була найціннішим продуктом для нас, скільки душ відійшло на той світ через нього. Пригадую, як в котлованах на будівництві “Азовстальстроя” знаходили вбитих зеків за шматочок хліба, який відбирали в тих, хто мав силу волі донести на місце праці, а не зїсти за одним разом після ранішньої роздачі. За кілька місяців виснажливої праці і голодування ми стали дистрофіками, захворіли на курячу сліпоту, до столової (їдальні) навіть вдень мусіли йти, взявшись під руки, ще з ким-небудь, бо перед очима стояла темрява. На роботу йшли колонами по п’ять, біля вахти грав духовий оркестр, на прохідній надзирачі робили обшук, начальник конвою виголошував через гучномовець кожного дня попередження: В строю нє разгаварівать, нє оглядиваться, шаг вправо, шаг влєво счітаєтся побєгом, конвой прімєняєт оружіє без прєдупрєждєнія.

Пригадую, йшли ми на роботу після дощу, на дорозі стояли болотяні вибоїни. Один зек хотів обминути таку яму, ступив трохи вправо, і тут же був прошитий смертельною кулею. Майже кожного дня позаду колони несли на носилках по кілька трупів тих, хто вмер від голоду. Політвязні не дозволяли собі такої поведінки, як битовики, котрі рились у зоні по смітниках, їли всілякі кухонні відходи, пили багато води, щоб заповнити хоч чим-небудь шлунок, потім опухали і гинули, як мухи. Наприкінці осені 1947 р. наші три бригади політвязнів перевезли в новий невеликий табір в Ольгинський район, пос. Єленовка, на камяні кар’єри і будівництво житлових будинків. Господи, яка мученича праця була на тих карєрах: великі брили каменя треба було молотами розбивати на менші куски, а потім навантажувати у вагони, які везли те каміння на дробильню. Розбити камінь на невеликі частини було дуже складно для дистрофіків, а тому коли підїжджали вагони, ми, по кілька дівчат, брались з усіх боків за цю камяну глибу, намагаючись вкинути її всередину. А оскільки вагон високий, та ще й із закритим бортом, вага каменюки більша ніж наша, всіх разом взятих дівчат, то часто брила скочувалась з наших рук і падала донизу, а ми відскакували в різні сторони, ризикуючи кожної хвилини життям або в кращому випадку здоровям. Рукавиць не давали, а тому наші пальці вічно були в ранах, руки стерті до крові, якщо мали справу з вапняно-цементним розчином на будівництві, то руки розїдало не менше, ніж в каменоломнях.

Улітку 1948 року перед виходом із зони в карєр, коли ми вже були пошиковані в колони, вийшов нарядчик і наказав залишитись тим, кого він зачитає. Прізвищ було небагато, в тому числі і моє. Коли наші бригади вийшли за зону, нам сказали зібрати свої речі, повпихали в автомашину і відвезли на великий пересильний пункт в Єнакієво. Сюди кожного дня привозили з інших лагерів повно людей. Коли людського контингенту стало, на думку начальства, достатньо, через два тижні сформували величезний етап, набили повні вагони людьми і повезли на Схід. Більше місяця тривала ця пекельна дорога. Конвоїри на кожній зупинці вривались у вагони, пере-раховували по декілька разів вязнів, аж поки лічба не відповідала паперовим цифрам. Потім молотком вистукували зверху і знизу вагонів, перевіряючи їх міцність, щоб бува часом хтось із нас кулаком не вибив діру для втечі. Годували більше сухим пайком, до кипяченої води і хліба не раз давали по ложці жовтої мокрої маси виявляється, то був такий цукор. На 15-ий день їзди висадили нас на станції Пенза, погнали всіх у баню (лазню), наказали нашвидкуруч помитись і через якусь годину часу знову зaпхали нас у заґратовані вагони і повезли в незнану даль. Удень більше простоювали на запасних коліях, їхали переважно вночі. Десь через два чи три тижні їзди поїзд зупинився, його оточили з усіх сторін вертухаї із псами, пошикували в колони, три рази знову перерахували і повели нас у Красноярський збірний пересильний пункт. Поселили у величезних казармах, змішали всіх разом і битовиків, і ізмєнніков родіни. Звезли сюди вязнів щось кілька тисяч. Від блатних зеків, обізнаних якимсь чином з інформацією, куди начальство направляє весь цей людський матеріал, довідались, що готується етап у Норильськ. У той час мало хто знав про це полярне новозбудоване місто на Таймирському півострові, біля Північно-Льодовитого океану. Це був один із численних ГУЛАГів совєтської імперії Горлаг, на території якого були великі підземні поклади поліметалевих руд, камяне вугілля, уранові руди та інші копалини. Для виконання величних планів, намічених московськими сатрапами, мали служити раби. Ними були 80% українців, переважно вихідців із Галичини, решту відсотків складали латиші, естонці, литовці, білоруси, німці та інші представники народів, яких підкорила Москва. Отже, одного осіннього жовтневого дня на пересилці у Красноярську почали збирати новий етап. Всіх вигнали з ангарів на подвіря, вичитали протягом 5 годин прізвища етапників, яких вишикували в довжелезні колони, і під посиленою охороною повели в напрямі ріки Єнісей. Хочу ще принагідно згадати одну деталь, яка пізніше ускладнила мій побутовий стан і принесла чимало мук у Заполяр’ї. Як я згадувала вище, на пересильному пункті в Красноярську існувало чимало покидьків різної масті із кримінального світу. Вони цілими ночами сновигали поміж нарами, де спали наші бранки, і старалися щось виловити для себе. Постійно вимагалась наша пильність, аби не дати їм можливости щось витягнути. Однак, помимо моєї варти, в останню ніч перед відправкою на етап, коли під ранок сон скорив мене, я заснула. Проснувшись зненацька, помітила, як якась тінь промайнула із нашого проходу між нарами в дальший куток. Рука машинально потягнулась до наплечника, на якому спочивала моя голова, але за ним і слід пропав. Розпач огорнув мене, бо в ньому були складені всі мої теплі речі, які згодились би мені в люті холоди. Я залишилась лише в тому, що було на мені: тоненький светрик-блузка та невеличкий коц, який потім став для мене всім багатством і охороною від морозу.

Ось так, із тим єдиним коцом і крокувала в колоні до пристані, де завантажили всіх у трюми пароплaва, як оселедців у бочку. Повертались на нарах під команду вправо-вліво. Їжу спускали в трюм по міцній линві, але нам мало що з тих харчів перепадало (маю на увазі нам політвязням), бо приймали їх блатні. Вони спершу самі наїдались досхочу, а рештки милостиво залишали для нас. У тій тісноті і задусі, напівголодні і хворі, пливли ми щось зо два тижні. Зупинялися для перепочинку обслуги в порті Ігарка, де, крім того, організували нам баню. Пригадується похмурий пейзаж тої гавані: якісь чорні деревяні бараки, деревяні тротуари і більш нічого цікавого. З Ігарки попливли до порту Дудінка, а звідси поїздом по вузькоколійці до Норильська. У Дудінці нагодували нас мороженою капустою, невеличкою, розміром з кулак. Яка вона була смачна, ми хрумали її, як зайці, і я дивувалась собі, як то я не додумалась їсти такий смачний харч колись вдома. Але ця розкіш потім відбилась такими муками і болями, що пройде майже рік, поки я і всі нещасні, котрі спробували дудінської капусти, отямляться від інфекційної хвороби. Вже по дорозі в Норильськ почались нескінченні болі в шлунку, а коли по прибутті до місця призначення 6-го жіночого табору відіслали на карантин, виявилося, що у нас кривава дизентерія. Коли нас привезли в Норильськ і повели в зону, на прохідній, щоб здати товар начальству, були винесені столи, на них поклали папки з нашими справами, почалось багатогодинне стояння на морозі в очікуванні виголошення свого прізвища. Уявіть собі таку картину: кругом снігові гори, небо зливається з білим горизонтом, обличчя обпікає сорока градусів мороз із вітром, а я підскакую в тапках на цій засніженій льодовій землі і поперемінно кидаю свій коцик то на ноги, то на голову. Кожна хвилина ставала роком, я страждала від холоду так сильно, що дрижаки проймали ціле тіло, я вся тремтіла. Коли нарешті закінчився облік і перекличка, нас зіпхали в лагерний клуб перебувати карантин. Слід згадати ще й той факт, що з усіх моїх колишніх табірників на Донбасі в Норильськ потрапила я одна, інших позалишали на кожному із пересильних пунктів. За час дороги в тюрмі познайомилась із новими дівчатами, які їхали з Карелії, але тепер всіх перемішали, а оскільки епідемія дизентерії набула великих масштабів, деяких на лікування перевели в чоловічу зону, відокремивши спеціально стаціонар, бо в нашому вже не було вільних місць. Я лежала немічна, обезсилена на підлозі, хтось підсунув мені пайку хліба, але як тільки відкусила шматочок і проковтнула його, почались такі спазми і болі, що я на колінах, зігнута поповзла до вихідних дверей. Поки дотяглась до вуличного туалету, кілька разів падала у снігові замети разом із нерозлучним коцом, накинутим на тіло з головою. Як тільки загуде вітер, знесеться сніговиця, я не могла встояти перед його силою, падала, піднімалась, знову падала. Ніхто мене не лікував, карантин закінчився, стали формувати з нас робочі бригади, повідомили, що ми перебуваємо у спецтаборі з над-звичайним режимом. Видали всім одяг: ватяні вживані чоловічі штани, ватяний бушлат, куфайку і валянки 41-43 розміру, латані-перелатані різнокольоровими цератовими латками. Правий міг бути чорного кольору, а лівий іншого. На голову нічого не дали, а тому я застосовувала матрацну наволочку, яку складала вчетверо і повязувала голову. А коли поверталась із праці, то цей матрац стелила на голі нари, своїм тілом обсушувала його, а потім знову він служив мені шапкою. Відразу були введені особисті номери, які носили на спині бушлата, правому коліні на штанах і на хустці чи шапці. Мій номер був 3-465, по них нас викликали, не називаючи прізвища. Нумеровані раби

До рідних дозволялось писати лише 2 рази на рік, на ніч зачиняли в бараках з 21 до 6 год. ранку, для того, як я зрозуміла, щоб ми не могли між собою спілкуватись після праці. Основною роботою для жінок було будівництво Норильська. Нас водили в тундру (переважно в нічну зміну) рити колектор під майбутній басейн, кайлили (джаґанували) котловани під фундамент, будували багатоповерхові будинки, працювали на піщаних і глиняних карєрах, виробляли цеглу на заводі та інше. Праця тривала 12 годин з одноразовою (1 год.) перервою на тріскучому морозі. Для мене щастям було довбати мерзлу, як бетон землю, особливо коли вже заглиблювалась на декілька метрів вниз, у підземелля, бо тут я була захищена від пронизливих, колючих вітрів. Уже з перших днів пере-бування в Норильську я сильно обморозила обличчя, ноги, обморожені місця почорніли і стали чутливими навіть до найменших морозів. Поки долали дорогу на місце праці і назад у табір, десятки разів доводилось руками розтирати побілілі ділянки обличчя, які неймовірно пекли, і не було чим зарадити цьому лихові. Не допомагали пов’язки з рушника, яким пробували захистити лице, бо пара від дихання замерзала в бурульки і було ще гірше. На роботу і з роботи водили нас ситі, вгодовані конвоїри з вівчарками. Виходили із зони пятірками, кожна пятірка мусила триматись під руки, не доведи Господи, щоб хтось голосно сказав якесь слово. Відразу зупиняли колону, начальник конвоя давав наказ: ложись на колєні, встань, ложись і так по декілька разів. Ми, змучені, холодні, лежимо на сорока-градусному морозі, а ті гади в довгих кожухах, теплих валянках і шапках стоять над нами і впиваються своєю владою над безборонними рабами. Господи, не раз думалось мені, якби наші матері побачили, що витворяють оці садисти над їхніми дітьми, якби їм показали бодай на екрані, які спотворені ми йдемо в колоні на людей не схожі то, напевно, серце розірвалось би їм з того болю Були й такі випадки, коли в колоні хтось знесилений чи хворий падав на сніг, але ми не мали права зупинятись, щоб допомогти піднятись, переступали через лежачу подругу і рухались далі, навіть не оглядались, бо конвоїр міг вистрілити. Найбільше допікав голод. Ми були всі молоді, переважно у віці 18-25 років, фізично важко працювали, їсти від цього постійно хотілось.