Зиновій Квіт, Філадельфія

Прикро було мені почути такі повні зневаги слова від однієї учительки з Донецька, яка говорила це з болем у серці про таких “украінцев”, яких Москва наплодила багато і які з ненавистю ставляться до української мови – і то в Україні. Я як американський українець зрозумів ще краще, під яким режимом жила Україна – головно в останні десятиріччя. І це в той час, коли в нас, в Америці, а тим більше в Канаді, маємо українські родини, які в кількох поколіннях затримали українську мову, свою Церкву і культуру – і то, як кажуть, на чужині. А в рідній Україні є такі, що з ненавистю ставляться до всього рідного, стали яничарами-перевертнями та ще й руїнниками рідного кореня.

В Україні хочуть запровадити московську мову як другу державну. Вже тепер московська мова панує в Україні, а що було б, якби вона стала другою державною? Тоді українська мова пішла б “попідтинню-сиротою” (Т. Ш.) Вже сьогодні, навіть у Києві, розмовляємо з однією ученицею, яка ходить до школи, де всі предмети викладають українською мовою, і яка мені каже, що всі діти у школі і поза школою розмовляють між собою московською. То що говорити, в додатку, про другу державну мову, тобто московську?!

Не буду ставити питання, чому так є, бо свідомим українцям це зрозуміло, як Божий день. Тут ставимо запитання цілком інше: а що ми робимо, щоб так не було, щоб українського роду дитина не цуралась своєї мови, а відкрито, без якогось внутрішнього страху і тиску послуговувалась всюди, як личить вільній людині у своїй державі – рідній хаті, своєю рідною українською мовою?!

Коли ж у теперішній Україні знаходяться люди, які помимо чужого тиску і насмішок над усім рідним таки боряться передусім за рідну мову, то чужий Україні елемент кричить, що розвивається міжнаціональна ворожнеча і переслідується мос-ковська мова та їх меншина. Знаємо, що всі імперії, які були побудовані на меншому чи більшому насильстві, вже розвалились, і народи та нації звільнились з-під їх рабства, бо це природний процес. Ще деякі залишені імперії доживають свого віку і лютують, що їм приходить кінець. Але треба зрозуміти, що час меча проминув, а настав час круглого стола. Кожна імперська нація мусить відійти до свого початкового місця виходу, і всі народи світу мусять бути вільними творити своє власне життя за своїм уподобанням і бажанням без втручання чужих чи сусідів! Меншини в Україні мають свої держави, і вони з легкістю можуть переїхати до них, якщо їм в Україні щось не подобається, але змушувати український нарід до підкори вже більше права не мають! Досить понад триста п’ятдесят років українського терпіння! А нам, українцям, головно тим побаламученим, треба добре попрацювати разом усім, щоб українська свідомість була на високому рівні, а не лише зосереджувалася на виживанні на наступний день і для матеріальних здобутків. Треба нам усім, українцям цілого світу – а нас є близько шістдесят п’ять мільйонів згідно з професором В. Кубійовичем – попрацювати разом у любові до себе і не шукати завжди  якоїсь кістки незгоди, щоб наш нарід раз і назавжди почувався у рідній Україні як господар на своїй ниві, щоб ми з діаспори могли їхати в Україну будь-коли і жити там, як у своїй рідній хаті!

Чужина, як знаємо, всіх пожирає, відчужує, і ми стаємо погноєм для чужих. Хочемо додати ще таку заувагу: яким правом Москва через своїх прибічників намагається заводити в Україні московську мову як другу державну в той час, коли вже у своїй обрізаній імперії не дає українського шкільництва для дванадцяти мільйонів українців – колишніх засланців? У Сургуті (Тюменська обл.), де живе близько триста тисяч українців, існує лише недільна школа! Така-то братська любов! Хай кожний відповість собі на це питання! А в Україні і всюди, де ми живемо, закачуймо рукави – і до праці, до праці! Добрий приклад такої праці дає Українська Світова Спілка Професійних Учителів, під опікою якої створено Гуртки Плекання Української Мови (ГПУМ), до яких вже належать тисячі представників української шкільної молоді – борців за відродження, збереження і розвиток української мови. Як нам відомо, ГПУМівці брали участь у Помаранчевій революції. Українська молодь відродить українську мову і Україну, і тоді не буде тих, що плюватимуть на українську мову! Перефразуючи слова американського Президента Джона Кеннеді, можна сказати: “Не питайте, що Україна вам дає, а запитайте себе, що ви даєте Україні!”