ЧАСТИНА ДРУГА.

Житє державне.

17. Київські перекази про старовину. Про те як почало ся нове житє у Київі—як зявило ся тут військо (дружина) і київські князї взяли велику силу та стали підбивати собі сусідні округи і землі, про се ріжно говорили в старій київській громаді, як лїтописцї почали списувати початки Київської, або Руської держави, як її називали. Одні казали, що там де стоїть Київ був колись перевіз через Дніпро і перевозив на нїм чоловік на імя Кий, через те звав ся Київ перевіз, а з того потім став город Київ. Князів у Полян тодї не було, анї дружини і вони богато терпіли від своїх сусідів, Деревлян і иньших; Хозари, що обложили даниною задніпрянські племена, казали й Полянам, щоб платили їм данину. Кияне дали по мечу від кождого „диму" (від хати). Але хозарська старшина була не рада такій дани, бо віщувала з того, що Поляне візьмуть гору над иньшими племенами, і над самими Хозарами, бо Хозари, мовляв, воюють шаблею гострою з одного боку, а полянський меч гострий на обидві сторони.

Иньші історію про Кия, осадника Київа, оповідали инакше. Вони казали, що Кий з братами Щеком і Хоривом поставили перший городок, перше укріпленнє на місці Київа і назвали його іменем старшого брата: Кий жив на Старім городї (де Десятинна церква), а Щек над Кирилівською улицею (де були найстарші оселі людські) і ся гора звала ся ІДекавиця (тепер гора Скавика); третїй брат жив на третій горі що звала ся Хоревицею (не знати саме де), а річка Либедь під Київом мовляв прозвала ся від сестри їх Либеди. Для охорони брати поставили собі спільними силами городок на горі де сидів Кий і назвали його Київом. І від них пішли полянські князі—,,рід Ух держав княженнє у Полян".

З того оповідання видко, що про початок київських князів нічого не знали, бо ймення Кия і його роду взято з імен київських осель; так звичайно оповідають про початок якоїсь осади, як не знають її початку: Харків—ну то осадив його. Харько, Чернигів—осадив його якийсь Чернига, і т. й. Се не тільки у нас, а й скрізь. З старих київських князів чи ватажків памятали в Київі Аскольда, Дира, Олега—бо і були їх могили; тільки про Ігоря знали, що він був батьком Святослава, а дїдом Володимира, а жінка його була Ольга; знали пізнїйших князів, а про старших не вміли нїчого певного сказати, коли вони жили і чи належали до пізнійшого княжого роду, чи ні. Про деяких були якісь перекази, про иньших і того не було—нїчого крім імени, чи могили. Росказували отже так. що першим князем був Кий, пізнїйше були Аскольд і Дир, потім Ігор, а Олег був його воєвода. З тих оповідань потім літописці поскладати історію київських князів, Київської держави. Але й та найдавнїйша київська літопись не заховала ся так як була написана, а вже перероблена, особливо там. де оповідало ся про перших князів-де найбільше було невідомого і неясного. Кождий наново переробляв се оповіданнє і з тих перерібок бачимо, як наздогад злїпляли ся до купи київські перекази та доповняли ся власними здогадами літописця.

Здасть ся, київські перекази виводили пізнїйший княжий рід таки від того Кия, що Київ осадив. Але в X. віці київський княжий двір був так густо осаджений ріжними вояками з скандинавських сторін— Варягами, як їх у нас звали, що се навело на гадку про варязький початок і самого княжого роду. Власне так оден з літописців переробив ту найстаршу київську літопись. Він вивів від Варягів і княжий рід київський, і назву Руси, або Руської землі, як називано землю Полянську і околицю київську. Написав, що Русю звали ся ті Варяги, які понаходили до Київа з князями, і від них імя Руси перейшло на Київ і на Полянську землю.

18. Оповіданнє київського літописця. В київській лїтописи, як тепер її маємо, початок Руси і князїв руських оповідаєть ся так:

Рід Кия княжив над Полянами, але потім вимер. Київ зістав ся без князїв, і його захопили два брати, варязькі ватажки Аскольд і Дир, прийшовши з Новгорода, з північних країв. В Новгороді тодї запанували Варяги, вони брали дань з північних словянських і фінських племен: новгородських Словян, Кривичів, Мері; сі племена забунтували ся й прогнали Варягів, та через те не стало у них більше порядку і нарешті вони постановили взяти собі князя від Варягів: самі з своєї волї покликали до себе Варягів з-за моря, щоб над ними княжили. Три брати варязькі Рюрик, Синеус і Трувор, послухавши їх, прийшли з своєю дружиною і стали княжити в городах новгородських і декотрих сусїднїх, а по иньших посадили своїх людей. Між сими були Аскольд і Дир; вони пішли по Днїпру далї вниз і надибавши Київ без князїв, засіли тут. Та не довго панували, бо син Рюрика Ігор з своїм воєводою Олегом став підбивати під свою руку городи по Днїпру і так підійшов під Київ. Довідавши ся, що тут княжать Аскольд і Дир, Ігор з Олегом поховали своє військо в засїдцї над пристанею Дніпровою, а до Аскольда і Дира післали сказати, що се прийшли купці варязькі й хочуть з ними побачити ся. Коли Аскольд і Дир приїхали, вискочили Ігореві вояки з засідки, а Ігор каже Аскольдови й Дирови: „ви не князі, анї княжого роду; я князь і менї належить княжити". І тут його вояки кинули ся на Аскольда і Дира і вбили. Аскольда поховали там же над Дніпром, на Угорськім, і на його дворі поставлена була церква св. Миколи, а Дира занесли на старий город і поховали там. А Ігор став княжити в Київі. І від тих варязьких князїв і Їх дружини пішло руське імя з початку в Новгороді, а потім і в Киіві.

Так оповідає оден з літописців, що переробляв найстаршу київську лїтопись, і се оповіданнє пішло в історію. Але не можна на нього так дуже покладатись. Лїтописець оповідав наздогад, богато чого не знаючи: не знав навіть, що Олег був князь київський, а не воєвода Ігорів. Як же можна вірити йому на слово, коли він оповідає, що Аскольд і Дир були варязькі ватажки, або що Ігор був син якогось новгородського князя з варязького роду, покликаного Новгородцями. Трудно вірити і тому, що імя руське до Київа було принесене варязькими дружинами з Новгороду: дивно, чому не пристало се імя до Новгороду, а тільки до Київа, саме до київської околиці, По-лянської землі. Не легко повірити також і тому, що київські князї прийшли з Новгорода, і то аж два рази, оден по другім: оден раз прийшли Аскольд і Дир, а кілька літ потім Ігор з Олегом і засіли місце Аскольда і Дира.

Не беручи на віру всього того, що оповідає київський літописець, як давнїйше вірили, ми де чого не можемо і з иньших джерел довідати ся, і воно зістаєть ся для нас неясним. Та краще признати ся собі, що не знаємо чогось напевно.як воно було, аніж оповідати за правду чужі вигадки.

Тим більше, що початків держави і у иньших народів звичайно не знаємо докладно. Аж тоді, як розвинеть ся вона добре, та заведеть ся своє письменство на місці та пічнуть ся літописи, —тоді вони про свої часи і недавно минулі починають росказувати докладно, по правді. Так у нас зНаємо з наших літописей досить добре, що діяло ся за часів Володимира, по части за його батька, а про попереднє—от так дещо тільки, що з чужих джерел знаємо, або з пізнійших переказів можемо виміркувати.

19. Русь. В звістках чужоземців, які маємо з ІХ і Х віку, наші князі й іх війско, все зветь ся Русю, руськими. У нас же Русю звала ся Київщина. Здогад нашого старого літописця, що імя Руси було принесене з Швеції, варяжською дружиною, не справджуєть ся: в Швеції такого народа не знати, і Шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се імя взяло ся в Київщині, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се імя так тісно звязане з Київом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах ІХ і Х вв., належать до Київської держави: до тих князів і. дружин, котрих столицею був Київ. Арабський письменник ІХ віку так описує сі руські друживи: Русь не має ні земель, ні сел, ні поля, вона промишляє тільки продажею соболиних і иньших шкурок. Вона нападає на землі Словян і забирає там людей в неволю, а потім продає їх в Ітилі або в Болгарі. Коли у Русина родить ся син, батько дитини кладе перед нею голий меч і каже: „я не лишу тобі ніякого маєтку, матимеш тільки те, що здобудеш сим мечем".

Сусіди знали сю Русь—київську дружину, як вояків і купців: вона нападала на сусідні землї, забираючи здобич і людей, і торгувала сим товаром. Ми бачили вище, як нерозривно звязані були в тім часі війна і торговля; купець мусів бути воякою, вояка був заразом купцем і свої здобутки пускав на сусідній торг, щоб обміняти на гроші, зброю і всякі окраски, якими лишали ся тодішні люде. І Київ, столиця руського купецтва, був заразом столицею сеї воєнної Руси. Константин Порфирородний сто літ пізнійше від того арабського письменника так описує її житє: „Як настає місяць ноемврій (падолист) зараз князї руські з усею Русю виходять із Київа і йдуть на „полюдьє" (збираннє дани), в волости Словян, Деревлян, Дреговичів, Кривичів, Сіверян й иньших Словян, підвластних Руси. Там перегодовують ся вони цілу зиму, а в місяці апрілї, як ростає лїд на Дніпрі ріці, вертають ся до Київа. Тут вони споряжають свої човни і їдуть до Візантиї, як уже було росказано". Сї київські дружини в ЇХ і Хв. складали ся з місцевих людей і з захожих Варягів. В першій половинї Х віку сере?, висшого київського боярства: намістників київського князя і начальників дружини бачимо таку масу Варягів, що за ними зовеїм на другий плян відійшли місцеві люде. Маємо імена послів київського князя і його намісників в трактатах з Візантиєю 907, 911 і 944 рр., і серед них більше скандинавських імен, як словянських. І серед дружинного війська було богато Варягів. Се був час усобиць в скандинавських землях: в Швеції й Норвегії, і чимало ватажків „конунгів" (те саме слово, що наше князь), ріжних значних людей, а з ними— богато рядових вояків пускало ся в світ, здобувати собі нові оселї або вступати в службу ріжних володарів. До першої половини XI в. (до смерти Ярослава) раз у раз стрічаємо у наших князів в службі варязькі дружини. Було се дуже добре для них військо: добрі вояки, сміливі, охочі, а при тім не звязані нічим з краєм, з людністю—хоч на чужих їх посилати, хоч на своїх людей.

Тому що так богато було тих скандинавских вояків між київською „руською" дружиною, часто і саму Русь називано скандинавським, або инакше „норманським" народом (Норманами, або північними людьми звали тоді скандинавських вояків в західніх сторонах, куди вони теж з часта навідували ся по здобич, —так як у нас звали Варягами). А київський літописець виміркував собі, як ми бачили, що й саме імя руське прийшло мабуть з Варягами з Швеції.

20. Походи руських дружин. В ІХ столїтю починаємо вже з часта чути про походи руських дружин на сусідні землї. Так з початком IX віку „погибельний іменем своїм і ділами народ Русь" (так називає його житиє св. Георгія Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Малої Азії від Константинополя до Синопа; припадком довідуємо ся про се з приводу того, їдо ся руська дружина зайшла в город Амастру, і в житиї св. Георгія Амастридського записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиї иньшого святого Стефана Сурожського оповідарть ся про те як „руська рать" з своїм князем Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима.

Таких нападів на візантийські городи на Чорноморю було мабуть в тім часі богато, і щоб забезпечити ся від них, правительство візантийське в 830-х роках завело переговори з варязького князями руськими. Припадком довідуємо ся про се з того, що в 839 роцї імператор візантийський з своїми послами післав до імператора німецького послів руського князя, щоб німецький імператор їх від себе переслав до дому, бо з Візантиї заступили їм дорогу якісь вороги (мабудь орда угорська). Одначе незадовго почали ся знову походи Руси на візантийські землі. Найбільший похід став ся в 860 роцї. Русь великим військом напала на сам Царгород. Було їх 200 великих човнів, на них могло бути коло 10 тисяч війська. Візантийський імператор саме вибрав ся з військом своїм на війну в Малу Азію і столиця його зістала ся без війська. Русь обпала її й нищила околицю: люде поховали ся за мури головного міста і в великім переляку чекали нападу, питаючи ся оден одного:

чи вже вороги перелізли через мур? чи не опанували міста? Тодї патріарх, щоб прогнати той страх, звелїв обнести по мурах ризу Бого-родицї, що переховувала ся в одній з церков; духовенство з святощами і з цілим містом ходило по мурах і правило молебнї, і се вважало ся чудом божим, що після сього руське військо кинуло місто і поплило геть. Потім оповідали, що велика буря підняла ся, як у море умочили ту ризу Богородиці: вона розбила човни Руси та змусила їх тїкати; але се вже пізнїйше додано: сучасні нічого про се не кажуть, а Русь покинула Царгород мабуть прочувши, що імператор вертаеть ся з військом.

Сей сміливий напад на саму столицю примусив візантийське правительство знову заходити ся коло Руси. Були вислані посли до руських князів з богатими дарунками, дорогоцінними грецькими матеріями і убраннями, шовковими, золотими і срібнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а єпископ, висланий з посольством, намовив богатьох охрестити ся. Греки оповідають, їдо й тут не обійшло ся без чуда. Русь, слухаючи єпископа, захотіла, аби й Їм якесь чудо показав, як стільки їх оповідає: сказали йому, аби положив в огонь євангелїє, що держав у руках, і коли воно зістансть ся ціле, як ті отроки в паши огненій, про яких оповідав,—тодї вони охрестять ся. Епископ вложив євангеліє в огонь, і воно справді зістало ся цїле, і тоді богато Руси охрестило ся. Але такі чуда з євангелієм оповідають ся при ріжних оказіях.

Окрім походів на грецькі городи Русь ходила і на каспійське побереже. Припадком згадує оден пізнїйший арабський письменник, що описував історію Табарістана, себто полудневого побережа Каспійського моря (див. рис. 58), про похід Руси на сї береги десь коло р. 870. Потім такий похід став ся в 910, і пізнїйше вони нам звістні.

Яка то була Русь, звідки, і як звали ся її ватажки чи князі, ті грецькі та арабські письменники не кажуть. Арабьске джерело IX в., що оповідає про руське житє, і німецький літописець, що згадує про послів руських у імператора (839), називають того князя руського „каганом"; так справді й пізнїйше називано київських і иньших українських князів (Володимира й иньших): так титулував себе хозарський володар, і від Хозар се могло піти й між українськими князями. Лїтописець київський, надибавши у грецьких джерелах похід на Царгород 860 року, притулив його до тих київських ватажків Аскольда і Дира: міркував, що то мусіли бути київські князі. І справді так мусіло бути, чорноморські городи, їх заходи в Криму, і руське князівство в Тмуторокани на Керченській протоцї, показують, що і полудневий кінець сеї дороги Русь тримала в своїх руках, поки турецькі орди не знищили чорноморської степової людности. Сухопутні і річні дороги на схід через землї Сїверян і Вятичів були також в руках київських князів уже в IX в. З початком Х в. в головних містах Сїверщичи сидять уже підручники київського князя, і Русь заберає в свої руки потрохи й саме Подонє, щоб відкрити собі дорогу на каспійське побереже. Східно-словянські племена вже всі— і українські і північні на початках Х в. стояли під властю київського князя, в більшій або меньшій покорі йому, а також і деякі сусїдні фінські землї на Поводжу, та мабуть і литовські на заході Вся та територія, що пізнїйіле належала до Київської держави, була вже під властю київських князїв на початках Х в., за часів кн. Олега, тільки що ся власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашнє житє тих ріжних племен так як пізнїйще.

21. Найдавнїйші князї і князь Олег. З перших часів Київської держави долетіли до нас тільки голі ймення якогось Бравлина, потім Аскольда і Дира. Про сих двох чули й наші літописці, але не вміли нїчого розвідати, і те що вони оповідають — що се були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород і згинули з руки Олега чи Ігоря—все мабуть їх власні здогади. Певне Аскольд і Дир не були братами, ані княжили разом. Тому що на Асколь-довій могилі поставлено церкву, можна справді думати, що то він був київським князем тоді, як грецький владика їздив з послами на Русь і „хрестив богатьох". Дира згадує пізнїйший арабський письменник Масуді, а жив він мабуть по Аскольдї, та про нього нїчого не гіамятали за часів Ярослава, як писала ся лїтопись. Тільки князь Олег, що княжив у Київі на печатках Х віку, запав глибоко в память на-родню. Вона оповила імя його дивними оповіданнями, казками й піснями, перенісши на нього всяку всячину, що памятала з давнїйших часів. Кінець кінцем зробила з нього не тільки великого і вдатного войов-ника, а й „віщого" чудодїя, що вмів творити діла надлюдські, міг обернути ся звірем і птахом і малою комахою, і так за тим казковим чудотворцем нарешті майже зовсім зник дїйсний, правдивий князь Олег, що княжив у Київі.

В літописних звістках про Олега зістали ся також сліди ріжних оповідань та вигадок про нього як про віщого князя, знавця всяких хитрих мудрощів. На щастє маємо одначе й документ з його князювання, зовеїм певний, дорою-цїнний,який посвідчує нам, що маємо дїло не з казками, а з справжнім таки, дійсним київським князем, що княжив на початку Х віку. Се умова Олега з Візантиєю, списана в р. 911. Маємо в лїтописи ще иньшу його умову, надписану 907 роком, але та тільки в уривках, а умова 911 року записана в лїтописи цїла, і з неї можено знати напевно, що Олег тодї справді був князем у Київі. Літописець каже, що сї умови були списані після вдатного походу Олега на Царгород: що він 907 р. ходив з усїм війском, з полками всїх підвластних племен на Константинополь; Греки, щоб не допустити його до міста, ланцюхами замкнули Босфорську протоку, але Олег їх перехитрив: сказав своїм воякам поставити човни, в котрих приїхали, на колеса, і коли подув вітер у вітрила, човни поїхали на колесах під сам город. Греки так налякали ся, що стали просити ся у Олега, аби взяв яку схоче дань, аби тільки міста не чіпав, і Олег сказав їм дати по 12 гривен, себто по 6 фунтів срібла на чоловіка, на дружину і князїв що по городах лишили ся: в Київі, Чернигові, Переяславі й по иньших городах. Велїв пошити вітрила на свої човни з тих славних на цілий світ грецьких паволок, а на знак побіди над Греками повісив з своїми боярами свої щити на брамі царгородській.

Се все, розумієть ся, такі оповідання, в яких нема чого шукати великої правди. Але судячи з того, що в тих трактатах 907 і 911 рр. Візантия поробила великі пільги нашим князям та їх торговлї, треба гадати, що справді були перед тим якісь удатні, а для Греків дошкульні походи Руси на грецькі краї.

Від арабського письменника Масуді знаємо, що замиривши ся з Візантиєю, Русь пустила ся натомість шукати здобичи на схід. При кінцї 913 р. став ся великий похід її на Каспійське море. На 500 човнах, по сто чоловіка на кождім, пішли вони Доном, перетягли ся з Дону на Волгу, і вийшовши на море Каспійське, почали грабувати полудневе побереже моря, так званий Табарістан, де було чимало торговельних, богатих міст. Війська на місці не було, не було кому боронити, і кілька місяців руські напастники господарили тут і грабували, якхотїли; тільки на повороті стріла їх біда, бо зробило на них засіЛку хозарське військо і погромило. Лїтопись не згадує про се, але память про сей і иньші такі походи на схід зістали ся в піснях про похід Вольги на Індийське царство.

22. Ігор і Ольга. По Олегу став княжити Ігор. І знов як за часів Олега маємо його трактат з Візантиєю та ріжні звістки чужоземні з останніх років його панування про похід на Царгород і похід на каспійські краї. Видко, що так було звичайно: перші роки князювання йшли на те, ідиб скріпити своє становище, приборкати непокірних князів і намісників, неслухняні волости і племена, а приборкавши і маючи в руках великі воєнні сили, київські князі робили походи в далекі, богаті краї, шукаючи добичи і слави.

З Візантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське війско ходило нераз в поміч візантийському цїсаревн, як тому трапляли ся війни або повстання. В записках візантийського цісаря Константина Порфирородного заховали ся рахунки з грошей, які були заплачені руському полкови з 700 вояків, їдо був в морськім поході візантийськім на Арабів 910 р.: заплачено йому за сей похід золота 100 лїтр (фунтів). Се ті походи руських вояків у Візантию, що памятає наша колядка.

Гей по Дунаю під Царегород. Ой чуємо там доброго пана: Ми йому будем вірно служити, А вій нам буде добре платити: По воронім коню, по золотім сїдл, По калиновій стрілці, по хорошій дівці.

Ой під вербою під зеленою Стояла рада—хлопців громада; Радили ж вони добрую раду: Не купуймо, браття, золоті перстнї— Купуймо, браття, шовкові шнури, Шовкові шнури, мідяні човна: Спустимо ся вниз по Дунаю,

Але під сорокові роки згода з Візантиєю розбила ся і 941 р. Ігор вибрав ся великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тої Руси 10 тис. човнів, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо грецькі кораблї тоді вислано на Арабів, і так Ігор з своїм військом без перешкоди зблизив ся під Царгород. Але протоку тутешню Греки заставили кораблями, які встигли зібрати, і напавши на Ігореві човни, почали кидати на їх бомби з так званим „блискучим", або „грецьким огнем": як з рецепту видко, був се теперішній порох. Тоді руські човни завернулись і пустили ся грабувати малоазійські береги. Тут пустошили міста, мучили людей, забирали здобичу. Але кінець кінцем не пощастило їм і тут: надтягнуло грецьке військо і кораблї, обступили Русь і погромили. Похід був значить нещасливий, але в Київі потім оповідали про нього навпаки: що Греки перелякали ся Руси й відкупили ся дорогою ціною. Новий трактат з Візантиєю уложено в 944 р. і сим разом Візантия, користаючи з своєї побіди, покоротила права руських купців, заборонила їм купо-вати найдорогші паволоки, а Ігор обіцяв, що не буде нападати на грецькі володіння в Криму. Щасливійший був похід Руси на каспійське побереже в 944 р. Про нього богато оповідають тамошні пись менники, а славний перський поет Нізамі пізнійше (в XII віці") написав фантастичну (казкову) поему про се: по одній стороні виступає руський король з 900 тисячним військом, що їде на слонах, —против нього іде сам Олександр Великий, щоб покарати за пороблені спустошення, і по семи битвах нарешті проганяє. На правду руське військо не було таке велике, але йому удало ся обловити ся здобичею і піти зовсім безкарно. Сим разом, памятаючи попередню засідку, воно перейшло суходолом під Дербент, через північний Кавказ, відти пустило ся морем на устє Кури і потім Курою пішло в гору в край, що звав ся Агованією (тепер Карабаг).

Тоді він належав до Арабів. Русь опанувала сей край, засіла в його столиці Бердаї нар. Курі і грабувала сусідні краї довго, кілька місяців, поки в руськім війську не почали ся хороби з непривички, тому що їли богато тутешніх овочів; тоді пішло собі назад.

Цікавійше, ніж сї заморські походи, було б нам знати, що діяло ся тоді дома, на самій Україні, та про се не маємо докладнїйших звісток. З трактату Ігоря і з звісток Константина Порфирородного бачили ми, що київські князі в тім часі панували над великими просторами аж до Новгороду, до городів над Волгою, мали під собою богато князів і намісників. В нашій літописи заховали ся деякі перекази з тих часів про війни київських князів з племенами, що вони підбивали собі, „примучували", аби слухали ся їх і давали дань, про підвластних князів і намістників, що при нагоді підіймали й собі голову против київського князя. Дещо заховало ся і в старих піснях, наших і чужих, про тодішнє житє дружинне.Наші колядки памятають про такі дружинні походи на городи українські та збираннє з них окупу: іде військо на Чернигів, бє до города, аж нарешті винесли йому відти „мису червінців" на поклін, потім так само на Переяслав, на Київ. Дружина ділиться здобичю.

Котрі лїпшиї то собі бере, А котрі гіршиї служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає чоботоньками— Котрі лїшиї то собі бере, А котрі гіршиі служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає між дівоньками— Котрі ладнїйші то собі бере, А що погані—служенькам дає. Бувай же здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кінь вороненький...

В одній з пісень про Вольгу він їде по дань з своїх городів, як оден з меньших князів, племенник київського князя: Став Вольга рости - виростать, Дарував йому три городи найкрашиї— і збирав собі дружиноньку хоробрую, Молодий Вольга от Всеславєвич Тридцять молодців було без одного, Вибрав ся до них за получкою Сам Вольга за тридцятого. Із своєю дружиною хороброю. Рідний дядько Володимир стольно-київський.

По дорозі встрічає він Микулу Селяниновича і той його остерігає що „получку"—дань не так легко буде зібрати: Ой гей же Вольга ти Всеславєвич! Попідрубують мости калиновиї, Там живуть мужики все розбійники: Потоплять тебе у ріцї у Смородині! І Вольга просить їхати з ним „в товаришах" за тою данею „получкою".

60. Візантийска паволока, з витканим написом: „за Василя і Константина христолюбних володарів".

Се неясні, глухі спомини, що долетіли до наших часів уже зли-нялі, покручені. В старій київській літописи, записані яких сто літ по подіях, вони далеко сві-жійші, хоч і тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичні образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похід Ігоря на Візантию стає добичним і щасливим, так само і пізній-шій похід його сина Святослава; так само, без сумнїву, зміняли ся в сих оповіданнях і події внутрішього житя Київської держави. Перед нами не факти, а поетичні образи минувшини, але вони дають добре розуміти сю минувшину.

Літопись оповідає, що Ігор воював з. Уличами і Деревлянами. Уличі довго боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки і не піддавав ся Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його: „примучив" Уличів і дав своєму воєводі Свенельду дань з них. Потім йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорній кунї з диму (з господарства). Дружина Ігорева почала нарікати, що він занадто богато дав доходів одному Свенельдови: „тепер, казали, Свенельдові рояки посправляли собі зброю й одежу гарну, а ми ходимо голі". Тай почали намовляти Ігоря, щоб він пішов з ними у Деревлянську землю-ще й собі дань з неї взяти: „ходїм, кажуть, княже, добудеш і ти і ми". Ігор послухав, пішов з ними і вимучив від них дань ще й для себе, крім того що взяв Свенельд для себе. Потім розохотив ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружині: „ви собі з даню ідїть до дому, а я верну ся і їде похожу". Пішов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не ділити ся з усею дружиною і більше на свій пай дістати. (Так оповідали потім Свенель-дові дружинники про Ігореву жадність). Деревляне, почувши, що Ігор знов іде з них дань брати, стратили терпець і порішили йому кінець зробити. Зібрали раду з своїм князем Малом і кажуть: „як вовк вна-дить ея між вівцї, то і все стадо виносить, як його не вбити,—так і з сим Ігорем, як не вбемо його, знищить нас до решти". Післали до його, щоб спамятав ся і дав їм спокій: „чого знов ідеш до нас? адже взяв уже всю дань!" Та він не послухав і почав збирати дань. Тоді Деревляне з міста Іскоростеня напали на його дружину і побили її— бо було її мало, а самого Ігоря вхопили і замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Ігоря, і потім пустили—так ті дерева й роздерли Ігоря.

Зістала ся в Київі по Ігорі його вдова Ольга з малим сином Святославом, і першим ділом вважала за свій обовязок пімстити ся за чоловіка та приборкати непокірних Деревлян. Пімста була святим ділом в тих часах—хто не відомстить, за того Бог не відомстить, каже старе словянське приспіве, і чим тяжша була пімста, тим більше чести було местникови. В народі ходило богато оповідань про те, якими хитрими способами і як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловіка. Ольга в наших переказах стала типом, взірцем хитрої княгині, як Олег—взірцем хитрого князя; Олег і Ольга—се пара: хитрий чудодій князь і хитромудра княгиня; навіть через подібність імен всякі оповідання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповідали, як він ходив походом на Царгород і хитрощами своїми на смерть перелякав Греків, про Ольгу -як вона їздила до грецького цісаря в гостину, як він її сватав, побачивши її красу і премудрість, а вона хитро-мудро від того сватання викрутила ся, попросивши цісаря щоб був її хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не міг уже оженити ся з хрещенницею—виходить, що Ольга краще знала християнські порядки, як сам цісар візантийський.

З оповідань про її пімсту над Деревлянами маємо в літописи кілька: в однім вона закопує в землю деревських послів, що прийшли її сватати за деревського князя, в другім каже їх спалити, піславши вимити ся до лазні. В третім Ольга справляє тризну—поминки на могилі свого чоловіка, і коли Деревляне поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В иньшім вона просто йде походом на Деревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших бере в неволю, і так примучивши, накладає данину ще тяжіду, нїж було за Ігоря: дві части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповіданнє знову роска-зує, як хитро Ольга здобула деревське місто Іскоростїнь (тел. Іскорость): нїяк воно не піддавало ся Їй, і Ольга сказала, що не хоче вже від них нічого, тільки аби дали з двору по три голуби та по три горобці, і як ті повіривши дали, вона тих птахів роздала своїм воякам і казала попривязувати їм запалений трут до ніжок: птахи з трутом полетіли під свої стріхи й запалили місто, люде почали тїкати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такі оповідання про підпалюваннє міста звірятами або птахами є у ріжних народів.

Так, по тодїшнїм понятам, Ольга свято сповнила свій святий вдовин обовязок, і в памяти народній зістала ся, як взірець шановної жінки, що свято сповняє що до неї належить: шанує память свого чоловіка, виховує дїтей, пильнує їх спадщини, мудро править державою, обіздячи її, роблячи порядки, хочби й за самого цісаря грецького.

Літопись згадує, що по ріжних місцях зістали ся її становища і ловища, погости і міста, звачі її йменнєм. Але то могли бути так само й „знаменія" Олегові.

В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собі священика і казала поховати себе по християнському звичаю, без тризни. За се її потім признано святою.

23. Святослав і його сини. Син Ігоря і Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пізнійших переказах народніх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодій, що все робить штукою, а смілий і чесний лицар-войовник, що у всїм поступає одкрито і сміло, не шукає здобичи нї богацтва, цінить тільки славу воєнну і для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий ідеал. „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком"—каже оповіданнє записане в літописи,—„він почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (леопард) і богато воював. Не возив з собою возів, нї казана, анї варив мяса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелював на спаннє підклад (що під сідлом був), а в голови сідло,— такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав на перед: „іду на вас!"

І так описує літопись насамперед його похід на схід: на Хозар, на Касогів—Черкесів і на Ясів—теперішніх Осетин, що жили тоді не тільки на Кавказі, а й далі на північ, аж у Полоне; також війну з Вя-тичами, котрі перед тим давали дань Хозарам, а тепер мусїли давати дань до Київа. Від арабських письменників знаємо, що тоді Русь понищила краї й торговельні городи болгарські й хозарські, Ітиль, Болгар і иньші, порозгоняла людей, попустошила їх оселі. Тоді стала вона ще сильнїйшою ногою на устю Дону і на Азовськім морю, заразом відкрила дорогу своїм походам на Каспійське море. Можна було сподївати ся нових походів Руси туди, на персько-арабські городи. Але натомість доля перекинула Святослава в балканські краї, в Болгарію: візантийський Цісар Никифор задумав знищити Болгарію і для того замислив напустити на неї Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокіра: той підбив Святослава поставивши діло так, що Святослав для себе має здобути Болгарію, а Калокір буде собі старати корону візантийську. Святославу ся думка дуже сподобала ся: захопивши в свої руки Болгарію, та маючи в руках Київську державу, він міг опанувати цілий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний цар болгарський Симеон півстолїтя перед тим (в початках Х віку). Але й без того Болгарія була смачним куском. „Не хочеть ся мені в Київі жити", каже Святослав в літописи потім, засївши в Болгарії, як його київські бояре намовляли, щоб лишив далекі краї та пильнував батьківщини,—„хочу, каже, жить в Переяславцї на Дунаю (столиці болгарській)—то середина земл.ї моєї, там всяке добро сходить ся: від Греків паволоки, золото, вино, овочі ріжні, від Чехів і Угрів серебро і коні, з Руси шкіра (міхи), віск, мед і челядь". Мусїв Святослав наперед знати про те болгарське добро і тому з утіхою прийняв заклик Калокіра, не здогадуючи ся грецьких хитрощів.

Зібравши велике військо, кинув ся він 968 р. на Болгарію, побив болгарське військо під Доростолом на Дунаю (тепер Силістрія) і зайнявши західню Болгарію, осів ся в Переяславцї (тепер село Преслав коло Тульчі).

Та слідом прийшли з Київа вісти, щоб Святослав на ґвалт прибував, бо Печенїги обступили Київ і не дають дихати. Київські бояре докоряли Святославу, що не пильнує своєї держави: „ти, княже, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печенїги,—і матір твою, і дїтей твоїх". Намовляли його, аби лишився в Київі, але Святослав не схотів. Прогнав Печенїгів в степи і знов почав збирати ся до Болгарії. Але стара Ольга, що досі правила за сина в Київі, чула, що недовго їй ходити по світу, й затримала Святослава, щоб був при її смерти. Дїйсно вмерла скоро, і тепер Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Київі, другого сина Олега в Деревлянській землі, в Овручу; Новгородці, у котрих сидїв за батькових часів сам Святослав, теж добивали ся, щоб і у них він посадив котрогось з своїх синів. Але нї Ярополк, нї Олег не хотіли йти у Новгород; тоді оден з київських бояр, Добриня, брат Святославової улюблениці Малуші, що мала від Святослава сина Володимира, намовив Новгородцїв, аби просили дати їм Володимира, і так стало ся: поїхав у Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його іменем, так само як иньші бояре мали правити в Київі і Овручі іменем малого Ярополка та Олега.

Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарію. Літопись оповідає про сей другий похід так як оповідано в Київі: Болгари без Святослава засіли в Переяславцї й не хотіли його приймати. В битві вони почали перемогати, але Святослав підбодрив свою дружину: „Мабуть прийдеть ся нам тут полягти, потягнім же відважно, браття і дружино!" Вояки схаменули ся, били ся відважно, прогнали Болгар і здобули місто. Потім Святослав післав до Греків сказати: хочу іти на вас і взати город ваш, як сей узяв". Греки схотіли його перехитрувати: „ми", кажуть, „не годні против вас стати, візьміть з нас дань на себе і на дружину свою, скажіть тільки, скільки вас єсть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловіка". Се ж Греки робили по лукавству свому, каже літописець, а Святослав не догадав ся, сказав, що має війська двадцять тисяч — і то ще причинив, аби більше дани взяти, бо мав тільки десять. Греки ж зібрали сто тисяч війська і пішли на Святослава. Побачивши таку .силу, військо Святославове злякало ся, але він опамятав їх: „Уже, каже, нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробім сорому землі Руській, а ляжмо тут кістьми своїми! мертвому нема сорому, а як побіжимо, то буде нам сором! не тікаймо ж, а станьмо кріпко! я піду перед вами—як поляже моя голова, тоді промишляйте самі про себе!" Тоді вояки крикнули; „де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо!" І вдарили ся війська, і обступили Греки Русь, і стала ся битва велика. Подолїв Святослав і побігли Греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозі городи, що й досї стоять пусті. Тоді цїсар візантий-ський дуже злякав ся, зібрав своїх бояр—радить ся з ними, що робити. Радять бояре післати Святославови дарунки, спробувати, на що він охочий. Посилають золото і паволоки з чоловіком розумним, аби приглядав ся, як то Святослав прийме. Прийшли Греки, положили перед Святославом золото і паволоки—той анї подивив ся, каже слугам: „возьміть то собі", і забрали. Приходять Греки до царя, кажуть: „анї подивив ся на нас, казав тільки слугам забрати". Радить оден: „царю, спробуй іще, пішли йому зброї!" Понїс то посол Святославу—як же той не втішить ся, бере до рук, любуєть ся, каже цїсареви дякувати. Оповіли то цїсареви—„е, кажуть бояре, лютий се чоловік мусить бути— про богацтва не дбає, а за зброю хапаєть ся, нема що робити, давай йому дань". І післав цїсар до Святослава: „не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш". Дали йому дань—а він ще й на убитих сказав давати: „се візьме його рід" каже. Так забравши дань і дари великі, пішов до Переяславця з славою великою.

Се оповідає лїтопись, так як оповідали в Київі. Але в дїйсности ся друга війна болгарська не так щасливо випала для Святослава. Болгарії може йому й не треба було здобувати на ново, бо там полишив своїх людей і військо. Вернувши ся, почав собі підбивати землі полудневі, забалканські, а щоб держати Болгарів в покорі, страшенно лютував, побивав людей без милосердя. Та принаймні Греки оповідають, бо тепер, задумуючи висадити Святослава з Болгарії та захопити її в свої руки, вони удавали себе приятелями та опікунами Болгарів.

Новий цїсар візантийський Іван Цимісхій післав до Святослава, аби взяв собі те, що обіцяв йому за поміч Никифор, та забирав ся з Болгарії. Святослав був дуже тим ображений, загрозив походом на сам Царгород і справді рушив до Тракії, в близші околицї Цар-городу. Греки боронили ся, поки Цимісхій, упоравши ся з иньшими справами, міг рушити з усіма силами на Святослава. На устє Дунаю вислав кораблі з „грецьким огнем", щоб не пускати помочи з Руси, а сам через балканські проходи, необережно покинені Святославом без оборони, пройшов в Болгарію. Заставши наприготованим Святославове військо, обступив Преслав і взяв по недовгій облозі, а захопивши в неволю болгарського царевича Бориса, проголосив його царем болгарським, і після сього болгарські міста стали піддавати ся йому, як оборонцеви й опікунови Болгар. Тодї не гаючи часу Цимісхій рушив на самого Святослава, що стояв в Доростолї. В кріпкім бою, що тут став ся, гору взяли Греки. Святослав замкнув ся в місті і так почала ся облога Доростола, що потягла ся три місяці й докладно описана грецькими істориками. Русь боронила ся сильно; неразвиходила з міста і пробувала знищити машини і ріжний припас грецький. Греки мали великі страти в своїм війську, але й Руси ставало все тяжше в облозї бо не могла діставати нових запасів. Нарешті Святослав рішив зробити ще одну пробу, дав велику битву, і як вона не вдала ся—постановив мирити ся з Греками. Обіцяв віддати невільників і уступити ся з Болгарії, аби тільки свобідно пустили. На тім стала згода, списано трактат, захований в лїтописи. Святослав зрікав ся Болгарії, обіцяв не чіпати грецьких городів в Криму, обіцяв бути союзником Греків. За те Греки пустили його свобідно і видали всякий припас на дорогу; грецький історик каже, що видано було Святославовому війську збіже ще на 22 тисяч чоловіка, а що згинуло в війні, те рахує він на 38 тисяч.

По сїй умові Святослав захотїв побачити ся з цїсарем. Той приїхав на Дунай з великим полком кінним, в богатій, золоченій зброї; Святослав же приплив з другого берегу на човнї, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсім просто і нїчим не визначав ся з поміж иньших, тільки чистійша була на нїм полотняна одежа, а єдиною окрасою був золотий ковток в усї. Вигляд його описує очевидець так: був він середнього зросту, кремезний і сильний, ніс мав короткий, сині очі, густі брови; бороду мав голену, довгі вуса і на голові чуб; виглядав суворо. Поговорив трохи зцїсарем, сидячи в човні, й поїхав.

Зрікши ся Болгарії Святослав міг потїшати себе богатою здоби-чею, що йому лишила ся, а може думав на Руси зібрати нове військо та вернути ся ще раз. Але на дорозі з Болгарії чекала його біда: в порогах Дніпрових, де робили ся засідки на руських купців, засіли ся на Святослава Печеніги, прочувши про богату здобич, що він везе з собою (може то й Греки таки дали їм знати, щоб небезпечного ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тягарами своїми під печенізькою грозою, Святослав вернув ся назад на Днїпрове устє і там лишив ся зимувати, щоб вичекати якоїсь зміни на -краще. Але тут не стало припасу.настав голод і раннею весною пішов Святослав знову—пан або пропав, шукати дороги через пороги. Не пощастило — наложив головою в битві з Печенї-гами; відрубали йому голову і з черепа зробили чашу на памятку побіди над славним войовником, що „чужої землі шукав, а свою втеряв.

24. Володимир. Подїлені Святославом землі Київської держави не раз уже певно й перед тим ділили ся й знову збирали ся в руках найбільш проворного чи щасливого княжича, і тепер як не стало Святослава, скоро почала ся війна між його синами, чи тими боярами-правителями, що правили їх іменем. Кождий хотїв собі загорнути усю спадщину. Ярополк київський пішов війною на Олега деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенельда, бо Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своїх лісах. Стала ся битва під Овручом, Олегове військо побито, і тікаючи до міста, зробило воно такий стиск на мості, що сила людей попадала в рів. Між ними зкинуто й князя Олега, і він задушив ся там під кіньми й людьми, що попадали на нього. Могилу його під Овручем і тепер ще показують. Так Деревлянська земля дістала ся Ярополкови.

65. Київське військо (кн. Борис—з житя Бориса і Глїба).

Почувши про се, Володимир утік з Новгорода за море, збирати Варягів, бо побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк і до нього візьметь ся. Ярополк тодї взяв собі і Новгород, посадив там своїх бояр, та й иньші землі став під свою руку збирати, тих князїв і намісників, що по них сиділи під свою власть нагинати. Але незадовго Володимир вернув ся ззаморя з варязькими полками, вигнав Ярополкових воєвод з Новгорода й став готовити ся до боротьби з братом. Насамперед звів він війну з сусїднїм князем полоцьким, що держав руку Ярополка. Се була сумна історія, оспівана потім в піснях про те, звідки пішла ворожнеча між князями полоцькими і князями київськими. В сих піснях і повістях оповідало ся, що у того полоцького князя, Рогволода на імя, була донька Рогнідь. її сватав і Ярополк і Володимир, і Рогнідь не схотїла йти за Володимира: „не хочу, каже, розувати робичича" (сина невільниці)—бо такий був звичай, що жінка на весіллю розувала чоловіка. Сі слова переказали Добрині й він дуже загнівав ся та завзяв ся пімстити ся за таку образу свого роду. Підбив Володимира до походу.

Прийшли і город обступили Убив старого Рогволода, Кругом, 1 город запалили, „Потя" народ, княжну „поя", Владимир князь перед народом „Отіде в волости своя". як переказував Шевченко сю сумну історію. Рогнїдь мусіла стати жінкою Володимира. За всі нещастя, що так рясно впали на її бідну голову, прозвано її Гориславою. Від Володимира мала вона сина Ізяслава; але маючи иньших жінок, почав він нею нехтувати: прискучила йому. Тодї ще й зависть прилучила ся до всяких гірких почувань, які Рогнідь мала на Володимира, і бажаннє пімсти стало опановувати її. Якось в ночи Володимир спав у неї і вона порішила його вбити—підняла вже ніж на нього, але в ту мить Володимир прокинувсь і вхопив її за руку. Признала ся Рогнїдь, що хотїла пімстити ся за батька, коли Володимир перестав її любити з її дитиною, і Володимир порішив смертю покарати її за сей замисел. Звелів їй прибратися „у всі убори цісарські", як була вбрана при шлюбі, сісти на ліжку й чекати його. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і як Володимир вій-шов до покою, малий виступив і сказав так як мати його навчила: „батьку, чи думаєш, що ти сам тут?" Побачивши сього малого свідка, що мав би бути оборонцем і местникомза матір—Володимир кинув меч, наготований на Рогнїдь, і відказав: „А хтож би тебе тут сподівав ся?" Спитав поради у своїх бояр, і ті порадили йому задля сина помилувати матїр та дати їм їх батьківщину Полоцьку землю. Володимир так зробив, і від того Ізяслава пішов рід полоцьких князів, що нераз потім завзято воювали ся з київськими князями, що пішли від иньшого Володимирового сина Ярослава.—„З того часу здіймають меч Рогволожі внуки наЯрославових внуків", кінчить ся повість про Рогнїдь.

Се вже одначе ппнїйша історія, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й іще декого з сусідніх князів, їдо держали руку Ярополка, рушає походом на Київ. Ярополк не був готов до війни й замкнув ся в Київі. Але Володимир знайшов зрадника між Ярополко-вими боярами. Блуда на імя. Обіцяв йому всяку честь—буду, каже, мати тебе за батька, аби поміг менї кінець братови зробити, і Блуд здав ся на те. Щоб лекше віддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утїкти з Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперішнього Канева—мовляв там буде йому безпечнійше. Ярополк послухав, але через се впав іще в гіршу біду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислівє таке зложило ся: „біда як в Роднї". Блуд почав тепер намовляти Ярополка піддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти—бачиш, скільки має війска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вірний йому, радив утїкти до Печенігів та від них взяти поміч -Ярополк постановив іти до Володимира й покорити ся, та просити якоїсь волости з його руки. Блуд же зараз післав повідомити Володимира: „чиню твою йолю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити". Володимир приготовив: як Ярополк ішов до нього, при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибігти на поміч, а ті Варяги взяли Ярополка на мечі й закололи його.

Так Володимир опанував волости братнї, а потім заходив ся зібрати під своєю властю й иньші землі. Кілька лїт пішло на се збираннє Руської держави; в літописях зістали ся звістки тільки про деякі походи його: на Вятичів, на Радимичів, в теперішню Галичину, котру він тїснїйше звязав з Київською державою, і на ріжні сусїднї племена. Тільки з звісток про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, яке велике діло в тім часі довершив Володимир. Еін позбирав землї й волости, що були залежні від Київа, поскидав тих „світлих і великих князів", що сиділи тут і не конче хотїли слухати ся молодих кня-зїв київських, та на місце їх посадив своїх синів. Примучив непослушні племена, повідбирав землї, що за останні часи захопили були сусіди, і тих сусїдів присмирив. А щоб землї Руської держави тїснїйше звяза-ти, власне ото розсадив по них своїх синів. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синів, під опікою довірених боярів, як сам за молодого віку правив в Новгороді. Посадив, кажуть наші джерела, в Новгороді Ярослава, потім Вишеслава, у Пскові Судислава, у Полоцьку Ізяслава, у Смоленску Станислава, у Турові Святополка, у Володимирі на Волини (мабуть разом з Галичиною і пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, кримськими і кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростові (в землях горішньої Волги) Ярослава, а потім Бориса, у Муромі (в землех по ріцї Оці) Гліба. В управі самого Володимира зістав ся центр українських земель, середнє Подніпрове, та може ще деякі новоприборкані землї.

Мусїла ся робота коло „збирання Руської землї" коштувати богато війни, богато крови: бачили ми, яким суворим, навіть лютим малюють Володимира оповідання про молоді його роки і перші лїта його полї-тичної діяльности; роблять вони се погроху й умисно, аби тим виразнїйше виступила зміна, коли Володимир перейшов на християнську віру, став лагідний і ласкавий. Але безперечно таки перша половина князювання Володимира була дуже крівава. Та скріпивши державну будову силою і страхом, убийствами і війнами, він не вдоволив ся тим, а подбав звязати землї своєї держави звязками внутрішніми, добровільними, а не насильними. Вже отеє саме, що він на місце чужих на-містників і князів, або далеких свояків, котрих звязь з київським княжилі родом ослабла і призабула ся, розсадив своїх рідних синів, мало велику вагу в дальших відносинах. З сього часу починаєть ся династична ідея в землях Київської держави: князї потомки Володимира з свого боку (в своїм інтересі), а дружина й громадянство—з свого (також з певних своїх інтересів) ширять, розвивають і скріпляють гадку, що землі Руської держави—се спільне добро роду Володимирового, він його мусить пильнувати, але тільки Володимирові потомки мають ним володіти: не має тут бути ніяких иньших князів, тільки Володимирове потомство, і кождий з князів його потемків мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся „династична ідея" мала велике значіннє і справді звязувала певним внутрішнім звязком, почутем одности і спільности (солідарности) сі землі протягом цілих віків. Але сар візантийський був їй за хрещеного батька; одначе в записках константинопольського цісарського двору описуеть ся докладно, як приймали її, але про хрестини нема згадки, і видно з того, що хрестила ся вона таки в Киіві. Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не підходило. За те сини його, що виростали в Киіві при старій бабці, з дитячих літ могли вже набрати ся дещо християнства, між ними й Володимир. Але минуло богато літ, поки він, упорядку вавши справи своєї держави, взяв ся до поширення християнства.

Літописна повість представляє справу так, що до Володимира приходили з ріжних країв місіонери й намовляли його на свою віру: Волгари на магометанську, Хозари на жидівську, Німці на католицьку, Греки на православну. Володимир порішив сам випробувати, котра крім неї увів Володимир в житє своєї держави ще иньші могутні внутрішні звязки—релігійні й культурні, а то через розповсюдненнє нової віри—християнства, що стало релігією державною, правительственною в землях Київської держави.

25. Християнство. В чорноморських грецьких містах, так само на Подунавю християнство почало поширювати ся вже в перших віках, і звідти заносило ся в наші сторони, через купців і всякий мандрівний люд. Нема сумніву, що вже в ІХ віцї християнська віра стала ширити ся в головнїиших містах України, де було багато такого мандрівного люду, й захоплювала вищі верстви громадянства. Знаємо, що в 860-х роках вислані на Русь грецькі духовні охрестили богато людей, так що на Русь вислано потім осібного владику для сих руських християн. В першій половині Х в. згадуєть ся церква святого Ілі в Київі на Подолі—в трактатї Ігоря з Греками, і серед Ігоревої дружини в тім же трактатї згадуєть ся Русь християнська і Русь поганська. На княжім дворі і в кругах боярських було чимало християн, і не дивниця була, що й жінка Ігорева, княгиня Ольга охрестила ся теж. В Київі оповідали потім, що вона їздила хрестити ся до Царгороду. І послав своїх послів в ріжні краї—оглянути ті ріжні Віри-Посли вертають ся і оповідають, що найбільше їм сподобала ся грецька віра; бояре теж кажуть, що мабуть таки грецька віра найкраща, коли на сю віру перейшла Ольга—„що була наймудрійша з усіх людей". Володимир постановляє охрестити ся, але не хоче просити Греків, щоб прислали йому для сього духовнах, а зачіпає їх иньшим способом: іде на Корсунь, здобуває і посилає до візантийського цісаря Василя й його брата Константина, що правили в двох, аби видали за нього сестру, бо инакше піде й на Царгород. Цісарі відповідають, що не можуть видати сестри за поганина-хиба як вихрестить ся. Володимир відписує їм, що радо охрестить ся, бо знає вже християнську віру й сподобав Її собі. Тоді цісарі посилають сестру свою Ганну до Володимира в Корсунь. Володимир одначе ще не похочує хреститись; але захорував на очі, і цісарівна Ганна намовила його, аби скорше хрестив ся, щоб подужати. Охрестивши ся. виздоровів справді, повінчав ся з цісарівною і забравши грецьких духовних з Корсуня, поїхав до Київа—хрестити Киян і всю землю. В сїм оповіданню задержало ся тільки дещо з дійсних подій.

Під той час, коли розпочали ся переговори про шлюб Володимира з цісарівною, він саме кінчив роботу свою коло відбудовання держави. Задумуючи ся над тим, як би скріпити сю державну будову і свою вдасть над нею, та й взагалі вдасть київського великого князя, він рішив пошукати на се способу у Візантиї. Візантия й її столиця Константинополь, або Новий Рим, як його називали, в очах тодЇшнього світу були вінцем блеску, культури, слави, могутности, так само як перед тим Старий Рим цісарів римських. Ріжні творці нових держав, які повставали в тодїшнїх часах, шукали способу приодягнути себе і свою вдасть блеском і славою сього світового огнища, і для того заходились поріднити ся з візантийським цісарським двором, дістати відти клейноди—знаки своєї власти, якусь корону, убрання цісарські. Записки цїсаря Константина, сучасника Ігоревого, згадують, що володарі хозарські, угорські та руські й иньших народів часто звертають ся до візантийських цісарів, випрошуючи собі за яку-небудь прислугу візантийської корони, чи уборів цісарських, або просять видати за них царівну візантийську, або оженити якогось царевича у них. Так було і з Володимиром.

Притоку дали до того самі цїсарі. Притисла їх біда, збунтував ся Їх воєвода, Варда Склїр, і приступив з військом до самого Константинополя. Цїсарі, не маючи помочи, звернули ся до Володимира, просячи помічного війська від нього. Володимир згодив ся, але захотів, щоб цїсарі видали за нього свою сестру, та й ще мабуть прислали йому корону і убрання цісарські. Є пізнїйший переказ про цісарський вінець присланий з Царгорода до князя Володимира, котрим його короновано; сей переказ звязуеть ся з короною московських царів, званою Мономаховою шапкою, і розуміють тут Володимирового правнука Мономаха, також Володимира на йменнє. Сама та Мономахова шапка мабуть пізнїйша, про те переказ про присланнє грецької корони з Царгорода іде мабуть від того Великого Володимира і тільки потім перейшов на його одноіменного правнука, як близшого предка московських князів.

Володомир післав цісарям шість тисяч війська і воно помогло погромити бунтівників, та й потім зістало ся там на службі. Але як минула ся біда, цїсарі почали відтягати ся від того, що пообіцяли Володимирови. Для візантийського цїсаря вважало ся дуже великою ганьбою видати свою сестру за варварського володаря, за якого Греки вважали київського князя дарма, що він хрестив ся. Тоді Володимир ударив в болюче місце Візантиі—на її кримські володіння. Туди з давна вже руські князї простягали руки, і в попередніх трактатах Греки раз-у-раз убезпечали ся, щоб Русь не воювала їх кримських городів.

Тепер Володимир пішов і обложив столицю кримських володінь Ві-зантиї—Херсонес, або як у нас його звали—Корсунь. Місто було кріпке, обгорожене сильними мурами і трудно було його взяти. Але зрадив оден Корсунянин, сказавши Володимирови, як перейняти воду— без води Корсуняне мусіли піддати ся. Цісар не міг їм дати помочи, бо в Візантиї знову підняло ся повстаннє й иньші війни. Володимир опанував Корсунь і з ним цілий Крим. Щоб вернути собі сї краї, цїсарі мусїли сповнити дані Володимирови обіцянки: вислали царівну Ганну до Корсуня, там відбуло ся весїллє їі з Володимиром, і той віддав по сім Корсунь Грекам „за віно, за царівну".

Серед сих подїй непомітно проминуло саме охрещеннє Володимира; не знати, де се стало ся, в Корсуні, чи в Киіві, а иньші казали, що в Василеві, теперішнїм Василькові коло Київа. Одна звістка каже, що похід Володимира на Корсунь став ся на третїй рік по його охре-щенню, і се дуже правдоподібно, що він охрестив ся ще перед походом. При хрестї прийняв імя Василя—по імени свого швагра цїсаря Василя.

26. Нова культура. Охрестивши ся сам, Володимир приложив усїх старань, щоб поширити християнство яко мога в своїх землях. Задумавши зблизити свою державу з Візантиєю, приодягнути її блеском візантийськой культури і слави, він натурально мусів бажати приподобити яко мога свої землї до візантийського житя. З другого ж боку, як добрий полїтик міг він розуміти, як звяже його землї по-ширеннє в них нової віри з її блискучим обрядом, виробленими формами, міцно організованим духовенством, і звязана тїсно з церквою книжність, освіта і артистична творчість. Міг міркувати, як скріпить політичні звязки таке розширеннє сеї нової церкви й духовенства з княжої руки, під її охороною і опікою. Така державна церква як по иньших землях так і тут мусіла стати союзником і помічником полї-тичної власти, княжої держави, скріпляти своїми впливами їі вагу і значіннє—так як то й стало ся.

Літопись оповідає, що Володимир, вернувши ся з кримського походу до Київа, казав понищити ідоли—статуї богів поганських, що стояли на горі, коло княжого двору: одні порубати, иньші спалити, а ідол Перуна казав привязати коневи до хвоста й так тягнути з гори на ріку, а люде мали йти й бити його палицями „на поруганнє", потім вкинути в Днїпро й не давати йому нїде пристати до берега. Понищивши ідолів, казав.усім людям прийти другого дня на ріку, аби ніхто у не важив ся не послухати ся. і Люде посходили ся, сказали їм розібрати ся, війти до води, а попи стояли на березі й читали хрещальні молитви, і так охрещено цїле місто гуртом. Так оповідає літописець, і подібно справді мусіло стати ся в Київі та по иньших більших містах; мабуть тільки не так нагло і несподівано: певно, наперед толковано все таки людям дещо про нову віру, тим більше що й перед тим були вже по більших містах свяще "ики й могли поучувати людей.

72. Так звана Мономахова шапка.

Ріжні письменники, що самі мусїли ще памятати ті часи, оповідають, що тоді за Володимира охрещено „всю землю", і де не ставало доброї волі, помогав страх: „як не з любови, то з страху хрестили ся". За тим пішло будо-ваннє церков, наставлювано священиків і віддавано їм дітей в науку— „почав Володимир брати дітей у значнійших Людей і віддавати на науку книжню", каже літопись. Для будови й прикрашування церков закликувано з грецьких країв всяких майстрів і мистців: архітектів, малярів, золотників—від них переймали їх штуки місцеві люде, і так поширювала ся візантийська штука, особливо церковна.

Розумієть ся, все се діяло ся тільки по значнійших містах: далі, по-за ними, а особливо на села нова віра йшла тільки згодом і поволї. Але „земля" стала християнською, і так поруч із звязками політичними зявили ся звязки культурні Ріжні землї й племена звязала разом не тільки династична звязь—спільний рід княжий, і спільна дружинна верства, що розтікала ся з Київа по всіх тих землях, а з нею спільне київське право й порядок, що розносили й заводили по всїх землях княжі намісники, урядники й суді. Звязала їх також і спільна віра і церков, і спільна єрархія (духовенство), підвластна київському митро-политови, книжність і освіта, сильно закрашені церковною закраскою і також штука (мистецство). Перед тим були сильні впливи штуки східньої, персько-арабської, тепер над ними бере гору культура і штука візантийська, звязана з новою державною вірою. Нова „русько-візантийська" культура опановує на довгі віки наші і всі взагалі східноєвропейські землї, що належали до нашої Київської держави.

Взагалі отої всї нові звязки, принесені Київською державою і особливо добою Володимира, звязали тїснїйше між собою не тільки самі українські землї й племена, але поширювали ся також і в землях теперішнїх білоруських та великоруських і затирали, ослабляли племінну, народню ріжницю, що не відчувала ся довго й потім за спільною вірою, єрархією, книжністю, правом і спільним іменем руським. Духовенство і княжа династія навіть умисно старали ся приглушувати все, що дїлило сї народности, а підогрівали в них почуте одности.

З тих причин, як отеє вияснив я вище, Володимировє пановяннє стало незвичаино важною добою в житю нашого народу, епохою як то кажуть, тим більше що розпочате ним дїло було продовжене й скріплене потім його сином Ярославом, що пішов вірно слідами батька, далї ведучи розпочате ним дїло.

Лїтописцї й иньші письменники підносять переміну, яка стала ся в Володимирі з охрещеннєм: зовеїм його вдача змінила ся, не той чоловік став. Та зміна його вдачі нам меньше важна—але важно, що закладаючи нові підвалини під свою державну будову, більш культурні, духовні, добровільні, Володимир заразом пильнує зробити відносини власти і громадянства більш лагідними, дбає про зближеннє з громадянством, про кращі порядки. Літописець оповідає, що в другій по-ловинї свого князювання Володимир мало воював, жив в згодї з сусідами, більше дбав про внутріщнїй порядок, часто роздумував з дружиною, з духовенством і з „старцями"-поважнійшими громадянами про кращі закони і установи, „про устрій земський і устав земський". Що дня в його дворі княжім, чи при князю чи без нього, був пир і на ті пири приходили бояри і люде з дружини, урядники всякі і „нарочиті мужі" (поважні громадяне),.на свята ж робили ся великі всенародні пири, варили ся сотнї казанів меду, йшла забава по кілька день, убогим роздавали ся гроші, а для хорих і калік по домах розвозили всяку страву. Взагалі показував велику ласку людям, особливо убогим: казав їм приходити на княжі двори, а для немощних і калїк, що не можуть приходити, велїв по городах возити на возах всяку страву-хлїб, мясо, рибу, всякі овочі, мед в бочках і квас, і питати, де є такі убогі калїки, що не можуть ходити, й їм роздавати. Літописець то все кладе на впливи християнської науки на Володимира по його охре-щенню. Але в сім лежала також глубока політична думка, новий напрям державного житя, і найкращий доказ впливу й ваги його дає та память, яка заховала ся в народі про сї Володимирові пири, про його ласку до людей. Забули ся його війни й кріваві діла, і в піснях ночи московській, памятають про нього як про „ласкового князя, красне сонечко", що пирує цілими днями в київській столицї серед свох людей, а всякі справи поручає „могутним богатирям".

27. Боротьба з ордою. Часи Володимира Великого, або Святого, як його проголосила церква за охрещеннє Руси,—в народній памяти зістали ся як ясна, радісна доба житю народнім. Але в дїйсности вони були охмарені тяжко-не вважаючи на всі щасливі походи і війни, на перевагу над сусідами, на посвояченнє з візантийським двором, на заснованнє руської церкви і пощиреннє візантийської культури. Тяжкий ворог наліг на Україну і не вважаючи на всю свою силу й удатність Володимир не дав собі з ним ради, не захистив своїх земель від його руїнної сили.

Була се орда Печенізька. Через наші чорноморські степи, по короткім затишу, з IX віку почавши почали знову сунути дикі орди турецького племени і з всякого иньшого роду. В IX віцї посунула сюдою дика і хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українські осади, забираючи людей в полон та продаючи їх потім в неволю грецьким купцям. Потім, десь в роках 860—880 прорвали ся Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще більш хижа і воєвнича від Угрів. Вона витиснула Угрів з наших степів, змусила перейти на рівнини середнього Дунаю, теперішньої Угорщини, а зайнявши чорноморські степи від Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гірше нїж Угри. В наших літописях не заховало ся докладнійших звісток про се печенїзьке спустошеннє, але слЇдно, що вже в початках Х віку, за часи Олега та Ігоря, наші люде уступали ся з чорноморського степового дозвілля на захід та на північ, шукаючи захисту та спокійні йшо-го житя. Київські князї не знати, чи замало вважали на сей печенізький натиск (тому що він потиснув зпочатку землі дальші, від Київа меньше залежні), а може не давали собі ради. Але за часів Святослава Печенїги, порозганявши чорноморську Русь, починають уже забирати ся лалї на північ, в околиці самого Київа. Підчас першого болгарського походу Святослава, як жалували ся бояре київські—трохи їх Печенїги не забрали в самім Київі. Дніпрову дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навіть і оруж-ною рукою не можна було пробити ся, як бачимо з Святославом.

Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенігів, а. й за Володимирових часів не краще бачимо. „Була війна з ними безустанку", згадує літописець, та оповідає ріжні перекази народні, які заховали ся з часів тої печенізької біди: як Печенїги були приступили під Київ, і Володимир стрів їх на Трубежі, де тепер Переяслав, і замість битви зробили поєдинок: випустили борця печенізького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, і поборов Печенїжина, і назвав через те Володимир те місце Переяславом, що наш хлопець „переяв славу" у Печенїгів. Або що Печенїги раз були обступили Білгород (коло Київа) і тільки здуривши білго-родські люде їх спекали ся: показали Печенїгам, що вони собі в Біл-городі з землі кисїль беруть і тому не боять ся голоду: нехай Печенїги хоч і десять лїт стоять, нічого не буде, бо люде беруть їжу з землі й голодні не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною против Печенігів, де тепер Васильків, не устояв і мусів тікати, сам сховав ся від них під мостом, і потім поставив церкву в Василькові, за се що тоді Бог Печенїгів проніс: не вхопили його.

Сї оповідання показують, як тоді вже й коло самого Київа ставало небезпечно від сього тяжкого ворога. Люде розходили ся звідси в безпечнїйші місця, в ліси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високі вали наоколо Київа, на оборону від Печенїгів (такі вали зістали ся і по сей день понад Стугною, аж у три ряди, і коло Переяслава). Сучасний чешський місіонер, що їхав через Київ до Пе-

75. Печенїги на грецькім малюнку (печенїзьке військо з правого боку).

ченїгів, оповідає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були пророблені ворота й застави стояли. Ставлено також міцні кріпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою і сюди зводили людей з північних країв, аби стерегли тих кріпостей. Видно, вже малїло людей тут, пустіло українське Подніпрове і се дуже мало доброго віщувало Руській державі, що саме опирала ся на се Подніпрове.

І вмер Володимир серед сеі грози печенізької: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печеніги з-за Сули, післав на них військо з сином Борисом, і вмер не діждавши вісти з війська.

28. Володимировичі. Роздавши землі своїм синам, Володимир хотів їх тїснїйше звязати з Кнівом, і се до певної міри йому вдало ся. Але так само як свого часу між Святославовими, так і поміж Володимировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдало ся зробити самому Володимирови: землі від братів повідбирати і міцніише в своїх руках їх зєднати.

Вже за батькового житя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухати ся, підіймали ся на нього—знаємо се про Святополка, що сидів в Турові, в землі Дреговичів, і Ярослава, що сидів у Новгороді. Вони ж і по смерти батька звели зараз війну: кождий хотів собі його місце зайняти, стати паном над усею Руською державою.

Святополк, що під час смерти батька був у Вишгородї, почав побивати своїх братів, посилаючи на них убійників. Так вбили його люде Бориса, котрого Володимир держав при собі і думали, що то йому він хотїв передати по собі київський стіл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у військо, що з Борисом пішло на Печенїгів, і військо відступило від Бориса, а його самого Святополкові люде вбили. Потім убили вони брата Борисового від одної матери—Гліба, і Святослава князя деревлянського, що кинув ся тїкати на Угорщину, але догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер під Гребеновим, на верхівях р. Опора. Та против Святополка підняв ся Яро-

76-7. Монети Святополка з йото портретом і гербовим знаком.

слав, проголосивши себе местником за побитих братів, і пішов на Київ, на Святополка, з варязькими полками, як його батько. Святополк шукав помочи в Польщі, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привів його був і до Київа—вигоняти звідти Ярослава; приводив і Печенїгів в поміч. Війна потягла ся півчетверта року; Київ переходив з рук в руки і богато терпів від сеї колотнечі: і горів, і грабували його нераз.

Нарешті в рішучій битві під Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове військо і його Печенїгів, Святополк утїк кудись на захід „між Чяхи і Ляхи", і вже не вертав ся на Русь, а паном у Київі зістав ся Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубій-ником (певно як би виграв був, то з часом забули б те все і йому, як його батькови). Борис і Глїб були признані святими мучениками, списано жития про Їх смерть. Про побіду Ярослава над Святополком побожні люде оповідали, що бачили ангелів, як вони помагали Ярославу, а на Святополка напав страх як на Каїна: він тряс ся і нїде не знаходив собі місця.

Було, видко, зложено богато пісень про сї події. На далекій півночи, на Ісляндських островах заховала ся скандинавська пісня про сю війну Ярослава з братами. Вона оповідає про Варяга Еймунда, що пустив ся на Русь, заробляти собі долю мечем, як то робило тоді богато його земляків, і росказує, як він служив то одному то другому князеви-хто більше дасть. Є деякі слЇди пісень і в наших літописях, напр. в оповіданню про битву над Альтою: Пішли против себе і вкрили поле Летське множестиом воїн. Був пяток, сходило сонце, і в ту хвилю наспів Святополк. І вступити ся оба, і була сїча зла, якої не було на Руси. За руки взявши ся рубали ся, долинками кров текла Три рази зіступа.іи ся і смерком іше били ся...

Але з битвою на Альті ще не був кінець боротьби за панованнє над Руською державою. Против Ярослава підняв ся иньший супротивник, иньший Володимирів син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь відважний, воєв-ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дїда Святослава. В літописи заховало ся оповіданнє про нього, може з якоїсь пісні дружинної —може й самого Бояна, їдо складав пісні про сього Мстислава:

„Був він кріпкий тілом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, і дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нікому їсти й пити".

Літопись оповідає про нього-може з пісень Боянових—як він, воювавши з Касогами, поєдинкував ся з князем касожським, Реде-з старих взірців, велетнем і силачем—вдарив ним о землю і зарізав його ножем перед полками касожськими. Не стерпів він, бачучи, що Ярослав загортає батьківщину, і скориставши з нагоди, що Ярослав поїхав з Київа в свої новгородські волости, прийшов під Київ з полками своїми і помічними ватагами Хозарів та Ясів. Але Київ зістав ся вірним Ярославу, і Мстислав не став його здобувати, а загорнув задніпрянські землі й осїв ся в Чернигові. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками і пішов на Мстислава. Під Листвином коло Чернигова стала ся сильна битва, оспівана в стариннїй пісні і за нею описана в лїтописи:

З вечера Мстислав урядив своє військо; по серединї поставив сіверянські, чернигівські полки, а дружину свою приховав у безпечнійших місцях, з боків. Настала ніч грозова, гром, блискавиця і дощ, і сказав Мстислав дружині: рушаймо, се нам на користь. І стала ся сїча лиха і страшна. Як блискала блискавиця, світила ся зброя, і тільки як освітлювала блискавиця, бачили мечі і рубали при тім світлі одні одних. Вся сила варязька впала на Сіверян, і потомили ся Варяги, рубаючи їх. Тоді Мстислав ударив на них з своєю дружиною і почав рубати Варягів. І побачив Ярослав, що програв, і побіг з Якуиом і Га коном), князем варязьким (котрого привів з собою), і відбіг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвіта оглянув поле Мстислав і побачивши побитих Сіверян і Варягів, сказав: хто б не радів такому—от лежить Сїверянин, а от Варяг, а дружина моя ціла!

Оповідалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильність до дружини—і добре тут малюють ся ті давні князі-дружинники, що нї трохи не жалували вірних своїх піддачих, тільки дружину берегли як власного ока.

По сій битві Мстислав післав до Ярослава, заохочучи поділити ся батьківщиною: Київ і землї на захід від Дніпра нехай візьме Ярослав, а Мстислав задніпрянські. Ярослав пристав на се, і так поділили ся, і потім жили в згоді і разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Чернигові, де зачав будувати собор св. Спаса— найстаршу церкву, яка лишила ся на Українї. Та вмер несподівано, а ще перед ним його син-одинак. І так несподівано зібрали ся батьківські землі, майже всі, в руках Ярослава. Тільки в Полоцьку зісталося потомство Ізяслава і княжило в північно-західнїх частях Володимирових земель Всїми иньшими землями заволодів Ярослав і передав потім гвому потомству.

29. Ярослав. Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цїлу половину його батьківщини, стали ся ще иньші події, які дуже скріпили його державу. На полуднї зломила ся сила печенізька, на заході польська. На Печенігів натисли зі сходу орди турецькі: Торки.а за ними Половці, і під їх натиском Печеніги не могли удержати ся. 1036 року, в рік смерти Мстислава, напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се ціла орда Печенізька, що сунула на захід. Велика битва під Київом скінчила ся погромом Печенігів, на тім місцї де потім Ярослав заложив новий Київ (де тепер Золоті ворота, св. Софія й ин.). Потім Печеніги рушили на Дунай і за Дунай і зникли з наших степів, а на іх місце розложили ся Торки, а потім Половці.

Маючи більше спокою з полудня, Ярослав міг подбати про західні границі. Там в другій половині Х віку зложила ся була сильна держава Польська і не вдоволяючи ся зібраннєм самих польських земель, силкувала ся захопити пограничні українські й мішані польсько-українські землі. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобиці, що підняла ся по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив західне українське пограниче („Червенські городи", як се називає літопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собі сї землі, але тільки аж помиривши ся з Мстиславом міг до сього взяти ся з більшими силами Обставини тим часом перемінили ся: Болеслав умер (1025), і в Польщі підняла ся усобиця, як на Руси по Володимирі, тільки ще більш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом мали змогу не тільки вернути собі те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловили ся здобичю й невільниками. В Польщі в 1030-х роках зчинило ся велике замішаннє, народ вигоняв князів і духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернув ся до Польщі й почав поволі заводити лад. Він притім звернув ся до помочи Німеччини й Ярослава. Ярослав справді взяв його в свою опіку, видав за нього доньку, кілька разів помагав йому військом на ріжних ватажків польських, що не хотіли корити ся Казимирови. Польща тоді здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, що се він сам ставить на ноги небезпечного ворога.

Ярослав чув тоді себе надто сильним і могутним і мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зібравши майже всі землі батьківські (крім Полоцької землі), а може дещо й причинивши до них по пограничах, він став одним з найсильційших володарів тодішньої Европи і стояв в близьких і союзних зносинах з ріжними сучасними володарями. Насамперед тісні звязки вязали його з скандинавським світом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся він по поміч в трудних хвилях і приводив на Русь варязькі полки. Сам він був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Інгігердою на імя (а по християнському вона звала ся Іриною). Норвезький королевич Гаральд Сміливий, звісний вояка, що потім був королем норвезьким, довго пробував на Руси і оженив ся з донькою Ярослава Єлиса-ветою. Скандинавська повість (сага) про нього повідає, нібито Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерівним. Гаральд пустив ся в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах зложив пісню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождій Гаральд описував свої подвиги, славу, всякі прикмети і на закінченнє повторяв: а про те руська дівчина в золотому намистї мене не хоче.

Таких варязьких вояк богато було тоді на Руси, се був останній їх приплив, і під впливом його та памяти про давнійші приходи Варягів зложило ся те оповіданнє про варязький початок Руси і руських князів, що маємо в літописи.

Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францію, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Филипі, брала участь в державних справах, і на однім документї зістала ся її підпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо—Ана ргина, себто Аппа регіна.

Споріднений був київський княжий рід також з богатьма німецькими княжими домами, з угорським і з візантийським. З Візантиєю були весь час дуже живі зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Греків і добути для руської торговлї ріжні пільги, як за давніх часів. Післав сина свого Володимира з великим військом варязьким і домашнїм, морем на Царгород. Але похід не вдав ся. Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблів, і він завернув ся, а згодом відновлено знову приязні зносини з Царгородом. Се був останній похід Руси на Царгород.

Важнїйше одначе значіннє ніж в тих заграничних відносинах мало пануваннє Ярослава у внутрішнім житю України. Я вже згадав, що тут його пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другій половині своєї діяльности, і те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвітом і дало йому славу і память у пізнїйших поколінь. Він дбав далі про поширеннє християнської віри, про організацію церкви, росповсюдненнє освіти і культури візантийської, будував богаті церкви й иньші будови. Зараз по смерти Мстислава, зіставши ся „самодержцем" Руської держави, він на місцї славної побіди над Печенігами заложив нове місто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укріпленнями і поставив тут муровану браму, з церквою Благовіщення зверху, побитою золоченою бляхою—тому й звали ся „Золоті ворота" В сім новім городі поставив він, по тодішньому звичаю, монастирі в імя св. Георгія і Ірини (хрещене імя Георгія мав Ярослав, а його жінка Ірина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софії, що лишила ся величавою памяткою його часів. Будували її й прикрашали грецькі майстри. Олтар і головна баня були прикрашені мозаїчними образами, „мусією", як її називали; иньші части церкви росписані фарбами; богато того зістало ся й до наших часів, хоч і невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей собор служить найбільшою памяткою чистовізантийської штуки на Україні. Пізнїйші церкви, які маємо в Київі й по иньших містах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими місцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навіть цїкавійші, бо се робота наших майстрів; тільки, на жаль, сї церкви не заховали ся так добре як Софійський собор, що зістав ся цілий і зверху і здебільшого в серединї.

Про заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: „При нїм віра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирі стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладав ся, часто читав в день і в ночи: зібрав богато писарів і перекладав книги з грецької на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посїє, а иньші жнуть і споживають

83. Софійський собор-як він мусів виглядати

тепер богато добудов достатку— так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її мягкою—хрещеннєм просвітив; Ярослав засїяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки".

Иньша літопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дїтей старост і священиків триста душ і звелїв їх „учити книгам". Подібне діяло ся мабуть по всїх більших тодїшнїх містах.

В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховала ся дуже цікава такса: що саме мають право жадати для себе від людно-сти княжі урядники, виізжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на меті оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньші подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписуєть ся й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давнїх законів. Одначе до його часів може належати на правду тільки перша частина сеї збірки, де обмежуєть ся право пімсти і уставляють ся грошеві карикнязя. Так принаймнї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князі жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.

В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав

85-б. Домовина з білого мрамору в Софійськім соборі (з переду і з боку): вважають звичайно домовиною Ярослава.

проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зібрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити В від князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князів, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князів опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся їх дідам: „зібрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цілих пять родів.

30. Ярославичі. Так як і його батько, Ярослав, позбиравши землі Руської держави, потім роздав їх своїм синам. Смерть не застала його неспідівано, мав змогу розпоря-дити все перед смертю, але нічого більше не умів зробити, як віддати Київ від разу старшому синови, Ізяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути київським князем, але законною дорогою, а не насильством. Поділив землї між синами і наказував їм жити згідливе, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата.

Де далі тим більше ставало князів: число їх зростало на десятки й сотні, і все більше дробили ся княжі волости. Теперішні князі вже стидали ся так різати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним і безбожним, дозволеною вважала ся тільки війна, смерть в бою. Труднїйше ставало викорінювати князів також тому, що вони знаходили собі захист і поміч в своїй землі, у своєї громади. Проминули ті часи, як громада жила зовсім своїм житєм, сама собі правила ся і судила ся, відкупаючи ся від князів тільки даниною. Княжа вдасть, суд і управа їх мужів і намісників входила все глубше в житє громадянства, і не було від того спасення; отже й громадянство все більше мусіло цікавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих війн та перемін князів на своїм княжім престолі, хотіло взагалі як найменьше мати таких перемін, бажало мати свою окрему княжу сімю, яка б пильнувала землі, дбала про громаду і про її бажання. Через се уступало ся за князїв з такої сімї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скільки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць і зміни порядків. А слідом за тим давня держава Руська рішучо і безповоротно мусіла ділити ся на окремі землї, під управою своїх княжих родів, династій, що тільки по імени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсім самостійно і незалежно від нього.

Ярославові сини і внуки ще не розуміли ясно. куди воно йде, і з цїлої сили силкували ся позабирати землї від братів і иньшої рідні та зєднати у одно. Старший Ярославович Ізяслав, що дістав Київ по батьку, не був на стільки проворний та вмілий, щоб взяти се дїло на себе; тому спочатку три старші брати: київський Ізяслав, як найстарший, чернигівський Святослав, .мабуть найбільш енергічний і здібний між ннди.та переяславський Всеволод, хитрий і витрівалий,—спільними силами заходили ся загарбувати волости, відбираючи від молодших та слабших братів та братаничів. Та як позабирали від иньших, тоді і між ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Ізяслав у власній своїй волости, і розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та поділити ся собі його землями.

Пригода вийшла з степу. На місце Печенїгів, як я вже сказав, в наші степи прийшла орда Торків. Але се була орда слабка і на неї натискала ззаду ііньша, Половецька, що скоро розгромила Торків і в 1060-х соках присунула ся до українських осель. Вже 1062 р вона напала на Переяславщину і погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкоді мудрий, сим разом закликав братів в поміч; пішли всї разом на Половців, але ті таки їх побили і почали грабити українські землї по обох боках Днїпра. Київські люде, що ходили Всеволодови в поміч, прибігши з нещасливої битви, скликали на торговищі віче і постановили йти знову на Половців, що почали грабувати їх землю. Післали до князя свого Ізяслава, аби дав їм коней і зброї підуть на Половців. Але Ізяслав не згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердиті і чимало їх сиділо тоді поарештованих у княжім „порубі" (вязницї). Коли на вічу сказали, що князь зброї не дає, підняло ся велике невдоволеннє на нього і на його помічника, тисяцького Коснячка (тисяцькии був начальникові міста, найстаршим по князеви). Одні пішли сварити ся з Косііячком. иньші побігли розбивати княжі вязницї та виручати своїх громадян, иньші знов на княжий двір та тут почали переговорювати ся з князем і боярами. В Київі сидів тоді в неволї полоцький князь Всеслав. внук Ізяслава, сина Рогнїди. звісний як харак. терник і чудодій. Розгнївані на свого князя, Кияне почали вже пого-воріовати, що краще б їм поставити собі князем Всеслава. Почувши се бояре Ізяславові почали йоли радити, аби післав кого забити Всеслава, щоб справді не поставили його князем. Та Ізяслав побояв ся гріха. А люде, не добивши ся нічого від князя, справді кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Ізяслав кинув ся тїкати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали своїм князем. Всеслав став князем у Київі— але не на довго. Ізяслав пошукав помочи у свого швагра князя польського Болеслава і з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пішли їм на зустріч оружно. Та несподївано Всеслав в ночи втік з київського табору в свої полоцькі краї—не схотів рискувати за для київського стола, і так зіставив Киян. В нашім славнім Слові о гіо.іку Ігоревім зістала ся пісня про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в ночи вовком ходив, З Київа до півнів до Тмутороканя забігав, Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебігав. В Полоцьку йому заутреню у святої Софії звони.пі Він у Київі зачув ті дзвони. К.іюками спер ся він о конї, скочив він ік Київу І діткнув ся ратищем золотого стола—Київа; Скочив звідти лютим звірем з під Бі.ігорода І повіяв ся у синїй млї...

Кияне, зіставши ся без князя, кликали до себе Святослава і Всеволода, але ті теж не насмілили ся наставити свої голови. Кияне му-сЇли назад прийняти Ізяслава, і той кріваво пімстив ся на участниках повстання. Але зміркувавши з сих подїй, як слабо сидить Ізяслав на своїм київськім столї, Святослав потім змовив ся з Всеволодом і пішов на Ізяслава з військом, вигнав його з Київа і поділив ся його землями з Всеволодом (1073).

Недовго й Святослав панував у Київі та володїв братнїми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слідами пішов Всеволод, силкуючи ся загорнути як найбільше земель собі, а як найменьше зіставити иньшим князям—потемкам братів, котрих він усїх пережив. Ті не давали ся, при всякий нагоді старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половцїв. силкували ся видерти назад свою батьківщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотіла мати князями своїх „отчичів", синів свого князя, ніж далї перекидати ся з рук в руки, від одного князя до другого. Пятнадцятилїтнє князюваннє Всеволода в Київі пройшло в неустанній боротьбі з отими обділеними князями „ізгоями", як іх звуть. Вони сочили його з усїх боків, а перед між ними вів Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпіли люде від нього і від його Половецьких орд, що він наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся від нього батьківщини, що він йому і всьому потомству Святославовому відібрав-Були віки Троянові, минули лїта Ярославові, Були полки (війни) Олегові -Олега Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сїяв стріли по зе.м.ії. Вступав в золоте стремено в Тмуторокані— А вже як дзвін чув великий Ярославів син Всеволод.

31. Половецька біда. Всеволод держав ся до смерти. хотів з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Свято-полк. Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсім. Бо користаючи з усобиць княжих. Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на ііоднїіірянські землі, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилі спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половці обступали міста й тримали в облозі, поки не піддавали ся. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою верпіла ся тепер з новою силою віл сих половецьких нападів.

Плачеть ся мати Ростиславопа По юному князї Ростиславі. Засмутили ся квітки жалем. Дерева з тугою к землі похили;

В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом, погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тоді в Стугнї, тікаючи від Половцїв (В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велів воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий).

Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяців, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де ііодїти ся, пересиджував у Ідіуторокаіг, іпо стан тоді пристановищем для тих неприкаянних князїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, походом іти на Всеволодові землі, а вже Всеволодовіі зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в Ольговій батьківілинї, в Чернигові, то той зі заткненимн ухами і сидів—щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнілі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста", „я з того села"-так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину"-жалісно оповідає літописець про сю біду.

Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустів. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тїкалн далї на північ, в оезпечпїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями. Скликали всіх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька лїт. Але нарешті князї утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половців. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103—1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Україні дуже тішили ся з того, що князї нарешті взяли ся боронити землі спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половців й иньших князів до них заохочував, і по смерти Святополка закликали його на київський стіл, против княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В літописях заховала ся гарна пісня про тодїшнїй погром Половців, як вони мусіли тікати куди видко від Мономаха.

Та про те той тяжкий час половецький не проминув без сліду. Вже й перед тим печенїзька біда підорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодішнього українського політичного й культурного житя, тепер половецька доправила. Богато народу розбігло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се відбило ся тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє—на так званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тоді з позики лихва брала ся дуже висока, і хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусів відробляти за лихву, або за позику, праця ж цінила ся дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсім на вічного свого раба обернути такого довжника. На місце давнїйшого свобідного народу стали множити ся люде невільні, „холопи", раби, так звані „закупи"—такі що довг відробляли. На місце дрібного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопів і закупів, в великім числї. Напр. оповідаєть ся, як князї розграбили двір княжий в Путивлі й забрали, там сімсот душ „челяди" (невільників)! „Руська Правда" новійшої редакції, зібрана десь коло Л20 р., дуже добре відбиває у собі такі тодїшнї господарські і громадські порядки: на кождім місці в ній стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, що довг і поневоленнє стали прикметою сього часу.

Се викликало велике незадоволенні.: між людьми. По смерти Святополка в Київі счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидів, з котрими вів ріжні дїла покійний Святополк, громили також урядників і взагалі богатих людей. Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народі князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим ділом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдоволеннє народа на оогатих. Правда, що і по сім Мономаховім зменьшенню процент зіставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсім для нас ясна).

Все се дуже підірвало економічну силу Поднїпровя й приготовило культурний і політичний упадок тодішніх українських центрів.

32. Відокремленне земель і земський устрій. Любецькі постанови 1097 р., хоч, не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком політичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землі. Признаючи, що кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князів з їх волостей та зібрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнійші князі не залишали і далі нагоди, причепившись до якої небудь приключки, відібрати волость у слабшого свояка і зовсім полишити його з нічим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь уділ в спільній дідизні княжого роду, а перед усім має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся- якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нікому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разі могла бути певна, що иньші князі не будуть мішати ся в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, місцеві князі й бояре, вважаючи на бажання людности й землі, будуть приладжувати ся, приміняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собі иньшого князя,—бо се в тодішніх обставинах було зовсім не трудно.

Власне разом із розмноженнєм князів і осїданнєм їх в певних землях, розвиваєть ся отся важна зміна в відносинах князя і землі, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воєнну силу, на орану з ріжініхчужеииць Барягів і всяких зайд. готових виробляти злюдьми що хоч, і як бувало давчійше. Дружини тепер були малі, і ні з чого було утримати великої, і дружина ся з осїданнєм князїв осідає теж в землі.

З заволок вояків-купцїв зона перетворяєть ся в господарів-поміщиків, бо торговля взагалі упадає в сім часі, через утрату степових, полудневих доріг, а економічна руїна давала богато невільних або напів невільних, кріпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемішуєть ся з місцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою місцевого громадянства. Князь чує силу сеї верстви і пильнує потрапляти їй.

Громада забирає велику вдасть над князем і коли не вдоволена його управою, без церемоній жадає від нього, аби перемінив те чи се бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство--то значить боярство і міщанство більших міст, в иньших—всім порядкує саме боярство, відтиснувши рядове міщанство на заднїй плян. Органом громадської контролі над князем і його управою стає віче, то значить збір народній: в нїм можуть бути всї свободні люде, з міста і з цїлої землі, хто прийде; одначе тон задавало звичайно місцеве ооярство. Таке віче, зібравши ся з якої неоудь нагоди, обсуджувало всякі справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князів, що завидущими очами тільки й дивили ся на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости. щоб його звідти висадити й самому сїсти. Я оповів вище про таке київське повстаннє против Ізяслава— перший такий бурхливий виступ народнього віча. Вони стали потім явищем досить звичайним.

В деяких землях громадянство умисно міняє як найчастїйше князів. не лаючи їм закорінити ся, і всї діла переймає на віче та його виборних урядників, а князя зіставляє при самім начальстві над військом так було в Новгороді. У нас на Україні до того не приходило: суд. управа, всї справи лишали ся за князем та його урядниками, але віче держало їх під своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, і князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо часті звістки маємо про віча київські, але без сумніву і по иньших землях віче давало себе знати,—хіба де занадто розвинуло ся .боярство та взявши князя в свої руки, відсадило назад иньшу громаду: так було в Галичині.

Взагалі з відокремленнєм земель кожда жила, своїм відмінним житєм і инакше воно розвивало ся по ріжних землях, хоч заразом розвивались і все глубше закорінювались і спільні прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях і приложене до місцевих судів і управи. Коли порівнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руській Правді старшої редакції (зробленої в доугій половині XI в.) і молодшої (з часів Мономаха), з пізнійшим правом ріжних земель, як воно відбиваєть ся в тутешніх записях права, ми бачимо велику подібністі), а се показує, що основи київського права були прийняті скрізь (особливо вражають подібности між Руською Правдою й пізнійшим Литовським Статутом. що виріс на праві найбільш відокремленої частини Київської держави— земель Полоцьких). Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і штука візантийсько-руська, що розпливали ся з Київа протягом двох століть, аж до його упадку. Одна була віра і церква і своєю одністю церковною, єрархічною, вона скріпляла внутрішні звязки земель, бо всї вони підвластні були київському митрополитови, і владики та вище духовенство в значній части виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другій половині XI в. і розвиненого особливо при ігумені Феодосії, що зробив з нього найбільше огнище чернецтва на цілу Руську державу), рахували кілька-десять єпископів, що вийшли відси на ріжні єпархії. Все се, невважаючи на відокрем-леннє земель і ріж-ні відміни в їх житю, далі звязу-вало певною внутрішньою звязею та одностайністю землі Руської держави,особливо українські, зближені племінними звяз-ками, географічною близькістю і всякими иньшими звязями За сї два столітя-від другої половини XI і до середини XIII віку власне росте й виростає ся внутрішня звязь, не вважаючи на розклад політичний, на відокремленнє земель та ослабленнс тої властн, що мав над ними давнійше київський князь.

Ярославові сини і внуки, які засідали на київськім столї в другій половині XI і в першій половині XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад Київської держави, запобігти отому відокремленню земель. Сї їх силкування трохи припиняли, трохи запізняли те відокремленнє, та кінець кінцем воно все таки поступало все більше наперед.

33. Землї-князївства. Першою віддїлила ся, і то найбільш різко—Галичина, під властю Ростиславичів, внуків Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнім походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потім його висадали відти дядьки і він умер у далекім Тмутороканї. Галичина і Волинь разом дістали ся Яро-полкови, сину Ізяслава київського.

Але сини Ростислава Рюрик, Володар і Василько, виросши стали доходити батьківщини і кінець кінцем докучили так Всеволодови, що він відобрав їх батьківські волости від Ярополка Ізяславича і віддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сім Ростиславичі мііцно осіли ся на батьківщині, поділивши її між собою: західню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звеннгороді) Володар, полудневу (столиця в Теребовлї)-Василько. Ярополк пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростяславичів наслав на нього убінника.

Бувши енергічними, відважними, здатними політиками Ростиславичі потрапили оборонити сю українську закраїну від усіх ласих сусідських рук-від Поляків і Угрів, і від своїх же свояків, волинських та київських князів, що хотіли Галичину прилучити назад до Волипи та до Київщини. Син Володаря Володнмирко, князь проворний і хитрий, ще більше скріпив сю землю, повигонявши братаничів і всю зібравши в своїх руках. Галичина і без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькі напади анї княжі усобиці, і через те богато людей переходило туди з ііпьшііх українських земель. Тепер же зібрана в одних руках, стала найсильнїйшою з українських земель. Князі її держалн ся осторонь, пильнували, щоб иньші князї до них не встрявали і сами в иньші землі не лишали ся. Але за те забрали в Галичині велику силу бояре, даючи ся в знаки і людям і князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений і поважаний між усїми українськили князями: йому присвятив співець Слова о полку Ігоревім похвальні слова, представивши, як він .сидить. високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми зелізними полками—заступив дорогу королеви, зачинив Дунаєви ворота". Але у себе дома мусїв Ярослав корити ся і перед боярами, що мішали ся навіть в його домашні, родинні справи.

За Галицькою землею відокремила ся Чернигівська: уже за Мстислава, і потім за Святослава Ярославовича вона відділила ся була від Київа, як ьелике і сильне князїство; але Всеволод захопив її в свої руки і не хотів дати Святославичам. Вони одначе відбили собі єною батьківщину і від любецького зїзду засіли тут сильно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича-Гопиславича. Були се князї здібні, енергічні, і земля їх тримала ся чірно. Тільки шкодила їх велика амбіція: вони не вдоволяли ся своїми чернигізськими землями, хотіли панувати і в Киіві, і з Переяславі, пізиише і і. Галичині, і з того виходили війни, від яких герпіла часами Чернигів-щина дуже сильно. Тісно Олеговичам було в Чернигіншннї. бо рід їх множив ся, земля ділила ся на все меньші уділи, і через те че мала такої сили і значіння,—хоч між собою, у себе дома жили Олеговичі досить згідливе, передаючи волости від старшого до меньшого.

Лекше було глухій, в поліських лісах та болотах заходній Турово-ін-інській землі; край хоч бідний і неродючий. був затишний від ворогів своїх і чужих, і лекше міг від них оборонити ся. Наскучивши, що київські князї ними перекидають ся, посилаючи то того то сього їм у князї, Турівцї в 1150-х роках винайшли свого „отчича", потомка Святополкового: бо Святополк був турівським князем колись. Сей „отчич" засїв в Турові, і хоч як київські князї його заходили ся відти вибити (двічи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: Турівцї міцно тримали ся, і так себе оборонили, що вже потім мали спокій від посторонніх князів. Тільки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами.

99. Собор св. Спаса в Чернигові.

Коло тогож часу відокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний і досить захищений сей край тримав ся старших Мономахови-чів. Та вони хотіли держати і Київ, і сидючи на Волини, все силкували ся захопити Київщину, а переходячи на київський стіл, передавали котромусь молодшому бра-тови волинські землі. Але з другою половиною XII в., як Київ починає упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все більше держаться своєї волинської землї та боронять її від ворогів (від Поляків особливо, а далі почала нападати на Волинь і Литва). Земля поділила ся на дві головні части: Во-лодимирське іі Луцьке князівство, а далі на дрібнійші іце (Белзьке, Пересопницьке, Бзерестейське, Дорогичинське й ин.). Але з кінцем столітя князь володидирський Роман звязав Володимирське князівство з Галичиною, а його потомки обєднали Волинську землю цілу її тісно звязали її з Галичиною в одну сильну державу.

34. Боротьба за Київ і його упадок. Київ і Київщина також хотіли відокремити ся під управою старшої лїнїї Мономаха, котрого покликали на київський стіл Мономах був князь сильний і політик добрий, у.мів держати Київ міцно в своїх руках, і тдк само його син Мстислав. Але по сме:іти Мстислава вийшло замішаннє серед саііих Ліономаховичів, тому що не було виробленого порядку в переході княжих столів: лїнїя Мстислава хотіла задержати Київ у своїх руках, з молодші Мономаховичі приставали, пішла між ними війна і користаючи з того захопив Київ чернигівський князь Всеволод Ольгович. Де далі тим більш заплуганою ставала ся боротьба, все більше було охочих до Київа, тому що з ним звязувала ся стара слава головного княжого стола, і київський князь вважав ся старшим між князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! Кияне з початку підтримували Мстиславичів цїлою силою, поголовне в похід ходили, сподїваючи ся, що поможуть його синам Ізяславу, а потім Ростиславу укріпити ся і зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, що нїчого з того не виходить, стали відтягати ся, як найменьше мішати ся до княжих війн і сварок—нехай сварять ся між собою і не мішають в то землю. Та се теж мало помагало. Часами бодай на кілька лїт наставав спокій, як на київський стіл попадав князь досить сильний і впливовий, так що супроти нього притихали иньші й відкладали свої претенсії до кращої нагоди. Але часами підіймало ся таке замішаннє, що князі міняли ся не то що року, а й по кілька місяців і тижнів. І все се находило з військом, товкло ся по землї, нищило хо-зяйство, грабувало мешканців, купців, робило розстрій в торговлї. Ще гірше як князї наводили в поміч Половцїв: ті вже нїкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тільки сили. А осмілені княжими усобицями далі почали й самі набігати на українські землї, особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових походах, а тепер знов почали, з початку не сміливо, а де далї то гірше. В 1170—1180 рр. просто житя від них не стало. Приходило ся цілим військом виходити в степи, щоб охороняти від половецьких нападів купецькі каравани та стерегти границь від нападів. Молодші, сміливійші князі пробували так як за Мономахових часів приборкати Половцїв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцїв Ігор князь новгородеїверський на Половцїв з братами: се той нещасливий похід, оспіваний у Слові о полку Ігоревім, що скінчив ся погромом Ігоревого війська і неволею для нього самого. Кілька разів ходили походом київські князї Святослав і Рюрик; часто пускав ся в наїзди на Половцїв Рюриків син Ростислав. Але не ті були князї, як за часів Мономаха, коли він з Святополком київським трясли цїлою Україною; тепер князї поділились, поріжнились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисел, люде, особливо богатші, кидали неспокійні краї, мандрували в північні сторони, або на захід, на Волинь та в Галичину. Не удало ся приборкати Половців і сумні слова Слова о полку Ігоревім лунали як похоронний спів над політичним житєм тодішньої України: На ріцї на Каялї пітьма світ покрила. Розбігли ся Половцї по Руській землі як хиже гнїздо. Вже підняла ся хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю...

35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальські князї підкопували силу і значіннє київських князів і Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тоді як задавали вони останні болючі удари Київу. в українських землях зложила ся нова ііолїтична сила на заході. Вона хоч не обеднала цілої України, як Київ, але все таки бодай для західньоі України, тоді сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне житє ще більш як на столітє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини).

Він виступив на політичну сцену в тім часї, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дїд Ізяслав, а звернув очі свої на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князівства, і віддач брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і тепе-рішнею оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, нїби ведучи його на князівство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичі посадив свого

До тогож суздальські князі, потомки молодшого Мономаховича Юрия (“редки пізнійшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князї не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, кори-стаючи з того, що князї на Україні пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. післав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді яко мога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю, і потім в Київі Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим понизити. Пізнїйше, як на Україні трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ-Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), поділивши між собою Київщину, стали жити в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на Рюрика його зятя Романа і чернигівських князів і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня, що справді трудно було всидіти кому небудь в Київщині.

Після сього Київ упадає вже зовсім і пізнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьіни, Розлила ся туга по Руській землі, Печаль сильна тече через землі Руські— А князї самі між собою коромолу конали, А погані з побідою набігали на Руську землю— співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок.

Володимиру потім одначе удало ся втікти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури; за помічю Нїмцїв і Поляків вернув ся він до в Галичини і тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки—заволодіти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правління попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотів їм іти в лад Але Роман узяв помічне військо від своїх свояків польських князїв, і з ними року 1199 війшов у Галичину. Сим разом він був уже обережнїйший, не пускав з рук Володимира, і з часом, як иньші князї повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синів в одну велику, сильну, богату, обеднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землї, як би не ріжні перешкоди.

Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки— під час тих усобиць, які заварили ся на Україні з Всеволодової інтриги. На Україні тодї, після того як Роман засїв у Галичі, покладали на нього великі надії, як на князя смілого, енергічного, удатного. Він прославив ся своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала тодї північним українським землям, і на Половців. Про приборканнє Литви довго потім ходили ріжні оповідання; пізнійший литовський історик Стрийковський оповідає переказ, як то Роман, мстячи ся Литві, уживав литовських полонян.ників до тяжких робіт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку. яка потім задержала ся на довго: „Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш! Про походи Романа на Половцїв ходили пісні, але їх тільки відгомони дійшли до нас. в тім родї як уривок в Галицькій літописи:

Кинувсь він на поганих як лев. Переходив їх землю—як орел. Сердитий був він як рись А хоробрий був він як тур... І губив їх—як крокодил.

В Галицькій землї, засівши вдруге, Роман звів велику боротьбу з боярством; сучасний польський літописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: „не побивши пчіл, не їсти меду". Мабуть в тих оповіданнях Кадлубка про немилосердні вчинки Романа таки багато видуманого. Та між народом ся його сувора росправа з боярами в кождім разї збільшила тільки с.іаву Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землї і користаючи з своєї власти, тїснило й кріпостило простий нарід, і не було на нього нї суда нї управи. Відказувано на пиху і жадність боярських верховодів, що держали великі дружини свої, заорали в свої руки всі уряди і не було на Їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькій літописи, писаній з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарікань на боярські інтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в одній со-рочцї, залишений такий, що й на землю не дивить ся, „Галичане ж огли коло стремени його". Тому вся прихильність і спочуте народу було по стороні Романа в його боротьбі з боярством.

Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всїй Україні, а й по сусїднїх державах: так відзивають ся про нього сучасні письменники грецькі, польські. І ся слава будила на Україні надїю, остатню надію, що от може таки в особі Романа виступає нарешті чоловік, який заведе лад на Україні, візьме о руки князїв й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи постороннїм інтриганам, в тім роді як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв і иньших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пішов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне відступили від свого звичайного правила—не мішати ся в княжі усобиці; вони відчинили перед Романом ворота Київа.

Даниліови було тільки три. Василькови оден рік: управу поийня молода княгиня Розданова, оддала ся під опіку ії обопону угорського короля Андрія, приятеля іі союзника Романового. Угори, як ми знаіємо, вже здавна бажала пройти за Карпати та прилучити до себе українські землі закарпатські, галицькі, як держала вже підкаопатську, -Орську Україну. Тепер з проігепня Романової родини й її прихильників угорський королі- скористаз, щоб взяти на себе роліо ;верхника Галичини Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул .короля Галичини і Володимирії. Під його опікою мала правити в Галичині Романова княгиня іменем малих Романовичів.

Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з ріжними князями, що мали охоту "а галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними визначали ся особливо сини Ігоря Святославича, героя славного „Слова о полку Ігоревім" За помічю бояр вони засіли в Романових землях, але також не помирили ся з боярськиМ самовільством. Вояое почали інтригувати проти них. а Ігоровичі те побачивши, задумали їх порізати: при якійсь пагоді удало ся Їм богато бояр побити— кілька сот, як каже літописець. Тоді недобитки боярські стравили на Ігоревичів Угріві захогіявши в сеої руки, повісили їх -подїя не бувала доти на Україні. бо зпичайно навіть під час повстань "шановано особу княжу. По її боярство завзяло ся не дати ніякому; князеви закорінити ся в Галичині й умисно почало перекидати ся князями- кликало одного і помагало йому засісти на столі княжім, а потім кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попередньцго забирати ся.

Серед тих неустанних війн, змов і інтриг, в вічній трівозі й небезпецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тїкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлібом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їхв високім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом ні перед. якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелі, не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив,—і від нього навчили ся того завзятя.

Від польсько-угорської угоди володіли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князі волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володіли майже цілою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу і тут було по стороні Данила: боярських верховодів не любили за кривди народні, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях— віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичині стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 році, під час татарського нападу в Київі бачимо налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ і східню Україну і пізнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше що були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князі в Східній Українї за чверть столїтя ще більше подїлили ся й ослабли. На перешкоді одначе стали Татари.

37. Татарський погром. Середно-азійські степи, що стільки вже нашкодили нашому житю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові хижі орди кочові, на місце тих що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожитю з ним,— викинули ще раз хижу й дику орду на шкоду і погибіль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Україну.

Се новий рух звісний нам досить докладно в своїх початках, не так як попередніх, що їх початки звичайно зіставали ся незвісними. Знаємо, що причина до сього нового руху вийшла від монгольських орд полудневого басейну Амура. Племена сї довго не грали ніякої знач-нїйшоі ролі, стоячи під властю своїх західніх сусідів Турків. При кінци XII в. їх обеднав оден з племінних вождів Темуджін і з ними зачав підбивати собі сусїднї племена турецькі й татарські (Татарами як загальним іменем, звали ся у сусідів племена монгольські й сумежні, і під сим іменем виступають Монголи з своїми підвластними ордами в наших і взагалі в європейських джерелах). Темуджіна проголошено „Чінгізханом", самодержавним володарем. Еін підбив дальші краї: Тангути, північний Китай, потім зачепив ся з ханом Туркестану, або Ховарезму, як його тоді називали, погромив його, а за сим виникла справа походу в каспійсько-чорноморські степи, що служили продов-женнєм степів туркестанських; крім того є звістка, що Половцї брали участь в боротьбі Туркестанців з військами Темуджіна і тилі накликали його на себе. Темуджін визначив в похід свого сина Джучі; сей одначе ухи-лив ся, і в похід післано воєводу Субутая. В 1220 р. Субутай знищив Закав-казє, потім через Дербент пройшов на північний Кавказ; Половці стріли його з ріжними сусідніми племенами—Ясами, Черкесами й ин , але Суботам намовив Половців, аби відступили від них, погромив тих, а потім звернув ся на Половців і страшенно знищив їх на Подоню (1222 р.).

Половці тоді звернули ся до наших князів, просячи у них помочи. Останніми часами князі жили з Половцями в більшій згоді; Мстислав Удатний був жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князів помогти Половцям: як їм не помогти, казав, то вони піддадуть ся Татарам і ті ще з більшими силами упадуть потім на Русь. Се було по трохи правда, тільки та була біда, що князі, р-шивши помагати Половцям, занадто далеко пішли в своїй услужности. Вони зібрали військо з цілої України й пішли з ним в глибину степів, шукати Татар (1224). Битва стала ся на р. Калцї (тече в Азовське море під Маріуполем). Українські полки били ся добре, але Половці не додержали полку, кинули ся тікати й наробили замішання в нашім війську. Наші кинули ся теж тікати і настав страшенний погром. Сила людей згинула. Тільки Мстислав київський з своїм табором не втїк, а боронив ся; але він піддав ся на слово бродникам (степовій Руси), що були в татарськім війську, а ті не додержали слова: видали його з иньши-ми князями Татарам, і їх задушено, положивши під дошки, на котрі посідали потім Татари обідати!

По сім татарське військо вернуло ся назад і попустошивши По-волже пройшло степами до Туркестану. На Україні забули про Татар і думати, а тим часом завойованнє Чорноморя по сім походї у Татар стало рішеною справою і її тільки відкладали до слушного часу. В 1227 р. Тездуджін вмер, державу його розділено між синами—вони мали нею володіти під зверхнею властю великого хана, котрого з поміж себе мали вибирати. Західні краї віддано Бату, Джучієвому сину, тому що так призначив батько. Бату (або Батий, як його звуть наші лїтописцї) мав зайняти ся завойованнєм Чорноморя. 1236 р. він рушив сюди з старим Субутаєм. Самих Монголів в його війську не могло бути богато, головно були там Турки; в наших джерелах вони звуть ся Татарами.

Похід почав ся від каспійсько-уральських степів. Татари спустошили волзьку Болгарію, землі московсько-суздальські й рязанські і пройшли аж на верхівя Волги, все нищачи й побиваючи. Відси подали ся в чорноморські степи—кінчати з Половцями. Тут пробули коло двох літ і розгромили Половців, що подали ся тікати на захід, головно на Угорщину. Потім Татари звоювали північний Кавказ, а з осени 1239 р. взяли ся до українських земель. Взяли приступом Переяслав, пограби-ли, людей побили, кого лиш запопали; навіть владику вбили, хоч взагалі мали звичай не зачіпати духовенства. Друге військо татарське приступило під Чернигів; князь тутешній став до бою з усіма силами, але не устояв і з великими стратами мусів уступити ся. По сім місто здобуто і спалено. Стільки говорить наше одиноке джерело—Галицька літопись. Додає, що під час сього походу хан Менке приступив і під Київ: ставши над Дніпром оглядав його, дивував ся великости й красі й післав намовляти Киян. Ті не піддали ся, але князь тутешній по попередніх подіях стратив відвагу й покинув Київ. Взагалі під час сього другого татарського походу князї йдуть в ростіч, як горобці, кождий сам про себе,—хоч при першім приході (1223) вміли стати одностайно.

107. Галицько-волинська держава XIII—XIV в.

Потім минув рік. З кінцем 1240 р. Татари, перепочивши в степах, рушили на захід, і першим ділом приступили під Київ та обложили його своїм величезним табором. Страшенне вражіннє робила ся хижа і дика орда. Від рипу возів, від реву верблюдів та іржання кінських стад не чути було голосу в місті, оповідає лїтописець. Але не вважаючи на се страшенне пригнобленнє, Кия-не, побачивши по Переяславцях і Чернигівцях, що чекає їх, сміло взяли ся до оборони під проводом воєводи Дмитра, присланого сюди Данилом. Бату приступив від Дніпра і поставив тут свої тарани до розбивання мурів.

Татари взагалї були досить зручні в облозі городів. День і ніч неустанно били вони в стїни; стіни почали валити ся, люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, і страшно було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити і світ затьмив ся від стріл,— каже сучасник. Оборону відбито, Татари здобули мури. Втомлені тяжкою битвою, відпочивали вони потім цілу добу. Користаючи з сеї перерви, Кияне напружили всі свої сили, поставили укріплення наоколо перкви Богородиці Десятинної, старої Володимирової катедри, і сюди зібрали ся боронити ся далі. Укріплення були слабкі, Татари взяли їх другого дня відразу. Тодї люде з відчаю кинули ся ховати ся на хори Десятинної церкви, Величня будова, не витримавши тягару такої маси людей, впала і покрила їх своєю руїною. Було се 6 грудня 1240 р. Скінчила ся історія старого, княжого Київа. Що стало ся з недобитками київськими, джерела не кажуть; згадують тільки, що Дмитра Бату помилував „задля хоробрости його" В пізнїйших часах звичайно всяку руїну в Київі прикладано до сього татарського погрому. Але в дїйстности вже перед тим, за остатнє столїте, Київ пережив два люті спустошення і чимало меньших, а не одно таке, шо пережило татарський погром, згинуло пізніише.

Стративши чимало часу під Кнївом, Бату спішним мар-шом пройшов через Київщину, Волинь, Галичину, спішачи ся на Угорщину, по слідам Половців. Ніхто не ставив ся про-тив нього: вість, що Київ упав і Татари йдуть далї на захід, навела тут такого страху, що всї тїкали куди видко: князї, бояре і прості люде Бату здобував городи, які легко здобували ся, або намовляв людей піддати ся, і як послухали, то побивав; котрі ж городи держали ся міцно, минав іх і йшов далї. Взято приступом Володимир, столицю Волини, й побито людей; лїтопись каже, що в Володимирі не зістало ся живої людини, церкви були повні трупу. Галич взято теж, і иньших городів богато. Осібні полки татарські спустошили Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи війська, які пробували їм противстати Бату з головним військом пройшов на Угорщину через „Руські ворота", з верхівя Стрия на верхівя Ляторицї. Над річкою Солоною погромив він угорське військо, опанував Угорщину й показував охоту осісти ся тут. Але прийшла вість про смерть головного хана, і Бату, що сам хотів стати головним ханом на його місце, пустив ся назад, щоб взяти участь в виборі. Весною 1242 р. він спішно перейшов назад через Україну, небавлячись ніде, й подав ся далї на схід.

Головним ханом Бату не удало ся стати й він зістав ся з своєю ордою кочувати в каспійсько-азовських степах. Ханський двір отаборив ся на нижній Волзі, де потім заявило ся цїле місто Сарай (коло теперішнього міста Царева). Орди підвластні розложили ся в степах до самого Дніпра. Бату вислав до князів, аби приїздили до нього з поклоном, на знак своєї покори, й розіслав своїх людей збирати дань з „улусів"—тих країв, які вважав собі підвластними. Для східньої України, як і земель великоруських почала ся темна і гірка татарська.доба.

38. Татарщина. Тим часом як на чутку про прихід Татар замикали ся міста, а князї, бояре і всякі иньші значні й богаті люде розтїкали ся куди видко, в тойже час знаходили ся люде, оселї й цїлі краї, які думали скористати з сього перелому, сього пополоху, з сеї руїни старого житя. Користаючи з того страху, якого нагнали Татари, хотїли вирвати ся вони з старого князівсько-дружинного устрою, пережитого, важкого, незносного, щоб не знати тяготи княжих урядників, не знати боярства з його правами на землю, кріпацтва, невиплатних довгіві й тяжких одробітків, не терпіти від безконечних княжих усобиць, насильств і поборів княжих військ...

Сі люде цілими громадами піддавали ся Татарам, мабуть іще під час першого переходу Бату через Україну (зимою 12401 р.). Вони обіцяли давати Татарам данину збіжем, бути під їх безпосереднею властю в покорі і послуху, і не хотїли більше знати ніяких князїв: хотїли правити боярами, особливо на печатках, поки хани мали більшу власть в Орді, держали в порядку своїх людей і не позволяли їм кривдити „татарських людей". На податки, на хозяйство пеьно таки навіть лекше їм було під Татарами як під своїми князями та боярами. Але бобрам, вищим духовним і всяким богатим людям, що привикли жити під особливою опікою й захистом князїв і дружин, під татарською зверхністю ставало дуже непривітно, як упав князівсько-дружинний устрій. І вони переходили звідси тули, де далї держав ся княжий устрій—на північ, або в західні українські землї. Виходили й несли з собою книги, святощі, образи, твори штуки, памятки й здобутки тутешнього культур-

110. Печатка галицького князя, мабуть Льва Даниловича, уживана його внуком.

ного житя. І Поднїпровє хоч не пустїло зовсім, хоч простий, робучий нарід тут лишав ся, але не ставало тут культурного житя: воно ледви маячило далї, знайшовши собі захист хіба в деяких монастирях. Людність же не підіймала ся в своїх інтересах вище справ щоденного прожитку; не було кому замовляти книг, ікон, риз і всяких дорогих окрас. Нікого не інтересувала історія тутешнього житя, і тому ми так мало про нього знаємо.

39. Король Данило. Старе житє політичне, громадське й культурне після упадку Поднїпровя мало у нас захист і прибіжище тільки в Українї західнїй, в державі Галицько-волинській. Саме тепер вийшла вона з внутрішніх замішань, стала міцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиєвім поході, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стіл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри підтримували против Романовичів, і по сїм настав спокій. Данило взяв собі Галичину, Василько Волинь, але як перед тим так і потім брати жили в незвичайній згоді і тіснім порозумінню, так що того поділу між ними не було слїдно й обидві землі були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетїв над нею, починив руїну по дорозї, але не захитав тутешнього устрою й тутешніх відносин. Навіть питаннє про татарську зверхність—чи має хан і орда Татарська вдасть також над західньою Україною, якийсь час зіставала ся невиясненою. Але не довго. Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби віддав Галич якомусь иньшому князеви, що випросив собі від Татар грамоту на галицьке княженнє. Данило побачив, що як він не поклонить ся ха-нови, не признає зверхньої власти його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусїв їхати в Орду й поклонити ся ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. З гірким чутем оповідає вірний Данилови літописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому:

Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дістав від хана подвержденнє своїх прав на свої землі, але за те мусїв признати себе татарським -холопом, підручником.

„І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини, плакали ся з його обиди, але ще й більше тішили ся, що вернув ся цілий".

Хоч гірко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся подорож дуже зміцнила його становище. НЇхто з сусідів не важив ся тепер зачіпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тоді трясла ся ціла Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захід.

Данило одначе не мирив ся з підданством Татарам і ждав тільки хвилї, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошніх громад против князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських землях і знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрібним зломити сей рух і татарську зверхність, що на тім руху опиралась. Під час своєї подорожи до Татар Данило стрів ся з послами від папи, що їхали до хана, і ті богато йому наговорили, як то папа збирає для боротьби з Татарами всї християнські держави Европи. Вони радили удати ся під опіку папи і Данило в братом справді почали переговори з папою, щоб дістати від нього поміч. Але папа помочи не міг дати, натомість заохочував прийняти віру католицьку, себто змінити те в чім ріжнила ся від неї віра православна, а для заохоти обіцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, але родина намовила його, і 1253 р. папський легат (посол), що приїхав з короною, коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши, що помочи від папи не дістане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим більше що ті переговори про прилученнє Українцїв до католицької церкви будили невдоволеннє серед громадянства. В докір Данилови і його зносинам з папою оповідали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обіцював поміч „меча святого Петра", але Роман на те не звабив ся: він показав свій меч папському послови й сказав, що поки має власний, чужого меча не потрібує.

Відносини з Татарами у Данила тим часом на стільки вже попсували ся, що й стративши надію на своїх сусідів, Угрів і Поляків, Данило власними силами рішив ся почати війну з Татарами. 1254 р. вислав він свої полки на „людей татарських" на Побоже і Погорину, другого року воював підвластні Татарам громади над Случею і Тетеревом. Громади не піддавали ся, а й піддавши ся на ново відпадали Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то він може зовсім зруйнувати полїтичне житє України, завзяв ся знищити його.

За Данилові походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав був похід на Волинь; але його сили були для сього за слабкі.

Се оповіданнє дбаємо в пізнїйших записях; про зносини папи з Романом не маємо сучасних звісток. Можливо, і такі зносини були, але чи папа справдї обіцяв Романови корону, не можемо знати.

Тоді з Орди прийшов иньший воєвода Бурундай, з великим військом. Але не покладаючи ся на силу, він задумав зломити сили Романовичів хитрим підступом: поводив ся з ними по гіриятельськи, називав „мир-никами", ординськими союзниками, не підданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрізь, що йде походом на Польщу через Волинь, і приступивши до волинської границі, післав до князів, щоб стріли його як свого старшого, инакше буде вважати їх за ворогів. Аж тепер зрозуміли Романовичі ту татарську хитрість. Були зовсїм не приготовані, гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Вурундая з поклоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укріплення своїх городім, зробили свою землю безборонною від Татар. Не осмілили ся противити ся, бувшії й руках Вурундая; мусїли піс.іати своїх людей розкидати укріплення. Тільки Холм, улюблене місто Данила, котре він вибрав і прикрасив гарними будовами і сильними укріпленнями, зістало ся не зруйноване князї натякнули тутешньому намісникови, аби не послухав їх людей—і той догадавсь і не піддавсь Татарам,

Сей удар добив Данила. Впали його сміливі пляни боротьби з Татарами. Даремно шукав помочи у сусїдів, даремно силкував ся зміц-няти свої сили прилученнєм сусїднїх земела польських і литовських; хоч і захопив деякі важні городи (напр. Ліоблин, деякі волости литовські для своїх синів), але широкі його пляни й тут не здійснили ся, підрізані татарською напастю.

Не міг освоїти ся з гадкою про татарську вдасть над собою, як московські князї, що під татарською зверхністю скріпляли свою силу і вдасть. Розхорував ся й умер скоро після Вурундаєвого погрому 1264 р.).

40. Галиицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдало ся здійснити Данилу, не дало ся також і його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значіння. Але не вдавало ся їй захопити також східню Україну, а тим меньше—розширити ся скільки небудь трівко коштом своїх західнїх сусїдів, хоч до сього брали ся декотрі князї дуже енергічно. На сході далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а західні землї були занадто чужі, щоб їх привязати скільки небудь трівко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дістав навіть великокняжий стіл на Литві, але вмер скоро, і ся комбінація пропала; згодом галицькі князї тратять всякі впливи в землях литовських, а далї Литовське князівство стає небезпечним сусідом і починає простягати руки й по галицько-волинські землі. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в Орді—як бороли ся ріжні татарські верховоди. Але загалом зверхність татарська не була тут така тяжка як у землях московських і східнїх українських. Татари не мішали ся у внутрішні справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, які побирали від часу до часу.

По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але він не довго пережив брата і по смерти Василька не стало давнійшої згоди серед братаничів. З поміж Данилових синів визначав ся особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодїти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столї засісти, але се не вдавало ся. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині; здасть ся якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорий наджупан бережської столиці називає себе його урядником.

На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности і штуки—„книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цілій землі і по нїм не буде", так відзиваєть ся про нього літописець. Але він був тихої вдачі, до того зломаний хоробою, що не давала йому можности виявити енергічну діяльність. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичі волинські, і всї землі галицько-волинські зібрали ся знову в одних руках—князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се кіязь могутний, правитель добрий, і земля тішила ся під його панованнєм спокоєм і достатком; так говорить звістка польського літописця, і те саме кажуть деякі пізнїйші спомини (галицької або волинської літописи для сього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для пізнійших часів панованнє Юрия зістало ся золотою добою світлости, богацтва і слави Галицько-волинської держави. Цікава річ, що на печати своїй Юрий титулуєть ся „королев Руси", як і його дід. Самого його ся печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на троні, в короні, з скиптром в руках. На його часи (а може й ще ранійші—часи Львові) припадає важна подїя: церковний роздїл України. Після того як Київ підупав, київські митрополити стали все частїйше перебувати в північних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит після одного татарського пополоху таки й зовсім туди перебрав ся. Тоді галицькі князі вистарали ся собі у патріарха і цісаря візантийського, щоб у них була осібна митрополія (1303), і так ослабла ще одна звязь західної України з східною (бо Поднїпровьє далі зістало ся при давнїй митрополїї).

По Юрию зістало ся два сини, Андрій і Лев, що правили до 1320-х років; з початком 1320-х років не стало їх обох і вони не зіставили мужеськогопотомства. Се було дуже небезпечно для Галицьке - волинської держави, з усїх сторін окруженої завистними, завидющими сусїдами, що чекали тільки якогось замішання, аби нею на Угорщинї, в Польщі, в Литві, що манили галицько-волинських князів надїями щось урвати у тих земель, в сїм часї утихли: сї держави упорядкували ся і тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати від них напасти при першій нагодї. Але сим разом, видко, нїяких значнїйших замішань нї в Галичині ні на Волини не стало ся, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриївичів, сина Юриївни Марії і Тройдена князя мазовецького (в Польщі), Болеслава на імя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну віру й друге імя Юрия, на честь свого діда, і в 1325 р. засїв на галицько-волинськім престолі.

Становище його було одначе не легке. Він все таки був чужаницею, всї дивили ся на нього підозріливо, а бояре вважали, що він з їх ласки дістав ся на стіл і хотіли всім правити його іменем. Се йому не подобало ся, він обсаджував себе повірниками своїми, ріжними зайдами, Чехами й Нїмцями, а се давало привід до незадоволення: говорили про нього, що він спріяє католикам тільки. хоче завести католицьку віру, ви-корінити православну. Бояре, не вдоволені Юриєм-Болеславом, що він не слухає їх так, як хотіли вони, самі ширили такі поголоски на нього й викликали не вдоволеннє в народі, що він наводить Нїмцїв, дає їм усякі права, а Українців собі легковажить.

Помітивши се невдоволеннє, Польща й Угорщина задумали скористати з сього, щоб захопити собі галицько-волинські землї. В 1339 р., при нагодї трактату, уложеного між польським королем Казимиром і угорським королем Каролем, вони мабуть умовили ся і що до Галичини і потім на підставі тої умови заходили ся спільно коло її завойовання. Було се повтореннє спішської умови 1214 року. Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати, на тій підставі, що за Данила угорський король нїбито володів нею. Але з Казимиром він уложив ся в справі обопільного наслїдування— як що у одного не буде синів, скажім у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, і навпаки. Тож угорський король обіцяв Казимирови помогти здобути галицько-волинські землі, відступав їх йому в державу, тільки задержував для Угорщини право викупу. Така умова стояла між угорським і польським королем пізнійше- мабуть на тім же стало між ними вже в 1339 роцї.

Бояре тим часом, незадоволені Юриєм-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною—змовляли ся посадити його у себе князем. Уложивши з ним угоду, зробили змову на Юрия Болеслава і дня 7 квітня 1340 р. отруїли його в Володимирі. По краю скрізь пішло зараз повстаннє, повбивали тих нелюбих католиків чужинців, наведених Юриєм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столї в Володимирі; Галичиною стало правити боярське правлїннє, що своїм князем признавало Любарта, а стояло під началом Дмитра Дедька, „наставника або начальника Руської землі" —так зве він себе в одній свойї грамотї.

Тодї зараз же, на першу вість про смерть Юрия-Болеслава, на основі попередньої угоди рушило в Галичину угорське військо під началом палятина Вілєрма і польське під проводом самого короля. Дедько, зачувши про польський і угорський похід, покликав на поміч Татар. Угри, здаєть ся, вернули ся з дороги. Казимир, довідавши ся про Татар, теж злякав ся, і покинувши ті пограничні замки, які встиг узяти, пішов чим скорше назад, з добичею.яку встиг захопити. Слїдом прийшли вісти, що Татари готовлять великий похід на Польшу за сей польський набіг на Галичину. Се дуже затрівожило Казимира і він зачав переговори з Дедьком, щоб той не насилав Татар. Так стала ся умова—Казимир присяг не зачіпати Галичини, а Дєдько—не зачіпати Польщі. Здавало ся, що Галицько-волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на Галичину, не вязав ся своєю присягою. Як тільки проминула татарська гроза, він зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрішеннє від присяги, став тільки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кілька літ, доки йому удало ся захопити її. Десь коло р. 1345 він почав війну, але відірвав здаєть ся тільки Сяніцьке пограни-че і мусїв помирити ся з Любартом, що панував над Галичиною до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мішали ся в галицькі справи, несподїваним нападом захопив Галичину і частину Во-лини. І так розпочала ся боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-волинській державі і почала нову добу в житю українського народу—литовсько-польську.

41. Погляд ня українське жите київської і галицької доби. Таким чином в середині XIV віку скінчила ся самостійність українських земель: Галичину захопили Поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а иньші князівства, які лишили ся в Київщині і Черни-гівщинї, теж перейшли під власть литовських князів. Державне житє українське урвало ся.

Про те який був устрій політичний і громадський за часів державного українського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Україна складала ся з більших і меньших князівств, старших і мень-ших, і вони з розмноженнем княжого роду все ділили ся й меньшали переважно. Київський князь вважав ся найстаршим між князями, „замість батька", і його иньші князі мали слухати ся. Якийсь час так і було— особливо коли на київськім столї трапляв ся князь енергічний, сильний; але з другої половини XII в. старшими хочуть бути суздальські князі і умисно підривають київських, а далї з кінцем XII в. для всеї західньої України стають старшими галицькі князі. Київ ще якийсь час зіставав ся центром для Поднїпровя, а далї тратить і тут своє значіннє.

В своїм внутрішнім правлїнню всї князї вважали ся вповнї самостійними, оден князь другому не мав мішати ся в правлїннє. Князь правив, опираючи ся на свою дружину, яку тримав з своїх грошей, з тих доходів і даней, які на нього йшли. З початку ся дружина була дуже рухома: вона, як і князї, переходила з землі до землі, з князями і без них; далї осїдаєть ся, сказати б—вростає в землю й зливаєть ся з земським боярством. Вся управа, законодавство, політика, суд, на-кладаннє і збираннє податків, лежали в руках князя і його дружини, що правила його іменем. Громадянство мішало ся часами, коли бачило непорядки, і в деяких землях такі „віча" громадські, де розбирали ся й обговорювали ся всякі справи, були досить частим явищем, князї признавали се право за вічем—ставити жадання, а навіть зміняти князїв. Але як князь себе чув досить сильним, то він не дуже прислухав ся до сього всього й старав ся придавити таку діяльність віча. Віче одначе теж було виразом не так всього громадянства, як його вищих верств, особливо міського боярства.

Простий нарід взагалї не мав впливу; княжа управа стояла під впливами боярства, а селянство і просте міщанство через ті недогоди, які переживала Україна, попадало все в більшу вдасть боярської верстви. На місце свобідної людности зростало все більше число несвобідних (холопів, челяди) і півсвобідних—наймитів і закупів, що відробляли своєю працею свої довги і дуже часто кінець кінцем також попадали в вічну неволю. Княжа управа і право—як бачимо з усього, більще дбали про інтереси й вигоди маючих властителїв, бояр, нїж про простий нарід, і коли заступали ся за нього, то хіба під страхом повстання або иньших незвичайних прояв. Не підіймала різко свого голосу в оборонї народу й церква, що виросла в невільницьких відносинах Візантиї і більше радила слабшим і залежним, аби слухали ся й корили ся, анїж сильним і могутним, аби не зловживали своєї сили.

Придавлені такою економічною неволею, а не вміючи добити ся собі голосу в політичнім житю й змінити неприхильні громадські й політичні обставини, народнї маси не цїнили свого державного житя. Тим пояснюють ся піддавання громад під безпосередню власть Татар, аби спекати ся князїв і боярства, і їх зовеїм спокійні, без протесту, переходи під власть литовських князїв. Терплячи від суспільних і економічних недогод, вони не оцінювали тої національної ваги, яку мало самостійне державне жите. Тим часом з національного становища багато значило, що ся державна самостійність боронила наш нарід від поневолення його иньшими народами і від використування наших сил економічних і культурних для розвою і зміцнення культури якоїсь иньшої державної, пануючої народности. Поки державний устрій був свій, князї, боярство і церква, стоячи на тій самій народній підставі, що й маси народнї, засобами й силами держави й народу приготовляли й розвивали національну культуру. Ся культура і тепер до певної міри служила інтересам народніх мас, а ще більше мала послужити йому з дальнійшим роз- боєм народнім і сильнїйшим розбоєм своїм. В сю добу, як ми вже знаємо, культурне житє -освіта, школа, письменство, артистична гвор-чість, підпали дуже сильному впливу церковному, візантийському, і се в значній мірі відірвало їх від народнього житя, відчужило від народу. Але під чужою, церковною покривкою проривали ся й тепер сильні своєнародні течії, а з дальшим розвоєм народ-нього житя сї народнї течії повинні були брати гору над чужими елементами культури все більше і більше—колиб се народне житє не зазнало таких переворотів і потрясень, які приніс йому упадок державного житя.

42. Культурне житє України і вага його. Вище було згадано, що християнство на Україні і візантийські впливи зачали ся певно ще геть перед Володимиром, але потім як властю його і його наступників (особливо Ярослава) воно було поширене по всіх землях Руської держави, візантийські впливи і візантийська культура взяли рішучу перевагу над иньшими—особливо східнїми, персько-арабськими, і культурне житє на довго набрало сильної церковної закраски, що налягла і на освіту, на письменство і на артистичну творчість (мистецтво). Освіта й книжність вважали ся помічним засобом для християнської побожности—аби через читаннє побожних книг люде набирали ся християнського духу; письменство головно було в руках духовенства; артистична творчість в значній мірі обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не тільки у нас, а і в західній Европі в тих часах; світський, мирський елемент з часом скинув з себе церковну шкарлупу там—так само скинув би і у нас.

Освіта довго обмежала ся тїсними, переважно духовними кругами. Поширенню її в ширших масах перешкоджала слабка організація шкільної науки. Наше духовенство переймало ті форми науки, які практикували ся в Візантиї. Там же зрідка тільки, при більших монастирях та катедральних церквах вела ся наука більш на шкільний спосіб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменній, найчастїйше духовній людинї, і та вчила її одинцем, абошонайбільше—в товаристві кількох таких учнїв. І у нас переважала така одинична наука над шкільною, а через се освіта і книжність поширювала ся досить пиняво.

Найчастїйше наука кінчила ся читаннєм, рідше писаннєм та рахунками; всякі иньші відомости добували ся читаннєм книг; але тих книг було мало, і то найбільше книги богослужебні. Тільки в більших центрах освіти можна було доступити вищої науки, навчити ся писати літературно, по тодїшнїм понятям, і вивчити ся грецької мови, щоб читати грецькі книги без перекладу. Таких людей, що стали на верхах сучасної грецької освіти, ми стрічаємо вже від першого поколїння по охрещенню—такий наприклад був митрополит Іларіон, пізнїйше напр. Кирило єпископ турівський (в XII в.) й автори деяких анонімних (безіменних) творів. Було їх одначе все таки не богато і більшість тодїш-нїх письменників були самоуки, що писали як уміли.

Як у грецькій літературі та в тих перекладах, які робили ся у нас і приходили готові з країв болгарських і сербських, найбільше було творів церковних і релїгійних, призначенних для зрозуміння християнства та направлення на побожне християнське житє,—так і те письменство, що розвивало ся у нас, найбільше йшло сею ж дорогою. Писали ся проповіди, побожні получення, жития святих місцевих. Таке писав в XI віцї митрополит Іларіон, автор похвали Володимиру Вел., св.

Феодосій печорський—автор поучень, мніх Яков і св. Нестор—автори житий Володимира Вел, Бориса та Глїба, і св. Феодосія, ігумен Данило—що описав свою подорож до Святої землі. В XII в. звісні: митрополит Клим. Кирило єпископ турівський, автор молитв і проповідей, ґеорґІй Зарубський; в XIII в. Симон і Поликарп, автори печорських житий, Серапіон проповідник. Сих знаємо поіменно; далеко більше письменників зістало ся по іменам нам не звістними, і самі писання їх пропали: заховало ся головно те, що перейшло в північні, великоруські землї й там заціліло; тим часом в XII в., особливо з другої половини зносини Київа з тими землями слабнуть все більше; на Українї ж через пізнїйші лихолїтя мало що заціліло. Тому й не маємо справжнього понятя про наше старе письменство.

Поза релігійним письменством найбільш розвинуло ся літописаннє. Хоч воно вийшло в переважній части з рук людей духовних і богато займаєть ся церковними справами, але дає дуже богато для зрозуміння тодїшнього житя. Що знаємо “ житя культурного, економічного, громадського—головно знаємо з літописей. Там зацїлїли уривки народ-ніх оповідань, пісень, писання літературні, документи. Се справжній архив нашого культурного житя. Деякі части лїтописей визначають ся незвичайною свіжістю, безпосередністю, сильним відданнєм духа часу. Мало котрий нарід може похвалити ся таким інтересним лїтописаннєм. А те ж що маємо—се тільки уломки, відривки того старого літописання, що попали в літописні збірники, які дійшли наших часів.

Оден такий збірник був уложений в Київі в першій четвертині XII в. і сюди війшли памятки київського літописання XI в.—се так звана Старша або Начальна літопись. В кінці XIII в. десь в північній Волини була уложена друга збірка, де до Начальної літописи додані київські записки XII в., потім галицька літопись часів Данила і волинські записки другої половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеї дорогоцінної збірки ми знали б дуже мало що з української історії.

З иньших нецерковних писань дуже цікава наука Мономаха своїм дітям, де він оповідає про своє житє. З творів поетичних зацілів оден—дорогоцінне Слово о полку Ігоревім 1185 року. Воно визначаєть ся високими поетичними прикметами і заразом важне як проречисте свідоцтво про довгий і широкий розвій світської дружинної поезії, що єднала до купи елементи народньої пісенної творчости з книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твір, се Слово з другого боку має богато спільного з иньшими творами кінця XII і поч. XIII в, що представляють нам сучасну учену поезію і артистичну прозу, як слова Кирила турівського, слово на збудованнє стіни в Видубицькім монастирї 1200 р., Моленнє Данила, Галицька лїтопись. Сї твори вказують на вишколеннє, виробленнє стилю, довгу літературну традицію.

В области плястичної штуки богато маємо памяток будівництва церковного, трохи малярства, чимало мінятюр (кольорових рисунків в рукописях), богато виробів золотничих, прикрашених рисунками й емалсю. На всїх сих полях з грецькими майстрами працювали наші місцеві мистцї, більш або меньш зручно, а не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу техніку Візантиї і вносячи свою власну оригінальність в мотиви і манеру творчости.

Розмірне може найменьше помітно грецької сеі своєрідности в будівництві київської доби, хоч і тут місцеві майстри відбігали від грецьких взірців; далеко більше оригінальности виявляє будівництво галицьке, але нажаль - воно заховало ся в дуже мізерних останках. Високим артизмом визначають ся декотрі київські памятки малярства книжного (мінятюрового). Але найбільше свободи й оригінальности все таки виявляють памятки місцевого золотництва.

Тут місцевий майстер від початку задержав за собою найбільш свободи від візантийського впливу і далї свобідно сполучав мотиви схід-нї з візантийськими, старі традиції з новими модами. Хоч і тут в найбільш тонких роботах—як наприклад в емальових образках, місцеві майстри не могли зрівняти ся з візантийськими, але місцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли порівняти його з сучасним майстерством західно-європейським. Взагалї Україна XI—XIII в. стояла на рівні з Західньою Европою в культурнім житю— воно було тут відмінне, бо стояло під иньшими впливами, але не було низше від захід нїх земель.

З часом, через ослабленнє зносин, впливи візантийські почали слабнути, а перенесеннє центрів політичного українського житя на захід, до Володимира і Галича, зближало його все більше з житем за-хіднїм. Від галицького житя XII—XIV в. взагалї дуже мало зацїлїло, але з того що маємо бачимо виразно сполуку українсько-візантийських основ житя з західнїми впливами. Тутешнє громадянство українське не цурало ся їх, живучи в тїсних зносинах з західнїми своїми сусїда-ми. Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом і католицькою вірою, який грецьке духовенство силкувало ся прищіпити в східній Україні. Князї заводять собі латинські канцелярії для зносин з західнїми землями, латинські печатки. По більших містах осїдають кольонїї німецькі на німецькім праві, пересаджуючи західні впливи на Україну. В описах тутешніх церков раз у раз стрічаємо предмети за-хіднього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основі русько-візантийській, людність міцно держить ся свого і в своїх латинських грамотах князї зазначують свою національну свідомість титулуючи ся „князями всеї Малої Руси".

Взагалї національне культурне житє України XI XIV вв. пред-ставляєть ся дуже інтересно; воно повне житя, руху, енергії, обіцюва-ло богато своїй народности, а навіть і культурному людському житю взагалї. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинути ся й підрубав його в самім корені. Правда, простому народови не солодко жило ся під своїми князями та боярами, і мало його тїшили ті культурні задатки. Але не стало лекше йому, як на місце своїх прийшли чужі пани. Обставини суспільні й економічні через те не покращали, а погіршали, становище народу—також. А національному і культурному житю нанесено удар, від котрого воно не могло поправити ся—і до нинішнього дня.