ЧАСТИНА ПЯТА.

Упадок козаччини і українського житя.

98. Обмеження гетьманської управи. Союз Мазепи з шведським королем мав великі наслідки для українського житя. Він дав притоку правительству московському—цареви Петрови і його помічникам взяти ся сильнійше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили.

З початку полишило Україну в повнім завідуванні гетьмана і старшини, але потім все покорочувало вдасть гетьманську і самопорядкуваннє українське. Кожду переміну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, ніби то потверджують ся „статі Богдана Хмельницького", і Україна стоїть на тім, на чім до Москви приставала, але в дійсности відносини України до Москви все далі й далі відходили від порядків Хмельницького. Правда, від того щоб завести на Україні податки московські і управу московську—від сього наміру московські бояре після народнього повстання за Бруховецького відступили, або краще сказати—на иньші часи то відложили. Поки що зіставили Україну ніби то у власти гетьмана і козацької старшини; але посадивши своїх воєводів по всїх більших містах і свої залоги військові, звязали ту гетьманську управу так, що ані ворохнути ся було їй. Всі важнїйші справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всїм правительство московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшині, певне було, що сї московські прислужники і від себе за всїм будуть слідити, аби Москві чимсь прислужити ся. Та сим московські правителі ще не були вдоволені, бо вели до того, щоб зовсім скасувати всяку окремішність українську та порівняти Україну у всїм з землями московськими. І тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної справи.

Хоч Україна, несподївано захоплена Мазепиним переворотом, анї рушила ся на поклик гетьмана, але московські правителі вхопили ся за сю нагоду. „Мазепина измена" нїби то кинула тїнь на Українців, ославила як зрадників все українське громадянство і, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядків, щоб запобігти зрадї на буду ще.

Під першу хвилю, коли важно було стримати Україну від усякого нахилу в Мазепин і шведський бік, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибір нового гетьмана, щоб його Мазепі противставити, але справу затвердження прав українських відложили на пізнїйше, мовляв на спокійнїйший час.

Коли пройшов найгорячійший час і Шведів знишено—старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили охоронити Україну від самовільства московських генералів і всяких начальників, що за час Шведчини, посилаючи ся на воєнні потреби, хозяйнували на Україні як хотіли, не питаючи ся нї полковників, нї гетьмана, страшенно гнобили нарід не шануючи ніяких прав нї законів. Цар на сї пригадки нїби то згодив ся, старі права потвердив, але гетьманській власти давнійшого значіння вернути не схотїв. Навпаки, за кілька днїв по тім потвердженню (Зі липня 1709 р.) призначив московського боярина Ізмайлова „бути при гетьманї для порядковання разом з ним всяких справ, за спільною радою,—з причини останнього повстання на Україні і запорозького бунту". Ізмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Україні і всього правління гетьманського і старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом і старшиною. Рік пізнїйше додано ще одного такого резидента, і стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резіденшю перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могла зараз арештувати гетьмана і старшину, якби за ними виявило ся щось підозріле.

Сим одним уже підірвано гетьманську вдасть і відібрано гетьманови давнїйше значіннє. Нїчого він не міг зробити без відома, а властиво— без дозволу царських резідентів, і кождий на Україні розумів, що сила не в гетьманї, а в тих резідентах, в царських міністрах та ріжних довірених людях. Вони далї оспоряджали ся на Україні як хотіли по своїй волі. Правительство царське обтяжало Україну постоями військ московських, що страшенно оббірали людність українську. А козаків ганяло в далекі сторони, на копаннє каналів, на будову кріпостей, в околицї Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, „на линію"—як тоді казали, і там козаки гинули й мерли цілими тисячами, а котрі й вертали ся, то потративши здорове і весь припас, а не діставали за се нїякоі заплати.

Полковник Черняк, їдо був при роботах на Ладозькім каналї, в 1722 р. так описував сю козацьку біду в доношенії своїм росийськоаду сенатови: „При Ладозї у канальної роботи многеє число козаків хорих і померших знаходить ся, і що раз то більше умножають ся тяжкі хороби—найбільше вкорінила ся горячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелїннєм господина бригадіра Леонтиєва без жадного бачення немилостиво бють при роботї палками,—хоч і так вони її не тільки в день і в ночи, а навіть і в днї недїльні і празничні одправляють—без спочинку до неї приганяють. Бою ся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік—що їх хіба третя частина в минулім році до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покірнїйшим моїм писаннємі рабсько прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботї і аби не була переведена на иньші місця для зачинання иньшої роботи—сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі,—але щоб пустили їх до дому принаймні в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осінь, до роскиса і плюскоти".

В народнїх піснях теж зістали ся ще, хоч слабі спомини сих канальних робіт. Орлик, пізнїйше пригадуючи Запорозцям сю біду, толкував їм, що се „Москва" умисно хотїла військо козацьке вигубити і для того „по кількадесят тисячей козаків указами своїми спровадивши, одних тяжкими і незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з ящурками і з вапном помішаним потруїли"...

Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та ніхто не осміляв ся підняти голос против волї грізного царя. Нїхто не був певний нї свого житя, нї тим меньше—свого уряду.

Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу підданеє під такий пильний догляд, ще і від себе вмішував ся, визначав полковників і старшин сам своєю волею, против волї і без відомосте гетьмана. Ріжні пролази за дарунки генералам та міністрам діставали собі уряди на Україні, поминаючи гетьмана, і потім і в вус собі не дули на нього. Почали далї давати українські уряди не тільки Українцям, а й Великоросиянам, Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловіка, і коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха—вказали йому на одного з царських довірених людей Петра Толстого, а потім цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам від себе дав Толстому стародубське полковництво, найбільший з полків українських. Так зроблено перший початок, і потім все більше роздавано полковництва великоросийським офіцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковників з Українцїв.

Мішаючи ся так в управу українську в усяких справах малих і великих та чинячи тим велику замішку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманській управі, щоб показувати на ті недоладности та немов для кращого порядку все більше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. Скоропадського він і призначив на гетьманство тому, шо він був старий, плохий недотепа і ним лекше було по своїй волї обертати. Старшина хотіла Полуботка, так цар, оповідають, не згодив ся: він, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськім забрали велику силу ріжні його свояки і особливо молода і гарна гетьманиха Настя, з Маркевичів родом: про неї казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Іван (гетьман) — плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним, завів великі непорядки, хабарництво і неправду в військовім судї. Посилаючи ся на такі непорядки в гетьманській управі, цар в 1722 р. приготовив новий удар українській автономії. При гетьманї поставлена була рада, так звана „малороссійская коллегія", з шести великоросийських старших офіцерів, з тих гарнізонів (залог), що стояли на Українї, з брігадіром Веляміновим у головах. Ся колегія мала пильнувати судів і приймати скарги на всякі суди і уряди українські—навіть на найвищий військовий суд і військову (гетьманську) канцелярію. Мала наглядати, щоб від старшини не були кривди і тісноти козакам і посполитим і за порозуміннєм з гетьманом робити против того всякі заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярією і всякими писанями, що туди входять і звідти виходять. Мала пильнувати всяких доходів українських, приймати їх від війтів і урядників і видавати на військові та всякі иньші потреби. А про всякі непорядки мала доносити просто сенатовн.

Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярії і в судї і в зборі доходів, і старшинськими кривдами: що у козаків і посполитих землї за

311. Іван Скоропадський.

бирають, в кріпацтво повертають. Даремно Скоропадський іменем „всїх малоросийських людей" з плачем і слїзми просив царя не вірити, оповіданням про ті непорядки, не ламати старих прав і порядків українських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сторони ті нові порядки показати, розіслав по Українї друкований указ і в нїм писав, що колегія заводить ся на те тільки, аби старшина людей не кривдила, і додав свій наказ, даний колегії, де згадувало ся про

кривди старшинські.

Страшенний се був удар і гетьману і всій старшині, всїй гетьманській управі. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегії чи її голови, а за гетьманом з старшиною тільки порожнє імя зіставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом підіймав против неї поспільство, обіцюючи суд і управу на старшинські кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель і незаконно закріпощених людей та показував стежку до нової колегії з усякими скаргами в сих справах.

99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок. Скоропадський так був вражений тим, що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною і в усїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відповіли, а як старшина нагадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками", і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в дїлах нема замішки".

Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди.

Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на ділі нові великоруські правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всі жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана.

Голова нової колегії Велямінов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшині, всім роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брігадір і президент (колегії), а ти проти мене нїщо!" Старшині похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а на пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому,—я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом і генеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колегія позаводила небувалі податки і збори, против давнійших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, гіокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть,—допускали ся ще більших самовільств і кривд, ніж Українці. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої. А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої і непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти—десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся каліками. Рахують, що за пять лїт 1721—5 отак згинуло на тих роботах—на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!...

Полуботок, чоловік сГісргічний і перейнятий любовю до свого краю, не мігдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих українських прав служать ріжні українські непорядки, він пильнував завести кращий лад в українській управі і зробити край кривдам старшинським, на які посилав ся цар Петро. Росписав універсали, під тяжкими карами забороняючи старшинї уживати козаків на свою службу. Заводив кращі порядки в судї, щоб не було там хабарництва і судї для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах сільських, сотенних і полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засідало в судї кількох—аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляції — як на рішеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завів кращий лад в навищому військовому судї.

Одначе правительство московське тільки посилало ся на ті непорядки та кривди, щоб за їх притокою „Малую Россію к рукам прибрать", як поясняв потім політику Петра його повірник— отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядків не тільки не сподобали ся московським правителям, а навпаки—накликали на нього великий гнів їх. А то тим більше, що він разом з тим не переставав вкупі з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською відповідю) дозволу на вибір нового гетьмана, скаржив ся на непорядки і грубе поводженнє великоросийських правителів і посилав ся на статі Богдана Хмельницького против тих нових порядків. Коли Велямінов прислав скаргу на Полуботка, що він противить ся колегії, цар Петро рішив ще далї покоротити права українські, викликав Полуботка до

313. Павло Полуботок, полковник чернигівський, наказний гетьман.

Петербурга з иньшою головнійшою старшиною, а щоб на Україні меньше було взагалі старшини і козацтва під сю пору, наказав вивести військо козацьке на полудневу границю—мовляв стерегти Україну від Татар В Петербурзі Полуботок з старшиною подали цареви прошеннє, щоб Україні повернено старі права. Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького ніхто не має мішати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегія мішаєть ся в судові справи, приймає скарги і таке иньше. Але разом з сим наспіло прошеннє з Стародубського полку, де просили завести московський суд і полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошеннє підстроїв Велямінов— щоб против домагань старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности і касувати далї українські порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну свого довіреного чоловіка, Румянцева, щоб він розпитав ся між козацтвом, чого вони хочуть-чи давнїх порядків українських, як Полуботок з старшиною, чи порядків московських, як Стародубівцї, а заразом щоб зібрав відомости про кривди людям від старшини.

Полуботок, довідавши ся про се, зрозумів добре, до чого воно прямує і чим може скінчити ся. Румянцев з Веляміновим легко могли добути від людей такі відповіли яких їм було треба, особливо, що Україна зістала ся без старшини і не було кому запобігти тому. Перед грізним московським начальством люде здебільшого відповідали б так, як їм відповіли піддавали, значить богато зібрало ся б голосів за заведеннє московських порядків на Українї—ше як би до того подавала ся надїя, що людям повернуть землі забрані старшиною. Незможучи сам виїхати з Петербурга, Полуботок післав від себе людей на Україну з наукою, як поводити ся при тій ревізії старшинських кривд яку буде вести Румянцев, і які давати відповіли на його запитання.

Разом з тим, на його бажаннє, козацьке військо, що стояло на полудневій границї над р. Коломаком, вислало до царя свої прошення, де скаржило ся на всякі кривди від нових великоруських правителїв, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ і знищеннє народу від них, та просило знову дозволу на вибір гетьмана по давнім і порядкам.

Не було в тім, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівав ся, що Полуботок так іде йому впоперек дороги, звелїв арештувати його і всю старшину, що була з ним в Петербурзі, і всадити до вязницї. Також наказав арештувати всїх хто складав коломацькі пункти і прислати їх до Петербурга. Не маючи в чім обвинуватити Полуботка в його політичній дїяльности—бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слідство про його правліннє полкове та про господарство про кривди людям і козакам, які звичайно тоді були за кождим старшиною—в тих скуплях земель козацьких, в кріпощенню. Так його тримали під слідством кілька місяців, і не діждавши ся того кінця він умер в осени 1724 р., в Петропавловській кріпости.

Ся смерть його у вязницї зробила велике вражіннє на Українї, особливо між старшиною. Полуботка прославляли як героя—мученика за Україну. Оповідали, що він сміло докоряв Петрови за нарушеннє українських прав, доводив, що придавленнє України не робить йому ніякої чести—далеко більше слави правити свобідним і вдячним народом, ніж гнобити його силою. Пригадував вірність і службу Українців, і докоряв цареви, що за ті служби кріваві платить їм гнівом і ненавистю: „За те все ми замість вдячности здобули тільки зневагу і поневірку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всі ті біди і кривди наші тепер ще збільшили ся під теперішніми порядками: начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні—знають тільки, що їм все над нами чинити можна". Розгніваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, і звелїв всадити до вязницї. Але як довідав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити і лїчити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки і відповів: „За невинне стражданнє моє і моїх земляків будемо судити ся у спільного і нелицемірного судиї, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом". І справді скоро після того умер і цар Петро. Так оповідали на Українї, і по старих домах українських дуже часто можна було стрінути портрет Полуботка і під ним підписані слова „з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови":,.Вступаючись за отчизну, я не боюсь нї кандалівнї тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель моїх земляків". Одначе Полуботок на сих портретах не подооає на дійсний портрет Павла Полуботка: малюєть ся він тут далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько Леонтий, Котрого помилкою помішали з його сином Павлом.

100. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол. Україна зістала ся безбороню в руках колегії й Велямінова. Визначнїйші старшини сидїли в вязницях в Петербурзі, всі иньші присїли з страху від царського гнїву і карі не насміляли ся піднести голосу против всесильного Велямінова, а ріжні підлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московські порядки на Українї. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкіна, в Чернигівський теж Великороса Боґданова. Україну наповнено великоруським військом: в декотрих полках стояло по цілому полку, в декотрих по половинї і більше. Все се військо против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, і колегія накладала на удержання московських військ все нові й нові податки і побори. Так напр. в 1722 р. вона зібрала 45 тис. рублів податків і 17 тис. мір муки для московських військ, а в 1724 вже 140 тис. рублів і 40 тис. мір муки. І разом з тим далі нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. Козаків над Каспийське море, на р. Сулак, будувати кріпость св. Хреста, в 1724 р. їх велено вернути, але на їх місце вислано свіжий відділ козаків, теж десять тисяч, і так далі...

Страшенна руїна нависла над Україною і люде вже не знали,

315. Звичайний (хибний) портрет Полуботка.

звідки сподївати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змінила відносини. Його жінка і наступниця Катерина з своїм головним помічником Меньшіковим не чула себе так сильно і певно, як грізний Петро, і вважала потрібним дешо попустити—між иньшим і Українї. Тим більше що заносило ся на нову війну з Туреччиною, військо козацьке потрібне було для війни, а заразом побоювали ся петербурські правителї, щоб українська старшина, розгнівана всїм попереднім, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшіковим збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колегію—повернути давні порядки в управі і скинути новозаведені податки. Одначе знайшли ся й рішучі прихильники Петрової політики, які завзято противили ся таким відмінам. Особливо Толстой між ними посилав ся на наміри покійного царя, що він умисно не позволив-поставити гетьмана і покоротив вдасть полковників і иньшої старшини, „даби Малую Россію к рукам прибрать",-в тім напрямі вже зроблено богато, а заразом підкопано становище старшини, піднявши против неї поспільство „полковники й старшиньі сь подданньіми пришли втз немалую ссору, і нїяк не можна тратити сих здобутків Петрової політики, повертаючи Україну до старих порядків. Сі голоси взяли гору, і все скінчило ся на дрібних полекшах: випущено з вязниць арештованих старшин—котрі ше там не повмирали. Також зменьшено трохи податки і замість походів на Сулак заведено грошевий даток Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, імператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся Меньшіков. Меньшіков же, захопивши величезні маєтности на Україні, був не в згодї з малоросийською колегією й стояв за приверненнє старих українських порядків. А скоро по тім Меньшікова повалила партія Долгоруких, захопивши під свої впливи молоденького імператора, ті ж Долгоруки були противниками взагалі Петрової полїтики, хотїли вертати все до старини, так що ся зміна тільки ще скріпила заміри повернути Україну до старих порядків.

Зараз переведено її наново з-під сенату в міністерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колегію і заведені нею податки і побори. Старшин, яких ше тримали в Петербурзі, пустили на Україну, а натомість Велямінова притягли до слідства за ріжні непорядки, на які скаржила ся старшина. І нарешті найважнїйше-рішено перевести вибір нового гетьмана. З тим уже літом 1727 р. вислано на Україну тайного совітника Наумова, щоб він вчинив вибір гетьмана і був при нім резідентом. В тайній інструкції поручено йому не допускати вибора иньшої особи як тільки тої, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол. Про те одначе щоб противити ся такій волї царській, старшина агії гадки не мала. Рада була, що відновляють ся старі порядки і прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже підхожий чоловік для Українців, нетільки що його петербурське правительство призначало. Він був старий козак,—казали, що мав сімдесят лїт, а може й більше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена і люде не зневірили ся в можливости вибороти для українського народу свободу і крашу долю.

Був оден з близших товаришів Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нічого не буде. Тримав ся здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом ніколи не; встряв в якусь ворожу для України справу—вів свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, які не замазало рук своїх кривдою народньою. Так шо справді можна було радіти такому гетьманови.

Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана і по сїм дня 1 жовтня (октября) в Глухові вчинино парадний вибір. Наумовприїхав на площу під церкву, де стояло військо козацьке і нарід; за ним несли гетьманські клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою

316. Данило Апостол, „нововибранний гетьман" (сучасна німецька гравюра).

визначено вибір гетьмана, і по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. Всї в один голос назвали Апостола, і так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, відмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибір і зложив гетьманську присягу на вірність цареви. Була велика радість у всїх—описує в рапортї правительству Наумов.

Вже з сього оповідання бачимо, що повного привернення давнїх порядків українських все таки не було. При виборі гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, які мали бути підставою української конституції; не потверджувано й старих прав українських іменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати ріжні справи, як от скарги на суд військовий. Сей військовий суд (генеральний) мав тепер бути мішаний, зложений з трох українських старшин і трох великоросийських офіцерів, визначених правительством. Скарбом військовим мали завідувати підскарбії- оден Українець, другий Великоросиянин. І в військових справах гетьмана з військом козацьким віддано під вдасть фельдмаршалови росийських військ. А хоч вірили Апостолови більш ніж кому з української старшини, проте по виборі його на гетьмана одного з його синів держали в Петербурзі як закладня, для більшої вірности. Політика царя Петра таки не минула дурно й не була цілком відкенена новим правительством.

Але Украінцї тїшили ся й тим, що позбули ся велямінівського правління й вернули ся до свого автономного житя—хоч і обкроєного. Апостол помаленьку і потихеньку пильнував скріпити вдасть і значіннє гетьманське, ослабити впливи й мішання в українські справи росийських міністрів і воєнних та адміністративних чинів. Заразом, як і Полуботок, пильнував завести кращі порядки в урядах і судах і в цїлім правлінню українськім, оборонити нарід від кривд старшинських, вивести самовільство і хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мішати ся в українські справи та ламати українського устрою.

А в відносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту і вірність, вів до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького.

При иагодї коронації молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною і пробув при дворі більше як півроку, запобігаючи ласки царської й ріжних впливових на царськім дворі людей для можливого привернення української автономії до давнїйших прав. Наслідком сих заходів були „рішительні пункти- постановлені царем і його тайною радою на подані гетьманом прощення е серпні 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперішньої політики, признавали деякі права українські бодай загально і подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з. того здійснити. Дуже важні обмеження української автономії зіставали ся все таки й на далї. Так напр. признано право свобідного вибору гетьмана--одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зіставлено за військом, але на ділі тільки що до низших урядів: так сотників мають вибирати сотенні козаки і вибравши кількох кандидатів, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками і значними козаками і подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатів на почковників і генеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького—але з тим щоб далї в генеральному судї було три члени українські, а три Великороси,—хоч се зовсім не згідне було з статями Хмельницького; і так дальше.

Найгірше було, що і се все випрошувало ся, викланювало ся і так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилї назад відібране— як і справді відібране було дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попередні події показали повну недостачу відпорної сили у українського громадянства-і Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити і буквально—чолом бити за ласку цареви.

На підставі тих рішительних пунктів переведено вибір нових кандидатів на українські уряди і заповнено вакансії в українській управі. Далї, вибрано осібну комісію з українських юристів, яка мала зібрати в одно закони і права українські і виробити таким чином український „свод законів". Щоб зробити кінець розхапуванню військових і козачих земель, переведено ревізію прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полкові канцелярії, де збирали ся справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тім дусї як заходив ся Полуботок: всі суди від сільських і сотенних почавши до військового мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегіяльно, і вказано порядок апеляції—обжаловання судових рішень: з судів сотенних в полкові, а з полкових в генеральний військовий; сей генеральний суд мав бути судом тільки апеляційним: вчинати в нїм справ не можна було.

Важною подією було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордієнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильніше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй стороні. На війну ж зачало заносити ся вже з кінця 1720 х років і поверненнє Запорожцїв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщі, війна була прінціпіально рішеча, і літом того року Запорожцям післано царську грамоту, що іх приймають назад під росийську зверхність, але коли перейти—про те обіцяно дати знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похід у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок і перейшли на Запороже, на Базавлук. Потім в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статі, на яких Запороже вертало ся під Росію: жити їм на старих місцях, як жили до 1709 р., і свобідно промишляти; правити ся своєю старшиною, підлягаючи безпосередно головному начальнику росийських військ на Україні; стерегти границь, а за службу свою діставити від росийського правительства що року 20 тис. рублів. По сім Запорожці зложили присягу царині. Було їх тоді всіх понад 7000 чоловіка.

Так були похоронені останні пережитки Мазепиного повстання на Україні. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського безкоролівя і боротьби ріжних партий за польську корочу, куди замішала ся також і Росія, та з росийсько-турецької війни, силкував ся заінтересувати ворожі Росії держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся,—але все те було даремне.

Сі Орликові заходи і в оден майже час розпочата війна в Польщі, в Криму та Молдаві змушували росийське правительство бути обережним в відносинах до України. Воно стримувало ся і не повертало різко своєї політики, хоч в правительственних кругах росийських давно повіяло иньшим вітром. Цар Петро II вмер 1730 р., його місце зайняла його тїтка цариця Анна і з нею вернув ся суворий настрій її дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко-розбив його паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правління українській старшині, а доручила правити Україною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною пополовині з Українців і Великоросів; так приготовлено було нове правительство, шо мало зайняти місце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякі полекші в поборах та податках і зменшено число великоросийських полків, розкватированих на Україні, то що.

Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на ті тяжкі часи теж на мала утрата для України. Без сумнїву, він щиро бажав добра своїй Україні і вмів працювати для того добра. Коли його політика похила і покірна може вражати неприємно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь тверділу політику маючи наоколо себе нові покоління українського громадянства, виховані в московській школї, зневірені в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гідного повождення, призвичаєні запобігати перед усім московської ласки,—та всяких пройдисвітів, ні з чим не звязаних з українським народом і Україною, що з ласки царських близьких позасідали на ріжних визначних урядах і не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє і своєї сімї.

101. Друге скасованне гетьманства. Смертю Апостола росийське правительство покористувало ля, щоб знову скасувати гетьманство. На першу відомість про смерть його роспублїковано друкований указ, що на те аби вибрати „доброго і вірного чоловіка к тому знатному уряду" треба пильної і міцної розваги, отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить „правліннє зложене з шести осіб". Царський резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами і генеральний обозний Лизогуб з двома товаришами-старшинами будуть спільною радою полагоджувати всі справи гетьманського уряду. „А бути їм в засіданнях в равенстві, а засідати по правій сторонї Великоросийським, а по лївій Малоросийським". Правити їм по „рішительним пунктам" Апостола, а цариця обіцяє український народ заховувати при привилеях по статям Богдана Хмельницького.

Все се навіть виразами своїми дуже сильно нагадувало звісну вже нам грамоту Петра І, і справді згадки про статі Хмельницького, і про тимчасовий характер того правління писали ся про око, а в тайній інструкції кн. Шаховскому таки по щирости пояснено, що про вибір гетьмана згадано на те тільки, аби не вийшло якого замішання, а по правді правительство зовсім не думає більше вибирати гетьманів, — Україну переведено назад під вдасть сената.як звичайну провінцію, і фактичним її правителем мав стати перший член нової колегії, кн. Шаховской.

Рівність членів, згадувана в указї, зіставала ся порожнім звуком супроти тих прав, якими був наділений перший член. Князеви Шаховскому секретно поручало ся пильнувати і наглядати українських членів правління, і як би за ними виявило ся щось підозріле, то арешгувати і на їх місце своєю волею призначати людей прихильних росийському правительству, і взагалі в важних випадках не оглядати ся на ніякі інструкції, тільки поступати по мисли своїй.

Таким чином новий перший член мав в дїйсности бути справжнїм правителем України, так само як колишній президент Петрової малоросийської колегії. Але в тодїшних своїх правителях і взагалї в Великоросиянах призначуваних на українські уряди прийшло ся правительству росийському розчарувати ся. Вони своєволили, уїдали ся народови і тїснили його, правили неправедно, покладаючи ся на довірє правительства. Тим відбивали у громадянства всяку віру в московські порядки й московських людей, і в ті привабні слова про справедливість і оборону народу, що розсипали ся в московських указах про заведеннє нових порядків. Тому Шаховскому наказано дбати також і про те, аби членами нового правління і генерального сулу призначували ся з Великоросиян люде гідні, такі щоб український народ до , 320. Козацька шабля (збірка Українського Наукового тов. в Київі). московських людей і московських порядків набирав охоти. Поручало ся також по давньому толкувати людям з простого народу, що ті нові порядки заводять ся для охорони людей від кривд старшинських, а на гетьманське правлїннє валити всї непорядки і кривди, аби люде не бажали відновлення гетьманства. Нарешті для того, щоб українські вищі верстви зросийщити, рекомендувало ся Шаховскому непомітно, але пильно відводити українську старшину від Поляків і иньших „заграничних жителів", і зручно вести до того, щоб Українці женили ся і своячили ся з Великоросиянами.

Такі інструкції діставав Шаховской і Його наступники; можна собі уявити, як мусїло себе почувати українське громадянство під такиМ правлїннєм. Хоч царське правительство при тім наказувало звичайно вести свою політику „секретно", „подті рукою", „искусньім образомт", але не було чого сподївати ся якоїсь делікатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвищих, а не то що ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як доходило до діла, забувало про всяку делікатність. Київського митрополита Ванатовича разом з ігуменами київських монастирів скинуло з урядів і заслало за те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши ріжні, зовсім безоснові підозріння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнїйших і нї в чім непідозрілих старшин—в тім самого Лизогуб, а найстаршого українського представника. Можна собі уявити, як поводив ся і Шаховской і його наступники з українськими людьми!.. Шаховской вважав навіть, що правительство занадто ще пань-каєть ся з старшиною, і радив зовсїм віддалити її від всякої участи в правлінню та визначити одного намістника Великоросиянина (розумів мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сї ради і заспокоювало свого занадто горячого представника, що українські члени в правлінню однаково нїчого не значать, а як би їх зовсїм віддалити від всякої участи, то се могло б українське громадянство „привести в сумнів". А як заховували ся при тім затверджені царським правительством права і привилеї, може показати такий приклад: київський міський магістрат боронив своїх прав против самовільств московських властей, отже 1737 р. тодішнїй правитель український (перший член колегії) кн. Барятинський, прискіпавши ся до якоїсь дрібниці, арештував весь київський магістрат і разом з ними всї грамоти міста Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магістрат не мав на що посилати ся на доказ своїх прав і вільностей.

Крім отсього великоросийського правління тяжіла над Україною в сих часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних губернаторів (що заступили місце давнїх воєвод) і начальників росийських військ, що під час затяжної кампанії турецької і кримської та війн польських роспоряжали ся як хотїли на сусїднїй Україні, командували українськими полками і всякою старшиною, не питаючи ся ніяких прав ні пунктів. Перелякана самовластем своїх московських правителів, їх суворим поводженнєм, підозріливістю і неперебірчивістю в тяжких карах, українська старшина мовчки корила ся, не осміляючи ся навіть піднести голоса за своїми правами, за обіцяним вибором гетьмана і давніми порядками. Радїла, як ще їй давали якось жити, і держала себе як то кажуть „тихше води, низше трави". Яке було тяжке те московське правлїннє, виховане в суворий школЇ Бірона, показують пізнїйші згадки Українцїв, коли на місце московських правителів 1740 р. визначено Англїйця генерала Кейта: сей суворий вояка лиши по собі добру память тим, що був неохочий до тортур і всяких слідчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привітно і ласкаво. І се вже було в дивовижу!

Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на сподї? Тяжко приходило ся і від своєї старшини, що відсунена від усякого політичного значіння, не маючи сміливости противити ся полїтицї московській, з тим більшою запопадливістю заходила ся коло збільшення своїх маєтків та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями і майном усяким. Уступаючи ся перед московською політикою, чинячи волю її, за те свобідно, заробивши ласку правителїв московських, загарбувала собі землі, кріпостила козаків і посполитих, певна, шо правителі дивитимуть ся кріз пальцї і.не дадуть ходу дїлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед московськими властями.

Правительство, щоб налякати старшину, вміло пускати чутки, шо нові порядки заводять ся на те, аби оборонити людей від старшинських кривд; але на дїлї у тих нових московських правителїв так само не можНа було знайти ніякої управи на старшинські кривди: вирощені серед лютого кріпацтва Московщини, до того звичайно великі хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми. Замість справедливих і чесних людей, котрі могли б заохотити людей до московських порядків, українська людність бачила перед собою московських хапугів і своєвільників, призвичаєних до незвичайно суворого і жорстокого поводження з людьми. Бачила ріжних пройдисвітів, шо лякали людей доносами, і доводили людей до тюрм, вязниць і заслань страшним „словом і ділом" (такими словами: що вони знають „слово і дїло государево" доношувано в страшну „тайну канцелярію" росийську в усяких політичних справах). Звісний анекдот проте, як переїзжий росийський офіцер, заїхавши з своєю командою до одного українського пана і не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяїна, що у нього на кафлях печи між иньшим намальовані росийські двуглаві орли. Арештував його і відіслав в тайну канцелярію обвинувативши, що він пече на своїх печах царський герб „невідомо з яким замислом".

Правительство і правительственні сфери, розуміючи, що Українцям не могло бути по серцю все те що виробляли вони з Україною, незвичайно підозріливе були настроєні для Українців: все прислухали ся до якихось змов, зрад, і за кожду дрібницю готові були брати людину на слідство—тодїшнє слідство, нечувано суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз відбирало здоровлє на завсіди. Страшні перекази про сі допити і слідства довго ходили по Україні. „Не переставали допитувати, розпитувати, мучити ріжними машинами і нарешті—пекти шиною нещаславих людей, що попались їм в руки", оповідає сї перекази пізнійший Українець, автор „Исторії Русов или Малой Россіи"; „діла сї і подвиги на теперішнїй час здали ся б горячковими привидами або божевільством, але тоді се були справи важні, секретні—1 давали великі доходи. Людей катували і мучили на підставі самих тільки доносів та всіляких причіпок перехожих і роскватированих салдатів, а ще більше—дезертирів і всяких заволок; для доноса, досить було сих слів—„о слові й дїлї государевїм", і се „слово й дїло" було для злих і нікчемних людей немов талісманом злоби і пімсти; містило в собі три пункти: житя, чести і добра государевоі особи і його фамілії. Кождого обивателя, хоч би й найчеснійшого і зовсім певного, брали на муки за доносом очевидного злодія і нікчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або необережно чимсь розгнівав—вже біда! Заволока іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на того і того донести „слово й ліло государево"—„куй (в кайдани) його і мене!". Начальство не маючи що розбирати, остовпівши від одного слова доносчикового, кує в кайдани однаково обвинуваченого і доносчика і відсилає під найпильнійшою сторожею в міністерську канцелярію ). А там не входять в відносини доносчика і обвинуваченого і в причини доноса—чи може він бути правдивий, не розбирають навіть, чи обвинувачений по свому віддаленню і способу житя може вчинити якусь шкоду цареви і його фамілії, котрих він не бачив і бачити не може. Слїпо тримають ся інструкції, ставлять доносчика на тортури і коли він три способи їх витримає і тим донос.

При тім тяжка військова служба для козаччини в турецьких, кримських і польських походах, а для людей ходженнє з підводами, даваннє провіанту на військо, то задурно, то немов би за плату, котрої одначе не можна було дочекати ся.

Москалики, соколики, поїли ви наші волики,

А коли вернете ся здорові—поїсте й остатні корови—

записує автор тоїж історії України на память, .як українські народи

хвалили свою гостинність московському війську в турецьку війну".

З записок сучасника Якова Маркевича, генерального підскарбія, довідуємо ся як цілими десятками тисяч забирано волів з України для війська—„з тим що на них пізнїйше буде дана плата"!...

Страшенно нищено людей, отим забираннєм худоби і провіанту, як і тими підводами, де люде не раз тратили свою худобу і з батіжками вертали ся на Україну без усякої заплати.

Ой у неділю рано пораненьку усї дзвони дзвонять,

Ой там наші, наші чумаченьки вози й воли гонять.

Ой почім тая Молдава славна що жовтні піски?

Ой у Молдаву гнали по чотирі вози, з Молдави пішки.

Ой почім тая Молдава славна, що крутиі гори?

Ой у Молдаву йшли чумаки в жупанах, назад та голі.

102. Гетьманство Розумовського. Всї отакі обставини незвичайно тяжко відбили ся на наріднім житі. Україну зруйновано до решти. Московський мінїстр Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодішньому правителеви Біронови: „До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, і стільке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано (на війну), що не зістало ся й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжа посіяти, і хоч то вважають за їх упертість, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совісти розсудити, то й робити нема кому і нема чим—бо вже скільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Ніжинського полку взято в армію 14 тис. волів, а скільки з иньших полків узято, того докладно сказати не можна". А ще пізнїйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська писала в своїм прошенню до царицї: „За минулої турецької війни крім того що Україна кілька лїт несла її тяготу, утримуючи армію на кватирах, постачаючи провіант і фураж дачею, а ше більше— забираннєм силоміць на підводи коней і волів від усякого стану людей,—ще брано з неї всякі побори: волами і кіньми до кількасот тисяч і всякими иньшими для армії потрібними річами—на рахунок пізнійшої заплати, по квіткам або й без квітків. Так теж і під час нинішньої пруської війни забрано волів і коней. А крім того як попередніх років, так і тепер Україна утримує провіантом і фуражом кілька полків на рахунок будучої заплати. Але за все вище писане, окрім деякої суми, заплаченої за волів і коней, забраних під час турецької війни, ніколи заплати не було,—і через се всї загалом обивателі українські, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нуждиібідности".

Такі обставини викликали велике невдоволеннє, горячі бажання повороту до гетьманської управи—і велику радість, коли сей поворот став можливим. Закінченнє тяжкої турецької війни (1740) кількома місяцями тільки випередило смерть царицї Анни. По недовгім регентстві другої Анни в осени 1741 р. став ся переворот і на царськім престолі, скинувши регентку, засїла донька Петра 1 Єлисавета. Се принесло зміну росийської політики що до України. Хоч Єлисавета вважала себе вірною ученицею свого батька в політиці, але в відносинах до України особисті симпатії змушували її до більшої поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливів і значіння, вона закохала ся в гарнім двірськім співаку Олексію Розумовськім. Він був син реєстрового козака з села Лемешів з Чернигівщини (теперішнього Козелецького повіту), мав гарний голос, співав у церкві, потім був післаний до Петербурга, до царського хору. Тут впав він в око царівнї, котра зробила його управителем одного свого маєтку, ставши царицею обвінчала ся з ним потайки і до самої своєї смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом і Графом римського цісарства. Хоч неучений і не визначний здібностями, Олекса Розумовський був чоловік з тактом, при тім добрий і щирий; він умів добре знайти ся на такім незвичайнім становищі, в політику не мішав ся, але вірний зістав ся своїй українській отчині і здобув для неї симпатиї цариці. Зпочатку Українцям дано тільки деякі дрібні полекші але в принціпі рішено було відновленнє гетьманства і приверненнє иньших українських порядків. В р. 1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощі і відповідаючи на радістні привитання громадянства, заявляла свою прихильність і ласку українському народови. Прихильний настрій цариці до української справи, розумієть ся, був звісний старшині, і сї обопільні заяви прихильности і довіря приготовляли грунт для нового напряму української політики. Запевнені в приязнім настрою цариці, генеральні старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати гетьмана, і цариця заявила свою прихильність сїй справі та велїла прислати за сим парадну депутацію до столиці при нагоді шлюбу наслідника Петра (з будучою царицею Катериною II).

Коли ся депутація прибула, їй показана була велика честь, а на предложене прошеннє про вибір нового гетьмана обіцяна прихильна відповідь. Справу протягано тому, що чоловік призначений правительством на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексїя Розумовського Кирило. Йому тоді тільки скінчило ся двадцять літ (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана і вислали з гувернерами за границю, кінчати свою освіту. Розумієть ся, се було звісне українській старшині, і її депутати, сидячи в Петербурзі, терпеливо чекали, аж поспіє той будучий гетьман. Нарешті в 1746 році привезено його з заграничної подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкіною, обдаровано ріжними високими чинами, орденами і титулами (між иньшим визначено його президентом росийськоі академії наук!), і по тім усім вважали можливим подати його українській старшині на гетьмана, В 1747 р. дано сенатови указ про відновленнє гетьманства, а з кінцем 1749 р. цариця повідомила нарешті депутацію українську, яка все ще сидїла в Петербурзї, чекаючи відповіли, що на Україну посилаєть ся царський представник і міністр, царицїн свояк граф Гендріков для вибору гетьмана, і з тим відіслала її на Україну.

Дійсно в лютім 1750 р. прибув до Глухова сей царський міністр, з великою нарадою. Українська старшина і всякі військові чини з духовенством заздалегід чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочній обстанові вибір гетьмана. Напередї йшла військова українська музика, потім секретар міністерства заграничних справ віз царську грамоту, котрій зібрані полки оддавали честь. За ним бунчуковії товариші Гамалія з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами. Потім бунчукові товариші Маркевич і Ширяй несли на червоній подушці гетьманську булаву і за нею йшли генеральні старшини: судя Горленко, підскарбій Скоропадський і писар Безбородко, й при них 24 бунчукові товариші. Бунчукові товариші Лизогуб і Чорнолузький несли на оксамитній подушці гетьманський бунчук і йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бунчукові товариші, два Горленки несли на оксамитній подушцї гетьманську печать і за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральної канцелярії і військового суду. Нарешті бунчуковий товариш Мокрієвич ніс військовий прапор і з ним ішли військові товариші, а в кінці їхав каретою царський представник Гендріков. Ся процесія пройшла в церкву і тут по прочитанню царської грамоти предложено присутному „війську і народови" вибрати собі гетьмана.

Розуміеть ся, всї заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричі своє запитаннє і діставши все туж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія- з клейнотами пішла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної подїї. Генеральна старшина піднесла в дарунку царському представникови за труд і честь 10 тисяч рублів (величезну на той час суму}, його товаришам 3 тис.а полкам на утіху видано більше 900 відер горілки.

По сїй усій параді вислано до цариці депутацію з повідомленнєм про вибір гетьмана; тоді цариця потвердила Розумовського на гетьманстві і видала укази, щоб гетьмана рахувати врівнїзросийськими фельдмаршалами, а потім ще надано йому найвищий орден росийський св. Андрія. Великоросийських урядників, заведених в Гетьманщині, покасовано; під власть гетьмана піддано також Запорозьку Січ і взагалі відновлено український устрій, який він був перед 1722 р.—перед заведеннєм малоросийської колегії, і Україну знову переведено в міністерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з міністром, чи як звано його—президенгом іностранної колегії, сам потім попросив перевести його назад під сенат.

Так розпочало ся правлїннє останнього українського гетьмана, що потрівало без малого пятнадцять літ. Весною 1751 р новий гетьман одержав від цариці гетьманські клейноти і грамоту подібну змістом до грамоти даної Скоропадському, відпущено його на Україну і він прибув в свою столицю. Знов з великою нарадою справлено наступленнє на уряд нового гетьмана. Подібним порядком як при виборі, тільки вже везли ся генеральними старшинами на конях і в каретах гетьманські клейноти, окружені бунчуковими і військовими товаришами; везено царську грамоту дану Розумовському і їхав він сам теж в роскішній каретї, запряженій шістьма конями, окружений скороходами і лакеями, в супроводї бунчукових товаришів, запорозьких козаків і компанейцїв. В церкві наступило проголошеннє царського потвердження, потім клейноти відвезено до гетьманської палати, і там гетьман приймав обідом старшину й иньші чини. Українські лїтописцї з великою докладністю поописували всі сї церемонії—останній відблиск української державности, і заховали їх в своїх лїтописах як останню радісну подїю українського житя перед доконечним скасованнєм української автономії.

Сам новий гетьман був чоловік зовсім чужий Українї й її житю. Він виріс в Петербурзі, був усім звязаний з петербурським панством. Його довіреним дорадником був Гр. Теплов, бувший його учитель, чоловік хитрий і недобрий, українським порядком неприхильний. Його пізнїйша записка „про непорядки в Малоросії" дала цариці Катеринї матеріал против українського гетьманського і старшинського правління, для його скасовання, і на Україні Теплова вважали головним провинником в скасованню гетьманства. Оповідали, як ще в перший обізд України з новим гетьманом стала ся пригода: в Чернигові вітер здер з Розумовського кавалерію св. Андрія і Теплов підхопив її; з того стара Розумиха ворожила синови лихо від Теп-

325. Кирило Розумовський.

лова і радила не держати при собі Теплова і не слухати, але той не послухав і від того пропав.

На Україні Розумовський нудив ся, проживав частїйше в Петербурзі; держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки, і завів у своїй глухівській резиденції двір на взірець двору петербурського. В справи українські не дуже мішав ся, і Україною правила старшина по своїй волі, зносячи ся безпосереднє з сенатом і росийським правительством. З огляду на впливи і значіннє Розумовського в правительственних кругах, ріжне росийське воєнне і иньше начальство не важилось мішати ся і командувати на Україні по давньому. Клопіт був тільки через Запороже:

все виникали на Сїчовиків скарги, то з приводу нової лїнїї кріпостей, що захопила старі запорозькі землї, то з приводу нападів Запорожцїв на землї кримські, турецькі і польські, і з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови тримати Сїч в порядку, а в дїйсности се було, розумієгь ся. неможливо, і приготовляло Січи гіркий кінець. Поза тим українське житє під охороною царської ласки до останнього гетьмана текло досить спокійно, старшина мала змогу упорядковати устрій і відносини українські по мисли своїй: те що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства, а в дечім дожило і до наших часів. В сїм вага сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цїкавий був він сам своєю особою.

103. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини. З попереднього ми знаємо в головнїйшим, як формував ся устрій української Гетьманщини (див. особливо гл. 83). Військовий поділ на полки й сотнї з часом осів на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в загальну управу, адміністрацію. Не так легко одначе було сьому військовому устроєви, приладженому більше до воєнної мобілізації, нїж до адміністрації, перейти в систему такого загального, общеземського правління. Коло сього треба було богато попрацювати, і кращі представники української старшини працювали над сїм щиро—але бачили ми, які трудности стрічали вони в тім з боку росийського правительства, що замишляло зовеїм скасувати автономний український устрій, посилаючи ся на його непорядки, а зовеїм не бажало Його упорядковання Полуботок згинув через сї свої заходи; Апостол в коротке своє правліннє встиг тільки дещо зробити в сїм напрямі, а потім наступили тяжкі часи великоруського правління, коли нові власти і ріжні постороннї великоруські начальства, воєнні і адміністративні, своїми мішаннями й роспорядженнями, часто суперечними і безтолковими, заплутували до решти українську управу.

В центральнім правлінню цїлої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхнї уряди, оден—військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами військовими і загальними, на чолї її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії. Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, як знаємо, зроблено сей суд колегіальним: придано суді засїдателів, і так став ся пізнійший генераляний суд. При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при нїй рід державного контроля: комісія рахункова (счетная). Нарешті була ще осібна артилєрийська канцелярія, під начальством обозного: вона завідувала військовою арматою і призначеними на те маєтностями і доходами.

Рада військова перестала збирати ся уже з часів Самойловича і деяка память про неї зіставала ся тільки при виборі гетьмана, і то тільки для прикраси. Всякі важнїйші справи рішала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйші або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною старшиною і полковниками.

Після того як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків: Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности та числа козаків, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в Ніжинськім полку було 8 сотень і в них без малого 10 тис. козаків (6566 конних і 3379 піших), в Київськім 8 сотень і в них не сповна 3 тис. козаків (1657 кінних і 1269 піших). Всього в десяти полках було тодї 114 сотень і близько 50 тис. козаків. В 1735 р. правительство віддїлило зпоміж козаків для дійсно військової служби ЗО тис. „виборних" заможнїйших, подїлившиїхпропорціонально по полкам, а решту призначило в „подпоможчики" виборним (пізнійше одначе так обернуло ся, що навпаки сї підпоможчики служили службу коштом заможнїйших виборних).

Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождім полку була подібна полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII віці вдасть і сила полковників незвичайно зросла. З того часу як московське правительство взяло в свої руки іменованнє полковників і заборонило гетьманови скидати їх без волі царської, значіннє полковників дуже підняло ся, і гетьман з генеральною старшиною не мали великої сили над ними. З другого боку стратило всяке значіннє в полковій управі, так само як і в військовій, рядове козацтво. Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах козачих. Навіть сотників полковники звичайно визначали своєю властю, а хоч по закону сотників, чи кандидатів на сотника ніби то мала виберати сама сотня, та се робили вже не сотенні козаки, а сотенна старшина—як що такі вибори робили ся. Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське— лежало в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових сотворили привілегіовану дїдичну (наслідственну) верству— „шляхецтво", як вони себе називали, і все правлїннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній залежности від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького права, мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть самому гетьману тільки в деяких справах підлягати (таких городів в середині XVIII в. рахують десять). Але й сими в XVIII віці розпоряджали-ся полковники досить самовільно. Духовенство, хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків,—одначе на дїлї стояло також в сильній залежности від старшини. Не говорити вже про рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли під повною властю старшини.

Останнє панованнє старшини під рейментом Розумовського взагалї розвинуло і ствердило сей старшинський, панський характер Гетьманщини, який уже перед тим, з кінця XVIII віку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи можливо упорядкувати, довершити і викінчити суспільнополітичну будову гетьманщини, старшина робила її на своїх панських підвалинах і розвиваючи принціпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого демократичного люду. Велике заважили тут, на сї старшинські змагання, також законодатні памятки, за недостачею свійського писаного права прийняті від старого устрою.

Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити судї вусяких судах, не було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в судах міських — до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою і права. Хоч до них звертали ся в питаннях права приватного і карного, але при загальнім шляхетськім характері сеї збірки законів її шляхетські основи набували все більшої сили, в міру того як виростала повага Лит. Статута.

Коли при відновленню гетьманства в 1727 р., на основі „рішительних пунктів", була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно українські закони, ся комісія, замість заходити ся коло збирання права народнього того що вважало ся справедливим і законним в народї,—взяла ся також за сі ж готові збірки права, уживанів українських судах: Литовського Статута і Магдебурського права. На сїй підставі зробила вона свій збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: „Права, по которим судится малороссійскій народ". Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значіннє статутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського, заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрій і порядок судовий.

Оден з українських юристів того часу Федір Чуйкевич в 1750 р. предложив новому гетьманови записку „Суд і росправа в правах малоросійских" і в ній, показуючи недостачі і хиби українських судів, подав плян реформи його в дусі Литовського Статута. В такім напрямі справдї була переведена реформа в остатнї роки правління Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами від полків, на взірець польського трібуналу. Суди полкові були перемінені в суди гродські і мали правити ся на взірець польських старостинських судів. А для справ цивільних (гражданських) і поземельних заведені повітові суди підкоморські і земські, з виборних шляхетських (старшинських) судів. Гетьманщину розділено на 20 таких повітів.

Ся реформа, правда, не простояла довго, але вона показує нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, старшина при кождій нагодї проводила в житє ті основи шляхетського устрою, якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську верству (сей термін— „шляхецтво малоросийське" з серединою XVIII віку входить все в ширше уживаннє в усяких справах українських). Прикладаючи до себе постанови Литовського Статута про шляхетські права і привилеї, старшина претендувала на такі ж права в українськім устрою і житю. Так само як отеє реформував ся старий військовий устрій Гетьманщини на подобу шляхетського устрою Польщі—так само проводили ся понятя про шляхетські права в права маєткові, в відносини поспільства до панів, в права селянські—властиво в безправність селянську. З того дуже богато заціліло і по скасованню гетьманства. Так ріжні постанови цивільного права, взяті з Литовського статута, ще й досї мають вагу в старій Гетьманщині—нинішній губернії Чернигівській і Полтавській як тутешнє місцеве право; а понятя про шляхетські права старшини над поспільством дуже сильно вплинули на весь суспільний уклад Гетьманщини.

104. Слобідщина. Ослабленою, блЇдшою так би сказати копією Гетьманщини XVIII віку була сусідня українська Слобідщина, що займала нинішню Харківську губернію з сусїднїми частями Курської й Воронізької. Ми вже не раз згадували про неї, знаємо, що вона заселила ся українськими виходнями, як ті в тісні часи мандрували з українських земель, що були під Польщею, за московську границю й осідали за лїнїєю пограничних кріпостей, вибудованих московським правительством—за так званою „білгородською чергою" що загорожувала дорогу Татарам в московські землі. Осідаючи тут на татарських шляхах, наші виходні приймали на себе сторожову службу й воєнну оборону отсього погранича, а за се від московське правительства діставали ріжні права й привилеї.

Звістки про таких українських виходнїв маємо ще з другої половини XVI, потім в першій половинї XVII в. Значна маса таких пересельцїв вийшла в 1638 р. з гетьманом Яцком Острянином—було їх самих козаків звиш 800 душ, не рахуючи жінок і дітей. Вони оселили ся в околицях Чугуєва й організували тут осібне військо козацьке, але щось скоро сприкрило ся їм тут, вони збунтували ся, вбили Острянина й пішли начад за польську границю. Потім особливо великий рух наступив, як нарід розчарував ся в Хмельниччині, особливо після Берестечка, в 1651 р. Українцї йшли великими партиями і меньшими ватагами, селили ся слободами, ставили городи, та переносили козацький устрій в ті сторони. Так 1652 р. тисяча козаків з полковником Дзиньковським, прийшовши з сімями і всім господарством, оселили ся над р. Сосною, поставили город Острогожськ і зробили початок Острогожському полкови, В тім же часї иньші Українці оселили ся над Пслом, поставили город Суми й положили початок полкови Сумському. 1654 р. стрічаємо перших осадників в Харкові, що будують тут на другий рік город і т. д. Переселеннє потім трівало й дальше, в 1660, 1670 і 1680-х роках, і зайняло велику просторонь, як добра половина Гетьманщини, тільки рідше заселена.

За свою військову службу сі українські слобожане були увільнені від всяких податків і повинностей, їм позволено жити й правити ся „по своїм обиклостям", і на взір Гетьманщини вони організували тут полки, числом пять—Сумський, Ахтирський, Харківський, Острогожський й Ізюмський. Полки поділяли ся на сотні й мали такий же устрій як в Гетьманщині, правили ся виборною старшиною; тільки безпосереднє підлягали московським приказам, і взагалі стояли в більшій залежности від московського начальства, ніж полки Гетьманщини. Гетьмани пробували намовити московське правительство, щоб віддало слобідські полки під гетьманське начальство. Особливо Самойлович добивав ся того, як Москва відрекла ся правобічної України. Але Москва, маючи замір з часом і Гетьманщину поставити в подібне становище, не здавала ся на сі представлення. Рано заведено в Слобідщині московське право—судили по законам московським, тим більше що між українськими осадниками було де що і московської домішки таки від разу, і тутешня старшина росийщила ся ще скорше і лекше ніж у Гетьманщині. Слобідщина служила московським правителям немов пробним камінем для касовання козацьких порядків, і звичайно правительственні реформи в Гетьманщинї на кількадесять лїт попередержали ся реформами в Слобідшинї.

Уже в 1732 р. в Слобідщинї попробували були зовеїм скасувати старий козацький устрій: заведено замість козацьких полків драгунські, здатнїйших козаків зачислено туди драгунами, а всіх иньших переведено в селянський стан; офіцерів визначено великоросийських. Се викликало одначе таке невдоволеннє, що цариця Єлисавета 1743 р. скасувала сю реформу і відновила козацький устрій—одначе в справах не-воєнних віддала сї полки під вдасть білгородського губернатора. Такий порядок протримав ся ще двадцять лїт, до 1763—4 рр., коли слобідські полки покасовано і заведено на їх місце гусарські вже на завеїди.

Суспільні відносини теж складали ся тут подібно як у Гетьманщині, але також ще скор ше підводили ся під московські. На старих заїмках і військових землях виросталимаетности старшинські, заселялися підданими; старшина переходила в положеннє московських поміщиків, некозацька селянська людність—в становище кріпаків. Величезні надання від московського правительства тим старшинам, які вміли особливо зарекомендувати свою вірність і покору, помагали тому. Сумський полковник Кондратіів напр. за свою вірність дістав такі величезні надання, що в 1780 р. його сїмя володїла 120 тисячами десятин. Коли в 1767 р. обмірковував ся проект нових законів для Росії, декотрі слобідські депутати підіймали мову про відібраннє забраних старшиною земель і закріпощених людей та поверненнє їх в свобідне. селянство; але се не мало ніякого успіху: поміщицькі й кріпацькі порядки московські встигли вже занадто сильно закорінити ся.

105. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.

Народне і козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що в нїм не було знищене—набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Міщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство—теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся

без усякої участи в управі, та крім того козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнили -ся безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе козачества") і неможливість добити ся права законною дорогою нераз доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів.

Так само тратила свою цїнність Східня Україна і з погляду національної культури. При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої половини, або принаймні четвертини XVIII,— величезне значіннє і вплив мало підданнє української церкви під власть московського патріарха. Перед тим вона числилася під властю царгородського патріарха, а в дійсности була вповнї автономна і незалежна, жила своїм самостійним житем, під безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйші церковні посади.

Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський піддав ся „під благословенне" московського патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687),— тодї українському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну.

Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся і на українських духовних і на їх школи та письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотїли зовсім закрити, користуючи ся тодїшнїми політичними замішаннями, що привели в упадок і київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кінець кінцем московське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві, а за патр. Иоакіма, в 1670—80 рр. Підняло ся правдиве гоненіє на українські книжки. Коли ж київську митрополію піддано під власть московського патріарха і московські власти могли забороняти українські видання не тільки у себе, в Москві, але і на Українї,—тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були ніби церковні—щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се і на грунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взір видань великоросийських, аби в них не було ніякого слїду української мови— „даби никакой розни й особаго наричія не било".

І за сим слїдили дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, і тільки після такого оправлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 році хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений .на великороссійское нар-Ьчіє". Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети—то й зовсім неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Українї не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку.

Все се, розумієть ся, мусїло дуже сильно відбити ся на літературній творчости і видавничім руху Східньої України. Народнїй елемент в старім українськім письменстві XVI —XVII вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була введена в ріжні релігійні видання ще в XVI в„ але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релігійнім ужитку, а й ті що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш поважне в порівнянню з „справжньою", словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсім про мову народню, її чистоту і правильність.

Українські письменники XVII—XVIII вв. лишають ся церковно-словянш.иною, а яо народньоі мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і жартах.

Теж саме бачимо і що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами релігійної боротьби і всю увагу свою звертала на школеннє богословське і полемічне; все иньше служило другорядним додатком—історія, література, і ще меньше науки природні і математичні. Книжністю майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували старі літописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника лїтописей київських і галицько-волинських), складали хроніки близшого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного однісінького „Синопсиса"— коротенької історії Руси, зложеної в Печерській Лазрі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в н й майже цілком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такій своїй „серіо^ности" ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 р.), тим часом иньші, далеко ціннійші і цікавійші річи зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате; до наших часів заховали ся такі прецікаві річи як Львівська лїтопись про події першої половини XVII в., літопись Самовидця про війну Хмельницького і пізнійшу історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронік (напр. Супрасльська, Густинська, хроніка Сафоновича, Боболинського й ин ), богато козацьких хронік, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецїкава, хоч часто невірна повість Величка. Твори сі часто дуже живо відбивають у собі те, чим жило, цікавилось і хвилювало ся тодішнє українське громадянство,—але нічого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нїчого і з чудових історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи поволі особливу форму так званих дум, що обеднали в собі прикмети книжньоі мови і стилю Народнью поетичною основою.

Навіть чисто книжні вірші на теми історичні або побутові не попада.іи звичайно до друку—хіба якісь похвальні вірші ріжним добродіям, найменьше інтересні, писані задля ріжних грошевих цїлей. Друкували ся книги як не церковні—богослужебні, то релїгійного змісту; але релїгійна боротьба в другій половині XVII в. ослабла, чисто-церковні інтереси у ширшого громадянства тратили своє давнїйше центральне чначіннє, а з тим і та релїгійна книжність все меньше інтересувала і захоплювала читача. Хотїло ся людям чогось живійшого, свіжійшого, близького до біжучого житя та його інтересів, а сього книга не давала. На перешкоді ставала, з одного боку, та обставина, що всі тодїшнї українські друкарнї були в церковних руках, а з другого—ще більше те, що московська вдасть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українській літературі всяку дорогу до тем живійших і сучасних. Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських властей люде навіть бояли ся порушувати теми звязані з сучасним житем і його політикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини XVIII в., маємо й інтересні історичні писання, і побутові вірші, і з шкільної драми часом виходили річи живійші й інтереснїйші. Така наприклад драма „Милость Божія Украйну от-ь неудобь носимБіхті обид-ь лядскихті через^ Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая", написана 1728 р. при нагодї відновлення гетьманства. Вона не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала ріжні сучасні справи, відносини України до Росії. Драма Георгія Кониського: „Воскресеніе мертвих" (1747) зачіпали справи суспільні, становище селян-підданих. Були жартовливі інтермедії—побутові народні комічні сценки, писані народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкільних драм для розвеселення публіки. До наших часів дійшли в рукописях такі сценки писані Митрофаном Довгалевським в 1730-х і тимже Кониським в 1740-х роках, справді досить живі й цікаві: вони виводять з комічного боку ріжні типи сучасної України та иньших народностей. Пізнїйші Українці ставили дуже високо сї інтермедії, прирівнювали до творів світових коміків Гілявта і Мольєра, але нїчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Літературна творчість українська нидїла, зістаючи ся в ужитку рукописнім, а й всякий взагалі видавничий рух на Україні нидїв і завмерав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських, і українська книжність все більше тратила впливи і значіннє перед новими великоруськими впливами.

Теж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалї культурного руху українського була київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило,—вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру розуміли) були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли перші місця в літературнім, церковнім і політичнім житю тодїшньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною школою для освіченого українського громадянства—не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобідних мають наставленіє". Справдї, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлопцїв майже з усїх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і виходили вони потім на ріжну світську діяльність. Через те київську академію дуже цїнено і на взірець її засновувано вищі школи по иньших місцях і в Московщині (почавши від московської славяно-греко-латинської академії, заснованої і веденої київськими вихованцями) і на Україні, де на київський взір заснували ся колегії й семінарії в Чернигові, Переяславі, Харкові, Полтаві.

Тридцяті й сорокові роки XVIII в. власне були часами останнього розцвіту київської академії. Тодїшнїй митрополит Рафаїл Заборовський (1731-1747) був великим прихильником академії. Він дуже богато нею займав ся і зробив для її добробуту і всякої вигоди (побудував нові будинки, бурси, церкви), так що її звали на честь його „академією могилянсько-заборовською". Між тодїшнїми професорами її бачимо таких визначних своїми талантами і діяльністю людей як Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а між вихованцями тих років цїлий ряд пізнїйших дїячів, між ними Григория Сковороду і росийського Ломоносова. Учеників бувало дуже богато, більше тисячі (1742 року 1243 душ, 1751 р. 1193 душі, 1765 року 1059 душ).

Але за сим останнім розцвітом наступав уже упадок. Служачи вищою школою для світського громадянства, академія мала характер богословський в своїй науцї; при тім її наука опирала ся на давнїх схолястичних методах, для того часу перестарілих і не цїкавих і не йшла за поступами сучасної європейської науки. Реального знання вона не давала; літературне приготованнє, оперте на перестарілих взірцях, теж все меньше було придатне для тодішнього часу. Отже коли появляють ся в Росії, в Петербурзі і Москві перші світські школи, київська академія й на взір її засновані провінціальні колегії не витримують конкуренції з ними. Заможнїйше громадянство українське, старшинські родини починають посилати своїх дітей в школи столичні, або в університети заграничні, німецькі. А київська академія з иньшими колегіями ставала все більше спеціально-духовною школою, де хлопиї вчили ся на попів, а ширшого культурного значіння вона вже не мала. Українське громадянство, дуже піклуючи ся про освіту своєї молодїжи, задумувало ся над заснованнем університетів. Між ріжними бажанями, поданими новій царицї Катерині II було поставлено також і се, щоб замість київської академії заложено університет з богословським факультетом, другий університет, без богословського факультету відчинено в Батуринї, а по иньших містах гімназії. Але росийське привительство не сприяло сьому, і тільки з заснованнєм харківського університету, коштом місцевого дворянства, на початку XIX віку Україна дістала першу світську вищу школу.

106. Національне жите східньої України. Політичні й культурні обставини, котрі ми отеє розглянули, приводили українське житє до все гіршого упадку, і се було тим більш болюче, що східня Україна, а особливо Гетьманщина з поміж українських земель поставлена була ще в найкращі обставини—мала змогу якогось розвою і самопорядкування. Одначе й тут під суворим і підозріливим оком нового начальства завмерало всяке взагалі суспільне житє, западали ся дороги до якої небудь громадської дїяльности і люде замикали ся все більше.

На розвалинах широкого і бурхливого житя козаччини, на руїнах політичної автономії, самоуправи і самопорядкування розвивало ся піклуваннє про збогаченнє і забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєтків, великих засобів, великих доходів. Внуки козацькі, потомки тих що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське панованнє над Україною, проганяючи магнатів-королевят,—тепер самі поставали панами-магнатами, правдами й неправдами назбиравши великі маєтности і заселивши їх безправними підданими. Переконавши ся про неможливість боротьби з московською політикою і махнувши рукою на державні змагання українські, дбали про те щоб закріпити за собою зібрані маєтки, забезпечити поміщицькі, панські права свої, порівняти ся в правах з шляхецтвом росийським, відкрити собі дорогу до вищих посад, увійти між панство московське. Подібно як панство українське двіста-"триста лїт перед тим приспособляло ся до порядків і обставин Польської держави, в котру закинула його лиха доля, і не тільки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державної ,національности, так тепер се нове українське панство з такою ж готовістю і скороспішністю йшло на зустріч бажанням росийського правительства: не тільки приспособляло ся до нових порядків, але й приймало куль туру нової держави, росин ську мову урядову і письменську.

Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кількадесятьлїтто му, за часів Дорошенка та Мазепи Українці були пер шнми учителями в Московщині, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а за Петрових часів трохи не всі вищі духовні посади в Московщинї позаймали київські вихованці, духовні Українці, і навіть по московських школах заводили були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову українську. Але так само як і перед тим, в XV—XVI вв., рішала тут невисшість і низшість культурна, а державна перевага. Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилила ся в політиці, хилила ся і в культурнім національнім житю та з легким- серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросів як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову і звичаї. Почавши вже з Петрових часів росийська мова входить все в ширше уживаннє не тільки в зносинах з росийськими властями, але впливає і на мову внутрішнього українського діловодства, входить і в приватне жите, і в письменство України. Перед тим народня мова відступала на другий плян перед мовою церковнословянською та мішаною книжною мовою українське-словянсько-польською. Тепер нова цензура не тільки виключила зовсім з друкованого слова народню мову, а і до всяких невеликоруських елементів церковно-словянської і книжної мови поставила ся незвичайно підозріливе, домагаючи ся, щоб не було нїяких ріжниць від мови прийнятої в московських сторонах—ніяких слідів українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а їі місце займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росії потроху наростає, з серединою XVIII віка, — великоруська мова й культура опановує все сильнїйше і українське громадянство. Українці пишуть по росийськи, беруть участь в росийськім письменстві, а чимало їх входить навіть в перші ряди нового великоруського письменства, займає в нїм визначні і поважні місця, а нічого не робить для культурного житя українського, для письменства і культури України.

Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борців за волю і самостійність України! Але при всїм тім не можна сказати все таки, що істнованнє української автономії, хоч би і в такій злинялій, обкроєній і зросийщеній формі було річею байдужою з погляду національного українського житя. Під пудреними французькими париками і модними вишитими камзолами нового покоління українського громадянства, під його великоруською мовою і політичною услужністю зіставав ся певний український патріотизм, який з часом міг вилити ся в иньші, далеко живійші і симпатичнїйші форми. Новий правитель України, що зайняв місце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих модних Українцїв, що „при всїх науках і в чужих сторонах обращеніях зістали ся козаками і заховали горячу любов „до своєї власної нації й „солодкої отчизни", як вони її називали Не вважаючи на своє підданнє під культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарід. „Ся невелика купка людей инакше не відзиваєть ся, як тільки що то вони найперші на цілім світї і що нема від них нікого сильнійшого, нікого хоробрійшоро, нікого розумнійшого, і нема ніде нічого доброго, нічого користного, нїчого дійсно свобідного, що могло б їм придати ся, і все що у них—то найкраще" — так нарікав на український дух той же Румянцев в листах до цариці. Справді при нагоді складання „наказів" до комісії 1767 р., що мала виробити нові закони для Росії, з несподїваною силою в усім українськім громадянстві виявило ся щире привязаннє до української автономії і самоуправи, до старих прав і привілєгій,— бажаннє відновити їх при першій нагодї.

Нема сумніву, що істнованнє українських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених і поруйнованих, підтримувало в українськім громадянстві і почуте своєї осібности і сей український патріотизм— „республиканські мисли", як їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших правах і порядках було все таки дуже важне і користне. Громадянство українське не було вироблене полїтично, національне почуте його було слабке, народнї елементи в культурі малі; з огляду на се збереженнє форм політичної окремішности навіть тих, які ще зіставали ся, було важне для збереження і поглублення національного почутя. Можна напевно сказати, що як би сі українські форми не були покасовані, а задержані далі, вони б не дали потонути до решти українському громадянству (його вищим інтелігентським верствам) в росийському морі, як се стало ся по скасованню- української автономії. Нові політичні й культурні течії європейські з часом однаково влили б иньший зміст в житє українського громадянства, дали б йому нові інтереси, нові відносини до народу і народнього житя. А національні форми як би не були знищені так, як се стало ся з повним скасованнем старих українських порядків, а стояли цілі, то новий культурний і поступовий рух на українській національній основі при щасливій хвилї міг би розвинути ся від разу серед цілого українського громадянства, і не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже місця, як то прийшло ся потім робити діячам українського відродження XIX віку.

Отсим цїнні були навіть ті поруйновані остатки української автономії, які держали ся в серединї XVIII віку, і тому ми близше спинили ся на їх історії. Які б не були вони ослаблені, розбиті, з національного становища не виразисті,—все таки навіть память про них мала потім велике значіннє в пізнїйшім українськім відродженню.

107. Упадок українського житя в західнїй Україні. Обмеження українського житя Гетьманщини і його упадок тяжко відбивали ся на всій Україні, бо саме в Гетьманщину до Кніва перенесло ся культурне житє України ще в середині XVII в. Його освітними й культурними засобами живила ся й західня Україна і болїзно відчула своє відокремленнє, коли польсько-росийський кордон перерізав по живому тілу українську землю в 1667 р., відділивши західню Україну від східньої і Київа. Тому такі великі жалї й гнїв підняли ся тодї серед українського громадянства на Москву, що вона зрадила Україну і поділила ся нею з Польщею Хоч як силкували ся Українці затримати своє культурне і національне житє в одности і суцїльности,се ставало всетяжше й тяжше. Розділені політичними межами обидві головні части України все більше й більше росходили ся, йдучи ріжними дорогами. Західня зіставала ся під впливами житя польського, східня підпадала впливам росийським Підданнє київської митрополії під зверхність московського патріарха, довершене против волї й бажання українського духовенства й суспільства, ослабило звязь єрархічну й улекшило заведеннє унїї в західнїй Україні, а се розірвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи і книжности в східній Україні відчужило від неї Україну західню: А що тим часом власні джерела національної культури ослабли й висохли в західній Україні, то з відчуженнем її від України східньої іде все більший упадок у нїй національного українського житя.

Ми бачили, що з кінцем XVI в. культурним центром західньої України стає Львів з своїм брацтвом, що зібрало наоколо себе і організувало не тільки львівське українське міщанство, а й взагалі українські елементи східньої Галиччини. Одначе сї елементи польщили ся і слабли, а слабло і львівське міщанство. Всї заходи його коло того, щоб вибороти собі рівноправність, можність свобіднїйшого житя і розвою зіставали ся без успіху. Польське міщанське правлїннє відсувало Українців від усього, не давало ніякої можности не то що національного, а й економічного житя, і всї скарги Українців до правительства не приносили дійсної полекш-і. До того ж Львів в XVII в. все більше упадав економічно, завдяки нерозумній економічній політиці Польщі, а з тим марніла і слабла українська міщанська громада. Відносини здавали ся безвихідним, і тому енергічнійші, рухливійші елементи відпливали зі Львова і взагалі з Галичини на схід, коли там під охороною козацькою зачав ся живійший національний рух. Ми бачили, що київський національно-культурний рух другого і третяго десятилїтя XVII в. весь опирав ся на львівських силах, робив ся львівськими, взагалі галицькими руками. Вони зробили Київ центром українського житя, за те Львів, взагалі Галичина, покинена найбільш енергічними, рухливими силами -упадають тим більше. Брацтво львівське тратить своє давнїйше значіннє; підупадає його окраса— школа в середніх десятилїтях XVII в,; воно проявляє себе головно тільки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувала ся ціла західня Україна—се давало дохід брацтву, і тому воно дуже пильнувало сеі справи і своєї друкарської монополії на друкованнє церковних кних у Львові та не давало засновуватись у Львові иньшим українським друкарням.

В другій половині XVII в. українське національне житє в західній Україні упадає ще більше. Хмельниччина, що відкрила собою нову добу в житюв східній Україні, в західнїй була порогом ще більшого ослаблення. В 1648 р. західня Україна—Волинь, Поділе, Галичина підняли ся, сподїваючи ся визволення з польської кормиги за помічю козаччини; міщанство, селянство, дрібна українська шляхта підіймали ся, приставали до козаків, громили і проганяли Поляків, заводили своє українське правліннє. В Сокалї, в Тернополї, в Рогатині, в Товмачі, в Заболотові, в Янові під Львовом, в Городку, в Яворові, в Калущинї на Підгірю, в Дрогобичі чуємо більші або меньші повстання, що нераз обхоплювали й більші околиці. Шляхта й міщанська старшина ставали на чолі доохрестних селян, організували їх в воєнні ватаги й громили шляхетські замки. Але Хмельницький, зайнятий козацькою справою, не підтримав тоді сього руху енергійно, покинув західню Україну, й тутешній рух потах. Сильнійше замішані в сї рухи і взагалі завзятійші люде пішли за козаччиною на схід, а те що лишило ся—мусїло тим низше схилити голову перед польським панованнєм, що тепер ще з більшою підозріливістю і завзятем пильнувало задавити український елемент, після того як він показав йому свої роги підчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщать ся останки православної шляхти не тільки в Галичині й на Поділю, але навіть на Волини і в тих частях київського Полїся, що не були захоплені козаччиною. На тутешніх соймиках все рідше й слабше підіймають ся голоси на оборону православної віри й української народности і зовсім замовкають в останній чверти XVII в. Зіставши ся без помочи шляхетської, упадають і міщанські брацтва, тим більше що взагалі міщанство зовсім марнїє під тяжкою рукою всевластної шляхти.

Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з східньою Україною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм під карою смерти і забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю і приїздити з-за границі, мати зносини з патріархами і віддавати їм на рішеннє справи віри. Брацтвам наказано у всїм бути підвластними владиками, а в яких небудь суперечках віддавати справу на розсуд не патріархів, а судів польських. І заразом роблено нові заходи, щоб перетягнути на унїю православних владиків і иньше вище духовенство.

Помічником польського правительства в сім дїлї став владика львівський Йосиф Шумлянский. Він перейшов замолоду на унїю; потім, щоб стати владикою львівським, перейшов назад на православну віру, а діставши владицтво львівське став з иньшими духовними змовляти ся про те. щоб перевести православних на унїю. Був у тій змові Інокентий Винницький, що нїяк не міг дістати владицтва перимиського, Варлам Шептицький, що хотів стати владикою холмським; сам Шумлянський хотїв дістати в свої руки завідуваннє митрополичими маєтками, по тім як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши без всякої причини до вязниці. Прочувши про се, король задумав перевести на соборі приєднаннє православних до унії й на 1680 р. визначив на се собор у Львові, покликавши туди православних і унїатів. Але Шумлянський і його товариші, навчені досвідами берестейської унїЇ, не хогїли вести діла так відкрито: вони на собор не ставили ся і удавали зовеїм непричетних до того. Луцькі братчики заявили перед королем протест против соборного трактовання справи без участи патріархів, і з собору нїчого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви і правительственним кругам, що дїло треба вести потайки, визначати на владицтво людей прихильних унії, можливо затирати ріжницю між унією й православем, а заразом робити всякі полекші і привілегії духовенству уніатському.

Правительство польське прийняло сей хитрий плян і потім вело таку лїнїю, як радив Шумлянський: роздавало православні владицтва людям, які обіцяли бути унїатами, митрополичі права надало Шумлянському, забирало маєтки православних владиків і монастирів заграничних та віддавало йому й иньшим своїм людям. Православних у всїм обмежало, права коли які признавало то тільки за уніатами—напр в 1699 р. на соймі видано закон, що тільки уніати можуть займати уряди міські, а в Камінці, що тоді вернув ся під Польщу від Турок, заборонено мешкати Жидам і православним. З унією відкрито не виступало, і владики також, тільки роздавали від себе всякі. Кращі місця людям прихильним до унії.

Так за кільканадцять лїт сим хитрим і зрадливим способом підточили вони в самім коренї православне житє, і нарешті в 1700 р. Шумлянский вважав уніатську справу вже на стільки доспілою, що рішив проголосити унїю. Він явно повторив присягу на унїю, потайки зложену ним тому двадцять лїт, і почав у своїй єпархії—в Галичинї й на Поділю заводити унїю явно. Справдї православє на стільки вже було підкопане, що духовенство не важило ся противити ся унії. Брацтво львівське пробувало спротивити ся, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силоміць вирубав двери в церкву брацьку і відправив тут уніатську службу. Братчики одначе не хотїли прийняти унії, на насильства Шумлянськаго скаржили ся королеви і той потвердив брацькі права, але все таки против натиску Поляків і свого владики вони не могли устояти ся. 1704 р., коли Шведи обложили Львів і захотіли контрибуції, польське начальство звернуло сю контрибуцію на брацтво, братчикам прийшло ся віддати всі гроші і.дорогоцінности, на 120 тис. золотих. Зістали ся нї з чим, а Шумлянський, щоб підорвати їх одиноке джерело доходу— друкованнє книжок, заложив при своїй катедральній церкві свою друкарню для конкуренції. Сього останнього удару братчики не витримали і 1708 року покорили ся Шумлянському; прийняли унїю Унїя запанувала в львівській і подільській єпархії. Тільки Великий Скит в Маняві, на підгірю карпатськім (за Станиславовом, в повіті Богородчанськім), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зістав ся при православній вірі аж до кінця Польщі (закрило його вже австрийське правительство в 1785 р.).

На кілька лїт скорше, в 1691 р. проголосив унїю в своїй перемиській єпархії Ін. Винницький і став силоміць переводити на унїю тутешнї парафії, а на непокірних скаржив ся світським властям, щоб їх примусили до покори як свому законному пастиреви. Число таких непокірних зменьшало ся через сї примуси і кари з року на рік, і в 1761 р. наступник Винницького міг уже похвалити ся, що в його єпархії нема уже нї одної православної церкви. Трохи пізнійше, в 1711 р. попала в уніатські руки єпархія волинська (луцька), і тут також почали силоміць навертати парафії на унїю.

В першій половині XVIII в. вся західня Україна була вже переведена на унїю, і унїатське духовенство стало поширювати її також і в Київщині —але тут не йшло се так легко, через трівожні тутешнї обставини, то під тримували силу сопротивлення православних. Та перше нїж перейти до обставин наддніпрянської Правобіччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську—на угорську Русь, де одночасно з релігійною боротьбою в Галичині також ішла подібна боротьба за унїю і против неї.

108. Угорська Україна. Здавна відділені полїтично від передкарпатської України, закарпатські українські землі жили своїм окремішним житем, п.ро котре тільки деякі слабкі відомости долітають до нас. Житє саме було досить глухе і мало замітне в тих гірських карпатських нетрях і ми не маємо навіть звісток про те, як розвивало ся заселеннє сих гірських сторін. Люде довго випасали там худобу тільки лїтом, згодом стали осідати оселями. Думають, що такі трівкі оселї стали тут поширювати ся десь в XI—XII в., хоч Угри памятали, що прийшовши в сі сторони з кінцем IX віку, вони вже застали РусинівУкраїнцїв в Карпатських горах. Притикаючи до українського розселення на північ від Карпатів, українські закарпатські оселї мусіли стояти в тїсних звязках з галицькими оселями по другий бік Карпат, але про се знаємо дуже мало або таки й зовсім нїчого. Бачимо, що за сї гірські краї довго ішла боротьба між Галичиною і Угорщиною. Угорські королї, поширивши свою власть на полуднє від Карпатського хребта, хотіли забрати й північне галицьке згірє і часами, хоч на короткі хвилі їм се удавало ся при кінці XII і- в початках XIII в. І навпаки, як Угорщина підупала з кінцем XIII в., галицькі князі пробували собі загорнути закарпатські краї. Нарешті після того як королеви угорському Людовику і його сімі не удало ся забрати Галиччину під Угорщину в 1370-х роках, з 1380-х років уставила ся на довгі часи та галицько-угорська границя, яка додержала ся і до наших часів.

Чи була ся закарпатська Україна колись одноцїльною пйлїтичною областю, не знаємо; на се бачать деякі натяки в старих звістках, але з раннїх часів, XII—XIII в., бачимо сї закарпатські землі вже подїлені на стблицї або комітати, великі округи, на котрі поділена була ціла Угорщина, і вони розрізували по річним" долинам закарпатські українські оселї на кілька округів. Більші части українського розселення припадаюгь на отсї пять столиць: Шаришську, Землинську, Ужську, Бережську і Мармароську. Сей поділ на стблицї розеднав ще більше і без того розкидану і географічними обставинами розедчану українсвку закарпатську територію, бо подробивши її на части, звязав кожду з них з сусїднїми неукраїнськими територіями угорськими, словацькими, румунськими. Майже не стрічаємо фактів, де ся закарпатська Україна виступала б разом і одностайно. Правда, що й не легко їй було себе проявляти, бо і тут, як і всусїднїй Галичині XVI—XVII в. українська людність представлена була тільки поневоленим і обтяженим ріжними тягарами селянством та темним і бідним сільським духовенством, а відгомони ширших рухів народнїх з иньшої України сюди ще слабше долїтали. З ранньої пори в ролї привілегіованої людности зявляють ся і тут чужі елементи: угорські, німецькі, католицькі духовні; українська людність спинила ся в ролї підданих кріпаків, навіть сїльське духовенство було з кріпаків же і сільський піп мусїв відбувати панщину: його відривали від олтаря для якої небудь роботи і задавали хлосту як кождому иньшому кріпакови. Все що підіймало ся над сим сїрим рівенем, звичайно відривало ся від свого народу ранїйше чи пізнїйше, пристаючи до панів-Угрів.

Одиноким проявом національним і заразом єдиним національним звязком була тут віра, як і в сусідній Галичині.

Відомостей про церковне житє з давнійших століть також маємо дуже мало: вони стають трохи богатші тільки з часів унїї і боротьби нею викликаної, і тодї в перше кидають світло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII—XVIII вв. бачимо, що закарпатські землі жили одним спільним духовим житем з сусідніми галицькими землями: ті самі твори і рукописи поширювали ся тут і там, і така спільність між ними, розумієть ся, мусіла істнувати й ранїйше. Релігійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській стблицї, і св. Михайла в Грушеві в Мармароській столиці. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. По тім як Витовт відібрав у нього Поділе, він оселив ся на Угорщині, дістав в державу Мукачів, був намісником бережським, і в пізнійшій памяти угорських Українців, як замітна історична особа, став початком не тільки ріжних національних інституцій, а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселеннє за Карпатами. Але не тільки се розселеннє, але й Мукачівський монастир був здасть ся старший, заснований „від часів непамятних", і тільки потім його стали виводити від Коріатовича і його фундації 1360 р. Так само незвісні початки, теж без сумніву дуже старого Грушівського монастиря,—його історію ведуть з часів ще передтатарських; при кінцї XIV в. він дістав від патріарха ставропігіальні права і його ігумени мали зверхні права над церквами і духовенством в столицї Мармароській і Угорській, замість владиків.

Владики зявляють на УкраїнЇ угорській при кінці XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але організувала ся мукачівська єпархія, здасть ся, пізнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було її істнованнє, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владиків були оплати за ставленнє священиків і річна данина від них. Епархія обіймала все закарпатське підгірє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство роскидане було нерівномірно: були села без попа, а були такі, де сидїло їх по кілька. За недостачею скільки небудь порядних шкіль духовенство було темне, наповняло ся ріжними захожими людьми з Галичини і Молдави. Просвітний рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досі нема ніяких певнїйших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в., тодї як стали тут заводити унію—нарід в справах віри був зовсім темний, тому надіяли ся, що як затягнуть на унїю владику і вище духовенство, то нарід сліпо, навіть не відчуваючи, прийме унїю. Се було в значній мірі правда: навіть пізнїйше, в XVIII в., під час останнього бунту против унп (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довідавши ся, що се лиха віра, вони рішили зараз вернути ся до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже не людськім, поневоленім житю і вони тримали ся її з усеї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. „Імя унїї їм ненавистне гірше змії—думають, що під нею криєть ся бо зна що, і хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те що унїати, але імя унїатів відкидають з огидою", писав тодї мармароський намістник, і сї слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного сліпого народу за віру свою.

Першій вибух боротьби звісний нам в другім десятилїтю XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходив ся поширити унїю в своїх маєтках, де було до 70 парафій, і закликав уніатського владику перемиського Крупецького. Зібрані з маєтків Гомонаєвих попи і монахи під натиском пана згодилися прийняти унію; але селяне збунтували ся, взяли на вила та на киї і тих нових уніатів і самого Крупецькото, зранили його і ледви не вбили. і так зробили кінець тим Гомонаевим замислам.

Але ті заходи коло іунії не перервали ся і після сього: католицькі магнати і католицьке духовенство не переставали нахиляти до унїї православних владиків і духовних, обіиюючи, то з унїєю вони дістануть правї католицьких духовних, будуть свобідні, вільні від підданства і панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства і для владиків в їх трудних матеріальних обставинах, і вони рішають ся потайки від народу проводити унїю. В 1640-х роках таких прихильних унїї духовних назбирало ся досить богато і в 1649 р. вони прийняли в Ужгороді формальну ухвалу.

344. Мукачівський замок.

Мукачівський монастир був довго ще в руках православних, і носив на своїй церкві напис про своє відновленнє руками православних, за помічю молдавських воєвод:

Оеодор Коріатович князем бил,

За отпущеніє гріхов монастир зробил,

Дравяна церква от віку зоставала,

А теразнейшого року 1661 каменная стала,

През Константина воєводу молдавского

З Неделею на имя госпожею єго.

Владикою на той час Іоанникій зоставал,

Зо Мстнчова (свого маєтку) о том ся пильно старал

Року 1661 мая ІЗ.

Тільки з 1680 років, як Австрія сильнїйшою -ногою стала в східнїй Угорщині, за помічю австрийського правительства унїя стала певнїйше поширювати ся в західнїй части Угорської України, в столицях Бережській, Ужській і далї на заході. Поширювала ся одначе не стільки добрими способами, скільки насильствами, воєнною силою і ріжними тяжкими карами на тих, що вертали ся на православе. „Ужасніть ся зо мною сущиї люде вірниї, шо овіі Римчикове творять!" записує якийсь духовний з під Мукачева, шо теж вернув ся з унїї на стару віру, в своїй літописи в 1690-х рр., „Чому волокуть, тягнуть силою нашу церков? раді б вони минї погибнути скоро, борзо, просят молят мя обратити ся—на що? на унїю їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, анї кость, анї прах одежди моєя! не потрібно мені Бога їх"! Кінець кінцем в XVIII в. унїя стала вже тут певно, і західня частина була в руках уніатських мукачівських владиків. Але в Марамароші, по сусідству з православною Молдавою держали ся ще православні владики—до р. 1735, і тутешнї священики і пізнійше брали собі посвященнє у владиків православних, молдавських і сербських. А в 1760 р. несподівано прокинув ся останній рух против унії між Українцями й Румунами в Марамароських сторонах. Між православними пішли писання про те, що правительство австрийське не примушує до унп, можна бути по волї своїй православним чи унїатом; натякали навіть про особливу опіку над православними, яку показують „восточні володарі; обіцювали тим котрі будуть тримати ся православної віри, що будуть свобідні від панщини. Сї листи й поголоски мали великий вплив: люде не хотіли бути в унїї, вертали ся до старої віри, виправляли кандидатів на свяшенство до православних владиків, не тільки з Марамороша, а і з західніх столиць. Священики, розчарувавши ся в своїх надїях на те, що з унією покращає їх становище, а не діждавши ся того, та ще й попавши в прикру залежність від латинського духовенства, теж не тримали ся унїї.

Все се досить сильно занепокоїло австрийське правительство і воно пильно розвідувало ся про причини такої упертої неохоти до унїї. Як на такі причини уніатські духовні і австрийські урядники вказували неосвіченість духовенства, його тяжке матеріальне становище. Тому цїсарева Марія Тереза, коли вдало ся рух сей придавити ріжними способами, все таки дуже серіозно взяла ся до піднесення становища унїатської церкви на Угорщині, її освіти й матеріального забезпечення. Сї заходи мали потім своє значіннє в історії українського відродження.

109. Правобічна Україна. В Правобічний Україні—себ то в полудневій Київщині з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 і 94), по недовгім оживленню козаччини за Палія та иньших полковників правобічних, з другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованнє з кріпацькою неволею для народу.

Як в 1714 р. Москва вивела за Днїпро наших людей з Правобережа і віддала сї пусті землі Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтїкали з сих країв за Хмельниччини, та ріжні иньші пани, що за безцїн покупили у тих старих родин права на тутешнї маєтки. Вони самі або їх служебники і фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, подільських та приманювали людей, обіцюючи довголїтню свободу від усяких податків і обовязків, на пятнадцять, двадцять і більше лїт. Висилали также своїх людей в сторони густійше залюднені, аби манили людей тїкати на вільність у слободи, і такі висланці, так звані викотцї, справді богато людей зваблювали на українське дозвілє і свободу. Сила людей тїкала, як півтораста лїт тому, з Полїся, з Волини і з дальших сторін і за кільканадцять лїт правобічні пустинї вкрили ся знову густими селами і хуторами, а серед них залишали ся панські палати, замки і католицькі кляштори (монастирі). Почали заводити ся панські фільварки, а як виходив кінець обіцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до ріжних робіт, чиншів і данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житє було трівожне і небезпечне, і аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта міцною і певною ногою стати в тутешніх краях.

Козаччини, по тій небезпечній пробі, вчиненій Собеским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неї. Після того як умер Палїй, повернений з Сибири царем потім як скинено Мазепу,—люде покладали надїї на його зятя, полковника Танського: й самому Палїй перед смертю передав білоцерківський полк, і в домі йогож доживала свого віку Палїїха, колись діяльна і енергійна помічниця свого чоловіка в його хвастівській роботі.

Після того, як Білоцерківщину прийшло ся віддати Полякам, Танський став полковником київським, і правобічні землї, маючи його під боком, до самої смерти його все сподївали ся, шо він їх визволить від Польщі і відновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкі дружини козацькі утримувано по панських дворах і староствах, з селян-кріпаків, що за сю службу звільняли ся від паншини, але вони звичайно не мали ніякого значіння в місцевім житю: занадто були слабкі і стояли у всій волї панській, аби щось могли значити. Не раз сі козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з за росийської, по части також молдавської границї.а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іше занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої організованої форми для народньої опозиції, як давала давнійша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнійший,бо державна організація польська за сей час, то проминув від часів Хмельниччини, ослабла ще більше і правительство стратило всяку силу і значіннє.

Україна була зіставлена місцевій шляхтї, властиво — панам магнатам, що володіли тутешнїми староствами і величезними власними маєтностями, а сї магнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володіннями та й між собою найчастїйше не жили в згодї. Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володіння не переводять ся на Україні ріжні народнї рухи, то дрібнїйші, в виді розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народпї повстання, захоплювали велику територію, так що тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, шо нишпорили головно на пограничах—росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочуте народне, поміч і всяку підмогу у народу, їх розбої були звернені на панів та на Жидів, що уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополій. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонців, і нема сумніву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки, їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борців з кривдою народнью. Гуцульщина галицька і сусідні місцевости досі ще повні оповіданнями про опришків, що гніздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешніх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печеніжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулі пушеної з засідки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подію дещо змінивши-немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому звів жінку:

Он по під гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький.

На ніженьку налягає,

Топірцем ся підперає,

Гай на хлопці покликає:

„Ой ви, хлопцї, ви молодші

А сходіть ся разом д купці,

Бо будемо раду мати,

Де підемо розбивати,

На сусіднім з Галиччиною Поділю ватаги „левенців" та „дейнеків" держали ся особливо понад Дністром, ховаючи ся в небезпечній хвилі за Днїстер, на молдавську територію. Браславщину і полудневу Київщину навідували розбійничі ватаги з околиць Київа, з-за Дніпра і особливо з Запорожа. їх звали найчастїйше гайдамаками (назва неясна що до свого походження і значіння, толкують її з турецької мови як „ворохобник", „своєвільник"). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врізувала ся в правобічну Україну; тут було богато церковних і монастирських сіл, завідуваних монахами, і в сих монастирських маєтках, по пасїках і хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькім пограпичу знаходили собі захист, охорону і поміч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, відси йшли і потім сюди вертали ся.

Тутешні монахи, міщане і навіть московські вояки дивили ся також на гайдамаків як на бориїв против польської неволі, за кривду українську і тому вважали за добре діло всяким способом їм коли не по магати, то принаймні не шкодити. На правобічній Україні, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали також всякі люде, потім нераз і виходили з ними за границю, иньші ж старали ся їм помагати чим можна на панів-Поляків. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей і чинили Полякам велике спустошеннє. А часами підіймало ся наоколо них ціле велике повстаннє, що обхоплювало весь край.

110. Гайдамаччина. Перший раз більше повстаннє на Правобережі зняло ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролївя. Польські пани поділили ся на дві партиї, одні хотіли сина помершого короля, князя саксонського Августа НІ, другі старого Лещинського, що то його свого часу ще король Карло шведський підтримував та не здужав посадити на польськім престол?. Росія і сим разом підтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своє вісько їм в поміч. Московська армія пішла виганяти Лєщиньского з Польщі і обложила Ґданськ, де він засїв Разом з тим московські й козацькі війська з кінцем 1733 р. були вислані також на правобічну Україну— громити панів, що завязали воєнний союз, „конфедерацію" на Україні на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панів з противної партиї, а війська козацькі й московські зачали їх самих громити. Серед сього замішання й колотнечі гадамацькі ватаги робили, що хотіли, а поруч них почало підіймати ся й селянство, сподїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панів з України, як за Хмельницького. Прихід військ козацьких і московських люде розуміли так, що се вони прийшли виганяти Поляків і визволити Українців; ходили поголоски про царицині грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхів та Жидів; оповідали про давно покійного полковника Самуся, Палїєвого товариша, і Палїєвого зятя Танського, буцім їх вислано підіймати нове повстаннє козацьке.

Особливо велике повстаннє розгоріло ся в Браславщинї. Росийський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розіслав листи до панів з саксонської партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двірських козаків та иньших вояків та воювали Станиславових прихильників. Одержавши такий лист старшина двірських козаків князя Любомирского, Верлан на імя, пустив чутку між людей, що цариця Анна прислала указ, аби всі люде повставали, побивали Ляхів і Жидів та ставали козаками —на те й отеє московське військо з козацьким іде на Україну; а як вичистять Україну, і заведуть у нїй козацький лад, тоді їх з усїм краєм заберуть з під Польщі до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарід. Стали справдї повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрій, складали десятки і сотні Верлан прийняв титул полковника і визначав від себе сотників і иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двірських козаків та Волохів, з котрих набирали собі двірські роти тутешні пани. Зібравши значне військо, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував оселї панські та жидівські, підіймав людей та ка^ав їм присягати на підданство царицї. З Браславщини перейшов на сусїднє Поділе, тут чинив теж саме, потім перейшов на Волинь, погромив в кількох стрічах невеличкі польські віддїли й своїми загонами сягав уже в околицї Камінця і Львова,, здобув Жванець і Броди.

Але в сїй хвилі урвали ся ті політичні обставини, що сприяли розвою повстання. Московське військо літом 1734 р. здобуло Ґданськ, Станислав утік за кордон, пани з його партий піддавали ся Августови Саксонському і першим ділом просили московське військо, щоб уже їх не громило, а помогло вгамувати селян.

Московським начальникам тепер повстання не треба було, і московські війська, що кілька місяців перед тим закликали людей до повстання, почали тепер разом з панами їм „гамувати"—ловили, відставляли до суду, а котрі противили ся—тих побивали. За помічю московського війська панам удало ся дуже скоро змусити своїх підданих-селян до послушности. Побачивши, що надїї на Москву були марні, селяне й козаки переважно піддавали ся своїм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотїли вертати ся в неволю і разом з ватажками тікали на Запороже або за волоську границю та пізнійше з гайдамаками приходили знову громити Поляків.

Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато і вони потім зза границї, а особливо з Запорожа та зимовників запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильні напади на правобічну Україну, на панські двори та замки. Так в 1735 і 1736 рр. великого страху на Поляків навели напади ватажків Гриви, Медвідя, Харька і Гната Голого, що здобували міста, місточка й замки, та чинили росправу з ріжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панів і тепер воювали з гайдамаками. Найбільш вражіння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрадників Савою Чалим—її оспівано в пісні, що незвичайно поширила ся по цілій майже Україні і зробила сього малозамітного чоловіка звісною особою. Сей Сава був з роду міщанин з Комаргорода, а служив двірським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козаків; під час повстання пристав до Верлана і утїк разом з иньшими ватажками, як росийське військо задавило повстаннє. Потім покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу-умисно посилано їх на товаришів гайдамаків і вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника— 1741 р Гнат Голий з ватагою на саме різдво напав на Чалого в його маєтку, вбив і забрав його майно. Про сіє подію й зложено ту пісню:

Ой був Сава в Немирові в Ляхів на обідї

І не знає не відає о своєї бідї.

Ой пє Сава і гуляє, Ляхом вирубає,

А до його-ш.о до Сави—гонець приїзжає.

„А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?"

„Протоптана, пане, стежка до вашого двора.

Та все гаразд, та все гаразд—усе хорошенько,

Виглядають гайдамаки зза гори частенько..."

Розколихана повстаннєм 1734 р гайдамаччина не переставала непокоїти польську шляхту на правобережу й потім, в 1750 і до 1760-х людей, що для них сї походи стали звичайним занятем, і вони його вели рік у рік. Ні пани нї малосиле військо коронне не спроможні були зробити тому кінець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, підтримувало гайдамаків і помагало чим могло; сміливійші з селян, раз приставши до гайдамаків, не раз потім на все житє віддавали ся сьому занятю. До того ще новий привід прилучив ся до сих розрухів гайдамацьких, коли почали заводити і тут на Подніпровю унїю, по тім як удало ся задавити православну віру в західній Україні (дивись гл. 107). Гайдамацькі ватажки охоче мішали ся в боротьбу українських громад з уніатськими священиками, що їм настановляли польські пани; вони підтримували православних, і ті що за границею московською, і ті монастирі наддніпрянські що тримали ся міцно православя, всі вважали спасенним ділом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої" як ЇЇ звали—православної віри. І нема сумнїву в тім, що хоч для гайдамаків близшою метою дуже часто було тільки добичнинтво, то вони, як і козаки в XVI— XVII в. мали чималий вплив на відносини суспільні і національні, бо не давали стверднути і зміцнити ся польському панованню, завести такі кріпацькі порядки, які були в західній Українї, й задавити „благочестиву віру"—єдину ознаку тодішнього національного житя, так як задавлено її там. Так що симпатія української людности до гайдамацтва не була зовсім неоправданою, не вважаючи на всі прикмети грабіжництва, які виявляли часто гайдамацькі ватажки. Полякам се зістало ся незрозумілим, що ми, давні і нинішні Українці, можемо бачити в гайдамаках щось більше ніж звичайнїсеньких розбишак. Галицькі вороги українства прозвали нинішніх Українців гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не відстрашило галицьких Українців, і вони відповіли на се піснею: „Ми гайдамаки, ми всі однакі"...

Після великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз розмахуючи ся завдяки слабкій обороні, особливої сили дійшла в 1750 роцї. Протягом майже цілого року Браславщина, Східне Поділе і Київщина трохи не вся—аж до границь Полїся була в руках гайдамацьких ватаг і селянського повстання. Взято й знищено богато міст, місточок і замків панських—навіть такі більші тодїшнї міста як Умань, Винниця, Летичів, Радомисль впали в руки гайдамаків. Але гайдамацькі ватаги й повстаннє селянське не організували ся в якусь скільки небудь трівку оргаиїзацію, не сотворили собі певних центрів тут на Правобережу, і так погосподаривши протягом року сей рух гайдамацько-селянський став слабнути і потахати. Дарма, що нЇ з боку шляхти, нї з боку правительства не бачимо в сім часї теж нїяких енергічних і організованих заходів. Гайдамацькі вагаги сплили; селянство, не бачучи нїяких реальних наслідків свого повстання, почало теж заспокоювати ся, і в дальших роках знов уге вергаеть ся до таких розріжнених гайдамацьких нападів і походів, які ми бачили і в попередніх роках.

111. Коліївщина. По тім гайдамацька хвиля починає знову наростати в 1760-х роках, і при тім більше ніж коли небудь значіннє в сих гайдамацько-селянських рухах здобуває собі справи віри. Перед тим уніатські митрополити оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторію, та дуже завзято взяли ся поширювати унЇю в Київщині.

Переяславські владики, котрим підлягали православні парафії Київщини, не могли з-за границі успішно бороти ся з унією, але у них знайшов ся на місцї дуже зручний і завзятий помічник: Мелхиседек ЗначкоЯворський, що з 1753 р. був ігуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завідуваннє православними парафіями полудневої Київщини і він дуже енергічно заходив ся коло організації православних громад, заохочуючи їх міцно тримати ся православної віри, не приймати священиків уніатських, тільки православних, посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир і сусїднї: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський й ин. служили захистом і опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята боротьба унії з православем. Уніатські духовні за помічю польського війська силоміць повертали духовних і громадян на унїю. Але громади не хотіли приймати уніатських попів, змушували їх переходити на православє або проганяли й знаходили собі православних. Уніатські власти брали ся до кар і насильств, непослушних сажали до вязницї й карали ріжними карами, та настановляли від себе уніатських духовних. Супроти сих польських утисків православні просили помочи і оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщі. Мелхиседек їздив у сій справі до цариці й дістав ріжні обіцянки; росийському послови в Варшаві наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемін, а тим часом між народом по Київщині від чуток про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попів унїатів або змушували їх приставати на православє. Уніатські духовні взяли ся до ще сильшійших способів примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз діяли ся і незвичайно нелюдські, огидні подїї, як наприклад оспіване Шевченком убите титаря в Млієві. У нього ся подія описана на основі устних оповідань і через те досить змінена; сучасне оповіданнє, списане зараз по подїі росказує, що того млїівського титаря Данила Кушнїра, чоловіка побожного і справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотіла допустити до своєї церкви попаунїата. Хоч Данило дароносицю прийняв і сховав з усякою побожністю, але на нього видумано, буцїм він з нею ходив до корчми і пив з неї горілку, і за се йому спалено живому руки обмотавши клочем і смолою, а потім відрубано голову і прибито на палю на очах народу, силоміць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке бите і всякі муки—і не говорити.

Все се страшенно хвилювало нарід, виникали ріжні рухи, в яких брали участь і Запорозці, й гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстаннє, звісне під назвою Колїівщини. Привід до того, як і в 1734 р., дав прихід росийських військ. Коли в Барі, на Поділю з початком 1768 р. роспочало ся повстаннє против польського правительства, за зроблені ним уступки Росії, Польща просила царське правительство, щоб своїми військами приборкало се повстаннє, і росийське військо післано на Україну. Коли про се пішли вісти на Україну, люде розуміли се не инакше, тільки що Росия посилає своє військо на визволеннє їх від Польщі. Пішли знову поголоски про царицині укази, навіть потім показувано копії такої „Золотої грамоти", де наказувано знищити Поляків і Жидів і саме їх імя вигубити, за кривди, які діють ся від них православній вірі. Сі копії були видумані, але їм вірили і люде і самі проводирі повстання.

На чолі повстання став Максим Залїзняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях—з початку в Жаботинськім, потім в Мотронинім. Приходили таким же чином і иньші Запорозці, і між ними йшла змова про повстаннє. З кінцем квітня 1768 р. Залізняк зібравши ватагу вийшов з Мотрониного лїсу до Медведівки і закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пішов відти через полудневу Київщину—на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозї здобуваючи польські двори, помагаючи селянам проганяти й громити уніатських попів, Поляків і Жидів.

В Уманщині пристав до нього сотник двірських козаків Потоцкого Іван Гонта, що мав в своїй оборонї Умань; був він чоловік значний, обдарований панськими ласками, але коли підняло ся повстаннє, рішив покинути панів і пристати до гайдамаків. Завів зносини з Залізняком і коли той притяг під Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом з Гонтою й иньшими козацькими ватагами Залізняк здобув Умань, де зібрала ся околична шляхта, і вчинив погром, в оповіданнях сучасників Поляків розписаний потім незвичайно яскравими фарбами і сильно побільшений: в дїйсности такої страшної різні не було. За той час иньші гайдамацькі ватажки громили шляхту і уніатів по иньших околицях Київщини. Семен Неживий, сам з-під Мошен, з своєю ватагою громив Ляхів і унЇатів в Черкащині, Іван Бондаренко—на Полїсю, в околицях Радомисля.

Яків Швачка господарив близше до росийської границі, в околицях Василькова і Білої Церкви. Він уславив ся між ватажками особливою жорстокістю. Головним пристановищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених Ляхів і Жидів, їх там судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих на 700 душ. Народня пісня так оспівала його страшне кріваве дїло.

Повстаннє одначе не трівало сим разом довго. Повторила ся таж історія що в 1734 р. З початком червня барську конфедерацію приборкано, і Поляки просили росийських начальників помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про їі грамоти, що ними піднято повстаннє, видала маніфест, вирікаючи ся і тих фальшивих грамот і гайдамаків, а свому війську наказала знищити гайдамаків Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стерігли ся їх, тому їх легко вдало ся половити і розігнати. Оден полковник, прийшовши під Умань, закликав до себе Ґонту й Залізняка і арештував їх, коли ті до них прибули; подібне стало ся з Неживим і Бондаренком. Росийських підданих відіслано на суд в Київ, польських віддано польському начальству, що справляло лютий суд на місці, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на ріжні люті муки. Так тяжкими муками замучено Ґонту і богатьох иньших; сучасники Поляки оповідають страхіття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як він забивав і калічив людей. Тих що не були вбиті від разу, судили потім ще перед судом в м.Коднї й засуджували на ріжні кари, найбільше на кару смерти.

Шляхта польська, правда, і потім полохала ся від поголосок про гайдамаків, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх різати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено українське житє в ГетьманщинЇ —затихла під панською рукою й Правобічна Україна.

112. Останнє скасованне гетьманства. Скасованнє гетьманського і всього українського устрою було рішене новим правительством Катерини II від самого початку. Вступаючи на царство по короткім панованню свого чоловіка (1762 р.) вона в своїй інструкції сенатови поставила своїм завданнем заведеннє одного устрою і права у всїх краях, які мали ще свої закони і свій устрій— на Україні, в балтийських провінціях і Фінляндії. Вважала потрібним вести до того „аби вік і їмя гетьманів счезало, а не тільки щоб яка небудь персона була визначсіа на сей уряд".

Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших і найвірнійших прихильників нової цариці, вона богато завдячувала йому і політичні пляни мусіли до певної міри стримувати ся перед такими зідносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину підняти руку на сього свого вірного приятеля. При кінці 1763 року донесено їй з Київа, що між українською старшиною збирають підписи на прошеннє до цариці, аби гетьманство зіставлено в роді Розумовського, особливо вірнім царству росийському, а для прикладу вказувало ся іа Хмельницького, як він по собі передав булаву синови. На Українї оповідали, що всю сю справу пустив Теплов—намовив Розумовського, аби призвів старшину до сього прошення, а потім против нього цілу сю історію обернув. Розумовський заохочував старшину до підписування сього прошення, і на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє се навіть не було подане цариці, бо генеральна старшина побояла ся підписати: підписали тільки полковники, і тому справу залишено. Але цариця взяла се за привід покінчити з гетьманством. До того наспіла ще під той час ота записка Теплова, про непорядки українські. Дуже можливо, що правительство самопоручило йому скласти таку записку, як пізнійше теж зроблено було і при скасованню Запорожа. В Тепловській записці зібрано було великий матеріал про всякі старшинські непорядки і зловжитки, а заразом доводило ся що Українці такі ж „Россіяне" як і Великороси, тільки через недбальство київських князїв відокремили ся, і їх без церемонії можна назад в усім обєднати з Великоросами.

Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далї бачити його на гетьманстві і радить йому, аби сам тікав від біди і зрік ся гетьманства—попросив його увільнити. Розумовському одначе сього зовсім не хотіло ся і він відтягав ся. Тоді цариця погрозила йому бідою—що як сам не піде, то таки булаву від нього відберуть, а попаде ще і в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав цариці прощенне, що просить увільнити його „від такого тяжкого і небезпечного уряду", а за те благає ласки до своєї „многолюдної сїмї". Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано маніфест до „малоросийського народу" про увільненнє Резумовського від гетьманства, і вже про вибір нового гетьмана нїчого не споминало ся, тільки цариця згадувала, що вона задумує якісь переміни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегію, а її президентом і генерал-губернатором Малої Росії призначає Графа Румяниева. Розумовському за його покірність дано незвичайну пенсію, по 60 тис. рублів річно, і величезні маєтности, що були призначені на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость Се подало Одвірок тоїж церкви, з написом про збудованнє її Гонтою. надїю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть і їм при скасованню гетьманського правлїння роздані будуть на власність так звані рангові маєтности—призначені на їх уряди, як дані були Розумовському гетьманські. Тому вони не дуже споминали про вибір нового гетьмана (так завважає автор Історії Русов)—тільки їх надії не справдили ся. А Розумовський жив потім довго, те цілих сорок літ після сього. Хоч сам по собі гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти—бо се продовжило б українську автономію.

Нова малоросийська колегія мала складатися з чотирох членів українських і чотирох великоросийських, а при тім президент і прокурор з Великоросиян. Засїдати їм веєено в суміш по старшинству, а не так як було за цариці Анни, що Великороси сиділи по праву руку, а Українці по лїву— бо се „утверждало вь Малороссіанахь развратное мнЬніе, по коему постановляють себя народомь оть здешнего совсемті отличньiмь." Ціла одначе та колегія не багато значила, зроблечо її тільки для форми, а властивим правителем був Румянцев і йому цариця поручила сповняти свою программу: вести Україну до повного скасовання українських порядків і заміни Їх законами і порядками росийськими.

В своїй інструкції цариця вказувала на ріжні сторони українського житя, на котрі Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможність і привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосередні доходи. Показували ся ріжні неприємні правительству прикмети українського устрою, і особливо—що повного закріпощення селян на Українї не було, а селяне могли переходити від одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпіти на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбільше ж уважати веліла на українську „внутрішню ненависть" против великоросийського народу, особливо серед старшини— наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довірє і прихильність до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала вести дїло так, щоб народови представляти користь від нових порядків—що вони визволяють нарід від кривд старшинських та панських і під московським правліннем йому буде краще як під гетьманським.

Стара се була політика— підіймати нарід на старшину, та трудно було народови показати користь від нових порядків, коли між ними мало бути й скасованнє останків селянської свободи, які ще зістали ся на Українї, признаннє за старшиною дворянських прав росийських і пересадженнє на Україну московських порядків з Їх лютим кріпацтвом і повною безправністю народньою. „Генеральна перепись" України, вчинена Румянцевим, зістала ся важним джерелом для пізнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великі маєтности на Українї, став дивити ся на селянські справи очима українського пана і нїякої полекші нївід нього ні від иньших великоруських начальників українське селянство не мало. Навпаки, всї ті кріпацькі порядки, які старшина досі помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавій помочи росийських властей), тепер поширено, скріплено і припечатано властю правительства і царським законам, і становище українського селянства дуже погіршило ся під новими росийськими порядками і правлїннєм росийських начальників, вихованих в кріпацьких порядках Московщини.

Лекше було Румянцеву сповняти накази цариці в справі стеження за старшиною та всякою „внутрішнею ненавистею", або як пізнїйше се називало ся—українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навіть самій цариці приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрібно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комісію уложенія в 1767 р., коли цариця наказала з усїх сторін, а в тім і з України вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню „уложенія"—нових законів для Росії. При тім уся українська людність—не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні—всї заявляли бажання, щоб вернено Україні її давні права і порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, і таке иньше. Се луже гнівало Румянцева. Він і сам і через розісланих на місця офіцерів силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей „уміркованих"; навіть цензурував і касував інструкції, де такі автономні жадання виявляли ся найбільш сильно, і віддавав під суд тих, що найбільш проявили себе такими жаданнами. В ніжинськім полку тутешнє „шляхецтво" (старшина) вибрало депутатом „уміркованого" чоловіка (Селецького на імя) і він не схотїв прийняти інструкції, написаній в автономнім напрямі, з відновленнєм гетьманства і українських порядків. Тоді старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев віддав під воєнний суд усіх, що складали наказ і скидали Селецького, а суд засудив не більше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфірмації кару зменьшено—на восьмимісячну вязницю.

Не вважаючи на всї такі заходи і суворі кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всіх наказах провело сю лїнїю—жаданнє української автономії. Вважало хвилю рішучою і за обовязок собі ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв і кари всесильного намістника. Правда, з проекту нового уложенія нічого не вийшло і сї вибори в комісію уложенія і дані їй накази зістали ся тільки незвичайно виразнимим проявом тодїшнїх бажань і змагань Українців, а заразом характеристичним малюнком відносин українських під правлїннєм нового намістника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сї прояви українських настроїв і бажань ніж її намісник. На гнївні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство" вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сї погляди старих часів"—що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском прави тельственної політики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помила ся справді.

Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідшині. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763—4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено губернію Слобідську на взірець иньших росийських губерній, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщині—та й виступали далеко слабше нїж там.

113. Руйнованне Сїчи. Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.

Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів правительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всїй охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга те більша—се суперечки за землї. Вже „лїнїя"—ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільпости"—землї запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнів Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр.

Ся „Нова Сербія", як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околиці новозбудованої тоді кріпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії", якії названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за цариці Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусідні части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернії в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.

Правда, Запороже в останніх десятилітях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Січи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всяке хозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотіло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Украінї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада—хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Січею часів Гордієнка!

Всі сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпє і годило ся йому приборкипі й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну.

З другого боку. Запорожці—як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській губернії, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Січ. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело діло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсім неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи -відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом генерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землі як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерією, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Січи більше не має бути, Запорожці мусять піддати ся, покинути Січу й розійти ся, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозців; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит січовий стали іх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожці послухали і піддали ся Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козків". Широко оповідали ся причини такого несподіваного вчинку, і тут дуже цікаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Загіорожцї, ухиляючи ся від господарського і семейногожитя, затримують в дикім стані свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торіовлі, з другого боку —що Запорожці останніми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хліборобської людности.

Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидці прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але огорожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсох ся від старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сіінїй жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім.

Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде—

Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде.

Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,

Чи не вступить царство землі по перші границі?"

Чи не верне степи й поля, всі к.чейноди наші?

„Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами,

Оддай же нам наші землі з темними лугами!"

„Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала,

Ой щоб твої луги й землі назад повертала!

Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"

Текла річка із-під саду та й упала в кручі—

Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.

Текла річка невеличка, заросла лозами—

Заплакав же Піін кошовий дрібними сльозами.

„Ой великніі спіт, цариця, і всім ти владаєш,

А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш.

Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш"

Та летить крячок та на той бочок та .іетячи кряче—

Та усе військо запорожське та на Кальниша п;іаче.

Та летить крячок та на той бочок—де взяв ся шуліка!

—Ой не буде в Січи города отнині й до віка!

З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.

Коли про се довідали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало

Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертати ся, анї Турки не хотіли Їх видавати

Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні,

А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари—

А вже ж славні Запорожці пяти показали:

„Ой ходімо, братя, Турчина просити,

Чи не дасть нам землі віка дожити"

Пішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали—•

Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони,

Тільки покидали золотую зброю та вороні коні.

Ой пустили ся наші Запорожці через море дубами.

Ой як оглянуть ся до славної Січи—умивають ся сльозами.

Прийшли до Турка та й вклонили ся низько:

„Ой дай же нам землю тай коло границі близько".

„Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити,

Коли ж все будете, славні Запорожцї, мині зміну (зраду) робити!"

„Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити,

Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!"

„Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий).

Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!"

Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю.

Иньші звернули ся до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Банатї, над долішньою Тисою, і в 1785 р. вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди -не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті позволено заложити кіш на гірлі Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сиділи великоросийські виселенці козаки-Некрасовцї, котрих Запорозці відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся,—в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани і землі між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давній сїчовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.

Задунайська Січ держала ся до р. 1828. Жило ся під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн:

Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю:

Що не знали, кому поклониться—та которому царю.

Ой поклонили ся турецькому— під ним добре жити,

А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.

Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію.

Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий явив ся перед царем і заявив, що піддасть ся йому. З своїм полком потім брав участь в війні, а після війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо" жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань.

Але ся зрада Гладкого стягнула велику біду на тих Запорожцїв, що зістали ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало військо, знищило кіш і розселило Задунайців по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозцї Гладкого.

114. Кінець Гетьманщини. Скасувавши Запорозьку Сїч, правительство взяло ся до Гетьманців. В осени 1780 року указом царським обявлено, що в Гетьманшинї буде заведена така сама губерська управа, як і в Росії. Вже перед тим, при сформованню губернії Новоросийської, а потім Азовської, примежовано до них сусїднїй полк Полтавський і части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина мала перемінити ся в росийські губернії, і Румянцеву поручено було розробити плян сеї реформи. На другий рік скасовано малоросийську колєроздїлено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сїверське, визначено туди намістників і заведено суди і палати на росийський взірець: на місце військового суду палати уголовні і гражданські; в кождій губериїї на місце дотеперішнїх судів гродських і земських суди уїздні; на місце скарбу військового—казьонні палати; для справ міських—губерські магістрати, і т. й. Колегію малоросийську і військовий суд зіставлено на якийсь час тільки для докінчення не покінчених справ; полкові канцелярії зіставлено для воєнних справ полку, до реформи полкової; так само ріжні уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатів, мали ще чекати указів в справі „розбору дворянських прав" української старшини.

Дальшими роспорядженнями тільки доповнено сю перебудову українського устрою на московський лад. В 1783 р. скасовано козацьку службу і козацькі полки: перемінено їх на полки карабінерські, як перед тим слобідські перемінено на гусарські. Полковників увільнено від служби, надавши їм чин брігадирськиЯ, иньшій старшині лишено її на волю—служити в нових регулярних полках або увільнити ся від служби; козаки зістали ся як осібний стан воєннослужебного свобідного селянства, з котрого комплектували ся отсї нові полки. Все иньше селянство прирівняно до селянства московського. Уже перед тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобідного переходу селян, вважаючи його шкідливим для їх добробуту—мовляв від тих переходів вони не можуть жити заможно і господарно, тому на будуче заборонено переходити від одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сям указом пани покористували ся на те, аби скріпити і збільшити свою власть над селянами, а селяне занепокоєні сими заходами коло останнього закріпошення, саме ше більше почали переходити й тікати від своїх панів. Тоді указом 1783 р., заводячи нові податки на Українї, вже зовсім заборонено селянам виходити з того місця, де кого застала ревизія—аби в казьонних податках не було замішання. Сим закінчило ся закріпощеннє українського селянства і підведено його під „загальні державні постанови"—під ті закони, на які спирало ся гірке тодшнє кріпацтво в землях московських.

Того ж самого року зрівняно міста українські з містами московськими, а старшину українську з дворянством московським Вказано, які чин;і і служби козацькі дають права дворянські, і так відділено різко старшину від козацтва служебного як осібну верству. Нарештї давнє скасованнє автономії церковної закінчено 1786 року відібраннем маетностей монастирських і владичих; монастирям визначені були штати: скільки має бути монахів і на них призначено було платню з скарбу державного (казни), а маєтности відібрано в казну.

Українське громадянство мовчки прийняло се скасованнє до решти старого устрою. Де-котрі сторони нової реформи—як признаннє прав дворянських, остаточне закріпощеннє селян, могли навіть подобати ся старшині; иньші жадібно чекали при сім касованню нових нагород і надань для всїх послушних і вірних, та силкували ся пролізти на перші місця в новім устрою, до великих чинів і богатого „жалованія". І панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потїшаючи ся достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками кріпацька праця. А й зітхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службової карьєри у нового правительства, у нового начальства. І так справді, як сподівала ся колись цариця Катерина, пропадали у нього давні змагання до вільности, до політичних прав серед заходів коло „чинів та жалованія", Тільки нарія український не мав себе чим потішити в кріпацькій неволі своїй. Правительство з новими порядками обіцяло йому свободу від кривд старшинських, від „малих тиранів"—поміщиків, а наділі сї нові порядки зміцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панів над мужиком, з котрої вже не було йому нї виходу нї просвітку. І своє розчарованнє і зневіру в нові порядки нарід вилив у славній піснї про світову неправду.