Україна в першій світовій війні
Наперєдодні революції 1917 року
Невдала для балканських
слов'ян війна 1912-1913 рр. зміцнила
становище Австро-Угорщини.
Вона створила нову державу — Алба-
нію, яка позбавила Сербію
виходу до Адріятицького моря. Відносини
між слов'янами і урядом цісаря
Франца-Йосифа щораз більше на-
пружувались. Дня 28 червня 1914 р.
в Сараєві, столиці Боснії, забито
ерцгерцога Франца-Фердінанда,
наслідника цісаря Франца-Йосифа.
Австрійський уряд
обвинуватив Сербію в організації атентату і 10-го
липня вислав до уряду Сербії
гострий ультиматум. Сербія звернула-
ся до Росії з проханням про
підтримку. За порадою Росії Сербія дала
помірковану відповідь на
ультиматум, але Австрія її не прийняла
і проголосила війну.
Німеччина, союзниця Австрії, проголосила
1-го серпня того ж року війну
Росії, а 3 серпня 1914 року прого-
лосила війну і Франції.
Німецькі війська негайно рушили на Францію
через невтральну Бельгію.
Европа поділилася на два фронти: з од-
ного боку Австро-Угорщина,
Німеччина та Італія (пізніше приєдна-
лися до них Туреччина та
Болгарія), а з другого Франція, Росія і Анг-
лія. Так почалася перша
світова війна.
Повторилася трагедія
російсько-японської війни. Росія, хоч ви-
трачала величезні кошти на
армію, вступила у війну непідготовле-
ною, без запасів набоїв та
амуніції. До того ніхто у Росії, починаючи
з уряду, не вірив, що буде
війна. І навпаки: Австро-Угорщина та Ні-
меччина віддавна й ретельно
підготовлялися до війни. У Західній
Україні заздалегідь
обмірковувалося питання — яке становище зай-
няти на випадок війни, на
чийому боці? Більшість вирішувала під-
тримувати Австрію.
Перший удар, як сказано,
Німеччина скерувала на Францію, яка
теж не була готова до війни.
Щоб врятувати її, кинуто дві російські
армії на Східню Прусію, і
Німеччина примушена була стягнути вій-
ська з Франції. Російські
армії зазнали страшної поразки, але Фран-
ція була врятована."
У перші дні після
проголошення війни по всій Російській імперії
піднявся патріотичний рух.
Страйк петербурзьких робітників при-
пинився, і вони взяли участь у
патріотичних маніфестаціях. Держав-
на Дума урочисто підтримала
уряд, заявивши йому про свою льояль-
ність. Українці, що не мали
окремої групи у Думі, видали деклярацію
за підписом С. Петлюри,
редактора «Украинской Жизни», у якій пи-
сали, що виконають чесно свій
обов'язок супроти держави. Київська
газета «Рада» писала, що
українці повинні боронити російську дер-
жаву."
Але, не зважаючи на ці
деклярації льояльности, російський уряд
негайно розпочав
переслідування українства: повернулися найтяжчі
дні — закрито «Просвіти» і
українські видавництва, заборонено дру-
кувати будь-що українською
мовою. Багато українських діячів зас-
лано. Був засланий також
професор М. Грушевський, який повер-
нувся назад з Австрії до
Києва. Його заарештовано і заслано спочатку
до Симбірська, потім до Казані
і нарешті — до Москви, де він пробув
до революції 1917 року.
У той же час ішло
переслідування українців у Галичині. На всіх
галичан поляки, австрійці й
мадяри кинули обвинувачення в мос-
квофільстві. З початком війни
тисячі людей запроторено до концен-
траційних таборів у Талергофі
(біля ґрацу), ґнав, ґмюнді, Терезієн-
штадті. Виарештувано багато
священиків, інтелігенції, селян. Полі-
тичні й громадські діячі
тікали до Відня. В Галичині мадярські війсь-
ка вішали людей без суду."
Становище погіршувала діяльність
москвофілів. Багато з
москвофілів, що виїхали були перед війною
до Росії, на початку війни
зорганізували в Києві «Карпато-Русский
Освободктельньій Комитет»,
який 29 липня ст.ст. 1914 р. видав відоз-
ву, закликаючи галицьких
українців зустрічати російську армію
з церковними процесіями, а
тих, що служать в австрійській армії —
переходити до російської."
1-го серпня 1914 року у Львові
засновано Головну Українську
Раду з представників трьох
партій — Національно-Демократичної,
Радикальної й
Соціял-Демократичної. Головою її обрано д-ра
Костя
Левицького, секретарем — д-ра
С. Барана. Завданням Ради було охо-
роняти інтереси українського
народу в Австрії та репрезентувати
його під час війни. Рада
створила військову організацію — Легіон
Українських Січових
Стрільців для боротьби з російським військом.
До цього Легіону вступали
тисячі молоді."
4-го серпня група
українських еміГрантів-наддніпрянців, за іні-
ціятивою Д. Донцова та В.
Дорошенка, заснувала Союз Визволення
України — як безпартійну
політичну репрезентацію Центральної та
Східньої України, для
пропаганди ідеї самостійности України.
На австрійському фронті
російська армія мала спершу блискучі
успіхи. Австрійці відступали,
3-го вересня (21 серпня ст.ст.) російські
війська вступили до Львова.
Верховний головнокомандувач, великий
князь Микола Миколайович,
видав маніфест, в якому висловлював
радість, що «російський народ
об'єднався» і що «завершено діло Іва-
на Калити». Новопризначений
генерал-губернатор Галичини, граф
О. Бобринський, відразу почав
проводити на практиці ці думки: «Га-
лиция и Лемковщина, —
оголосив він, — искони коренная часть еди-
ной великой Руси. . . все
устройство должно бьггь основано на русс-
ких началах. Я буду вводить
здесь русский язьік, закон и устройство».
Лідер «вшехпольської» партії,
професор С. ґрабський, вітав прихід
російського війська до Львова
— «на землю русску»."
Ще раніше штаб верховного
головнокомандувача видав брошуру
капітана Нарушевича для
російських старшин під заголовком: «Сов-
ременная Галиция.
Зтнографическое и культурно-политическое со-
стояние в связи с
национально-общественньііяи настроениями». У
цій
брошурі були крайньо
тенденційні характеристики галицьких уста-
нов, діячів, а головно —
Греко-Католицької Церкви та митрополита
Андрея Шептицького."
З Бобринським приїхала
російська адміністрація, яка зайняла всі
посади. Здебільшого це були
люди без належної освіти, які не нада-
валися бути репрезентантами
російської влади. Головням завданням
адміністрації було боротися з
«мазепинцями)-. Багато посад зайняли
місцеві москвофіли. Закрито
всі українські установи, бібліотеки,
школи, але польські
продовжували існувати. Почали відкривати
курси російської мови для
вчителів, друкувати підручники російсь-
кою мовою.
З самого початку окупації
Галичини почалися труси, арешти.
Тільки через київські тюрми
перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад
12.000 осіб, серед них багато
греко-католицьких священиків.
19 вересня 1914 року арештовано
митрополита Андрея Шептиць-
кого і вивезено до
манастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до
революції 1917 року. Вивезено
ректора Львівської семінарії о. Й.
Боцяна та ряд видатних осіб з
греко-католицького духовенства.
Почалося переслідування
греко-католиків, навертання їх на пра-
вослав'я. До Львова приїхав
архиспископ Волинський Євлогій (ґе-
оргієвський), відомий ворог
унії, і з ним православне духовенство.
До вакантних парафій,
настоятелі яких були заслані або виїхали до
Австрії (їх було коло 200),
призначали православних священиків.
Засновували православні
церковно-парафіяльк). школи.''
Російське військо
посувалося на захід. Після 4-ох місяців облоги,
на початку березня 1915 року
піддалася фортеця Перемишль. У по-
лон взято 117.000 вояків.
Російська армія заволоділа значною части-
ною Карпат і йшла на Краків.
І^інцевою метою походу було заволо-
діти Угорщиною, відділити її
від Австрії.
Становище Росії в Галичині
здавалося таким твердим, що на по-
чатку квітня 1915 р. приїхав до
Львова Микола II, якого урочисто
там зустрічали; потім він
відвідав Перемишль.""
Але успіхи російської армії
1914 року та на початку 1915 надто
дорого коштували їй. За перший
рік війни вона втратила 82°/о стар-
шин — забитих та поранених, і
64°/о солдатів." Загальне число втрат
було більше, ніж число
кадрових старшин та солдатів, які виступили
у похід. Були частини, в яких
не залишалося жадного кадрового
старшини; їх заміняли
«запасні» прапорщики, які пройшли короткі
курси. Не були підготовлені й
«запасні» солдати, що часто не всти-
гали пройти жадного вишколу.
Трагізм становища збільшувала недо-
стача зброї — рушниць, гармат,
набоїв. «Запасним» не вистачало руш-
ниць для навчання, і вони
приходили на фронт, уперше беручи в ру-
ки рушницю. А бувало й так, що
рушниці мали тільки ті «запасні»,
які йшли у перших рядах. Уже в
перший момент війни забракло
рушниць: їх було тільки 5.000.000,
а змобілізованих 6.50.000 осіб. За
рік у Росії виробляли лише
600-700 тисяч рушниць. Не вистачало
гармат та набоїв.'" Головне
Артилерійське Управління перед вій-
ною заявляло, що на кожну
гармату потрібно 7.000 набоїв, але Війсь-
кове Відомство заготовило
тільки по 900 набоїв, себто у 8 разів менше.
У грудні 1914 року вичерпано
майже всі набої, і наказано було
витрачати на день на батерію
лише по одному набою, себто фактично
воювати без артилерії. До
цього треба додати, що ніхто не думав, що
війна буде така довга.'"
В таких умовах була
російська армія, коли 18 квітня 1915 року
почався наступ
німецько-австрійських військ на Галицькому
фронті
— між Горлицями та Тарновом.
Німецька армія вперше застосувала
так званий «гураґаннии
вогонь». На російський фронт німці стягнули
200 важких гармат, проти яких
російська армія могла поставити
тільки 4. На «гураганний
вогонь» — 700.000 набоїв за кілька годин
— вона відповідала 5-10
пострілами з кожної гармати.
Почався відступ російської
армії. 9 червня 1915 року німці зайня-
ли Львів,™ а в липні вся
Галичина і значна частина Волині були вже
в німецьких руках. Ця поразка
мала величезне значення для даль-
шого перебігу війни і для
України. Вона викликала деморалізацію
в російській армії — перший
сигнал майбутньої революції. Люди ги-
нули тисячами, безборонні
перед могутньою навалою ворога. Почали
ширитися чутки про зраду на
самій вершині, біля цариці Олександ-
ри, брат якої, герцог
Гессенський, воював у німецькій армії. В центрі
тих чуток був «старець»
Григорій Распутін, неписьменний, розпусний
сибіряк, селянин, що «знайшов
стежку» до царської родини. Як від-
гук на ці чутки, в Москві,
наприкінці травня 1915 р., вибух погром
німецьких торговельних та
промислових підприємств; розгромлено
475 підприємств, понад 200
приватних мешкань; збитки внаслідок
погрому становили понад 40.000.000
рублів. Дуже цікаво, що й гене-
рал А. Денікін у 1917 році
згадував, що артилерія внаслідок зради
була позбавлена набоїв.'"
У стриманій формі Державна
Дума поставила питання про «міні-
стерство громадського
довір'я». А в той же час ліві партії, головно
большевики, вели агітацію за
припинення війни.
На тлі цих
загальноімперських подій щораз тяжчою ставала
си-
туація в Україні. Відхід
російської армії від Карпат ніс нову ката-
строфу для населення
Галичини: почалося масове виселення україн-
ців та жидів, яких російський
уряд вважав за шпигунів та взагалі
«неблагонадійних осіб».
Галичани, що перейшли на православ'я, ви-
їздили добровільно,
побоюючись австро-угорської помсти. Усіх га-
личан спрямовували до Сибіру.
У зв'язку з ьіпступом
російського війська на схід, виселяли лю-
дей з Холмщини. Волині,
Поділля. Села палили, щоб залишити воро-
гові пустелю. Люди йшли з
малими дітьми, із злиденним майном,.
гнали худобу, для якої не було
фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли
валка доходила до залізничної
станції людей напхом садовили у ва-
гони і днями-тижнями везли за
Урал, до Перму тощо. Коли нарешті
відкривали вагони, то були
випадки, що знаходили там самі трупи.
Так у XX ст. Україна зазнала
того ж лиха, що перенесла у 1670-их
роках під час «великого
згону». До жаху руїни приєдналися пошесті
тифу, червінки, які косили
«виселенців». Ні медичного персоналу, ні
ліків не вистачало, бо все
було кинуто на фронт, де зростало число
поранених та хворих. Тяжко
підрахувати, скільки людей виселено,
скільки загинуло по дорозі; цю
цифру встановлювали на 6.000.000
душ. У самому Київському
Комітеті Допомоги зареєстровано 3,306.000
осіб.'"
З осени 1915 року почалася
евакуація міст Правобережної Укра-
їни. Київський університет
перевезено до Саратова, Політехнікум —
до Воронежу. Школи, державні
установи перевозили до різних міст,
розділяючи родини. Порушено
було питання про евакуацію Кисво-
Печерської Лаври з її
святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві
почалася паніка.
Трагічні події 1914 та 1915
років викликали перелім у ставленні
українців Наддніпрянщини до
російського уряду. Зник той «патріо-
тичний» запал, який
переживало багато з них на початку війни,
і зростала свідомість, що
перемога Росії принесе Україні нові кайда-
ни. Рада ТУП, яка стала єдиним
об'єднуючим політичним осередком
партій, ухвалила у вересні 1914
р. постанову про те, що українці му-
сять зайняти невтральне
становище у війні. На цій підставі ТУП не
погодилося з діяльністю СВУ,
який закликав боротися спільно з ав-
стрійською армією,
Унаслідок поразки 1915 року
російський уряд став «м'якішим»
у відношенні до
українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна
при-
чина поразки у поганій
підготові, уряд погодився на громадську до-
помогу, Внаслідок цього виник
ряд могутніх організацій «Воєнно-Про-
мисловий Комітет», «Союз
Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм
кошти, а ці організації
творили майстерні для виробництва потрібного
приладдя, апаратури,
споряджали санітарні потяги, організували
шпиталі. Поволі змінилося
ставлення російського ліберального гро-
мадянства до українського
питання. Російська поступова преса кри-
тикувала політику
російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Дер-
жавній Думі назвав її
«європейським скандалом».
Вліті 1915 року київським
українцям вдалося здобути дозвіл
уряду на заснування «Общества
помощи населению Юга Россип, по-
страдавшему от воєнних
действий». Це товариство мало широкі зав-
дання: організацію шкіл для
дітей втікачів, допомогу арештованим
та висланим галичанам, хворим
і т. п. Багато українців вступило до
«Комітету
Південно-Західнього фронту Всеросійського Союзу
Міст»,
головою якого став
український громадський діяч, барон Штейнгель.
«Союз Міст» давав великі
кошти на допомогу втікачам і взяв на себе
опіку над українським
населенням Галичини, організацію україн-
ських шкіл та лікарень. В
установах Комітету працювали тисячі
української інтелігенції,
студентів, інженерів, лікарів. У повному
контакті з ним працював
Земський Союз."'
Галичина переживала інші
труднощі. Організація Українських
Січових Стрільців
розпочалася з великим успіхом. Головна Україн-
ська Рада звернулася до
населення з відозвою, в якій пояснювала
мету організації цього
легіону: всі українці повинні взятися за зброю,
щоб розгромити Росію,
визволити Україну і створити з усіх україн-
ських земель єдину Самостійну
Державу із столицею в Києві. За два
тижні записалося 30.000 осіб, але
австрійці обмежили число добро-
вільців до 2.000.'"
Успіхи Австрії у війні з
Росією в 1915 році відкрили для Галичини
широкі перспективи. Загальна
Українська Рада звернулася до «всіх
народів цивілізованого
світу» з деклярацією, в якій заявляла про
свою мету створити «Вільну
Самостійну Українську Державу» з усіх
земель українських, які
залишилися під Росією; з земель українсь-
ких у межах Австро-Угорщини —
створити територіяльно-націо-
нальну автономну область.
Представники Загальної Української
Ради вели переговори з урядом
Австро-Угорщини, домагалися поши-
рення українських прав на
Холмщину та Волинь. Але досягли не
багато: замість
намісника-поляка призначено німця, Колярда;
легіон
Українських Січових
Стрільців перетворено на полк Українських
Січових Стрільців. Страшним
ударом для українців було утворення
Польської Держави та надання
Галичині широкої автономії без по-
ділу на землі польські та
українські. Фактично це було переведення
українців під повну владу
поляків."'
Президія Загальної
Української Ради склала свої уповноваження.
Почалася повна
дезорганізація серед українців. Провід перейшов
до
Української Парляментарної
Ради, на чолі якої став Ю. Романчук,
а заступником його — Є.
Петрушевич.
Енергійно працював Союз
Визволення України. У «Віснику СВУ»
з 1 вересня 1914 року
надруковано плятформу Союзу: створення
Самостійної Української
Держави з конституційним монархом, з де-
мократичним ладом, повною
свободою для всіх національностей,
з самостійною Українською
Церквою. Союз узяв на себе репрезен-
тацію інтересів Великої
України і вів переговори з Центральними
Державами. Він мав
представників: у Берліні — О. Скоропис-Йолту-
ховського, у Туреччині — М.
Меленевського, у Болгарії — Л. Ганке-
вича, у Швеції та Норвегії — О.
Назарука, у Швайцарії — П. Чика-
ленка, в Італії — О. Семенова.
Союз видавав часописи і книжки різ-
ними мовами, які інформували
про Україну. Були дуже цінні ви-
дання — М. Грушевського, С.
Рудницького. Наслідком цих інформа-
цій з'явилося багато статтей
про Україну в чужоземній пресі. Крім
того Союз розсилав лекторів,
які читали доповіді про Україну в Ні-
меччині, Болгарії. Гірше була
справа в Австрії, яка не рахувалася
з політикою Союзу Визволення
України, бажаючи перетворити його
на суто службову, підсібну
організацію.
Деякі інформації Союзу
Визволення України мали успіх, викли-
кали зацікавленість, але
реального нічого не давали. Більше значен-
ня мала діяльність членів СВУ
в таборах для восннополонених. їм
удалося виділити
українців-военнополонених в окремі табори у
Фрай-
штадті в Австрії, де було біля
30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері.
Гмюндені — у Німеччині;
удалося поліпшити загальні умови життя
в тих таборах, організувати
там школи, бібліотеки, церкви. Головне
завдання — політичне
виховання полонених, перетворення їх на
свідомих українських
громадян — дало блискучі наслідки. Проте,
діяльність Союзу в Україні, як
згадано вище, зустріли спочатку ду-
же негативно. ТУП, а зокрема М.
Грушевський, ставилися до нього
негативно.'"*
1915-й рік вніс багато у
внутрішнє життя Росії, а разом з нею й
України. У Державній Думі
зорганізовано т. зв. Прогресивньій Блок,
до якого ввійшли представники
конституційних демократів, прогре-
систи, ліві октябристи, земці.
Основою об'єднання було незадоволен-
ня владою. Бльок настоював на
продовженні війни до «переможного
кінця», але для цього влада
мусить бути у контакті з громадянством.
Бльок вимагав амнестії для
політичних в'язнів, широкої автономії
для поляків, припинення
репресій проти українців, скасування об-
межень у правах жидів тощо. До
Бльоку встугило 300 членів Дер-
жавної Думи (з 420) та частина
Державної Ради («Государственного
Совета»). Дехто з міністрів
поділяв програму Бльоку, але цар, у від-
повідь на вимогу Бльоку,
розпустив Думу. Міністри, які стояли за
поступки у відношенні до
вимог Бльоку — М. Щербатов, А. Самарін,
А. Кривошеїн, П. Харитонов —
були усунені. Цар ясно показав, що
бажає зберегти всю владу у
своїх руках.'""
Почалися великі зміни.
Верховний головнокомандувач, великий
князь Миколай Миколайович,
користався значною популярністю
серед військових старшин і ще
більшою — серед солдатів. Ця попу-
лярність породжувала навіть
думки про можливий «бонапартизм».
У липні 1915 року цар призначив
Миколая Миколайовича головно-
командувачем Кавказького
фронту, а верховне командування взяв
на себе. Це викликало дуже
багато хвилювань в армії і в суспільстві.
Після катастроф на «Ходинці»
під час коронування та під час Япон-
ської війни у народі вважали
царя Миколу II «нещасливим» і боя-
лися, що він принесе нове
нещастя. Дуже негативне враження справ-
ляло те, що фактичне
регентство, після виїзду царя на фронт, пере-
йшло до цариці Олександри, ще
більше непопулярної, ніж цар.'"
2. НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ
Війна затягувалася. Фронти
стояли майже без змін. У травні 1916
року, знову на вимогу
союзників, російські війська південно-захід-
нього фронту, під проводом
генерала А. Брусілова, завдали австрій-
цям тяжких поразок і зайняли
широку смугу Галичини та Волині.
«Брусіловський» наступ
значно допоміг Франції, яку німці тіснили
під Верденом, але цей наступ
для російського фронту дав небагато.'"
Два роки війни коштували
Російській імперії дуже дорого: заби-
тих було 1.500.000, поранених коло
4.000,000, полонених понад
2.000.000. Отже тоді, як на початку
війни на фронтах стояло 6.000.000
людей, за два роки втрачено
7.500.000. Були частини, в яких не зо-
сталося жадного кадрового
старшини (відсоток втрат старшин був
далеко більший, ніж відсоток
втрат солдатів). Покликано було
15.000.000 «запасних» та рекрутів,
які не проходили належної
муштри.'"
З другого боку — досягнення
у військовому постачанні за цей
час були колосальні: рушниць у
1916 році виробляли вдвоє більше,
ніж у році 1914, кулеметів — у 6
разів більше, гарматних набоїв —
у 9 разів, а деяких калібрів —у
16 разів, гармат — у 4 рази. Крім
того в 1915 році Росія почала
одержувати від союзників величезну
кількість зброї і амуніції: за
1916-ий рік вона одержала 9.500 куле-
метів, 8.000.000 набоїв, 446 важких
гармат. Але армія втратила дух.
Це вже були власне не солдати,
а «запасні» — ре^ерва, старі дядьки,
і зовсім молоді хлопці, якими
командували < прапорщики запасу»,
не кадрові старшини, а
цивільні люди, що пройшли кількамісячний
вишкіл.'"
У Росії довгий час не
відчувалося «товарового голоду», але цін^
постійно зертали, піднісшись
пересічно у два рази, а головне —
змінилося співвідношення цін:
в Україні, наприклад, до війни можна
було за півтора пуда пшениці
купити пуд заліза; у 1916 році пуд
заліза коштував 6 пудів
пшениці; за пуд пшениці можна було ку-
пити 10 аршин перкалю («ситцу»),
а року 1916 — тільки два і т. д."*
Поволі економіка почала
захитуватись. Залізниці не справлялися
з перевозами, у промислових
центрах не вистачало продуктів, обни-
зилась продуктивність праці,
бо кваліфікованих робітників замі-
няли жінки; підлітки,
воєннополонені. Почалися перебої у праці
цукроварень, млинів.
У сільському господарстві
не вистачало чоловіків, коней, рема-
ненту. Посівна площа у 1916 році
зменшилася в Україні на 1.900.000
десятин, гуртовий збір збіжжя
у порівнянні з р. 1913 обнизився на
200.000.000 пудів. Найбільше
потерпіли малоземельні селяни: на
1917-ий рік в Україні з 3.980.000
селянських господарств 640.000 не
мали засівів, 1.400.000 не мали
коней, а 1.142.000 не мали корів.'"
1916-ий рік позначився рядом
страйків та заворушень, що відбу-
валися під гаслом «Геть з
війною». Особливо багато було їх у Донбасі
— в Горлівці, Бахмугі, в
Катеринославі, Харкові, Миколаєві — там,
де були великі заводи.
Керували тими заворушеннями підпільні
соціялістичні організації.
Цей настрій перекидався на фронт, внаслі-
док чого цілі полки
відмовлялися йти в бій. Становище погіршували
маси «запасних», які місяцями
сиділи у касарнях, чекаючи, коли
їх вишлють на фронт. Вони
сиділи без діла, бо не вистачало руш-
ниць для муштри, «Запасні»
були легкою здобичею для революцій-
них агітаторів, 3 приводу
вибуху заворушень командувач Київської
Військової Округи писав у
Ставку верховного головнокомандувача:
«не зважаючи на репресивні
заходи, повстання, як зараза спалаху-
ють то в одному, то в іншому
пункті і набрали останнім часом вели-
кого поширення».""
Кривава війна, без
перспектив, із фронтами, які стояли непоруш-
но, втомила всіх. Непопулярний
вищий провід викликав незадово-
лення у Державній Думі, серед
війська, у запіллі. Постійна зміна
міністрів підривала до них
довір'я. Вирішування справ держави, на-
роду здебільшого залежало від
особистих симпатій чи антипатій мо-
нарха, цариці, диктувалось
побоюваннями, що той або інший міні-
стер має зв'язки з Державною
Думою, земством. Прийняття царем
ролі верховного
головнокомандувача, замість популярного
великого
князя Миколая Миколайовича,
справило у масі населення неґатив-
не враження, воно робило царя
відповідальним за помилки та нев-
дачі і позбавляло його
авреолі. Перебування царевича — хлопчика
Олексія у Ставці надавало їй
приватного характеру. У широких ко-
лах, починаючи з членів
царської родини й закінчуючи звичайним
"елянином, зростала
ворожість до цариці Олександри, яка фактично
управляла державою, і це
підривало будь-яке довір'я до влади.
Ворожі настрої зростали
внаслідок того колосального значення,
яке здобула людина з темним
минулим, Распугін. Він користався
успіхом у вищих сферах
Петербургу, йому безмежно довіряла ца-
риця Олександра, він впливав
на міністрів, з ним мусіли рахува-
тися чужоземні дипломати.
Дістаючи величезні кошти, куртажі,
він мав «контору», що
управляла його фінансами.'" Про ролю Рас-
путіна ставилося питання у
Державній Думі, але протекція цариці
охороняла його. Ширилися
легенди про його німецьку орієнтацію,
про -його всевладу — і це все
компромітувало монархію.
На початку 1916 року міністер
внутрішніх справ А. Хвостов шу-
кав серед службовців
міністерства особу, яка наважилася б забити
Распутіна, бо не можна було
легальними засобами позбутися його.
За цю спробу Хвостов заплатив
міністерським постом. У середині
грудня того ж року Распутіна
забили — великий князь Дмитро Пав-
лович, брат у других царя,
князь Ф. Юсупов, чоловік царевої пле-
мінниці та Пуришкевич, правий
депутат Державної Думи.'" Склад
змовників свідчить, яке
велике значення надавали особі Распутіна
в найближчому оточені царя.
Але смерть Распутіна не дала
нічого позитивного, навпаки, стало
гірше, бо виявилося, що
причина лиха була не в Распутінові. У чле-
нів царської родини,
Державної Думи, вищого військового команду-
вання фронтом зростало
переконання, що залишатися з таким ца-
рем не можна: потрібний
переворот. Були різні варіянти: зречення
царя на користь сина, або
брата Михайла, або великого князя Мико-
лая Миколайовича.
Прогресивний Бльок Державної Думи, доклад-
но обмірковувавши це питання,
хотів зорганізувати палацовий пе-
реворот і добитися
відповідального міністерства, щоб запобігти ре-
волюції, бо було ясно:
революція під час війни несе для держави
величезну загрозу,
На початку 1917 року в
Петербурзі скупчилося коло 200.000 «за-
пасних» солдатів, яких мали
навесні відрядити на фронт. Жили
вони одним життям з
населенням міста і легко піддавалися револю-
ційній пропаганді, також і
большевицькій. У місті не було надій-
них полків. Випадково, через
сніжні завірюхи, 23 лютого забракло
хліба в пекарнях, і в столиці
почалося хвилювання. Застрайкувало
90.000 робітників. По вулицях
ходили демонструючі робітники із
гаслами: «Долой войну!» «Долой
самодержавие!» Демонстрації при-
пинились, коли 24 лютого в
крамницях з'явилося досить хліба. Ні-
хто з адміністрації не
надавав тому рухові важливого значення.
Державна Дума хотіла була
використати його, щоб добитися відпо-
відального міністерства. А
тим часом на вулицях залунали пострі-
ли. Були забиті й серед
поліції, і козаків, і робітників.
25 лютого проголошено
перерву праці Державної Думи на кілька
тижнів. Повстання
розгорялося. У проклямаціях закликалося до по-
валення режиму. 27 лютого до
повстання приєднався Волинський
запасний полк, у якому було
багато українців. Не зважаючи на це,
не звертаючи уваги на
зміцнення впливу революційних партій (есе-
рів, есдеків і большевиків),
які керували заворушеннями, кабінет
міністрів не надавав рухові
значення. Тому, що Державну Думу
тимчасово розпущено,
зорганізовано 27 лютого Тимчасовий Комітет
Державної Думи, до якого
ввійшли представники різних фракцій
На голову Комітету обрано
голову Державної Думи, М. Родзянка.
У той же день
зреволюціонізована маса обрала «Раду робітни-
чих та солдатських
депутатів». Утворилося два уряди, при чому ре-
альна си^а була в руках Ради
робітників та солдатів."'
1-го березня ця Рада видала
"наказ ч. І». Цей наказ встановлю-
вав, що солдати обирають
полкові, батальйонні та ротні комітети;
що в політичних справах
сс^да-г-и^лухають тільки своїх комітетів
та рад; що касуються —
«чпнопочитапня», титулування, «віддан-
ня чести» і т, д.
Тимчасовий Комітет Держи
гної Думи не втрачав нади опанувати
рух і не бачив, як зростала
си.іярад революційних організацій. По-
ібавлений будь-якої реальної
сили. Комітет Державної Думи впли-
вав на настрої вищого
командування арміями, відрізаними від сто-
лиці й позбавленими
об'єктивних інформацій про дійсний стан ре-
чей. У Ставці, в Могилеві, де
перебував головнокомандувач, цар
Микола II та його штаб,
діставали тільки неясні, непевні телефоно-
грами від М. Родзянка, і вищі
воєначальники — командувач північ-
ного фронту, М. Рузський, та
начальник штабу головнокомандувача
М. Алєкссев — були переконані
в силі Тимчасового Комітету.
У столиці, як і в усій Росії, не
було носія верховної влади: цариця,
яка була фактичним регентом,
мало орієнтувалася в подіях, а крім
того опікувалася своїми
дітьми, що тоді всі хворіли на кір.
27 лютого в Ставці одержано
повідомлення про повстання в Пет-
рограді й участь у ньому
війська. Микола II видав наказ вирушити
на Петроград надійним полкам
під проводом генерала М. Іванова,
якому надав диктаторських
повноважень, і того ж дня, 27 лютЬго.
сам поїхав до Петрограду. Але
в дорозі залізничники затримували
царський потяг, і він щойно
1-го березня — :'.:.ія 40 годин подоро-
:-к-.'зання прибув до
Пскова.'"
Генеразік М. Рузський і М.
Алексеев, одержуючи оптимістичні
^тіормаціїз Петрограду про
контакт між Думським Комітетом та
Радою р:оочях і солдатських
депутатів, переконали царя дати згоду
на відповідальне мшістерс-гзо
і відкликати похід М. Іванова на Пе-
троград."' Ці інформації не
відповідали дійсності: повстання шири-
лося, в Кронштадті матроси
забили багато старіпин та адмірала Ві-
рена. Родзянко та інші думські
діячі вірили, що зречення царя при-
пинить повстання, і разом з
вищим командуванням армії переко-
нали його зректися. Але цар
зрікся не лише за себе, а й за свого си-
на, на що не мав права. Своїм
маніфестом він передав престіл бра-
тові Михайлові, але той
відмовився прийняти престіл..
Так з 3-го березня 1017 року в
Росії припинилася царська дина-
стія і впала сама
монархія.*"
Усе, що робилося в
Петрограді, залишалося таємницею для всієї
імперії та фронту. Про
повстання, переговори знали тільки в Пет-
рограді та командувачі
фронтів, але й вони не знали повної правди
і тому перебільшували
значення та владу Тимчасового Комітету, не
уявляючи собі ролі Ради
робітничих та солдатських депутатів.
Двовладдя дедалі
увиразнювалось. Проте, Рада робітничих. та
солдатських депутатів
вимагала створення Тимчасового Уряду, не
бажаючи брати на себе
відповідальности. Тимчасовий Уряд мав ді-
яти до скликання Установчих
Зборів, що повинні були встановити
форму держави: монархії чи
республіки. Склад Тимчасового Уряду
був проголошений 3-го березня.
На його чолі стояв князь Г. Львов:
видатнішими членами були
міністри: закордонних справ П. Мілю-
ков, військових — О. Гучков,
юстиції — О. Керенський, що за дні
перевороту став
найпопулярнішою особою в Петрограді, особливо
в Раді робітничих та
солдатських депутатів. Він був лівий ес-ер,
і серед інших міністрів,
переважно кадетської партії, він оголосив
себе «закладнем». Але
спочатку він користався пошаною і се]' '
правих.