УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА
УКРАЇНА ПЕРЕД ПЕРЕВОРОТОМ 29 КВІТНЯ 1918 РОКУ
КВІТНЕВИЙ
ПЕРЕВОРОТ І ПЕРШІ ЧАСИ
ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
ГРОМАДСЬКА РЕАКЦІЯ НА ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ
ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
УКРАЇНА ПЕРЕД ПЕРЕВОРОТОМ 29 КВІТНЯ 1918 РОКУ
Ідея гетьманату не завмирала протягом XVIII, XIX і
початку
XX століть. Революція 1917 року збудила в Україні
прагнення мати
свою державу, під час першої величної
маніфестації серед прапо-
рів з соціялістичними гаслами були вже прапори з
вимогами —
гетьмана. Увесь 1917 рік пройшов в загальному
захопленні соціялі-
стичними ідеями. Здавалося, що сила цих ідей була
непереможна.
Характеристачно, що ТУП (Товариство Українських
Поступовців),
яке існувало коло 10 років як понадпартійне
об'єднання, після 1917
року змінило свою назву на Партію
Соціялістів-Федералістів. На
мітингу в Київському університеті студенти
проголосили повну «по-
літичну свободу» для професорів належати до якої
завгодно партії,
але тільки — соціялістичної —
соціялісгів-революціонерів чи соція-
лістів-демократів. На той час це була дійсно
велика толерантність.
У Центральній Раді були всі, за незначним
вийнятком, сопіялісти,
і вона легко знаходила спільну мову з
большевиками в боротьбі
з «буржуазним» Тимчасовим Урядом, який теж був у
полоні соціялі-
стичних ідей. Боротьба з соціялізмом здавалася
неможливою, але
події різко змінили настрої великої частини
населення України.
Перше — непереможний рух большевиків, які майже
не зустрічали
спротиву — і 5.000 трупів у Києві, які відзначили
їхню перемогу. . .
Друге — політика Центральної Ради. Поворот, під
охороною ні-
мецьких багнетів, викликав у масі населення
вороже або у всякому
разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди
втратили до-
вір'я до уряду. Шкодила деклярація Центральної
Ради — запев-
нення, що курс її політики, який дав у наслідку
большевицьку оку-
пацію, а після неї — німецьку, залишиться
незмінним. Деклярація
була проголошена саме тоді, коли населення
сподівалося зміни.
Була ще причина, яка послаблювала позицію
Центральної Ради:
не — німецькі окупанти, які, ставши в Україні
твердою ногою, втру-
чалися у внутрішні її справи. Вони, уважно
спостерігаючи співвід-
ношення різних угруповань України, скоро
зрозуміли, що уряд не
мав міцного коріння і не міг забезпечити
постачання хліба згідно
з Берестейським договором.'*^ Австрійські агенти
з Одеси та Києва
інформували свій уряд про непопулярність влади
серед населення.
Граф Форгач висловив навіть побажання замінити
український
уряд німецьким генерал-губернаторством, але цю
радикальну ре-
форму австрійський уряд уважав за
несвоєчасну.'"
Одночасно з утратою популярности Центральної
Ради поширю-
вався рух проти неї. Велика маса селян і міської
людности прагнули
встановити новий уряд — несоціялістичний. До
Центральної Ради
зверталися делегації з різних місць з проханням
скасувати земель-
ний закон. Вище згадувалося про резолюцію
Лубенського з'їзду.
Аналогічну резолюцію ухвалили великі та малі
землевласники на
зборах 6 - 17 квітня в Харкові.
У Києві створено було Українську Народну
Громаду, до якої
вступило багато старшин 1-го Українського
Корпусу та козаків
з Вільного Козацтва. Видатними діячами її були: М.
Устимович, Гі-
жицький, 1. Пащевський, В. Кочубей, М. Воронович, В.
Любинський,
М. Василенко та ін. Громада нав'язала тісні
стосунки з партією
Українських Хліборобів-Демократів, до якої
належали брати В. і С.
Шемета,™ М. Міхновський та В. Липинський, а також
стосунки
•з Союзом Земельних Власників. У половині квітня
Громада нав'я-
зала контакт з німецьким командуванням. На
нараді німеці.кого та
австрійського командування вирішено, зважаючи
на неможливість
співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу
владу, яка по-
стала б наслідком перевороту.*"
Новий уряд передбачалось утворити у формі
диктатури, з твер-
дою владою, без народного представництва,
принаймні на перший
час. За найкращу форму влади визнано гетьманат.
Кандидатами на
гетьмана називали різних осіб, в тому числі Є.
Чикаленка, багатого
поміщика, видатного громадського діяча.'"
Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала.
Одною з причин
цього, крім небажання самого кандидата, було
небажання німець-
кого командування та багатьох впливових
українців висувати на
чоло держави під час громадянської війни
цивільну людину. Поміж
інших кандидатів, зокрема М. Міхновського, був
командир 1-го
Українського Корпусу та почесний отаман
Вільного Козацтва, П.
Скоропадський. Репутацію видатного
воєначальника поєднував вія,
представник старої української аристократії, з
глибоким патріотиз-
мом. Основоположником роду Скоропадських був
брат гетьмана
Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав
кількох видатних
діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський
— один із най-
освіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван
— депутат до
Комісії 1767 року — був настільки популярний
серед козацтва, що
його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст.
тітка майбут-
нього гетьмана Скоропадського, Єлисавета, по
чоловікові Милора-
дович, була видатною українською діячкою. Вона
допомагала укра-
їнським школам на Полтавщині і подарувала 8.000
Гульденів на
Львівське Товариство імени Шевченка.
Українська Народна Громада у кінці квітня,
ведучи переговори
з німецькими чинниками, обговорювала та
визначала склад міні-
стрів майбутнього уряду.
Німецький генерал ґренер, який фактично
керував усією вій-
ськовою справою німців в Україні, з'ясував умови,
на яких німці
погоджувалися на переворот. Головні умови були
такі:
1. Визнання Берестейської угоди.
2. Розв'язання Центральної Ради.
3. Відкладення Установчих Зборів до «повного
заспокоєння»
України.
4. Підлеглість польовим судам осіб, що
виступатимуть проти
окупантів.
5. Вільна торгівля.
6. Відновлення права власности на землю. Селяни
мають запла-
тити за надану їм землю. Збереження великих
маєтків.
7. Оплата за військову поміч Україні."™
Генерал ґренер підкреслив, що німці жадної
участи в перевороті
не братимуть і підтримають гетьмана лише після
того, як він буде
обраний.
2.
КВІТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ І ПЕРШІ ЧАСИ
ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський
Конгрес. На
цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених
представники від 8-ми
українських губерній. Всього на з'їзді було коло
8.000 учасників,
переважно селян. У промовах вони рішуче
висловлювали незадово-
лення політикою Центральної Ради,
соціалістичними експеримен-
тами і вимагали поновлення приватної власности
на землю та утво-
рення міцної влади у формі історичного
гетьманату. Присутні обра-
ли одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського.
Того ж дня в Со-
борі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав
гетьмана, а на Софій-
ському майдані відслужено молебень.
Так відбулося проголошення гетьмана Павла
Скоропадського.
Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з
Виговського і закін-
чуючи Розумовським, показує, що це було
найбільш велелюдне
з усіх обрань.
Протягом 29 квітня прихильники гетьманського
перевороту опа-
нували всі державні установи без боротьби.
Тільки Січові Стріль-
ці, які охороняли Центральну Раду, пробували були
боронити П,
при чому забито трьох гетьманських старшин.
Центральна Рада була розпущена. Голова й,
професор М. Гру-
шевський, оселився у віллі «Виноградний Сад»
коло Києва, як при-
ватна особа.*"
На цьому закінчився переворот, дійсно
«безкровний». Мала по-
чатися праця, але негайно виявилося, які тяжкі
перешкоди стоять
перед новим урядом.
29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до
всього Україн-
ського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій
України», підпи-
сані Гетьманом та отаманом (головою) Ради
Міністрів Миколою
Устимовичем.
У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся
на поклик тру-
дових мас Українського Народу і взяв на себе
тимчасово всю
повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе
гетьманом усієї
України. Центральна Рада і всі земельні комітети
розпускаються,
міністри та товариші їх звільняються, але всі
урядовці Центральної
Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде
виданий закон
про вибори до Українського Сойму. Поновлюється
право приватної
власности; буде вжито заходів до вивласнення
великих землеволо-
дінь за плату й наділення землею малоземельних
хліборобів. Будуть
забезпечені права робітників.
У «Законах про тимчасовий державний устрій
України» підкрес-
лювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У
«Законах»
накреслено головні напрямні нового уряду в
галузі гетьманської
влади, прав населення, законів, організації
управління. На Гене-
ральний Суд покладалося охорону законности в
Україні. Замість
назви «Українська Народна Республіка» буде
вживатися назва
«Українська Держава».**
В умовах конспірації не було змоги підготовити
склад міністрів.
Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був
призначений
М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він
намагався притяг-
ти до праці видатних українських діячів,
насамперед ес-ефів, як
стали називати себе з початку революілії члени
ТУП. Але' скласти
кабінет міністрів М. Устимович не зміг.
30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради
Міністрів М. Ва-
силенка. Це був широковідомий у Києві науковий та
громадський
діяч, професор історії України та права, член
Українського Науко-
вого Товариства, член Старої Громади, ТУП і
Конституційно-Демо-
кратичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст.
був він редактором
газети «Киевские Отклики» — української
змістом, хоч і виходила
російською мовою. За статті про надуживання
адміністрації в Соро-
чинцях—«Сорочинська трагедія»—пробув рік у
в'язниці.^"" Гетьман
дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не
пізніше вечора 1-го
травня. Цей кабінет мусів бути «лівий», а в основу
його діяльности
мало бути поставлене завдання національного
відродження України,
без «крайностей», які викликали б нехіть до
українства серед інших
національностей.
Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів
скінчилась та-
кож невдачею. С. Єфремов та Л.
Старицька-Черняхівська підтриму-
вали М. Василенка, але більшість пішла за А.
Ніковським і відхи-
лила запрошення М. Василенка.'" Правда, рішення
ес-ефів не було
принциповим. Не давши згоди піти до уряду, вони на
другий день
звернулися до генерала ґренера з пропозицією
змінити аграрну по-
літику уряду і встановити тимчасову — до
скликання Установчих
Зборів — Державну Раду. Партія подала новий
проект умов вступу
до уряду: погоджуючись на Гетьмана, як президента
Республіки,
ес-ефи вимагали зміни кабінету, складеного
Василенком, і пропону-
вали свою конституцію. У цій історії, — відзначає
професор Д. До-
рошенко, — цікаві два моменти: представники
соціялістичних пар-
тій воліли пертрактувати з німцями, а не з
Гетьманом, якого пого-
джувались визнавати за президента; другий момент
— це те, що за
справжніх українців вони визнавали тільки
соціялісгів."'
Цей момент — відмова соціялістичних партій
взяти участь у бу-
дуванні гетьманської держави — глибоко
трагічний: представники
українського народу не знайшли в собі в такій
мірі патріотизму, на-
ціональної свідомости й зрозуміння, щоб стати
вище від партійних
інтересів і об'єднатися в ім'я Української
Держави. 15 років пізніше
з прикрістю казала Л. Старицька-Черняхівська, що
ес-ефи «побо-
ялися забруднити свою соціялістичну
чистоту».'" З ес-ефів лише
Д. Дорошенко вступив до кабінету і прийняв
портфель міністра за-
кордонних справ. У своїх спогадах Д. Дорошенко
писав про свою
першу розмову з М. Василенком, коли домовлявся з
ним про вступ
до кабінету. М. Василенко казав, що «треба, щоб і
при новому курсі
політика держави зосталася
національно-українською; треба, щоб
нові форми української держави були заповнені
національним змі-
стом. Отже, від самих українців залежить, щоб і
при новій зміні
державного ладу й устрою вдержалася сама суть:
національно-дер-
жавна ідея українська»."'
Державний переворот застав Д. Дорошенка у
Львові. Він був
у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис
з інформацією
про переворот в Києві. «Знайомі, — пише Д.
Дорошенко, — кинулися
мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець
української
державности?... Я зазначив своїм галицьким
знайомим, що імена
— гетьмана Скоропадського й М. Василенка — вже
самі собою свід-
чать, що діло йде не про „кінець української
державности", а що-
найбільше про зміну її форми». "*
У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було
соціялістів,
але були солідні українські діячі з цілої
України. Дванадцять міні-
стрів були українці з походження; були й інші
авторитетні, діячі,
що брали участь в українському житті, як земські
діячі, професори,
правники, громадські працівники. У кабінеті
міністрів було тільки
четверо не-українців: А. Ржепецький — з
польського роду, міністер
фінансів, за війни — голова Татьянівського
Комітету допомоги вті-
качам; С. Гутник — Міністер торгівлі — жид,
фінансовий діяч Одеси
— та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці,
професор Київ-
ського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв
— державний
контролер, колишній приват-доцент Одеського
університету, звіль-
нений за «неблагонадійність».
Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі
історики оголосили
всіх міністрів не-українцями; від цього не вільна
й «Енциклопедія
Українознавства».*" Зроблено це тому, що ніхто
з тих міністрів не
належав до соціялістичних партій, а в Україні, не
зважаючи на всі не-
щастя, що їх принесли соціялісти, ще твердо
трималися гасла: «не-
потрібна не-соціялістична Україна!» Під таким
кутом зору, дійсно,
міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман,
не були. . . україн-
цями.
3. ГРОМАДСЬКА РЕАКЦІЯ НА ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ
Переворот викликав у масі не-соціялістів
значне задоволення.
Навіть прихід німців викликав радість більше як
у 9/10 усього насе-
лення, без різниці національносте, кляс і партій,
— пише В. Андрі-
евський, який брав активну участь у житті
Полтавщини. «Та
страшна атмосфера безправ'я й гніту фізичного й
морального, яку
витворили большевики за два попередні місяці
свого паювання, зда-
валося, відходили в минуле навіки». Яскраво
накресливши нега-
тивне ставлення до Центральної Ради на
Полтавщині, В. Андрієв-
ський пише так про враження, яке справило обрання
Гетьмана:
«. . . перемогла таки здорова національна стихія
над модерними док-
тринами і силогізмами, значить, у народі таки
заговорив голос кро-
ви... козацької крони, розлитої на нашій землі, і
на польських
і московських плахах, і на турецьких галерах, і в
московських казе-
матах .. .»"*
Переворот 29 квітня викликав серед
соціялістичної маси насе-
лення неґативне враження. На прикладі партії
ес-ефів — найкуль-
турнішої, найінтелігентнішої з українських
партій — видно, як
сприйняла інтеліґенція події 29 квітня.
На початок травня призначений був у Києві
Всеукраїнський Се-
лянський З'їзд, на який мало прибути до 10.000
селянських делега-
тів. Але уряд заборонив цей з'їзд. Тоді учасники
з'їзду нелеґально
зібралися біля Києва, в Голосіеві, і ухвалили
резолюцію з протестом
проти самої влади Гетьмана. У відозві до
селянства з'їзд закликав
до боротьби проти «контрреволюції»: Умремо, а
землі й волі не
дамо»."'
14-го травня відбувся в Києві нелегально
Всеукраїнський Робіт-
ничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з
гетьманатом за
Українську Республіку.
13-16 травня відбувся нелеґально з'їзд
Української Партії Соці-
ялістів-Революціонерів. Між його учасниками
розгорілась боротьба:
праве крило стояло за демократизацію
політичного та громадського
життя і готове було йти на компроміс з урядом;
ліве крило критику-
вало всю діяльність партії, шукало порозуміння з
російськими боль-
шевиками й гостро відмежовувалося від усіх
українських політич-
них груп. Створився новий Центральний Комітет
партії, який почав
видавати нелеґальний часопис п. н. «Боротьба», що
закликав до со-
ціяльної революції в Україні. Від цієї назви і
всю цю групу нази-
вали «боротьбістами».
8-11 травня в Києві відбувся з'їзд
Конституційно-Демократичної
Партії, більшість членів якої складалася з
українців, але було в ній
чимало росіян та жидів. З'їзд відбувся із участю
делегатів з цілої
України та трьох міністрів-кадетів: М. Василенка,
А. Ржепецького
та С. Гутника. Вони заявили, що стоять на
плятформі самостійної
України. З'їзд признав персональне право окремим
членам всту-
пати до нового уряду.
Одночасно відбувся з'їзд ес-ефів, який визнав
самостійність Укра-
їни і зрікся ідеї федеративного зв'язку з
сучасною Великоросією.
До тактики гетьманського уряду він поставився
негативно, консти-
туцію його визнав за абсолютистичну та
антидемократичну, кабі-
нет — за реакційний і заборонив своїм членам
участь у ньому.'"
15-18 травня відбувся з'їзд представників
промисловости, тор-
гівлі, фінансів та сільського господарства — т.
зв. «Протофісу».
Прибуло коло 1.000 делегатів. З'їзд ухвалив
підтримати гетьман-
ський уряд і заявив про свою готовість всіма
силами сприяти утво-
ренню нового державного, громадського та
економічного ладу Укра-
їнської Держави.^" Цей з'їзд показав, що
гетьманську Україну, крім
хліборобів-власників та середньої інтеліґенції,
членів ка-де. підтри-
мують також великі капіталісти та промисловці.
Проте, опозиція проти гетьманату зростала. 24
травня до Геть-
мана звернулися представники чотирьох
українських партій (само-
стійників-соціялістів, Трудової Партії,
соціялістів-федералісгів та
хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет
міністрів не україн-
ський, бо до нього не ввійшли члени українських
груп, які творили
державу. Вони протестували проти заборони ряду
з'їздів, проти ді-
яльности місцевої адміністрації, яка дозволяє
різного роду надужи-
вання, проти призначення на посади не-українців,
проти військової
політики."*
Але найбільше значення мало оформлення в
середині травня
опозиційних груп в Український
Національно-Державний Союз. Цей
Союз складався з таких груп: українські
соціялісти-самостійникіі,
соціялісти-федералісти, Трудова Партія, пізніше
— хлібороби-демо-
крати; Рада залізничників, Поштово-Телеграфічна
Спілка; українські
соціял-демократи, соціялісти-революціонери.
Головою Союзу був А.
Ніковський. З самого початку Союз почав боротьбу
проти Гетьмана
й гетьманського уряду, як «буржуазного й
не-українського». Він
діяв через пресу і підтримував страйки."'
Третій фронт внутрішньої боротьби творили
різні російські орга-
нізації. Коли в Україні настали спокійні умови
життя, з окупованих
большевиками земель посунули росіяни. Більша
частина з них при-
їздили, як народжені в Україні, з пашпортами, що
їх видали укра-
їнські консули. Але, приїхавши до України, ці люди
принесли з со-
бою ненависть до ідеї самостійної Української
Держави і зробили
Київ гніздом інтриґ та змови. Тут засновано було
російські, ворожі
до України «Києвский Национальньій Центр» та
«Союз Возрожде-
ния России», які повели підривну діяльність
проти Української Дер-
жави, проти скликання Сейму. Різні своїми
політичними погляда-
ми, ці організації об'єднувалися спільною
ненавистю до української
державности, до «сепаратизму». Характеристичне,
що в 1919 році, ко-
ли Гетьманська Держава вже не існувала, а
російська «Добровольча
армія» на деякий час окупувала Україну, генерал
Деніхін забороняв
приймати на службу колишніх гетьманських
урядовців. Під назвою
«Союз деятелей Украиньі» в Києві діяв російський
монархічний союз,
який мав свої осередки по Україні, що агітували
за поновлення
монархії в Росії та приєднання до неї України."
Ці організації вва-
жали, що Україна повинна стати П'ємонтом, де
будуть формува-
тися сили для боротьби з большевиками. У цьому
відношенні дуже
цікава місія П. Мілюкова, лідера кадетської
партії, який приїздив
у червні 1918 року до Києва, щоб розвідати настрої
українського
громадянства та німців щодо відбудови
Російської держави.™ Брати
ізольовано ці факти, виривати їх з історичної
перспективи не мож-
на. Півроку перед тим творець 4-го Універсалу, М.
Грушевський,
писав: «з ким буде їй (Народній Республіці) по
дорозі, вона й уста-
вить федеративну зв'язь»; і далі: «Не розриваючи з
федеративною
традицією, як провідною ідеєю нашого
національно-політичного
життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше
гасло — самостій-
ність і незалежність».*"
Одночасно діяли в Україні російські
терористичні організації, які
ставили за мету викликати паніку в Україні,
розбиття, розсварити
німців з українцями. Першим терористичним актом
був вибух
6 червня 1918 року порохових складів на передмісті
Києва, в Зві-
ринці. Сила вибуху була така велика, що коло 10.000
людей зали-
шилися без притулку, а коло 1.000 було поранених та
забитих.
ЗІ липня в Одесі стався вибух на складі набоїв. 14
червня в Києві
загорілось 35 дров'яних складів, наслідком чого
загинули в оті па-
ровий млин, спиртовий завод, фанерна фабрика і
коло 10.000 людей
залишилися без даху над головою. ЗО липня
російський ес-ер Дон-
ской кинув бомбу в німецького фельдмаршала
Айхгорна і забив
його та його адьютанта. Без кінця підготовлялися
атентати на Геть-
мана.
Все це викликало в столиці панічний настрій,
який тяжко відби-
вався на всьому житті.'"
Становище погіршувало взаємне недовір'я між
урядом та насе-
ленням. Це недовір'я підсилювалося внаслідок
антиурядової пропа-
ґанди з одного боку і помилок уряду — з другого.
Майже в кож-
ному міністерстві були урядовці, наставлені
вороже до нового ре-
жиму. Це ненормальне становище виявлялося
назовні страйками
в міністерствах. Не було внутрішнього контакту
між вищим урядом
та місцевою адміністрацією, більша частина якої
також ставилася
вороже до нової влади: одні — як прихильники
Центральної Ради,
інші — як прихильники большевиків. Поволі
відбувалася заміна
місцевої адміністрації новою: призначалося
людей не-соціялістячних
партій, ворожих большевизмові і — за обставинами
часу — германо-
фільської орієнтації. Переважне місце приділяли
земським діячам,
але було чимало урядовців царських часів, що
викликало незадово-
лення національно-свідомих українців, здебільша
соціялістів.
4. ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в
міністерствах ішла
невпинна праця.
У галузі зовнішньої політики міністрами були —
М. Василенко
і Д. Дорошенко. Головним завданням було
налагодити визнання
Української Держави іншими державами. Перше
місце серед євро-
пейських держав належало Німеччині.
Проте, безперечні спільні інтереси обох цих
держав не відпові-
дали поводженню місцевої військової окупаційної
влади, яка своїми
надмірними вимогами викликала гострі конфлікти.
Тому гетьман-
ський уряд добився перенесення безпосередніх
стосунків з вищою
німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну
голови кабінету
міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ЇХ —
17. IX 1918 р.)
дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та
України й викли-
кали низку прихильних до України відгуків в
німецькій пресі.
Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною,
яка відмо-
вилася ратифікувати Берестейський дого р,
занулювала під впли-
вом Польщі таємні статті договору відносно
утворення коронного
краю зі Східньої Галичини та Буковини й
намагалася відступити
Холмщину Польщі.
Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з
урядами менших
держав, які постали на території колишньої
Російської імперії: Фін-
ляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися
переговори
з невтральними державами — Швайцарією, Еспапісю,
Данією, Шве-
цією, Голляндіею, Норвегією, Італією, Персією. Але
Німеччина та
Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли
влітку 1918 року
Україна хотіла нав'язати відносини з державами
Антанти — Фран-
цією та Англією."'
Окреме місце належить дипломатичним
відносинам з совстським
урядом. Берестейським договором Москва була
зобов'язана укласти
мир з Україною. Делегація для укладення мирового
договору в числі
понад 20 осіб з'явилася з Москви до Києва вже після
перевороту.
Головою її був X. Раковський, заступником — Д.
Мануїльський. Го-
ловою української делегації був професор С.
Шелухин, заступни-
ком — 1. Кістяковський, а з 10 серпня — П.
Стебницький. Перего-
вори провадилися українською та російською
мовами з допомогою
перекладачів. Обговорювано справу припинення
воєнних дій. справи
фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну
полоненими, справи
економічних та культурних стосунків.
Найгострішим було питан-
ня кордонів.
Наприкінці літа большевики знайшли підтримку
збоку Україн-
ського Національно-Державного Союзу, який
підготовляючи повстан-
ня проти гетьманського уряду, звернувся до них по
допомогу. Коли
повільно, з допомогою російських і українських
перекладачів ішли
офіційні переговори, в помешканні товариша
міністра фінансів В. Ма-
зуренка, без перекладачів, X. Раковський та Д.
Мануїльський, з одного
боку і В. Винниченко та М. Шаповал, з другого —
обговорювали умо-
ви повстання. За військову допомогу (посилення
розвідчої діяльно-
сти на фронтах, що мало відтягти увагу німців)
Український Націо-
нально-Державний Союз обіцяв легалізацію в
Україні комуністичної
партії."
На початку жовтня 1918 року мирові переговори
було припинено.
Раковський виїхав до Москви, а Д. Мануїльський
залишився в Києві
для підпільної роботи проти українського уряду.
X. Раковський у сво-
їй статті визнавав, що советська делегація
підтримувала в Києві ко-
муністів і обмірковувала з ними справи
державного перевороту.""
Міністерство внутрішніх справ викликало
найгострішу критику.
Гетьманський уряд призначив на пости
губерніяльних та повітових
старост, переважно місцевих поміщиків, земських
діячів та суддів.
Осіб, які служили на адміністративних посадах за
старого режиму,
було призначено на всю Україну 3-4, — пише
дослідник історії цієї
доби Д. Дорошенко."' Проте, якраз це питання
було найбільш бо-
лючим."' Ці адміністратори, хоч і були
досвідченими земськими дія-
чами і, за невеликим вийнятком, українцями, не
належали до так
званих «свідомих українців», за яких у той час
вважали членів со-
ціялістичних партій, і тому, з погляду
соціялістів, вони були реак-
ціонерами.
Становище місцевої адміністрації
ускладнювалося ще більше
спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка
про те, як
з приходом в Україну німців та австрійців
почалася аграрна реак-
ція: волинські та подільські поміщики почали
організовувати «ка-
ральні загони», які стягували з селян забране за
попередній час
і компенсацію за знищене майно. Німці та
австрійці не перешкоджа-
ли цим каральним експедиціям, навіть допомагали
їм. Ці самочинні
розправи ширилися в першому періоді існування
гетьманського
уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і
минуло кілька
тижнів, поки нова адміністрація спромоглася
покласти край анар-
хії; але ввесь одіюм «каральних експедицій» упав
на гетьманський
Уряд^
Величезне значення мало земельне питання.
Ухвалений ЗІ січня
1918 р., закон Центральної Ради про встановлення
норми землево-
лодіння в 25 десятин і конфіскацію більших
володінь був скасова-
ний «Грамотою» Гетьмана 29 квітня. Непевність
становища селян та
поміщиків викликала незадоволення з обох боків,
ексцеси та скарги.
Почалися з перших же днів нового уряду заходи,
щоб унормувати
становище. Для підготови матеріялів для нового
земельного закону
й полагодження конфліктів між землевласниками
та селянами за-
сновано земельні комісії — губерніяльні та
повітові. У жовтні засно-
вано Вищу Земельну Комісію, очолену самим
Гетьманом. На початку
листопада затверджено проект реформи земельних
справ. Усі великі
земельні маєтки мали бути примусово викуплені
державою з допомо-
гою Державного Земельного Банку і розподілені
між селянами не
більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки
господарства, які мали
культурне значення, обслуговували цукроварні,
плекали расову ху-
добу тощо, могли мати по 200 десятині"
Велика праця припала на міністерство шляхів (В.
Бутенко). За-
лізниці були зруйновані, мости пошкоджені або
висаджені в повітря,
паротяги та вагони у великому числі вивезені до
Росії. Міністерство
спромоглося вже в середині літа налагодити
нормальний залізнич-
ний рух. Великим досягненням була вдала боротьба
зі страйками^'
Успішно працювало міністерство фінансів (А.
Ржепецький). Роз-
хитані фінанси вдалося налагодити й створити
державний бюджет.
Українська валюта, забезпечена природними
багатствами України
й головним чином цукром, стала тривкою."'
Міністерство народньої освіти (М. Василенко. П.
Стебницький.
В. Науменко) зустрічало ввесь час опозицію в
своїй праці. Почат-
кові школи легко переходили на українську мову
навчання, якщо
були забезпечені відповідними вчителями. Тому
велику увагу звер-
талось на організацію навчання української мови
в учительських
семінаріях.
Складніша була справа з українізацією середніх
шкіл. Не можна
забувати, що міська людність у значній мірі
складалася з росіян,
інших національних меншин та зрусифікованих
українців. Бать-
ківські комітети в середніх школах, як і педагоги
в значній частині
ставились вороже до українізації. Тому, щоб
уникати конфліктів,
гетьманське міністерство освіти, за прикладом
міністерств Централь-
ної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові
українські гім-
назії, ніж українізувати російські. За
Центральної Ради в Києві було
три українські приватні гімназії. У 1918 році їх
прийнято на дер-
жавні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84
українських
гімназій не тільки по містах, але й по деяких
селах, а наприкінці
гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У
гімназіях, які
залишилися з російською мовою навчання, введено
як обов'язкові
предмети українську мову, історію та географію
України і історію
української літератури.^"
6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві
перший Дер-
жавний Український Університет, а 22 жовтня
другий Український
Університет у Кам'янці-Подільському.
Передбачалося відкриття
українських університетів в інших містах. Тоді ж
«Просвіта» та
Земство заснували в Полтаві
Історично-Філологічний факультет.™
Засновано Державний Український Архів, в якому
мали бути
зосереджені документи історії України,
перевезені з архівів Москви
та Петроґраду; засновано Національну ґалерію
Мистецтва, Україн-
ський Історичний Музей та Українську
Національну Бібліотеку, яка
зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці
гетьманської доби в
цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед
них багато уні-
кумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю
книжок Національна
Бібліотека могла конкурувати з кращими
бібліотеками Европи.*"
Поміж науковими закладами перше місце належало
Українській
Академії Наук. Потреба в національній Академії
Наук була конечна.
Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком
в значній мірі
стало львівське Товариство ім. Т. Шевченка, яке
було реформоване на
Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві
Українське На-
укове Товариство не встигло широко розгорнути
працю, бо війна
1914 року знищила всі українські установи. За
Центральної Ради
ставилося питання про створення Української
Академії Наук, але
в формі реорганізації НТШ. Це питання не вийшло
із сфери прелі-
мінарних розмов. Українську Академію Наук
заснованого за Геть-
мана. її урочисте відкриття відбулося 24
листопада 1918 року. Вона
мала три відділи: історично-філологічний,
фізико-математичний та
соціяльно-скономічний. Президію та перших
академіків (по три на
відділ) призначив уряд, а дальших членів мали
обирати ці академі-
ки. На президента Академії Гетьман запросив М.
Грушевського, але
він відмовився. Призначений був професор В.
Вернадський.""
Українська Академія Наук була найбільшим
досягненням Укра-
їни в галузі культури. Протягом багатьох років
вона залишалася
науковим осередком, який скупчував біля себе
найкращі наукові
сили України. Значення заснування УАН відзначили
сучасники і
— характеристичне — протягом багатьох років
большевики намага-
лися і намагаються довести, що засновано її не в
1918 році, а в 1919—
вже за большевицької влади.™
До досягнень у галузі культури за гетьманської
доби треба ще
додати заснування Українського Театру драми та
опери, заснування
Української Державної Капелі під проводом О.
Кошиця та Держав-
ної Симфонічної Оркестри під проводом О.
Горілого. За цю добу
розгорнулися видавництва підручників всякого
типу, на що уряд
асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік «надовго
може .бути незрів-
няним, недосяжним по скількості виданнів і
накладів».'"
Дуже складним було становище Церкви. Не
зважаючи на дещо
байдуже ставлення Центральної Ради, в
Українській Церкві відбува-
лися глибокі зрушення. Серед духовенства та
парафіян намітилися
дві течії: тоді, як значна частина парафіян,
духовенства та головним
чином єпископату бажала зберегти все по-старому
(підлеглість
Української Церкви Московській, слов'янську мову
в Богослуженні)
— друга частина прагнула націоналізації Церкви
(далі автономії ще
не йшли бажання, хоч уже підносилися голоси за
автокефалію
Української Церкви).
7-20 січня 1918 року в Києві відбувся Церковний
Собор, але боль-
шевицьке повстання перервало засідання Собору.
Ухвалено поновити
засідання 10 травня.
Під час захоплення Києва большевиками був
забитий митропо-
лит Володимир, і Українська Церква залишилася
без проводу."'
При гетьманському уряді було засноване
міністерство іспові-
дань, першим міністром якого призначено
професора В. Зіньківсько-
го, прихильника автокефалії Української Церкви.
Але в своїй діяль-
ності він зустрів опозицію збоку єпископату і
значної частини насе-
лення. Патріярх Московський Тихон дав інструкцію
обрати митро-
полита до Церковного Собору на Епархіяльному
З'їзді. Не зважа-
ючи на протест В. Зіньківського, обрано на
митрополита архиспис-
копа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура
не набрала на-
лежної кількости голосів. Рада Міністрів вислала
патріярхові Тихо-
нові протест проти обрання митрополита поза
Церковним Собором,
але патріярх санкціонував вибір Антонія.
В особі митрополита Антонія Українська Церква
дістала запек-
лого ворога. В. Зіньківський оголосив Церковному
Соборові, що зіб-
рався в червні 1918 року, непохитну волю Гетьмана —
«встановити
автокефалію Української Церкви». На останній
сесії Собору, 12 ли-
стопада 1918 року, міністер віроісповідань, А.
Лотоцький, оголосив
деклярацію, в якій сказано: «В самостійній
державі має бути і са-
мостійна Церква. . . автокефалія Української
Церкви. Це не лише
церковна, але й національна наша необхідність. . .
В імені уряду
Української Держави маю за честь оголосити його
тверду і непо-
хитну думку, що Українська Церква має бути
автокефальною».™
Таким чином гетьманський уряд поклав початок
автокефалії Укра-
їнської Церкви.
Велике ускладнення в будівництво гетьманської
держави вносив
брак українського війська. Спадщина, яку дістав
гетьманський уряд
від Центральної Ради, була дуже невелика. Після
повороту україн-
ського уряду до Києва Запорізький загін, під
командою генерала
К. Прісовського, який обороняв Київ від
большевиків, був переформо-
ваний на Запорізьку дивізію. Генерала К.
Прісовського усунуто ві^
командування і на командира дивізії призначено
генерала О. Натієва
З того часу дивізія називалася його іменем. До
дивізії входили: три
піших полки, один гарматний, один кінний, один
інженерський і пан-
церний дивізіони. Загальне число вояків було 5.000.
Згодом дивізію
переформовано на корпус. Крім корпусу генерала О.
Натісва були:
полк Січових Стрільців під командою полковника
Є. Коновальця та
зформована в Австрії з полонених дивізія
Синьожупанників, яка
була розташована в Києві та Чернігові.
Після масової демобілізації армії Центральна
Рада почала фор-
мувати українське військо. На початку квітня 1918
року опрацьо-
вано плян організації 8-ми корпусів піхоти та 4'/з
кінних дивізій,
які мали поповнюватись за територіяльним
принципом. Цей проект
вже не був здійснений.^"
Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці
роззброїли Си-
ньожупанників та Січових Стрільців.^
Гетьманський уряд прийняв проект Центральної
Ради про фор-
мування 8-ми корпусів та 4^ кінних дивізій і почав
його реалізу-
вати. Для підготови освічених старшин засновано
спеціяльні вій-
ськові школи.
Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року;
мали зібрати
з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1
березня 1919
року — 79.000.
Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська
Сердюцька
дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями
від 18 до 25 років
з родин хліборобів, статечних господарів,
переважно з Полтавщини.
Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд
підходив обе-
режно: були серйозні підстави побоюватися, що
загальна мобіліза-
ція відповідного віку молоді може принести до
армії збольшевичені
елементи. Тому уряд валів відкласти
комплектування військових
частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші
хлопці, ще не
отруєнні большевизмом.
З другого боку гальмували справу німці, які
запевняли Гетьмана,
що для захисту України досить німецьких та
австрійських військ.
Тому мобілізацію відкладено з жовтня на листопад
1918 року.
У листопаді 1917 р., на прохання делегації
вояків-галичан, по-
чато формування Галицько-Буковинського Курення
Січових Стріль-
ців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві
дивізії. Формували
його в Києві.""
З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому
міністрові, О. Ро-
гозі вжити заходів для поновлення організації
козацтва, як окре-
мого стану населення, так і великого кадру армії.
Козацтво, як стан,
існувало в Чернігівській та Полтавській
губерніях до революції 1917
року, коли його зрівняно з усім населенням.
Козацтво в XIX та на
початку XX ст. користалося деякими пільгами і
відзначалося від ін-
шого населення більшим збереженням старих
традицій, національ-
ною свідомістю й вищим добробутом.
Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й
козацькі села,
або частина якогось села належала козакам, а інша
— селянам.
16-го жовтня 1918 р. Гетьман окремим універсалом
відновив козац-
тво, спочатку в цих двох губерніях та на
Слобожанщині. До коза-
ків належали нащадки козаків, але могли вступати
до того стану
й не-козаки. Козаки кожної губернії складали кіш
з кошовим ота-
маном, який підлягав Гетьманові. У кожному коші
було кілька пол-
ків, На чолі козацтва стояла Велика Козацька
Рада, головою якої
був сам Гетьман."*
Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві
мети: створити
заможну, середньо-земельну, з сильними
історичними традиціями
верству, а з другого боку — мати надійне,
незіпсуте большевицькою
пропаґандою військо. Крім того, поновлюючи
козацтво, Гетьман спо-
дівався втягти в орбіту Української Держави інші
козацькі землі:
Кубань, Донеччину і т. д. Лонгін Цегельський
писав, що це був «ве-
ликий, глибоко продуманий плян державного мужа
високої міри».'"
Здійснити цей плян гетьманський уряд не встиг.
Восени розпочато формування Особливого
Корпусу, переважно
з російських старшин, які залишилися в Україні і
не хотіли слу-
жити в большевицькій Росії. Уряд вирішив
використати їх анти-
большевнцьке наставлення та військовий досвід.
Цей корпус не вхо-
див до української армії і підлягав
безпосередньо Гетьманові. Роз-
ташований він був на українсько-російському
прикордонні, між Пу-
тивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було
української армії.
У цілому, звичайно, не рахуючи наступних
мобілізацій та Особ-
ливого Корпусу, військові сили України були
мізерні.
Окреме місце серед збройних сил належало
Чорноморській фльо-
ті. Гетьманському урядові вдалося, після довгих
переговорів, здо-
бути згоду німецького уряду на передачу Україні
військових суден
Чорноморської фльоти, які були захоплені
німцями."'
Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших
же часів
після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і
кабінет міністрів
охоче йшли назустріч національним вимогам,
пропонували пред-
ставникам опозиційних партій взяти участь в
уряді, зайняти міні-
стерські пости, але переговори в цій справі не
мали успіху.
На початку серпня 1918 року Український
Національно-Держав-
ний Союз перетворився на Український
Національний Союз, який ви-
ставив гасло — боротьба за владу в Україні. На
голову Союзу обрано
А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В.
ВинНиченка, який був
на той час дуже популярний. Була й друга
опозиційна установа: Все-
український Союз Земств; головою Київської
Губерніяльної Зем-
ської Управи був С. Петлюра."'
Національний Союз повів рішучу боротьбу проти
гетьманського
уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження
нації» згадував,
як тяжко було вести ггідготову до повстання
серед українського на-
селення: « . . .головною нашою силою, на яку я
принаймні рахував, був
полк Січових Стрільців — галичан, що стояв у
Білій Церкві. Він
мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та
інші члени Союзу
виступали в пресі з гострими статтями проти
уряду.'"
З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко,
який був се-
ред міністрів найближчий до опозиції, повів
переговори з проводом
Національного Союзу про вступ представників
Союзу до уряду.
У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В.
Винниченком, А. Ніков-
ським та Ф. Швецем, що скінчилось певною
договореністю. Харак-
теристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для
конспіра-.
ц і ї (я) дуже активно брав участь в переговорах з
німцями і Гетьма-
ном у справі зформування
національно-демократичного кабінету»,"'
себто хотів якмога більше затягти справу і вів
торгівлю з Ф. Лизо-
губом про число міністерстьких портфелів, щоб
приспати пильність
уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього
вступили —
5 представників Національного Союзу (4 члени
ес-ефів — А. В'язлов
О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та
безпартійний
В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те,
що було підго-
товлене попередниками, так — зформульовано
земельний закон,
проголошено автокефалію Церкви, відкрито
Академію Наук тощо.
Наступним кроком мав бути закон про Український
Сойм, скли-
кання якого намічено на січень 1919 року."' Але.
коли все було по-
лагоджене, з'явилася стаття за підписом В,
Винниченка з заявою,
що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця
викликала незадово-
лення членів Національного Союзу, і чолові члени
його — С. Єфре-
мов, В. Садовський, О. Саліковський —
висловлювались проти пов-
стання, поки до кабінету входять представники
Союзу.™
У той час, як ішли переговори, міжнародна
ситуація змінилася.
29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за
нею Туреччина.
17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й
перетворилася
на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася
демократизація.
Усі ці факти зробили становище України
небезпечним: вона майже
не мала регулярної армії, а з розпадом
Австро-Угорщини та Німеч-
чини загрожувала війна з совстською Росією.
Переможниця Антан-
та підтримувала російські антибольшевицькі
організації і ставилася
негативно до «сепаратизму» народів, які були в
складі Російської
імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та
зв'язків перед за-
грозою наступу большевицьких сил, які почали
захоплювати пів-
нічносхідню частину Чернігівщини.'"
Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів,
що завдання
Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли
німецькі війська
залишать Україну, а війська Антанти ще не
встигнуть її опанувати,
заволодіти українськими землями. В описуванні
подій 1918 року
большевицькі історики взагалі замовчують
існування гетьманської
держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на
«південному
фронті» та про організації повстанських загонів
з українців. Голов-
ною силою большевиків була Таращанська
дивізія."*
В Україні зростало число прихильників нової
орієнтації — на
держави Антанти, а це приводило до думки про
федерацію, яку
ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка
відбилася в усіх її
універсалах. Прагнення здобути Україні місце в
новій світовій си-
туації підказали 9-тьом міністрам кабінету
Лизогуба рішення зверну-
тися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу
Росії в боротьбі
з большевиками. Цю орієнтацію підтримав
«Протофіс»."*
Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до
порозуміння з Антан-
тою, вислав дипломатичних представників до
невтральних країн.
Швайцарії, Скандінавії, Румунії. Становище
України ускладню
вала деклярація Вілсона, яка вказувала, що
завдання союзників —
відновлення єдиної Росії. Українській державі
місця там не було."'
У Румунії перебували посли всіх держав Антанти,
і до Яс ви-
ряджено з Києва 1. Коростовця для прелімінарних
переговорів. Го-
ловний інформатор Франції в українських справах,
консул Еміль
Енно, заявив 1. Коростовцеві: «Україна не мала
школи своєї історії,
ні національної окремішности. Вона створена
німцями. Уряд Ско-
ропадського, як германофільський, має бути
зліквідований»."*
Французький та англійський посли заявили
Коростовцеві, що
«Україна є частиною Росії... Україна ніколи не
була державою
і не може претендувати на визнання її державами
Антанти».
Одночасно до Яс приїхали представники
російських організацій
з меморандумом, в якому вимагали не визнавати
України як дер-
жави і вислати війська для її окупації.'"
Такі ж ворожі до незалежности України настрої
панували й у Ва-
игінГТОні. Чітко виступала концепція: створення
великої Польщі та
великої Росії коштом України."*
Серед різних шарів суспільства України ішла
боротьба двох
орієнтацій: національно-самостійницької,
головним представником
якої був Національний Союз, і федеративної. В
Союзі хліборобів-
власників стався поділ: дрібні хлібороби
об'єдналися під проводом
М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня
меморандум, в якому
вимагали незалежности України, а заможніші члени
Союзу стояли
за федерацію з Росією.
Справа ускладнювалася русофільськими
партіями, які хотіли
зробити Україну базою для відновлення Росії.*"
У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і
незадоволення
гетьманським урядом, який не мав під собою ні
ідеологічного, ні
мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання.
«Фактично шдготова
повстання провадилася вже від кінця вересня»,
писав його учас-
ник.^ В. Винниченко, головний керівник повстання,
писав, що
«серед українських „щирих" патріотів
панувало велике обурення
проти ініціяторів і керівників цієї акції.
Бували випадки, коли на
мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не
чіпайте геть-
мана! Не розвалюйте Української Держави! Він
кращий українець
і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920
року) є полі-
тики, які думають, що повстання загубило
українську держав-
ність».'"
Стан України був безвихідний: без регулярної
армії, під загро-
зою війни з большевиками, охоплена повстаннями в
різних місцях,
під терором ультиматуму Антанти, до того ж з
кабінетом міністрів,
який складався переважно з германофілів. Гетьман
наважився на
рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і
в той же день
Гетьман оголосив грамоту про федерацію з
майбутньою, не-больше-
вицькою, Росією. Одночасно він доручив С.
Гербелеві скласти но-
вий кабінет, в якому не повинно було бути
міністрів, заанґажованих
в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей
кабінет мав бути
тимчасовим, до з'ясування відносин з
Антантою.""
6. ЗАХІДНЯ УКРАЇНА В 1918 РОЦІ
а) Галичина. Проголошення Української
Народньої Респуб-
ліки 22 січня 1918 року знайшло гучний відгомін у
Західній Україні,
хоч тоді не можна було думати про конкретне
об'єднання всіх україн-
ських земель. Ще більше враження справив
Берестейський договір з
його таємним додатком, який, внаслідок
необережности О. Севрюка
став відомий полякам. Австрія не виконала умови
Берестейського до-
говору і не створила автономного краю.
Коли у вересні 1918 року скапітулювала Болгарія й
коли було
ясно, що Австро-Угорщина захитусться, в Галичині
почали вживати
заходів, щоб перебрати владу на випадок розвалу
Австро-Угорщини.
З цією метою наприкінці вересня створено у
Львові Військовий Ко-
мітет, який почав гуртувати військових людей по
повітах.
З початку жовтня 1918 року почали підготовляти
політичне
управління Галичиною. Відбувалися конспіративні
зібрання діячів
різних партій, на яких намічали людей, що мали
зайняти адміні-
стративні пости на випадок зміни влади. Взагалі
події, що відбува-
лися у вересні — жовтні того року в Галичині,
показують, яка гли-
бока різниця була між Наддніпрянською Україною і
Галичиною: ре-
волюція застала на Наддніпрянщині людей,
пригнічених двосотлітнім
російським абсолютизмом, а в Галичині люди були
вже призвичаєні
до парляментаризму.
18 жовтня Українська Парляментарна
Репрезентація скликала
у Львові загальні збори політичних і громадських
діячів Галичини
і Буковини; на зборах були присутні митрополит
Андрей Шептиць-
кий та єпископ Г. Хомишин, посли до австрійського
парляменту,
члени галицького та буковинського сеймів,
делеґати від політичних
партій Галичини та Буковини. На зборах обрано
Українську Націо-
нальну Раду, яка мала бути політичним
репрезентантом україн-
ського народу Австрії та Угорщини. Українська
Національна Рада
проголосила, що Галичина, Лемківщина,
північно-західня Буковина
та українські землі північно-східньої Угорщини
мають стати Укра-
їнською Державою і закликала національні
меншини на цих тери-
торіях вислати своїх представників до
Української Національної
Ради. Вирішено укласти конституцію на
демократичних засадах. ^
Кардинальним питанням того часу було об'єднання
з Гетьманською
Державою.бо вирішення цього питання в той або
інший бік вирішу-
вало долю всієї України.
Протягом цілого жовтня йшли переговори між
діячами Україн-
ської Національної Ради, головно секретарем її С.
Бараном, з допо-
могою Січових Стрільців, з Національним Союзом —
і Галичина
була в курсі підготови повстання проти
Гетьмана.""
На зборах УНРади 18 жовтня 1918 року С. Баран
виголосив до-
повідь на тему: «Чи нова держава мас змагатися до
злуки з Укра-
їнською Державою над Дніпром негайно?» Дискусія
після доповіді
тривала 12 годин і наслідком її було рішення не
проголошувати дер-
жавної єдности з Гетьманською Україною. Тодішній
посол Україн-
ської Держави в Відні В. Липинський теж радив
залишити питання
злуки відкритим. Є. Петрушевич заявив, чому
вирішено не злуча-
тися з Гетьманською Державою: в «пунктах»,
оголошених прези-
дентом Вілсоном, забезпечувалося народам
Австро-Угорщини право
самовизначення (п. 10), а всю «Росію» трактувалося
як єдиний «на-
род», отже злука з Гетьманською Україною
загрожувала б Східній
Галичині опинитися теж під «єдиною Росією» (п. 6).
Впливала на це
рішення і німецька окупація, до якої Провід
Української Національ-
ної Ради ставився негативно.""
Польське Коло, яке було загальним
представництвом Австрії
в Галичині, мало перебрати всю владу. Воно
спиралося на допомогу
намісника Австрії генерала Гуйна і мало полки, в
яких були вояки
неукраїнці. Поляки утворили 28 жовтня
Ліквідаційну комісію, яка
мала зліквідувати всі австрійські установи й
передати їх польським.
Українська Національна Рада добилася від
австрійського уряду зго-
ди на передачу влади українцям і вночі проти 1
листопада Військо-
вий комітет, під пізнішим проводом полк. Д.
Вітовського, зайняв всі
урядові будинки та стратегічні пункти Львова і
арештував наміс-
ника генерала Гуйна. Вранці 1 листопада Львів був
в українських
руках. Але після того почалася збройна боротьба
з польськими вій-
ськами."" Українських військ було замало, і
тому 6 листопада О. На-
зарук та М. Шухевич, делегати Української
Національної Ради при-
були до Києва просити у Гетьмана допомоги.
Гетьман запропонував
їм відпустити Січових Стрільців, які мали
«самовільно» перейти
Збруч. Але проти цього виступив В. Винниченко,
який хотів вико-
ристати Січових Стрільців для збройного
повстання проти Гетьмана,
і переконав делегатів, щоб просили у Гетьмана
тільки половину
стрільців."'
9-го листопада 1918 року Українська Національна
Рада вирішила,
що Західня Україна має бути окремою —
Західньо-Українською
Народною Республікою (ЗУНР) на чолі з головою
Секретаріяту К.
Левицьким. Так, замість єдиної Української
Держави, з'явилося дві,
і на цьому багато втратили обидві частини.
Боротьба з Польщею була не під силу галицьким
військам. Бої
за Львів тривали до 22 листопада, коли українські
війська захи-
щали місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. У
переговорах ви-
явилося, що поляки не погодяться віддати жадного
клаптя землі,
але пропонували дати Галичині широку
автономію."*
Війна продовжувалася із змінним успіхом, але
Львів увесь час
залишався в польських руках; в польських руках
було й одинад-
цять українських повітів. В кінці грудня 1918 року
Державний Секре-
таріят ЗУНР переїхав із Тернополя до
Станиславова, де зібралася
Українська Національна Рада. Створено Відділ
Ради з 10-ти членів,
який виконував колегіяльно функції голови
держави. Перший Дер-
жавний Секретаріят з К. Левицьким на чолі подався
до димісії
і Українська Національна Рада покликала новий
Секретаріят з С.
Голубовичем на чолі.'"
Галицькій армії бракувало зброї, а головне —
старшин. Змобілі-
зовано було 100.000 вояків. До того ж 100.000
українських вояків ще
перебували в полоні в Італії.^" Але сили
Галичини та Польщі були
нерівні: населення в Польщі було в 5 разів більше,
вона була ліпше
забезпечена зброєю. Успіх ЗУНР могла мати тільки
тоді, якби ді-
стала допомогу від Наддніпрянської України та
держав Антанти,
але цієї допомоги не було.
б) Буковина. Буковина, як сказано вище, вислала
теж своїх
представників на зібрання Української
Національної Ради 18 жовт-
ня 1918 року, а 25 жовтня заснувала свою делегатуру
УНРади —
Український Крайовий Комітет в Чернівцях.
Буковинці виявили
велике соборницьке розуміння подій: не мавши
власної армії, вони
відрядили відділ УСС, які прийшли з
Наддніпрянщини до Львова,
коли там почалася боротьба з поляками. Буковина
прагнула об'єд-
нання з Українською Державою у Києві. «Ідея
соборности України
та й примату Києва стала діючою політичною силою
на цій малень-
кій українській землі», — пише А. Жуковський.
Проте, заснувати власну державу буковинці не
змогли й підпали
під владу Румунії: Буковина була надто слаба для
боротьби з руму-
нами. 11-го листопада 1918 року румуни заволоділи
вже Чернівцями.
Сен-Жерменська конференція в Парижі 1918 року
признала всю Бу-
ковину Румунії.*"
в) Закарпатська Україна. Першою виступила на
обо-
рону Закарпатської України еміграція в ЗСА. На
з'їзді в Гомстеді
у липні 1918 року закарпатські українці
висловилися за приєднання
Закарпаття до Галичини, але на з'їзді в Скрентоні
у листопаді 1918
року більшість учасників з'їзду висловилася за
приєднання Закар-
паття до Чехо-Словацької Республіки."*
7. ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі
загрозливіших
форм. У різних кутах України організовано
повстанські загони.
Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі
одного з найбіль-
ших загонів став командувач Київської
військової округи за Цент-
ральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на
Звенигородщині. Були
значні загони на Чернігівщині, на Поділлі/"
Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна,
учителя з Гу-
ляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він
створив ве-
ликий загін з повстанців-селян та різних
злочинних елементів,
яких закликав повалити гетьмана Скоропадського
і не допускати
«ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував
боротьбу проти
австрійців, німців і поміщиків.""
Селянські повстання спричиняли безладдя,
послаблювали міс-
цеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я
до гетьманського
уряду, в якому широкі маси бачили тільки
російського генерала,
поміщика.
«На Катеринославщині гетьманський режим почав
розкладатися
й падати ще до оголошення повстання Директорією.
Вже на початку
листопада катеринославські большевики почали
робити повстання
для захоплення влади в свої руки . . . Побачивши це,
гетьманський
VIII корпус, що складався переважно з офіцерських
кадрів, став
ухилятися від активних виступів.
Катеринославські українці вирі-
шили взятися негайно за організацію свого
власного війська»."'
У Полтаві до гетьманської влади ставилися
вороже, — конста-
тував В. Андрісвський, колишній комісар освіти
Полтавщини.""
В таких умовах Український Національний Союз
почав загальне
повстання.
Для керівництва повстанським рухом обрано
Директорію з 5-ох
осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О.
Андріевського та А.
Макаренка. Осередок Директорії був у Білій
Церкві. Вночі проти
ІЗ листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14
листопада —
Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко.
Дирекція звернулася
до населення з відозвою, в якій повідомляла про
перебрання влади
й оголошувала, що гетьманська влада має бути
«дощенту» знищена,
а Гетьман є «поза законом»."" Основу
повстанцям дали Січові Стріль-
ці. 16-го листопада Директорія договорилася з
німецькою Військо-
вою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17
листопада почала
повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів.
Повстанці рушили на
Київ.
Гетьманські війська були дуже невеликі й
розкидані по всій
Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька
дивізія, що сто-
яла в Києві. Крім неї були добровільні дружини,
переважно під
командою російських старшин, 18-го листопада
призначено на пост
командувача всіх збройних сил російського
генерала, графа Келлера.
Була оголошена мобілізація російських старшин,
яка дала дуже
мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він
виявив себе
ворогом України і навіть хотів стати диктатором,
усунувши Геть-
мана. Легенду про близькість Келлера до Гетьмана
спростовує лист
самого Келлера до отамана Донського, П. Красова.
«Скоропадський,
— писав Келлер, — повидимому предполагает
ввести всех в заблуж-
дение. . . предвкушая прелести своего коронования
на престол укра-
инского королевства». 27-го листопада замість
Келлера призначено
генерала князя Долгорукого. Була зформована
добровільна дружина
«Родина», переважно із студентів та учнів
старших кляс гімназій,
яка стала головною обороною Києва.""
Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із
зовні. Антанта не
визнавала Української Держави й допускала
тільки організацію фе-
дерації народів, що входили до складу Російської
імперії; серед них
мала бути й Україна. Становище гетьманського
уряду було безпорад-
не. Україна опинилася в кліщах між Антантою,
большевиками та
антикомуністичною армією Денікіна, яку
підтримувала Антанта. Ви-
ходом з цього положення могла бути зміна
орієнтації, 14-го листопада
1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато
германофілів, був
розпущений.
Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав
грамоту про федера-
цію України з майбутньою, не-большевицькою,
Росією. Цей крок
у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний,
який на той час міг
врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії
України» поясню-
вав цей акт так: «в тім державнім союзі України з
Росією... Україні
силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона
вже існувала як
держава, а Росію ще треба було відбудувати.»
У той же день доручено С, Гербелеві скласти
новий кабінет міні-
стрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не
наладнаються відно-
сини з Антантою."'
Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві
важливі події:
в Києві підписано грамоту про федерацію України
з майбутньою
Росією, а в Білій Церкві Директорія почала
повстання проти геть-
манського уряду — і тому ставити ці два факти у
залежність не
можна.
Новий кабінет повідомив про свої завдання: на
першому місці
стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на
федеративних нача-
лах із задержанням на Україні всіх прав на
розвиток її державно-
сти і національної самобутности». Далі він
обіцяв негайно скликати
Державний Сойм та розпочати реалізацію
земельного закону^"
Усе разом — і грамота про федерацію і новий
склад кабінету,
в якому більшість міністрів були не-українці; і
маса росіян, які
тікали до Києва від большевиків; і російські
військові частини, що
їх формували на захист уряду проти повстанців —
усе це створю-
вало в широких колах населення ворожий до уряду
настрій. Лави
повстанців зростали. В. Винниченко, який за
Центральної Ради
стояв на Грунті «єдиного фронту» з російськими
соціялістами, тепер
став на захист українських національних
інтересів і здобув собі ши-
року популярність в народі.""
Ідея федерації не придбала гетьманському
урядові прихильни-
ків навіть серед русофільських елементів, які
жадали не федерації,
а поновлення «єдиної неподільної» Росії, до якої
Україна мала ввій-
ти, як її частина. Відштовхнула федерація й
Галичину: посол ЗУНР,
Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати
дипломатичні
відносини з гетьманським урядом, не визнав за
можливе вести
з ним переговори після оголошення федерації з
Росією."*
Увесь час велися переговори з Антантою про
реальну допомогу.
У Ясах, де зібралися представники Антанти,
ставили тверді умови
послам гетьманського уряду — федерацію з Росією;
в Одесі консул
Франції Енно ввесь час запевняв, що наближаються
війська Антан-
ти. Але їх не було.
8. ПАДІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Повстанські сили гуртувалися поволі і
гетьманський уряд знав
про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був
заарештований
В. Винниченко, головний провідник повстання, та С.
Петлюра, го-
лова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка
звільнено не-
гайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д.
Дорошенко та М. Васи-
ленко — звернулися до Гетьмана з проханням
звільнити С. Петлю-
ру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада
новий міністер
А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в
повстанні. Це
слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої
Церкви, де був
головний штаб повстання, і очолити його.""
Регулярного війська у повстанців було мало, але
зростало число
нерегулярного війська: добровільців із селян,
міського населення та
інтелігенції.
Німецькі війська тримали невтралітет і шукали
можливости по-
вернутися додому.
Повстанська армія 18 листопада розбила
гетьманські війська під
Мотовилівкою, на віддалі ЗО кілометрів від Києва,
20-го листопада
на сторону Директорії перейшов Кінний
Лубенський полк під ко-
мандою полковника Ю. Отмарштайна, далі —
Запорізька дивізія пол-
ковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові
укладено договір між
Директорією і делегацією Державного
Секретаріяту ЗУНР в особах
Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили
про рішення
ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й
злитися в одну
велику державу з Українською Народною
Республікою»."*
Тим часом нові й нові військові частини
переходили на сторону
Директорії. Під Києвом ішла боротьба. Борони.іа
Ііого головним чи-
ном дружина добровільців «Родини». Нарешті
перейшла на сторону
Директорії і Сердюцька дивізія.^
14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. Він
передав владу та
державний скарб урядові, а сам. з допомогою
німців, виїхав "за
кордон.'**
Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій
особі, було
цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада
Міністрів ухвалила
закон «про Верховне Управління Державою на
випадок смерти, тяж-
кої хвороби й перебування поза межами Держави...
Гетьмана».
Цей закон установлював Колегію Верховних
Правителів, яка мала
перебрати на себе найвищу владу.^
Доба гетьманату, яка тривала 7Уг місяців, була
заповнена з самого
початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище
вже згадано, як
тривала ця боротьба — зовнішня з
большевиками,"" внутрішня —
з російськими організаціями, а головно — з
українською опозицією.
До великих мінусів треба віднести брак власної
армії й повну залеж-
ність від окупантів. До цього треба додати тяжку
спадщину попе-
редньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе
Україна з Берестейським
миром — постачання Німеччині та Австро-Угорщині
великої кілько-
сти збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав
гетьманський уряд
від попередньої доби в галузі соціяльних
відносин- селянство чекало
на безплатну передачу поміщицької землі та
ліквідацію поміщицькітх
господарств. Центральна Рада не спромоглася
розв'язати цього пи-
тання, і воно дісталося в спадщину гетьманському
урядові Дісталася
йому в зв'язку з тим і інша спадщина — «каральні
загони», які з'я-
вилися з німецькою окупацією, але вся
відповідальність за них спа-
дала на гетьманат."'
Але, крім від'ємних явищ, гетьманська доба дала
багато позитив-
ного. У стислому викладі дано вже перелік того. що
зроблено за ці
Т'г місяців наполегливої праці видатних
фахівців різних галузей
економіки, культури та науки. За цей короткий час
гетьманськиіі
уряд нав'язав дипломатичні стосунки з
Німеччиною, Австрією, ІІІваіі-
царією, Болгар?е'іо, Польщею, Фінляндією,
Туреччиною, Кримом,
скандінавськими державами, а з ослабленням
окупаційного впливу
— з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні
стосунки були
з червоною Москвою, з Доном, Кубанню.
Великі досягнення були в галузі фінансів:
встановлено україн-
ську грошову систему, засновано банки. Після
руїни, що її принесли
війна та революція, направлено залізничні шляхи,
мости і віднов-
лено регулярний залізничний рух. Гетьманський
уряд підготовив
проект земельної реформи, якої не могла
розв'язати Центральна
Рада; видатний правник X. Леоідь-Юрчик вважав
земельний закон,
схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки
до земельних
законів найдемократичніших країн у цілому світі,
наприклад — Но-
вої Зеляндії, де земельне законодавство
випередило всі інші країни
) еволюційним шляхом вирішило земельне питання
на велику
користь працюючого люду». ^
Дуже важливими були судові реформи.
Налагоджено судову
с'лраву, створено Сенат, суд на нових засадах,
укладено багато нових
законів. Велике значення мали заходи щодо
оформлення автоке-
фалії Української Православної Церкви.
Переведено українізацію школи всіх ступенів,
починаючи з на-
родніх й закінчуючи двома університетами. Велике
значення
мали заснування Української Академії Наук,
Національної Бібліо-
теки, Національного Архіву, заходи в справі
організації Національної
ґалерії Мистецтва та Історичного Українського
Музею. Засновано
Державний Драматичний Театр, Національну Оперу.
Українську
Державну Капелю, Державну Симфонічну Оркестру.
Виключного розмаху досягла українська
видавнича справа: за-
сновано ряд великих видавництв, які випускали
українські видання
«в нечуваному доти числі примірників; ввесь край
укрився сіттю
українських книгарень». — писав історик
гетьманської доби Д. До-
рошенко.™
Такі підсумки того, що зроблено в надзвичайно
тяжких умовах
протягом Т/г місяців 1918 року.'"