УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА
УКРАЇНА В ДОБІ ДИРЕКТОРІЇ
УКРАЇНА ПІД РОСІЙСЬКО-СОВЄТСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ
ПОХІД ВІЙСЬК УНР ТА ЗУНР НА КИЇВ І ВІЙНА З ДЕНІКІІІОМ
ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ
18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто
вступила до
Києва. На Софійській площі відбувся молебень і
військова па-
рада. 26-го грудня створено уряд УНР під
головуванням В. Чехів-
ського (УСДРП).
Становище нової влади було дуже тяжке. Та
велика армія
повстанців, що забезпечила тріюмфальний рух на
Київ. розтанула
з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її
давали селяни, які,
поваливши гетьманський режим, поспішали додому,
щоб ділити.
панську землю (Центральна Рада рішенням від 26
грудня 1918 року
ухвалила закон про передачу поміщицької землі
селянам без викупу).
Україна була оточена ворогами з усіх боків. На
заході стояли поль-
ські війська, які переважали українські
кількістю і якістю. Негайно,
після повалення гетьманату, посилився рух
советських військ на
Україну, На південносхідньому кордоні зростали
російські анти-
большевицькі сили під командою генерала
Денікіна. Південна смуга,
з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята
французами. Україн-
ський уряд не мав спільників, не мав підтримки.
Німецька та австро-
угорська армії, які, згідно з мировим договором з
Антантою, мали
охороняти Україну від большевиків, поки Антанта
не перебере на
себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони
теж розклалися і рап-
том обернулися на збіговисько озброєних людей.
По всій Україні
німецьке військо тримало «невтралітет», солдати
здавали зброю,
амуніцію й шукали нагоди до виїзду.
Становище уряду було тяжке й тому, що всередині
його не було
єдности, не було спільної лінії в політиці. Єдине,
що на перших кро-
ках об'єднувало уряд, була боротьба проти
Гетьмана та його уряду.
Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана
поза законом, і кож-
ний громадянин, що зустрів би його, повинен був
арештувати його
і передати в руки республіканських властей.^"
Частина гетьманських
міністрів була заарештована, інші виїхали або
перейшли в підпілля.
Арештовано й вивезено до манастирів —
митрополита Антонія (Хра-
повицького), єпископа Євлогія та кількох
православних священиків.
Тоді в Україні не було ще окремої Української
Церкви, і ці арешти
справили дуже негативне враження. Значну частину
службовців
звільнено. Був проект зліквідувати Українську
Академію Наук, «як
витвір гетьманату»."" Декрети гетьманського
уряду занульовано.
Заборонено вживати російської мови. Наказано
заміниті: російські
вивіски на крамницях та картки на дверях —
українськими і т. п.
Захисників гетьманату, яких взято в полон,
ув'язнили — частину
в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу
частину в Києві,
в будинку Центральної Ради."'
Політична структура України була така:
представники політич-
них (соціялістичних) партій, на початку грудня 1918
року, ухвалили,
що найвища влада належить Директорії з п'ятьох
осіб (В. Винничен-
ко голова, С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та
А. Макаренко).
а законодавча влада належить Трудовому
Конгресові, «обраному тру-
довим населенням, без участи поміщиків та
капіталістів». Така струк-
тура, природно, давала привід ворогам України
обвинувачувати Ди-
ректорію в «большевизмії.""
В уряді викликало дискусії поняття «народ».
Прем'єр В. Чехівсь-
кий настоював, що право на участь в Конґресі
мають тільки представ-
ники «трудящих мас». Але кого визнавати за
«трудящих»? Позбав-
лено ж прав не тільки «капіталістів» та
«поміщиків», але й всю ін-
телігенцію: професорів, адвокатів, лікарів,
педагогів середніх шкіл
і т. д. Дістали виборче право представники
інтелігенції, які мали «без-
посередні» стосунки з народом (лікарські
помічники фельдшери, вчи-
телі народних шкіл, службовці канцелярій і т. п.).
Так розуміли авто-
ри інструкції «трудовий принцип».*** Виконавча
влада належала Раді
Народних Міністрів, а влада на місцях Трудовим
радам селян, робіт-
ників та «трудової інтелігенції».
У проводі не було певної думки — ні політичної,
ні соціяльної.
Провід хотів задовольнити всі вимоги «трудящих
мас». Більшість
його стояла за радянську плятформу, за союз з
большевиками проти
Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М.
Шаповал, разом
з колишнім президентом М. Грушевським. Друга
частина, яку підтри-
мував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з
Антантою проти боль-
шевиків.
Двох членів Директорії належали до Української
Соціял-
Демократичної Робітничої Партії (УСДРП), і тому
з'їзд партії,
що його скликано на 10 січня 1919 року, міг мати
велике значення.
Але на з'їзді не виявилось єдности поглядів,
навпаки — позначилось
дві орієнтації: «кияни» здебільшого стояли за
совєтську орієнтацію
(М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М.
Авдієнко та
інші), а «катеринославці» виступали проти
советів (1. Мазепа, П. Фе-
денко та інші). Гору взяли противники советів, і
тоді прихильники
советів, 10 делегатів, відсепарувалися і
зорганізували окрему фрак-
цію «незалежних соціял-демократів».'""
Боротьба з большевицькими військами була дуже
тяжка; вони
використовували китайців, які з фанатичною
твердістю йшли в бій.
У Києві запанувала безнадійність. Почалася
масова втеча інтеліген-
ції за кордон. Уряд ішов назустріч їй й формував
різні дипломатичні
місії для виїзду на захід. Десятки людей їхали до
Швайцарії, Риму,
Відня, Парижу з великими державними коштами, щоб
«підтримати
престиж УНР».""
На нараді уряду 16 січня 1919 року виявились
настрої: представни-
ки Січових Стрільців, О. Назарук та Ю.
Чайківський, запропонували
замість Директорії військову диктатуру — С.
Петлюру, Є. Коноваль-
ця та А. Мельника. Інші — О. Янко та М. Шаповал —
настоювали на
встановленні совстської влади. Тільки Петлюра
говорив проти боль-
шевизму. Безпорадність проводу впливала на
загальний настрій.^
Україна, затиснута між двома потужними силами —
Антантою
з півдня й большевизмом з півночі — не мала сил
для боротьби. Вій-
сько розбігалося, ширилося безладдя.
В таких умовах пройшла майже непоміченою подія,
яка мала
велике ідейне значення: свято Соборности
України, 22-го січня
1919 року на Софійській площі проголошено злуку
УНР з ЗУНР.
Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л.
Цегельський та
С. Витвицький.*" Але під тиском невідрадних
подій свято пройшло
сухо, тихо.
23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового
Конгресу. З 528-ох
делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західньої
України: Л. Бачин-
ський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т.
Старух та інші.
Партія ес-ерів, що дала найбільше делегатів,
поділилася на три течії:
ліву — «боротьбисти», які стояли за совєтську
владу; праву, яка
стояла за демократичний соціялізм; і центр (під
проводом М. Гру-
шевського, М. Любинського та М. Шаповала), що
зайняв середню
позицію між правою та лівою і настоював на
передачі влади «трудо-
вим радам селянських і робітничих депутатів». Ця
група мала тільки
ІЗ депутатів, не зважаючи на присутність М.
Грушевського. Популяр-
ність його занепадала, і на голову Конгресу
обрали не його, а С. Ві-
тика."*
Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес,
була тяжка. Боль-
шевихи підходили до Києва. Єдине питання, якому
Конгрес присвя-
тив увагу, був вибір орієнтації: чи на
большевиків, чи на Антанту.
Після промов представників уряду, ухвалено
скликати пар.пямснт
Великої Соборної України, а тимчасово, до
скликання ііпр-чяменту,
законодавчу владу та оборону України доручити
Директорії УНР, до
якої вступав представник ЗУНР—- Є. Петрушевич.
29-го січня 1919 р.
Конгрес розійшовся.*"
Боротьбу проти большовицьких військ
ускладнювало те, що
основу їх становили українські частини,
зформовані за Гетьмана для
оборони Чернігівщини від больішевиків —
Богунська й Таращанська
дивізії. Совстські війська йшлі: на Україну без
прого.іоінення війни.
Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено
-<совстськіій
уряд України» і советські війська йшли на
«допомогу» цьому урядові.
Участь українців в тих військах полегшувала
советську пропаганду
іі ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року
большевики без
бою зайняли Харків. Запорізький корпус з
отаманом П. Болбочаном
подався до Полтави, яку довгий час обороняв від
большевиків.
Політика Директорії не була спроможна
об'єднати українські
сили: двох опозицій і з правого 'боку, і з лівого.
Почалося «больіііеви-
чення» окремих груп. Перейшла на бік большевпків
одна з найбіль-
ших повстанських груп, під командою отамана М.
Григоріева, яка пе-
ред тим довгий час боролася з юши на Південній
Україні. У ній було
людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік
большевиків
анархіст Н, Махно зі своїм великим загоном, з
гарматами. Він діяв в
районі від Гуляй-Поля, Кременчука до
Катеринослава. Ще більше
значення мав перехід на бік большевиків
Дніпровської дивізії, що
стояла біля Києва, під командою отамана Д.
Терпила (Зеленого). Во-
на прийняла большевицьку програму й
розташувалася на південь від
Києва, в районі Трипілля."" Україна вкрилася
повстанськими заго-
нами під командою отаманів, яка не визнавали
влади Директорії. За-
сяг їхніх дій, звичайно, не був широкий: кожний
діяв у своєму районі
На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині
(Поділлі) — Я. Шепель
і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бк
Директорії, то пере-
ходили до большевиків і вносил й анархію.^
Директорія була безсила боротися з совстськими
військами, із
плинними настроями повстанських отаманів, з
антиукраїнською агі-
тацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу,
ніж мав геть-
манський уряд. Головними частинами її були:
Запорізька дивізія з
отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв
Петлюра) і Стрілець-
ка дивізія а згодом корпус Січов.их Стрільців, на
чолі з полковником
Є. Коновальцем. Це військове з'єднання було
найбільш дисципліно-
ване й національне свідоме. Крім того було кілька
полків, які зали-
шилися від попередньої доби. Загальною вадою
всіх військ УНР був
брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це
були або колишні
старшини російської чи австрійської армій, мало
свідомі з національ-
ного погляду, або національне свідомі
підстаршини, фельдфебелі,
а іноді просто «добровільці», піднесені до
старшинської ранги. Вони
часто не мали ні спеціяльної, ні навіть загальної
середньої освіти.
Багато закидів висловлювали проти того, що пост
Головного Отамана
займав Симон Петлюра, цивільна людина.
Усі ці обставини давали підстави для бажання
багатьох членів
уряду встановити контакт з командуванням військ
Антанти, пере-
важно французьким. Війська Антанти окупували
Південну Україну
і з їх командуванням вели переговори міністер
закордонних справ
К. Мацісвич та генерал О. Греков, які постійно
перебували в Одесі.
Але договоритися було тяжко: основною вимогою
Антанти залишало-
ся відновлення єдиної Росії, і для України не
було місця в тому пляні.
Відмовляючись допомагати Директорії в її
боротьбі з большевиз-
мом, Антанта щедро підтримувала російську
«Добровольчу армію»,
на чолі якої стояв генерал А. Денікін: від Антанти
діставала вона
озброєння, одяг, утримання.
2-го лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала
до Вінниці.
і Київ негайно зайняли большевики.
Директорія покидала Київ в часи глибокої
анархії та зневіри. Шу-
каючи допомоги, вона знову звернулася до
командування військовими
силами Антанти, і воно поставило такі умови для
переговорів: димісія
В. Винниченка, В. Чеховськогота С. Петлюри;
контроля Антанти над
фінансами України; звільнення з в'язниць
гетьманських міністрів
та владик — Антонія й Євлогія. Питання про
незалежність України
не ставилося.^"" Унаслідок цих умов
Винниченио вийшов із складу
Директорії; він виїхав закордон. Петлюра узяв на
себе обов'язки
голови Директорії і виступив з партії
соціял-демократів.
Створено новий соціялістичний уряд: головою
кабінету став
Б. Мартос (УСДРП), міністрами: 1. Мазепа, А.
Лівицький, М. Ковалев-
ський, Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до
народу з деклярацією,
в якій закликав до боротьби з московськими
большевиками. В бо-
ротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу
силу, а на повстанців.
Але — як соціялісти бойкотувати уряд Остапенка,
так праві кола
стали в опозицію до соціялістичного уряду
Мартоса, обвинувачуючи
його в большевизмі.^ До опозиції належали члени
Директорії —
Петрушевич та Андрієвський. Опозиція прагнула
замінити наказ-
ного отамана Осецького отаманом Оскілком, і
вночі проти 29 квітня
1919 року зроблено спробу перевороту з намаганням
виорати на пре-
зидента Петрушевича. Переворот не вдався, і
Оскілко з однодумця-
ми втекли до Польщі.
Повстання Оскілка внесло в армію ще більшу
дезорганізацію.
Оскілко встиг стягнути значні сили до Рівного і
тим відкрив фронт
большевикам. 5-го травня уряд покинув Рівне й
евакуювався до Ра-
дзивілова, щоб там переформувати військо і
підготовитися до насту-
пу на большевиків.'"
У Галичині громадська опінія була ворожа і до
соціялістів, і до
Петлюри особисто. Президент Української
Національної Ради Є. Пе-
трушевич казав членам наддніпрянського уряду, що
Антанта не ві-
рить Петлюрі, вважає його за «большевика», і тому
не дасть допомоги,
поки він стоїть на чолі армії. «Українська справа
загибає від команду-
вання Петлюри, армія не вірить йому, бо він не є
військова людина»."^
Такого ж погляду трималися й праві кола
наддніпрянців, які скаржи-
лися галичанам на неможливість воювати під
проводом Петлюри.
Однак, не встигли навіть реорганізувати армію —
як почався наступ
польської армії, 16-го травня поляки здобули
Луцьк, де були великі
склади військового майна, і взяли багато
полонених; далі була злікві-
дована майже вся Холмська група. Ця катастрофа
викликала ева-
куацію Директорії з Радзивілова далі — до
Красного та Тернополя.
Поляки продовжували наступ. «Мільярдове майно,
яке з великими
труднощами вдалося звезти на нашу базу —
Броди-Тернопіль-Воло-
чиське — було захоплене польським військом», —
писав учасник
подій, генерал Капустянський.'"
У травні-червні 1919 р. в армії переведено
ґрунтовні реформи,
завдяки яким вона стала дійсно регулярною
українською армією —
з тієї напівпартизанської, якою була на початку
війни."'
В перших днях червня українські війська повели
наступ на боль-
шевиків; 6-го червня зайняли лінію
Старокостянтинів — Проскурів
— Кам'янець. Успіхи на фронті піднесли бойовий
дух повстанців.
Тільки незалежні соціял-демократи відмовилися
від контакту з уря-
дом Директорії.
У той час соціялісти самостійники,
хлібороби-демократи та соці-
ялісти-федералісти, з участю прадставника від
галицького уряду
підготовляли переворот. Вони хотіли усунути
соціялістичний уряд
і Петлюру й проголосити Петрушевича диктатором
Галичини, а гене-
рала Грекова — генеральним отаманом. Це було
пов'язане з вимогою
старшин та козаків Запорізького корпусу
повернути на командира
корпусу полковника Болбачана, який незадовго
перед цим був усу-
нутий. Болбачан, видатний воєначальник, дуже
популярний в армії.
був противником соціялістів. Його заарештовано й
розстріляно за ви-
роком суду."'
Наприкінці червня і на початку липня
большевики відтиснули
армію УНР, зайняли Проскурів і підійшли до самого
Кам'янця-По-
дільського. У той же час з заходу йшли поляки,
захоплюючи тери-
торію Галичини й частину Волині. Осередком
політичного та військо-
вого життя став Кам'янець-Подільський, і там
зосередилася опозиція
проти соціялістичного уряду.
Соціялісти-самостійники відбували
наради в Кам'янець-Подільському університеті. До
опозиції нале-
жали видатні діячі: професори — В. Біднов, 1.
Огієнко, М. Куриленко
— комісар Поділля, В. Приходько — голова
Подільського губерніяль-
ного земства та ін. Вони подали меморандум, в
якому заявляли, що
уряд мусить скасувати трудові ради, передати
селянам землю за
викуп, утворити діловий кабінет з безпартійних і
т. д. Але боротьба
велася в легальних формах — не заколотів, а
дискусій.""
3. УКРАЇНА ПІД РОСІЙСЬКО-СОВЄТСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ
У 1918 році, коли Національний Союз закликав
большевиків на
допомогу для повалення гетьманату, маси
селянства чекали від них
землі безплатно і в необмеженому розмірі. Під
впливом советської
пропаганди вірили, що прийде «влада робітників
та селян».
14-го лютого 1919 року X. Раковський переніс з
Харкова до Києва
совстський уряд «Незалежної Української
Советської Соціялістичної
Республіки». Але відразу виявилося, що, крім
назви, новий уряд не
має нічого українського. Державна мова була
російська, адміністра-
ція — російська. На селах почалася реквізиція
запасів збіжжя, ху-
доби. Все це вивозили до Росії.
Большевицький комісар (в майбутньому
«наркоминде.і» — міні-
стер закордонних справ — а ще пізніше —
заступник президента
Української Академії Наук) О. Шліхтср писав, що з
України вдалося
забрати 8,5 мільйона пудів хліба замість 50
мільйонів, і що «кожний
пуд заготовленого хліба забарвлений краплями
крови»."'
Крім грабіжницької політики не припинявся
національним терор.
Для боротьби з «контрреволюцією» в Україні
засновано з початку
1919 року «Всеукраїнську Надзвичайну Комісію
(ЗУЧК), під керів-
ництвом Лациса. У ЧК було багато латишів та
китайців. Крім цент-
ральної ЧК, були губерніяльні, повітові,
залізничі і т д. При військах
створено «окремі відділи». Так уся Україна
опинилась під терором
політичної поліції, яка робила труси,
арсштовува.тіа, розстрілювала
без суду та слідства. Розстрілювали на доноси, за
підозрою у «контр-
революції», за приналежність до «буржуїв»,
офіцерів, інтелігенції.
У Полтаві, наприклад, чекіст Шуров пишався тим, що
«кінчає четвер-
ту тисячу хохлів».""
Вся Україна була охоплена протибольшевиаькими
повстаннями.
Починаючи з Лівобережжя та Чернігівщини, вони
захопили Київ-
щину, Поділля, Катеринославщину, Херсонщину. В
кінці квітня
1919 року в одній лише Київщині проти повстанців
виставлено
14.000 багнетів, в Чернігівській губернії — 2.500, у
Подільській —
понад 3.000, Волинській — до 600, разом 21.000 — при 20
гарматах,
140 кулеметах та 3-ох панцерних потягах."' За
офіційними даними
совстського уряду, в червні-липні 1919 року було 328
повстань. Під
час т. зв. «червоного терору» розстріляно
видатних українських вче-
них — В. Науменка. П. Армашевського та інших."'
Крім селянських, засновуються повстанські
партійні організації.
Таким був партійний осередок соціял-демократів
та соціялістів-ре-
волюціонерів. Головний штаб його очолював Ю.
Мазуренко. Він ви-
слав ультиматум Раковському: протягом 24 годин
передати владу
повстанським комітетам." Звичайно, жадних
наслідків цей ульти-
матум не мав.
Утворився Всеукраїнський Революційний
Комітет, що стояв на
радянській плятформі, але вів боротьбу проти
російських больше-
виків. Він закликав народ на боротьбу з
московськими окупантами
за Незалежну Українську Радянську Республіку. На
чолі Комітету
стояли А. Річицький, М. Авдіснко, А.
Драгомирецький — українські
соціял-демократл. Головною зброііною силою його
був загін отамана
Зеленого, що діяв в околицях Києва. На ці сили
сподівався спертися
уряд Б. Матроса."'
У цьому була колосальна, фатальна помилка.
Директорія, яка
мала військо, фахівців, не прийшла на допомогу
селянству і не очо-
лила цей могутній, спонтанний рух. Вона знайшла
контакт з партій-
ними соціялістичними осередками, які стояли на
радянській плят-
формі, яку ненавиділо село. Час був загублений.
Не зважаючи на те, що большевпки придушували
повстання
з неймовірною жорстокістю, вони захоплювали
щораз нові терени, не
зустрічаючи поважного спротиву. В середині 1919
року повстанці во-
лоділи майже цілою Україною, за вийнятком Волині
та Поділля.
Це був час, коли комуністичні ідеї захоплювали
Західню Европу:
Польща, Австрія, Чехо-Словаччина, Італія,
Югославія, І^олгарія,
Угорщина переживали революцію. Советський уряд
пробував був
прийти «на допомогу» революції в Угорщині і
провести туди свої
війська. Частина мала пройти через Румунію, а
частина через Гали-
чину — про що советський уряд розпочав
переговори з галицьким.
Урядом, але Галичина відповіла рішучою відмовою.
Справа набула
іншого характеру, коли несподівано отаман
Григор'їв «змінив фронт»
— виступив проти большевиків і зайняв Кременчук,
Катеринослав,
Єлисаветград. Проти нього вислано полк ЧК та
значні сили. Григор'їв
зробив велику справу: відтягнув советські
війська і затримав їх по-
хід на Західню Европу."^
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект
договору про злуку
Західньо-Української Народної Республіки з
Українською Народною
Республікою в єдину суверенну Українську
Народну Республіку.
22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено
злуку Галичини
Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської
Великої України в На-
родну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися
ЗОУНР (Західня
Область Української Народної Республіки).^ Проте,
фактичної злу-
ки не відбулось: організація влади ЗОУНР не
змінилася й обидві
держави надсилали кожна свої окремі місії за
кордон."'
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не
поспішала
фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною.
У січні 1919 ро-
ку обидві республіки спільно вислали делегацію
на Мирову Конфе-
ренцію до Парижу, але на тій конференції справи
4-ох частин Укра-
їни розглядали окремо. Найкращим було становище
Галичини, бо
з розвалом Австрії всі народи, що входили до її
складу, дістали права
на будування власного життя, власних держав.*"
Але таким залишалося питання в теорії. На
практиці воно вигля-
дало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918
року, повідо-
мив президента Вілсона про своє оформлення і
просив його захисту
проти намагань Польщі анектувати Галичину."*
Польський Комітет Народовий, дипломатичний
представник
Польщі перед Мировою комісією, вживав різних
заходів, щоб довести
світові, що українські війська були під командою
німецьких старшин
і що створення України було в інтересах
Німеччини та Австрії."*
Прем'єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову
комісію про Га-
личину, плутаючи її навмисне з большевиками і не
відкидаючи ін-
синуацій щодо німецької участи."'
Польська програма охоплювала не тільки Східню
Галичину, по
Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та
Волинь — по
річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький
повіти.
Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція
вислала місію
до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я
з Польщею.
Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції),
члени: полковник де
Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник
Стабіле (Італія)
виявили повне нерозуміння взаємовідносин
Галичини та Польщі.
Комісія поставила вимогу негайно припинити
воєнні дії й запропону-
вала демаркаційну лінію між Галичиною та
Польщею: від Кам'янки
Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина
Східньої Галичини
зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта)
залишалися за Поль-
щею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна
з Польщею
продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР
до Мирової Кон-
ференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію,
під головуванням
бурського генерала Боти. Новий міжнародний
проект українсько-
польської угоди був більше сприйнятливий, ніж
«лінія Бартельмі»:
за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з
нафтою. Уряд ЗУНР
прийняв цей проект.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре
озброєна армія гене-
ралів Галлера. Вона була призначена Антантою
виключно для війни
проти большевиків, але замість того польський
уряд вислав її проти
Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався
наступ польських
військ на українськім фронті. Цей наступ
польський уряд пояснив
Найвищій Раді Мирової Конференції, як
відповідь на наступ україн-
ських військ, якого в дійсності не було. Сили
Галлера були спрямо-
вані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР.
Перед переважаю-
чими силами поляків війська Української
Галицької Армії відступи-
ли. Підтримала польську офензиву Румунія, яка
подала ультиматум
про передачу їй південно-східньої карпатської
смуги землі: румун-
ські війська насильно зайняли частину
галицького Підкарпаття
Спроба Української Галицької Армії зупинити
наступ польських
військ на Золотій Липі скінчилась невдачею.
Українські війська від-
ступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця
з Гусятина до
Чорткова — Заліщики.
На початку червня 1919 року почали відчуватися в
УГА втома
й незадоволення проводом. Щоб запобігти
занепадові дисципліни,
переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу
надано право
диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з
С. Голубовича,
С. Витвицького, В. Курмановича, 1. Мирона.
Диктатура, дійсно, спри-
яла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На
начального вож-
дя Української Галицької Армії призначено
генерала О. Грекова.'"
7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ.
Невелика
чисельно армія (25.000 вояків), діючи з великим
успіхом, примусила
відступити польські війська по всій лінії (так
звана Чортківська
офензива). У другій половині червня Галицька
Армія досягла лінії
Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь.
Цей успіх вик-
ликав ентузіязм населення, і коло 90.000
добровольців з'явилось до
армії, але через брак зброї прийнято ледве 15.000.
Під час всієї тієї вій-
ни Галичина не мала нізвідки значної допомоги:
Буковина була захоп-
лена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не
зважаючи на це,
вона вислала два загони під командою А. Долуда та
кілька батерій
артилерії під командою полк. Кравчука. Долуд та
Кравчук брали
участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла
УНР і грішми, які
ввесь час ходили в Галичині поруч з
австрійськими коронами.™
У моральному піднесенні Начальна Команда УГА
відмовилася
признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію
Дельвіга), та прийняти
умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові
10 червня 1919 р.
делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були
нетривкі. Польська
армія поновила наступ, і УГА змушена була знову
відступити в три-
кутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак
набоїв не дав
можливосте продовжувати боротьбу з більш ніж
стотисячною поль-
ською армією, яку Франція забезпечила всім
потрібним. На цьому
закінчилася Чортківська офензива. В середині
липня (16-18) 1919
року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР
перейшли Збруч,
щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла
всю Галичину."'
За цей короткий, глибоко-трагічніііі період
своєї історії — 1918-
1919 рр. — ЗУНР дала багато прикладів національної
солідарности
та розуміння державних інтересів. У боротьбі
проти Польщі об'єд-
налися всі політичні партії — до москвофілів
вк-іючно. Не було соці-
яльних спорів, ні повстань. Селянство, дуже
зацікавлене розподілом
поміщицьких земель, не домагалося негайної
реалізації його. Бо.іь-
шевицька пропаганда не знаходила відповідного
ґрунту.
15-го липня 1919 року найвищий провід, уряд
Галичини та УГД
перейшли Збруч для спільних дій з армією УНР.
Большевики від-
ступили, щоб не опинитися між цими двома
арміями.™
Перехід УГА та диктатора Є. Петрушевича з
урядом через Збруч
не дав повного об'єднання сил. Об'єднати два уряди
було неможливо
цьому перешкоджали і ідеологічні і персональні
причини. Провід
ЗУНР був безпартійний, антисоціялістичний,
провід УНР був соція-
лістичний; провід УНР вважав за можливе
переговори й союз з со-
вєтським урядом, щоб спільно подолати
«Добровольчу армію» Денікі-
на, і взагалі з самого початку готовий був
прийняти програму больше-
виків за умовою, що на Україні будуть встановлені
ради українські,
а не московські; провід ЗУНР ставив подвійну
мету: боротьбу з Поль-
щею та советською Росією, і готовий був на спілку
з Денікіном.
До цього треба додати персональні моменти:
Петлюра і ввесь про-
від УНР вважали обрання Петрушевича на диктатора
недемократич-
ним, незаконним; Петрушевич і ввесь провід ЗУНР
вважали стано-
вище Петлюри на чолі армії за шкідливе для
справи, і кожна опози-
ція проти Петлюри знаходила моральну підтримку
серед галицького
проводу. Справа закінчилася на визнанні двох
проводів і двох армій.
але при тому утворено об'єднуючий орган — Штаб
Головного Отамана.
на чолі якого поставлено колишнього професора
Військової Акаде-
мії генерала М. Юнакова; секретарем його був
генерал В. Курдіа-
нович."*
На домагання Петрушевича наддніпрянський уряд
погодився на
деякі зміни: на демократичну політику без ухилів
убік радянства.
на зміну уряду Мартоса, признання диктатури
Петрушевича."^
Загальне число вояків обох армій досягало 80.000,
з того числа
45.000 мала УГА. У додаток до регулярної армії
сподівалися на допо-
могу повстанців, вважаючи, що вони дадуть бл. 15.000
вояків. Взагалі
умови Галицької Армії були ліпші, ніж
Наддніпрянської: УГА була
краще забезпечена харчами — мала запасів їх на 8
місяців, мала
кращий одяг, дефіцитні продукти — цукор, сіль,
які могла обміню-
вати на інші продукти. Спільною трагедією обох
армій була недоста-
ча набоїв: заводи були поза межами обох армій —
одні в Австрії, інші
— на Лівобережній Україні. Купувати зброю і
амуніцію за кордоном
було неможливо, бо ніхто з сусідів не
погоджувався продавати будь-
що Україні. У той же час Антанта щедро постачала
все потрібне ар-
міям Денікіна, Колчака, Юденіча.'"
Взагалі матеріяльне становище Директорії
значно погіршало. Ви-
черпано ті запаси грошей, які дістала вона від
гетьманського уряду-
і які надто широко розкидала в перших місяцях.
Особливо багато
грошей витрачалося на закордонні дипломатичні
місії, члени яких,
нібито для «підтримки престижу» Директорії,
мешкали в дорогих
готелях, відвідували першоклясні ресторани.
Наслідки цього були
негативні з усіх поглядів, викликали, замість
пошани, сумніви в со-
лідарності цих місій. З другого боку це
марнотравство погіршувало
і так тяжкий стан Директорії.™
У зв'язку з армією, яку могли ЗУНР та УНР
виставити проти
большевиків, стоїть до цього часу не цілком
з'ясоване питання з укра-
їнськими воєнно-полоненими першої світової
війни, які опинилися
в Італії. Там були переважно галичани, але були й
наддніпрянці.
Число тих полонених подається неоднаково: автор,
що заховав своє
ім'я під літерами «К.Т.», вважав, що їх було до
200.000."° Є. Онацький
дає меншу цифру — 70-100 тисяч, з того числа коло 500
старшин
з Галичини, Буковини, Закарпатської України;
наддніпрянців —
близько ЗО.ООО."' Усі вони перебували в дуже
тяжких матеріяльних,
гігієнічних та моральних умовах і з початку 1919
року почали звер-
татися по допомогу до різних газет, до
українського Пресового Інфор-
маційного Бюра в Парижі, до уряду УНР. 15-го лютого
1919 року
Петлюра вирядив до Риму О. Севрюка з наказом
«добитися визво-
лення полонених». Він дістав на видатки 2.000.000
італійських лір,
але нічого не зробив для полонених. Жив з
дружиною розкішне, мав
дороге помешкання в Римі, абонемент в опері, але
навіть не відвідав
полонених і не почав клопотів у міністерствах.
Ревізія Д. Дорошенка
дала великий компромітуючий матеріал, який
надіслано Петлюрі,
але доля того матеріялу невідома.^ Не міг нічого
зробити й інший
ревізор — д-р А. Окопенко."" За той час багато
полонених повми-
рало від тифу, малярії та інших хворіб. Частину
полонених взяли до
інших армій — польської, румунської,
денікінської.
Можна уявити, яку величезну допомогу дали б ці
полонені арміям
УНР та ЗУНР, якщо б їх звільнили — нехай не 100.000, а
половину
— 50 000!'" Не змінила їх становища заміна Севрюка
в липні 1919
року іншим соціялістом — В. Голубовичем."'
6. ПОХІД ВІЙСЬК УНР ТА ЗУНР НА КИЇВ І ВІЙНА З ДЕНІКІІІОМ
У серпні 1919 року армії УНР та ЗУНР почали
спільний похід
проти большевиків. Начальна Команда УГА
пропонувала похід на
Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря,
встановити
зв'язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей
плян — най-
більш раціональний — зустрів опозицію збоку
командування армією
УНР, яке вважало, що політика вимагала заволодіти
спершу Києвом.
Прийняли компромісове рішення: піти одночасно і
на Одесу, і на Київ,
а крім того — на Коростень, щоб прикритися від
нападу з півночі.
Плян цей був незручний тому,що розбивав сили. У
напрямку до Одеси
йшли наддніпрянські частини, якими командували
генерали В. та Ю.
Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир
ішли 2-ий Галиць-
кий корпус та Січові Стрільці під загальною
командою полковника
Вольфа. Основна частина армії — 1-ий та 3-ій
Галицькі корпуси і
Наддніпрянська група Запорожців, під загальною
командою гене-
рала А. Кравса, йшла на Київ."'
У той же час до Києва, лівим берегом Дніпра,
спішно наближалася,
під командою генерала Бредова, «Добровольча
армія». Про рух цієї
армії, через брак розвідки, не знали Кравс та інші
командири УГА,
хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву
українських армій
не знали.
30-го серпня 1919 року большевики без бою залишили
Київ. На
ЗІ серпня призначено урочистий вступ об'єднаних
українських армій
до Києва та параду військ.
Про те, що сталося ЗІ серпня в Києві, до цього
часу не знаходимо
об'єктивного опису, натомість маємо здебільша
суб'єктивні враження
сучасників — тих '«очевидців», обов'язок яких —
"нічого не бачити"
і «нічого не пам'ятати».
Біля полудня війська А. Кравса ввійшли до Києва,
пройшли Бібі-
ковським бульваром і розташувалися на майдані
біля Міської Думи
(не на Софійському, як писали С. Витвицький та С.
Баран)."' На
бальконі Думи вивішено український прапор. Тоді
ж частини дені-
кінської армії підійшли до Дніпра під командою
барона Штаксль-
берга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті
частини вільно пе-
рейшли його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці
пройшли до Думи
і стали навпроти українців. Коли на параду
приїхали генерал М.
Тарнавський та полковник В. Сальський — вони
застали довершений
факт. Далі, на вимогу денікінців, на бальконі
виставлено російський
прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один
із присутніх запо-
рожців і кинув під ноги коня Сальського.
Зчинилася метушня, поча-
лася стрілянина з обох боків. Українці
відступили, не зважаючи на
свою перевагу: їх було три корпуси, а денікінців
— тільки три полки.
Замість того, щоб вжити сили, як пропонував
Сальський, Кравс пі-
шов зі старшинами до генерала Бредова на
переговори, але Бредов
заарештував Кравса з його старшинами і протримав
«під домашнім
арештом» до наступного ранку. Тоді Кравс, від
імени групи галицьких
військ, підписав ганебний договір з денікінцями
про добровільний
відступ тієї групи з Києва до лінії
Василькова.'"
«Так славно почався і так безславно скінчився
похід об'єднаної
Української Армії на Київ», — писав прем'єр УНР, 1.
Мазепа."'
Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та
командування за
помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б
інші, якби ко-
мандування військами було в руках наддніпрянців,
а не галичан, які
ввесь час виявляли «денікінофільство» і вірили в
можливість спів-
дії з ними. Генерал Бредов у розмові з генералом
Кравсом чітко вия-
вив ставлення денікінців до України: з Кравсом,
представником Га-
лицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з
«армією Петлюриі:
— ні, і якщо приїде на переговори М.
Омелянович-Павленко, то «буде
розстріляний». Цей погляд «Добрармії» на
Українську Державу ви-
разно окреслив Денікін у відозві «К населенню
Малороссии) в кінці
серпня 1919 року: зін назвав український рух
«зрадницьким, спрямо-
ваним на розподіл Росії».""
Але помилки зроблено при самому розподілі
військових сил: на
космополітичну Одесу скеровано частини військ
УНР під командою
наддніпрянських генералів В. Тютюнника та О.
Удовиченка; на Київ
ішли частини УГА, під командою генералів А.
Кравса, М. Тарнав-
ського, О. Микитки. Ім'я Петлюри було популярне в
народі, але він
чомусь не був з Українською Армією, що вступила
до Києва, імена ж
галицьких генералів народові нічого не казали,
та й саме умундуру-
вання австрійського зразка, яке носила Галицька
Армія, нагадувало
окупантів, яких тількищо здихалися —
австрійців."' Все це створило
настрій якщо не ворожий, то — у всякому разі —
байдужий до походу
на Київ.
Найвищий провід — Петлюра зі своїм штабом —
був глибоко
схвильований київською катастрофою. Петлюра
звернувся до уряду
з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче
підкорятися далі
Кравсові/'"
У вересні 1919 року Денікін змінив плян: замість
походу на Мо-
скву, проголосив війну Україні. У своїх спогадах
Денікін писав: «Са-
мостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть
бути або невтраль-
ні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й
розійтися по своїх
домівках, або — приєднатися до нас, признавши
наші гасла. Якщо
петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить
вважати за таких
же противників, як і большевиків. Разом із тим я
вказував на необ-
хідність приязного відношення до галичан, щоб
відтягти їх з підлег-
лости Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто, то
вважати й їх за
ворожу сторону». Про рішення Денікіна наступати
проти армії УНР
довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково — з
перехопленого
наказу."'
Ці рядки із спогадів Денікіна розкривають всю
глибину трагедії,
яку переживала Україна, а разом з нею й ввесь Схід
Европи. Замість
об'єднати всі сили в боротьбі з большевизмом —
Денікін та його ото-
чення повели боротьбу з Україною, твердо ставши
на валуєвській
«плятформі»: «України не було, нема й не буде».
Денікін пише, що з
ним погодилися Франція та Англія, яле не згадав
листа найрозумні-
шого політика — Черчілла, який був у ті роки
військовим міністром
Англії: він радив Денікінові — зважаючи на
загальну політичну
коньюнктуру — «йти, скільки можливо, назустріч
українським се-
паратистичним прагненням».™ Але штаб Денікіна
стояв непохитно
на іГнорації України, яку трактував як «південну
Росію».
Рух «Добровольчої армії» по Україні спочатку
викликав неворо-
жість та надії населення, яке знемагало під
большевицькою окупаці-
єю. Легко було керівникам денікінського руху
спертися на почуття
населення й створити з нього базу — запілля для
дальшої боротьби
з большевиками. Але вперта ідеологія проводу —
ігнорація України,
як держави і бажання повернути назад колесо
історії — дали фа-
тальні наслідки. Боротьба з українством стала
головною метою
Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та
інших білих гене-
ралів. Це з найбільшою яскрарістю виявилося в
Києві: на другий
день по вступі «добровільні» почали здирати
українські вивіски,
в тому числі з Української Академії Наук. Далі —
всі українські
школи, Університет, Академію, всі українські
установи зліквідовано,
а замість них засновано російські. Назву
«Україна» заборонено, її
замінили — «Юг России», «Малороссия». Ненависть
до всього укра-
їнського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії
Денікіна позна-
чений був жидівськими погромами. До цього треба
додати реквізиції,
які перевищували большевицькі. Слушно
схарактеризував «Добро-
вольчу армію» один з учасників Ті, який вступив
до її лав, щоб боро-
тися з большевиками: «Нас із захопленням
зустрічали в кожному
селі і з прокльонами провожали» . . .
Звичайно, такі умови виключали можливість
співдії уряду УНР
з Денікіном — і 24 вересня 1919 року Директорія,
президент Україн-
ської Національної Ради Петрушевич і міністри
підписали декляра-
цію, в якій закликали український народ боротися
з ворогом — ар-
мією Денікіна.*"
Київська катастрофа виявила глибину
ідеологічного розходжен-
ня між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР
не допускали
й думки про спілку з Денікіном — ЗУНР ставила за
головну мету бо-
ротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіном,
в надії на до-
помогу Антанти проти Польщі.
Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась.
Українська
делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення
Мирової комісії
до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперно
трактувала як
частину Росії. Ліберальніше було ставлення до
Галичини, бо визнава-
лося право частин Австро-Угорської імперії на
незалежне існування.
Безнадійність становища поглиблювало бажання
представників
ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної,
соборної делегації.
Державний секретар галицького уряду В. Панейко
та проф. С. То-
машівський — почали провадити сепаратні
переговори з Мировою
комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть
про утворення окре-
мої держави з українських земель, що були в
складі Австро-Угор-
щини."'
Нещастям для України був невдалий склад
делеґації: ні голова
її — Г. Сидоренко, колишній військовий
ігіігістер Директорії, інте-
лігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко,
відомий доктор,
ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не
надавалися на ролі ди-
пломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на
їхній щирий патріо-
тизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв
Г. Сидоренка,
як голова делегації."' Це була людина чужа
Україні, і навпаки —
близька до деяких кіл російської еміграції."'
Київська катастрофа по суті завершила
визвольну боротьбу. По-
чалася агонія. Українські війська опинилися між
трьома вогнями:
большевиками, «Добровольчою армією» та Польщею,
яка поступово
окупувала Західню Волинь та Поділля. Українська
армія не мала
запілля. Антанта тримала Україну в стані
бльокади, пояснюючи це
тим, що пересилана Україні зброя і амуніція
можуть потрапити до
большевиків. Вона не тільки не допомагала
Україні в боротьбі проти
болі іііевиків, як допомагала Денікінові,
Колчакові та іяшим вождям
«білого руху», але навіть не дозволила доставити
до України майно,
що його Директорія придбала в Американської
Ліквідаційної Комісії
за 8000.000 долярів: одяг, санітарні матеріали тощо.
Директорія не
мала -рошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували
їх надто по-
вільне. Останній літак, що віз надруковані в
Німеччині гроші, впав
на території Румунії, яка недозволила вивезти їх.
Ті гроші (300.000.000
гривень) дісталися до українського уряду тільки
в 1920 році. Польща
взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не
дала належної
кількости проданого. Тільки Румунія продавала
УНР амуніцію.
Українська армія не мала одягу, чобіт. Петлюра
писав А. Лівиць-
кому, що перебував тоді у Варшаві: «5.000 пар чобіт,
плащів та 5.000
руііДіиць з набоями могли б урятувати наше
становище». Єдиним
виходом була реквізиція теплого одягу та взуття
у населення; ця
реквізиція була переведена ЗО жовтня 1919 року в
Кам'янці-Поділь-
ському. Становище погіршували незвичайно ранні
морози. Висна-
жені, голодні, погано одягнені, люди легко
піддавалися різним по-
шестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів
було замало, не
було т медикаментів, ні достатнього медичного
персоналу. Смерт-
ність була велика."*
Майже єдина медично-санітарна допомога, що
прийшла з-за кор-
дону, був потяг Міжнароднього Червоного Хреста
зі шпиталем на 200
ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на
початку 1919 ро-
ку, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію,
бо Польща від-
мовилася пропустити його.
Такий був жахливий стан армії в «трикутнику
смерти» — між
трьома ворогами — Польщею, Советськок) Росією та
денікінською
армією.
Становище ускладнювалося тертям між проводом.
Після київсь-
кої катастрофи, Є. Петру шевич на державній
нараді заявив, що «над-
дністрянська армія своєю кров'ю позначила від
Збруча до Києва хрес-
ний шлях любови до Соборної України . . . У всьому
галицький уряд
творить одну волю з урядом наддніпрянським».
Проте, це були
тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич
виголосив свою
промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього
вислав делегацію
до денікінського командування у справі
сепаратного договору.'""
Вчинок генерала М. Тарнавського викликав
загальне обурення.
Найближчий його співробітник, адьютантД. Паліїв,
писав у 1930 році
про сепаратним договір з Денікіном так:
«Політичне був це промах,
якого не можна допускатися навіть в
найкритичніших хвилинах.
З військового становища був це крок наскрізь
фальшивий».'"' При-
чиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не
знали, що армія
Денікіна зазнала тяжкої поразки від большевиків,
втратила Орел,
поспішно відступила на Україну і була оточена на
українських зем-
лях народними повстаннями.
Зміст договору, що його підписав М. Тарнавський
6 листопада 1919
року, був такий: Галицька Армія переходить у
повному складі, з усім
майном, у повне розпорядження головного
командувача збройних
сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під
опіку російської
добровольчої команди. До часу визначення місця
осідку галицького
уряду, він негайно переходить до Одеси.
Таким чином цей договір з Денікіном скасував
Галицький фронт.
Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні
генерал Сальський
заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є.
Петрушевич, без відома
якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На
нараді ухвалено не-
гайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто
підписав договір,
і віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий
вирок». А кілька
днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба
відмовитися від думки
про самостійність і шукати порятунку в союзі з
Денікіном, і що с два
шляхи: погодження з Польщею або з Денікіном.
Польща, мовляв,
може забрати Правобережну Україну, а Росія не
страшна. Тому тре-
ба погодитися на автономію.
У цих словах виявилося ідеологічне розходження
двох частин
Української Армії; вони стверджують, що
галицький уряд не мав
ентузіязму в боротьбі, який підтримував ввесь
час наддніпрянський
уряд.""
У зв'язку з катастрофою УГА Петрушевич виїхав
до Відня в на-
дії, що зможе там ліпше обороняти інтереси
Галичини. Члени Дирек-
торії — Швець та Макаренко — виїхали теж за
кордон. Директорія
розпалася, 15-го листопада 1919 року вона передала
всі свої права
С. Петлюрі. Кам'янцеві-Подільському загрожувала
армія Денікина,
і тому уряд УНР виїхав до Чарториї, на північ. Там
вирішено, що
продовжувати регулярну війну неможливо і далі
треба вести її в
формі партизанської боротьби, 6-го грудня 1919 року
частина армії
УНР, під проводом генералів М.
Омеляновича-Павленка і Ю. Тю-
тюнника, вирушила в «Зимовий похід» — у запілля
большевиків та
денікінської армії. Петлюра виїхав до Варшави, а
члени уряду і ї.
Мазепою на чолі і з частиною армії залишилися на
Поділлі для
зв'язку між головним командувачем і армією.
Незабаром армія Денікина, під натиском
большевиків, з одного
боку, та повстань — з другого, залишила Україну й
подалася до Ро-
стова над Доном. На початку грудня 1919 року
большевики знову
зайняли Київ.*" Большевики захоплювали один
район України за
другим. Це пояснювалося значною мірою тим новим
успіхом, який
мали серед лівих партій комуністи, зокрема
боротьбісти, що обіцяли
створити незалежну від Москви совстську Україну.
Зимовий похід відбувався в атмосфері нової
совстської політики.
Піднесення національного почуття серед
населення України, голов-
ним чином селянства, і ненависть, яку викликала
совєтська політика
на Україні, примусили уряд Леніна змінити
тактику. Почався період
«українізації»: в установах вводили українську
мову, урядовцями
призначали українців, школи переводилось на
українську мову. З'я-
вилося гасло — «Хай живе Совстська Незалежна
Україна!»
На початку січня 1920 року Ленін звернувся з
листом до робітни-
ків та селян України з приводу перемоги над
Денікіном. В цьому
листі він оповіщав, що незалежність України
визнана совстським
урядом та партією. Цій новій большевицькій
політиці повірило багато
селян і навіть української інтелігенції. Минуло
небагато часу, поки
ті селяни й інтелігенція переконалися в дійсній
вартості советських
тверджень, але тоді справа з визвольною
боротьбою вже була за-
кінчена."*
Советофільські настрої захопили не тільки
Україну: на еміграції
соціял-демократи — В. Винниченко, В. Левинський,
Г. Паламар та ін-
ші—створили Закордонну Групу Української
Комуністичної Партії й
почали пропаганду в користь советської влади у
віденському часописі
«Нова Доба»; соціялісти-революціонери у Празі
— М. Грушевський,
М. Шаповал, М. Чечбль — на конференції в лютому 1920
року закли-
кали до здійснення в Україні диктатури трудового
народу в формі
селянсько-робітничих рад.""
Советофільські настрої зростали по селах
Поділля та Волині
в значній мірі, як опозиція проти окупантів —
поляків, що грабували
селян, реквізували збіжжя, цукор, худобу, майно та
брутально пово-
дилися з населенням.""
Армія УНР, під командою М. Омеляновича-Павленка,
посувалася
на Південну Україну. Вона досить довгий час
пробула на Єлисавет-
градщині, потім посунулася до Дніпра і в 1920 році
вийшла на Пере-
яславщину; там дістала наказ Петлюри повернутися
на захід. Під
час 5-місячного перебування в запіллі Денікіна та
большевиків ар-
мію УНР приязно наставлене населення
забезпечувало всім потріб-
ним.
Під час руху в запіллі Денікіна армія УНР
зустрічалася з части-
нами ЗУНР, які формально були в союзі з Денікіном.
Виявилося, що
значна частина вояків-галичан ставляться
негативно до союзу, само-
вільно створеного Тарнавським. Навпаки — вони
мріяли про об'єд-
нання з Армією УНР. 22-го грудня 1919 року, без
погодження з ви-
щим командуванням УГА, окремі частини її
підписали договір з ко-
мандуванням війська УНР про об'єднання обох
армій.'" Але реалізу-
вати цей договір не вдалося. Проти нього стали
вищі командири — О.
Микитка та М. Тарнавський, які продовжували
настоювати на союзі з
Денікіном та спільній акції щодо відбудови
Росії. Незабаром з'явилася
ще інша перешкода: побоюючись за долю тисяч
хворих на тиф вояків,
які покинули частини УГА напризволяще, відходячи
на зустріч
з військами Денікіна, з'явилася думка про
об'єднання з большевика-
ми. На чолі цієї совстофільської групи став
отаман Ннкифор Гірняк,
який підписав договір з Революційним Комітетом
Поділля, про пере-
хід УГА до большевиків.
Таким чином, майже одночасно, командування У ГА
уклали догово-
ри з «добрармісю», з армією УНР та з «ревкомом»
Поділля."" Це вне-
сло страшний хаос, ворожнечу і зробило
неможливим об'єднання ар-
мій Це вирішило долю й Зимового походу і самої
визвольної боротьби.
Армія шд командою Омеляновича-Павленка
закінчила свій похід
6 травня 1920 року. Не зважаючи на ряд невдач, похід
цей мав велике
значення. Вже самий факт перебування
п'ятитисячної армії в запіллі
ворога протягом п'яти місяців мав велике
пропагандивне значення:
він свідчив, що визвольна боротьба не
припиняється, давав надію
на перемогу над большевиками і сприяв ширенню
повстань. Омеля-
нович-Павленко не приймав нових людей, щоб не
позбавляти армію
її швидкости в рухах і не захитувати в ній
дисципліни.
За час перебування армії в Зимовому поході —
коли вона була
відрізана від Кам'янця-Подільського — сталися
значні події. Голов-
ною подією була деклярація, яку подала
польському урядові Укра-
їнська Місія в Варшаві, без погодження з урядом
Директорії. У цій
деклярації Місія пропонувала польському урядові
визнати УНР не-
залежною державою, обмеживши кордон її з Польщею
річкою Збруч
та лінією через Волинь до Прип'яти. Декляраііія
ця, складена під
тиском поляків, викликала обурення серед
українців.
Другою значною подією було утворення в
Кам'янці-Подільському
в грудні 1919 року Української Національної Ради.
Головою її став М,
Корчинський (соціял-федераліст), а його
заступником — С. Баран
(націонал-демократ); членами були: 1. Липа, В.
Голубович (колишній
прем'єр-міністер) та інші. Національна Рада стала
серйозною опози-
цією проти уряду Директорії. Була навіть думка,
щоб Національна
Рада перебрала ввесь провід замість Директорії,
але це не вдалося."*
Щоб покласти край ширенню большевицьких впливів,
праві галицькі
діячі, об'єднані в Національній Раді. знову
поверталися до «анти-
большевицької» концепції — союзу з російськими
антибольшевиць-
кими групами. У грудні 1919 року у Відні, на нараді
членів Україн-
ської Національної Ради, В. Панейко та С.
Томашівський доводили
що треба в спілці з Антантою будувати велику
Росію.
8.
ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ
На початку 1920 року були окуповані Польщею:
Лемківщина, По-
сяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західня
Волинь (з травня
1919 р.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не
було одно-
думного ставлення до питання Української
Держави: соціялісти та
деякі партії центру ставилися до Української
Держави прихильно,
побоюючись відродження російського
імперіялізму, але більша ча-
стина польського суспільства, зокрема
Націонал-Демократична Пар-
тія, ставилися до України вороже; вони вважали, що
краще мати
справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В
таких загальних
умовах укладено договір між Дипломатичною
Місією УНР в Польщі
і польським урядом. Був це час, коли українська
армія поверталася
з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування.
З другого боку —
Польща готувалася ло збройної боротьби з
Москвою. Договір підпи-
сали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії
УНР в Польщі, мі-
ністер закордонних справ Директорії та міністер
закордонних справ
Польщі. Я: Домбський.
Головні пункти Варшавського договору були
такі: 1) Польський
уряд визнавав право Української Народної
Республіки на незалежне
існування на території в межах ..., які будуть
означені договорами
УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та
Головного Ота-
мана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони
між УНР та
Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі
— кордоном між
Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім
адміністративним кор-
доном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її
гирла. Докладний опис
кордонів повинна зробити спеціяльна
українсько-польська комісія.
3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772
року. 4) Поль-
ський уряд зобов'язується не укладати жадних
міжнародніх угод,
шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5)
Національно-
культурні права забезпечуються для обох
національностей. 6) Аграр-
на реформа в Україні буде розв'язана
конституантою. 7) Укладаєть-
ся військова конвенція. 8) Угода залишається
таємною і не може бути
опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода
вступає в силу негайно
по Її підписанні."'
Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору,
який чомусь
«таємно» уклали представники Польщі та
Дипломатичної Місії УНР.
Договір цей не був опублікований і залишався
таємним. Тільки в 1926
році його текст розшукав в архіві сенатор С.
Шелухин."' Як таємний.
цей договір не був ратифікований.
Таким чином, Польща визнавала за Україною право
на незалеж-
ність, але за це діставала Східню Галичину,
Західню Волинь, Холм-
щину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою
конвенцією 24 квітня
1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії
мали відбуватися
тільки під польським командуванням; економічне
життя було під-
порядковане Польщі; мала бути спільна валюта;
залізниці — під-
порядковані польському управлінню. Український
уряд зобов'язу-
вався постачати польському військові
харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав велике
незадоволення, особливо
в^Галичині. Він перекреслював всю боротьбу
Галичини за незалеж-
ність і передав її під владу Польщі.
Уряд Директорії та армія, що поверталася з
Зимового походу, були
тяжко вражені цим договором. Укладений він був не
урядом, а Ди-
пломатичною Місією, яку очолював А. ЛівицькнИ, і
уряд був постав-
лений перед доконаним фактом. Петлюра знав про
цей договір.'"
Варшавський договір був прийнятий різними
шарами українсько-
го громадянства, як велике нещастя. У негативному
ставленні до ньо-
го об'єдналися члени різних угруповань, партій.
Соціялістичнпй
уряд, з 1. Мазепою на чолі, в березні 1920 рику
подався на димісііОіале
тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий
кабінет, на чолі
якого став В. Прокопович (соціял-федераліст), до
складу цього кабі-
нету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький
(соціял-демократ);
як міністер закордонних справ — А. Ніковський,
міністер внутріш-
ніх справ — О. Саліковськии, земельних — 1.
Мазепа, фінансів —
X. Барановський, ісповідань — 1. Огіснко,
військових справ — В.
Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства —
Є. Архипенко,
освіти — 1. Холодний, здоров'я — поляк С.
Стемповський"'
Від різних груп надходили протести. Особливе
незадоволення
викликала постать Стемповського, поляка.
Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася
конференція
ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О.
Жуковський, М.
Шаповал та інші поважні представники еміграції.
Вони оголосили
Варшавський договір за неправний. Українські
комуністи почали ви-
являти прагнення примиритися з большевиками. В.
Винниченко ви-
їхав на Україну, щоб переконати большевицький
уряд створити
совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і
повернувся за
кордон. Голова Всеукраїнського Трудового
Комітету С. Вітик звер-
нувся до Москви з деклярацією, в якій заявляв, що
Варшавський
договір укладений незаконно, і пропонував
розпочати мирові перего-
вори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не
одержав."'
Варшавський договір викликав дуже негативне
враження в Гали-
чині, охопленої настроєм безнадійности. Галицькі
громадські діячі
вважали, що дальша війна з большевиками
неможлива. Ціла Херсон-
ська дивізія, що складалася переважно з галичан,
у кінці серпня 1920
року покинули Галицький фронт і під командою
генерала Кравса та
полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була
інтернована спочат-
ку в Ліберці, а потім у Йозефові.^
На основі військової конвенції, зв'язаної з
Варшавським догово-
ром, у травні 1920 року почався спільний похід на
Україну об'єдна-
них військ Польщі та УНР. Використати частини
УГА. які перейшли
були на сторону поляків і були інтерновані,
польський уряд не по-
годився. У поході брали участь дві дивізії УНР:
одна під командою
полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга
під командою пол-
ковника Безручка йшла на Київ. Крім того в поході
брала участь
військова група, яка повернулася з Зимового
походу. Українські
війська були підпорядковані польському
командуванню. За догово-
ром під час походу мало бути зформовано їде
чотири українські диві-
зії, але поляки не дали на це дозволу."'
Увесь шлях польської і української армій по
Україні відзначався
брутальністю поляків, реквізиціями та
грабунками населення, 7-го
травня 1920 року польсько-українська армія
вступила до Києва:
большевики здали його без бою.
Прибувши до Києва, поляки виарештували і
вивезли чимало лю-
дей, серед них кількох старих православних
священиків (протосреїв
— С, Трегубова, Н. ґроссу та інших); арештували їх
під час Бого-
служби, у вівтарі. Це викликало обурення серед
населення. Перебу-
вання польської і української армій в Києві було
недовгим: больше-
вики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали
армію Будьон-
ного, яка зайшла в запілля українцям та полякам.
Поляки поспішно
залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від
Польщі. Перед від-
ходом вони розстріляли деяких арештованих,
підпалили і висадили
в повітря багато будинків, серед них будинок
колишнього губерна-
тора, де знаходився архів. Зірвали мости на
Дніпрі, в тому числі сла-
ветний Ланцюговий міст.*"
Польські частини відійшли за Збруч) а
українські ще протягом
місяця вели бої з большевицькими військами. З
початку липня 1920
року почали ширитися чутки, що Англія пропонує
своє посеред-
ництво для замирення Польщі з советською Росією.
З початку серп-
ня Польща розпочала мирові переговори з Москвою.
В таких умовах — невдач на фронті та
перспективи замирення —
в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в
антибольшевицьких
організаціях еміграції з російською армією
генерала Перемикіна, дон-
ськими козаками під проводом осавула Яковлева,
Російським Полі-
тичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та
генералом Вранге-
лем в Криму.'"
Тим часом большевицька армія наступала на
захід — на Замостя-
Варшаву, але наприкінці серпня наступ
большевиків на Замостя від-
бито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця
перемога, яку на-
зивали поляки «Чудом над Вислою», врятувала
Варшаву і була
в значній мірі наслідком участи українських сил.
Ця перемога дала
можливість почати польсько-українським силам
наступ на ггівден-
ному фронті: частини військ перейшли Дністер,
розбили больше-
ііііцьку армію й заволоділи лівим берегом
Збруча. Протягом наступ-
ного місяця ці частини просувалися все далі на
схід. На північному
крилі української армії разом з українцями
виступали російські
протибольшевицькі частини генерала Перемикіна
та донські козаки
під командою Яковлева. Разом в армії УНР було
коло 23.000 вояків,
а в російських та козацьких частинах — 5.000, разом
28.000.
Та коли в боротьбі з большевиками українська
армія напружу-
вала всі свої сили, Польща вела переговори з
Москвою, 18-го жовтня
1920 року укладено перемир'я. Українська армія
опинилася в дуже
тяжкому становищі: її північний фронт був
відкритий для советської
армії.^'
3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні
мирові переговори
з совєтським урядом. Представники двох держав
з'їхалися в Ризі
для прелімінарних переговорів. Становище
Директорії, без участи
якої вони велися, погіршувало те, що Антанта
твердо стояла на стано-
вищі: України нема, а є лише «південь Росії».
Франція — настрашена
успіхами большевиків у Польщі та в Криму —
хотіла допомогти
Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної
Місії в Вар-
шаві, А. Лівицький, одержав відомості про
переговори Польщі з Мо-
сквою, він через міністра закордонних справ у
Москві запропонував
теж розпочати з нею мирові переговори, але
советський комісар за-
кордонних справ Чічерін відповів, що існує
тільки «Незалежна Укра-
їнська Советська Республіка», яка бере участь в
ризьких переговорах
на боці Москви. Ця відповідь совстського
комісара закордонних
справ показала, які наслідки для України
матимуть переговори
в Ризі.""
Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР
делегував до Риги
для участи в дипломатичних переговорах проф. С.
Шелухина. Його
поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві,
що нібито поляки
не визнають советського українського уряду. Але
виявилося, що ця
інформація була неправдива: Польща визнала
совстський уряд на
Україні — і представництва УНР не було на
Ризькій конференції."*
До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у
складі: К. Ле-
вицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона
вислала кон-
ференції протест проти трактування питання
Галичини, як внутріш-
нього питання Польщі, і протест проти мирового
договору щодо Схід-
ньої Галичини. Цю делегацію теж не допущено до
участи в конфе-
ренції.""^
12-:-о жовтня 1920 року польський і совстський
уряди підписали
прелімінарний договір, в якому зазначені були
кордони між Украї-
ною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через
Остріг до впа-
ду Горині в Прип'ять. Советську Україну
представляли — Йоффе та
Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9
листопада) встановле-
но було перемир'я.""
Советський уряд використав перемир'я для
підготови наступу по
всьому фронту, 10-го листопада большевицька
кіннота зробила гли-
бокий прорив на українському фронті біля
Могилева й примусила
українську армію, після тяжких боїв, відступити
за Збруч, 16-го ли-
стопада була розбита в Криму армія Врангеля.
Українська армія була
інтернована в польських таборах. На цьому
закінчилася регулярна
визвольна боротьба за волю України.'"
18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий
договір між
Польщею та советською Росією. Польща визнала
Українську Совет-
ську Соціялістичну Республіку. Правобережна
Україна була поді-
лена: Холмщина, Підляшшя, Західня Волинь та
Західне Полісся ді-
сталися Польщі, Східня Волинь — советській
Росії. Доля Галичини
не була вирішена: року 1923 Конференція
Амбасадорів у Парижі
ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою
надання їй авто-
номних прав.
У Ризькому договорі обумовлено заборону
перебувати на терито-
рії Польщі антибольшевицьким організаціям.
Таким чином Дирек-
торія, уряд УНР і всі їх організації втратили
право легального існу-
вання в Польщі. Вони продовжували свою
діяльність нелегально."'