ГЕТЬМАНЩИНА -частина1
ДЕМЯН МНОГОГРІШНИЙ (1669—1672)
ІВАН МАЗЕПА-КОЛЕДИНСЬКИЙ (1687—1709)
УКРАЇНА ПЕРЕД ПОЛТАВСЬКОЮ КАТАСТРОФОЮ
ЕМІГРАЦІЯ І СМЕРТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ (1708—1722)
В той час, як Правобережна
Україна кривавилася в боротьбі
з поляками, турками, татарами,
в боротьбі за владу гетьманів і різ-
ного роду ватажків, а квітуча
країна оберталася на пустку — на
Лівобережжі життя йшло іншими
шляхами.
Об'єднавши на короткий час
Правобережжя та Лівобережжя,
Дорошенко 1668 року вернувся до
Чигирина, а на Лівобережжі за-
лишив наказного гетьмана,
Чернігівського полковника Многогріш-
ного. Він був, як сам казав про
себе, чоловік «простий і неграмот-
ний», але твердої вдачі,
прямий, наполегливий і користався поша-
ною в північних полках.
Коли Дорошенко повернувся
на Правобережжя, московські вій-
ська з Ромодановським на чолі
рушили на Сіверщину. Становище
Многогрішного було тяжке, бо
Дорошенко не надсилав допомоги,
власних сил було замало, а
люди, з архиепископом Чернігівським
Лазарем Барановичем на чолі,
намовляли Многогрішного піддатися
Ромодановському. Нарешті він
так і зробив. Старшинська Рада в
Новгороді Сіверському обрала
його на гетьмана.
ДЕМЯН МНОГОГРІШНИЙ (1669—1672)
Дем'ян Многогрішний прийняв
титул «гетьмана Сіверського»
Становище його було складне:
Дорошенко його не визнав, Сівер'
Щина була фактично в
московських руках. Не зважаючи на це
Многогрішному пощастило
домовитися з московським урядом, бо
в Москві знали про загальне
незадоволення в Україні і стали по-
міркованішими у своїх
вимогах. Наслідком цього в Глухові підпи-
сано «статті» — договір
Москви з Україною. Згідно з ттаі договором
московські воєводи мали
залишитись тільки в Києві, Чернігові, Ні-
«єні, Переяславі й Острі.
Компетеяція їх була звужена тільки до-
командування московськими
залогами; вони не мали права втруча-
тися у внутрішні справи та
суд. Всі податки впливали до гетьман-
ської скарбниці. На з'їзди, які
стосувалися України, вона когла ви-
силати своїх депутатів. Число
війська встановлено на 30.000. Цей до-
говір укладено як між двома
державами, і в цьому була велика
заслуга Многогрішного.
Звичайно, це було не все, чого він добивав-
ся, але все ж таки це була
автономія Лівобережної України."
Під владу Мвогогрішного
вступили полки — Прилуцький і Пе-
реяславський. Замирився з ним
і Дорошенко. Вони були однодумці
в політичних справах, головно
у відношенні до Москви.
Бувши гетьманом
Лівобережної України-Гетьманщини, як нази-
вали П, Многогрішний
намагався встановити порядок і спокій. Він
приборкував повстання,
головним чином, з допомогою «компаній-
ців» — найманого війська,
боровся зі старшинською олігархією. Він
сах призначав та зміняв
полковників, сотників, без суду їх карав,
накладав податки на старшину,
духовенство. В тих умовах тільки
твердою владою
можнабулопривернутилад. Завдякийому «Гетьман-
щина скінчила часи Руїни і
ввійшла в новий період миру й добробу-
ту», — характеризує правління
Многогрішного 1. Холмський."
Самовладність, різкість
Многогрішного, його абсолютизм викли-
кали незадоволення старшини.
Можливо, обурювало також стар-
шину бажаивя гетьмана
закріпити владу за своїм родом: так,
у 1671 році він призначив
наказним гетьманом свого брата, Василя.
Проти Многогрішного почали
снувати змову, писали доноси. 1672 ро-
ку гетьмана з усією родиною
ув'язнено 1 після тортур заслано на
Сибір, де в страшних злиднях
довгі роки прожив цей перший полі-
тичний засланець з
Украйви."
Постать Дем'яна
Многогрішного звернула на себе мало уваги
дослід-
ників, бо ії заслоняли
блискучіші: Дорошенко, Самойлович, Мазепа.
Протягом трьох місяців
правила старшинська олігархія, нама-
гаючись обмежити владу
наступного гетьмана. Свої вимоги старши-
на провела на Раді в Козачій
Діброві, біля Путивля, де зібралася,
щоб обрати гетьмана та
поновити договір з Москвою. На гетьмана
обрано генерального суддю
Івана Самойловича.
Це була людина освічена, з
широким світоглядом, талановитий
політик і безперечно патріот,
що прагнув незалежної України, але
в той же час умів добре
ладнати з Москвою.
Усунувши Многогрішного,
старшина, обираючи Самойловича,
поставиха ряд умов, які
обмежували владу гетьмана. Самойлович
прийняв їх і провадив лінію
старшинської верстви, надаючи дер-
жаві аристократичного
характеру. Він не скликав Загальної Ради,
а обмірковував усі справи з
Радою Старшин; створив інститут бун-
чукових товаришів, до якого
входили переважно сини старшин, що
перебували в близькому
оточенні гетьмана. За його правління, яке
тривало 15 років, зформувалася
гетьманська держава з монархіч-
ним характером.
Іван Самойлович намагався
об'єднати всі українські землі-і бо-
ровся проти тенденцій
Запоріжжя вести окрему політику Вище вже
була мова про те, як він
старався підкорити Правобережну Україну
Він притягнув під свою булаву
правобережних полковників-
у 1674 році передав йому булаву
Ханенко, в 1676 — Дорошенко.
Після того Самойлович став
іменуватися «гетьманом обох сторін
Дніпра».
Щоб поширити границі
України, Самойлович радив цареві за-
явити Польщі претенсіі на
Західню Україну, Волинь, Підляшшя,
Поділля, Підгір'я, Червону
Русь, які завжди були частиною Укра-
їни. Він намагався також
приєднати до України Слобожанщину,
яка була заселена українцями.
Обидва домагання не мали успіху.
З Москвою Самойлович довгий
час жив у згоді. Там виховувалися
його сини, свою дочку одружіш
він з боярином Ф. Шереметьєвим.
Він погодився, щоб київський
митрополит прийняв висвяту від
московського патріярха."
Але й цей мудрий та обережний гетьман
загинув від руки Москви.
Розходження Самойловича з
царем спричинила московська по-
літика супроти Криму. На
початку 1680-их років Австрія, Венеція,
Польща, Ватикан та Москва
почали укладати антитурецьку, а разом
з тим антикримську коаліцію.
Запрошено представника і від Укра-
їни, але Самойлович
відмовився від участи в «Священній Лізі», по-
боюючись, що знищення
татарського ханства може пошкодити
в дальшому ході подій
незалежності України, яка буде оточена
московськими володіннями.
Взагалі Самойлович був проти збли-
ження Москви з Польщею і
перестерігав царя відносно Польщі.
Всупереч бажанням
далекозорого гетьмана, року 1686 підписано
•вічний мир» Москви з
Польщею. Лівобережна Україна та Київ ві-
дійшли під владу Москви.
Року 1687 почалася війна проти
мусулманського світу. Австрія,
Польща та Венеція мали
вдарити на Туреччину, а Москва — на
Крим. Перспектива війни з
Кримом була дуже непопулярна серед
української старшини, в лавах
якої було багато колишніх «доро-
шенківців». Не розкриваючи
дійсних причин, Самойлович марно про-
бував переконати московський
уряд, що похід великої армії влітку
через спалені сонцем степи
буде зв'язаний з великою небезпекою.
Похід почався в квітні 1687
року. Московське військо йшло під
комавдою В. ґоліцина, фаворита
правительки царівни Софії, а укра-
їнське військо провадив сам
гетьман. Не доходячи до Січі, над р. Ка-
рачокрак, ґоліцик несподівано
наказав військам повернути назад.
Лише 40 тисяч московського та
українського війська під командою
Неплюева та гетьманича
Григорія Самойловича пішла на Запоріж-
жя. Причини відступу ґоліцина
залишаться неясними. Офіційну
версію — брак паші для коней
— сучасники спростовували, бо паші
було досить. Причини були
глибші. Можливо, що, знаючи про не-
хіть старшини, Гетьманича
Григорія і самого гетьмана супроти походу
— ґоліцин побоявся
заганятися далеко в степи. Однак, треба було
перекласти на когось
відповідальність за невдачу, і для цього вико-
ристано останній донос
старшини на гетьмана.
«Останній» — бо дойосів
було багато, але московський уряд «не
давав їм руху». Ввесь час
правління Самойловича старшини скар-
жилися на його самовладність,
на те, що уникав він скликати Ради,
роздавав уряди своїм родичам,
брав хабарі. Закидали старшини
гетьманові й те, що він був не
козак, а «попович». А головною при-
чиною незадоволення було
намагання Самойловича перетворити
Гетьманщину на спадкову
монархію. Спочатку хотів був він пере-
дати владу старшому синові,
Семенові, а після його смерти — мо-
лодшому, Якову (з середнім,
Григорієм, батько не жив у злагоді).
В доносі, поданому
ґоліцинові, обвинувачували гетьмана в зраді
Москви, у зв'язках з татарами.
Донос підписала стара, заслужена
старшина, серед неї —
Дунін-Борковський, Кочубей, Лизогуб, За-
біла, Гамалій та інші.
Військо стояло над р.
Коломаком, коли з Москви прийшов на-
каз про арешт гетьмана та
гетьманича. Старого Самойловича з ро-
диною заслано до Тобольська, а
його сина Григорія, після тортур,
страчено в Севську."
Величезні гетьманські скарби поділено на дві
частини: половину взято до
Москви, а половину передано до вій-
ськового скарбу.
На першу вістку про
заарештування Самойловича козаки від-
повіли розрухами: в
Прилуцькому та Гадяцькому полках побили
старшину, в інших —
пограбували П."
25 липня 1687 року скликано
Генеральну Військову Раду, в якій
взяло участь 2.000 козаків. Вона
ухвалила нові статті — Коломацькі,
в основу яких покладено
Глухівські статті 1672 року. Тоді ж обрано
яа гетьмана геніального
писаря Івана Мазепу.
ІВАН МАЗЕПА-КОЛЕДИНСЬКИЙ (1687—1709)
Іван Мазепа походив із
значного шляхетського роду, волинсько-
го чи подільського
походження. Предки його в XVI ст. оселилися
на Білоцерківщині. Батько
гетьмана, Степан-Адам Мазепа, нале-
жав до партії Виговського і
брав участь в укладанні Гадяцького до-
говору. Мати його,
Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду
Мокіевських, належала до
видатних жінок. Втративши чоловіка,
вона віддалася громадським та
церковним справам. З 1686 року
була ігуменею
Києво-Печерського Вознесенського манастиря. До
смерти. в 1707 році, була
дорадницею сина-гетьмана, що свідчить
про її високу культурність та
освіту."
Іван Мазепа народився,
правдоподібно, 1639 року. Він дістав
добру освіту в
Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській
ко-
легії у Варшаві. Після того
був довший час. при дворі короля Яна-
Казіміра. Король висилав його
за кордон для вивчення гарматної
справи, до Франції, Німеччини
та Італії, де доповнював він свою
освіту.
Вернувшись до Варшави,
Мазепа не раз виконував відповідальні
доручення короля: їздив до
Виговського (1659 р.), до Юрія Хмель-
ницького (1660 р.), до Тетері (1663
р.). Був прихильником ідеї Га-
дяцької унії.
Року 1663 Іван Мазепа покинув
королівську службу і 1669 рок)
опинився в Чигирині, у
гетьмана Дорошенка", де присвятив себ<
українській справі.
У Дорошенка Іван Мазепа
дістав рангу генерального осаула
Він виконує важливі
дипломатичні доручення гетьмана: в 1673 р
їздить до Криму, до гетьмана
Самойловича в справі об'єднання
України, в 1674 р. — до Криму та
Туреччини. Запорожці взяли бул»
Мазепу в полон, але кошовий
Сірко врятував його і видав Самой-
ловичеві,
То був час, коли до
лівобережного гетьмана переходили видатні
Діячі Правобережної України,
зневірившись у політиці Дорошенка
Це були: Лизогуби, Ханенки,
Кандиба, Гамалій, Скоропадські, Ко'
чубей, навіть Дорошенки; до
них приєднався і Мазепа. Він здобув
довір'я Самойловича, став
близьким до нього та його родини, навіть
посвоячився з ним. Мазепа
мав вплив на гетьмана і брав участь
в його політиці. З доручення
гетьмана майже щороку їздив до Мос-
кви у важливих справах,
наприклад, у 1689 році із застереженням з
приводу «вічного миру» з
Польщею. Він нав'язав у Москві близькі
стосунки з князем В. ґолщинии,
фаворитом царівни Софії, фактич-
ним керманичем московської
політики, одним із найкультурніших
людей Москви XVII ст.
Взагалі в 168(^их роках Мазепа
став одним із найбільш впли-
вових діячів Лівобережжя.
Офіційно він мав рангу генерального
осаула, але значення його було
ширше. До цього треба додати, що
він мав надзвичайний
особистий чар, уміння приваблювати людей
різного характеру, і це
допомагало йому підносити престиж геть-
манської держави та влади
гетьмана.
Іван Мазепа був
найпопулярнішою особою на раді під Колома-
хом. Він мав тоді вже 50 років і
був людиною з величезним жит-
тьовим та політичним
досвідом, здобутим довголітньою участю
в управлінні України під
булавою двох видатних гетьманів: Дорошен-
ка та Самойловича. Крім того
значно поширило його кругозір пере-
бування в Західній Европі,
зокрема у Франції часів Мазаріні."
Але який би не був цей досвід
— становище, в якому опинився
Мазепа, як гетьман, було дуже
складне, і треба було мати також
надзвичайний дипломатичний
хист, щоб протягом понад 20 років
вести корабель України по
розбурханому морю анархії та руїни.
Обрання Мазепи зв'язане було
з підписанням нових, «Коломаць-
ких статтей». В основу їх
покладено «Глухівські статті» Многогріш-
ного з року 1669, але пороблено
при тому багато додатків на ко-
ристь Москви. Так, у пакті XX
застережено, що Україна не сміє по-
рушувати вічний мир з Польщею
і повинна підтримувати добро-
сусідські стосунки з Кримом.
Знову, як і в зфальсифікованих «Пе-
реяславських статтях» 1659
року, заборонено Україні вести дипло-
матичні зносини з іншими
державами. Крім залог та воєводів, що бу-
ли в Києві, Чернігові, Ніжені,
Переяславі та Острі, московська за-
лога мала стати в
гетьманській резиденції — Батурині — для по-
стійного контролю над
гетьманським урядом (пакт XVII). Цілком
новий пакт (XIX) трактував про
взаємини між Україною та Мос-
ковщиною. Заборонялося
«голосов испущать», що «Малороссийский
край гетманского регименту»,
а тільки казати, що він належить до
єдиної держави з
Великоросійським краєм. Тому мусить бути віль-
ний перехід з Москви ва
Україну. Гетьман і старшина повинні дба-
ти про зміцнеяня зв'язків між
двома народами (важливе е, що ска-
зано тут чітко про два народи),
зокрема — сприяти шлюбам між
москалями та українцями.
Коломацькі статті вперше
заперечували державний характер
гетьманської влади, а разом з
тим і державність України. Але цей
пакт не був зреалізований.
О. Оглоблин пише:
«Коломацька угода... була безперечним
успіхом Москви в її
історичному наступі на Україну ...і лише дер-
жавний геній і глибокий
патріотизм нового гетьмана Мазепи зро-
били так, що низка шкідливих
для України ухвал Коломацької
угоди залишилися
нечинними."
Серед тяжкої спадщини
Самойловича дістав Мазепа чорномор-
ську проблему, розв'язувати
яку треба було в інтересах Москви, а
не України. Невдача походу 1687
року надала сміливости татарам,
які почали знову чинити
напади на Україну. Українські полки під
командою полковника Іллі
Новицького 1688 року не лише успішно
оборонялися від татар, а й
самі громили їх.
Тим часом Москва готовилась
до нового походу. В березні 1689
року, під командою князя
ґоліцина, рушило на Крим 120-тисячне
військо. На Коломаку
приєдналися до нього українські полки під
проводок Мазепи. Ця величезна
армія, перемагаючи труднощі по-
ходу, примушуючи татар
відступати, 20 травня дійшла до Пере-
копу, але другого дня
несподівано відступила. Причини цього від-
ступу залишилися неясними.
Сучасники казали, що нібито татари
підкупили ґоліцина. Наслідки
цього походу були трагічні для уря-
ду царівни Софії: вони
прискорили падіння Софії та ґоліцина і
перехід влади до царя Петра 1.
Факт, що Мазепа, не зважаючи
на дружні відносини з ґоліци-
них, не потерпів під час
перевороту, свідчить про його надзвичайне
вміння пристосовуватись до
людей та обставин.
Досвід двох невдалих
походів показав, що для того, щоб здо-
бути Крим, треба опанувати
Чорноморське узбережжя. Почалися
походи на долішній Дніпро, на
Очаків. У походах на Очаків та Гази-
Кармея в 1690 році та на
Аккерман року 1691 брали участь лівобе-
режні полки разом з
правобережними із полковником Семеном Па-
лієм на чолі. Року 1692 знову
ходили на Гази-Кармен, а року 1694
— на Очаків та Буджак."
Року 1695 відбувся перший
похід московського війська на Озів.
З вим ішли й козаки під
командою наказного гетьмана Івана Оби-
довського, Мазепиного небожа.
Сам гетьман з московським вій»
ськом у той час атакував
Гази-Кармея та інші турецькі фортеці над
Дніпром. Завоювання їх мало
велике значення для України, а ще
більше для Озівськоі
камттаиіт: року 1696 був здобутий Озів, і Мос-
ковщина вийшла над Озівське
море, хоч Керченська протока зали-
шилася ще в турецьких руках.
Не зважаючи на успішні спільні
виправи московських і
українських сил, Очаків не був взятий.
Військові походи через
Україну руйнували її, багато людей ги-
нуло в боях.
Року 1699 Мазепа писав до царя,
що за 12 років гетьманування
відбув він одинадцять
походів. Однак наслідки їх не відповідали
жертвам. Дійсно «Священна
Ліга» мало чого добилась, і 1699 року
Австрія та Польща підписали з
Туреччиною мирний договір в Кар-
ловицях, а 1700 року Москва з
Туреччиною в Константинополі: на
ЗО років Москва дістала Озів
та інші укріплення на північному бе-
резі Озівського моря;
турецькі фортеці над Дніпром мали бути зруй-
новані; військовий престиж
Московщини піднісся: року 1698 Мол-
давія та Валахія визнали
зверхність Москви.
Україна нічого не досягла.
Навпаки, вона багато втратила: зобо-
в'язана Коломацькою угодою
брати участь в зовнішній політиці
Москви, вона мусіла давати
людей не лише для військових виправ,
але й для суднобудівництва,
копання окопів тощо. Головне ж було те,
що Україна втрачала
незалежність і втягувалась у політику Мос-
кви, як її власна територія.
Таке становище дуже шкодило
Мазепі, якого сучасники вва-
жали за прихильника Москви, не
здаючи справи з тяжкої ситуації,
в якій він опинився внаслідок
Коломацькоі угоди і не розуміючи,
де кінчався примус, а де
починалася добра воля гетьмана.
На тлі зовнішніх воєн
зростало в Україні соціяльне та економіч-
не напруження. Люди
порівнювали сучасне життя з тим, що було
«під ляхом», називали Мазепу
«вітчимом» України. До того ж не
припинялися повстання, що
почалися з розрухів у війську під Ко-
ломаком, якими зустріло
козацтво обрання Мазепи. Повстання
жорстоко придушувано. Війни
вимагали грошей і тому треба було
збільшувати податки. Селяни
тікали на Запоріжжя, де був голов-
ний осередок опозиції проти
політики Мазепи, або на Слобожан-
щину. З 80-их років вони з
Лівобережжя знову почали були перехо-
дити на Правобережжя, де
поновлено козаччину. Мазепа вживав
заходів, щоб заспокоїти народ:
встановлено як норму дводенну пан-
щину, на будування фортець
виряджалося не селян, а козаків, але
цього всього було замало."
Ще більше місце у внутрішній
політиці займала опозиція різ-
них груп старшини. Вже була
мова про сильну опозицію проїм анти-
турецької політики Москви, а
разом з нею й України. Особливо
сильна вона була серед
старшини та купецтва південних полків;
невдалі війни 1687 та 1689 років
розпалювали почуття незадоволен-
ня політикою гетьмана.
Становище Мазепи, що стояв
між місцевою опозицією і вимо-
гами Москви, погіршувало те,
що серед старшини було багато сво-
яків і приятелів Самойловича,
з його небожем Михайлом Самойло-
виче?л на чолі. Мазепа їх по
змозі усував, призначаючи полковни-
ками своїх родичів, людей,
відданих йому.
Першим значним об'єднанням
опозиції був «бльок», як назвав
О. Оглоблин, полтавської
старшини, на чолі якого стояв генераль-
ний писар, кандидат опозиції
на гетьмана, Василь Кочубей. 1691
року старший канцелярист
Генеральної Військової Канцелярії, Пет-
ро Іваненко (Петрик), свояк
Кочубея, подався на Запоріжжя, там
був обраний на військового
писаря і повів агітацію^проти Москви
та гетьмана. 1692 року він їздив
до Криму, де вів переговори від
імени «Князівства Київського,
Чернігівського, всього Війська Запо-
різького та народу
Малоросійського» і уклав угоду з кримським
урядом. Проф. О. Оглоблин
припускає, що вся та акція була відома
не лише вищій старшині —
Кочубеєві, тестеві Кочубея та Петрика,
Жученкові, а навіть і
гетьманові." Політична програма Петрика
була проста: відібрати
Україну від Москви з допомогою татар. Цей
договір надзвичайно цікавий;
він свідчить про існування в тих ча-
сах виразної концепції
державної самостійної соборної України, —
концепції, яка була
цілковитим запереченням Переяславського до-
говору 1654 року і ідейно
підготовляла виступ Мазепи 1708 року."
Акція Петрика не мала
успіху, бо її не підтримало Запоріжжя,
з якого вийшло лише кількасот
«голоти». Проти Петрика, якого
обрано на гетьмана, виступило
кілька полків, сам гетьман і москов-
ські війська. Петрикові
союзники, татари, почали грабувати насе-
лення, виводити ясир,
викликаючи обурення людности. Петрик від-
ступив до Перекопу.
Старшинська опозиція була розгромлена. Де-
кого (М. Самойловича) —
заслано, інших — позбавлено урядів. Нев-
далі були й інші походи
Петрика, який став гетьманом Ханської
України — між Богом і
Дністром."*
Ще складнішою була справа з
Правобережною Україною. Поль-
ський уряд вживав заходів, щоб
залюднити Правобережну Укра-
їну, що залишалася пусткою
після кровопролитних воєн та втечі
населення. Перші спроби були
невдалі. Степан Куницький неспро-
можний був викликати довір'я
населення. Люди не вірили поль-
ським общивкам. Тоді, з
ініціятиви нового польського короля, Яна
Собеського, який добре знав
козаків, 1685 року поновлено козаччи-
ну. На гетьмана призначено
Андрія Могилу. Територію поділено на
чотири полки: Богуславський
(полковник Самійло Самусь-Іванович),
Корсунський (полковник Захар
Іскра), Брацлавський (полковник
Андрій Абазин) та
Білоцерковський (полковник Семен Палій); серед
цих полковників визначався
Палій.
Семен Паливода (Палій)
народився десь біля 1640 р., мабуть, в мі-
щанській родині; походив з
Борзий, де мав садибу та гай: мав непо-
гану освіту.'** Наприкінці 70-их
років пішов на Запоріжжя, де від-
значився адміністративними
здібностями та сміливістю; там здобув
собі прізвище Палій.
1686 року Семен Палій зі своїм
полком переселився на Правобе-
режжя, на Хвас-гівщину.
Незабаром він осадив багато міст і став
фактичним володарем
території — Паліївщини, що охоплювала все
Правобережжя від Полісся до
«Дикого Поля». Цілі села визнавали
його владу й
«покозачувалися». Палій притягав до себе людей з
ці-
лої України тим, що вів
невпинну боротьбу з панами; до нього йшли
люди з Польщі та Молдавії.'*
Росли села, міста; поля знову засіва-
лися збіжжям. В цих володіннях
Палія, не зважаючи на універсали
короля, які застерігали права
панів на землю та працю селян, фак-
тично скасовано дідичні
права. Зберігалися лише права київських
манастирів. Деякі панські
прибутки Палій переніс на себе. Взагалі
він руйнував економічну базу
польського панування на Україні.'"
Польська шляхта скаржилась на
Палія; магнати раз-у-раз учиняли
наїзди, руйнували села,
вбивали селян. Регімеятар Дружкевич пи-
сав у 1692 році Явові
Собеському, що Палій влаштував коло Хва-
стова удільну область і
заявляє претенсії на ввесь край до Случа.
Року 1694 Яблоновський
скаржився, що Палій майже все Полісся
привернув під свою владу.'**
Року 1689 поляки арештували
Палія під Немировом і ув'язнили
в м. Підкамені, але завдяки
допомозі козаків йому пощастило звіль-
нитися і повернутися до
Хвастова."*
Для Палія не залишалося
сумнівів, що перемогти Польщу можна
тільки об'єднавши Лівобережну
та Правобережну Україну. Про це
він ще 1688 року писав Мазепі і
воєводі Ромодановському, але цар-
ський уряд не давав згоди ні
на прийняття Паліївщини, ні на допо-
могу йому проти поляків:
Москва не хотіла псувати відносин з
Польщею. Уряд пропонував
Палієві персональний захист: перейти
з частиною козаків на
Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від
цього Палій рішуче
відмовлявся, не бажаючи покидати своїх лю-
дей на поталу полякам. У той
час Палій був потрібний Польщі для
захисту від турецьких та
татараських нападів, і в цій боротьбі він
мав великий успіх. 1690 року
ходив він на Кизи-Кермен, року 1691
— на Аккерман, 1692-го на Очаків,
1693-го — знову на Кизи-Кер-
мен, 1694-го — знову на Очаків.
Всі ці походи переводились спіль-
ними силами правобережних та
лівобережних полків і були дуже
успішні."* Вони ще більше
підкреслювали конечність об'єднання
Правобережної та
Лівобережної України. До цього прагнули керма-
ничі обох частин України — і
Мазепа, і Палій.
Проте, на практиці справа
об'єднання України натрапляла на
великі труднощі не лише в
політиці Москви, яка не хотіла заго-
стрювати відносин з Польщею,
не міг щиро прагнути цього й Ма-
зепа, поки на чолі
Правобережної України стояв Палій: на переш-
коді стояли ідеологія обох
вождів і тактика їх боротьби. Мазепа
прагнув збудувати в Україні
станову державу, створити зі старшин
упривілейований стан, щоб
спертися на них, а не на широкі маси
народу. Мазепа брав за зразок
сучасні західньоевропейські аристок-
ратичні держави з абсолютними
монархами."' Палій — навпаки
— спирався на народні маси,
селянство, що тікаючи з Лівобережжя.
з неймовірною швидкістю
залюднювало Паліївщину. Настрій пра-
вобережного селянства, що
вело боротьбу зі шляхтою, перекидався
на Лівобережжя, як іскри з
вогнища, і це лякало Мазепу. Соціяльна
політика Мазепи викликала
постійні конфлікти з Запоріжжям, яке
ввесь час було в опозиції
проти гетьмана. На Запоріжжі укладалось
пляни, небезпечні для Мазепи.
В 1693 році запорожці казали: «Як
буде Палій гетьманом, то зможе
управитися з усією начальною
старшиною. . . і буде при ньому,
як було за Хмельницького».'" Ця
загроза суперництва була
цілком реальна. Палій спирався на ря-
дове козацтво, на селян, яких
переводив на козацтво, на міщан. Він
мав тісні зв'язки з
православним духовенством і робив манастирям
Щедрі надання, переважно
млини. 1701 року коронний гетьман По-
тоцький попереджав шляхту, що
Палій «намагається йти слідами
Хмельницького, що він запалив
смолоскип хлопської війни».
Політичні обставини
змінилися не на користь Палія. 1699 року
підписано Карловицький
договір. Поділля повернулося під поль-
ську владу; поновлено права
володіння землями, і польська шлях-
та посунула на Поділля,
Брацлавщину та південну Київщину. Се-
лянство мало знову відбувати
панщину; міщанство було обмежене
в правах (не мало права
мешкати в Кам'янці). Сойм 1699 року ухва-
лив розв'язати козаччину:
полковникам під загрозою кари смерти
наказано негайно розпустити
козаків і покинути королівські, шля-
хетські та церковні добра.
Польські полки рушили на Паліївщину
Коли посланці гетьмана
Яблоновського з'явилися до Хвастова з ви-
могою виконати його наказ,
Палій відмовився. «Я оселився у віль-
ній Україні, і Речі Посполитій
нема ніякого діла до цього краю.
Тільки я, справжній козак і
вождь козацького народу, ма^о право
порядкувати тут», — сказав
він.'"
У вересні 1700 року 4-тисячна
польська армія з гарматами ата-
кувала Хвастів, але була
відбита. Палій готується до боротьби
з Польщею, гуртує
правобережних козаків, зноситься з Лівобереж-
жям, з Запоріжжям. Почалися
селянські повстання на Поділлі, на
Брацлавщині, Київщині. Самусь
проголосив селянам вічну волю від
панського гніту. Козацтво
визнало Палія своїм проводирем. У 1702
році Самусь розгромив
польське військо під Бердичевом: поляки
втратили 2.000 чоловіка. Того ж
року козаки зайняли всю Брацлав-
щину та частину Поділля.
Здобута була твердиня поляків на Пра-
вобережжі — Біла Церква.
Багато козаків ішло з
Лівобережжя на Правобережжя, не зва-
жаючи на жорстокі кари.
Почалися повстання в Переяславському
полку. Особливо гостро
настроєні були на Запоріжжі: запорожці
загрожували йти на
Гетьманщину, бити старшину. Мазепа характе-
ризував це так: «Не такі
страшні запорожці, як те, що за малим не
вся Україна тим же
запорозьким духом дихає»."'
Зрозуміло, що в таких умовах
не міг Палій мати допомоги від
царя і гетьмана. Москва вела
війну зі Швецією в союзі з Польщею.
Замість підтримки,
московський уряд вимагав від Палія та Самуся,
щоб вони припинили боротьбу. А
тим часом поляки почали перема-
гати: зазнав поразки Самусь на
Брацлавщині, під Ладижином пере-
могли поляки, спалили місто,
взяли в полон і замордували Абазина
Почалася жорстока помста;
населення знову тікало. Лише Київщи-
на трималася в руках Палія.
Року 1704 повстання селян охопили
все Правобережжя.
Року 1704 Мазепа вступив до
Київщини. Незабаром Палій був
заарештований разом з його
ближчими співробітниками. Інші виз-
нали владу Мазепи. Палія
заслано на Сибір."'
На Правобережжі почалася
влада Мазепи, бо Польща, знесилена
війною зі шведами, які
окупували значну частину її, була неспро-
можна боротися за
Правобережну Україну. Мазепа доводив цареві,
що під час війни зі Швецією
конче потрібно вдержати гетьманське
володіння на Правобережжі.
Мазепа збільшив число полків з 4 до 7,
залишив декого зі старих
полковників і призначив нових, переваж-
но з правобережної старшини.
Він почав запроваджувати той самий
суспільно-економічний лад,
який був на Гетьманщині: надавав зем-
лі старшині та манастирям,
дозволяв заводити салітряні майдани,
давав доручення «осаджувати»
міста та села.
Так під булавою гетьмана
Івана Мазепи на короткий час об'єд-
налися Лівобережна і
Правобережна Україна. Діяльність Мазепи
була обірвана подіями 1708-1709
років.
Взаємовідносини між
Україною і Москвою за гетьманування Ма-
зепи набули з самого початку
царювання Петра особливого харак-
теру. Вже була мова про те, що
Мазепа мав значний авторитет
в Москві за правління царівни
Софії. Цей авторитет був зв'язаний
з його особистими добрими,
може навіть дружніми відносинами
з фаворитом царівни,
керівником держави, князем В. В. ґоліциним,
що був один із найбільш
освічених людей Московщини і, природно,
що міг знайти спільну мову з
гетьманом. Більше несподіваним може
здаватися те, що після падіння
Софії та ґоліцина Мазепа не тільки
не потерпів, як близька до них
людина, але й здобув пошану моло-
дого, свавільного,
малокультурного, але талановитого царя Петра.
Мазепа, в міру можливости,
використовував довір'я царя для
України. Він остерігав Петра
від союзу з Польщею, мавши на увазі
небезпеку, яку ніс такий союз
для України, зокрема для об'єднання
Лівобережжя та Правобережжя.
Трагедія Мазепи полягала в тому,
Що, ясно розуміючи інтереси
України, він повинен був, на підставі
Коломацьких статтей,
виконувати вимоги Москви в її дипломатич-
них та мілітарних плянах:
Україна повинна була брати участь
У війні з Кримом і Туреччиною,
супроти бажання української стар-
шини, переважно південних
полків.
Примусова участь в політиці
царя робила Мазепу непопулярним
серед старшини, яка вважала,
що він запобігає ласки у царя. Цим на-
строям сприяли нагороди, що їх
діставав він від царя: коштовні по-
дарунки, року 1700 за заслуги
під час турецької війни — орден св.
Аадрея Первозваного; 1707 року,
за клопотанням Петра 1, дістав він
від австрійського цісаря
титул князя Священної Римської імперії.
Чимало старшини дістало
московські ранґи стольників. Мазепа ча-
сто бував у Москві і придбав
там у Меншикова пишний палац. Мав
гетьман дружні зв'язки з
багатьма з вищих московських бояр —
Шеремстьсвим, ґоловкіним, Д. М.
Іоліциним та ін.'"
Це викликало закиди
українського суспільства в «промосков-
ській політиці» гетьмана.
На Запоріжжі вважали Мазепу
не батьком, а «вітчимом Укра-
їни».
Петрик казав, що душа Мазепи
в Москві, а в Україні тінь його.
Така опцгія старшини, тієї
частини суспільства, яка мала бути най-
ближче зв'язаною з гетьманом в
політичній діяльності, зв'язувала
його руки і примушувала
усамітнюватись та затаювати свої пляни.
Самітність гетьмана з
найбільшою яскравістю виявилася під час
війни Московії зі Швецією, так
званої «Північної війни», що своїми
наслідками стала величезною
катастрофою для України, хоч при-
чини, які викликали її, були
далекі від інтересів України. Головною
причиною тієї війни було
прагнення Московської держави здобути
вихід до берегів Балтицького
моря, що належали Швеції. Проти
Швеції створена була коаліція
держав, до якої входили Данія, Мос-
ковщина та Польща, король якої
Авґуст П був одночасно курфюр-
стом Саксонським. Року 1700
данські війська ввійшли у Гольшти-
нію, що була в союзі зі
Швецією, а польські війська зайняли Ліф-
ляндію і обложили Ригу. На
допомогу їм ішли московські війська.
Але шведський король Карл XII
несподівано напав на Данію,
змусив ц вийти з коаліції і
укласти мировий договір. Не знаючи про
це, московські війська почали
облогу шведської фортеці Нарви, але
19 листопада 1700 року Карл XII
розбив їх ущент. Поразка москов-
ських військ сталася так
раптово, що українське військо, яке йшло
до Нарви під проводом
наказного гетьмана Івана Обидовського, не
встигло дійти до призначеної
цілі. Воно обмежилось частковими на-
падами на шведські кордони, а
після смерти Обидовського, на по-
чатку 1701 року, повернулось в
Україну.'"
Карл ХП скерував усі свої
сили на Польщу і тим дав час Петро-
ві 1 зреформувати та збільшити
армію, забезпечити Гї новими гар-
матами та зброєю. 1701 року
московські і українські війська знову
виступили на допомогу
польсько-саксонським силам. З року 1703
почалися успіхи Петра: він
здобув Нотебурґ і Ніеншанц, де заснував
Петропавловську фортецю —
майбутній Санкт-Петербург, року 1704
здобув Дерпт і Нарву. Вся
Інгрія опинилась під владою москов-
ського царя.
За той час Карл XII зайняв
значну частину Польщі. Серед поль-
ських магнатів почалася
боротьба: одні підтримували короля Авґу-
ста II, інші — з Сапігою на
чолі, перейшли на бік Швеції і обрали
в 1704 році на королівський
престіл Познанського воєводу Станісла-
ва Лещинського. Польща
поділилася на дві ворожі частини. Підтри-
мували Двґуста П московські
та українські війська з гетьманом на
чолі. В 1705 році Петро зайняв
Курляндію, Литву.
Ця війна, нічого не даючи
Україні, коштувала багато сил; був
забитий полковник
Стародубський Михайло Миклашевський; помер
у полоні полковник
Переяславський Мирович.'" Петро будував ба-
гато укріплень, в тому числі
нову фортецю в Києві, біля Печорсько-
го манастиря, і все це важким
тягарем лягало на українське насе-
лення. Руйнували його
постійні переходи московських військ, які
вимагали харчів, фуражу,
коней, волів. Петро не рахувався з вій-
ськовим укладом України:
українські частики му сіли виступати під
комавдою московських
начальників, а не гетьмана. В Москві вини-
кали думки взагалі скасувати
козацькі порядки і навіть віддати
Україну князеві Меншихову,
або англійському герцоґові Марльбо-
ро.'" Все це свідчить про те,
яка величезна небезпека загрожувала
Українській державі.
Україна опинилася між двох
вогнів, і хто б із противників не
переміг — український народ
втрачав свою державу. В разі перемо-
ги Петра й Авґуста П —
безперечно, Україну поділили б між Поль-
щею і Москвою. В разі перемоги
Карла XII і Станіслава Лещин-
ського — вся Україна, як
союзник Москви, опинилася б під владою
Польщі. В обох випадках годі
було сподіватися, що вона збереже
навіть автономію. Ситуація
була трагічна і виходу з неї, здавалося,
не було, якщо Україна
залишатиметься в передніших відносинах
з Москвою. Єдиним шляхом
спасіння було визволення з-під москов-
ської влади, і при тому
заздалегідь, до закінченая війни й укладен-
ня мирного договору.
Про це думав Мазепа, думали й
інші представники старшини.'"
В зв'язку з тим виникли дві
концепції, які мали багатьох прихиль-
ників серед старшини: перша —
створення Великого Князівства
Руського у федерації з Річчю
Посполитою; друга — союз з Кримом
і Туреччиною для боротьби за
незалежність Української держави.
Перша концепція, пов'язана з
Гадяцькою угодою 1658 року, мала
найбільше прихильників серед
старшини північної та центральної
України, переважно
правобережного походження. То були: гене-
ральний обозний Ломиковський;
полковники: Миргородський —
Д. Апостол, Прилуцький — Д.
Горленко, Лубенський — Д. Зелен-
ський, Стародубський — М.
Миклашевський та шші. Ця концепція
незалежно від наслідків війни
нібито забезпечувала політичні інте-
реси України, гарантувала
об'єднання Правобережної та Лівобереж-
ної України, а разом з тим була
в інтересах старшини. Вона мала
прихильників і серед
польських, а головне литовських магнатів, на-
віть серед прихильників
Августа П. 1703 року розпочав у цій справі
М. Миклашевський переговори з
литовсько-подьськими магнатами,
і тоді вироблено форму
створення Великого Князівства Руського на
засадах Гадяцької унії.
Взагалі в часи Шведської війни старшина
уважно перечитувала пакти
Гадяцької угоди, як згадував пізніше
П. Орлик. Про ці пляни
говорилося в Варшаві і в ІПвеціІ.'"
Друга концепція — Кримська
— на думку ї'ї прихильників, за-
безпечувала повну
незалежність України від Польщі та Москви.
Традиції її вели від
Хмельницького, Дорошенка, Петрика. Вона бу-
ла популярна переважно серед
старшини Південної України, перед-
усім — Полтавського полку.
Головними представниками її були:
генеральний суддя Василь
Кочубей, Полтавський полковник Іскра
(вони були одружені з рідними
сестрами, дочками кол. Полтавсько-
го полковника Жученка) та
Кость Гордієнко, кошовий отаман За-
поріжжя. О. Оглоблин
припускає, що по суті Мазепа, як правобе-
режець сам і як прихильник
Дорошенка, не був противником обох
кокцепцій, але він не вірив у
можливість існування навіть фікції
«Великого Князівства
Руського*.'"
Плани Мазепи були ширші: він
хотів створити незалежне «осо-
бое княжеше». Про це
одноголосно твердили московський офіцій-
ний «Дневник» бойових дій
1708-1709 рр., сам Петро 1 у промові до
війська перед Полтавським
боєм, Гнат ґалаґан, П. Орлик, історіо-
граф ХУШ ст. Іоліков, а також
полонені в Батурині."*
Не втаємничуючи нікого зі
старшини, за вийнятком генераль-
ного писаря П. Орлика, Мазепа,
всупереч вимогам Петра, затримав
Волинь та Київщину і з
ініціятиви Лещинського розпочав 1704 року
переговори з королем
Станіславом Лещинським. Допомагала в цих
переговорах княшня Додьська,
особисто знайома з Карлом XII, рід-
на тітка короля Станіслава
Лещинського, з якою покумився Мазе-
па в Дубні.'* На початку 1708 року
переговори Мазепи з Лещинсь-
ким завершилися формальною
угодою, за якою Україна, як велике
князівство, входила б в склад
Речі Посполитої за гарантією короля
шведського.
Але договір з Польщею, за
виразом проф. Оглоблина, залишався
тільки дипломатичним
інструментом, вигідним для Мазепи. Головна
увага гетьмана була скерована
на союз зі Швецією. Альтранштадтсь-
кий мир, внаслідок якого
Август зрікся престола і Польща розір-
вала союз з Москвою, розв'язав
руки Карпові XII і дав змогу роз-
почати похід на Москву. Справа
ускладнювалася тим, що Мазепа
повинен був зберігати
таємницю не лише від старшини, але також
і від Польщі, яка не
погодилася б на незалежність Української
держави.
У складному вузлі подій, які
насувалися на Україну в 1705-1706
роках, був ще партнер, ролю
якого довгий час не згадували дослід-
ники, почасти може тому, що він
був добре засекречений. Це була
значна група московського
дворянства, опозиційного супроти по-
літики Петра, що пізніше була
зв'язана з драмою царевича Олексія,
закатованого Петром. Довгий
час панувала думка, що та група скла-
далася з, так би мовити,
«старовірів», людей, прихильних до старої
Москви, реакціонерів,
противників реформ Петра. Нові досліджен-
ня, головно В. Ключевського та
Н. Юнакова, виявили, що серед тієї
опозиції було чимало людей з
європейською освітою, які своїми
поглядами значно випереджали
царя. З такими людьми Мазепа
мав давні дружні зв'язки, які
розпочалися ще за часів Софії та
В. В. ґоліцина. Серед них були:
фельдмаршал Б. П. Шеремстьєв
(обидва — Мазепа і Шеремєтьев,
були кумами княгині Дольської),
Д. Головкін та інші. Вони
високо цінили Мазепу і ставилися при-
хильно до його намагання
звільнити Україну. На цю опозицію роз-
раховував і Карл XII, який хотів
детронізувати Петра так, як то
зробив з Августом II; знав про
це і Станіслав Лещинський.'"
Зносини Мазепи зі шведами
пожвавилися в 1706 році. Очевидно,
тоді й була укладена угода між
Швецією і Україною. П. Орлик у
«Виводі прав України»,
написаному у 1712 році, подав такий зміст
Цієї угоди: Україна має бути
вільною державою, Українським кня-
зівством; Мазепа — довічним
князем, або гетьманом. Після його
смерти стани мають обрати
наступника; король шведський має за-
хищати Україну від
ворогів.'"
В той же час Мазепа, затаюючи
переговори з Карлом XII, веде
переговори з Станіславом
Лещинським про федерацію України
з Польщею; Лещинський мав
визнати Мазепу князем Чернігівським
на правах васаля Речі
Посполитої. Мазепа старався забезпечити
для України допомогу збоку
Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії,
православних патріярхів
Сходу.'" ^
Справу Мазепи гальмували і
примушували до конспірації настрої
старшини. Хоч незадоволення
політикою Петра 1 було загальне,
в колах старшини зростало
також незадоволення політикою Мазе-
пи, його прагнення до
абсолютизму. Такій політиці гетьмана проти-
ставлялися тенденції
старшини, яка прагнула участи в правлінні.
Незадоволення підсилювали
чутки, нібито Мазепа хоче зробити
гетьманство спадковим,
передавши булаву племінникам: спочатку
Обидовському, а після його
смерти — Войнаровському.
Час від часу до Москви
приходили доноси на Мазепу, при чому
душею акцій старшини проти
гетьмана був Василь Кочубей, гене-
ральний писар, а з 1707 року —
генеральний суддя, з дочкою якого,
Ганною, був одружений
Обидовський.
На початку 1708 року Кочубей і
полковник Полтавський Іскра
повідомили Петра про таємні
зносини Мазепи з Польщею. Почалося
слідство. Мазепа давав
можливість Кочубесві та Іскрі втекти до
Криму, але вони не захотіли,
сподіваючись довести Петрові зраду
гетьмана. Петро не дав їм віри,
і після страшних тортур Кочубея та
Іскру страчено в липні 1708
року.
Ця подія мала величезне
значення для майбутнього. Хоч Петро І
виявив повиє довір'я до
Мазепи, гетьман не міг почувати себе спо-
кійним. Він відкрив
впливовішим із старшини свої пляни зірвати
з Москвою. Крім Орлика, що, як
згадано, був утаємничений раніше,
то були: Ломиковсьгоій,
Горленко, Апостол та Зсленський. І вони
схвалили його плян. Можливо,
знав про це й митрополит Йоасаф
Кроковський."
Щоб розвіяти можливу
підозру Петра, Мазепа взяв активну
участь у придушенні повстання
донських козаків, яке підняв був
Булавин, хоч вони мусіли б
бути природними союзниками в боротьбі
України проти Москви.
Стан був безвихідний:
Україна була заповнена московським вій-
ськом. Серед старшини не було
сдности, і прихильники Кочубея
були дуже численні. Серед
селянства та козаків вибухали заколоти,
що їх викликали здирства
московських воєвод, тяжка війна рекві-
зиції, будівельні та земляні
праці. Тяжко погодитися з поглядом
М Грушевського, епігона
народницького напрямку, в тому, що Ма-
"епа міг і мусів підняти
повстання проти Москви; що він перемуд-
рив у тім, бо не підготовив
ґрунту для повстання, наперед знищив
для нього всякі надії.'"
Нещасливий збіг обставин
вирішив справу України. Карл XII ви-
рішив іти на Москву, щоб
детронізувати Петра. Мазепа ретельно за-
готовляв провіянт, військові
запаси в своїй столиці, Батурині, в Нов-
город-Сіверському та Полтаві.
Карл XII мав величезну як на ті часи
армію, понад 70.000 вояків, але
вона була поділена: 16.000, з генера-
лом Левенгауптом на чолі, були
в Ліфляндії, 12.000 — з генералом
Лібекером — у Фінляндії і 8.000,
з генералом Крассав, залишилися
в Польщі. Король сам вів 35.000.
Крім того він чекав на допомогу
Польщі, Криму, Мазепи.
Московська армія захищала
шляхи яа Новгород, Псков. Карл XII
вирішив піти через Смоленськ
або Брянськ. Але шведи опинилися
в тяжких умовах: населення,
примушуване московськими війська-
ми, кидало двори, нищило всі
запаси. Шведи голодували. 28-29 ве-
ресня Левенгаупт, що вів
артилерію та обоз з 7.000 возів, був роз-
битий військом Петра під
Лісною, при чому шведи втратили поло-
вину війська, всю артилерію та
обоз.
По суті, та поразка вирішила
дальшу долю походу. Карл XII роз-
губився: відрізаний
московськими віськами від бази, він залишився
без артилерії. До цього
приєдналася друга катастрофа: Карл хотів
був іти на Стародуб-Брянськ,
але генерал Лагеркрона, що мав зай-
няти Стародуб, заблудив у
дорозі, а тим часом Стародуб, Мглия,
Почеп, Погар зайняли
московські частини. Тоді Карл XII вирішив
іти на Лівобережну Україну.
Вступ шведських військ на
територію України був страшним
ударом для Мазепи, і він
примушений був взяти безпосередюо
участь в подіях. На той час з
10-ох українських полків лише три бу-
ли в Україні — Миргородський,
Лубенський та Прилуцький; Пол-
тавський був ще на Дону,
Київський та Гадяцький — на Правобе-
режній Україні — для допомоги
польським союзникам Москви, а 4
полки — Стародубський,
Чернігівський, Ніженський та Переяслав-
ський — в Білорусі, в
розпорядженні московських командирів. За-
ямніадися ще 3 компанійські та
4 сердюцьких полки.
Петро вимагав від Мазепи
вислати козаків на Сіверщину. Мос-
ковське військо пішло
всередину України для «захисту та постраху
народу». До Батурина
наближався Меншиков з кіннотою. 24 жовт-
ня 1708 року Мазепа з
генеральною старшиною, 9-ма полковни-
ками та 4.000 козаків виїхав з
Батурина. 28 жовтня його прийняв
Карл ХІІ.'" Залишається
незрозумілим, чому Карл XII не прийняв
Мазепу як тільки він приїхав?
Чому не вислав він негайно війська
на оборону Батурина, коли була
ще можливість випередити Петра?
Ці питання залишаться
нез'ясованими в шведській і в україн-
ській історіографії. Можливо,
що король з самого початку був роз-
чарований: він сподівався, що
Мазепа прибуде з більшою кількістю
людей.
Справа ускладнювалася тим,
що стиснутий з усіх боків, Мазепа
не міг своєчасно підготовити
серед української людности громад-
ської думки: після закликів
боротися зі шведами, не тільки селяни,
а навіть старшини не знали, що
шведи прийшли не як вороги, а як
«визволителі».'"
УКРАЇНА ПЕРЕД ПОЛТАВСЬКОЮ КАТАСТРОФОЮ
Перехід Мазепи до шведів
застав Петра 1 в Новгород-Сіверсько-
му. Біля царя були увесь вищий
склад армії — Меншиков та Ше-
ремстьєв, керівні члени уряду:
канцлер І'оловкін, його помічник Ша-
фіров та колишній посол у
Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно
полегшувало акцію царя й
давало йому можливість діяти з блиска-
вичною швидкістю.
До цього часу в історії
панувала думка, що перехід Мазепи був
несподіванкою для Петра 1.
Треба погодитися з гіпотезою, що її вис-
ловив проф. О. Оглоблин, — що
«ця несподіванка, хоч може в якійсь
формі, пердбачалася вже
раніше», і ніколи повного довір'я збоку
Петра до гетьмана не було.
Петро 1 розгорнув енергійну
діяльність. Вже 27 жовтня він видав
перший маніфест до
українського народу, в якому сповіщав, що
Мазепа «беззвестно пропал».
Він наказав негайно з'явитися старши-
ні, полковникам і «прочим» на
нараду, і, якщо виявиться «невір-
ність» Мазепи, обрати нового
гетьмана. 28 жовтня Петро 1 видав
другий маніфест, в якому
повідомляв про зраду Мазепи, про його
мету передати «Малоросійську
землю» знову під польське володін-
ня, а церкви віддати уніятам.
Себе виставляв цар, як захисника
українського народу, і, з
демагогічною метою, скасував деякі по-
датки, які Мазепа наклав
нібито на свою користь. Вищим духовним
особам: митрополитові
Йоасафові Кроковському, Чернігівському
архиепископові Іванові
Максимовичу, Переяславському єпископові
Захаріеві Корниловичу та
полковникам обіцяно при тому «високу
милість». Так розпочалася
пропагандивна діяльність Петра 1, яку
Б. Крупницький влучно назвав
«війною маніфестів».'"
Одночасно Петро дав наказ
Меншикову знищити столицю геть-
манів — Батурин, де
залишалася понад 23-тисячна українська зало-
га. Маючи артилерію, запаси
пороху і харчів, Батурин міг триматися
довгий час, поки не підійшли б
на допомогу шведи, — такий був
розрахунок Мазепи. Оборона
Батурина була доручена сердюцькому
полковникові Дмитрові
Чечелеві. Дійсно, ні намови Меншикова та
Д. ґоліцина, що підійшли з
10-тисячним військом, ні наказ Петра
не захитали його оборонців.
Під час облоги, на пропозицію Менши-
кова здати місто та обрати
нового гетьмана, старшина й козаки
твердо, рішуче відмовилися.
«Пока де швед из здешних рубежей не
виступит, по то время й
гетмана им вибирать невозможно», — так
писав Меншиков цареві.'" З
цієї відповіді видно, що навіть у Бату-
рині не уявляли суті відносин
Мазепи зі шведами.
Зрадив оборонців полковник,
згодом Прилуцький полковий обоз-
ний, Іван Ніс, який показав
москалям таємний підземний хід. 2 ли-
стопада Меншиков з військом
увійшов до Батурина. Усе населення,
включно з немовлятами було
по-ворварському катоване і вигублене
Місто спалено.'" Так учинено
згідно за наказом Петра Меншикову:
«Батурин. . . другим на приклад
сжечь весь». Приклад цей приму-
сив здригнутися всю Україну.
Про звірства в Батурині писали й
чужинці (пруський посол
Кайзерліиґ та англійський Вітворт), і ро-
сіяни (Новгородський літопис,
листи Меншикова Петрові), і укра-
їнці (Лизогубівський
літопис)."'
Трагедія Батурина була
тільки початком довгого ряду трагедій,
що їх перенесла Україна. Терор
охопив всю країну. Почалися слід-
ства й жорстокі кари на всіх,
хто був причетний чи запідозрений
у причетності до справи
Мазепи. В Лебедині, на Слобожанщині, при
царській квартирі діяла
слідча комісія, яка з жорстокими тортурами
допитувала людей. Жах ширився
по містах і селах, населення яких
постшали засвідчити перед
московським урядом свою льояльність:
Прилука, Лубні, Лохвиця, сотні
Лубенського, Миргородського, При-
луцького полків. Петро охоче
приймав численні доноси. Прихиль-
ників Мазепи чекали кари,
заслання, конфіскація майна, яка поши-
рювалася і на їх родичів. А
тих, хто робив доноси, нагороджувано
чинами, маєтками,
конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація
охопила Україну, де кожний
тремтів за своє життя, за життя крев-
них."'
Негайно після переходу
Мазепи до шведів розпочато підготову
до обрання нового гетьмана. Ще
в жовтні 1708 року, коли Мазепа
хворів, Петро намітив був
наступника йому в особі Стародубського
полковника Івана
Скоропадського. Це був один із видатних полков-
ників і однодумець Мазепи, що
чористався його повним довір'ям.
Випадково він був відрізаний
зі своїм полком від Мазепи, оточе-
ний московським військом і не
мав іншого виходу, як засвідчити
свою льояльність Петрові.'"
Петро не довір'яв Скоропадському, але
не мав іншого кандидата на
гетьмана. Спочатку він хотів був запро-
понувати Данила Апостола,
полковника Миргородського, але той
був з Мазепою в шведському
таборі. Мати за гетьмана якусь неві-
дому, другорядну особу Петро
не бажав, і тому знову мусів зупини-
тися на Скоропадському.
Перед обранням нового
гетьмана вжито різноманітних заходів
для дискредитації Мазепи:
його «персону» виставили на глум у Глу-
хові, і кат зірвав з неї
ордени, а герб та шаблю поламав. Після того
«персону» повішено. Того ж дня
уГлухові в присутності царя, членів
московського уряду, нового
гетьмана Скоропадського та старшини
українське духовенство з
митрополитом Йоасафом Крокозським на
чолі оголосило прокляття
Мазепи. На другий день цар видав мані-
фест, що оголошував Мазепу
«боговідступником». З аналогічними
посланнями звернулися до
пастви інші українські ієрархи. В Мос-
кві проголошено Мазепу
зрадником і 12 листопада 1708 року вико-
нано такий самий обряд
церковної клятьби — анатеми, при чому
обряд цей виконував Мазепин
друг, «місцеблюститель» патріяршого
престолу, Стефан Яворський.
Усе це мало великий вплив на широкі
маси населення, тим більше,
що в агітації згадувалося, що Мазепа
хотів передати церкви
протестантам або уніятам,
«Всі засоби терору,
психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки,
погрози, цивільні церемонії й
церковні обряди, зневагу і знущання,
кари й найжорстокіші тортури
і страти, меч і вогонь, — все кинула
Москва в 1708 році проти
гетьмана Мазепи та його однодумців, а за-
разом і проти всіх прагнень
українського народу до волі й незалеж-
ности», — такими словами
характеризує О. Оглоблин стан України
в кінці 1708 року.'"
Україна була поділена на дві
частини: одну — меншу — окупу-
вало шведське військо, а друга
— більша — перебувала під владою
гетьмана Скоропадського,
фактично — Москви. Справдились побо-
ювання Мазепи: терен війни
перенесений був на Україну.
Непідгтовлена заздалегідь
людність зустрічала шведську армію,
як взагалі зустрічають
окупантів: здебільшого вороже. Розташував-
шись на зимові квартири, шведи
вимагали продуктів, фуражу.
Це викликало опір серед
населення, а на опір шведи відповідали
репресіями. До цього треба
додати постійну, вперту агітацію мос-
ковських агентів та терор
супроти тих, кого московський уряд вва-
жав «мазепинцями». Зима була
надзвичайно сувора і шведська ар-
мія терпіла від браку
помешкань і одягу, що викликало хвороби.
Шведам доводилося з бою брати
Пирятин. Смілу, Веприк, Зіньків,
які не впускали їх до себе."*
Становище Мазепи
погіршувалося. Багато старшин втекло до
Петра (Д. Апостол, полковник
Миргородський, генеральний хорун-
жий 1. Судима, компанійський
полковник Г. ґалаґан, Корсунський
— А. Кандиба та інші). Це
деморалізувало рядове козацтво, що та-
кож розбігалось. Залишилися
неповні сердюцькі та компанійські
полки. Спроби шведів поширити
терен війни на схід, на Слобідську
Україну, були невдалі. Шведи
плюндрували міста, села, знищили
Краснокутськ, Городню,
Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв,
Олеціню. Наслідки для них були
фатальні; почалася протишвед-
т»ка партизанська війна."'
На партизанські дії шведи
відповідали репресіями, які викли-
кали ще більший спротив
населення."* Таким чином сили швед-
ської армії витрачалися на
боротьбу з народом, на допомогу якого
розраховував Карл XII, ідучи
походом в Україну.
Мазепа ввесь час провадив
широку дипломатичну діяльність. Він
властиво був позбавлений
можливости вести військові акції: провід
був у руках Карла XII, а крім
того українського війська було не-
багато. Мазепа намагався
створити антимосковську коаліцію з Ту-
реччини, Криму, Молдавії,
Валахії, Трансильванії, донських коза-
ків, кубанських черкесів,
калмиків, казанських татар, башкирів. Це,
за словами О. Оглоблина, «був
епохальний плян подолання москов-
ської могутности, утворення
непереможної греблі проти московсько-
го імперіялізму».
Мазепа — і тільки він один —
міг створити цю коаліцію, бо він
добре знав московський
імперіялізм і мав досвід у західньоевропей-
ській політиці. Він розумів,
що поневолені народи були дійсними во-
рогами Москви, а не шведи і не
поляки, з якими вона могла поро-
зумітися. Йому було ясно, що
шведська армія, виснажена і відрізана
від своєї бази, не зможе сама
подолати московську армію, забезпе-
чену людськими й
матеріяльними резервами."* Тому він сподівався
підняти проти Москви
Туреччину та Крим, а також Запоріжжя та
донських інсургентів з
Некрасовим на чолі. Гетьман розсилав дові-
рених людей (Д. Горлечка, К.
Мокієвського, В. Чуйкевича, Ф. Ми-
ровича, Ф. Нахимовського та
ін.) до різних держав, але практичні
наслідки з того були невеликі:
Туреччина і Крим вичікували і, обі-
цяючи участь, відтягували
акцію; Станіслав Лещинський розпочав
невдало похід і затримався на
Поділлі. Наслідками цих переговорів
була, з одного боку,
можливість після Полтавської катастрофи знай-
ти азиль в Туреччині, а з
другого — зорганізувати Прутський похід
у 1710 році.
Найбільшим дипломатичним
успіхом старого гетьмана було при-
єднання 8.000 запорожців з
кошовим Костем Гордієнком на чолі. Це
було великою подією: протягом
всього гетьманування Мазепи Запо-
ріжжя стояло в опозиції до
гетьманського уряду. В березні 1709 ро-
ку Запорізька Рада вислала до
Мазепи та Карла XII делеґацію.
З королем був підписаний
договір, за яким Запоріжжя пристало до
шведсько-українського союзу,
а він зобов'язався не укладати миру
з Москвою, поки не визволить
Україну та Запоріжжя з-під москов-
ської влади. Це був тріюмф
політики Мазепи. Успіх її позначився
негайно: укладено
прелімінарну угоду з Кримом, і Мазепа дістав
8.000 першорядного війська;
наслідком були також протимосковські
повстання в Полтавському
полку та в частині Слобожанщини. Між
Ворсклою і Ореллю діяло 15.000
повстанців. «Здесь большой огонь
розгорается», — писав генерал
Ренне Петрові в березні 1709 року."'
Відповіддю на приєднання
запорожців з кошовим Гордієнком до
Мазепи було знищення
Запоріжжя. На початку березня 1709 року,
за наказом Москви, прибули
до Запоріжжя козаки з полку Данила
Апостола і почали провадити
агітацію проти Гордієнка. Але місія
їх не вдалася і вони ледве
втекли. Тоді на початку квітня 1709 року
з'явилось на Січ російське
військо під командою полк. П. Яковлева
та компанійського полковника
Г. ґалаґана. Меншиков, головний іні-
ціятор зруйнування Січі,
писав Петрові: «живьем взято старшини
й казаков с 300 человек», яких
наказав він «по достойности каз-
нить». Кошовий отаман
Степаненко писав гетьманові Скоропадсько-
му: «голови луплено, шиї до
плахи рубано, вішано і інші тиранські
смерті завдано . . . мертвих із
гробов многих не тилко товариства, но
і чернецов одкопувано, голови
оним утинано, шкури луплено і ві-
шано»."' Січові будинки
спалено, взято артилерію, амуніцію. Зруй-
новано також Переволочну,
запорізьку фортецю над Дніпром біля
гирла Ворскли та фльоту. Після
того російське військо спустилося
Дніпром наниз і там хапало й
нищило запорожців, що пішли на про-
мисли, не знаючи навіть про
події на Україні. В Москві тріюмфально
відзначили знищення
«розбійницького гнізда».
Жорстоке зруйнування
Запоріжжя викликає різні спроби пояс-
нити його мотиви. У всякому
разі, не можна казати про потребу зни-
щення Січі та загального
вимордування запорожців включно з про-
мисловцями у Дніпрових
плавнях, знущання з похованих покійни-
ків. Масово вигублено тих
запорожців, що з тих або інших причин
не пішли з Гордієнком до
Мазепи.'" Пішли з ним тільки 8.000 чоло-
вік, решта не поділяла його
ставлення до Мазепи і не пішла; і якраз
вони були в нелюдський спосіб
закатовані. Причина була інша: За-
поріжжя було головним
джерелом, осередком вільнолюбних праг-
нень українського козацтва, і
Петро використав нагоду, щоб зни-
щити цього найстрашнішого
ворога. Сповнилися передбачення запо-
рожців — що коли москалі
виженуть запорозьке військо з Січі, то
«на вічні часи всі українські
люди будуть Москві невольниками,
чого. . . давно держава
Московська бажає».'"
Розгром Запоріжжя справив
гнітюче враження в Україні. Насе-
лення різних сіл знову почало
відходити від Мазепи та шведів, чому
сприяло вороже наставлення
шведав. Зима була люта, шведи дуже
терпіли від холоду і втратили
багато коней. Допомога не приходила:
польський король Станіслав
Лещинський зі шведським генералом
Крассав затрималися на
Поділлі в боротьбі з московським військом.
Шведські війська Крассава
примушені були відступити до Висли.
Турки і татари вичікували
дальшого розвитку подій і не спішили на
допомогу шведам. Карл XII
вирішив дати генеральний бій під Пол-
авою.
Полтава мала велике
значення для ходу кампанії; вона стояла
на схрещенні шляхів із
Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобе-
режної України, Дону,
Московщини. Хто володів Полтавою, володів
Південним Лівобережжям. Крім
того в Полтаві були великі запаси
харчів, фуражу, одягу, які
зробив ще Мазепа. Проте, Полтава ви-
знала владу Скоропадського, і
в ній стояла велика московська за-
лога, яку Петро все
збільшував. Спроби взяти місто штурмом або
обіогою були невдалі. Карл ХП
вирішив закінчити справу гене-
ральним боєм.
Сили противників були
нерівні. Петро мав разом з українськи-
ми полками Скоропадського
понад 50.000 вояків з 72 гарматами.
У війську Скоропадського був
повернений із сибірського заслання
Білоцерківський полковник
Семен Палій, тепер в ранзі полковника
Охочекомонного полку. Користи
від Палія не було, але він стояв на
видному місці, на коні, як
символ колишньої слави. Українські пол-
ки не брали безпосередньої
участи в бою, служачи резервом для ді-
ючої частини армії. Шведів
було не більше як 25.000, а більша ча-
стина їх артилерії загинула
під Лісною. Крім того бракувало набоїв,
запаси яких залишились в
Батурині. Військо було втомлене суво-
рою зимою та безнадійністю
загальної ситуації. За шведською сла-
ветною армією не стояло
резерв; вона відрізана від батьківщини,
стояла на чужій території,
оточена ворожим населенням. В таких
умовах тільки чудо могло
врятувати шведів, і вони вірили в чудо,
в щасливу зірку свого короля.
На лихо, легковажний і необережний
Карл XII за кілька днів до бою
поїхав оглядати форпости і був тяж-
ко поранений в ногу.
Шведська армія опинилася
між двох вогнів: Полтава — з одного
боку — і велика московська
армія — з другого. Карл XII сподівався
розпочати бій 29 червня (ст.
ст.), але дістав повідомлення, що Петро
почне наступ 28 червня. Тоді
він вирішив почати бій 27-го, передав-
ши командування генералові
Реншільдові. Короля привезли на поле
бою на ношах. Війська Мазепи
та запорожці, розташовані біля
с. Пупікарівки — з одного боку
— недавали можливости полтавсь-
кій залозі приєднатися до
московської дійової армії, а з другого —
захищали шведську армію від
обхідного маневру ворожих військ.
. На світанку 27 червня шведи
почали наступ на земляні укріп
яення, але, не зважаючи на
хоробрість, здобути їх не змогли. Кар,)'
XII вирішив обійти ці
укріплення — і знову зазнав невдачі. Втраті
були дуже великі і це
примусило шведів відступити до Будищен-
ського лісу, щоб
перешикуватись там. О 9-й годині ранку почався
рішучій бій, в якому перевага
виявилась на боці московських сил.
артилерія засипала шведів
дощем ядер, відповідати на який шведи
не могли, і тому кинулися в
рукопашний бій. Але їх спіткало нове
нещастя: гарматне ядро
розбило ноші Карла XII. Він знайшов у собі
сили сісти верхи, але коня під
ним забито. Король упав на землю
і його винесли непритомного з
бою. Це викликало серед шведів па-
ніку. Страшним натиском та
гураганним вогнем артилерії москов-
ське військо примусило їх
відступити, залишивши табір та масу
полонених. За ці вісім годин
перевернулася сторінка історії: сталася
найбільша катастрофа в
історії не тільки України, а й всієї Ев-
ропи.'"
Перемога Петра 1 була
несподівана навіть для нього самого. На
полі бою залишилося 10.000
шведів забитими: в полон взято 3.000
і з ними фельдмаршала графа
Реншільда і першого міністра графа
Піппера. Дісталися до рУк
переможців велика здобич та архів. Мос-
ковське військо втратило
забитими та пораненими коло 4.500 чо-
ловіка.
Сп'янілий успіхом, Петро 1 на
деякий час забув про те, що не вся
шведська армія в його руках.
Користаючи з цього, Карл XII, Мазепа
і кілька старшин, Гордієнко з
запорожцями та рештки шведської
армії відступили на південь.
ЗО червня вони дійшли до Переволоч-
ної, сподіваючись переїхати
човнами Дніпро і податися до Криму.
Але виявилося, що під час
розгрому Переволочної знищено майже
всі човни. Тільки Карл XII,
Мазепа з почетом та невелика частина
війська встигли
переправитися на правий берег Дніпра. Решта швед-
ського війська, під командою
генерала Левенгаупта, здалася Мен-
шикову, який гнався за ним з
кіннотою. В полон дісталося ще 16.000
шведів з 28 гарматами. Фактично
армія Карла XII перестала
існувати.
Фатальну ролю відіграв в
історії походу Карла XII на Україну
Левенгаупт, програвши під
Лісною, чим по суті була перерішена
доля походу. Він здався в
полон з 16.000 війська, славетною піхо-
тою Карла XII тоді, як ще не була
виключена можливість перемоги
над значно меншою чисельно
кіннотою Меншикова та козаками
Скоропадського.
Величезна література
присвячена Полтавській катастрофі. Ро-
сійські, українські, а
останнім часом шведські історики писали і
пишуть про цю подію,
по-різному її висвітлюючи. Але безперечне
одне: вона поклала межу в
історії Московської та Української дер-
жав. Полтавська катастрофа, за
словами М. Грушевського, «дала
царству Російському не
тільки рішучу перемогу в Східній Европі,
але пхнула його на стежку
імперіялізму, екстенсивної політики, .
нових завоювань і прилучень
на цілі. . . століття».
Для України це була
колосальна катастрофа. Визвольні пляни
її зруйновані. Але ім'я Мазепи
залишилося для дальших поколінь
символом боротьби за
незалежність України.'"
ЕМІГРАЦІЯ І СМЕРТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
6 липня 1709 року Мазепа і Карл
XII були в Очакові, а 1 серпня
перейшли до Бендер, де
турецький уряд призначив їм місце пере-
бування. З Мазепою були тільки
Орлик з родиною, Ломиковський,
Войнаровський, Горленко,
Мирович Герцик, Гордієнко і ще кілька
старшин.
Гетьман прибув до Бендер уже
зовсім хворий і не вставав з ліж-
ка. Сили шведів не були
вичерпані: Карл XII чекав нових військ
із Швеції і хотів
продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у мож-
ливість укласти коаліцю
держав для боротьби з Москвою.
21 вересня 1709 року в Бендерах
упокоївся Іван Мазепа. Похо-
вано гетьмана спочатку біля
Бендер, а пізніше перенесено його
останки до манастиря в Галаці.
З ним зійшов зі світу один із най-
видатніших діячів України,
людина вийняткових адміністративних
та дипломатичних здібностей.
Він прагнув створити з України не-
залежну державу
західньоевропейського типу, з абсолютною вла-
дою правителя — гетьмана чи
князя. Україну хотів він піднести на
високий рівень культури.
Українська Колегія за його гетьманування
була підвищена на рівень
Академії. Пишні будови, блискучий стиль
«мазепинського барокко»
прикрашали не тільки Київ та Чернігів,
але й інші міста. Багаті дари в
манастирі розносили славу України
та її гетьмана. Зла доля
поставила його супроти Петра 1, що також
прагнув піднесення своєї
держави і що в цьому двобою вийшов пе-
реможцем.'"
Смерть гетьмана Івана
Мазепи була новою катастрофою для
України. Старий, хворий,
прикутий до ліжка, пін залишався геть-
маном до кінця, силою свого
авторитету стримуючи групу українців,
що подалася на еміграцію, від
морального розкладу і впливаючи
авторитетом свого ймення на
молодого короля Карла XII.
По смерті гетьмана почався
серед емігрантів неспокііі. Він зали-
шив великі скарби в золотих
монетах, коштовностях, гетьманських
інсигніях. Поки був живий
гетьман, ніхто не цікавився природою та
походженням цих скарбів, бо за
старими традиціями гетьман не ро-
бив різниці між «приватом» і
«фіском». Після його сморти постало
питання: хто мас їх
успадкувати? Чи вони належать державі, як
державний фонд, чи
персонально гетьманові і мають перейти до
його єдиного спадкоємця,
небожа Андрія Войнаровського.
Спеціяльна, так звана
Бендерська комісія, що складалась з поль-
ського генерала Станіслава
Понятовського, шведського канцлера
Генріха Мюллера, камергера
Клінгерштірна і радника фон Кохена.
вирішила, на підставі
свідчення родича Войнаровського, управителя
Мазепиних маєтків
Бистрицького, що Мазепині скарби е його при-
ватною власністю. Пізніше
Бистрицький написав був листа Кар-
пові XII, в якому засвідчив, що
подав неправдиві зізнання. Але було
вже запізно. Скарби дістав
Войнаровський, і в значній мірі тим була
визначена дальша доля
еміграції, яка залишилася без ніяких за-
собів.'^
У 1710 році обрано на гетьмана
генерального писаря Пилипа Ор-
лика. Це був один із
найвидатніших діячів ХУІІ-ХУІІІ ст., самовід-
даний український патріот,
який все життя присвятив боротьбі зі'
незалежність України. Він
походив із чеського роду, одна лінія яко-
го подалася до Польщі. Він
народився 1672 року на Віленщині, вчив-
ся в Києво-Могилянській
колегії і був учнем славетного вченого Сте-
фана Яворського, що був
пізніше «місцеблюстителем» патріяршогс
престолу в Москві. Орлик
працював у Генеральній Військовій Кан-
целярії, де його пізнав й
оцінив Мазепа. З 1700 року став він гене-
ральним писарем і одним із
найближчих і найбільш довірених лю-
дей гетьмана. Він належав до
нової формації Мазепиних співробіт-
ників, не зв'язаний з родовою
старшиною (крім шлюбу з дочкою
Полтавського полковника
Герцика) і всім був зобов'язаний своїл
здібностям та гетьманській
ласці. Довгий час він єдиний був утаєм-
ничений в політичні пляни
Мазепи й залишився вірним йому до
смерти.'"
Обрання на гетьмана в 1710
році не було тільки почестю для Орли-
ка воно було великим тягарем,
тим більшим, що не дістав він нічого
зі скарбів Мазепи і ввесь час
повинен був витрачати власні гроші.
В день виборів Орлика
схвалена була державна конституція під
назвою «Конституція прав і
свобід Запорізького Війська». Основний
пункт її — проголошення
незалежности України від Польщі та Мос-
кви. Другим пун-ктом було
встановлення козацького парляменту
який мав скликатися тричі на
рік; крім Генеральної старшини до
нього мали входити
представники від Запоріжжя та по одному пред-
ставникові від кожного полку
Козацький парлямент
обмежував владу гетьмана і робив з Укра-
їни конституційну державу
Карл XII підтвердив схвалену консти-
туцію і став Гарантом
незалежности України Ця конституція, в якій
гармонійно поєднано інтереси
гетьманату, стариптни як провідної
верстви України, та Запоріжжя,
як її військової сили, була в той же
час маніфестом державної волі
української нації перед цілим куль-
турним світом, була
«вікоповним пам'ятником української держав-
но-політичної думки», — так
характеризує Бендерську конституцію
О. Оглоблин.'"
Конституція обмежувала
права гетьмана на користь старшинської
аристократії і точно
встановлювала, якими прибутками може кори-
статися гетьман. Конституція
приділяла увагу також становищу мі-
щан, посполитих та козаків —
«людей убогих». В цілому була вона
перемогою старшинської
аристократії над гетьманським абсолютиз-
мом і, за виразом О. Оглоблина,
була «другою поразкою . . . гетьмана
Мазепи після Полтавської
катастрофи, яка завдала великого удару
гетьманській владі»."*
До цього можна додати, що
поява її негайно після Полатвської
катастрофи може в значній
мірі пояснити, чому саме пляни вели-
кого гетьмана зазнали
поразки: вона свідчить, що він не мав під со-
бою твердого грунту, не мав
середовища, на яке міг спиратися, не
мав і тієї сили, яка могла б
примусити всі середовища схилятися
перед нею.
Гетьманування Пилипа Орлика
пройшло поза Україною, але в
боротьбі за її незалежність.
Перші роки після Полтавської катастро-
фи Карл XII і Орлик присвятили
широкій дипломатичній діяльно-
сті: Карл XII — у Царгороді,
Орлик — в Криму, переконуючи Схід,
що Москва — спільний ворог. 1710
року був підписаний союзний до-
говір між козаками і
кримським ханом, яким він визнавав незалеж-
ність України і зобовязувався
не припиняти війни з Москвою без
згоди гетьмаяа. Донські
козаки мали залежати від гетьмана. Григо-
рій Герцик, генеральний осаул,
їздив на Кубань, до султана Кубан-
ського та донських
козаків-ребелянгів з Некрасовим на чолі. Гірші
наслідки мали переговори з
поляками, які не погоджувалися пере-
дати Правобережжя Україні.
В листопаді 1710 року
Туреччина проголосила війну Москов-
щині. В поході брали участь
великі сили. Крім кримського хана,
йшов його син. Кубанський
султан. Метою походу було заволодіти
Воронежем, де були корабельні,
але цієї мети не досягнено. Та-
тари забрали ясир і
повернулись до Криму.
Пізніше вийшла на
Правобережну Україну нова коаліція: Орлик,
Гордієнко з запорожцями,
польське військо під проводом Понятов-
ського та Буджацький султан,
також син Кримського хана. Союзни-
ки досягли Білої Церкви, але
здобути Н не змогли: буджацькі татари
зрадили і, забираючи ясир та
плюндруючи міста й села, пішли на
свої землі. Орлик і запорожці
примушені були повернутися до Бея-
дер, до своєї штаб-квартири.
1711 року Петрова армія
досягла Прута, але там її оточили тата-
ри, турки, поляки й українці.
Становище Петра, здавалося, було
безвихідне, але йому вдалося
відкупитись. На підставі мирового до-
говору Туреччина дістала
Озів, а Петро 1 зрікся Запоріжжя та Пра-
вобережної України."' Шведи
не дістали нічого. Неясні вирази дого-
вору дали можливість
по-різному його тлумачити, і Орлик доводив,
що Москва повинна була
уступитися з Лівобережної України. Ту-
реччина розпочала нову війну
з Москвою, але Петро знову відку-
пився, заплативши 100.000
«червоних» за те, що Туреччина призна-
ла йому права на Лівобережну
Україну. Визнання Туреччиною в
1712 р. Орлика володарем
Правобічної України не дало нічого: Тітра-
вобережжям заволоділа Польща.
Року 1714 Орлик виїхав з
Карлом XII до Швеції. Після того жив
він то в Німеччині, то знов у
Туреччині, в Салоніках. Все своє жит-
тя присвятив екзильний
гетьман Україні, намагаючись переконати
європейських діячів, яку
велику небезпеку несе для Европи зміц-
нення Москви. Після
закінчення Північної війни Московське цар-
ство перетворилося на
Російську імперію із столицею на берегах Не-
ви, Санкт-Петербургом. Ця
імперія з самого початку виявляла ім-
періялістичні нахили, і
жертвою їх ртала Україна. Російська імперія
вважала себе спадкоємницею
Московського царства — ПІ Риму. Ор-
лик намагався створити
коаліцію європейських держав проти Росії
— із Швеції, Туреччини, Криму.
Особливі надії покладав він на
Францію, король якої, Людвик XV,
одружився з дочкою Станіслава
Лещинського. В проектах
коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщи-
ну, Буджацьку Орду, Січ,
Донське козацтво, астраханських та
волзьких татар.
30-річна діяльність
екзильного гетьмана не мала практичних нас-
лідків, але він багато зробив
в ідеологічному відношенні: поширив
в Европі ідею незалежної
України, потрібної для Европи, для євро-
пейської рівноваги проти
щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Ор-
лика і його сина, генерала
французької армії Григора Орлика, була
ваяиіива і з іншого погляду:
вони створили традицію мазепинців-емі-
Грантів, апостолів
Української Незалежної Держави, які довгий час
лякали могутню Російську
імперію.""
ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ (1708—1722)
Як уже сказано, негайно
після того, коли Петро 1 дізнався про пе-
рехід Мазепи до Карла ХП, він
наказав обрати нового гетьмана. Ви-
бір його зупинився на
Скоропадському. Це був один із найвидатні-
ших полковників часів Мазепи,
його щирий однодумець.. Навіть
обраний гетьманом, він ніколи
не називав Мазепу «зрадником», як
було прийнято в офіційній
мові, а уживав назви «бувший гетьман»
або «пан антецесор». Ці дрібні
риски дають промовисту характери-
стику нового гетьмана та його
моралі.™
Іван Скоропадський, коли
його обрано гетьманом, мав понад 60
років. Походив він з
Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину
і зробив блискучу кар'єру
завдяки своїм дипломатичним здібностям;
в 1709 році мав усі права
вважатися за одного з найповажніших пол-
ковників. Таким чином, обрання
його на гетьмана, проведене під тис-
ком Петра 1, було цілком
нормальним, і, якщо не було б цього тиску,
його однаково обрали б
«вільними голосами» старшини, бо мав тільки
одного
суперника—Чернігівського полковника Павла
Полуботка.'"
Гетьманування
Скоропадського припало на період швидкого зро-
стання могутности
Московської держави, яка офіційно перетвори-
лася в Російську імперію, і
приниження Української держави.
Треба було багато такту,
вміння лявірувати між тріюмфуючим
переможцем, який не
приховував уже свого бажання остаточно зни-
щити Українську державу і
прагненням врятувати рештки держав-
ности.
Щоб уявити собі труднощі,
які стали перед Скоропадським, треба
познайомитися з листом князя
ґоліцина до канцлера ґоловкіна. Цей
лист подас політичну програму
російського уряду супроти України.
«Задля нашої безпеки, — писав
Д. Іоліцин, — треба насамперед по-
сіяти незгоду між
полковниками і гетьманом. Не треба виконувати
прохань гетьмана. Коли народ
побачить, що гетьман уже не має та-
кої влади, як Мазепа, то,
сподіваюсь, буде приходити з доносами. . .
Треба, щоб у всіх полках були
полковники, незгодні з гетьманом;
якщо миЬ гетьманом і
полковниками не буде згоди, то всі їхні спра-
ви будуть нам відкриті».
Згідно з традицією
Скоропадський після обрання звернувся до
Петра 1 з проханням затвердити
«статті». Цар відмовився, посила-
ючись на воєнні обставини.
Після полтавської катастрофи Скоро-
падський знову звернувся до
Петра з проханням підтвердити права
та вольносгі України і ще з
такими проханнями: 1) щоб українські
козаки в містах залишалися
під командою своєї старшини, а не мос-
ковських офіцерів; Петро
відмовив; 2) щоб повернули Україні гар-
мати, що їх взято в Батурині, —
відмовлено; 3) щоб московські воє-
води не втручалися у
внутрішнє управління України, — Петро обі-
цяв, що накаже воєводам «не
интересоваться» внутрішніми справа-
ми України; 4) щоб не
обтяжували населення постоями московських
військ. Підсумок того всього
був такий: «український народ з ласки
царя має стільки вольностей,
як ні один народ на світі»."*
Петро 1 призначив стольника
Ізмайлова, брутальну людину, мі-
ністром при гетьмані і дав
йому дві інструкції — таємну і явну. В та-
ємній інструкції наказував
міністрові-резидентові стежити за геть-
маном, прислухатися до розмов
старшин та козаків і про все доно-
сити. Гетьманську столицю
перенесено до Глухова, на самий кордон
з Московією.
Незабаром Ізмайлова
відкликано і призначено на міністра-ре-
зидента Протасьєва, який
своєю брутальністю перевищував Ізмай-
лова.
Петро обіцяв амнеотію
старшині, що повернеться від Мазепи, але
після полтавської перемоги цю
амнее-гію скасував. Чуйкевича, Мак-
симовича, Зелеяського,
Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших
«мазепияців» заслано на
Сибір, а маєтки їх сконфісковано. Не раху-
ючись з правами України, Петро
сам призначав полкову та сотенну
старшину. На полковників
Стародубського, Чернігівського, Ніжен-
смюго були призначені
москалі; призначав він на різні посади сер-
бів, німців, волохів; роздавав
маєтки, конфісковані у «мазепинців*,
росіянам та іншим чужинцям.
Призначені поза гетьманом, усі ці
діоди не рахувалися з ним, а
визнавали тільки владу царя. Вони пе-
реселяли з Московії кріпаків
і тим вносили кріпацтво, якого в Укра-
їні не було. Жадні скарги на
них не мали наслідків. Так — на
полковника Гадяцького
призначено серба Милорадовича; на полков-
ника Прилуцького — Гната
ґалатана, який допоміг зруйнувати Січ;
на полковника
Новгород-Сіверського — кол. священика Лісовсько-
го. Багато українців також,
поминаючи гетьмана, діставали посади
та маєтки безпосередньо від
царя. Значення та влада гетьмана схо-
дили нанівець."*
Петро вживав усіх заходів,
щоб ослабити Україну. Десятки ти-
сяч людей — козаків та
посполитих — виряджалося на споруджен-
шт фортець, копання каналів
біля Ладозького озера (тому такі при-
мусові роботи називали в
Україні «канальськими»), будування но-
вої столиці Санкт^Петербурґу
на фінських болотах, тяжкому, особ-
ливо для українців, кліматі.
Вони ж будували укріплення над Кас-
пійським морем, вад Тереком,
на Кавказі, копали канал між Вол-
гою і Доном, коло Царицина.
Кожного року, на місце померлих, по-
калічених козаків, висилали
нових — і знову тисячі їх умирали з
холоду, голоду та епідемій, а
додому верталися каліки. Тяжко під-
рахувати, скільки втратила
Україна своїх людей, своєї молоді. На
ладозьких каналах
обраховували, ну) загинуло ЗО"/» усіх, що там
працювали. Мабуть, не буде
помилкою поширити цей обрахунок на
загальну кількість усіх
працівників. До цього треба додати вислання
козаків на війну з Персією р.
1721 — під Дербент, а особливо в так
званий Гилянський похід, де
загинуло їх величезне число не від
^уль» а від хвороб. За
офіційними відомостями в 1725 році з 6.800
козаків тільки 646 повернулося
додому . . .
Одночасно, коли козаки та
посполиті гинули на роботах, їхнє гос-
подарство руйнувалося: йшла
реквізіція коней, волів, збіжжя; по
селах стояли російські полки
на повному утриманні населення. Нас-
лідком цієї політики Україна
за 20* років після упадку Мазепи збід-
ніла, що стали помічати й
московські воєводи, які перекидали один
на одного відповідальність за
зубожіння. Ця політика мала й мо-
ральний наслідок: протягом 20
років козаків уживали як звичайних
чорноробів, і козацький,
військовий дух їх почав підупадати. На це
сиаржився в 1735 році
фельдмаршал Мініх.
Українська старшина бачачи,
як політичний провід виходить з П
р^к, щоб зберегти своє
становище, звертає увагу на економічний
стан: поширює земельні
посілості, забезпечує себе робітними рука-
ми, включається в
торгівлю."'
Торговельні інтереси
наприкінці XVII і на початку XVIII ст
зв'язували Україну з Польщею,
Німеччиною та Туреччиною, а не
з Московщиною.'" Петро 1
вирішив спрямувати українську торгів-
лю на Московщину, і тому з 1701
року лише туди наказано було ви-
возити деякі продукти; року
1711, коли завойовано Ригу, дозволено
вивозити продукти до Риги;
року 1714 додано дозвіл вивозити й до
Петербургу. Всі ці обмеження
дуже гальмували експорт. Ще гірше
було з імпортною торгівлею:
Петро примушував купувати певні то-
вари на російських фабриках і
забороняв ввозити їх з-за кордону.
До цього треба додати
регляментацію торговельних шляхів, якими
треба було везти товари, і
тяжку митну політику. Все це руйнувало
уііраїиську торгівлю.
Деморалізація дедалі більше
охоплювала вищі верстви суспіль-
ства. Гетьман втрачав свій
авторитет, і не тільки чужинці, але й
українці, звертаючись до
московських бояр, виходили цим брудним
шляхом на поверхню життя —
здобували вигідні посади і маєтки.
Гетьман не почував себе в
силах вести з ними боротьбу. Російське
начальство охоче приймало
скарги на українську старшину та на
самого гетьмана, і Петро 1 грав
ролю захисника гнобленого старши-
ною народу.
1722 року засиовадо
Малоросійську Колегію із шістьох москов-
ських старшин з
президентом-бриґадиром Вельяміновим на чолі.
Вона мала приймати від
населення скарги на українські) суди, конт-
ролювати фінанси, стежити, щоб
старшина не обтяжувала козаків
У грамоті до українського
народу Петро 1 заявив, що Малоросійську
Колегію засновано для того,
щоб «народ український не був ш від
кого обтяжений — ані
неправими судами, ані утисками старшин».'"
Таким чином Малоросійська
Колегія позбавляла гетьмана навіть
тієї влади, яка йому
залишалася. Старий гетьман 1. Скоропадський
пробував був протестувати,
але марно. Він не переніс удару і неза-
баром — 3 липня 1722 року —
помер.