ГЕТЬМАНЩИНА-частина2
ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ (1734—1750)
КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ (1750—1764)
ПРЕЗИДЕНТ МАЛОРОСІЙСЬКОЇ
КОЛЕГІЇ ТА ГЕНЕРАЛ-
ГУБЕРНАТОР П.
РУМЯНЦЕВ
Негайно після похорону
Івана Скоропадського старшина звер-
нулася з проханням до Петра 1
дозволити провести вибори нового
гетьмана, а тимчасово
уповноважила Чернігівського полковника
Павла Полуботка перебрати
правління як наказний гетьман. Одно-
часно приїхав до Глухова
бригадир Вельямінов і зформував Мало-
російську Колегію. Так
постали два уряди: Генеральна Військова
Канцелярія з наказним
гетьманом Полуботком та Малоросійська
Колегія з бригадиром
Вельяміновим, і між ними почалися тертя.
Павло Полуботок користався
великою пошаною серед старшини
й козацтва. Це була людина
енергійна, твердої вдачі, оборонець авто-
номних прав України. Він подав
протест до Сенату проти Малоро-
сійської Колегії, яка
зверталася до Генеральної Військової Канцеля-
рії з наказами, як до
підвладної їй установи, і цим разом добився,
що Сенат наказав Вельямінові
звертатися до Військової Канцелярії
з «промеморіями» і надалі
працювати в контакті з вищими україн-
ськими установами.'** Але
Вельямінов не відступив: він переслав
Петрові проект реформи, і цар
передав 'Малоросійській Колегії ве-
дення фінансових справ. Тим
часом Полуботок провів реформу су-
дів, зробив Генеральний Суд
колегіяльним, розгорнув боротьбу з ха-
барницхвом та тяганиною в
провінційних сулах і встановив порядок
апеляцій. Цим він вибив зброю
з рук Малоросійської Колегії, яка
створена була нібито для
охорони інтересів українського народу.
Діяльність Полуботка
обурила Петра і він викликав до Петербур-
ґу наказного гетьмана,
генерального писаря Савича, генерального
суддю Черниша та інших
старшин. Тоді старшина Стародубського
полку подала Вельямінову
петицію з просьбою передати суди росі-
янам і призначити росіян
полковниками. Полуботок і старшина та-
кож подали петицію про
привернення Україні старих прав і обрання
гетьмана.
Петро наказав заарештувати
Полуботка, всю старшину, що була
з ним, і всіх українців, що
підписали петицію. Полуботок, реснт Ге-
неральної Канцелярії
Володховський та полковник Переяславський
Карпека померли у в'язниці.
Інших, після смерти Петра, в 1725 році,
звільнено, але інтерновано в
Петербурзі. Відпущено на Україну
лише тих, хто мав синів, а
синів узято закладаиками. Це був повний
розгром української старшини.
В Україні все затихло, пригнічене
терором. Правила
Малоросійська Колегія разом з слухняною стар-
"таною.'"
Малоросійська Колегія
накладала щораз нові податки, збираючи
їх грошима та збіжжям; щороку
сума податків збільшувалась: до
1725 року зібрано 45.527
карбованців, року 1725 — 244.225. Все над-
силалося до російського
уряду.
В пам'яті українського
народу Павло Полуботок залишився як
один із улюблених героїв, який
боронив українську автономію і
заплатив за неї життям. В
«Історії Русів» змальовано його як сміли-
вого борця за національну
свободу. В домах багатьох свідомих укра-
їнських патріотів ХУШ-ХІХ ст.
висіли портрети Полуботка із звер-
неними до Петра словами, що їх
приписав йому автор «Історії Ру-
сів»: «Заступаючись За
отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і
для мене ліпше найгіршою
смертю вмерти, як дивитися на загальну
загибель моїх земляків».'"
У січні 1725 року помер Петро 1.
В хаосі, який почався, коли не
стало твердої, жорстокої руки
Петра 1, несподівано дістала престіл
друга Петрова жінка, слаба
волею, мало культурна Катерина Г.
Фактично правив Росією за
Катерини 1 Меншиков, який допоміг їй
здобути трон.
Престиж Петра 1 залишався
таким великим, що коли в Найви-
щій Таємній Раді поставлено
питання про облегшення режиму в
Україні й обрання гетьмана, в
зв'язку з можливістю війни з Туреч-
чиною, граф Толстой виступив з
протестом. При цьому він покли-
кався на політику Петра 1,
якої, мовляв, треба дотримува*гися. Ца-
риця погодилася з Толстим.
Взагалі питання про обрання нового
гетьмана було дуже складне,
бо, на думку царського уряду, в Укра-
їні не було надійного
кандидата. Впливовий у Петербурзі герцог
Голштінський, чоловік старшої
Петрової дочки Анни, виставляв кан-
дидатуру Пилипа Орлика, який
тоді перебував у Туреччині.'"
Справи змінилися, коли
Малоросійська Колегія наклала нові по-
датки на землевласників
України, в тому числі й на Меншикова, що
володів величезними маєтками
й цілими містами — Почепом, Старо-
дубського полку, та Ямполем,
Ніженського полку, які подарував йо-
му Скоропадський. Меншиков
став ворогом Малоросійської Колегії.
1727 року померла Катерина 1 і
престіл перейшов до законного
наслідника, Петрового внука,
хлопчика Петра II, за якого фактично
правив Меншиков. Негайно
скасовано податки, накладені Малоро-
сійською Колегією, відкликано
Вельямінова до Петербургу і дозво-
лено обрати гетьмана.
Малоросійську Колегію зліквідовано. Справи
України знову передано з
Сенату до Колегії Закордонних Справ
1-го жовтня 1727 року в Глухові,
в присутності радника Наумова,
обрано на гетьмана полковника
Миргородського полку Данила Апо-
стола, а Наумову наказано бути
при ньому радником."*. Обрання
Данила Апостола переведено
дуже урочисто і воно викликало в
Ухраигі загальне задоволення,
яке виявилося не в адресах, привітан-
нях, але в тому, що посилився
поворот українців з-закордону.
Обраний на гетьмана, Данило
Апостол мав уже 73 роки.'" Не
бувши близьким з Мазепою, він
був його однодумцем у питанні со-
юзу зі Швецією і користався
його довір'ям. Неясними залишаються
мотиви, з яких він покинув
Мазепу і вернувся до Петра 1. Пізніше,
за Полуботка, він активно
підтримував його в справі «привернення
прав українців» та в справі
обрання гетьмана; був заарештований
і звільнений після смерти
Петра 1. Син Данила Апостола, Петро, за-
лишився закладником в
Петербурзі. Так само, як згадано вище, зат-
римано синів інших старшин,
випущених після звільнення на
Україну/"
На початку 1728 року Данило
Апостол в супроводі визначних
старшин поїхав до Москви на
коронацію Петра II. Там українців ду-
же добре приймали,
запрошували на урочисті прийняття царя та
сановників. Головною метою їх
подорожі до Москви було бажання
здобути «гетьманські статті»,
які завжди під час обрання нового
гетьмана затверджував цар.
Вийнятком було гетьманування Скоро-
падського, коли зовсім не
укладалось «договірних пунктів».
22 серпня 1728 року Данило
Апостол у відповідь на прохання зат-
вердити «статті» одержав т.
за. «Решительньіе пунктьі», в яких зов-
сім не згадується про договір
України з російським урядом; вони
мають форму «указу» царського
уряду гетьманові. В цілому на стат-
тейні пункти Данила Апостола,
витримані в дусі оборони україн-
ської автономної державности,
Москва відповіла цілою системою
обмежень і ударом саме по цій
державності.'" Щодо цього уряд Пет-
ра П пішов далі, ніж уряд Петра
1.
В деяких питаннях становище
гетьмана Апостола стало гіршим
навіть ніж те, яке займав
Скоропадський. У військовому відношенні
гетьман підлягав
генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину
(раніше тільки цареві).
Обрання гетьмана могло бути проведене
тільки за згодою царя;
Генеральний Суд перетворено на колегіяльну
установу, в якій засідали троє
українців та троє росіян, а головним
суддею став не гетьман, а цар.
Тяжким ударом було призначення
окремого фінансового
управління — «канцелярії зборів», з двома
підскарбіями, росіянином і
українцем, що послаблювало фінансові
прероґативи гетьмана.
Полковників та генеральну старшину приз-
начав царський уряд.'" За
гетьманом стежили, про кожний його крок
доносили урядові. Він
фактично був позбавлений права вести при-
ватну кореспонденцію з
закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх ма-
єтків (найбільші були
Хомутець та Сорочинці).
Одночасно з утратою
гетьманом влади та престижу втрачали їх
і Військова Генеральна
Канцелярія, керманичем якої був гетьман.
Петро 1 намагався відокремити
її від гетьмана як окрему установу.
Року 1724 стали призначати
окремих «правителів» Генеральної Кан-
целярії, а генеральний писар
мав завідувати тільки В технічною
канцелярією.
Дозвіл обрати гетьмана
застав Україну в хаотичному стані.
З 1724 р. не було гетьмана,
вищого носія влади. Не було й генераль-
ної старшини, яка сиділа під
арештом в Петербурзі. Малоросійська
Колегія не мала компетенції
призначати нову старшину. Тому ра-
зом з обранням гетьмана треба
було обрати й старшину.
Досі залишається неясним:
хто і коли обрав цю старшину — та
сама Генеральна Рада, яка
обрала гетьмана, чи самі полковники
з гетьманом? У всякому разі
старшину не обрано, тільки намічено
кандидатів, переважно по два
на кожну посаду, а Верховна Таємна
Рада призначила з цих
кандидатів генеральну старшину: генераль-
ного обозного — Якова
Лизогуба; генеральних суддів — М. Забілу
і А. Кандибу; писаря — М.
Турковського; 2-ох осаулів — 1. Мануй-
ловича та Ф. Лисенка;
хорунжого — К. Гречаного та бунчужного —
1. Бороздну. Крім того,
генеральний підскарбій, А. Маркевич, приз-
начений був проти волі
гетьмана.'"
Гірше стояла справа з
полковниками. Стан з полковою адміні-
страцією був катастрофічний.
В 1725 році"* було так:
У 10 полках 4 полковники були
чужинці, а решта старшини
не була в комплекті. Року 1727
становище змінилося: чужинці коман-
дували 5-ма полками: Богданов
— Чернігівським, Пашков — Старо-
дубським (замість Кокошина); 1.
Хрущов — Ніженським (замість
Толстого); Г. Милорадович —
Гадяцьким (замість свого брата — Ми-
хайла Милорадовича); В.
Танський, волох — Переяславським. Тіль-
ки до Полтавського полку
призначено полковником українця В. Ко-
чубея. Призначені поза
гетьманом полковники, як чужинці, так і
українці, поводилися
незалежно, не слухали його наказів, а визна-
вали тільки російське
начальство, ширячи анархію і підриваючи пре-
стиж гетьмана. Дуже багато
клопоту завдавала родина Марковичів:
кол. гетьманова Настасія
Скоропадська та ії брат, Лубенський пол-
ковник Андрій Маркевич. На
обох надходило багато скарг за здир-
ства, захоплення земель тощо,
але вони мали сильну протекцію у ро-
сійських начальників, головно
у Вел^ямінова. Не кращі були волох
Василь Танський, полковник
Переяславський, та серб Гаврило Ми-
лорадович, полковник
Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупниць-
кого, поводилися в своїх
полках, як у завойованій країні.
Гетьман не мав сил для
боротьби з цими явищами. Він пішов іншим
шляхом: наполягав на
виборності інших членів полкової старшини
і з їх допомогою боровся з
свавіллям полковників."'
Данило Апостол застав на
Україні непорядок також у земельних
справах. За старим звичаєм,
кожній ранзі належала певна маєтність,
з обов'язковою працею
посполитих. Цією маєтністю володів старши-
на, поки посідав певну посаду.
Якщо він залишив її, ця земля, яка
звалася «рангою», переходила
до його наступника, а він з новою по-
садою діставав іншу рантову
землю. Таким чином рангові землі були
платнею, нагородою за
виконування певних обов'язків і не могли за-
лишатися в посіданні
тимчасового володільця, якщо він не мав поса-
ди, і в жадному разі не могли
бути передані як спадщина.
З бігом часу розгорілась
боротьба за перетворення рантових зе-
мель на власні. Почалася вона
ще за Мазепи і продовжувалась у на-
ступних часах — за
Скоропадського та Малоросійської Колегії. Нас-
лідком цього фонди рантових
земель вичерпались і люди, мало за-
безпечені, уникали посад, за
які вже не могли діставати компенсації.
На цьому ґрунті, було багато
зловживань. Вдова гетьмана Скоропад-
ського, Настасія Маркевич,
користаючи з протекції російських на-
чальників, затримала за собою
володіння величезними маєтками, що
їх гетьман мав на ранту.™
Полковник Гадяцький, Г. Граб'янко, при-
значений у 1730 р., так і яе
дістав рангової землі. Сам гетьман Д. Апо-
стол не міг довгий час дістати
всіх земель, які раніше діставали геть-
мани «на булаву». Багато
заколоту вносили російські достойники, які
також діставали рантові
земзгі, але ставилися до них, як до власних.
Наумов, наприклад, продав два
великих села. Ці землі росіяни залюд-
нювали кріпаками, внаслідок
чого поставили ще більші непорядки.'"
Виникли пекучі питанння про
працю посполитих, про терміни зобо-
в'язань і т. п.
Це питання порушив
російський уряд ще в «Решительньіх пунк-
тах». На підставі «пунктів»
року 1729 Д. Апостол наказав перевести
слідство по всіх полках.
Канцеляристи об"іхали полки й зібрали
від старожитців відомості —
коли засновано те чи інше село, хто
і на яких правах ним володіє.
Полкова старшина мусіла зсистемати-
зувати відомості і ці книги
надіслати до Глухова на остаточну пе-
ревірку. «Генеральні слідства
о маетностях», закінчені 1731 року, ста-
ли дорогоцінним джерелом
історії України, її економічного та соці-
яльного становища. Цілі —
допомогти поворотові незаконно захопле-
них рангових земель — вони не
досягли, але виявили дуже цікаві
явища: зменшення числа
вільних посполитих, переважно в північ-
них полках, і перетворення їх
на людей залежних від землевласни-
ків (на півночі — в
Чернігівському полку було вільних щонайменше
— 7°/о усіх посполитих дворів,
а в Полтавському — щонайбільше
— ВІ'/о)."* Але ця залежність
посполитих ще не була кріпацтвом:
посполитий завжди міг
відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому
приклад російських кріпаків,
що їх переводили на свої землі «по-
міщики», був дуже шкідливим
для України: вносилася нова правна
норма.'"
Значною справою гетьмана
Данила Апостола було укладення
«Зводу» українських законів.
Справу розпочато ще за Івана Скоро-
падського, коли порушено було
питання про переклад українських
законів на російську мову.
Данило Апостол створив комісію, якій до-
ручив перекласти правні книги
російською мовою і скомпонувати
кодекс; в основу покладено
Литовський Статут та Магдебурзьке
право.
Дбайливий господар, Данило
Апостол особливої ваги надавав на-
лагодженню господарства
України, але осяти його в цій ділянці не
були великі. Промисловість
України опинилася вже переважно в ру-
ках росіян: вівчарні заводи,
суконну мануфактуру Глушковська та
Званого з 1726 року взято в
«казну»; великі полотняні підприємства
'— Стародубське, Шептаківське
та Топальське були також в руках
росіян. Так само в інших
галузях промисловости — тютюновій, шов-
ківництві тощо — виявлялася
меркантильна політика Петербургу
і прагнення перетворити
Україну на колонію. Боротися з цією полі-
тикою Росії гетьман не мав
сили. Великі мануфактури ставали під-
приємствами російського
уряду чи окремих росіян, в руках
української старшини, яка не
мала капіталів та відповідних умов,
залишатісь дрібні
промислові заклади. Розбудові великих закладів
перешкоджала загальна
економічна політика Петра та його наступ-
ників; господарчі заходи
гетьмана були тут безсила. Таке було ста-
новище і в залізообробній,
салітряній, скляній, паперовій промисло-
востях, ґуральництві тощо.
Перешкоджали високі експортові мита,
обов'язкові маршрути для
купецьких транспортів, які збільшували
кошти трввспор^г.
Данило Апостол старався
принаймні обмежити російських куп-
ців (солдатів та ін.), які
конкурували з украінським купецтвом у
внутрішній "торгівлі, ве
платили податків і мали великі привілеї, по-
рівнюючи з українськими
купцями, але в цьому не знайшов під-
тримки збоку російського
уряду."*
Та ці невдачі не спиняли
гетьмана: він уживав щораз нових за-
ходів, щоб налагод—т
торговельні відносини України, подавав мемо-
рандуми, в яких доводив
конечну потребу встановити свободу тор-
гівлі для українських купців,
дозволити їм вивозити товари за кор-
дон. Хоч ці меморандуми не
давали нічого позитивного, вони е ціка-
вого пам'яткого про те, як
розумів Данило Апостол економіку Укра-
їни, як дбав за торговельні
справи.
Данило Апостол добився, щоб
Київ був підпорядкований гетьма-
нові, а не російському
генерал-губернаторові, як то було до нього.
Останні роки правління
Данила Апостола позначилися низкою
дуже тяжких для України подій.
У 1731 році почали будувати укріп-
лення між Донцем і Дніпром,
так звану «Українську лінію», і на цю
працю вислано з України 30.000
чоловіка: 20.000 козаків та 10.000
посполитих: 1732 року — на зміну
їм — знову вислано 30.000 чолові-
ка, а 1733 року — додатково 10.000.
Року 1732 до Польщі відряджено
український корпус з 11.000
козаків, під проводом генерального
обозного Якова Лизогуба, на
підтримку сина Августа П, кандидата
на польський королівський
престіл, ворожого Станіславові Лещин-
ському.'"
1712 року, після невдалого
Прутського походу, запорізькі козаки,
які вийшли були з Січі в 1709
році, оселилися під протекцією Кримсь-
кого хана в Олешках. їхнє
перебування було там дуже тяжке Відірва-
ні від своєї економічної бази,
позбавленні можливости провадити тор-
гівлю з Україною, козаки
бідували і в 1728 році почали добиватися
у російського уряду дозволу
повернутися. Дозвіл їм не дано^ і запо-
рожці «самовільно» перейшли
на Чортомлик. Проте, російський уряд,
щоб не викликати війни з
Туреччиною, категорично відмовився прий-
няти запорожців під свою
протекцію, і вони, проживши на Чоргом-
лику 1728 та 1729 роки, мусіли
повернутися під татарську протек-
цію. 1733 року обставини
змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці
візьмуть участь у боротьбі
Польщі за королівський престіл на боці
Лещинського, погодилася
прийняти запорожців.'" Цим разом вони,
мавши підтримку збоку
київського генерал-губернатора графа Вейс-
баха, в квітні 1734 року
перейшли на «старі» місця і заснували Січ
над р. Підпільною, допливом
Дніпра. Цим завдали вони тяжкий удар
плянам Пилипа Орлика, який
через своїх емісарів підтримував серед
запорожців рішення боротися з
Росією. Цей перехід стався вже після
смерти Данила Апостола, який
помер 17 січня 1734 року.'"
Правління Данила Апостола
тривало лише шість з половиною
років, а фактично менше, бо
останній рік гетьман хворував, хоч увесь
цей час провадир інтенсивну
боротьбу за автономію, за поновлення
прав українського народу.
Вище дано стислий перелік заходів геть-
мана для впорядкування
адміністрації, судів, встановлення порядку
апеляцій, забезпечення
української промисловсти, торгівлі. Не зва-
жаючи на перешкоди збоку
російського уряду, за Данила Апостола
в Україні встановлений був,
хоч і обмежений сваволею окупанта, по-
рядок, життя стало кращим. Це
відбилося на двох явищах: зменшив-
ся рух селян за Дніпро і —
навпаки — збільшилося повернення вті-
качів на Лівобережжя, зокрема
— повернення запорожців У 1734
році вже після смерти Данила
Апостола.
Своїми талантами, зокрема
дипломтичним хистом, Данило Апо-
стол не міг дорівнювати
Мазепі. Але спокійний, розважний, він був
глибоко переконаний
український патріот, який останні роки свого
бурхливого життя присвятив
Українській державі, збереженню та
охороні її незалежности, того,
що мовою XVIII ст. називали «автоно-
мією». Про щось більше не
мріяли українські патріоти. «Його шести-
літнє гетьманування було
короткою яснішою смугою на темному тлі
українського життя після
упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити
гетьманську владу й авторитет
гетьмана супроти російських і місце-
вих українських властей», —
характеризував Данила Апостола Д.
Дорошенко.'"
ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ (1734—1750)
Данило Апостол, умираючи,
хотів був передати владу генераль-
ній старшині, до обрання
нового гетьмана, але в Петербурзі вже
чекали на його смерть і
негайно надіслали наказ резидентові при
гетьмані, генералові
Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати
владу. Російський уряд,
замість обрання гетьмана, вирішив поно-
вити Малоросійську Колегію,
але це реішення наказано було три-
мати в таємниці від
українського народу, щоб уникнути хвилювання.
Друга Малоросійська Колегія
дістала назву «Правління Гетьман-
ського Уряду». Воно
складалося з шести осіб: трос росіян і трос
українців; з російського боку
були: князь Шаховской, князь Барятин-
ський та пояковник ґур'їв; з
українського — генеральний суддя Ми-
хайло Забіла, генеральний
осаул Федір Лисенко та генеральний під-
скарбій Андрій Маркевич (той
самий, з яким вів боротьбу Данило
Апостол і на якого подано бу^о
багато скарг за хабарництво та вся-
кого роду зловживання)."'
Членам Правління наказано
було, щоб росіяни сідали по одну
сторону стола, а українці — по
другу. Фактично, не зважаючи на ні-
бито «рівність», правителем
України став князь Шаховской, який в
усьому керувався
«Решительньпии пунктами». Шаховской дістав
від цариці Анни таємну
інструкцію добиватися зближення українсь-
кої старшини з росіянами,
сприяти мішаним шлюбам, а з другого бо-
ку — не допускати зближення і
шлюбів українців з білоруською, а
також з польською та
українською — правобережною — шляхтою.
Одними із перших заходів
нового Правління було завершення
почину гетьманів
Скоропадського та Данила Апостола: укладення
«Зводу» українських законів.
Для цього призначено комісію з 12-ох
осіб, яка засідала в Москві.
«Звід» закінчено тільки в 1743 році під
назвою «Права, по которьім
судигся малоросийский народ» '"
З самого початку діяльність
Правління Гетьманського Уряду вик-
ликала в Україні
незадоволення. Старшина хотіла обрати нового
гетьмана. Тоді з Петербургу
надіслано кн. Шаховскому таємну ін-
струкцію; ширити серед
населення чутки, що всі неполадки, утиски,
податкові тягарі, кривди
людності походять від гетьмана, і що без
гетьманів буде ліпше. Але
дійсність не відповідала цим чуткам.
У Правлінні почалися зміни:
Шаховского змінив князь Баря-
тииський, цього змінив третій
правитель і т. д. Незалежно від того,
хто стояв на чолі Правління,
воно діяло свавільно, не рахуючись з
інтересами населення та його
звичаями і викликало ненависть за
брутальну поведінку.
Князь Барятинський наказав
арештувати старого архиепископа
Чернігівського Іларіона
Рогалевського за те, що він не допустив до
хреста російського капітана.
Року 1737 він наказав виарештуввти
ввесь київський магістрат і
перевезти до Петербургу його архів, мо-
тивуючи це тим, що мііцяни
забудуть зміст своїх привілеїв. Так само
поводилися інші правителі,
переважно німецького походження. Гене-
рал Мигіх, незадоволений
сусідами по мастку, синами члена Прав-
ління Андрія Маркевича, подав
скаргу до Генерального Суду. Суд
ухвалив вислати на
«Українську лінію» Маркевичів як простих ко-
заків. Незадоволений з цього
вироку, як надто легкого, Мініх з'явився
до Генерального Суду і
брутально вилаяв суддів.'" Тяжко передати
всі ті знущання російського
начальства, які переживала старшина.
Князь Шаховской вважав, що
російський уряд надто «панька-
еться» з українцями і
пропонував передати всю владу одному пра-
вителеві — росіянинові,
очевидно, передбачаючи цю посаду для се-
бе.'" Не можна забувати, що в
ті роки вся Росія стогнала під тяжким
режимом цариці Анни (1730-1740) та
Гі фаворита, жорстокого і бру-
тального німця Бірона.
Терор підсилювала «Тайна
канцелярія», що нелюдськими торту-
рами примушувала людей
каятись у злочинах, яких вони не попов-
нювали. За цим ішли страти на
колесі (колесування), на дибах, на
палях, вирізування язика,
відгинання рук, ніг. Страшні слова —
«слово й діло» були вступом до
доносу, і представники влади повинні
були арештувати особу, на яку
вказувалось цими словами. «Слово й
діло» ширилося по всій
Україні і було постійною, страшною загрозою
для того, хто не задовольняв
вимог кожного пройдисвіта, який завж-
ди міг сказати ці страшні
слова. Оборони, гарантії безпеки не мав
ніхто. Генеральний обозний
Яків Лизогуб, перший член української
групи в Правлінні, зазнав
зневаги: у нього переведено трус, забрано
документи, листи.'"
До загального лиха, яке
принесла з собою російська влада, при-
єдналася руйнація
господарства, спричинена війною з Туреччиною,
що почалася 1735 року. На
Україну впав найбільший тягар цієї війни.
Крім участи козаків у війську,
вона мусіла постачати харчі, вози,
коней, волів для обозу,
погоничів.
Війна почалася походом
російської армії на Крим влітку 1735 ро-
ку. Як і за цариці Софії, похід
не вдався через погану організацію по-
стачання. У тій невдалій
авантурі загинуло з голоду 12.000 козаць-
них коней. Року 1736 похід
почався під командою фельдмаршала Мі-
ніха, який вів 54-тисячну армію,
в тому числі 12.730 козаків. Ці ко-
заки були виснажені, погано
озброєні і половина їх не мала коней. До
такого стану приведено
Україну вже в 1736 році. Ціною великих
жертв Мініх дійшов до Криму і
здобув його столицю Уахчесарай, але
мусів спішно відступити, бо в
армії прокинулись пошесті. Мініх
утратив половину армії.
Особливо великі втрати були в українській
частині армії.
На початку 1737 року татари
вдерлися до Полтавського та Мирго-
родського полків. Ці полки
втратили тоді біля 7.000 людей; багатьох
із них татари забили, багатьох
забрали в полон, забрали з 10.000 ко-
ней, 150.000 овець та рогатої
худоби, спаливши кілька сіл і хуторів
вони відійшли. Збитки
нараховувано на 345.000 карбованців.
Не зважаючи на всі втрати, в
1737 р. почався новий похід на Оча-
ків та Озів, в якому брали
участь гетьманські, слобідсьяі та запорізькі
козаки, разом біля 50.000
чолтавіка. Правда, Очаків здобуто, але са-
мих українців загинуло 5.000.
Знову поширились хвороби, які приму-
сили армію відступити. Під час
відступу загинуло кілька тисяч укра-
їнських козаків та коло 40.000
коней, взятих з України.
Готуючись до нового походу в
1738 році, російський уряд зреквізу-
вав в Україні 46.000 волів,
змобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян
для обозів. Російський
міністер Волинський, переїжджаючи через
Україну, писав Біронові: «Не
залишилося хліборобів, які потрібні,
щоб засіятті хліб, щоб
прогодувати самий край.., Багато ланів не
засіяно. — нема кому і нема
чим працювати, бо волів, якими тут
срють, усіх забрано й заморено
під час походу, а що залишилося, то
тепер забирають. У самому
Ніженському полку взято 14.000 волів, а
що з інших полків забрано, про
те ще не маю докладних відомостей»
Але це не спиняло від дальших
вимог, що їх ставили Україні Мініх
Бірон, Леслі та інші німці на
службі Москви.
Року 1738
російсько-українська армія пробилася до
середини
Криму і знову відступила
через погану організацію. Під час відступу
татари напали на ар'єргард
українців і завдали їм тяжких втрат. Ли-
ше 1739 року закінчилася війна,
внаслідок якої Росія дістала части-
ну Південної України, яку
залишено Запорізькому Військові.
Такі мізерні наслідки мали
шестилітні походи, які коштували
Україні колосальних жертв. За
ввесь час було притягнуто до війська
157.300 козаків та 205.000 селян, з
яких загинуло 34.200 людей та
47,000 коней. Україна зазнала
втрат на 1,5 мільйона карбованців —
капосальна цифра як на той
час, коли віл коштував пересічно 8 карб
Волів та коней уряд забрав на
146.355 карб., обіцяючи повернути цю
супу — і не повернув. Не
повернув і 140.138 карб. за провіянт та фу-
раж. Сільське господарство
занепало: в Ніженському полку, що мав
140.000 населення і споживав
щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570
тон), зібрано в 1737 році лише
160.000 пудів. Російський уряд,
загрожуючи карами, заборонив
гнати горілку. Але це не рятувало
становища: козаки та селяни
перебували в походах, не було кому
сіяти.'" А на Україні стояли
в 1737 році 75 російських подзов, в тому
числі 23 кінних, які населення
мусіло утримувати. Року 1738 зали-
шилося 50 полків. Протягом 25
років Україна не могла ще поверну-
тися до передвоєнного стану.
Наслідком зубожіння збільшилася вте-
ча населення за Дніпро, на
Правобережну Україну: міста і села за-
повнювались там утікачами з
Лівобережжя.
Року 1740 цариця Анна померла
і пресгіл перейшов до її племін-
ниці Анни Леопольдівни, під
регенством Бірона. Але незабаром її усу-
нули і пресгіл зайняла
Єлисавета, дочка Петра 1.
Єлисавета (1741-1761) внесла в
правління інший характер, сприят-
ливіший для України. Німців
усували й заміняли росіянами. Нова
цариця була одружена
(морганатичне) з українським козаком із села
Лемеші з-під Козельця,
Чернігівського полку, Олексієм Розумом.
Ще бувши царівною, вона
запізнала його в царській капелі, до якої
Олексія Розума призначено як
доброго співака. Царівна Єлисавета
призначила його управителем
свого маєтку, а опісля й одружилася
з ниід. Він дістав прізвище
«Розумовський» і графський титул. Олек-
сій Розумовський виявив
великий такт, не втручався в державні
справи, залишився щирим
ухраїнським патріотом і защепив Єлиса-
веті симпатію до України.
Року 1744 Єлисавета,
подорожуючи по Україні, побувала в Києві,
де старшина звервулася до неї
з проханням дозволити обрати геть-
мана, і вона дала свою згоду.
Але вибори гетьмана відкладено, бо
Єлисавета хотіла, щоб
гетьманом став молодший брат Олексія Рову-
мовського, Кирило, який ще був
замолодий. Тож йото виряджено за
кордон, з ментором, адьюнктом
Академії Наук, Г. Тепловим, де слу-
хав він лекцій в
університетах Німеччини, Франції, Італії. Кости
Ки-
рило поверяувся до
Петербургу, його призначили президентом Ака-
демії Наук (йому було тоді 18
років). Він був одружений з родичкою
Єлисавети — Нарішкіною.
Року 1746, коли помер
президент Правління Гетьманського Уря-
ду, Бібіков, наступника йому
не призначали і Україною правила Ма-
лоросійська Колегія. Року 1745
поновлено Київську митрополію
(після арештування Йоасафа
Краковського в Києві були тільки
архиспископи). Тепер
архиепископ Рафаїл Заборовський дістав ти-
тул митрополита.'" Року 1747
проголошено царську грамоту про об-
рання гетьмана.
Обрання гетьмана відбулося
в Глухові з додержанням усіх старо-
давніх традицій, з великою
урочистістю. Проте, оскільки останні
гегьмаіві були накинені
російським урядом, Скоропадський та Апо-
стол, могли бути обрані й без
російського примусу, бо обидва були
визначними полковниками,
добре відомими в Україні, з великими
заслугами перед
Батьківщиною, — Кирило Розумовський завдячував
своє «одноголосне» обрання
лише царициній ласці, бо ніхто в Укра-
їні, крім хіба односільчан, не
знав цього 22-х літнього юнака, що до
15-ти років жив життям
звичайного сільського хлопця в селі Леме-
ші. Але був і другий бік
медалі: Україна надто тяжко терпіла під
ярмом Малоросійських Колегій,
надто ненавиділа російських уря-
довців, і перспектива мати
знову гетьмана була привабливою для ба-
гатьох українців.
КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ (1750—1764)
Новий гетьман дістав тяжку
спадщину: Україна була зруйнована
війною з Туреччиною. Старшина
була пригнічена терором російсько-
го панування, здеморалізована
систолою доносів, на якій базувалося
правління Анни та Бірона.
Відійшли з цього світу співробітники Ма-
зепи, і на вершині
громадського та політичного життя стали нові лю-
ди, що формувалися в добу
після Полтавської катастрофи, в сорока-
ліття, яке відділяло Полтаву
від почаку гетьманування Розумов-
ського. З родинних традицій
пізнавали вони блиск панування Ма-
зепи, коли Київ став дійсно
«Другим Єрусалимом», про що мріяли
Сагайдачний, Йов Борецький,
Петро Могила та Богдан Хмельниць-
кий. Гнітюча антитеза цих мрій
— Малоросійська Колегія та Прав-
ління Гетьманського Уряду
викликала в душах усіх, хто був здат-
ний до аналізи, в кого жевріла
іскра патріотизму, бажання привер-
нути Батьківщині кращу долю,
її права, її автономію."" Такі погляди
знайшов молодий гетьман в
рідній йому Україні. Приніс він з собою,
хоч і поверховну, але значну
освіту, враження пишного двору ца-
риці Єлисавети, де ще
спліталися азійська розкіш з європейським
рококо та багатовіковою
західньоевропейською культурою.
Молодий, легковажний Кирило
Розумовський все ж таки дав собі
раду в цьому конґльомераті
впливів і ввесь час свого гетьманування
залишався тим, чим створила
його природа і що сприйняв він з мо-
локом матері, з першими
дитячими вражеякшми — залишався укра-
Поцем.
Багато легенд зв'язано з
особою Кирила Розумовського та його
оточенням. Дуже довго
панувала в російській та українській історіо-
графії легенда про великий
вплив Г. Теплова, колишнього ментора
Розумовського, який
супроводив його за кордон і приїхав з ним на
Україну, на самого гетьмана й
на всю політику Гетьманщини його
часів. Розвідки М. Василенка
та І Черкаського ґрунтовно спросту-
вали цю легенду. Дійсно, Г.
Теплов приїхав на Україну, але отри-
мав посаду головного
управителя гетьманських маєтків, і впливу на
політику гетьмана не мав.'"'
Кирило Розумовський з
самого початку свого правління добивався
від російського уряду
привернення Україні прав, які втратила вона
після Мазепи, Дещо пощастило
йому добитись, але багато його за-
ходів не увінчались успіхом.
Звичайно, допомогал» гетьманові при-
язне ставлення до нього, як і
до цілої родини Розумовських, цариці
Єлисавети, яка поширювала
таке своє ставлення і на всю Україну.
Внаслідок наполегливих
заходів гетьмана справи України знову
передано з Сенату до Колегії
Закордонних Справ, під його управ-
ління передано Запоріжжя і
Київ. Але тяжко було з фінансовою
автономією України. Року 1754
гетьманові наказано складати звіти
російському урядові про
прибутки та видатки державного скарбу.
Не зважаючи на енергійні
протести Розумовського, який покликав-
ся на часи Богдана
Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося
добитися скасування цієї
контролі. Не вдалося й осягнути права віль-
них зносин з чужоземними
державами, звільнити Україну від уча-
сти у війнах Російської
імперії, які не стосувалися інтересів Укра-
їни, а також від матеріяльних
тягарів, зв'язаних з цими війнами.
Україна примушена була брати
участь в Семилітній війні Росії з
Прусією, 1757 року мусіла
вислати 8.000 погоничів-селян, більша
частина яких загинула в
поході. Вислала вона й 1.000 компанійців,
які брали участь у битві під
Егередорфом. Року 1760 вислала знову
2.000 козаків і кілька тисяч
волів.
За Розумовського українська
старшина здобула високе стано-
вище. Під час частих виїздів
гетьмана з України правління переда-
вав він генеральній старшині:
обозному С. Кочубеєві, підскарбієві
М. Скоропадському, писареві А.
Безбородькові, осаулові П. Вальке-
вичеві та хорунжому М,
Ханенкові. За Розумовського ввійшли у
звичай загальні з'їзди
старшини в Глухові для обговорювання важ-
ливих справ. Ці з'їзди мали
тенденцію перетворитися на постійний
український шляхетський сойм.
Року 1763 Розумовський скликав до
Глухова Генеральні Збори —
справжній шляхетський сойм — для
затвердження судової реформи.
Питання реформи судівництва
понад 20 років було однією з пе-
кучих проблем. Порушував його
ще Данило Апостол. 1743 року закін-
чено укладання кодексу:
«Права, по которьім судигся малороссийский
народ», але цього кодексу
російський уряд не затвердив і переслав
його 1756 року гетьманові.
Скликано нову комісію для розгляду ко-
дексу.'" Тим часом у 1750
році видатний правник, бунчуковий това-
риш Федір Чуйкевич, написав
наукову пращо: «Суд і розправа в пра-
вах малоросійських»,
присвячену Розумовському. В ній він проводив
ідею про заведення в Україні
станових шляхетських судів на основі
Литовського статуту."'
Праця Ф. Чуйкевича покладена
була в основу судової реформи
Розумовського; замість
козацьких судів — сільського, сотенного,
полкового та генерального —
вводилося в 1760 році нові суди. Укра-
їну поділено на 20 повітів, і в
кожному повіті були суди: земський —
для цивільних справ,
підкоморський — для земельних, гродський
— для карних. Вищою
інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів
вибиралося з місцевої
старшини, яка дістала назву шляхетства. Та-
ким чином ця судова реформа
повертала судівництво до часів з-перед
Хмельниччини, до Литовського
татуту.'"
За Кирила Розумовського в
Україні проведено значні соціяльні
реформи. Козацька старшина
остаточно оформилася у вищий упри-
вілейований стан —
шляхетство. Це був процес, який розпочався дав-
но, зародки якого помічалися
ще за Хмельниччини і який почав
оформлюватися за Мазепи.
Процес перетворення дворянства на
упривілейований стан
швидкими темпами розгортався і в Російській
імперії. За цариці Анни
дворянство здобуло емансипацію від обов'яз-
кової служби державі,
приписаної Петром 1, за Єлисавети воно здо-
було ще більше прав.
На одному із з'їздів
старшини виголошено промову, відписи якої
довгий час ходили по руках:
«Про уліпшення стану Малоросії». Ця
промова була показником
політичних та суспільних змагань козаць-
кої старшини: її автор журився
занепадом войовничого духу в Укра-
їні, ідеалізував давні часи,
коли були «сойми або генеральні ради».
Ідеал автора —
конституційно-парляментарний лад, в якому всі по-
літичні права належали б
українському шляхетству. Одним із най-
більших лих сучасного ладу, на
його думку, було те, що селяни мали
право переходити з місця на
місце, тому, мовляв, занепадає хлібо-
робство, убожіють дідичі,
держава не дістає належних їй податків
і т. д. Потрібна судова реформа
— треба зосередити суд в руках
старшини.'"
Це прагнення закріпити за
собою володіння маєтками та обме-
жити права селян було
основним прагненням старшини. Під її впли-
вом гетьман Розумовський
значно обмежив права переходу селян.
Розумовський ввів реформи у
війську: запроваджено муштру за
зразком
західньоевропейським, удосконалено артилерію,
введено
однакове узброєння та
уніформу.
Багато дбав Розумовський за
освіту: в усіх полках заведено школи
для обов'язкового навчання
козацьких синів; крім загальної освіти,
введено спеціяльну освіту:
«військові акзерциції».
З самого початку
гетьманування Розумовський вживав заходів,
щоб заснувати університет в
Батурині, що його гетьман хотів знову
зробити столицею. Глухову
надав він блиску: тут споруджувано гарні
будинки, серед яких
відзначався будинок Генеральної Канцелярії,
прикрашений статуями; сюди
приїздила італійська опера, тут були
каварні, французькі пансіони
для дітей старшини. Палац гетьмана
був збудований в стилі
королівських палаців, з англійським парком.
Але Глухів не задовольняв
гетьмана: він хотів перенести столицю до
Батурина, над рікою Сеймом.
Скасування гетьманства в 1764 році"
поклало всьому край.'"
Проф. О. Оглоблин дає таку
характеристику гетьманування Ки-
рила Розумовського: «То була
епоха, що з повним правом може бути
названа ім'ям Розумовського.
Це була доба останнього піднесення
старої козацько-гетьманської
держави, доба економічного зросту
Лівобережної України і буяння
української національно-політичної
думки, доба блискучого
розквіту української культури та мистецтва.
Маестатична постать
останнього гетьмана Сгарої України, . . . який
поводився як справжній
володар, його далекосяжні династичні пля-
ни, блиск глухівської
гетьманської резиденції, Грандіозний плян від-
новити українську столицю в
Батурині, з його «национальньіми
строениями», проект заснувати
там перший університет на Україні,
яскраві твори української
національної історіографії .. ., утворення
поважного кола української
патріотичної інтелігенції — все це було
відповіддю старої
Гетьманської України на ту навалу московського
імперіялізму, яка невблаганно
сунула на Україну, загрожуючи її
державній автономії і
кінець-кінцем — існуванню української нації
та її культури».'"
Катерина скасувала
гетьманство, але їй не вдалося затерти па-
м'ять про гетьманів. Як привид,
виникала ця пам'ять, і час від часу
Україна вимагала поновлення
гетьманства. Змінялися бажані канди-
дати, але ідея не вмирала.
Деякий час у колах української старшини
вважали за кандидата Андрія
Гудовича, а потім сина Катерини II,
Павла, який увесь час
правління матері залишався «не у дел», бувши
Осередком опозиції проти
Катерини. Коли на пресгіл встуіив Павло,
кандидатом стали вважати
другого його сина, Константина, а реген-
том при ньому — А. Гудовича.
Ще більше показово: 1767 року, коли
Катерина II скликала «Комісію
для складання нових законів» і дала
право всім станам імперії
вислати своїх депутатів з наказами для
виборців, в Україні пролунав
загальний клич: «гетьмана!»
Було багато причин, які
викликали ліквідацію гетьманства. На-
самперед — зміни на царському
престолі. 1761 року померла цариця
Єлисавета. Після її смерти
короткий час правив її племінник, син
гольштайнського герцога,
Петро III. Він припинив війну з Прусісю,
тим врятувавши її від
загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини,
Гольштайнії, розпочав війну з
Данією. В Україні проголошено набір
охотників для
«гольшайнського корпусу», до якого вступило
кілька
тисяч українців. Взагалі за
правління Єлисавети і ще більше за Пет-
ра III Гольштайн став
відігравати в Україні помітну ролю: чимало
старшинської молоді служило
при гольштайнському дворі. Петро III
виявляв симпатії до України,
але в 1762 році його скинуто з престола
і вбито. На престіл вступила
його жінка, німецька принцеса, під іме-
нем Катерина II. Вона
послідовно провадила принцип централізації
управління і поспішала
скасувати автономію окремих народів, що
входили до складу Російської
імперії. Першим мало бути, на її дум-
ку, скасовано гетьманство.
У таємній інструкції
генерал-прокуророві князеві О. Вяземському
писала вона так: «Малоросія,
Ліфляндія, Фінляндія — провінції, які
правляться дарованими їм
привілеями; порушити ці привілеї відразу
було б незручно, але не можна й
вважати ці провінції за чужі; пово-
дитися з ними, як з чужими
землями, була б явна дурниця». Тому
треба було лагіднішими
способами привести до змосковлення цих
земель.'" Це була програма
Катерини II, якою вона керувалася.
Можливо, що прискорили
скасування гетьманства події, які хви-
лювали старшину уже протягом
кількох років. Це було питання про
наступника гетьмана. За
останні 110 років вже чотири рази виникали
спроби створити спадкове
гетьманство, але вони давали тільки не-
гативні наслідки: спроби
передати булаву спадковим наслідникам,
синам Богдана Хмельницького,
братові Дем'яна Многогрішного, си-
нам Івана Самойловича,
племінникам Івана Мазепи. На відміну від
Мазепи, що мав тільки
племінників, Розумовський мав синів.
Року 1761 в деяких політичних
колах Петербургу виникла думка
передати булаву після
Рооумовського Андрієві Гудовичеві, генерал-
адьютантові та улюбленцеві
Петра III. Цей проект, можливо, вплинув
на дальші події: Розумовський
з табору нового імператора перейшов
до табору прихильників його
дружини і сприяв переходові престолу до
неї.'" З другого боку чутки
про нового кандидата поглибили бажання
старшини, яка була зв'язана
тісніше з Розумовським, порушивши
питання про встановлення
спадкового гетьманства. Написали пети-
цію до Катерини II, в якій
просили її затвердити тетьманську владу
за нащадками Кирила
Розумовського. А слідом за цією петицією
яезадоволені нею старшини
склали протест проти передачі гетьма-
нату родові Розумовських.
Жадне з угруповань не уявляло собі, що
гетьманство буде знищене."*
Наприкінці 1763 року Катерина
II викликала Розумовського до
Петербургу і поставила йому
вимогу «добровільно» зректися геть-
манства, що він і зробив. Року
1764 проголошено маніфест, в якому
повідомлялося, що Кирило
Розумовський добровільно зрікся свого
посту задля «користи» народу.
В Україні поновлювалося в третій
раз Малоросійську Колегію з
президентом в характері генерал-гу-
бернатора.
Таким чином 1764 року Катерина
здійснила плян, про який пи-
сала ще кілька років перед
тим: зробити так, «щоб сама назва гетьма-
нів зникла, а не те, щоб якусь
особу вибрали на цей уряд». Кирило
Розумовський дістав як
компенсацію рангу фельдмаршала і значні
маєтки в Україні. Але жив він
після скасування гетьманства в Пе-
тербурзі або за кордоном, бо
Катерина побоювалась, що особа колиш-
нього гетьмана може викликати
в Україні неспокій. Проте, позбавле-
ний булави, примушений жити
далеко від Батьківщини, Розумовсь-
'юій залишився українським
патріотом, і пишний двір його став осе-
редком, який залюбки
відвідували українці.
ПРЕЗИДЕНТ МАЛОРОСІЙСЬКОЇ
КОЛЕГІЇ ТА ГЕНЕРАЛ-
ГУБЕРНАТОР П.
РУМЯНЦЕВ
Третя Малоросійська Колегія
складалася з восьми членів: чоти-
рьох українців і чотирьох
росіян. Згідно з загальною інструкцією Ру-
мянцев мусів пильнувати, щоб
не відчувалося різниці між росіянами
та українцями, і взагалі
вживати всіх заходів, щоб затерти між ними
національну різницю. Румянцев
одержав від цариці таємну інструк-
цію, в якій наказано обережно,
але систематично нищити українські
національні права та
зольності і поступово підготовляти населення до
загальноросійського ладу.
Фактично вся влада була зосереджена в
руках президента Колегії.
Румянцев був цікавою
постаттю XVIII століття. Народня оігігія
вперто вважала його за
нешлюбного сина Петра 1. Офіційним бать-
ком його був комендант одної з
українських фортець. Румянцев мав
добру освіту і великі маєтки.
Він добре знав умови життя в Україні і
мав широкі зв'язки серед
старшини.
Здійснити таємну інструкцію
Катерини II було тяжко. Економіч-
ний і соціяльний стан України
був хаотичний. Протягом останніх ро-
ків, за гетьманування
Розумовського, з надзвичайною швидкістю ве-
личезні обшири державних
земель, на яких мешкали вільні поспо-
литі, переходили до старшини,
а це створювало з неї упривілейова-
ний заможний стан людности;
одночасно з тим вільні посполиті обер-
талися на залежних від
землевласників селян. Це був уже великий
крок до закріпачення
селянства. Мобілізація земельної власности про-
вадилася так швидко, що
кадастри, укладені 1729 року — «Генеральні
слідства про маєтності в
полках» — вже не відповідали дійсному ста-
нові, внаслідок чого
доводилося укладати час від часу додаткові.
Року 1765 Румянцев наказав
перевести генеральний опис усієї
Гетьманщини: кількосте землі,
людности, худоби, підприємств і т. д.
Протягом трьох років
переводили опис, викликаючи загальне хви-
лювання селян, які
побоювались, що це погіршить їхнє становище.
1767 року ревізію закінчено.
Наслідком й були кілька тисяч грубих
томів, не використаних на
практиці. Проте, цей «Румянцевський
опис» має велике наукове
значення, він дає докладні статистичні
відомості про стан України.
Лише в середині XIX ст. дослідник О. М.
Лазаревський випадково
натрапив на цей опис в одному з чернігів-
ських архівів. Виявилось, що
окремі його томи розкидані були по
різних архівах Чернігова,
Києва, Харкова, Полтави, Петербургу,
Москви. Багатющий матеріял
опису не був цілком досліджений до
другої світової війни, під час
якої частина матеріялів, треба гадати, за-
гинула. Опис укладено дуже
докладно, і він являє собою надзвичайно
цінне наукове джерело, з яким
не можуть рівнятися найкращі ка-
дастри Західньої Европи.'**
Обмеження свободи селян
цілком відповідало бажанням старши-
ни. На це вказує, між іншим,
адрес, з яким у 1775 році звернулося до
Румянцева шляхетство
Миргородського, Прилуцького, Полтавського
і Стародубського полків. В
цьому адресі воно просило зрівняти його
в усіх правах з російським
дворянством і заборонити селянські пере-
ходи. Однак, треба сказати, що
не вся українська старшина була со-
лідарна в "цьому питанні.
Надзвичайно важливою подією
в історії не тільки України, але
й цілої Російської імперії
після скасування гетьманства було скли-
кання Катериною II Комісії для
укладення нових законів. Походжен-
ня цієї Комісії було таке:
цариця Катерина в перші роки правління
утримувала тісні зв'язки з
видатними письменниками та ученими
Франції, т. зв.
енциклопедистами, особливо з Дідро. Під впливом
«просвітної філософії» XVIII ст.
вона проголошувала в маніфестах,
що ставить метою свого
правління встановити в імперії лад, який за-
безпечував би добробут,
свободу та щастя всіх підданих. Отже, одним
із перших кроків для
встановлення нового ладу і було скликання
Комісії 1767 року.
Наперед Катерина видала
«Наказ» Комісії, який надіслала для
ознайомлення представникам
просвітної філософії. «Наказ» викли-
кав захоплення і Катерину Н
прославляли, як високоосвічену, лібе-
ральну, гуманну монархиню, як
друга свободи. З такими авспйцями
скликалося Комісію, до якої
населення мусіло відрядити своїх депу-
татів, що мали виявляти
недоліки, хиби сучасного ладу та побажання
майбутніх реформ. Депутатів
до Комісії обирала уся вільна люд-
ність, крім, звичайно,
кріпаків, отже шляхта, духовенство, міщани
та козаки. Це мав бути свого
роду парлямент із законодатними функ-
ціями. Населення України
поставилося до справи з зацікавленням,
сподіваючися довести урядові
про свої бажання. Відбувалися станові
збори, на яких обирали
депутатів та обговорювали давані їм «накази».
Виборчі права не були
однакові для всіх: шляхетство, духовен-
ство, міщани, козаки обирали
депутатів безпосередньо, а військові
обивателі переводили
триступневі вибори."* В Гетьманщині вибори
позначилися кількома
несподіваними інцидентами. Так, на зборах
ніженського та батуринського
шляхетства ухвалено просити про
дозвіл обрати гетьмана.
Лідером шляхетства був підкоморій Григорій
Долинський.
Румянцев ужив різних
заходів, щоб вплинути на автономістів,
але не мав успіху. Тоді він
відрядив бунчукового товариша (в май-
бутньому канцлера Російської
імперії і князя) Олександра Безбо-
родька та секретаря
Малоросійської Колегії (в майбутньому міністра
освіти, військового
канцеляриста Петра Завадовського), які привезли
інший наказ, нібито укладений
цим шляхетством. Шляхетство одно-
голосно ухвалило стояти при
старому наказі, і обрало депутатом Г.
Долинського. Це викликало
гнів Румянцева. Він скасував обрання
Долинського, а на виборців
наклав грошову кару в сумі 550 карбован-
ців. Всіх виборців позбавлено
урядових посад, наказано надалі не
призначати їх на жадні посади.
Крім того всіх обраних депутатів від-
дано ігід суд, який провадився
найбрутальнішим способом. Вирок
був жорстокий: II осіб
присуджено до смертної кари, решту — на
довічне ув'язнення. Катерина П
помилувала всіх засуджених, бо ці
кари зовсім яе пасували до її
ліберального «Наказу».
Ця справа набула широкого
розголосу по Україні, а протест До-
линського та його товаришів
проти поводження з ними російської
адміністрації розходився у
відписах по всій Україні. Зберігся він у
багатьох рукописних
збірниках XVIII століття.*"
Гучна історія з ніженським
та батуринським шляхетством не була
вийнятком. У місті Погарі
Стародубського полку війт Григорій Покас
виступив на чолі місцевої
старшини проти частини міщанства, умов-
ляючи не погоджуватися на
«новину» і триматися «старовини». Його
заарештували, і хоч пізніше
звільнили, він утратив війтівство."* Ко-
заки Прилуцького полку
домагалися виборів нового гетьмана."*
1767 року, коли в Москві
почалися засідання «Комисии для состав-
ления нового Уложения»,
сталася несподіванка; замість із захоплен-
ням сприймати обіцянки цариці
про створення нового ладу, українські
депутати вимагали поновлення
того козацького ладу, який нищила
Катерина, і обрання гетьмана,
саме ім'я якого хотіла вона пустити
в непам'ять. Радником
українських автономістів виступив депутат
від шляхетства Лубенського
полку Григорій Полетика, один із най-
більш освічених людей свого
часу.** Українські депутати від Геть-
манщини не були самітні в
опозиції урядові: треба згадати депутата
від Кременчука та Власівки,
значкового товариша Павла Денисова
(Денисенка), зв'язаного з
канцеляристом Військової канцелярії Пав-
лом Корабчевським,*" про що
буде мова далі.
Серед російських депутатів
знайшлися палкі противники крі-
пацтва, як тульський депутат
Поленов та інші.
Звичайно, не можна уявляти
собі цей «всеросійський парлямент»,
як зібрання ліберальних
діячів. Поруч них було багато депутатів,
які виступали з
егоістично^тановими наказами; багато було таких,
що вимагали поглиблення
кріпацтва, серед них українські депутата
від шляхетства Гетьманщини,
Слобожанщини, які просили заборо-
нити селянам переходити з
місця на місце.
Наслідком протиріч у
Комісії виникали бурхливі дискусії. Це було
несподіванкою для цариці, яка
була певна, що і'ї плянами всі захоп-
люватимуться. Вона охолола до
Комісії, і під претекстом війни з Ту-
реччиною, Комісію «тимчасово»
— нібито до закінчення війни — роз-
лущено. Але більше ії вже не
скликали."*
Війна з Туреччиною почалася
1769 року. На головнокомандувача
російсько-української армії
був призначений Румянцев. Україна
знову примушена була давати
козаків, погоничів, волів, коней і про-
віянт. Війна велася з більшим
успіхом, ніж війни часів Анни. Руняв-
цев здобув Крим, Молдавію,
Волощину. Російські війська перейшли
за Дунай, до Болгарії, і
Туреччина погодилась на мир.
1774 року укладено в
Кучук-Кайнарджі мировий договір, на під-
ставі якого Російська імперія
одержала два трикутники землі: не пів-
денному заході, між Богом та
Дніпром, і на південному сході — між
східнім берегом Озівського
моря, течією Єї та течією Єгорлика і Ма-
нича. Дуже важливим було те, що
Кучук-Кайнарджіський мир за-
нулював заборону Російській
імперії мати фльоту на Чорному морі
(така заборона діяла після
Білгородського миру 1740 року) і давав
їй право відновити укріплення
Озова і Таганрогу.
Почалося будування фортець
по лінії Кінські Води та Берда.
У зв'язку з тим втратили своє
значення фортеці Бахмут, Тор, Ізюм,
Самарський ретраншемент та
Переволочна. Найбільше значення ма-
ло те, що Кримське ханство
було проголошене незалежним від Ту-
реччини і перестало служити
для неї пляцдармом у війнах з Ро-
сією.""
Для України найгіршим було
те, що Запоріжжя опинилося в ото-
чені російських володінь і
втратило своє мілітарне значення. Оскіль-
ки ж Запоріжжя перешкоджало і
в торговельних плянах Росії, які
виникали в зв'язку з
опануванням частини чорноморського узбе-
режжя, року 1775 Запорізьку Січ
знищено, а належні їй землі вклю-
чено в межі нових губерній.
Знищення Запоріжжя було для
України страшною катастрофою,
яка поклала нову межу в її
соціяльній та економічній історії спричи-
нила глибоку травму в
психології народу: Запоріжжя було останньою
твердинею українських
традицій, української державности, з його
загибіллю Україну зрівняно з
іншими частинами Російської імперії.
Після
Кучук-Кайнарджірського миру поглиблювався
процес ни-
щення України. Року 1781
Гетьманщину поділено на три губернії,
або намісництва — Київське,
Чернігівське та Новгород-Сіверське, що
разом становили
Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі
яко-
го стояв Румянцев. Глухів
перестав бути столицею Гетьманщини.
В кожній губернії введено
загальноросійські адміністраційні та су-
дові установи. Українська
Держава була інкорпорована Росією. 1783
року остаточно скасовано
козацький військовий устрій: 10 полків
замінено 10-ма регулярними
карабінерними полками з 6-річним ре-
ченцем служби. Того ж року
заборонено селянам переходити з того
місця, до якого вони були
приписані під час останньої ревізії. Цим
санкціоновано на Україні
кріпацтво.""
Протягом всього свого
існування Гетьманщина фактично охоп-
лювала тільки частину України
— Лівобережжя. Поруч неї жили
своїм окремим життям
Слобідська Україна, Запоріжжя, Правобе-
режна і Закарпатська Україна.