УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОЗАЦЬКІЙ ДОБІ -частина1
ПІВДЕННА УКРАЇНА УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ
ЗАПОРІЖЖЯ УЧАСТЬ ЗАПОРІЖЖЯ В ПОЛІТИЧНИХ СПРАВАХ ГЕТЬМАНЩИНИ
ЗАПОРОЖЦІ ПІД "ТАТАРСЬКОЮ ПРОТЕКЦІЄЮ"
ПОВЕРНЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ НА ЗАПОРІЖЖЯ
Територія Слобідської
України простягалася на сх^д від Гетьман-
щини й охоплювала великий
простір землі до лінії Курська — Воро-
нежу на півночі, до вододілу
між Дщцем та Доном на сході і землями
Донських козаків на півдні. Ця
родюча, квітуча за Княжої доби те-
риторія, була сплюндрована і
значною мірою вилюднена з XIII ст.
внаслідок татарських нападів.
Головні шляхи, якими йшли татари,
лежали через Слобідську
Україну: Калміюський шлях, Ромодансь-
кий, Ізюмський, Бакаївський,
Сагайдачний шляхи і головний шлях
— Муравський, який
простягався з Криму через Перекоп, поміж річ-
ками Кінські та Молочні Води,
Вовчими Водами та Торцем, Доном та
Окою аж до самої Тули. В XIV ст.
територія ця одержала назву
«Дике поле».
Проти постійних татарських
нападів Московська держава поча-
ла будувати в Дикому полі
укріплення у вигляді маленьких фортець.
З бігом часу лінія цих фортець
посувалася щораз далі на південь, але
хліборобської людности, на
яку розраховував московський уряд, не
вистачало, і укріплення
опинилися на ворожій території. За царя
Федора, між 1584-1598 роками,
фортеці лежали по лінії Лівни, Ва-
луйки, Вороніж, Курськ,
Білгород; за царя Бориса збудовано було
Царево-Борисівську фортецю в
пізнішому Ізюмському повіті, а за
царя Михаїла Білгородська
лінія посунулася ще далі на південь.
До XVII ст. на Дике поле час від
часу повходили українські пере-
селенці, але вони не зміняли
нічого в загальній картині краю. Року
1638 відбулася перша масова
колонізація українцями Слобідської
України. Шсля поразки під
Лубнями Острянин, або Остряниця, з пол-
ком у 900 козаків, з жінками й
дітьми, перейшли московський кордон
і, з дозволу Білгородського
воєводи, оселився біля Чугуєва. Пересе-
ленці мали право зберігати
свій козацький устрій, але мусіли під-
лягати московському
начальству й охороняти московську границю
від татарських нападів.
Перша колонізація була
невдала: між козаками і Остряницею
почалися тертя, московське
начальство поводилося брутально^ наду-
яивало своєї влади. Козаки
були незадоволені і обвинувачували
Остряницю в надмірній
покірності владі. До того ж хвилювали людей
листи з Правобережжя, в яких
закликали їх вертатися додому. За-
кінчилося тим, що козаки
збунтувалися, забили Остряницю і повер-
нулись на Правобережжя.
Погром під Берестечком року
1651 викликав новий еміграційний
рух з України на схід. Тисячі
козаків з родинами сунули 'за москов-
ський кордон. Розрухи 1652 року
викликали новий рух еміґрації. Ро-
ку 1652 полковник Іван
Дзиковський"" з-під Острога перейшов на
Слобожанщину з тисячею
козаків, з їх'родинамн, майном, худобою.
З ними була вся полкова
старшина: обозний, суддя, писар, сотни-
ки, навіть два священики. Ці
козаки заснували місто Острогозьк. То-
го ж року Герасим Кондратьсв
заклав місто Суми. Року 1654 сотник
Харко з 37 родинами заснував
Харків. Того ж року постала Охтирка.
Сюди прийшло разом з жінками
та дітьми 1587 люду, привівши з со-
бою 605 коней, 618 волів, 479 корів,
1473 овець і 1090 свиней. Москов-
ський уряд радо приймав
українців і давав їм доволі широку авто-
номію."'
Одночасно з колонізацією
поставали манастирі. І так року 1652
засновано манастирі в
Острогозьку — чоловічий та жіночий, пізніше
також в інших містах. На
манастирських землях оселювались селя-
ни. З надзвичайною швидкістю
пустеля ставала багатою країною.
Виросли міста: Суми, Лебедин,
Харків, Охтирка та багато слобід від
яких увесь край став
називатися Слобідською Україною, чи Слобо-
жанщиною.
Переселенці, зберігаючи
військову організацію, яка була на Геть-
манщині, створили 5 полків:
Острогозький, Сумський. Харківський.
Охтирський та Ізюмський.
Полки поділялися на сотні. На чолі полку
стояв полковник зі старшиною,
яких обирали довічно. Полкова стар-
шина складалася з обозного,
судді, двох писарів, осаулів та хорун-
жого. Судові справи
вирішувалося п ратуші. В сотнях обирали сот-
ника, який сам добирав собі
всю старшину. В цьому була різниця між
устроєм Слобожанщини і
Гетьманщини.
На відміну від Гетьманщини
на Слобожанщині встановився по-
рядок спадковости
полковників: родини Донців дали 5 полковників,
Кондратьєвих та Лесевицьких
—по 4. Це почасти пояснюється тим.
що полковники здебільшого
приводили переселенців з Гетьманщини
і були основоположниками
полків.
Другою важливою рисою, яка
відрізняла лад Слобідської Укра-
їни •від ладу в Гетьманщині
було те, що полки не мали спільного про-
воду — гетьмана, а підлягали
владі Білгородського воєводи. Гетьман
Самойлович домагався, щоб
Слобідську Україну з її полками передано
в управління гетьмана, але
успіху в тому не мав, бо царському уря-
дові було вигідніше тримати
Слобідські полки під владою воєводи,
який сам затверджував
полковників. Справи Слобожанщини підля-
гали в Москві «Разрядному
приказові», а в кінці XVII ст. — «Велико-
російському приказові».
Московський уряд звертався
до кожного з полковників окремо,
і дбав про те, щоб серед
населення полків не витворювалося почуття
сігільности, солідарности.
«Жалуваними грамотами» уряд встановлю-
вав права та обов'язки
полковників. Права були такі: крім власного
козацького устрою — свобода
від податків з землі, право вільної тор-
гівлі та виробництва горілки.
Про зріст населення
Слобожанщини свідчать такі цифри: на по-
чатку XVIII ст. записано в
реєстрі (компугі) 3.500 козаків у всіх пол-
ках, в 1733 році було вже 22.200
козаків, а всього, з помічниками та
підсусідками, 86.000. Крім
козаків, які відбували службу, були «під-
помічники», що господарили й
утримували виборних козаків. В мі-
стах було багато міщан, які
керувалися Магдебурзьким правом.
Одночасно з козаками стали
оселятися посполиті, селяни, які пла-
тили податки, але довгий час
зберігали право вільного переходу з
місця на місце.
Основою економічного ладу
Слобожанщини було хліборобство:
'Жалувані грамоти» закріпляли
право володіння землею. Землі було
багато, і поза щедрим
наділюванням землями полковників, залиша-
лися ще вільні простори, які
кожен міг обробляти, скільки хотів. Ці
землі мали назву «займанщини»
і були приватною власністю того,
хто їх обробляв. Старшина
діставала великі маєтності, на яких осе-
ляла посполитих і вела велике
господарство. Так на Слобожанщині
покладено початок великому
землеволодінню. Поволі зростала за-
лежність посполитих від
землевласників, повинностей на них, але
багатство землі ще довгий час
не викликало потреби в тяжкій експлу-
атації селян."'
Становище козаків ставало
дедалі тяжчим. Крім охорони земель
дід татарських нападів,
московський уряд використовував слобід-
ських козаків у походах на
Гетьманщину проти Виговського, Брю-
ховецьког^, Орлика. До
Озівського походу покликано поголовне всіх
слобідських козаків. В 1708-1709
роках вони обороняли Слобідську
Україну від шведів. В 1724 році
ходили на Персію, в 1733—на Поль-
щу, в 1736 — на Крим, у 1739 — на
Молдавію, в 1746 — брали участі
у війні за австрійську
спадщину, в 1756-1762 — в Семилітній війні.
Петро 1 вживав козаків на
будування Кизикермеяського укріплення
над Дніпром, у 1697 році. В 1719
році вони будували Ладозький ка-
нал, в 1728 р. — фортеці на
кордоні Персії, в 1730 рр. — Українську
лінію. Як і Гетьманщина,
Слобожанщина під час воєн постачала для
війська волів, коней,
провіяні-. Міщани постачали смолу, вози, ко-
леса, хомути, сідла; висилали
до армії майстрів: ковалів, шевців.
Та, не зважаючи на
мобілізації, побори, постійні наскоки татар,
країна, завдяки прекрасному
підсонню і родючій землі, відзначалася
великим "добробутом:
процвітало хліборобство, скотарство, шири-
лись виноградники, сіяли
тютюн; продукти господарства йшли на
експорт до Гетьманщини,
Москви, за кордон."'
До XVIII ст. московський уряд
не накладав руки на автономію
Слобожанщини, тільки Петро 1 у
1700 році запровадив спеціяльний
«компут», до якого записано
3.500 козаків, які мусіли відбувати по-
стійну військову службу. Року
1732 почалися реформи слобідських
полків, які закінчилися
скасуванням всього автономного ладу.
Року 1732, під претекстом
допомоги козакам, які страждали від
воєн, засновано спеціяльну
комісію для обслідування їх матеріяль-
ного стану. Комісія
складалася з російських старшин, а слобідські
полковники мали тільки
дорадчий голос. Поліпшення матеріяльного
стану почалося від скасування
права «займанщини», але землі, якими
в той час володіли козаки,
надалі залишалися за ними. Встановлено
«компут» в числі 4.500 виборних
козаків. Решта мусіла платити гро-
пгі на їх утримання. Взагалі
виборних козаків зареєстровано 22.000, а
підпомічників — 86.000, яких
приписано до виборних для обслуги їх.
Поставлено вищого начальника
полків — полковника Лесевицького.
Ця реформа дуже не
сподобалася козакам, і коли на російський
престіл вступила Єлисавета,
вони подали петицію про скасування
цієї реформи. В 1743 році ці
реформи скасовано; підпомічників
звільнено від підлеглости
виборним козакам і повернено до козаць-
кого стану. «Компут» виборних
козаків збільшено до 7.500, але на
Слобожанщину покладено
обов'язок утримувати чотири регулярних
полки."'
Проте, такий стан тривав
недовго: року 1748 козаків прикріплено
до полків — без права
переходити з одного полку до іншого. На Сло-
божанщині заведено з місцевої
людности регулярні полки, яким від-
давалося перевагу перед
козаками.
Року 1763, за Катерини П,
переведено ґрунтовні реформи: вста-
новлено п'ять гусарських
полків, комплектованих з охотанків; коза-
ків, підпомічників та
ігідсусідків — обернено на «військових обива-
телів» і обкладено податком
по 85 коп. з особи. Всього козацького
населення нараховано коло
300.000 душ обох статей. Переходи селян
заборонено. Козацьку старшину
переведено на російські ранги; це
було кроком до зрівняння її в
правах з російським дворянством. Ча-
стина старшини, свідоміша й
принциповіша, виступила з протестом.
Представником цієї старшини
був Ізюмський полковник Федір
Краснокутський. Він почав
збирати гроші на відрядження до Петер-
бурґу депутації, яка б мала
домагатися поновлення давніх прав. Роз-
почалися слідства, арешти.
Краснокутського засуджено на прилюдне
побиття, але цю кару замінено
конфіскацією маєтку та засланням до
Казані. Гірше було з іншими
старшинами, що брали участь в орга-
зації депутації: всіх їх
вибито батогами.'"
Року 1767 Слобожанщина
вислала до Комісії для складання нових
законів 5 депутатів від
дворян, 5 — івід міщан та купців і 5 — від вій-
ськових обивателів. В деяках
місцях населення вимагало повернення
козацьких прав; між іншим, в
селі Межиріччі депутатів заарешто-
вано, закуто в кайдани і
віддано під суд, який присудив їх вибити
нагаями. Були розрухи і по
інших місцях, теж жорстоко приборкані.
Шляхетські «накази» (тобто
заяви) вражали своїм егоїстичним ха-
рактером: нові дворяни
домагалися затвердження їхнього уприві-
лейованого стану, закріплення
за ними селян, власних прерогатив
— права винороблення,
звільнення від військових постоЇв тощо. Не
було політичних вимог.
Важливим було тільки домагання відкрити
університет в Сумах.
«Накази» міщан та купців
висловлювали головно побажання еко-
номічного характеру — щодо
торгівлі, мита тощо. Але все таки депу-
тати від міщан, Дзюба та
Черкас, сміливо виступали в Комісії в Мос-
кві проти старшини, що
захоплювала землі та обертала козаків на
підданих; вимагали повернення
хуторів, що їх позабирала старшина,
і повернення їх козакам та
військовим обивателям. Військові обива-
телі просили про привернення
козацьких прав.'"
ПІВДЕННА УКРАЇНА УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ
З XVII століття
південні землі України згідно з офіційними доку-
ментами і традицією вважалися
власністю запорозьких козаків. Гра-
мотою С. Баторія (оригінал
якої загинув) границя запорозьких воло-
дінь зазначалася від міста
Терехтемирова на південь, Дніпром; в кін-
ці XVII ст. північна границя
запорозьких володінь намічалася
вздовж рік Тясмину та
Самари."'
З XVII ст. відбувався
безперервний рух людности на запорозькі
землі, «вольності». Тікаючи
сюди з Гетьманщини, Слобожанщини,
Правобережної України,
селяни вступали до козаків або оселялися
в степах хуторами та
слободами. Крім утікачів, оселялися в північній
смузі запорозьких вольностей
козаки та посполиті з сусідніх полків:
Миргородського, Полтавського,
Переяславського. Приваблювали їх
родючість землі та ліси, яких
не було в тих полках. Одні поверталися
на зиму додому, інші оселялися
хуторами та слободами на стало,
поступово просуваючись все
далі на південь.
Пізніше поселення
гетьманських козаків доходили до рік Орелі,
Самари, Число поселень
збільшилося за час перебування запорож-
ців під татарською
протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році,
то застали північну частину
своїх земель заселеною козаками з
Гетьманщини. Були хутори та
млини видатної старшини, як полков-
ника Капніста, гетьмана
Данила Апостола тощо. Особливо збільшу-
ється колонізаційний рух в
40-их роках після того, як Білгородським
трактатом між Росією і
Туреччиною віддано Росії землі, які запорож-
ці вважали своїми; південна
межа Російської імперії пересунулася
на південь до лінії від гирла
ріки Кінські Води до Великої Берди. На
мапі, що її склав Де-Боскет,
зазначено в північній частині запорозь-
ких володінь коло 100 назов;
50°/о їх з'явилося за час відсутности за-
порожців і за перше
десятиліття по їх повороті. Російський уряд не
тільки толерував утікачів, а й
розсилав своїх агентів по Польщі, які
закликали українських селян
вертатися на Україну. Переходили
росіяни-старовіри, які теж
засновували слободи,
Головна небезпека для
запорожців полягала в тому, що нові пере-
селенці зберігали
підлеглість полковому начальству, а не
переходили
під владу запорожців. Це
непокоїло Кіш, і він звертався до російсь-
кого уряду з проханням
повернути йому захоплені землі і виселити
тих, що їх захопили. Однак,
жадної підтримки запорожці не знахо-
дили, навпаки — і гетьман
наполягав на правах козаків Миргород-
ського та Полтавського
полків, і російський уряд збільшував число
укріплень з російськими
залогами, підлеглими Київському генерал-
губернаторові. Боротьба
загострювалася, запорожці почали були си-
лою виганяти нових
переселенців, але все було марне. Протягом
40-их років північна смуга
запорозьких «вольностей» була втрачена
для запорожців. Тут панували
полковники Миргородського та Пол-
тавського полків і Київський
генерал-губернатор, як єдиний військо-
вий командувач на Південній
Україні.'"
У середині ХУГО ст.
російський уряд, щоб покласти край татар-
ським та запорозьким нападам,
вирішив створити міцний бар'єр з вій-
ськових поселень. В пригоді
стали йому серби, мешканці Австрії, які
просили дозволу переселитися
до Росії, щоб уникнути утисків ав-
стрійського уряду, 1 так року
1751 на правобережній частині запо-
розьких «вольностей» постали
сербські колонії, для яких приділено
велику площу земель від ріки
Кагарлика до ріки Тури, від ріки Бе-
Р^^^^и до Омельника. Там, під
командою сербського генерала Хор-
вата, сформувались полки:
пандурський піхотний та гузарський.
Вся ця територія дістала
назву «Нова Сербія»."'
Нова Сербія підлягала владі
Сенату. Вищою місцевою владою над
нею був Київський
генерал-губернатор. На місці влада поділялася
між трьох начальників:
російським головним командиром, сербським
генералом Хорватом та
комендантом фортеці св. Єлисавети. Компе-
тенції цих чинників були
розмежовані невиразно, і це викликало між
ними постійне тертя.
Територія Нової Сербії була
поділена на роти або шанці. Осеред-
ком кожної роти було
укріплене місто. Головним осередком управ-
ління сербських полків-був
Новомиргород, де перебували Хорват та
полкові адміністраційні
установи.
Збудована над рікою Інгулом
фортеця св. Єлисавети стала адмі-
ністраційним центром: в ній
перебували — головний командир, ко-
мендант фортеці та російські
адміністраційні установи.
Року 1753 до російського уряду
звернулась нова група сербів
з проханням дозволити
переселитися до Російської імперії на тих
же умовах, на яких перейшли
їхні попередники, але — не під ко-
манду Хорвата, а під командою
Шевича та Прерадовича. Російський
уряд приділив їм землю для
поселення на Лівобережжі, між горіш-
ньою частиною Сіверського
Дінця, річками Лозовою, Луганю та Бах-
мутом. Ця територія дістала
назву «Слов'яносербії», яку зорганізова-
но за зразком Нової Сербії.
Населення обох провінцій,
порівнюючи з українським населенням,
мало упривілейоване
становище. Для сербів приділяли більше землі,
давали гроші на
«обзаведеніс», наприклад, дано 50.000 рублів на Нову
Сербію. Так само було в
Слов'яносербії: всі військові службовці одер-
жували платню, а нездатні до
служби за віком — пенсію. Крім того ці
чужинці користувалися правом
безмитної торгівлі і були звільнені
від усяких податків.
На допомогу в будуванні міст
у Новій Сербії та Слов'яносербії ви-
РЯ^К^М з Гетьманщини козаків, а
для захисту військових поселень
стояли російські регулярні
військові частини. За ввесь час існування
тих чужинецьких колоній
жадний з полків не був укомплектований:
и™Р^лад, у 1762 році замість 11.039
чоловіка в Новій Сербії було
лише 2.847, себто 25«/«. До того
треба додати, що як під мілітарним,
так і під економічним та
моральним оглядом ті упривілейоваШ ко-
лоністи не стояли на
належному рівні. Як вояки виявилися вони
слабими^" значна частина
сербів не були військовиками. Серед них
було багато волоцюг,
«батярів», навіть «лісових розбійників», — як
характеризували їх
сучасники.™
Як уже сказано, Нова Сербія
була заснована на території запо-
розьких козаків, яку протягом
довгого часу заселяли козаки з геть-
манських полків; там були
укріплення, стояли військові залоги. Про-
те, надаючи землю сербським
колоністам, Сенат наказав негайно ви-
селити все «безуказне»
населення, тобто всіх тих, що оселились там
без дозволу. Отже, вихідці з
«Малоросії» повинні були повернутися
на старі місця, а свої двори
«добровільно» продати сербам. Абсурд-
ність цього наказу була
настільки безперечна, що по якомусь часі Се-
нат дозволив «безуказному»
населенню залишитися і «к лучшей
вигоде сербов служить». Так
російський уряд визначив ролю укра-
їнської людности супроти
упривілейованих чужинців: обслуговувати
їх, задовольняти
помешканнями, постачати їм все потрібне.
Українці
могли залишатися як джури,
ремісники і т. п. Все це мало наслідком
масовий відплив українського
населення на Запоріжжя, на Дій, на-
віть на Правобережну Україну.
Про це повідомляли Сенат, але він об-
межувався наказами не давати
можливости українцям тікати на Пра-
вобережжя і сприяти
поверненню їх додому.
Незабаром російський уряд
знайшов вихід, яким можна було б
затримати українську
людність, а разом з тим створити реальнішу
силу для оборони границь. Року
1753 Сенат ухвалив оселити україн-
ців — «старожилів і вихідців
з Польщі» — на смузі землі, призначе-
ній для ще не зформованих
сербських рот і «учредить их казаками
так, как слободские полки
состоят, а не под владельцами». Так покла-
дено початок
Новослобідському полкові з українців, якому
приділено
землі за 20 кілометрів на
південь від Нової Сербії. Проте, Сенат відмо-
вився передати цей полк під
владу гетьмана, а залишив його у своєму
відомстві."' Цікаво, що
заснування його викликало різні тлумачення.
А. Скальковський писав, що
полк був зформований з молдавців,"
а А. Шмідт — з
росіян-старообрядців.^ За Шмідтом пішов і новіший
радянський дослідник В.
Голобуцький."' Всі ці автори заперечують,
що це був український полк.
В 1762 році затверджено штат
полку: полковник, обозний, суддя
та інша старшина, як у
слобідських полках. Було в ньому 20 сотень,
на чолі яких стояли сотники.
Коли старшину обирали козаки, від-
сутність «общего желания й
вьібору» служили причиною відмови
Сенату затвердити когось на
посаді."'
Сотників та сотенну
старшину не обирали, а призначав і звільняв
полковник або частіше
комендант фортеці св. Єлисавети. Пізніше,
коли Слобідський полк
перетворено на Пікінерний, всі сотники ді-
стали офіцерську рангу і
стали дворянами.
Земля була розмежована для
кожної сотні, і всі старшини мали
рангову посілість, як було в
Гетьманщині і Новій Сербії. Заселення
йшло швидко. Не зважаючи на
тяжкі умови, постійні напади запо-
рожців, сваволю полкового
начальства, людність напливала до Ново-
слобідського полку з Нової
Сербії, Гетьманщини, Слобожанщини і
Правобережної України. Крім
козацьких слобід, були слободи непо-
козаченого населення —
скарбових поселян. Російський уряд сприяв
переходові селян з
Правобережної України — поміщицьких селян,
старовірів і навіть
військових дезертирів. Таким чином разом з укра-
їнцями переходили і
великороси.™ Старовіри ще за Петра 1 стали
тікати з Росії, бо там
забороняли їм служити в церквах по старих
книгах, а крім того наказували
їм голити бороди. Тут, на території
Слобідського полку, постало
багато слобід старовірів-«розкольни-
ків». Селилися вони і на
передмісті кріпости св. Єлисавети, припису-
ючись до купців та міщан.
Старовіри були найзаможнішими куп-
цями.
Російський уряд організував
виклик людей з Польщі, даючи
«осадчим» щедрі нагороди:
землю, гроші, ранги. Населення зростало:
року 1760 на території
Новослобідського полку було вже 6.165 коза-
ків різних категорій." Хоч
становище слобожан було значно гірше,
ніж сербів, які користалися
різними привілеями, чимало українців
залишилося в Новій Сербії, як
обслуга сербів («джури»), ремісники
тощо. В 1762 році в Новій Сербії
було чужинців 1.815, а українців
— 2.438"
Загальний наслідок понад
ІО-літнього урядового експерименту
був сумний: чужинецькі
колонії не дали ні надійної військової охо-
рони, ні доброго сільського
господарства. У 1762 році загалом в Но-
вій Сербії та Слов'яносербії
було біля 3.000 душ чоловічої стагі, які
коштували державі великі суми
грошей. В самій Ноній Сербії дано
було на устаткування 109.053
рублів та річно видавано по 124.957
рублів. В Новослобідському
полку було 6.215 душ чоловіків, а з
українцями із Нової Сербії —
6.879, себто втроє більше, ніж чужин-
ців Нової Сербії, або вдвоє
більше, ніж Нової Сербії та Слов'яно-
сербії."'
Переведена в 1764 році ревізія
Нової Сербії та Слов'яносербії ви-
явила великі зловживання
чужинецької адміністрації, шахрайство,
непридатність сербських
поселенців, як військової заслони і т. п.
Наслідком цієї ревізії Нову
Сербію, Слов'яносербію та Слобідський
полк зліквідовано, а на їх
місце засновано Новоросійську губернію.
Вона охопила, крім території
чужинецьких колоній та Слобідського
полку, трикутник землі на
південному заході, між річками Інгулом
та Орлом і на сході —
Українську лінію фортець з широкою смугою
землі позад неї, де були ЗО
сотень Полтавського, Миргородського,
Лубенського та
Переяславського полків з селами, хуторами та 40.000
людности. Далі на сході
приєднано Бахмутський повіт, що належав
до Воронізької губернії.
Пізніше, 1770 року, до Новоросійської гу-
бернії приєднано велику площу
запорозьких земель, відділених но-
вою лінією фортець, що
простягалася від Дніпра, від Олександрівсь-
кої фортеці, до Озівського
моря і закінчувалась Петровською фор-
тецею."
Звичайно, не лише висновки
переведеної ревізії стали причиною
заснування нової губернії:
основна причина була в загальній політиці
Катерини II, яка старалась
знівелювати всі частини імперії, ігозбав-
ляючи їх будь-якої
незалежности. Першою скасована була Гетьман-
щина, другою — фактично —
Слобожанщина (офіційно в 1765 році
перетворена на
Українсько-Слобідську губернію), тепер черга
прий-
шла на Нову Сербію,
Слов'яносербію та Новослобідський полк.
Новоросійська губернія
поділилася на дві провінції: Єлисаветин-
ську, до якої відійшли Нова
Сербія та Новослобідський полк, і Кате-
ринославську, до якої
відійшли Слов'яносербія та землі поза Укра-
їнською лінією, а пізніше —
запорозькі землі на північ від нової,
Дніпровської лінії.
Бахмутський повіт увійшов як окрема адміні-
страційна одиниця.*"
На території Новоросійської
губернії поселено такі полки: в Єли-
саветинській провінції —
гусарські: Чорний та Жовтий (назви від
кольору уніформи);
Єлисаветградський пікінерський полк (перетво-
рений зі Слобідського);
пізніше додано ще два гусарські полки: Мол-
давський та Бузький. У
Катеринославській провінції були: Дніпров-
ський, Донецький та
Луганський шкіперські полки і Самарський
гусарський. В Бахмутському
повіті був Бахмутський гусарський
полк."*
Адміністрація
Новоросійської губернії являла собою дуже склад-
ну картину: цивільні установи
існували поруч з військовими і ком-
петенція їх не була точно
розмежована. Командири полків та пол-
кові й ротні канцелярії були в
той же час адміністраційними органа-
ми для невійськової людности,
але деякі категорії населення, як ста-
ровіри, були виключені з
компетенції військових командирів.
Головною метою
адміністрації було сприяти зростові населення
губернії, закликаючи людей з
Польщі, приймаючи втікачів із Запо-
ріжжя і навіть з Російської
імперії. Про це виразно сказано в мані-
фесті 1762 року, якій закликав
чужинців до Росії, і Наказ Катери-
ни II Комісії для складання
нових законів, 1767 року. Але жадний з
цих документів не розробляв
так докладно техніки виклику пересе-
ленців та організації
поселень, як «Плян заселення Новоросійської гу-
бернії», затверджений Сенатом
у 1764 році."* Цей «плян» охоплює все
життя країни, адміністрацію,
розподіл землі і закінчується освітою.
Він був діючим правом навіть
після скасування Новоросійської гу-
бернії та утворення
намісництва.
«Плян» складається з 8
розділів, з яких найважливіші два: про
систему розподілу землі та
про порядок заселення.
В основу розподілу землі
покладено неподільне спадкове воло-
діння певною дільницею.
Залежно від якости землі така дільниця
мала 26 або ЗО десятин.
Військовий за неї нічого не платив, але був
зобов'язаний службою; селянин
не служив у війську, але платив по-
датки. Крім селян діставали
землі і поміщики. Норма поміщицької
дільниці була не більше, як на
48 дворів, які поміщик повинен був
заселити протягом трьох
років; якщо він цього не зробив, землю від-
бирали до скарбу. Всі старшини
діставали рангові землі; якщо вони
заселили їх — земля
переходила у їх власність. Для поміщицького
володіння «плян» ставив
умовою постійне перебування власника в
Новоросійській губернії.
Якщо поміщик діставав посаду в іншому
місці, він мусів продати
комусь свою дільницю або повернути її скар-
бові.
Це обмеження дуже цікаве:
автори «пляну» хотіли створити
місцеве заможне
дворянство,"" яке не було б закритою кастою:
кож-
ний, хто виводив з Польщі
своїм коштом переселенців, діставав офі-
церську ранґу, а разом з тим і
дворянство. Таким чином у дворян-
ську масу постійно вливалися
нові елементи різного походження, бо
організатором переселення
міг бути кожний.
Наслідки поміщицької
колонізації в Єлисаветградській провінції
були такі: з «вельмож» дістали
землю тільки князь Щербатов та два
генерали; 75°/о поміщиків були
офіцери місцевих полків; серед них
були і сербські з Нової Сербії
та Слов'яносербії, і колишні україн-
ські старшини
Новослобідського полку; далі йшли лікарі,
цивільні
урядовці, духовенство, купці.
Тільки ї"/» припадало на- чужинців.
Інші умови були в
Катеринославській провінції, де серед старшини
Миргородського та
Полтавського полків були великі землевласники:
обозний Руновський мав 63.000
десятин, обозний Кочубей — 5.000
десятин."- Це пояснюється
почасти небезпекою, яка чекала на помі-
щика в Новоросійській
губернії: напади запорожців, поляків, татар.
Року 1769 татари зруйнували 50
слобід Єлисаветинської провінції
і багато людей і худоби
позабирали з собою. Населення було терори-
зоване, тому багато людей
повтікало до сусідніх губерній. Враження
від цього нападу татар було
таке, що в губернській канцелярії обмір-
ковувати проект переведення
людности південних рот Єлисаветград-
ського пікінерського полку до
північних, де населення 15-ти рот мож-
на було розмістити в 5-ох.
Бракувало людей і в Чорному та Жовтому
гусарських полках, і в
Катерининській провінції."'
Головну масу населення
Новоросійської губернії становили посе-
ленці — військові та
цивільні. Кожному чужинцеві давали без зво-
роту по ЗО рублів, українцям,
що приходили з Правобережної Укра-
їни, та запорожцям — по 12
рубтів, якщо записувався до військових
поселян, і по 6 руб-лів, якщо
записувався до скарбової слободи. Сіль-
ське населення було переважно
українське, але були серед нього й
чужинці: болгари, волохи,
молдавани, вірмени, греки і росіяни —
старообрядці та «однодвірці»,
що їх уряд селив по Українській лінії.
Чужинці селилися переважно
по містах, як купці, ремісники. Бу-
ли значні колонії греків на
форштадті, кріпости св. Єлисавети; там
було багато російських
купців-старообрядців, серед них значні ка-
піталісти, як Масленнікови,
Сенковські та інші, які налагодили торго-
вельні зв'язки з Туреччиною,
Францією."'. Вперше 1764 року дозво-
лено оселитися в
Новоросійській губернії жидам, які взяли на від-
куп експорт ременю."*
Успіх колонізації був дуже
значний. В Новоросійській губернії
наприкінці ц існування, в 1774
році, було коло 155.000 населення.
Приваблювало селян те, що тут
була мала панщина — дводенна, а
в разі будь-яких утисків
сусідні поміщики охоче приймали селян,
тому що від заселення
дільниці залежало чи залишиться вона в його
руках чи ні. А далі лежали
запорозькі «вольності», куди легко пере-
ходили незадоволені своїм
життям селяни.
Життя Новоросійської
губернії було бурхливе: впливало сусідство
з Правобережною Україною, де
безперервно протягом ЗО років трива-
ла боротьба, відома під назвою
гайдамаччини. Селянство відповідало
повстаннями проти кріпацтва,
що все зміцнювалося. З 1734 року пов-
стання охоплювали
Брацлавщину, Волинь, Київщину, Поділля. Піс-
ля невдач ватажки-гайдамаки
тікали на Запоріжжя та в Новоросій-
ську губернію, там збирали
нові загони і знову йшли до Польщі. Чи-
мало ватажків походило з
Новоросійської губернії."*
З самого початку створення
Новоросійської губернії всі козацькі
полки на її території
переформовано на регулярні пікінерські полки.
Старшина дістала офіцерські
ранги, а козаки приймалися до тих пол-
ків рядовиками. Щоб позбутися
панщини, записувалися до пікінерів
нижчі шари суспільства:
селяни, ігідпомічники, але виборні козаки
рішуче відмовлялися від
«пікінерного вербунку» і тільки під жор-
стоким примусом*"
записувалися в пікінери.
Привід до вияву
незадоволення давали накази депутатам в Комі-
сії для складання нових
законів. Козаки сотень, що перейшли з Мир-
городського полку, а саме
Кременчуцької та Власовської, відмовля-
лися спільно з пікінерами
Дніпровського полку, до якого були при-
писані, брати участь в обранні
депутата та в складанні наказу. Вони
потай від начальства обрали
своїх депутатів: від Кременчуцької
сотні — козака Кочконога, а
від Кременчука та Власівки — значко-
вого товариша Денисова
(Денисенка). Козаки написали накази депу-
татам, в яких ставили вимогу
привернення козацького стану. В Ко-
місії звернули увагу на
незаконне обрання депутатів. Денисова за-
арештовано, а Кочконог не
з'явився до Комісії."' Денисову пощасти-
ло втекти з-під варти і
з'явитися з депутатом лубенського шляхет-
ства, Г. Полетикою, та козаками
Слобожанщини і з пікінерами Єли-
саветградського полку.
Депутат Єлисаветградського полку подав
супліку Катерині II з
проханням привернути козаччину."'
Криваве повстання на
Правобережній Україні 1768 року — «Колі-
ївщина» — знайшло відгуки на
Запоріжжі та в Новоросійській губер-
нії. З цим рухом зв'язаний
«бунт пікінерів» 1769 року. Почався він у
Царицинській сотні
Донецького полку з того, що депутат Донецького
полку Тимченко відмовився йти
на війну з Туреччиною. Його підтри-
мали Дніпровський та
Донецький пікінерські полки. Козаки
з гетьманських полків
переходили на бік повстанців. Спроби прибо-
ркати повстання були невдалі.
Велика група запорожців прийшла на
допомогу повстанцям і довгий
час панувала над Ореллю. На початку
1770 року реґулярні війська з
донськими козаками виступили проти
пікінерів і оточили їх.
Ватажків повстання після жорстоких кату-
вань забито і тіла їх «таскали
по селах для остраху іншим». Багатьох
заслано на Сибір на вічні
каторжні роботи."' Так постраждала Пів-
денна Україна від знищення
козацького ладу.
В останніх роках існування
Запорізької Січі боротьба її з Новоро-
сійською губернією набула
характеру постійної війни. Крок за кро-
ком захоплювалися запорізькі
землі, просувалися поселення в степи.
Запорожці руйнували ці
поселення і забирали до своїх «вольностей»
людей та худобу. Пікінери,
цілими селами переходили до запорожців.
Німецький мандрівник Й.
ґюльденпітедт у своїх записках про Пів-
денну Україну року 1774 писав,
що багато пікінерських слобід пов-
ністю перейшли до
запорожців;вінназивавЗелену,Жовту,Кам'янку,
Верблюжку та інші. Відзначав
він ще цікаву рису; переходили ігікі-
нери не з примусу, а
добровільно, а з другого боку — запорожці заби-
рали до себе тільки населення
українських слобід, не торкаючи ро-
сійських («москалів», як
називав їх Й. ґюльденпітедт)."*
В наслідок
Кучук-Кайнарджинського миру переведено новий
адміністраційний розподіл
Південної України. Засновано Озівську
губернію, до якої відійшли
Лівобережна частина Новоросійської гу-
бернії, землі Війська
Донського, Кинбурн з його околицями і Бахмут-
ський повіт. Решта території
Новоросійської губернії залишилася
ігід старою назвою —
«Новоросійська губернія».
ЗАПОРІЖЖЯ УЧАСТЬ ЗАПОРІЖЖЯ В ПОЛІТИЧНИХ СПРАВАХ ГЕТЬМАНЩИНИ
Запоріжця до
повстання Богдана Хмельницького було тісно зв'я-
зане з козаччиною і являло
собою головний осередок, з якого виходи-
ли політичні почини. За
Богдана Хмельницького воно втратило по-
літичне значення. .В Січі
стояли тільки невеликі залоги козаків під
проводом кошового отамана,
якого призначав гетьман. Характери-
стично, що в 1654 році, коли
відбувалася присяга'Москві, Хмельниць-
кий не вважав за потрібне
привести до присяги запорожців тому, що
вони «люди маленькі*.
Але Запоріжжя почало
відігравати значну ролю в загальному
житті Украйні, і сюди
сходилися опозиційні елементи, незадоволені
політикою гетьманів.
Хмельницький міг своєю твердою рукою трима-
ти порядок на Запоріжжі, але
після його смерти, коли почалася бо-
ротьба за булаву і обраний був
Іван Виговський, запорожці виступили
з протестом: чому їх не
покликали до обрання гетьмана. Кошовий ота-
ман Яків Барабаш звернувся до
Москви з доносом на Виговського. Йо-
го підтримав Полтавський
полковник Мартин Пушкар. Москва, яка
завжди розпалювала соціяльні
суперечки в Україні, поспішала під-
тримати всякого роду опозицію
проти старшини. Тому підтримувала
вона і Запоріжжя, яке
виступало проти гетьмана-«ляха», що потурав
старшині. Що далі йшло
соціяльне розбиття України, то більше вису-
валося Запоріжжя на керівне
місце і часто відігравало при цьому ве-
ґатевну ролю, виступаючи на
боці Москви проти власної старшини.
Проте, на Запоріжжі ве було
сталої орієнтації і політика його по-
стійно хиталася. Контакт з
Москвою не всіх задовольняв, навпаки
він викликав обурення тієї
частини козаків, які ставилися вороже до
політики Москви й розуміли
небезпеку її для України. На Запоріж^
існувала протилежна
орієнтація, а саме — на допомогу Криму та Ту-
реччини. Тому під час боротьби
Дорошенка з Польщею запорожці
виставили проти нього
молодого писаря Петра Суховія (Суховієнка),
якого підтримували татари, і
вів проголосив себе гетьманом під про-
текторатом Криму.
Типовим представником
Запоріжжя другої половини XVII ст. був
Іван Сірко, що кілька разів
був кошовим отаманом. Він був талано-
витим стратегом, полководцем,
але як дипломат завдав багато шкоди
справі визволення України і в
критичні моменти нищив її успіхи. На-
падом на Крим в часі
Конотопської перемоги він примусив татар по-
кинути Виговського і тим
позбавив його помочі союзників-татар.
Сірко повторив цей маневр 1667
року під час облоги Дорошенком Пгд-
гайців, де засів Ян Собеський:
нападом на Перекоп Сірко примусив та-
тар зрадити Дорошенка.
Наслідком цієї зради була капітуляція Доро-
шенка, Це не перешкодило в 1669
році Сіркові перейти на бік Доро-
шенка. А служачи інтересам
Москви, він того ж року побив відділ
татар, що служили Дорошенкові.
Така «хитка» політика Сірка від-
штовхнула навіть Москву від
нього, і після того, як Сірко виставив
свою кандидатуру на гетьмана,
його заарештовано і заслано на Сибір.
Правда, звідти його незабаром
звільнили, і він продовжував свою
деструктивну й згубну ролю на
Запоріжжі, де завжди знаходив при-
хильників. Помер він у 1680
році."'
Андрусівське перемир'я 1667
року поставило Запоріжжя під
спільний протекторат Польщі
та Москви, але фактично Запоріжжя
залишалося незалежним. Так
само було, коли після підписання «віч-
ного миру» Москви з Польщею
року 1686 віддано Запоріжжя в під-
данство Москві: це підданство
мало тільки номінальний характер і
Запоріжжя вело свою власну
політику.
За гетьманування Мазепи
Запоріжжя, під проводом кошового
Гордієнка, стало в опозицію до
гетьмана, бо запорожці противилися
політиці Мазепи в соціяльних
питаннях і в питаннях відносно Мос-
кви. Кость Гордієнко, людина
освічена, принципова, був твердим
противником союзу з Москвою.
Після переходу Мазепи до шведів
Гордієнко, не зважаючи на
особисті розходження з гетьманом Мазе-
пою, перейшов до Карла XII,
привівши з собою 8.000 козаків. Це мало
величезне значення, піднісши
повстання Мазепи в очах народу і за-
безпечивши гетьмана значною
військовою силою.
Внаслідок приєднання
запорожців до Мазепи повстали майже
ввесь Полтавський полк,
завжди тісно зв'язаний з Запоріжжям, ча-
стина Слобожанщини та
Правобережної України. До запорожців
пристали: Переволочна,
Келеберда, Нехвороща, Маячка, Нові Сан-
жари та ін. Кость Гордієнко
розсилав листи всюди, де міг знайти
підтримку, і закликав
українців приєднуватися до шведів. Щоб «до
бунта не допускать», Петро
відрядив на Полтавщину три драгунсь-
ких полки і козаків із
Стародубського та Ніженського полків.
До Січі прибуло посольство
від Миргородського полковника Д.
Апостола, щоб підняти козаків
проти Гордієнка. Це їм не вдалося.
Проте, настрій серед
запорожців не був однаковий, і Гордієнко мав
там багато противників, які на
початку квітня 1709 року обрали ко-
шовим Сорочинського. Але
Москва на цьому програла: новий кошо-
вий належав до кримської
орієнтації, ворожої Москві."'
Тоді Петро вирішив знищити
Запоріжжя. Три полки під командою
полковника Яковлева спалили
Келеберду, 18 квітня здобули Пере-
волочну, зруйнували замок і
порубали з тисяча запорожців, а багато
6с потонуло в річках. Знищено
було Старий і Новий Кодак. II травня
було взято і зруйновано
Січ."' Нелюдську жорстокість проявили
москалі, катуючи запорожців,
глумлячись навіть над покійниками,
яких викопували з могил. Все
це свідчить, що тут мала місце помста
лютого ворога. Але — на кому
метався він? На тих запорожцях, які
не пішли до шведів!
Гордієнко з козаками ввесь
час був із Мазепою, брав участь в Пол-
тавській баталії, відступав
до Бендер і залишився при гетьманові Пи-
липі Орликові. Запорожці
брали участь у 1711 році в невдалому по-
хода на Правобережну Україну,
а після того пішли «під татарську
протекцію» і заснували Січ в
Олешках.*"
ЗАПОРОЖЦІ ПІД "ТАТАРСЬКОЮ ПРОТЕКЦІЄЮ"
В другій половині XVII ст.
границі запорозьких володінь, їхні
«вольності» були більш-менш
оформлені. В універсалі Богдана
Хмельницького 15 січня 1655 року
зазначено північні границі на під-
ставі жалуваної грамоти
короля (Їтефана Баторія: від Терехтемирова
Дніпром до Чигирина; в
договорі 1696 року границя покладена по ріці
Тясмин; в Карловицькій угоді
1699 року границя зазначена по течії
ріки Синюхи."* Ці границі не
зустрічали офіційного заперечення
збоку Гетьманщини і збоку
Московщини.
Прутський мир 1711 року змінив
ситуацію: Туреччина дістала
територію, північна межа якої
проходила течією Орелі, Дніпром до
Крилова і простою лінією до
Синюхи. Так територія, яку запорожці
вважали за свою, опинилася під
владою Туреччини."* Не зважаючи
на це, запорожці не
наважувалися повернутися на свої землі, а си-
діли біля Олешок. Час від часу
зверталися вони до російського уряду
з проханням дозволити їм
повернутися на свої землі і «сісти» так
кошем. Російсокий уряд дав
дозвіл повернутися .тільки окремим ко-
закам, «якщо вони розуміють
свою провину», і мешкати там, де вони
народилися, а оселитися їм у
Старій Січі як своїм підданим не дозво-
лив, бо ті землі належали
Туреччині."'
1728 року запорожці перейшли
над ріку Чортомлик і, не діставши
знову санкції російського
уряду, року 1730 повернулися під татар-
ську протекцію й оселилися
над рікою. Кам'янкою.
Треба мати на увазі
соціяльні та економічні умови, які оформи-
лися в кінці XVII стол. В Січі
перебували правляча верхівка козацт-
ва — Кіш і власне військо —
січовики. Крім бойового п'ястука —
Січі з ЇЇ куренями, значна
частина козаків оселялася на «вольностях»,
де мала свої
хутори-«зимовники» і худобу. Тоді, як у Січі не
було
жінок, по хуторах мешкали й
козаки з родинами. Мали вони свою
місцеву адміністрацію, а
землі.їх поділялися на райони — «паланки».
В другій половині XVII ст.
населення «вольностей» зростало. Сюди
тікали з цілої України —
Лівобережної та Правобережної — селяни,
рятуючись від злиднів, від
повинностей, від панського гніту. Одні
ставали козаками, інші —
наймитами, треті осідали слободами й жили
вільними селянами, виконуючи
тільки певні обов'язки супроти вій-
ська
У 1709 роціі коли Гордієнко
прийшов до Мазепи, з'явилися й січо-
вики, а козаки та селяни
паланок залишилися в степах. Козак Пол-
тавського полку Ковальчук, що
був на Запоріжжі, переказував, що
в степу залишилися «многие
тьісячи людей» у той час, як в Олешках
було не більше як півтори
тисячі людей."' Зв'язок між тими і іншими
не поривався.'"
Життя під татарською
протекцією було тяжке. Піскуваті землі
Олешок не давали можливости
плекати худобу; запорожці не мали
права ловити рибу в Криму.
Право брати сіль в озерах не давало
прибутку, бо запорожці
позбавлені були права торгівлі; в Криму та
Очакові, в той же час і в Січі,
мали право торгувати всі, хто бажав;
залишалися самі перевози на
Дніпрі та Возі, де вони брали мито. Що
далі, то життя ставало тяжчим:
татари посилали на земляні роботі'
козаки мусіли брати участь в
татарських походах.
ПОВЕРНЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ НА ЗАПОРІЖЖЯ
Становище змінилося, коли 1731
року Київський генерал-губер-
натор граф Вейсбах розпочав
будувати Українську лінію. На будову
та охорону цієї лінії не
вистачало людей, і Вейсбах почав переговори
з запорожцями, пропонуючи їм
перейти на старі місця. Проте, цар-
ський уряд довгий час
зволікав із згодою і дав її лише під загрозою,
що запорожці можуть виступити
у війні в Польщі за королівський
престіл, підтримуючи ворожого
Росії кандидата, Станіслава Лещин-
ського.
Нарешті запорожці перейшли
над ріку Підпільну, притоку Дніпра, і
заснували там Нову Січ.
Зробили це вони всупереч пересторогам
Пилипа Орлика, який
переконував Їх не переходити «під протекцію»
Росії. Але запорожці обрали
нового кошового. Малашевича, і під цю
протекцію все ж перейшли. По
суті територія, на яку перейшли за-
порожці, не належала Росії, а
за Прутським миром була турецька,
але вони цьому не надавали
значення. У переговорах з графом Вейс-
бахом запорожці заявили, що
«земля по нас весьма принадлежиг»
і «заподлинно с нами
последует», себто — земля ця переходить з
ними до того володаря, владу
якого визнали вони, власники землі.
Це була своєрідна форма
комендації, зформульована в Січі.
Перейшли запорожці над
Підпільну, не дочекавшись формаль-
ного договору з російським
урядом. Мали грамоту цариці Анни
в неясних виразах про
«милість», «забуття провин». Пертрактація
з графом Вейсбахом не мала
правного характеру. Була «супліка»
запорожців цариці Анні року
1735, в якій знову твердилось, що
земля, на якій вони сіли,
завжди належала Військові.
В щй непевності — браку
договору — полягала одна з причин
дальших подій: запорожці були
переконані, що вони дістали всі
свої «вольності»:
самоврядування, суд, податки, права на землі, з
якими перейшли над Підпільну,
а російський уряд трактував їх
повернення, як вступ до
підданства."*
Становище запорожців
погірщало, коли року 1738 укладено між
Росією і Туреччиною
Білгородський трактат, а 1740 року «Інструмент-
уточнив цей договір. Земля,
яку запорожці вважали за свою і яка за
Прутським договором відійшла
до Туреччини, знову стала власністю
РОСІЇ. Не зважаючи на це,
протягом перших років усе залишилося
по-старому. Час від часу різні
комісії підтверджували границі запо-
розьких володінь: так, року 1745
польські, російські та запорізькі
представники встановили
кордон Запоріжжя і Польщі на підставі
грамоти Стефана Баторія. Року
1746, в зв'язку з конфліктом із ДОН-
ськими козаками встановлено
східній кордон по ріці Калміюсові та
Калці."* Здавалося, що
накреслювалось спокійне володіння землея».
В угоді з російським урядом
зазначено, що запорожці визнають
себе підданими цариці, що
підлягають владі Київського генерал-
губернатора, російського
генерала, і дістають щороку 2в.000 кар-
бованців платні від скарбу.
Року 1750 Запоріжжя було передане.
з поновленням гетьманату, до
відомства гетьмана Розумовського,
але залишалася також влада
Київського генерал-губернатора. За-
поріжжя дістало свої
«вольності»-землі та внутрішню автономію.
Внутрішній лад Запоріжжя
доби Нової Січі зазнав у всіх галузях
життя значних змін,
порівнюючи з XVII ст. Вже в XVIII ст. не можна
було спостерігати того
братерства, рівноправности, про які писали
дослідники XIX ст. — А.
Скальковський і навіть Д. Яворницький.
Уже в XVII ст. існувало глибоке
розшарування козацтва; початок
цього розшарування йде до XVI
ст. З бігом часу ця диференціяція
поглиблювалася.
Повернувшись під «російську
протекцію», запорожці заснували
Нову Січ над рікою Підпільною.
Там спорудили вони укріплене місто,
де перебував Кіш, де були
розташовані курені — військові об'єд-
нання, завжди готові до
виступу на війну. Куренів було в XVIII с».
38; кожний курінь мав своє,
спільне для всіх членів куреня, помеш-
кання — великий
одноповерховий будинок. Там мешкали козаки
там діставали вони їжу за
рахунок Війська.'"
Управління Нової Січі,
згідно з традицією, належало Військовій
Раді, яку скликалося в Січі в
міру потреби, але обов'язково на Різдво.
Тоді обирала Рада на рік всю
старшину: кошового отамана, судди},
писаря, осаула, довбиша.
Кошовий отаман мав дуже
велику владу, але, втрачаючи її з
часом в користь російського
командування, він зберігав необмежену
^ладу супроти козацтва. Він
був найвищий воєначальник, суддя,
адміністратор; він
репрезентував Запоріжжя в стосунках з російсь-
ким урядом і в дипломатичних
справах з Кримом, Польщею. Під
час походів влада його була
диктаторська, і вів мав право карати
смертю. Протягом 1734-1775 років
існування Нової Січі була тен-
денція обирати тих самих осіб
на другий, третій рік. Так, Петро
Калігишевський, з невеликою
перервою, був кошовим отаманом
десять років — з 1765 по 1775
рік."'
Друге місце в Новій Січі
займав писар, який провадив усе листу-
вання, відав архівом,
скріплював своїм підписом документи. Суддя
відав судом і у відсутності
отамана був його заступником. Осаул
був адьютантом отамана,
виконував судові вироки, був начальником
команд, що пильнували порядку.
Довбиш відав військовими клей-
нодами, виконував
розпорядження військової канцелярії та суду;
пушкар завідував
артилеріею-«гарматою» та в'язницею; товмач був
перекладачем; «кантаржей»
відав збором мита, військовими мірами
та вагою."*
Старшина, яка відслужила
свою каденцію і не була обрана знову,
не зливалася з загальною
козацькою масою — вона мала вплив
на справи, входячи до
неофіційної «Старшинської Ради», яка була
постійною Радою при отамані
та іншій старшині. Ця «абшитована»
старшина мала назву
«отаманія» або — «старики». З бігом часу Стар-
шинська Рада набувала чимраз
більшого значення, впливаючи й на
діючу старшину та на
Військову Раду.""
Згідно з традицією та правом
у Військовій Раді та у виборах стар-
шини брали участь всі козаки
без вийнятку — і заможні, і «сірома».
Вибори були прямі; участь
брали лише присутні козаки, які криком
висловлювали свою волю.
По куренях на сходинах
обирали курінну старшину. Курінний
отаман мав таку ж силу в
курені, як кошовий у війську. Біля курін-
ного отамана стояла теж
обрана старшина.
Уся територія Війська була
поділена на паланки: в центрі кож-
ної паланки було невелике
укріплення. Спочатку було 5 паланок:
Кодацька, Бугогардовська,
Інгульська, Протовчанська та Самарська.
Але згодом, в залежності від
збільшення населення, зорганізовано
нові паланки: Орельську,
Личаківську, Прогноїнську, Барвіностін-
ювську, Макарівську,
Калміюську. На чолі паланки стояв паланко-
вий полковник із старшиною.
Паланкового полковника призначав
кошовий отаман, можливо тому,
що годі було переводити вибори в
паланках."*
Населення паланок у значній
мірі складалося з козаків, які мали
свої «зимовники»; багато з них
вели значне господарство, мали ху-
добу, коней, млини, пасіки
тощо. Серед них були одружені, що не до-
зволялося в Січі. Всі ці
козаки, а також ті, що відбували різного роду
служби: на кордонах,
переправах, митницях тощо — фактично були
позбавлені можливости брати
участь у виборах, і на практиці демо-
кратична засада — право всіх
козаків обирати старшину — обмежу-
валася тими козаками, що
перебували в Січі, в куренях.
Кошова старшина
розпоряджала військовими фінансами. До
скарбу надходили податки від
запорозького населення, збори з тор-
гівлі, шинків, крамниць,
перевозів, прибутки з військових «зимів-
ників».
Прибутки від митниць
розподіляли так: дві третини брала кошова
старшина, а одну — паланкова.
У цій «відомості» вражає
лев'яча доля грошей, що її брала стар-
шина. Очевидно, платні не
вистачало на всіх і тоді позбавляли пайки
тих, хто одержував мало. За
таким же принципом розподіляли хліб-
не «жалування», що його давав
російський уряд.
Звичайно, також лев'яча доля
військової здобичі припадала
старшині. Вона одержувала
значну частку сконфіскованого за різні
злочини майна, наприклад —
після повстань тощо."'
Але не ці джерела творили
головне багатство старшини: дійсним
його джерелом у XVIII ст. було
власне господарство та участь г
торгівлі.
Головною формою
землеволодіння на Запоріжжі був «зимівник»
— так називали хутори.
Зимівник засновували козаки на військовій
землі, з дозволу коша, але
згодом ця земля ставала власністю тих ко-
заків. Зимівники були різного
типу. Первісною формою була ма-
ленька хатка — халупа, часто
— землянка, в якій .перебував козак
узимку. Там була й повітка на
худобу. Згодом зимівники розширю-
їсться: в них плекають
великі стада худоби, табуни коней, отар»
евець- На допомогу власникові
хутора з'являються наймити, здебіль-
шого — по одному, але бували
хутори з кількома наймитами і «госпо-
даремк-управителем. Так було в
зимівниках Калнишевського ті
інших.
Наприкінці існування Січі
зимівників було декілька тисяч, ї
Самарській паланці було їх,
наприклад, 725. На 597 зимівників булс
1043 робітники."" Звичайно,
кожний козак діставав право на засну-
вання лише одного зимівника,
але Калнишевський мав 7, Глоба — 3."
Змінювався і вигляд
багатого зимівника; в зимівнику Калнишев-
ського стояли будинки на
кілька покоїв, з стінами, вкритими шпа-
лерами; в них були гарні меблі,
шафи, портрети, килими, дорогий
посуд, канделябри тощо.
Наймитам призначалось окремі хати. Були
стайні, кошари, млини.
Про розмір скотарства
свідчать цифри пограбованого татарами
майна та деякі факти з продажу
худоби, а особливо — реєстри скон-
фіскованого майна старшин та
козаків під час руйнування Січі в 1775
році. Калнишевський мав 15.880
голів худоби і в тому числі 639
коней."' Коні
Калнишевського славилися своєю породою, і до
нього
часто зверталися покупці.
Року 1769, наприклад, він продав орлов-
ським купцям 250 коней. Якщо
вони коштували по 15 карбованців,
то це становило б суму в 3.750
карбованців, але добрий кінь кошту-
вав 25 карбованців і
більше."* А того ж року татари забрали у нього
600 коней. Року 1775 продав
Калнишевський татарам 14.000 штук
овець по 2 карбованці за штуку,
себто на суму 28.000 карбованців."^
Писар Глоба мав 13.774 голови
худоби, старшина Гараджа —
2.910 голів, Нагай — 2.551.^
Величезні скотарські господарства на-
лежали й іншій старшині: у
полковника Ковпака татари забрали
1.627 коней та різної худоби; у
одного козака (ім'я невідоме) забрали
250 коней та 5.000 овець."*
Таким чином, великі
скотарські господарства мала не тільки
старшина, але й рядові козаки.
Коні, воли, вівці були предметом
експорту на ринки
Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної
України, Шльонську, ДанціГу.
Пруська кіннота ремонтувалася за-
порізькими кіньми.'"
У XVIII ст. в господарстві
Запоріжжя помічається нове явище:
тоді як у XVII ст. Запоріжжя жило
імпортним хлібом — про що
завжди казали запорожці — то
після повороту в 1734 році почи-
нають вони займатися
хліборобством. У їхніх господарствах були
плуги різних систем, борони,
коси. На токах стояли скирти хліба.
Сіяли хліб не тільки для
власного вжитку, але й на продаж, головним
чином до Криму. У зимівниках
Каплуна, Шморгуна, Ковпака, Глоби,
Калнишевського збирали
3.000—5.000 пудів хліба."'
Велике значення для
економіки Запоріжжя мало рибальство.
Кіш розподіляв по льосах
місця рибної ловлі — на Дніпрі, Возі,
Калміюсові, на Озівському
морі. Власники рибальського знаряддя
мали у своїх ватагах найманих
робітників, серед них козаків і сто-
ронніх людей; на кожному
промислі було 12-15 наймитів."'
Такий же характер мало
здобування соли та достава п. При
розмірі цієї торгівлі
свідчить такий приклад: 1746 року на Лівобе-
режну Україну возили сіль
п'ятьма тисячами пароволових возів.
Чумацькі валки з Запоріжжя
доходили до Росії, Польщі, Молдавії,
Криму. Возили вони також
збіжжя, сіль, тютюн, рибу. Серед чума-
ків були хазяїни, що їздили
самі одною-двома «мажами» — великими
возами, але були й такі, що
володіли кількома десятками «маж» та
висилали з ними
наймитів-молодиків. Наприклад, козак Голуб мав
24 вози, Натикач та Рябий — II,
Гаркуша — 44 кінні вози."'
• У самій Січі, на її
форштадті, був великий базар з рядами крам-
ниць, які належали Кошеві або
куреням. В цих крамницях торгували
козаки та чужинці. Січовий
базар був осередком транзитної торгівлі.
До Підпільної доходили судна,
навантажені різноманітним крамом,
з Туреччини, Греції — з
винами, кавою, оливою, солодощами, тка-
нинами. Були базари і в інших
містах.
Ще більше значення мала
торгівля продуктами власного госпо-
дарства: хлібс^м, шкірою,
маслом, салом тощо."*
Цілком зрозуміло, що,
наслідком участи старшини в торгівлі, в
її руках зосереджувались
значні грошові суми. Під час конфіскації
майна запорізької старшини у
Калнишевського знайдено золота та
срібла на 42.520 рублів 95
копійок, у писаря Глоби — на 27.648 рублів.
Крім того у Калнишевського
знайдено обліків на 8.988 рублів. Всі ці
гроші були в різних валютах.
Глоба мав боргових розписок на 5.618
Рублів. Багато готівки мав
дехто з козаків: Потапенко — 4.000 рублів,
Так у Запоріжжі творилася
могутня з кожного погляду верхівка
старшина, яка зосередила в
своїх руках значні матері-
яльйі багатства, займала
провідні пости і тримала в своїх руках
До старшини приєднувалися
заможні козаки. Поруч з цією
аристократією стояла маса
козаків — «сіроми», «голоти», яка не мала
нічого, крім сорочки на тілі.
Частина «голоти» мешкала в самій Січі,
Уревях., на утриманні Коша, а
більша частина мешкала поза
cіччю, працювала як наймити у
зимівниках, на промислах, в чу-
мацьких валках. Платню
наймити одержували почасти грішми, але
головним чином натурою.
Наймити, яких називали
«молодиками», в той же час рахувалися
в куренях і в разі війни
виступали в похід, як козаки."'
війни у XVIII ст. бували рідко і
не приносили такого збагачення,
як у XVII ст., коли після кожного
наскоку козаки «вкривали шляхи
оксамитом». Залишалася
злиденна допомога Коша (сучасники роз-
™°'^•™1 ЩО курінні кухарі
варили саму тільки саламаху). Головним
Джерелом існування
козаків-сіроми була праця. Цілком зрозуміло,
ЩО у сіроми заможне життя
старшини, «отаманії», та деяких замож-
них козаків викликало
заздрість, яку посилювала свідомість про
рівноправність усіх
козаків." Не можна нехтувати психологією ко-
^?^^- Ц^ були люди, що вже раз у
житті, а дехто й кілька разів,
"^*™ відякогось пана —
лівобережного чи правобережного. Тікали
на Запоріжжя, щоб не робити на
панів, бо чули, що там, на Запо-
ріжці, життя без панів, що там
— «воля». І ось для того, щоб жити
«по-ліодському», треба знову
ставати до праці —чи то на військо,
чи ва старшину, того ж таки
пана, який одягається пишно, має
золоту зброю, господарство,
табуни коней."'
-загрозливим симптомом того,
що в соціальному відношенні на
поріжжі у 50-их і 60-их роках XVIII
ст. не все було гаразд, була
Чротня, зустрічна хвиля
втікачів, які з Запоріжжя йшли до
воросіиської губернії на
новозасновувані «слободи». На це вказує
я про заселення», який
встановлював запорожцям премію —
по її рублів. На це вказують
офіційні акти про значний відсоток по-
озаків, що перейшли з
Запоріжжя. Багато тікало також
на землі донських козаків."
Цих умов недоцінювали
старші історики Запоріжжя, як А.
Скальковський та Д.
Яворницький-Еварницький. Бо ці умовини
свідчать, що не могло бути на
Запоріжжі ні едности, ні братерства,
не могло бути й
«монолітности». А якщо цього не було, то не виклю-
чені були і всякого роду
внутрішні заворушення та боротьба, яка
підточувала ввесь організм
Нової Січі.""
Козаками не обмежувалося
населення «вольностей». З давніх
часів частина його не була
покозачена; це були селяни посполиті, що
мешкали в слободах. Деякі
слобода були виключно посполиті, а знач-
на частина слобід мала мішане
населення: були в них і козаки —
переважно родинні, одружені —
були й посполиті. Обидві частини
мали своє осібне управління,
своїх отаманів, які безпосередньо під-
лягали паланковому
начальству. Посполиті виконували різні нату-
ральні повинності, служили
наймитами в зимівниках, у війську,
косили сіно, давали підводи,
платили певні податки. Всі ці обов'язки
були менші, ніж в інших
частинах України, і до Запоріжжя тікали
посполиті з усіх країн. Кіш, за
Нової Січі, в своїй новій економічній
політиці, прагнучи мати
незалежне від Росії становище, сприяв
збільшенню слобід. Особливо
за останні два десятиліття, коли точи-
лося змагання з російським
урядом за землі: обидва сусіди стара-
лися якомога скоріше й
рясніше залюднити прикордонні землі.
П. Калнишевський дуже добре
розумів вагу заселення Запорозь-
ких «вольностей» та заведення
власного хліборобства. Переселенців
між Тором та Ізюмом було так
багато, що засновано нову, Барвіно-
стінківську паланку."' Того
ж року Калнишевський наказав заселити
землі понад Дніпром біля
порогів, бо йшли чутки, що там буде осе-
лений Самарський гусарський
полк. 1772 року Калнишевський
наказав селити вихідців з
Правобережної України слободами біля
гирла Вересніговатої, над
річкою Інгульцем, «щоб сторонні не мали
можливости влазити до тих
місць»."*