УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОЗАЦЬКІЙ ДОБІ -частина2
БОРОТЬБА РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ З «ВОЛЬНОСТЯМИ. ЗАПОРІЖЖЯ
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ЗАХІДНЯ УКРАЇНА
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ РУЇНИ
КОЗАЦТВО НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ТА ПИЛИП ОРЛИК
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ
Клясові та соціяльні
протиріччя на Запоріжжі, про які була мова,
виявлялися в низці повстань
нижчих шарів козацтва проти старшини.
Не абияку ролю в цих
повстаннях, як постійний фермент, відігравали
втікачі з Правобережної
України. В 1730-их роках закінчувався
термін «слобід», якими
заохочували польські пани селян з Лівобе-
режжя залюднювати землі
Правобережної України, що були вилюд-
нілими після Прутського
походу.
Запровадження кріпацтва по
закінченні пільгових років викли-
кало ряд т. зв. гайдамацьких
повстань. Невдача першого повстання
1734 року спричинила втечу
гайдамаків на Лівобережну Україну,
переважно на Запоріжжя. З того
часу Запоріжжя стало свого роду
школою, де нові повстанці
проходили військовий вишкіл і знову
йшли на Правобережжя. З того
часу і до кінця 60-их років на Пра-
вобережжі не припинялися
гайдамацькі розрухи то набуваючи біль-
шої сили, то завмираючи
тимчасово. На Запоріжжі були обопільні
впливи: і гайдамаків, що несли
запал та революційне піднесення бо-
ротьби, і запорожців, що
давали нові кадри вишколених борців.
Останнє найбільше
повстання, 1768 року — Коліївщина — було
тісно зв'язане з Запоріжжям,
звідки вийшли головні ватажки пов-
стання: Максим Залізняк,
Микита Швачка, Семен Неживий. Росій-
ський уряд знав добре про цей
зв язок і загострив свою пильність;
він надсилав свої залоги для
боротьби з гайдамаками і суворо карав
запорозьку старшину за
недостатню рішучість у переслідуванні
гайдамаків. Старшина
опинилася поміж двох вогнів: сірома була
особливо зв'язана з
гайдамаками, а російський уряд натискав на за-
порозьку старшину, щоб
виловлювала гайдамаків. Жорстокі кари на
гайдамаків збільшували серед
сіроми бажання помсти.™
Повстання проти старшини
почалося 1749 року: коло 3.000 сіромах
зібралися в день виборів на
Січі, скинули старшину і обрали свою.
Але незабаром воно було
приборкане."'
Після того на Запоріжжі
заколоти не припинялися: року 1754 —
повстання в Калміюській
паланці,'"1758 року — в Самарській, в 1759
— Бугогардській, 1761 році — в
Кодацькій паланці, в селі Каменсь-
кому."*
Найбільше щодо сили і
кількости учасників вибухло повстання
на Різдво 1768 року в Січі, під
час перевиборів старшини. Воно було
зв'язане з Коліївщиною, участь
в якій брало багато запорозької сі-
роми, тоді як старшина вживала
всіх заходів для ліквідації повстан-
ня.*" 1768 року сіромахи
примусили новообрану старшину, з Кални-
шевським на чолі, тікати, і два
дні панували в Січі, пограбувавши
старшинські будинки і
здобувши архів. Але прийшли російські
війська з артилерією — і
повстанці повтікали. Значну частину їх
арештували й судили. На суді
виявилося, що повстанці мали певні
пляни: захопивши артилерію та
гроші Війська, вони хотіли пода-
тися до Туреччини.""
Повстання 1768 року було
пов'язане з рядом інших заворушень,
особливо з повстанням
пікінерських полків — Дніпровського та До-
нецького. Маси запорожців
підтримали повстанців-пікінерів, і до
Запоріжжя тікали пікінери,
коли повстання було здушене. Творився
тісний зв'язок революційних
елементів Запоріжжя та Новоросійсь-
кої губернії.'"
Заворушення не припинялися
й після поразки 1768 року: вони
перенеслися на паланки і
вибухали в різних місцях Запоріжжя.
Особливо багато заворушень
зв'язано з війною з Туреччиною.
На початку грудня 1769 року
вибухло повстання в Корсунському
курені, яке кошова влада не
могла приборкати кілька місяців, го-
ловні сили запорожців з
Калнишевським були на війні. Заступник
кошового, суддя Тимофіїв,
скаржився Калнишевському у вересні
1770 року: «такая республіка, що
нехай тільки Бог поможе, і тому
правління дуже тяжке»."*
Частина козаків
відмовлялася йти на війну, а ті козаки, що були
на війні, повставали проти
старшини. Року 1771 зчинився заколот
проти полковника Порохні.
Полковник Ковпак примушений був ті-
кати з-під Кінбурна від своїх
козаків. Повставали проти своєї стар-
шини і запорозькі козаки
Дунайської фльотилії в 1771-1774 роках.
В той же час на Запоріжжі
сірома грабувала старшинські зимівники.
1774 року вчинено замах на суддю
Тимофісва. Того ж року револю-
ційні настрої настільки
зміцніли, що боялися повторення повстання
1768 року. Запорозькі повстанці
мали стосунки з повстанцями Пуга-
чова, і після поразки
пугачовського руху чимало учасників його
тікало на Запоріжжя.
Найбільші заворушення спалахнули в роках
1774-1775; у Старій Самарі, де були
й пугачовські агітатори."'
Таким чином у 1770-их роках
Запоріжжя являло собою величезне
вогнище, де в різних частинах
його загорялися вогні, але всі ці пов-
стання не мали спільного
проводу і тому терпіли поразки.
БОРОТЬБА РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ З «ВОЛЬНОСТЯМИ. ЗАПОРІЖЖЯ
З перших же часів переходу
запорожців російський уряд розпо-
чав уперту боротьбу з їх
«вольностями», передусім за скасування
процедури виборів старшини,
щоб обернути її на покірних йому
урядовців. 1754 року заборонено
давати пашпорти запорожцям за
кордон, в 1750, 1755 роках обмежено
право суду — спочатку відносно
гайдамаків."* Року 1756
вдалося російському урядові провести ре-
форму обрання старшини: не
Військова Рада мала обирати її, а схо-
дини старшини, Рада ж тільки
затверджувала кандидатів. Разом з
тим дано право старшині
залишатися на уряді без обмеження речен-
ця. Становище Запоріжжя ще
більше погіршало, коли року 1764
передано його у відомство
Малоросійської Колегії, яка нехтувала
вгіми правами запорожців,
збільшувала повинності, вимагала видачі
втікачів, засновувала нові
військові залоги тощо.
1735 року в самому серці
Запоріжжя, навпроти Січі збудовано
Новосіченський ретраншемент
з російською залогою. Начальник
цього ретраншементу повинен
був стежити за життям Січі і доно-
сити про все Київському
генерал-губернаторові. Російські залога та
укріплення будували й в інших
місцях. Запоріжжя опинилося під
контролем російських старшин.
Навіть на Великому Лузі засновано
російську слободу —
Жеребець."*
З 1750-их років Запоріжжя було
оточене кільцем російських
укріплень: з півночі йшли —
Нова Сербія, Українська лінія, Сло-
в'яносербія; російські залоги
стояли в Усть-Самарському, Новобого-
родицькому, Микитинському,
Биркутському та Сокольському реду-
тах.*** З 1770 року будується
Дніпровська лінія від Дніпра до Озів-
ського моря. Старшини
російських залог втручалися в справи Коша
під претекстом допомоги в
боротьбі з гайдамаками, поводилися бру-
тально, вчиняли здирства.**' 1757
року вони навіть заарештували
ввесь Кіш: отамана, Федорова —
суддю, писаря, осаула і цілий рік
протримали їх у в'язниці в
Глухові.***
Звичайно, запорожці
розуміли, до чого воно йде: року 1755 писар
Романовський писав отаманові:
«уже військо до лантуха взято, лише
не знайшли засобу, як того
лантуха зав'язати». Року 1770 з приводу
Дніпровської лінії Пилип
Львівський писав Калнишевському: «Віч-
ная пам'ять нашим степам.
Проспали»."'
Будування фортець та
редутів було лише складовою частиною
тієї пляномірної політики
захоплення, освосння російським урядом
запорозьких земель. Крок за
кроком захоплювали різні поселенці —
хто з Гетьманщини, хто з Росії
— запорозькі землі. Спочатку, після
повороту з-під татарської
протекції, Кіш не протестував проти нових
поселень Миргородського та
Полтавського полків: не земля цікавила
його, а правно становище
поселенців — чи визнають вони владу
Коша? Але нові поселенці
приносили з собою владу гетьмана та Росії.
У 1740-их роках було втрачено
північні землі, в 1750-их — землі
шд Нову Сербію та
Слов'яносербію. В 1760-их роках під Новоросій-
ську губернію гзято нову
смугу; в 1770-их роках будується Дніпров-
ську лінію укріплень. Таким
чином вся історія Нової Січі е історія
планомірного захоплення
запорозьких земель. Запорозьці боронили
свої права, покликаючись на
грамоти, противники діяли так, ніби
мали перед собою порожні
землі; новосербське начальство видавало
листи на заселення слобід на
Великому Інгулі, на Самоткані, Домо-
ткані — на запорозьких
землях.™
Кіш спочатку боронив свої
права легальне: надсилав прохання
про захист; з 1756 року в
Петербурзі майже без перерви перебували
депутації козаків з цінними
подарунками вельможам — бочками
вина, риби, чудовими кіньми,
навіть верблюдами. Благали, показу-
вали копії грамот, але в
Петербурзі вимагали від депутацій оригі-
налів, яких вони не мали.
Обіцяли депутатам розшукати оригінали в
архівах, а тим часом
захоплювали щораз нові землі.
Втративши надію на допомогу,
запорожці почали збройнон
рукою звільняти землі від
чужинців.
Про те, як збільшувалася
втеча селян на Запоріжжя, свідчаті
такі цифри: за 1767—1774 роки
втекло з Новоросійської губернії
за офіційними даними, 3.405 душ
мужеської статі, за один тількі
1775-ий рік — б^З."*
У творах публіцистів
відбивалася тривога з приводу цієї втечі
Історик Г. Міллер, в записці,
написаній на замовлення графа Паніна
відзначив, що запорожці
засновують великі слободи, а старшина її
на тому багатіє."* В іншій,
анонімній записці висловлюється незадо-
волення, що запорожці
переманюють селян; поселили, мовляв, уже
25.000 дворів і обернули селян на
своїх підданих."' У «Маніфесті про
зруйнування Січі» сказано, що
перейшло на Запоріжжя 50.000 селян.
В цьому вбачалось загрозу
залежности Запоріжжя від Росії і праг-
нення запорожців створити
незалежну область.'"
Наведені факти малюють
картину тих взаємовідносин, які ство-
рилися між Запоріжжям і
царською Росією. Повне ігнорування прав
запорожців на їхні землі,
повне нехтування їхніми традиціями, з
якими прийшли вони 1734 року на
свої землі — характеризують
ставлення царського уряду до
Запоріжжя. З другого боку — глибока
різниця між
самодержавно-кріпацьким устроєм Російської
держави
та волелюбним демократичним
устроєм Запоріжжя, по суті республі-
канським. Існування Запоріжжя
з його гаслом — не повертати вті-
качів — було загрозою для
кріпацького господарства Російської ім-
перії. Величезну небезпеку
для російського устрою являло Запо-
ріжжя, як повсякчасний
осередок революційних рухів. Не можна
забувати й економічних
питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме —
багатство запорозьких ланів у
часи, коли поміщицьке господарство
Росії щораз більше
потребувало земель, коли питання хлібного екс-
порту ставало основною
проблемою російської економіки.
Але, не зважаючи на всі ці
обставини, Запоріжжя залишалося
потрібним як міцний бар'єр, що
захищав Росію від нападів збоку
Криму та Туреччини. Війна з
Туреччиною 1768-1774 року змінила
ф обставини.
З самого початку війни
запорозьке військо було змобілізоване
і брало участь у воєнних діях.
Січовики, козацтво, що жило по па-
лаяках, козаки, що працювали
наймитами — все вирушило на війну.
7.000 запорожців, з кошовим
отаманом, билися в авангарді корпусу
князя Прозоровського під
Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запо-
розька фльотилія діяла на
Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзна-
чало вище командування:
Калнишевський одержав золоту медалю
з діямантами, 1.000 козаків
дістали срібні медалі. В своєму рескрипті
Катерина 11 обіцяла «у су
губить милости».
Запоріжжя в тих роках
перенесло великий тягар: багато козаків
забито, покалічено;
господарство занепало, бо господарі, значна
частина яких не мала родин,
були на війні. Запоріжжя утримувало
російські війська, що
проходили через «вольносгі», давало коней,
волів, продукти. З будуванням
Дніпровської лінії сплюндровано
сади, поля тощо.
Наслідки війни, що
закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром,
були дуже важливі для
Запоріжжя. Проголошення незалежности
Криму від Туреччини та
російського протекторату над ним змінило
становище Запоріжжя: татари
перестали бути постійними, страш-
ними ворогами, з якими йшла
боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя
перестало бути форпостом у
боротьбі з Кримом і Туреччиною, пере-
стало бути бар'єром, що
захищав Україну та Росію від татарських
нападів: воно втратило свою
цінність для Росії.
На початку 1775 року
командувач 1-ої російської армії, яка вер-
талася з турецького фронту,
генерал П. Текелі, дістав наказ зруй-
нувати Січ і виарештувати її
старшину, 4-го червня, на Зелені Свята,
російські війська оточили
Січ. Перевага російських сил була безпе-
речна, і запорожці піддалися
без бою. Старшину, — кошового Кал-
нишевського, суддю Головатого
та писаря Глобу арештовано і виве-
зено до Петербургу на суд.
Заарештовано ще декого з старшини, які
спротивлялись загарбанню
запорозьких земель росіянами. Архів,
регалії, коштовні ікони та
інше церковне майно вивезено. Майно
старшини та заможних козаків
переписано і сконфісковано.
Після того вся територія
«Вольностей» увійшла до Озівської
та Новоросійської губерній.
Калнишевського ув'язнено на Соловках,
а Головатого та Глобу заслано
на Сибір. Значна частина рядового
козацтва — сіроми — одержала
від нового начальства перепускні
квитки на Тилігул, нібито на
рибальство, а насправді це козацтво
тікало за Дунай. Інші
залишилися на своїх місцях і були записані
як «скарбові селяни». Про це
буде мова далі."'
3-го серпня 1775 року, через два
місяці після зруйнування Січі,
проголошено маніфест, який
мав пояснити «всьому світові» — як
любила писати Катерина П —
причини цього факту. Цей маніфест
надзвичайно цікавий: в ньому
не тільки повідомляється про доко-
наний факт, ліквідацію
Запорозької Січі, але й пояснюється його та
виправдується. Маніфест
вражає своєю нелогічністю та протиріч-
чями. По суті маніфест це
публіцистичний твір, який виявляє моти-
ви, що викликали зруйнування
Січі, та значення цього факту для
сучасного і майбутнього. З
одного боку в ньому представляється
Січ, як гніздо розбишак, що
існували з грабунків, перебували «в со-
зершонной праздности,
гнуснейшем пьянстве й презрительном неве-
жестве», не мали власности,
перешкоджали торгівлі та культурному
життю сусідів, а з другого
боку маніфест обвинувачує запорожців
у тому, що вони мали великі
господарства, зимівники, слободи,
прийняли до 50.000 селян і,
влаштовуючи «власне господарство», роз-
ривали залежність від Росії і
прагнули створити цілком незалежну
область в надії, що схильність
до розпутного життя та грабунків
буде, завдяки внутрішньому
багатству, «обновлять й умножать их
число»."'
Зруйнування Запорозької
Січі було найбільшою подією в історії
України XVIII ст. З нею загинула
сила, яка протягом понад трьох
століть захищала Україну від
страшних ворогів, запевняла їй, зав-
дяки цьому захистові,
можливість розгортати економічне та куль-
турне життя. Разом з тим
Запоріжжя було гіею силою, яка стриму-
вала процес закріпачення
селян на цілій Україні, бо там, в неосяж-
них степах збиралися втікачі
з усієї України. Характеристичне: що
далі від Запоріжжя лежали
панські господарства Правобережної
України, то тяжчою була
панщина, і тільки 1783 року запроваджено
кріпацтво на Лівобережній
Україні. З наведених вище фактів видно,
що в XVIII ст. Запоріжжя завжди
виступало на захист пригнічених
російським царатом та
Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті
українського народу
Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ
широкий, край веселий», де
кожний знаходив захист та волю.
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ЗАХІДНЯ УКРАЇНА
На Правобережній Україні
розгорталися воєнні події Хмельнич
чини, і ніде в цілій Україні не
було такого завзяття в боротьбі :
Польщею, як в цій її частині,
бо ніде не було такого гострого анта'
гонізму між українським
селянством і польською шляхтою як там
Правобережна Україна була
головним тереном, де розгорталися
повстання, і вона покладала
найбільші надії на звільнення від Поль-
щі. Піднялося селянство
Волині, Поділля, Галичини. Селяни, мі-
щани, дрібна не спольщена
шляхта масово приєднувалися до коза-
ків, громили й виганяли
польську шляхту, встановлювали україн-
ське правління.
У Сокалі, Тернополі,
Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Го-
родку, Яворові, Калущині,
Дрогобичі вибухали заворушення, які
прибирали організовані форми.
Дрібка православна шляхта очолю-
вала загони, які розбивали
шляхетські замки. Великою помилкою
було те, що Хмельницький не
надав належного значення цьому мо-
гутньому народному рухові
проти польських гнобителів і не підтри-
мав його. Він покинув Галичину
напризволяще. В пляни Хмель-
ницького входило звільнити
Україну з-під польського панування по
Вислу, але фактично західні
українські землі залишилися під поль-
ським пануванням. Галичина,.
Холмщина і Волинь уже незабаром
після Хмельниччини дісталися
під польське панування, а правобе-
режна Наддніпрянщина в умовах
жорстокої боротьби зберегла свою
автономію до початків XVIII
ст.'" Видатніші, енергійніші люди
пішли на схід за Хмельницьким,
слабші залишилися на поталу по-
лякам, які завзято
переслідували тих, хто брав участь у повстан-
нях. Поляки взяли «під
підозру» все українське населення, і люди
мусіли якось реабілітуватися,
щоб рятувати своє життя.
З часу Руїни Галичина жила
життям окремим від інших україн-
ських земель.' Вийнятком були
вияви прагнень політичної сдности,
як переговори Львівського
єпископа Шумлянського з П. Дорошен-
ком, таємні зносини його з
Мазепою та інше.
Галичина стала тереном боїв,
пляцдармом готування королівсь-
ких військ до воєн з козаками;
«стації» королівських та магнатських
військ нищили села під час
конфедерацій та шляхетських «з'їздів».
Одночасно йшла інтенсивна
польонізація православної шляхти
не лише Галичини, але й
Поділля та Волині, де козацького руху не
було. На соймиках все рідше
підносилися голоси на оборону укра-
їнської культури,
православної Церкви. Залишившись без підтрим-
ки православної шляхти,
занепадали міщанські організації, насам-
перед братства. Польський
уряд намагався припинити зв'язки пра-
вославних українців з чужими
країнами; в 1676 році заборонено,
під загрозою смертної кари,
православним виїздити за кордон Поль-
щі або приїздити до Польщі
З-за кордону. Заборонено мати стосунки
з православними патріярхами,
а суди патріярші замінено німець-
кими."*.
Могутнім засобом
польонізації було поширення унії. Року 1699
введено унію в Перемиській
єпархії, 1700 року — в Львівській. То-
ді ж заборонено
православним та жидам мешкати у Кам'янці-По-
дільському, що тоді
повернувся з-під турецької влади до Польщі.
1711 року перейшла Луцька
єпархія Волині на унію.'*'
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ РУЇНИ
Цілком інакше склалося
життя Наддніпрянського Правобереж-
жя, яке ввесь час після смерти
Богдана Хмельницького вело бороть-
бу за свою незалежність то з
Польщею, то з Московісю, Туреччи-
ною та татарами. Квітуча
країна поволі оберталася на пустелю.
Доба «Руїни» рясніє
страшними фактами масового нищення люд-
ности: року 1660, після
Чуднівського миру, воєвода, князь Барятин-
ський похвалявся, що винищив в
околицях Києва 15.000 мирного
населення. Року 1663 польський
генерал Чарнецький придушуючи
повстання проти поляків,
писав королеві, що «вся Україна вирішила
вмирати, а не піддаватися
полякам». Люди гинули зі своїми хатами
від огню, голоду. В Ставищі, на
Київщині, Стефан Чарнецький на-
казав вирізати всіх
мешканців, а місто зруйнувати. Він зруйнував
Субогів, а кості Богдана
Хмельницького викинув з домовини. . . На
Правобережжі з'являлися один
за одним гетьмани, і неодин із них
палив села — і кров лилася
рікою. Союзники Петра Дорошенка, та-
тари й турки, плюндрували
країну й виводили ясир. Бучацьким ми-
ром 1672 року. Польща визнала
Україну, як самостійну державу, але
ця держава обмежувалася лише
обезлюдненими Київщиною та
Брацлавщиною. І це визнання
стало приводом до нового нищення
людности: року 1674 прийшов на
Правобережжя гетьман Самойло-
вич і зруйнував Черкаси, а
гетьман Дорошенко з татарами жорстоко
помстився над тими, хто
співчував Самойловичеві: мешканці Умані
були вирізані, тисячі людей
загинули або були виведені до Криму
як ясир. Року 1675 турки
остаточно сплюндрували Брацлавщину.***
Спроба гетьмана Юрія
Хмельницького в 1677 році залюднити По-
ділля мала добрі наслідки. Чар
імени Хмельницького приваблював
людей з усіх частин України,
але за це на них чекала нова помста:
Самойлович наказав
зруйнувати міста, де ще залишилося насе-
лення — Ржшців, Корсунь,
Жаботин, а всіх людей перегнати на
Лівобережжя. То був так званий
«великий згін», внаслідок якого
вся середня та південна
Україна обернулася на безлюдну пустелю.
Ось такою є стисла історія
Правобережної України часів Руїни.
Козацький літописець Самійло
Величко писав про Правобережну
Україну так: «Від Корсуня і
Білої Церкви, потім на Волинь і в кня-
зівство Руське, до Львова,
Замостя, Бродів і далі подорожуючи, ба
чив я багато городів і
замків безлюдних, і пусті вали..., що стали
пристановищем і житлом тільки
для диких звірів. Мури ж, як у
Чолганську, Константинові,
Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки
на шляху нам у поході
військовому трапилися, бачив я одні мало-
людні, інші цілком пусті,
розвалені . . , непотрібним зіллям зарослі,
що гніздили в собі тільки
гадюк і різних гадів. . . Бачив я там . . .
багато кісток людських, сухих
і нагих, що тільки небо за покрівлю
собі мали» . . .
Врешті сусідні держави
санкціонували цю пустелю: за Бахчи-
сарайським миром 1681 року
Московщина дістала Київ з околи-
цею, Туреччина — Поділля, а
землі між Богом і Дніпром мали за-
лишитися незаселеними. Так, —
ті землі, де були найлюдніші ко-
зацькі полки, столиця Богдана
Хмельницького, де був творчий
центр Української Держави,
стали пустелею.'"
Турки перші порушили цю
обурливу, абсурдну ухвалу: після
страти Юрія Хмельницького
вони віддали Правобережну Україну
в управління Молдавському
господареві Іванові Дуці, а той призна-
чив «наказного гетьмана» Яна
Драгинича. Драгинич став закликати
населення повертатися,
спокушаючи його різними пільгами. Люди,
дійсно, стали повертатися. Ще
ліпше пішло заселення, коли Ян Со-
бєський призначив на гетьмана
українського шляхтича Степана Ку-
ницького, що відновив
Богуслав, Мошни, Корсунь. Але він не ко-
ристався довір'ям козаків і
був забитий ними 1683 року. Козаки
обрали на гетьмана Андрія
Могилу. Під час походу Яна Собєського
на Відень в 1683 році Могила
йшов на чолі п'ятитисячного козаць-
кого відділу, а в 1684 році він
мав уже коло 10.000 козаків."'
Одначе Могила не мав пошани
в народі. Його козаки робили
проти нього повстання, з
людністю поводилися як вороги. Тримався
він не козацтвом, а поляками.
Все це перешкоджало заселенню."'
КОЗАЦТВО НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Року 1685 сенат ухвалив
поновити на території колишніх укра-
їнських полків козацтво з
усіма його правами. Так відродилися —
Богуславський полк з
полковником Самійлом Самусем на чолі; Кор-
сунський — з полковником
Захаром Іскрою; Брацлавський — з пол-
ковником Алдрієм Абазином та
Білоцерківський — з полковником
Семеном Палієм. Почалося
нечувано швидке, навіть для України,
залюднювання території
полків. Почувши про поновлення козацтва,
люди йшли на ті терени з усієї
України. Край відновлювався, буду-
валися села, поновлювалося
життя.
Серед полковників
Правобережної України перше місце нале-
жало Білоцерківському —
Семенові Палієві. Оселився він на Хва-
стівщині, і завдяки його
широкій популярності, цілком спустошена
Хвастівщина, почала з
неймовірною швидкістю залюднюватися. Лю-
ди сходилися з Правобережної
та Лівобережної України, з Запоріж-
жя, зокрема з Дону, де
перебувало багато українців.'"
Але, крім широкої
популярности, треба було мати великий адмі-
ністративний хист, щоб
порядкувати тим величезним краєм, насе-
лення якого зібралося з усієї
України. Хвастівщина вже в 1688 році
могла похвалитися наслідками
колонізації. Палій став фактичним
господарем території, яка
охоплювала колишні полки Білоцерків-
ський, Канівський, Черкаський,
Чигиринський та Уманський. На
цій території Палій мав
необмежену владу, і вона йменувалася «Ла-
ліївщіша». Влада його була
настільки сильна, що він не виконував
навіть королівських наказів.
У протилежність Андрієві
Могилі, який спирався тільки на поль-
ську владу, Палій мав віддане
йому населення. Селянам він забез-
печував спокійне життя, бо
ного військова слава охороняла селян
від татарських нападів, а
козакам виплачував належну їм платню.
Крім того селян звільнялося
від повинностей панам, і вони — за неве-
ликими вийнятками, — мусіли
їх виконувати лише супроти старшини
га манастирів. Палій
допомагав селянству в боротьбі проти панів,
виганяв шляхту з маєтків і
звільняв людей від кріпацтва.
Водночас із зростом
популярности Палія зростала ненависть до
нього польської шляхти. Не
зважаючи на заборону козакам захоп-
лювати землі дідичів,
фактично на Паліївщині незабаром не стало
панських володінь, панщина
була скасована і П^лій сам побирав
усі прибутки з землі. Козаки
Палія та Іскри, наприклад, у 1683 році
захопили маєток пана Немирича
і тримали його в своїх руках 16
років.'"
Так на місце польського на
Правобережній Україні прийшло ко-
іацьке панування. Шляхта
скаржилася коронному гетьманові Ста-
ніславові Яблоновському, але
він був безсилий: навіть у його власних
маєтках господарювали
Палієві козаки. Не знаходячи підтримки у
представників влади, польські
пани самі робили наїзди на Паліїв-
щину, грабували та вбивали
селян і козаків. Між Палієм і поль-
ською шляхтою точилася
безупинна війна.'"
Сучасники добре розуміли
значення Палія: київська шляхта
висловлювала побоювання, що
іскра, яку кинув Палій, розпалить
велику пожежу. В особі Палія
шляхта бачила другого Хмельниць-
кого.'"
Природно, що особа Палія
викликала ненависть польської шлях-
ти, була небезпечним ворогом
для Польщі, і польський уряд шукав
можливости захопити його.
Року 1689 Палій напав на Немирів, ре-
зиденцію гетьмана Гришка. що
заступив Андрія Могилу, забитого
в 1689 році козаками. Взяти
Немирів не вдалося, і Палія забрав у
полон немирівський польський
комендант. Палія відвезено до Під-
каменя, де пробув він до 1690
року, коли йому вдалося звільнитися
—чи то з наказу короля, чи з
допомогою козаків."*
Ще від 1688 року Палій
розпочав був заходи для об'єднання Пра-
вобічної та Лівобічної
України. Він вважав, що тільки силами всієї
України можна було б
зліквідувати постійну небезпеку збоку Ту-
реччини та Криму. Тому Палій
почав звертатися в цій справі до
московського воєводи в Києві,
князя М. Ромодановського, та до Ма-
зепи. Але Москва, зв'язана
умовами «вічного миру» з Польщею та
війною з Туреччиною і Кримом,
відмовилася вести переговори. Палій
пропонував з усією людністю
оселитися в районі Трипілля, Василь-
кова або Умані, але
московський уряд не дав на це згоди."^
Взаємовідносини двох
видатних діячів України — Мазепи і Па-
лія були складні.'"
Правобережець Мазепа був оточений старшина-
ми також правобережного
походження, і всі вони, залишивши там
свої ґрунти, мріяли про
повернення їх."*
Втративши надію на допомогу
Москви та Мазепи, Палій підготу-
вав по всій Правобережній
Україні повстання проти Польщі. У пов-
станні брали участь міщани,
духовенство, православна шляхта. Па-
лій мав зв'язки з деякими
польськими та литовськими магнатами.
як князі Любомирські, Сапіги,
Завіша."*
Карловецький мир Польщі з
Туреччиною року 1699 змінив всю
ситуацію. Туреччина
відмовилася на користь Польщі від Поділля.
Козаки перестали бути
потрібними для Польщі. Навпаки, вони пе-
решкоджали шляхті
просуватися на Брацлавщину та Київщину.
Того ж року сойм ухвалив
зліквідувати козацтво, а козаків повер-
нути панам. Козаків оголошено
поза законом. Козаки відмовилися
виконати цей наказ. Коли
польський гетьман Станіслав Яблонов-
ський вислав був посла до
Палія з наказом розпустити полки, Па-
лій відповів, що він оселився
у вільній Україні, і тільки він, «як
справжній козак і вождь
козацького народу», має право тут поряд-
кувати. 1700 року польське
військо було відбите від Хвастова.
Почалося повстання, яке
охопило все Правобережжя. Селяни
масами пристававши до
козаків. Приєднувалися сили з Запоріжжя,
Лівобережжя, Розмах повстання
нагадував Хмельниччину. Поль-
ська шляхта тікала. Польський
уряд пробував був домовитися з
Самусем, але той відповів, що
припинить боротьбу аж тоді, коли
«на всій Україні від Дніпра до
Дністра і вгору до річки Случа не
буде лядської ноги». Це були
слова, які сказав свого часу Богдан
Хмельницький. Самусь з Палієм
здобули твердиню польського па-
нування на Правобережжі, Білу
Церкву, а за нею другу твердиню
— Немирів. Повстання
перекинулося на Лівобережжя — в П .ре-
яславський полк, на
Запоріжжя."*
Палій знову звернувся до
Мазепи з проханням об'єднати Укра-
їну, але час був
несприятливий: Петро 1 потребував допомоги коро-
ля Авґуста П, і заборонив
Мазепі допомагати повстанцям, а від Па-
лія зажадав припинити
повстання і покоритися Польщі. Колосаль-
ний народний рух не знайшов
підтримки, і з великим трудом поль-
ський уряд приборкав його.
Польний гетьман Синявський зайняв
Немирів, у якому оборонявся
Самусь, та Лодижін, де командував
полковник Абазин. Після
героїчної оборони в Лодижині винищено
всіх оборонців і понад 10.000
населення. Абазина вбито на палю. По-
чалися страшні репресії,
катування повстанців. 'Тримався тільки
Палій.
У таких обставинах 1704 року
Петро 1 дав наказ Мазепі окупу-
вати Київщину та Волинь і йти
на допомогу королеві АвГустові.
В цьому була страшна трагедія
України: гетьман прийшов не як со-
юзник українського народу в
його віковічній боротьбі за звільнення
від польського панування, а як
союзник Польщі, щоб придушити
повстання. В універсалі,
виданому 12 липня 1704 року, Мазепа зас-
покоював шляхту, що він йде на
допомогу Польщі проти шведів,
обіцяв забезпечити спокій.
Від повстанців він вимагав, щоб викону-
вали свої обов'язки супроти
державців. А царя повідомляв, шо
«бунти коло Богу й Дністра
усмирилися». Але він помилявся: ще
протягом трьох років не
вщухали повстання проти шляхти на По-
діллі. Повстанці — «левенці»,
«опришки», з допомогою козаків Са-
муся та Іскри, виганяли шляхту
з маєтків; те саме було в деяких
місцях Київщини, Брацлавщини,
де селяни не допускали шляхту
до маєтків."'
Так від 1704 року на
Правобережній Україні боролися три сили:
Польща, що жорстокими
репресіями намагалася придушити пов-
стання; повстанці, що їх
очолював Самусь, а фактично за ними
стояв справжній господар
Правобережної України — Палій, та
гетьман Мазепа з
лівобережними козаками, за яким стояв Петро.
Надзвичайно тяжке становище
ускладнювала шведська орієнтація
Палія, пов'язаного зі
шведськофільськими колами Польщі, що вели
боротьбу з королем Августом,
якого підтримував Петро. На Правобе-
режжі витворився вузол
політичних обставин, якого годі було роз-
в'язати.'".
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ТА ПИЛИП ОРЛИК
Полтавська катастрофа не
закінчила війни. Понад рік підготов-
лялась коаліція Швеції,
Польщі — Станіслава Лещинського, Туреч-
чини, Криму, Гетьманщини —
Пилипа Орлика — та Запоріжжя до
походу на Правобережну
Україну, щоб звільнити її від московської
окупації. В лютому 1711 року
війська запорожців під проводом Пи-
липа Орлика, поляків — під
проводом Потоцького та Буджацько-
Білгородська орда вирушили з
Яс на Правобережну Україну. Під
Лисянкою Орлик розбив військо
гетьмана Скоропадського. Майже
всі полки, крім
Білоцерківського, приєдналися до Орлика.
Союзники
дійшли до Звенигородки, але
здобути Білої Церкви не змогли через
брак гармат. Сталася звичайна
річ: татари кинулися брати ясир, гра-
бувати села та церкви, і
союзники покинули Україну.
Петро 1 пішов в контрнаступ і
загнався аж до Прута, де його
армію оточили турки. Ставши
перед загрозою капітуляції, він підку-
пив турецького
головнокомандувача, і той випустив його з вій-
ськом.'"
За мировим, так званим
Прутським договором, з 5 березня 1712
року Правобережна Україна і
Запоріжжя переходили під владу
гетьмана Орлика. Лівобережна
Україна залишалася Москві. Але
Петро, виводячи війська з
Правобережної України, зганяв населення
на Лівобережжя, а міста
руйнував. Одночасно розпочав він переслі-
дувати родичів українських
емігрантів.
Зруйнована, обезлюднена
Правобережна Україна, за новим дого-
вором Туреччини і Польщі з 22
квітня 1714 року, залишилася знову
за Польщею. Протягом 1714 року
відбувалися тяжкі бої. В листо-
паді 1714 року Туреччина
наказала Кримському ханові, щоб він
змусив запорожців, які
перебували під його протекцією, припинити
боротьбу з поляками за
Правобережну Україну.*"
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ
Року 1714 Правобережна
Україна — південна Київщина та ча-
стина Брацлавщини —
опинилася знову під владою Польщі. Але ці
квітучі колись землі
обернулися на пустелі: були зруйновані воєн-
ними подіями і обезлюднили
внаслідок примусового виводу насе-
лення на Лівобережну Україну.
На ці землі посунули нащадки тих
панів, дідичів, що 60 років
перед тим покинули свої маєтки, тікаючи
від Хмельниччини. Але нащадки
вже не могли знайти тих мастків,
ні навіть меж їх серед пустель
та згарищ. Вони розшукували в архі-
вах старі документи, вказівки
на місця володінь їхніх батьків чи
дідів, але вже не залишилося
тих великих дерев, млинів чи струмків,
що позначали межі. А головне —
не залишилось людей, які пам'я-
тали їх. Легше було встановити
межі величезних лятифундій, ніж
дрібних маєтків.
За цей час вигасли роди
магнатів Вишневецьких, Конєцполь-
ських, Собеських, і права на їх
лятифундії перейшли до споріднених
з ними фамілій. У XVIII ст.
найбільшими землевласниками Пра-
вобережної України стали
Любомирські, Потоцькі, Яблоновські,
Чарторийські, Санґушки,
Тишкевичі, Браницькі, які своїми багат-
ствами та владою нагадували
«корелят» часів з-перед Хмельнич-
чини. Правління трьох
останніх польських королів (Авґустів — П
та III—і Станіслава
Понятовського) були періодом боротьби за
владу цих магнатів.
Користаючись з послаблення королівської вла-
ди, магнати захоплювали
«королівщини» — українські староства —
і обертали їх на свої дідичні
володіння: Потоцькі захопили Канів-
ське староство, Яблоновські —
Чигиринське та Корсунське, Сангуш-
ки — Черкаське тощо. Шляхта,
якій тяжче було поновити свої ма-
єтки, здебільшого
задовольнялася тим, що діставала землі від маг-
натів і ставала залежною від
них — у формі васальної залежности
або оренди. Багато шляхтичів
стали різного роду службовцями ве-
ликих панів: управителями,
економами, офіціялістами тощо.
Мало було закріпити за собою
права на володіння землею —
треба було цю землю заселити.
Тож шляхта зверталася до ^1осад^
ників» або «осадчих», які
закликали селян на панські землі, обіця-
ючи «слободи» від усяких
повинностей. Залежно від договору, «сло-
боди» тривали 15-30 років.
На «слободи» кинулися
селяни з Галичини, Волині, Полісся, де
вже встановлено було
кріпацтво. Також з Лівобережної України
верталися селяни на свої
старі місця. Виростали нові села та міста,
переважно на старих місцях.
Перші роки життя в слободах було
спокійне. Пани охоче приймали
селян, не питаючи про їх минуле та
про те, звідки вони прийшли.
Дійсно, Україна залюднювалася дуже
скоро. Але поруч з селами
зростали володіння дрібної шляхти,
фільварки, будувалися пишні
палаци магнатів, замки, католицькі
манастирі-кляштори.
Хутко минали пільгові роки,
і перед селянством вставало пи-
тання: що робити, бо
землевласники, особливо дрібна шляхта, ви-
магала і панщини, і
виконування натуральних повинностей. Однак,
нові селяни не були подібні до
старих: вони або вже втекли від крі-
пацтва, або зовсім не знали
його — і тому ще тяжчими були для них
вимоги панів.
До причин економічного та
соціяльного характеру треба додати
ще національно-релігійні. Як у
XVII, так і в XVIII ст. українські
селяни з прикрістю відчували
презирливе ставлення до себе панів-
полякій, як до «бидла», до
«хлопів», а крім того почалося навернення
православних на унію, або
римо-католицтво. Позбавлене прав пра-
вославне духовенство не
відрізняли від кріпаків, і воно також му-
сіло відбувати панщину.
По закінченні пільгових
років становище селян стало ще гіршим,
ніж було до Хмельниччини, бо
тепер не було козацтва, яке борони-
ло б його. Залишалися для них
два виходи: або тікати знову з но-
вих осель — на Лівобережжя, на
Гетьманщину, Південну Україну,
Запоріжжя, навіть на Дін; або
— організувати повстання.
Багато селян обирали
останній шлях. Ватаги незадоволених під
ім'ям гайдамаків почали
нападати ка' панські маєтки, грабувати й
палити їх. В цих ватагах
бувало чимало шукачів пригод, волоцюг,
навіть розбишак. Вони не
займали бідних і користалися пошаною
та симпатіями селян, які
вважали їх за своїх месників."'
Селяни складали про їхні
подвиги легенди і пісні. Багато пов-
станців було на Гуцульщині, в
Карпатських горах, де їм легко було
ховатися в поріччях Прута,
Черемоша. Там називали їх оприш-
ками. Один з їхніх ватажків,
Олекса Довбуш, став національним
героєм. На Поділлі
гайдамацьких повстанців називали левенця-
ми, дейнеками. Вони ховалися в
часи небезпеки за Дністром,
у Молдавії: Гайдамаки
Брацлавщини та Київщини були тісніше по-
в'язані з Південною Україною
та Запоріжжям, де завжди знаходили
притулок та військовий
вишкіл, а також коней, зброю, продукти.
Завдяки запорожцям
гайдамаччина стає постійною, зорганізованою
війною проти шляхти, —
характеризував ці рухи В. Антонович.
Гетьманські козаки рідко
брали участь в цих розрухах, але всебічно
допомагали гайдамакам: давали
їм харчі, коней, переховували їх
у себе.*"
Для польського уряду
боротьба з гайдамаками була дуже тяжка:
з одного боку — їх широко
підтримували селяни, а з другого —
армія Польщі мала всього лише
17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в
основному вели «надворні
міліції» магнатів — приватні озброєні за-
гони, що їх формували магнати
з-поміж своїх селян, при чому очо-
лювали їх звичайно польські
шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5
тисяч міліції.
Перше значних розмірів
гайдамацьке заворушення почалося
в 1734 році, коли російська
армія з гетьманськими полками прий-
шла до Польщі, щоб допомогти
синові короля Августа П зайняти
польський престіл. Бачачи
гетьманські полки, селяни вирішили, що
вони прийшли на допомогу їм у
боротьбі проти польської шляхти.
Повстанський рух охопив
Брацлавщину, Поділля, частину Волині
і дійшов до Львова. На чолі
його став сотник Верлан, ще був началь-
ником міліції князя
Любомирського. Верлан ширив серед народу
сфальшовані грамоти цариці
Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допо-
могу, радила нападати на
поляків і навіть заявляла, що прийме
Правобережжя у своє
підданство. Селяни почали писатися в козаки,
заводити козацький устрій,
полки з сотнями. Боротьба з повстанцями
була тяжка і тривала до 1738
року, коли рештки гайдамацьких за-
гонів знищили поляки, а сам
Верлан подався до Молдавії."'
Не зважаючи на поразку та
страшні кари, гайдамацький рух не
затихав, а вибухав у різних
місцях з більшою або меншою силою.
Гайдамаки не давали шляхті
господарювати в маєтках і зміцнювати
кріпацький тягар.
Із значніших гайдамацьких
рухів треба згадати рух 1750-го року,
коли повстання охопило
широкий район Брацлавщини, східнього
Поділля і Київщини. Тоді
здобуто, крім численних панських мастків,
Умань, Вінницю, Летичів,
Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гай-
дамаки не зустрічали сильного
спротиву, вони не створили тривкої
організації, бо були поділені
на окремі загони, які діяли незалежно
один від одного. Через рік
повстання стало слабшати, і селяни по-
вернулися до мирного життя.
Найбільший рух охопив
Правобережжя в 1760-их роках. При-
чини його були складні: до
економічних та соціяльних приєдналися
національні та релігійні. З
одного боку викликало рух закінчення
пільгових років на Київщині,
де колонізаційний процес почався
пізніше, ніж в інших місцях
Правобережної України. З другого боку
впливала політика
уніятського митрополита Володковича і особливо
його помічників; вони вели
боротьбу з православними, всіма засо-
бами намагаючись ширити унію.
Перед її наступом чимало селян,
щоб врятуватися, вдавали з
себе уніятів."*
Становище православної
Церкви було дуже тяжке. Збереглося
лише 20 парафій, які підлягали
єпископам Переяславським, що пе-
ребували за кордоном Польщі. З
1753 року ігуменом Мотронинсько-
го манастиря, на Київщині,
призначено Мелхиседека Значко-Явор-
ського, який мав завідувати
також православними єпархіями Ки-
ївщини. Він почав
організувати спротив унійній акції Київського
митрополита. Мотронинський
манастир та сусідні — Жаботинський,
Мошногірський, Медведівський
та Лебединський, стали тверди-
нями православ'я.
Так у 1760-их роках почалася
завзята боротьба православних
з уніятами. Уніятів підтримав
польський уряд; військо допомагало
УНІятам постягати
православних на унію, але православні не прий-
мали уніатського духовенства.
Мелхиседек їздив до Петербургу,
після чого російський уряд
наказав своєму послові в Варшаві запро-
тестувати, але та інтервенція
наслідків не мала. Почали ширитися
чутки, що цариця Катерина
обіцяла допомогу православним. В та-
ких умовах вибухло 1768 року
повстання, відоме під назвою «Ко-
ліївщина». Приводом до цього
стала поява російського війська
на Правобережній Україні в
зв'язку зі створенням конфедерації в
Барі, на Поділлі. Цю
конфедерацію проголосила частина польської
шляхти під проводом Казіміра
Пулавського проти уряду короля
Станіслава Понятовського,
головно — проти російського втручання
в польські справи. Тоді
російський уряд вислав на допомогу королеві
війська, які почали боротьбу з
загонами конфедератів. В народі ви-
рішили, що війська прийшли,
щоб захищати православних. Це заво-
рушення використали
Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі
нового повстання, яке було
задумане в Мотронинському манастирі.*"
Так зродилося величезне
повстання, на чолі якого став запоро-
жець Максим Залізняк. За ним
пішли ватаги запорозької сіроми.
Сили його зростали, до нього
приєднувалися селяни. Залізняк здо-
був ряд укріплених міст:
Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Бо-
гуслав, Лисянку, Умань. По
дорозі гайдамаки громили польські ма-
єтки, уніятське духовенство
та жидів, які здебільшого служили
у польської шляхти. Великим
успіхом повстанців було приєднання
до них Івана Гонги, сотника
двірської міліції Потоцьких, який здав
їм Умань, де зібралася
околична шляхта, покладаючи надії на міцні
укріплення та надвірну
міліцію."' Там вчинили гайдамаки страш-
ний погром, описаний
Шевченком, вирізали шляхту (біля 18.000),
уніятських ченців, учнів
василіянської школи. М. Грушевський вва-
жав, що картина нищення
поляків в Умані була перебільшена. Нав-
паки, Гонта намагався
рятувати життя кому тільки це було можливе.
В Умані скликано раду, яка
обрала Максима Залізняка гетьма-
ном, а Гонгу — Уманським
полковником. Уманщину поділено на
сотні, як було колись. Уніятам
запропоновано покинути Україну або
прийняти православ'я.
З Умані загони повстанців
вирушили на Поділля, Черкащину,
Київщину, околиці Радомисля
тощо. Таким чином, значна частина
Київщини була охоплена
повстанням.'"
1. Фраюк) вважав, що в
Коліївщині виявилася традиційна по-
шана українського народу до
королівської влади, як це було на по-
чатку Хмельниччини; повстанці
йшли на захист авторитету короля
проти сваволі панів, ішли не
проти короля, а проти панів. У Коліїв-
щині грали ролю чутки про
підтримку російською царицею поль
ського короля. Цю думку
пізніше підтримав дослідник Коліївщини
О. Гормайзе.""
Дійсність спростувала ці
легенди. Правда, в перші часи російська
влада ставилася до повстанців
поблажливо. Російський посол у Вар-
шаві, Рєпнін, навіть радив
комадувачеві російських військ у Поль-
щі, генералові Кречетнікову,
не стосувати проти повстанців сили.
Варську конфедерацію
приборкано в червні 1768 року, і поляки про-
сили російський уряд
допомогти їм придушити повстання. З дру-
гого боку, один із
гайдамацьких загонів, переслідуючи поляків, заг-
нався аж до Балти і спалив її.
Турки заявили протест і загрозили
Росії війною. Цариця Катерина
наказала Кречетнікову негайно
вжити пепресій проти
гайдамаків. Ґонту і Залізняка, а з ними й біля
тисячі гайдамаків підступно
заарештовано. 846 гайдамаків, польсь-
ких підданих, з Гонтон?
передано полякам для суду і кари, а 250 ро-
сійських підданих перевезено
на суд до Києва.
Польський суд відбувся в
селі Кодні, біля Житомира, Всіх гай-
дамаків, після страшних
тортур, покарано смертю. В Росії присуди
були трохи м'якші. Всіх
учасників повстання, після тяжких катувань,
заслано на Сибір.
Коліївщина мала величезний
вплив на Запоріжжя та на Півден-
ну Україну. Вище була вже мова
про повстання пікінерів та сіроми
1768 року, на яких позначився
вплив Коліївщини. Незабаром, у 1775
році, скасовано Запорізьку
Січ, і селяни, позбавлені підтримки за-
порожців, залишилися
напризволяще. Єдиною формою протесту се-
лян проти гноблення шляхтою
залишалися втечі, і тоді з неймовір-
ною швидкістю залюднювалися
запорозькі степи, головний коман-
дир яких, після скасування
Сіні, добре засвоїв її принцип; «втіка-
чів не повертати»... Про це
буде мова пізніше. Але зараз треба
додати, що втікачі з
Правобережної України йшли на Південну
Україну. Слобожанщину, далі —
до Війська Донського і на Кавказі"