УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХІV СТОЛІТЬ

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен під
проводом дулібського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять
про нього зберігалась протягом чотирьох століть, і араб аль-Масуді в Х ст. міг
написати про нього досить докладно. Видатний російський історик В.
Ключевський писав, що «історія (Руси) почалася в VI ст. на самому краю, в
південно-західньому куті нашої землі, на північно-східніх схилах і передгір'ях
Карпат». Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України
пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й
VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні
каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та
на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних
містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання
дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть
VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути
й скандинави, що їх називали у нас варягами.
Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва:
Кия, Щека і Хорива, про що була вже мова вище. В останніх часах з'являються
гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсности. Так, Д. Ліхачов комбінує
показання никонівського літописця, що користувався старими літописними
списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав ве-
лику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими
болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу
датувати його князювання: він був сучасником Юстиніяна, себто жив у VI ст.
Літопис зазначає дату хозарського нападу – «по смерті Кия» – що стверджує
гіпотезу Б. Рибакова –УІ-УП .ст.
Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков.
В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську
державу в половині ЇХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839
року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора
Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через
володіння Людовіка «русам» (Ко8). Вони прибули від руського князя до
Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зай-
няли, землі,через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто
були ті посли, і виявилося, що то були шведи.
Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез.
Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від
Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути
угри або болгари, а князем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами
варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.
З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Евроігі ще
не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й ЗО років, як вона гучно
повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську
імперію – Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає,
як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутности цісаря Михайла Ш,
підступили з фльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але
самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої
опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Руси кораблі».
Ця стисла згадка з «Повісти» доповнює цінні візантійські свідоцтва.
Патріярх Фо-гій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св.
Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги, їх
доповнює «Окружне послання» патріяроса Фотія 867 року, в якому дається
характеристику ругів і повідомляється про їх охрищення.
Цим не обмежуються візантійські джерела: в «Житії патріярха Ігнатія»,
написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про
напад Руси на Царгород, і «продовжувач Теофана», теж оповідає про напад Руси;
це оповідання цілком збігається з свідоцтвом патріярха Фотія. Цей факт стверджує
в усіх деталях хроніка Симеона Логофета. Дуже важлива аношмова візантійська
хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси – 18
червня 860 року.
Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р.
на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла
тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріярха Фотія про те, що руси
підкорили сусідні народи й, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромейську
імперію».
Дуже важливим е питання про походження цієї Руси і цієї великої фльоти,
що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В.
Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як і напади на
Сурож та Амастриду, робила Озівсько-Чорноморська Русь.
Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка
напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала
морських портів. З другого боку – свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед
походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в
напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка
спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях.
Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про
охрищення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріярхів Сходу
року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися
до Києва, виявили бажання охри-ститися. Цісар Михайло III вислав єпископа та
священиків, і на Русі засновано єпархію. Є низка свідоцтв про те, що охрищення
відбулося не за цісаря Михайла III та патріярха Фотія, а за цісаря Василя 1 та
патріярха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя 1, цісар Константин Порфірородний
у своїй «Історії Василя 1». Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, XV
ст., але в ньому е багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі
охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У
всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Асколь-да
можна визнати за доведене.
На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Кирила та
Методія, 3 їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли
Євангелію та Псалтир, написаний «руськими» письменами, і християнина, який
розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав
«глаголичне» письмо і переклав Євангелію на слов'янську мову. Це мало бути 848
року.
Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг
вислати св. Кирила. Є факти, якідають деякі підстави утотожнити місіонера, що
проповідував у Києві, із св. Кирилом: це – оповідання про чудо з Євцнгеліею, яку
кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося.
Никонівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а
Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.

ПОЧАТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Народня традиція та літопис зберегли пам'ять про Аскольда та Діра, як
християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як узурпаторів;
Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою Ольма збудував церкву.
Діра поховано в іншому місці – «за св. Ориною». Сполучення двох імен –
Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. Треба гадати, що кня-
зювали вони не одночасно. Аль Масуді виразно писав про Діра, як про першого
серед князів. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й
після Олега, так само дивляться М. Таубе і о. І. Нагаєвський. Митрополит Іларіон
вважає, що правили вони одночасно.
Викликає багато суперечок сама Аскольдова постать. За літописом –
Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика, які захопили в Києві
владу. В останніх часах питанням походження Аскольда зайнявся М. Таубе: він
вважає, що Аскольд – швед, який прибув до Києва з дружиною через Західню
Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. Але, поруч з гіпотезами, які припус-
кають варязьке походження Аскольда, е й інші: ще О. Шахматов вважав Аскольда
за слов'янина, навіть за Києвого сина; за ним пішов М. Приселков, а з сучасних
дослідників – Б. Рибаков, який виводить ім'я Аскольда від річки Оскіл, і пише –
«Оскольд».
Константин Порфірородний згадує договір між Василем 1 і Руссю
(Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого
Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880
р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму,
довожуваного з Руси до Баварії.
Усі ці факти: договори з Баварією та Візантією, похід на Царго-род, масове
охрищення – свідчать про існування в середині IX ст. могутньої державної
організації. Слова патріярха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком
потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воєваша Аскольд і
Дір полочан», а 866 року, сказано в «Історії російській» В. Татіщева: Аскольд і Дір
«ходи на кривичі й побіди їх». Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864,
що «убієн бисть от болгар Оскольдов син». Очевидно, були якісь воєнні дії в
Болгарії. Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київської
держави-Руси середини IX ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею
та іншими державами мирові угоди і нарешті – приймає християнство. Усі ці факти
дали російському історикові В. Ключевському право писати, що «Руська держава
була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода,
пішло об'єднання слов'ян.» Формування цієї держави довгий час не привертало
уваги істориків, як пройшло не поміченим і для Заходу. Це був час, коли Европа
була охоплена боротьбою германських племен за об'єднання, за творення
державних одиниць. До того ж авари на довгий період створили заслону між
германським та слов'янським світами, і лише перемоги Карла Великого відкрили
очам Західньої Европи вже зформовані слов'янські об'єднання. Діяльність св. братів
Кирила та Методія зв'язала Захід із Сходом християнством. На сході Европи
точилася своя боротьба, формувалися об'єднання, нав'язувалися культурні та
економічні зв'язки з Азією, з Арабським халіфатом, Персією, Візантією;
поширювався обмін культурними цінностями із старими, світового значення
культурами Сходу й творилася нова, блискуча культура, в якій у гармонійне ціле
зливалися чужоземні впливи. На Сході Европи зароджувалася нова могутня
потенціяльна сила – Україна-Русь В організації першої Київської держави брали
деяку участь нормани. УШ-ІХ ст. були добою, коли нормани, під назвою яких
об'єднували населення Скандинавії – шведів, норвегів, а також данів, – на чолі з
своїми ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й
грабувати їх. Деякі з них осідали на захоплених землях, ініші верталися додому з
пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У
VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і,
підкоривши фінські племена – мерю, мурому, мещбру – опанували Волзький шлях.
Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу – Алдейпобурґ, інша група їх
оселилася тоді ж у гирлі Двіни і заснувала ЗеебурГ, де пізніше постала Рига. На
початку IX ст. нормани нападають на Західню Европу: руйнують Німеччину,
Францію, Англію. На невеликих човнах піднімаються ріками і нищать Майнц,
Вормс, Ахен. Сеною піднялися люди до Парижу і 10 місяців тримали його в облозі.
Допливли до Ісляндії, Гренляндії; через ґібральтар пройшли до Середземного
моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції – Норман-гдію, на
Середземному морі об'єднали Сицилію та південну Італію й ..«творили норманське
королівство. Близькі до цих західньоевропейських подій оповідання наших
Літописів про постання держави в землі словенів. Під 859 роком оповідає літопис,
що варяги прийшли із замор'я, поклали данину на «чюдь, й на словенех, на мери, й
на всех (весі – Н. П.-В.) кривичах». В цьому оповіданні відмежована обшир
володіння варягів. 862-го року ці племена «изгнаша варяги за море», але вони не
спромоглися зорганізувати свою владу і закликали із замор'я інших варягів.
Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в
Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним
князем. У Рюрикові Н. Бєляєв, а за ним і П. Ковалевський бачать Рорика, конунга
Фризії, примушеного в середині ЇХ ст. покинути її. Літопис зазначає межі його
володіння: Новгород – в землі сло-вевів, Полоцьк – кривичів, Ростов – мері,
Білоозеро – весі і Муром – муроми. Так на півночі в середині IX ст. постала
держава, яка охоплювала землі словенські (словени, кривичі) та фінські (меря, весь,
мурома). У той час на півдні, в землі України-Руси, вже існувала велика держава з
центром у Києві. Так у ЇХ ст. творяться дві окремі, незалежні держави:
напівфінська Новгородська та слов'янська Київська.

ОЛЕГ (882 – 912) «Повість временних літ», яку складалося в XII ст.,
оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і
доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим військом,
в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув
Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.
У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису
говориться, що після смерти Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його
воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем
київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17-
20 років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши
Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю
і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк до смерти Ярослава, Взагалі
життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві
називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно,
штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії
від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег,
безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем.
Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і
благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України-
Руси від Ігоря, а не від Рюрика. Олег виявив себе як талановитий правитель. Він
приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами.
Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами,
радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів,
що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді –
Олег сплюндрував береги Каспійського моря. Року 907-го Олег з великим
військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород.
Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду.
Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У «Повісті временних
літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори
являють собою єдність .і викликані тим самим походом; їх штучно розділив
літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один
одного. Йдд. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося
Ііїіярох однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою: :Дцвговірної
сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» чия є видно, текст договору,
який був у руках літописця, являв собою піаіпію з примірника, написаного від
імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому літопису», –
мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ». Договори надавали
великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків
утримання на 6 місяців потребування в Царгороді; на подорож додому повинні
були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним
човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В
договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель
котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо.
Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах
людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на
передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без
зброї, в супроводі грека. Обидві сторони склали присягу на додержання договору:
греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й
покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в
Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими
звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя
болгарського Бориса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай...
покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его
світльіх й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це –
підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не
було, це свідчить про вже зорганізований адміні-страційний апарат, представники
якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число
болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад
одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х
ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове
письмо»). Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь
виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед
Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . .
язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру
тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на
історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який
вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був
автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього
Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за
остаточно доведене.

ІГОР (913–945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неясність Ігоревого
життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким
іменем, яких літопис помилково об'єднав в одне В усякому разі, родинний зв'язок
його з Рюриком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між
Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці
роки були зайняті князюванням Діра. Ігор продовжував Олегову справу,
приборкуючи племена тивер-ців та уличів, які за Олега були його союзниками;
приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на де-
ревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги
зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр. Ігор
двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського
моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину
здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний
Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943
році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Але скористати з тих походів йому
не вдалося Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там ва
спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсу-иа, з якими виник
конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпре. У боротьбі з Ігорем Візантія
вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат,
отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це
викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти
Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, який спалили багато
човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом ва Царгород, але греки запропонували
«викуп», і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор
примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити
мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для
історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря,
сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед
цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Влади-слав,
Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі е те, що разом з поганами
підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на
гори, де стояв Перун «й покладоша оружье своє, й щитм, й золого;... а
хрестеянскую Русь водиша ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец
Пасьпгьч ; се бо сборная церкви». Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що,
зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додат-
кову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне оповідання
зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє убозтво, порівнюючи з
дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.

ОЛЬГА (945–964) Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і
правління державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У
«Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із
Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувцій
дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та
розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші
вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про
болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга – була
дочкою Олега, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження –
дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина.
Імена – 0лег і 0льга – означають «мудрий», «віщий», «святий». Легкість, з якою
Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П.
Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням.
М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся й діяльність промовляє за
слов'янське походження. Ольга стала повноправною княгинею, правителькою
величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти
центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б цілком природним;
якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах
тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували
бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна за-
бувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років.
Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним
словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних
князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади
Ольги. Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий
факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст.,
розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен
володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от–на Київському пре-
столі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними
вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому
відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і
доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої
серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні
культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася жінки, що в добу
панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу. Нікому з володарів не
присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч
виступає в авреолі мудрости й жіночого чару. Літопис починає з докладного опису
«помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни
вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря.
Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того
– спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де
влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян.
Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців
данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тах птахів вона наказала своїм
людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і
запалили ввесь Іскоростень. Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді»,
через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга
виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок йеред забитим чоловіком,
а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка. Характеристичне, що
літописець, чернець, без найменшого за-суду описує тортури, що їх вигадувала
Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що
інакше вона не могла зробити. Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на
внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на
Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі
кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих
подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими
вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від
яких можна було кожночасно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста,
села, погости і призйачала в них правителів. Першою з князів вона спробувала
ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки»,
«броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє
окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи
оподаткування людности, -спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки».
Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три
частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно
ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий
рівень державницького розуміння людей Х століттА. Ольга встановлювала
«ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни
стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були
постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри,
хутра яких мали дуже високу цінність як в Евроігі, так і в Арабському халіфаті.
Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин
порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно
хутрами, і «куна» була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це
стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої
бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом
експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі
воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського
елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в інших країнах Европи.
Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та
Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка
Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний
воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про
походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади –
«кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі
представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би
мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах
Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими
манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи
Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою
була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А.
Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином,
батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда-
ючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе,
теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а
Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського
елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення.
Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з
давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників
припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера,
в якій перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але
про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли
вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він
стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли
христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у
955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Пор-
фірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона –
поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком.
Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не
може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше
перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата
приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це
розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С.
Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що
охристилася вона за Романа Лекапена.
Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в
Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік,
9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,
священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в
супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після
короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з
цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в
докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує
такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже
християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його роди-
ною і наявність священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до
подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з
княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли
бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зівсував Ігор, могли бути
торговельігі, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й
церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових
справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо
ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість»,
прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож,
коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його,
заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла
в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо,
стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром
імператором – Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви
ругів» Олени (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати
(Іяскіопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ
Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини.
Про це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників
вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літо-
йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних літ», у
Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо, Ольга висилала
посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не тільки з цієї» метою. На це
вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з
заснуван-іак єпископії. . Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її
постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії
М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала
їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома
наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя.
Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати
Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона
була «наймудрішою серед чоловіків».

СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з
найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав
його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній,
войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в
міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом
усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його
гриміло по всій Східній Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії
та арабського світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де
розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського
каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував
міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх
аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське
військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в
завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його
втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Візантія вела боротьбу з
новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили
до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині
Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню.
Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у
боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи
можливістю заволодіти тією країною.
З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію,
здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив пере-несги свою столицю до
Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки,
вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби».
Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну
печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові,
вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати
столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до Болгарії.
У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з
Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши
великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено
договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з
новим військом, але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його забили печеніги.
Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на
Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали
рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми.
Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама
неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть па-
нування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В цьому
періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської реакції серед
княжої дружини. Літопис оповідає, що Святослав відмовився охриститися,
покликаючись на вороже ставлення дружини до християнства: вона глузуватиме з
князя-християнина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

ЯРОПОЛК (972–979). Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив
свою державу хЬк трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Во-
лодимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він Призначив до
них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володимирові – дядька його, Добриню.
Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют, загнався Ті
володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього, намовлений
Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр утік до Скандинавії
збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак,
тривало це недовго: в80 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та
Києівом, і Ярополк був підступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю
державу.
Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західньою
Европою. 973 року його посли з великими дарами були їа соймі в Кведлінбурзі, де
перебував Оттон 1. Ближче мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до
Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно не
мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий факт
приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з
Риму.
Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк, старший з онуків
Ольги, який найбільше перебував ігід її впливом, був християнином, Можливо,
цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня черниця, яку Святослав привіз
йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що
Ярополка охри-стив якийсь католицький місіонер.
Доба, яку розглядали ми вище і яка закінчилась об'єднанням усієї держави
в руках единовладця Володимира, надзвичайно важлива. З великою швидкістю в
різних напрямках відбувався процес об'єднання розпорошених племен східніх
слов'ян в політичну цілість під проводом України-Руси. В цьому процесі можна
намітити два головні осередки: північний з Новгородом, який об'єднав північні
слов'янські та фінські племена, і південний з Києвом, який об'єднав українські
племена. Обидва вони довгий час були незалежні один від одного. Лише за Ігоря
починається залежність Новгорода від Києва, коли він призначає до Новгорода
Святослава, а за Святослава новгородці просять собі князем Володимира. Ярополк
знову об'єднує Київ з Новгородом.
Ще до Святослава зникає більшість окремих «ясних князів», які виступали
в договорах Олега та Ігоря. Залишається кілька – як Рогволод Полоцький, пізніше –
Ходота В'ятицький, варязького та місцевого походження.
Змінюється характер князівської влади: воєначальники, ватажки найманих
дружин стають володарями, які перебирають всю повноту влади. Поволі втрачають
своє значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в разі
потреби радяться зі старшими дружинниками. Також змінюється характер
дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними місцеві
люди, бояри, землевласники. Історія зберегла кілька імен у договорі Ігоря в особах,
мабуть, Свенельда, Малка, Добрині, Блуда, Претича, – число яких зростає. На
прикладі Свенельда бачимо, що вони мали свої дружини, які жили іноді багатше за
дружину князя. Можливо, оцим «ясним князям» з договорів Олега та Ігоря і «бо-
ярам під рукою князя» – договору 972 Святослава належали ті розмірне невеликі
«гради»-городища, яких було дуже багато. Б. Рибаков нараховує в Х-ХП ст. 9
городищ біля Путивля, 6 – біля Риль-ська, 5 – біля Ромна тощо.
Уривчасті відомості з чужинецьких джерел, а також літописів, фолкльор і
археологічні матеріяли дають можливість уявити культурний стан України-Руси
ІХ-Х ст.
При архевлегічних розкопах виявлено недалеко Десятинної церкви в Києві
рештки двоповерхового мурованого палацу часів Ігоря та Ольги. В румовищах
збереглися уламки мармурових баз та ка-штелій з яшми, ширефу, рештки підлоги з
кольорового мармуру, куски скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга,
за словами літопису, дивилася, як несли деревлянських послів у човнах.
Безперечно, такий палац не був єдиним. І Серединою Х ст. датується багатий
скарб чернігівських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На
срібному окутті і одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент,
тотожній ї з орнаментом меча, знайденого в Києві На другому окутті вміщено І
складну композицію: боротьбу Кощія з Грифонами; цей сюжет згадується в билині
про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей сюжет перейшов до герба
Чернігова. Обидва окуття прикрашені черню високої мистецької вартости. Хоч у їх
виконанні вичувається вплив Сходу, арабського та грецького мистецтва,
виготовлено їх на Україні, на що вказує матеріял і їх зв'язок з місцевим
фолкльором. Чеський археолог Схраніл відзначаєвплив ювелірних виробів Чорної
могили на речі, знайдені в Чехії: в могилах Х-ХІ І ст. у Желеніцах – в бронзових
ґудзиках, у могилах в Ресевіцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравії. Ще
більше аналогії з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червінко у Моравії.
В цих речах, – писав він, – відбився стиль, невідомий у Західній Европі,
але відомий на Русі. В ризниці Собору св. Марка, в Італії, І переховується чудової
роботи тарілка, яку Ольга подарувала Константинові Порфірородному.
Висоті матеріяльної культури відповідає й духова. Вже згадувалося, як св.
Кирило і Методій знайшли в Криму Святе Письмо, «руськими письменами
писане». Це – перша вістка про українські письмена. Чернець Храбр згадував, що
слов'яни (українці) писали «резами». Договір Олега з греками був написаний
«Івановим письмом». Акад. Н. Нікольський вказував, що в «місійній праці свв. Ки
рила й Методія треба шукати . . . початків письменства на Русі-Ч Україні».
Культура не обмежувалася вмінням писати: в ІХ-Х ст. в Україні-Русі була вже
літературна мова. Договори Олега свідчать, що слов'янська мова не була нижчою за
грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття міжнароднього та цивільного
права. В договорі 907 року згадується «руський закон», заповіти, грамоти, що їх
князі мусіли давати керманичам кораблів.
З історії Аскольда, з договору Ігоря бачимо, як ширилось християнство в
Україні. Дуже цікаві київські глаголицькі листки, що їх знайшов Срезневський. На
сімох аркушах написано глаголицею – письмом, винахід якого приписують св.
Кирилові – латинського обряду літургікон. Це свідчить про вживання
глаголицького письма та про існування латинської літургії.
Таким чином усе говорить за високу культуру України дохристиянської
доби. Проф. П. Курінний висловив цікаву гіпотезу про існування у Вишгороді, під
Києвом, старішого за Київ культурного осередку, в якому був манастир, де
підготовляли слов'янських священиків, «Освіта й наука абсолютною новиною на
Русі не були. Коли існували перед Володимиром значні християнські громади на
Русі, мусіли бути зав'язки книжности і школи», – писав М. Грушевський.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015). Із загибіллю
Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу
її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і
фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нічим, крім
княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож,
Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не
вияснює.
Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від
рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984
ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що
радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів
(воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину,
«яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які
не згадує літопис.
Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще
йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя
Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ»,
і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то
були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була
заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до
Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над
горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави.
Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла
Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію
відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их
рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади
Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що
до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував
Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу
України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль-
ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир
відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.
На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення
моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала
межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира
на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в
зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз
соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та
інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з
Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з
Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.
Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і
переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир
(Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець
згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до
Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.
Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985
літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них
не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.
Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з
південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто
виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною,
Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них
кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків
кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця
оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими»
почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід
порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах.
Рештки цих валів існують і донині.
Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги
проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну
пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.
Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО
часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після
заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і
спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь
радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й
ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних
намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько
його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в
билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його
«багатирЬ-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня .– аристократ,
Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муромець – селянин, Дюк Степанович
– з багатого купецтва і т. д.
Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління
синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках.
Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.;
їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.
Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами
в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну
своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім
культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних
етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба
було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.
Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис
оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна,
Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів
викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за
пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра-
вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена,
поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини,
Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша –
фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили
богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено
тільки статую Перуна.
Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть
людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,
Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився
батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров
мучеників за віру.
Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська
релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку
відігравала християнізація для всіх держав Европи.
Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в
Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких
колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської
держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування
християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій
половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе
християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства,
незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте
Кирила та Методія і їхніх учнів.
Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,
починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки:
грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.
Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З
другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів
Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962-
992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство
його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.
Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти
Володимир до переконання в конечності охрищення.
З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство
Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він
у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко кре-стился
єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що
зробив він це десь тихо й потаємно.
Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?
Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього
слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.
Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків,
пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його
незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті
Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира
сприятливо. Року 987 візантійський полководець Барда Фока повстав проти
імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до
Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з
сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як
припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.
Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило
Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.
Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки.
Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який
писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ.
почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у
нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба
відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна
постанова святого й великого Константина».
Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських
колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а
погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів,
всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й
обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за
дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами
святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як
переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави.
Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного
«воїтеля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися
привести свій народ до хреста.
За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно
просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти
всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була
«радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх».
Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,
прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, писав: «аще хто й не
любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию
спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на
перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато
поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я».
Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій
релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.
Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке
духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію
встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе –ієрархів,
священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса,
разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.
Ця візантійська традиція трималася в російській та українській
історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.
Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит
Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з
Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у
візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення
величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри-
щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни
збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Візантія.
Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації–а вони були безперечно–при
наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для
людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками
між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність
з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою.
Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало
духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.
Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-
доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша
ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з
Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.
Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед
них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий,
Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі-
потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки
різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971)
перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю
улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида,
що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні
Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха
тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була
близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-
болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.
Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними
провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф П.
Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у
Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.
Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження
християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на
початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст.
Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють
сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні
Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато
плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С.
Томашівський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та ін.
Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло –
безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало
Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної,
пишної візантійської культури, що переживала в'Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст.
Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену
Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава, ввесь народ
це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і
«взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна
назвати й Київ.
Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із
Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на
обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги
Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991
року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує
повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи
Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря
Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової
дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року
1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо-
відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-
1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його
дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.
Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього
треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.
Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично
автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка
мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би
такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції патріярха Фотія з його
передмовою, а до-«фоті-ївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б.
Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу,
стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським,
скажемо ми.
Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира,
ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з
Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших
митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим
митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.
З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,
визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що
найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М.
Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його,
бодай частково, за автентичний.
Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді
найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними
князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським».
Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон,
майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про
що оповідають саги.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських
володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя
Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-
іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Ли-
сим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з
Казіміром-Обновителем, королем Польщі.
Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а
також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була
дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була
реґенткою.
Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того
монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою
лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у
Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ
Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;
ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба»
остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах Володимира та його
нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з
дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадків.
Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі
українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та
литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними
зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала
на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці,
Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс
новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з
палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним
муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-
Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті
збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун,
Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну,
бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над
спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і
була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.
Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що
прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста,
його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів,
скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою
людности.
Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу
культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було
мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви
потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру,
потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах
Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім
Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.
Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була
так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь,
як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин –
зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступ-
ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит
Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так
характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир),
но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».
З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:
політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М.
Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би
сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської
держави».

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його
життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,
і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її
до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин
держави.
Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років
перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю
центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його
сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування
трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм
окремим життям.
Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй
правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,
можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти
між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він
призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а
іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося
князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,
забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –
осередок майбутньої Білоруської держави.
Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою
одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.
Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до
Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк
почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-
мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно
довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у
в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля
себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород.
За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав
Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати
війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,
несподівано помер.
Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь
Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.
Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до
Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з
Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався
з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити
владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового
сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та
Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася
більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та
Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та
Муромська.
Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли активности.
Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом
проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017
році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.
Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з
Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами
і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була
Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни
з митрополитом Іваном.
Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши
посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу
частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома
імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,
мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:
Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову
заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив
Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»
загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я
«Окаянного», – писав С. Томашівський.
Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року
1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»
Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з
кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після
війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по
Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,
Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно
ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя
Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним
володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія
Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. Правління Ярослава
значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній
політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.
Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався
повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до
Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив
на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і
оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.
М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-
українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю
після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив
Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після
того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.
Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на
ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в
1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу
Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час
міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував
спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –
Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.
Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за
віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800
дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про
віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:
інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.
Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських
земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке
назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши
таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких
фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року
1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що
князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.
Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою
гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини
ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним
натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий
наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з
допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої
поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На
побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.
Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути
кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв
(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на
віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато
позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-
тий кочовими ордами.
Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.
Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від
часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у
Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.
Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,
хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.
Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати
візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря
Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти
погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.
Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,
закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її
знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього
укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною
Анною Мономах.
Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні
стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про
клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в
обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги
з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.
Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з
Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава
польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі
за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій
хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-
позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син
Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.
Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського
маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до
Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,
невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі
матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали
Київську державу з Західньою Европою.
Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали
його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх
головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не
завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II
Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також
король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля
Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була
одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з
дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її
склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка
нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.
Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди
з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти
одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.
У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля
Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в
Києві, у Ярослава.
Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка
Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За
правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,
ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та
Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-
кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-
Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в
Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при
дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував
манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-
1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського
обряду, про що свідчать закони Владислава.
По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до
Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна
брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх
зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після
смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем
Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського
дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти
повернулася до сина.
Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали
до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На
актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних
васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної
кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю
євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.
Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського
походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але
також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.
В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,
оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван
постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави
церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка
та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.
На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і
його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх
домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів
дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.
Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-
ішвський, Т. Коструба за болгарина.
Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також
болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ
Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії
митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь
візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.
Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським
патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили
митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в
улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і
книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна
мати свою незалежну національну Церкву.
Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,
високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його
«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,
рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці
правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,
Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано
шосту – в Юр'єві, над Россю.
Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються
манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у
печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до
якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал
чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.
Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом
Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський
манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті
Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.
Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.
Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже
існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.
Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.
У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької
мови.
Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.
Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,
що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які
перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи
книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-
теку.
Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли
цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і
протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і
сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення
християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні
люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в
перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли
літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-
Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –
митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика
не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію
Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситивпіиеся премудрости книжної».
Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну
філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,
але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.
Представниками їх були літописці.
За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися
красне письменство, переклади та оригінальна література.
В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.
Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –
Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник
Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син
його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!
Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,
дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.
Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому
Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що
збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала
Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,
але й вони свідчать про кодифікаційну працю.
Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого
церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що
збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від
Ярослава.
Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,
ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.
Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.
складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром
3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і
коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий
паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),
Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з
церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.
У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква
св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.
Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право
митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім
округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од
востока до запада».
Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й
княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та
уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –
палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У
Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав
послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи
ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,
Воротислава, Гліба.
Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де
жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були
на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького
вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився
живчик багатого міста.
Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.
Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду
найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,
вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,
неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.
Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських
церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та
інших містах.
20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому
поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом
молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-
Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з
більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-
денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,
Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –
Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,
Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини
володіли

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його
життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,
і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її
до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин
держави.
Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років
перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю
центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його
сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування
трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм
окремим життям.
Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй
правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,
можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти
між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він
призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а
іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося
князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,
забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –
осередок майбутньої Білоруської держави.
Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою
одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.
Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до
Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-
мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно
довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у
в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля
себе, можливо – дав Святополкові Вишгород.
За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав
Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати
війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,
несподівано помер.
Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь
Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.
Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до
Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з
Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався
з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити
владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового
сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та
Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася
більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та
Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та
Муромська.
Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности.
Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом
проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017
році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.
Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з
Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами
і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була
Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни
з митрополитом Іваном.
Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши
посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу
частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома
імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,
мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:
Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову
заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив
Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»
загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я
«Окаянного», – писав С. Томашівський.
Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року
1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»
Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з
кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після
війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по
Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,
Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно
ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя
Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним
володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія
Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. . Правління Ярослава
значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній
політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.
Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався
повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до
Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив
на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і
оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.
М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-
українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю
після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив
Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після
того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.
Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на
ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в
1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу
Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час
міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував
спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –
Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.
Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за
віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800
дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про
віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:
інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.
Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських
земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке
назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши
таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких
фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року
1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що
князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.
Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою
гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини
ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним
натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий
наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з
допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої
поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На
побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.
Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути
кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв
(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на
віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато
позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-
тий кочовими ордами.
Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.
Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від
часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у
Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.
Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,
хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.
Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати
візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря
Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти
погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.
Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,
закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її
знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього
укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною
Анною Мономах.
Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні
стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про
клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в
обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги
з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.
Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з
Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава
польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі
за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій
хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-
позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син
Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.
Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського
маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до
Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,
невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі
матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали
Київську державу з Західньою Европою.
Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали
його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх
головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не
завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II
Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також
король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля
Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була
одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з
дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її
склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка
нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.
Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди
з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти
одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.
У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля
Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в
Києві, у Ярослава.
Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка
Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За
правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,
ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та
Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-
кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-
Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в
Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при
дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував
манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-
1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського
обряду, про що свідчать закони Владислава.
По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до
Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна
брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх
зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після
смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем
Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського
дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти
повернулася до сина.
Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали
до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На
актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних
васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної
кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю
євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.
Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського
походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але
також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.
В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,
оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван
постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави
церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка
та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.
На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і
його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх
домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів
дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.
Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-
ішвський, Т. Коструба за болгарина.
Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також
болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ
Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії
митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь
візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.
Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським
патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили
митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в
улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і
книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна
мати свою незалежну національну Церкву.
Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,
високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його
«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,
рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці
правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,
Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано
шосту – в Юр'єві, над Россю.
Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються
манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у
печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до
якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал
чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.
Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом
Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський
манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті
Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.
Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.
Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже
існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.
Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.
У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької
мови.
Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.
Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,
що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які
перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи
книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-
теку.
Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли
цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і
протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і
сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення
християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні
люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в
перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли
літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-
Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –
митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика
не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію
Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наси-тивпіиеся премудрости книжної».
Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну
філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,
але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.
Представниками їх були літописці.
За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися
красне письменство, переклади та оригінальна література.
В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.
Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –
Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник
Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син
його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!
Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,
дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.
Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому
Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що
збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала
Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,
але й вони свідчать про кодифікаційну працю.
Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого
церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що
збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від
Ярослава.
Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,
ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.
Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.
складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром
3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і
коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий
паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),
Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з
церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.
У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква
св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.
Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право
митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім
округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од
востока до запада».
Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й
княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та
уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –
палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У
Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав
послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи
ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,
Воротислава, Гліба.
Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де
жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були
на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького
вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився
живчик багатого міста.
Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.
Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду
найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,
вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,
неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.
Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських
церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та
інших містах.
20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому
поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом
молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-
Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з
більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-
денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,
Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –
Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,
Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини
володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке
князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.
Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували
старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет
старшого брата.
Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди
знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не
знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом.
Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею
сдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати
цілість держави.
Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і
обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи
покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба.
Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного
політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання
про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не
досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі
опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського
князя Володимира.

ІЗЯСЛАВ 1 (1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078). Декілька років старші
Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю добу можна назвати
фактичним трігомвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і новгородського
князя, Святослава — кйязя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та Всеволода —
князя Переяслава і Ростова.
Після смерти Вячеслава, в 1057 році, брати спільно перевели Ігоря з Волині до
Смоленська, а Волинь перейшла до Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили
Смоленськ, В обох випадках синів Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати
спільно звільнили з «порубу» Судаслава, спільно зі своїми боярами доповнили
«Руську Правду», спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був
міста Ізяслава — Псков та Новгород. Після перемоги над ним на р. Немизі брати в
1067 р. підступно схопили Всеслава з синами й звикнули У в'язниці в Києві. Землю
брати поділили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород
передав він Святославові; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року
проти торків, або узів, які без бою повтікали, але за ними прийшли .вайміцніші з
усіх кочовиків — половці. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували
Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими
силами — розбили їх над р. дельтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину.
Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на торгорищі, віче, на якому
ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти
половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже раніше були — невідомі
ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він побоявся, що цю зброю
звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору», розгромили двір
тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки.
Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою дружину» (це
стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і
населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем,
який сидів «на сінях» — на галерії. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся
до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так
описує літописець перше народне повстання у Києві.
Ізяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців
повернувся з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим.
Всеслав утік до Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні
син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловіка стратив, багато
осліпив. Віче з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити.
Назовні відносини братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в
урочистому перенесенні мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Випігороді, яку
спорудив Ізяслав.
Але незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком
володів Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як
компенсацію за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбільше
земель. Літопис каже, що Святослав «намовив Всеволода проти Ізяслава», і 1073
року вони йримусили Ізяслава знов тікати з родиною із Києва. Його землі поділили
брати так: Святослав приєднав до своїх володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод
— Волинь і Турів. Святослав став значно сильніший, ніж Всеволод.
Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великі скарби.
Ситуація в Евроігі була надто тяжкою: вона була поділена між двома силами, які
боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і папою Григорієм VII. Болеслав
не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були прихильники цісарської партії,
тоді як сам він належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир
Мономах, який вимагав зректися допомоги Ізяславові; за це князі дали допомогу
Болеславові проти Чехії та Угорщини.
Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної
ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта,
єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости,
ніж Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямлерт пише,
що Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого
одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно,
тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині:
багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними
впливами штукою», — писав М. Грушевський.
Ізяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога
Генріха IV — папи Григорія VII. Папа, замість реальної допомоги, дав два листи —
17 і 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які
він узяв за допомогу, а другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах
закріплюючи за ним «королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься
так званий «Кодекс ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими мініятюрами. На
одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка в князівському
корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій — Христос на
престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними постаті —
Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч М.
Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за докази
перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році.
Цей короткий відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цідаций відносинами
між Україною і Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів
втягнуто Европу. Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні.
Тут, можливо, родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до сакдаського
маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій офаві Генріх IV двічі
висилав послів до Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького
архиепископа Фрідріха); багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в
боротьбі проти папи. Далі — звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже
увійшла в коло європейських держав.

СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)Святослав правив надто короткий час, і
відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи
фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів
рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де
скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення ц тому манастирі мали
його основоположники — Антоній і Теодогій. За правління Ізяслава його
прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати
ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до
Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевський припускав,
що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з
Ізяслава.
Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію
проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього
на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном,
і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з
Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що
Їводосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти
свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його
ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській
дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини.
Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він
намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя.
До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані
два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а
може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из
многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та
грецьких оригіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед
них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений
був власне не Святославом, а ще Ізяславом.
Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові
Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть
Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без
боротьби передав йому великокнязівський престол.

ІЗЯСЛАВ (1077—1078). Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене
боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за
володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши
Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний
корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту
Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав.
Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки
дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає
сепаратизм окремих земель.
Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод
здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало
похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони
половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві —
урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь-
«ізгой» Борис Вячеславич.
У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець
присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і
те, що 1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.

ВСЕВОЛОД (1078—1093). Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під
своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув
поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було
боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя
Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода —
Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де
князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та
Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та
Звегіигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло
небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини,
Польщі, Волині.
Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові.
Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові.
Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі
до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя
Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод
закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею.
Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно
з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові
Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость.
Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув
1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на
Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на
Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й
передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його
у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані.
Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі.
Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям,
яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і
села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним
чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів.
Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і
виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав,
що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив
п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних
стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською
царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав
свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по
братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з
дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у битві при ГастінГсі, р.
1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни,
король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля
Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки
київських князів — наклали головами.
З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки
Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа
саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий
посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем
Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо,
грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від
Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за
престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років
тому.
Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV,
як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою
дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив
цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив
до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці
до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда
допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали,
згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30-
тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки.
Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року.
Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й
відограла значну ролю в долі Генриха ІУ.
Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною,
він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар
візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв
його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги.
Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був
залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077
року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений.
Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати
шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли
його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав
до Києва, до митрополита Івана 11 посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з
пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але
збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права
вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха.
Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти
Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу на-
зиває «всесвятішим і преосвященним братом».
На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти
митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема,
єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського.
Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був
він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі.
Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі
св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнів, чи був
він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських
святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові
управління митрополією.
З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до
міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки.
Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий
українець у «Сказанім». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода,
Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача:
Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками.
Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє»
з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів
(призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в
Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала
перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія
в тому не мала.
Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор
грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне:
стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу
Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері
імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа,
Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії
дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це
свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії.
Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена
Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів
Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля
Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манартирів
католицьких та православних.
Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує
протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків —
зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка
зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід
пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і
застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них.
Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої
родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські
шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною»
митрополита Юрія (1070-1077 років).
Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за
цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи
до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в
яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і
Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав,
наводили на Україну,
Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його,
Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з
Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М.
Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього
і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам
пішов у Чернігів.

СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113).

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які
сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і
заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні
здобутки на півдні.
На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців
половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського
народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість
об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не
допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з
половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою
Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно.
Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом
Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив
Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в
Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло
Витечева.
Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити
«котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями»,
— казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче,
урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег
Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було
репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі.
Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»:
Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав
— по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид
Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та
Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці,
доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до
Святополка.
Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його
порушення покладалася на весь союз князів.
Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних .союзів князів з
половцями.
Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою
Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати
Волинь, Турово-Пинське князівство та . волинські землі Святополка — Святополк
захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій
взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році
ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її
Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Да-. вида визначено не надто
тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і
Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.
Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098
року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу
назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які
стратили їх.
Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із
Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в
свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним
княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили
Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь
людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі.
Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину:
Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя —
Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом,
Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж
Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і
перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому.
Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або
знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх
рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями.
По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на
Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над
Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями.
Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став
Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних
жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими
нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх
князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито,
взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії —
«за залізні вороти».
Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в
літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід
1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті
пройшла й до Риму».
На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу
посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його
постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх
сварках.
Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю
Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не
тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними
грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних
людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна
справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як
тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих
жиДів лихварів.
Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на
другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою
руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав:
Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка
був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими
були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче,
додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде,
княже, на стол отен й деден».
Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення,
внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх
князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але
під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125). Володимир Мономах поширив
свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час
належала Ізяславичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши
союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли
дійшло до конфлікту з Глібом. Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на
підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у
нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій
взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-
Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах
звільнився від найнебезпечнішого суперника.
У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина,
Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя,
Мінська землі.
У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі
своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена,
претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і
зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб
задержати ці міста в своїх руках, але невдало.
Володимир був одружений з принцесою ґітою, дочкою короля Англії Гаральда II,
яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і
звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-
Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвара,
Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем
угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за
рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона
породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи.
Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим,
що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали
Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її
претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол.
Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з
допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у
послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був
викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської
Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородеького,
Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики
і встановлено розмір законних відсотків.
Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано
його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав
проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити,
щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він
заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт
Володимира — видатний документ гуманности.
«Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа
Леофріка, близького до короля Едварда, з яким моиіа познайомити його ґіта, але
воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед
практичних порад «Поученія» е порада бути уважним до чужинців, до купців, бо
«кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її
«короля» Володимира була добра.
Цікавий такий факт. У Реґеисбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та
ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з
хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й
небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар —
дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і
закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість
київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що Їхали з Києва до
Регенсбургу.
Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких
перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало
в Україні «Володимирове плем'я».

МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132). Продовжуючи правління
Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року
1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав
до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі,
якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у
Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався
авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини
одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича.
Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава
Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав
спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з
допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не
було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець
каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за
землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з
половцями з допомогою всіх князів.
Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх
дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута П, короля Оботритів, а Другу,
Мальфрідь — за норвезького коропу СІҐурда II, прославленого героя хрестових
походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-
Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів, укладеній
наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється
споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син
Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данії.
Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.
Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком,
четверта, Євфросинія — за королем угорським ґейзою II; вона мала значний вплив
на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів —
Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською,
дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед
європейських держав.
Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли
традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з
тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода.
Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну
боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква
незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав,
передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті
старшому племінникові.

ЯРОПОЛК II (1132—1139). Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані
його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці
дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели
найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько-
Суздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби
включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його
забрав Мстисдав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до
іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче.
Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі
втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові
потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів
Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав
(«показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава,
після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі,
скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і
заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше
призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний
правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української
держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.

ВЯЧЕСЛАВ (1139).Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого
вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу
Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

ВСЕВОЛОД II (1139—1146). Всеволод II увесь час свого правління, не мавши
жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного
на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив
половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення
киян і виштородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові
Мстисла-вичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю
братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

ІГОР II (1146). Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу
знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря
Гарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю гарантію, але вона не
врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода П, що ії
переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод
передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і
майно його та його бояр пограбували.

ІЗЯСЛАВ П 0146—1154). Усе правління Ізяслава П виповнила війна з князями.
Спочатку ОЛЕГОВИЧІ, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями
пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни
довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор
прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали
ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала
його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер.
Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Іаяславом II і
Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого
підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава
стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський,
дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Боле-
слав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король
Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — ґейза II,
король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий
вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один
раз заходив аж до Києва.
Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід
Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два
рази Ізяслав покидав Київ — зде-більша добровільно — і престол посідав Юрій
Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян
були на боці Ізяслава.
Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося,
переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним
вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й
господинові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній
лицар, що прагнув привернути Києву його славу.
У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та
державницька свідомість.
Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек
Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II
наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії —
правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха —
більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського
манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений
«книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св.
Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав П,
прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність
від Візантії.
Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава —
започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але
ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею,
залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського
престола.
Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47
князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по
3 рази, 8 — по два рази. Щод» тяглости панування були: одно — ІЗ років, одно — 6
років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 —
однорічних.

ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ (1154—1157). Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі
за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича
Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий
аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього:
вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а
«суздальців»-бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали.
Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на
боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового
племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II,
привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість,
егоїстичність,
брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та
Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні
різниці двох народів.

РОСТИСЛАВ І (1158—1167). За правління Ростислава 1 княжі міжусобиці трохи
затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в
боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що
оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет
серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели
Володимир Мономах та Мстислав 1, і примушений був обмежитися обо-понок)
своєї землі.

МСТИСЛАВ II (1167—1170). Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він
зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив
половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та
худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили
шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із
захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу», —
пише він.
Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський
на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці
вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав
Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж
Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі,
смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла
хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного
суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський.
Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8-
го березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і,
пише літопис, — «не було милосердя-нікому нізвідки: церкви горіли, християн
убивано, інших брано в неволю» . .. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи,
дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців.
Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба
Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до
різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, —
пойди в Смоленськ, .. . а Давидові рцьі: а тьі пойди в Берладь, а в Руской земли не
волю тьі бьіти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити».
Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі,
що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до
князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті
терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не
зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174,
готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми.
Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в
українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і
нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом,
позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими
претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне
місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

СВЯТОСЛАВ III (1175—1194). Довгий час — від 1175 до 1194 року — сидів на
Київському столі Святослав НІ Всеволодович, але майже вся Київщина дісталася
Рюрикові Ростиславичу, і літопис називає обох «великими князями», ніби
припускаючи діярхію Великі князі спільно боролися з половцями, головно в 1184-
1194 рр. і наділяли землями молодих князів. Святослав користувався за кордоном
престижем: у 1194 році Візантійський цісар Ісаак Ангел посватав його онуку
Єфим'ю Глібівну за «царевича» Олексія.

РЮРИК (1194—1215). Після смерти Святослава перейшов до Києва князь Рюрик.
За його правління конфлікти серед князів загострилися, зокрема внаслідок інтриги
Всеволода Суздальського, який намагався впливати на українські справи. Зокрема
гострою була ворожнеча Рюрика з зятем, князем Волинським, Романом
Мстиславичем, який 1199 року об'єднав Волинське князівство з Галичиною. В 1200
році він заволодів Києвом і посадив у ньому своїм намісником князя Інґва-ра. Після
того пішов походом на половців і розгромив їх. Але в 1203 році, коли він
повернувся на Волинь Рюрик з допомогою тих же половців здобув Київ і
пограбував його не менше, ніж суздальці в 1169 році. Цим разом робив це той
самий Рюрик, який так завзято боронив його від половців.
Отже, протягом 35 років столицю України двічі пограбовано й зруйновано. Навала
татар 1240 року завершила процес її занепаду.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який
завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1,
його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей
час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип
сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволі зростала: до неї
приєдналися — Деревська земля (деревлян), смуга землі над лівим берегом Дніпра,
Волинська, Побожжя, але в однорідну цілість вони не зливалися. Земля
полян від XI ст. і звалася власне Руською землею. З нею міцно з'єдналася
Деревська земля. Останнім князем її був Святослав, забитий Свягополком у 1015
році. Значно пізніше, в XII ст., був у ній окремий князь — Рюрик, що мав столицею
Овруч.
Погорину — землю по обох берегах ріки Горині — приєднав Всеволод, відірвавши
її від Волинської землі. В середині XII ст. вона повертається до Волині. Взагалі від
кінця XI ст. часто надавали її різним князям.
Так само — десь на початку XII ст. — відійшло Побожжя. Південні землі змінялися
в залежності від спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон ішов понад Россю —
пізніше, внаслідок напа-а,ів печенігів, перенесений був до Стугни; в другій чверті
XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кінці XI ст. знов
знищено, людність з Юр'єва переведено до Витечова. У середині 11 ст., після
перемог над половцями, колонізація перейшла навіть а Рось.
д. Головним містом Київщини, як і столицею всієї Київської держави, був Київ. Як
більшість міст тих часів, він поділявся на дві частини: верхнє місто — Гора, де
було укріплення-городище, і долішнє місто — Поділ, що лежав на березі Дніпра
під Горою.
Вище вже була мова нро Київ Ярослава. Ярославові сини будують: Ізяслав—
Дмитрівський манастир (помилково вважали його за Михайлівський); Ярополк-
Петро — манастир св. Петра; Святослав П — св. Василя; Всеволод — Янчин
манастир св. Андрія. Тут були талаци князів: крім Ярослава мали свої палаци
Ізяслав і Мстислав. Були боярські двори, словом — це була аристократична
частина Києва.
На Подолі було чимало мурованих і дерев'яних церков, від яких нічого не
залишилося. З мурованих була споруджена Мстиславом І Успенська церква, в якій
стояла ікона «Богородиці-Пирогощої»; далі, вже поза межами міста, в
Дорогожицях, був манастир св. Кирила — споруда Всеволода П.
Тїтмар, зі слів німецького вояка з війська Болеслава, писав, що в Києві у 1018 році
було понад 400 церков. Літопис оповідає, що ігід час пожежі року 1124 погоріло
більше як 600 церков. Навіть припускаючи перебільшення, не можна цілком
відкидати ці свідчення: залишається безперечним велике число церков.
У Києві не було усталено храму, в якому ховали князів: поховання їх розкидані по
різних церквах: у Десятинній, в св. Софії, в патрональних — Дмитрівському соборі
(Ізяслав 1), в церкві св. Петра (Ярополк), в церкві Спаса на Берестові (Юрій
Довгорукий) і т. д. Святослав заповів поховати себе в Чернігові.
На відміну від аристократичної «Гори», Поділ залишався увесь час
демократичною, середньоміщансьною частиною міста, де жили купці, ремісники.
Там було «торжище» і відбувалося віче; хоч Іаяслав переніс його «на Гору», воно
знов збиралося на Подолі, біля Турової божниці.
На південь від княжого міста, за Хрещатицьким проваллям, на горах стояв
Стефанич манастир, присвячений Влахернській Богоматері (на Клові), а далі
розлягалось Угорське передмістя. Під Угорською горою, згідно з легендою, забито
й поховано Аскольда; пам'ять про це збереглася в назві «Аскольдова могила».
Недалеко Угорського було село Берестове, де знаходився загородній двір
Володимира. Цей двір М. Грушевський вважав за резиденцію Аскольда. За
Володимира там була церква Спаса, рештки якої збереглися до наших часів.
Ще далі засновано в XI ст. Києво-Печерський манастир, з печерами в горі над
Дніпром. Цей манастир почав розбудовуватись після того, як Ізяслав 1 подарував
йому велику площу землі. Тут були: церкви — Успенська та маленька св. Івана,
трапезна, келії ченців. Манастир був обнесений муром з кількома брамами.
Троїцька церква над головною брамою збереглася донині.
Ще далі, під горою, був Видубицький манастир (за переказами ця назва походить
від того, що тут «видубав» утоплений в Дніпрі з наказу Володимира Перун). Цей
манастир був заснований Всеволодом 1 і залишався улюбленим в його родині.
Туди передав він справу писання літопису, розпочату в Печорському манастирі.
Князь Рюрик збудував кам'яну стіну, щоб охоронити Видубицький манастир від
обвалів внаслідок підмивання ґрунту Дніпром.
Над Видубецьким манастирем, на горі, було передмістя Звіринець, де тримали
диких звірів для княжих полювань. Там же був Всеволодів «Красний двір». Княжі
загородні двори були й в інших місцях.
Київ з усіма пригородами займав величезну площу, — приблизно таку, яку займав
перед другою світовою війною. Тяжко сказати, скільки мав він мешканців. М.
Грушевський припускав, що коло 100 000 люду. Літопис подає, що в 1002 році, під
час пошести в Києві, в період від Пилипівських заговінь (середина листопада) до
м'ясопусту (невідомо коли — не пізніше як в лютому) виготовлено 7 600 домовин.
А скільки поховано без домовин!
Беручи до уваги невеликі розміри середньовічних міст у Західній Европі, треба
погодитися з характеристиками чужинців: Тітмар казав, що Київ під час війни
Святополка з Ярославом був великим містом, мав 8 ринків і незчисленну силу
народу. Серед цієї маси згадував він франків, данів, вірменів, хозар і т. ін. На
велику кількість чужинців вказують назви брам в укріпленнях Києва: Лядська,
Жидівська, Угорська, урочище Козари і т. д. На Подолі були колонії новгородців,
які мали свою церкву, латин, німців. Треба гадати, вони також мали свої церкви. У
XII ст. був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський.
В Новгородському літописі е вказівка, що «гості іноземьці всякого язьіка
затворишася в церквах» — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська,
вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі — Козари).
Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром, був Вишгород з
великим та міцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород
згадується в Х ст., у вістках Констан-тина Порфірородного як значний
торговельний пункт, тісно зв'язаний з Києвом; за Ігоря був він власним селом
Ольги, пізніше приділяли його князям, кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи
на це, помічалася постійна опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує
Святополка проти братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у
Вишгороді Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною
фортецею і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була
переправа через Дніпро.
Вишгород мав значення важливого релігійного осередку: в ньому спочивали мощі
Бориса та Гліба і перебувала, привезена з Царгороду ікона, яку забрав Андрей
Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до
Смоленська.
Білгород захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці
Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із заборолом.
Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з'ясовано техніку споруди укріплень: вал
складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних
глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в
Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із
Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне
оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них —
виробництво полив'яних илиток/
З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я,
Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро;
Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя,
над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу
вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений
осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в
якому була єпископська катедра.
Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не
вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв
після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка
тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини.
Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним
торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став
сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб «стерегти руську землю» і
охороняти купецькі валки.
Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав,
Володарів, зв'язаних високими, так званими «змієвими» валами.
Поза межами «Руської землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий
Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши
розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з
червоного шиферу, головним чином — пряслицями.
Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка
брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої
боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель.
Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та
купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї
аристократії з урядом і князем.
Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б
більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла
подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим
пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія.
Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія
Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому
синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив
Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило віче, коли він залишив Київ
Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого
кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати
його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою
пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів
Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів.
Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в
боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли
доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї
пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла;
фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала
Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних
Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко
зраджували, і на них не можна було покладатися.
Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук
Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та
Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного
ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві» —в
1154 році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що
бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних
змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і
на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.
Грушевський.
Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя.
Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними «ряд»-угоду,
втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром
Мономахом та Святополком П.
Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II
Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь
Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем.
Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав
нагло помер, бояри порадили Ростиславові «утвердитися» з громадою: очевидно,
угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять
років поверну Київ.
Про «ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно
невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову: «не давати
воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало «Поучениє»
Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади,
пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув
популярність собі і своїм нащадкам.
Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася
між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із
родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер.
Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався
таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та
релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком
української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні
щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь
намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується
протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками.
Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей
Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з
Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони.
Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський
манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і
бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого
віку. «Патерик Печорський» наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього
манастиря.
Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових
частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне
існування.

ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ

Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави земля
кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію Ізяславичів. Спроби
українських князів приєднати Полоцьке князівство зазнавали невдачі. Заслання
Мстиславом полоцьких князів і захоплення Мінська мали тимчасовий характер: у
1130-их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за
великокнязівський престол, полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули
свою незалежність. Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним
новим князем укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не
втручалися у внутрішні справи.
Море торговельними стосунками із Західньою Европою. Крім Полоцька були в
цьому князівстві ще такі багаті міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена
з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до
складу Київської держави . після того, як рядом походів Володимир приєднав
Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була
приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084
року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою
землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.
У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в
Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх
земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві
Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того
багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали
торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з
головних ланок європейської торгівлі тих часів.
Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів —
угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій
використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI
ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини
дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії.
Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але
незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом
залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи
Володимиріго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику
енергію, відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули,
що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей
маленький хрестик?»
Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і
в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями
і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти:
Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко
вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.
Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до
Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був
основоположником могугности Галицького князівства.
У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.
Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед бояр було
багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в
укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський
пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох поколінь правила та сама династія,
не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських
родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок
яких одівіх бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.
В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто
виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла, зростання
багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували
існування міських значних громад.
Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя
Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145,
скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича
закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а
Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном.
Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не
впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці,
і одних «исьче, а иньія показни казнью».
Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.
Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він
служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час
заволодів він Вкладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався
Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару
много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали
його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина
Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці
«смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, —
записано в літописі.
Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти
Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька
велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його
доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною,
Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1 Барбароси.
Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем
тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами:
«Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому
престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві
дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі
тече!»
Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням
боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній
трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав
покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду
Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього
розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг
врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його
смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром II,
нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр
покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по
допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою
частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а
Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала
прецедентом на багато років.
Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у
палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від
чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по
допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава
Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не
підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.
Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха 1, як свого сюзерена, і той
доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути
Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199
року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років
(від 1084 року).
За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними
містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород,
Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла,
прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівське князівство відокремилося від Київської держави в XI ст. Його велика
територія, заселена сіверянами, простягалася понад лівим берегом Дніпра,
захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Дніпро не становив увесь час
границі; смуга навпроти Києва належала Київському князівству і, можливо, була
заселена полянами; чернігівські володіння захоплювали частину правобережжя
Дніпра.
До Чернігівського князівства тяжіли радимичі, що жили в басейні Сожу, та в'ятичі,
що жили над Окою. Залежність в'ятичів від Київської держави була дуже слаба; ще
в XII ст. мали вони якихось власних князьків. Володимир Мономах у 1080-их роках
ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкінці XI ст. ..в'ятичів
вважали за поган. Значних міст там не було, і жили вони своїм окремим життям,
відгороджені від інших слов'ян лісами. До Чернігівського князівства прилучено
Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли
степи опанували половці.
Сіверщина розташована була понад найбільшими торговельними шляхами —
Дніпром і Десною, які вели на захід, на схід, на південь та на північ. Сила
знайдених золотих диргемів свідчить про інтенсивність її торговельних зносин з
арабами в УІІ-УШ ст. Дорогоцінні знахідки в Чорній Могилі свідчать про високу
культуру Х ст. Великі міста — Чернігів, Переяслав, Любеч — згадується в договорі
Олега.
Перші історичні відомості про Сіверщину стосуються УІІ-УШ ст., коли платила
вона данину хозарам. Олег звільнив її від шдлегло-сти хозарам, але підкорив собі.
Можливо, ця залежність глибша — сягає ЇХ ст. За Мстислава Сіверщина
відокремлюється, і після того Чернігівське князівство входить у склад Київської
держави, а за поділом Ярослава стає землею Святослава і залишається в його роді.
Чернігівці рішуче боролися проти замахів Всеволода та його нащадків,
Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду Святославичів.
Чернігівські князі прагнули до великого князівства, і це втягнуло їх у тяжкі війни з
Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася ворожим ставленням киян до
Святославичів та Ольговичів, як здебільшого літопис називав чернігівських князів
— по імені сина Святослава, Олега, талановитого князя. Не любили їх кияни за
постійні союзи з половцями. Хоч деяким з князів пощастило захопити Київ
(Всеволодові Ольговичу, Ізяславові Давидо-вичу — аж трьома наворотами;
Святославові III Всеволодовичу та Всеволодові III Святославичу — обом —
кількома наворотами), — це не мало реального значення, а лише задовольняло їх
амбіції. Прагнули вони також заволодіти Галицьким столом, і також без успіху; не
вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими князями. Таким чином,
уся зовнішня політика чернігівських князів протягом трьох століть коштувала їм
багато зусиль, але не дала нічого, За ухвалою Любецького з'їзду Чернігівщину
закріплено за Свя-тославичами. Рід Святославичів був дуже численний і князівство
постійно ділилося, щоб кожен князь мав свою пайку. Головні міста — Чернігів та
Новгород-Сіверський — переходили по лінії «ліствичного восхожденія»: коли
старший князь Чершгівський здобував Київ — до Чернігова переходив князь
Новгороя-Сівервький; переходи відбувалися по лінії брата після брата, спочатяу
веред старшої лінії, а потім — молодшої.
Не зважаючи на часті союзи з половцями, чернігівські князі брали також участь в
боротьбі з ними (похід молодших князів під проводом Ігоря Новгород-Сіверського,
оспіваний у «Слові о полку Ігоревім). В літопису залишились уривки героїчних
пісень про князів чернігівських.
Чернігівцем був Данило-паломник, що згадував чернігівських князів;
чернігівського походження був автор «Слова на перенесення мощів Бориса та
Гліба»; з визначних пам'яток матеріяльної культури в Чернігові був Спаський
собор, часів Мстислава, старший за Київську Софію, і кілька пишних церков ХІ-ХП
ст.: Успенська церква Єлецького манастиря, П'ятницька на торгу, цивільні будови.
Чернігів не був єдиним видатним містом Чернігівського князівства. Поруч з ним у
договорі Олега 907 р. згадується Любеч, відомий з ЇХ ст. З цього міста походив
Антоній Печорський, один із найвидатніших культурних діячів того часу. У другій
половині XII ст. Любеч занепадає. Значним містом був Новгород-Сіверський, який
згадується в середині XII ст. Тут звичайно сидів князь, що був першим кандидатом
на Чернігівське князівство. Були й інші міста: Курськ, Брянськ, Трубчевськ, Вщиж.
Усі вони були деякий час осередками князівств і грали ролю в економічному житті
країни. Щодо цього цікавий Вщиж над Десною; на території його знайдено цінні
мистецькі вироби з бронзи ХІІ-ХШ ст., серед них — свічник походження з Ліможу,
у Франції, прикрашений чудовими емалями.

МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ

Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих
автохтонів залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами,
спіральними зап'ястями, наручниками тощо. З далеких часів з'являються тут
укріплені міста Муром та Рязань над Окою, Пронськ над Пронею. Першим містом
згадується Муром, що, треба гадати, виріс як пункт торгівлі з волзькими
болгарами. Він існував уже в ЇХ ст.
Слов'янську колонізацію Муромо-Рязанської землі переводили Йичі. На початку XI
ст. Володимир призначив князем Муромським Бориса, а пізніше — Гліба.
«Сказання про Муром» подає відомості, що Гліб протягом двох років не міг
заволодіти тим містом і оселився за 12 верстов від нього. Не легше йшла
християнська проповідь. Сказання про князя Костянтина відносить християнізацию
краю до пізніх часів. Д. Іловайський припускав, що христи-„Яйство прийняте було
тут лише на початку XII ст.
За заповітом Ярослава, Муромську землю дано, як додаток до Чернігівської,
Святославові, а після його смерти, коли сини поділили спадщину, дісталася вона
молодшому синові Ярославові, що його вперше згадується 1102 року. Головним
осередком Муромської землі стала Рязань. Спроба Ярослава заволодіти
Черніговом, після смерти брата Давида в 1123 році, була невдала: його вигнав
племінник Всеволод Ольгович у 1127 році. Після того Муромо-Рязанська земля
остаточно відокремилася в роді Ярослава.

НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ

Новгород з пригородом Псковом та величезною Новгородською землею
відокремився від Київської держави в 1130-их роках. До того часу, за Ігоря, був він
зв'язаний з Київським князівством під управлінням старших синів Великого князя.
Зокрема новгородці дорожили князями Мономаховичами і ображалися, якщо князь
переходив від них до іншого князівства.
Характеристична заява представників Новгорода кол. Новгородському князеві
Святополкові II, який перейшов до Києва на Великокнязівський престол. Він хотів,
замість Мстислава Мономаховича, в 1102 році посадити в Новгороді свого сина
Ярослава (за традицією — старшого сина Великого князя). Новгородці відповіли:
«Ми не хочемо ані Святополка, ані його сина; коли мас він дві голови, нехай іде;
ми Мстислава.., вигодували собі на князя, а ти нас покинув». Загроза була
настільки серйозна, що Мстислав після того князював у Новгороді ще 15 років. З
сином Мстислава, Всеволодом, теж улюбленцем новгородців, повторилося те саме:
коли Яро-полк перевів Всеволода до Переяслава, щоб зробити своїм спадкоємцем, і
закріпитися йому там не вдалося, новгородці не прийняли його (1132 р.)
У 1130-их роках загострилася в Новгороді боротьба за «вольності». Користаючись
з міжусобиці та занепаду великокнязівської влади, новгородці починають
«показувати путь» князям та обирати інших. З обраними князями віче укладало
«ряд», в якому їх права дуже обмежувано. Фактично князь залишався тільки
воєначальником. Поруч з ним зміцніла особа посадника. З призначуваного князем
урядовця посадник став виборною особою, яка мала значення не менше, ніж князь.
Новгородське князівство перетворилось на республіку з розвиненим
«народоправством». Сила Новгорода полягала переважне в торгівлі з Західньою
Европою, і в XII ст. він мав торговельні компанії (Іванківська), заможне, впливове
купецтво, патрияціят, гільдії тощо.
Новгород лежав на торговельному шляху «з варяг в греки», там, де він найближче
підходив до горішньої Волги; таким чином в Новгороді сходилися два важливі
шляхи: Дніпром та Волгою. Волхов сполучав його з Ладозьким озером та
Балтицьким морем, інші річки зв'язували з північчю: Білоозером, Онегою, Білим
морем. В Новгороді були розвинені ремесла: ганчарське, зброярське, ювелірне.
Билини зберегли пам'ять про багатих купців Садка, Василя Буслаєва й ін. Це було
висококультурне місто, в якому писалося кілька літописів.
З інших міст Новгородської землі найстаршим була Ладога, недалеко місця, де
Волхов впадає в Ладозьке озеро. Від Ладоги йшов шлях до Білоозера, району
надзвичайно багатого на дорогі хутра. Очевидно, Лагода була першим пунктом у
скандінавській торгівлі. Тут знайдено арабські монети УНІ-ІХ ст., що свідчить про
торгівлю зі сходом. Багатство Лагоди ілюструють муровані споруди: церкви, замок
1116 року та ін.
Друге місто — Торжок, раніше Новий Торг, лежало на схрещенні шляхів із
Новгорода та Суздальщини. Стара Руса була значним поселенням; головне
значення її полягало в тому, що біля неї були соляні варниці.
Найбільше значення серед міст Новгородської землі мав Псков, одне з найстаріших
міст. Це був значний торговельний осередок, на що вказують муровані споруди, не
гірші від новгородських. Тут також було віче, були спроби здобути незалежність
від Новгорода, але досяглося її лише в XIV ст. В добу ХІ-ХШ ст. Псков залишався
пригородом Новгорода.

СМОЛЕНСЬКА ЗЕМЛЯ

Кривичська — Смоленська земля відокремлюється від Київської держави в XII
столітті. Смоленськ був одним із найстаріших міст, яке згадує літопис під 882
роком. Величезний Гніздовський могильник біля цього міста — понад 3 800 могил
— свідчить про його політичне та економічне значення в ІХ-Х ст.
Після тимчасового занепаду в XI ст., спричиненого обниженням торгівлі шляхом
«із варяг в греки», з кінця того століття Смоленськ знов розцвітає і включається в
торговельний рух із Західньою Европою через Балтицьке море. Смольняни
прагнули здобути власну династію і кликали до себе Всеслава Полоцького, а
наприкінці XI ст. — Давида Чернігівського. В XII ст., за Ростислава Мономахо-
вича та його сина Мстислава, значення Смоленська ще більше зростає.
У Смоленській землі велике значення мало віче, і населення — «люди» — брали
активну участь в політичному житті. П. Голубовський писав, що «віче мало в
Смоленській землі законодавчу владу». З Смоленськом зв'язані видатні акти:
уставна грамота Смоленській єпископії р. 1151, договори з німцями 1229 року.

ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ

У 1150-их роках відокремилася від Київської держави земля дреговичів — Турово-
Пинська. Це була тиха країна, яку захищали від нападів ліси та багна. Ловецтво і
бортництво давали людності прибутки не гірші, ніж рільництво, її столиця Туров,
де знаходилась єпископська катедра, була також значним політичним осередком, і
цим пояснюється призначення до цього міста старшого Володими-рового сина —
Святополка.
В XII ст. Турово-Пинське князівство було тісно пов'язане з Київським, однак, воно
старалося звільнитися від залежности і створити власну династію. Розподіл землі
між синів викликав ослаблення і без того не міцного князівства.
Турово-Пинська земля витримувала боротьбу з литовцями, але не в силах була
боронити свою незалежність проти могутніх галицько-волинських князів.
З творів єпископа Туровського, Кирила (XII ст.), можна уявити, як високо стояла
тоді культура Турова. Значення і багатство цього міста пояснюється положенням
його на давньому торговельному шляху з Києва до Балтицького моря; на ньому
лежали Городнота Слуцьк. З інших міст можна згадати Пинськ, Случевськ,
Клечеськ, Копиль, Степань, Дубровицю.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ

Переяславське князівство відділив від Чернігівського Ярослав, який хотів мати
«під рукою» трете сильне князівство. Довгий час Переяславське князівство
служило як переходовий ступінь до Київського стола. Це, звичайно, не
задовольняло переяславців, які прагнули незалежного становища. М. Грушевський
підкреслював, що були якісь причини, які пояснювали їх небажання знов
об'єднатися з Чернігівщиною.
Не бажали переяславці мати князів з династії Київської: для них зручніше було
мати князів з далекого Ростово-Сувдальського князівства. Зокрема прихильні
переяславці були до Юрія Довгорукого та його нащадків. Вони використали
боротьбу Мономаховичів з Ольговичами й відокремилися від Київського
князівства під князюванням Гліба, сина Юрія Довгорукого та Глібового сина
Володимира, який уславився відважною боротьбою з половцями, що мала для
Переяславщини кардинальне значення. Смерть Володимира в 1187 році відзначив
літопис теплими словами, вперше вживши назви Україна: «за ним Україна много
постона». Свої претенсії завжди виступати із своїм полком першим у походах
проти половців пояснював він тим, що «князі русции дали бяхуть напреді їздити в
Руской землі».
Внаслідок постійної боротьби з половцями вдалося Україні відбити частини
втраченої в Х ст. території, і наприкінці XII ст. українська колонізація знов
просунулася до Ворскли. Серед колоністів були полонені, було багато торків,
печенігів.
Деякий час Переяслав був одним із найвидатніших міст України. У договорах з
греками 907 та 944 року його згадується в числі трьох міст: Київ, Чернігів,
Переяслав. За Всеволода та єпископа Єфрема в Переяславі споруджено кілька
церков, мури з церквою над брамою, громадські лазні за зразком царгородських та
інші будівлі. В Никонівському літопису е цікаві матеріяли про діяльність
Єфрема в Переяславі: «й врачеве, й болници всім приходяшим безківмездно
врачевание,тако же й в Милитині в своем граді у строй, й по иньім своим градом
митрополитским, иже суть й со уездн, й с волостьми, й с сельі». Можна вважати,
що якась частина правди була в цьому оповіданні, яке свідчить про культурну
діяльність митрополита Єфрема і загальний характер тогочасного Переяслава.
Цікаво, що літопис згадує два замки в Переяславі: княжий та єпископський і дві
брами — княжу та єпископську.
У Переяславському князівстві життя було неспокійне, і напади половців не
сприяли творенню великого числа міст, а ті, що були, пали переважно оборонний
характер.

ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Волинь мала окремий характер і державність її старша, ніж Київська, — з неї
почалося об'єднання племен. До Київської держави приєднав її Володимир
походами 981 та 993 років. Це була велика, багата країна, розташована на
торговельних шляхах до Західньої Европи. По смерті Ярослава перебувала Волинь
деякий час у володінні Ізяслава 1 та його нащадків, але від 1120-их років перейшла
до Мономаховичів. Під час боротьби Ізяслава 11 за Київ Волинь була його
військовою та економічною базою і залишалася в руках його синів та внуків.
Волинь прагнула мати свого династію і задовольшяіася Мономаховичами. На
Волині князь Мстислав II, у згоді з братом, встановив порядок переходу обох
князівств — Володимирського та Луцького — по простій лінії, від батька до сива.
Волинська земля поділилася на дрібні князівства. Взагалі характеристичне, що її
князі довгий час не обмежувалися інтересами Волині, а більше прагнули
Київського стола.
Велике значення для розвитку Волині мало її географічне положення, завдяки
якому вона мало терпіла від половців. Проте, боротьба йшла з литовцями. Дуже
жваві зносини мала Волинь з Польщею, і внаслідок посвоячення польських та
волинських князів поляки постійно брали участь в житті Волині.
Волинська земля мала багато міст, деякі з них, як Волинь над Бугом, були старими
племінними осередками. За 20 кілометрів від нього, наприкінці Х або на початку
XI ст.; Володимир Великий заснував нове місто — Володимир, яке стало на довгий
час осередком цієї землі. Це місто було дуже велике, добре захищене валами з
дерев'яними укріпленнями із стрільницями — «скважинами», з баштами-вежами. В
місті була єпископська катедра, було багато пишних храмів, від яких залишився
величезний, оздоблений дорогими іконами, Успенський собор, більший, ніж
київська св. Софія, що його збудував у середині XII ст. Мстислав Ізяславич, коли
Волинь стала головною базою Мстиславичів. Під цим собором йоховано кілька
князів та єпископів. У місті були муровані світські будинки, і воно справляло
велике враження на чужинців. Угорський король у 1231 році казав, що «такого
міста не бачив і в німецьких країнах».
Володимир був значним осередком торгівлі з Німеччиною, балканськими країнами,
гримом. Знахідки ювелірних виробів свідчать за те, що він був і ремісничим
осередком. Тут знайдено між іншим цегли з «тризубом».
Великим містом був Луцьк (або Лучеськ). У XI ст. він був добре укріплений, в XII
ст. був столицею князів Луцьких; рештки церков та мурованих будинків свідчать,
що це був значний осередок.
Згадуються в літописах з XI ст. і інші міста — Бужськ, Дорогобуж, Белз, Берестя.
Всі вони були значними стратегічними та економічними осередками. Червень над
р. Гучвою, допливом Буга, одне з найстаріших міст: літопис відзначає боротьбу
Володимира за «червенські городи» під 987 р. Червень грав ролю в дальшій історії
боротьби України з Польщею.
На Волині досягла великого розвитку дружинно-боярська верства. Бояри мали тут
великі земельні володіння, а разом з тим і вплив на політику. Поруч з боярством
здобула видатне становище міська людність. Уже в 1097 році віче в Володимирі
примусило князя Давида видати Ростиславичам трьох бояр, які спричинилися до
осліплення Василька.

РОМАН (1173—1205). На чолі Волинського князівства один по одному стояли
видатні князі Мстиславичі: Ізяслав II, Мстислав II та син Мстислава — Роман, що
був деякий час князем Новгорода, де користався великою пошаною. Повернувшись
на Волинь, він повів нову політику, спираючись не лише на боярство, а також і на
міську людність. Він »- заволодів Києвом, але, на відміну від батька та діда, туди
не перейшов, а залишився на Волині. Його більше вабила Галичина. ї Року 1188
Романа закликала людність Галича, але через рік він примушений був покинути те
місто, бо там, за допомогою цісаря Фрідріха 1, утвердився князь Володимир II. З
того часу Роман не .припиняв стосунків з людністю Галича, забезпечивши собі
допомогу Польщі та Угорщини. Року 1199, після смерти Володимира П,
останнього князя з династії Ростиславичів, Роман здобув Галичину, об'єднавши
Галицьке та Володимиро-Волинське князівства.
Внаслідок цього єднання на заході України з'явилася сильна політична організація.
Нова держава мала багату економічну основу: торговельні шляхи на Захід, на
Балтицьке море, почасти — на Чорне море.
Роман вів боротьбу з сусідами — литовськими племенами і поширив межі держави
коштом литовців.

РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ

Ростово-Суздальська земля була територією фінських племен: муроми, мері і весі.
У давніх пам'ятках цю територію між Окою і Волгою зветься «Залеською» землею.
Причиною цієї назви були непроглядні ліси, які відокремлювали Залеську землю
від півдня. Ще в XII ст. Володимир Мономах з трудом пробирався крізь ці ліси.
Поволі просувалася слов'янська колонізація, переважно новгородських адовенів та
кривичів в землі фінів. Про немирний характер цієї колонізації свідчать
укріплення-городища, які доводилося брати силою, але врешті «слов'яни
поглинули мерянську людність», — пише А. Насонов.
Християнська культура ширилася ще повільніше, ніж колонізація. Тоді, як на
Україні вже давно затвердилося християнство, в Ростово-Суздальщині ще панували
поганські вірування. В XI ст. у Ростові, на Чудському місці, ще стояв кам'яний
бовван Велеса, якому поклонялися місцеві мешканці. Року 1024 літопис оповідає,
Що в Ростові з'явився волхв з проповіддю проти християнства.
У Залеській землі з довгих часів були міста — Ростов, Суздаль. Володимир
призначив до Ростова Ярослава, а перевівши його до Новгорода — посадив на
місце Ярослава з Мурома Бориса. Можливо, перші князі обмежувалися в
Ростовському князівстві збором данини. Лише в 1151 році перестало воно платити
данину. Літописець пише, що Борис, князь Ростовський, увесь час перебував у
Києві, при Володимирові. Не жили в Ростові й Ярославові сини.
Дуже важливу характеристику Ростово-Суздальщині дав московський історик В.
Ключевський: «це була країна, яка лежала поза старою, корінною Руссю і в XI ст.
була скорше чужорідною, ніж руською країною... тут мешкали — мурома, меря і
весь.»
Така була Ростово-Суздальська земля в XII ст., коли Володимир Мономах поставив
там князем ще в дитячих роках (як бувало часто за тих часів) Юрія Довгорукого,
який походив не від першого шлюбу Володимира з принцесою ґітою, а від другого
— з куманкою. Юрій був першим відомим нам князем, який фактично перебував в
Ростово-Суздальському князівстві. Але й за його і після нього для місцевої
людности урядовці князя, яких він приводив з України, залишалися ворожим
елементом. Можливо так само ставилася людність і до князя. «Суздальці
повставали проти своїх князів за роздачу урядів руським»; чужими були вони й в
Києві, де, після смерти Юрія Довгорукого, кияни почали нищити суздальських
бояр.
Юрій Довгорукий намагався заволодіти великокнязівським столом, хоч прав на це
не мав, бо був сьомим сином Володимира Мономаха, при живих ще старших
братах, а за ухвалою Любецького з'їзду права мав Іаяслав II, син старшого сина
Володимира Мономаха — Мстислава 1. Однак, він не відривався від Суздальщини
й багато зробив для її піднесення.
Цікаві відомості дав В. Татіщев на підставі літописів, які загинули: «Юрій, —
писав він — зачал строить в обпасти своей... многие града, теми же имени, как в
Руси суть, хотя тем утолить печаль свою, что лишился великого княжения
Русского, й начал те града населять в которне приходя множество болгар, мордвьі,
венгров, кроме русских селились».
Ці слова пояснюють появу міст — Переяслава, Прилук, Вишгорода, Галича,
Звенигорода, Стародуба тощо; вони з'явилися не внаслідок самовільного перекоду
людности тих міст, а волею князя.
Життя в Ростово-Суздальщині було спокійніше, ніж на Русі. Половів не руйнували
Її, не терпіла вона так сильно від князівських міжусобиць, хоч іноді втягувалася в
них; було тут менше дрторичних традицій, не було ані впливового віча, ані старого
боярства. Природа була бідніша, сільське господарство вимагало вперше праці.
Організатором життя був князь, і влада його була необмежена. В походах проти
половців суздальці не брали участи.
ТОрій Довгорукий, не розриваючи з ідеєю великокнязівства і іфагнучй заволодіти
Києвом, «торкнутися золотокованого престола» Київського, врешті добився цього.

АНДРЕЙ (1157—1174). Андрей, син Юрія Довгорукого, мав інші симпатії й інші
політичні погляди. «Він виріс на Поводжу, і Русь-Україна з її довгою історією,
виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», — писав М.
Грушевський. Коли Юрій посадив Андрея Вишгороді, звичайному місті для
спадкоємців київських князів, Андрей у 1155 році втік звідти до Суздальщини,
забравши з собою (йіавну ікону Божої Матери, привезену з Візантії. Вона стала
відомою під назвою Володимирської, а пізніше була перенесена до Москви.»
Андрей пояснював своє прагнення до Суздальщини тим, що в Україні точиться
віковічна боротьба князів, а в Суздалі — тихо. Цю «тишу» він забезпечив тим, що
повиганяв своїх родичів, а також впливових бояр свого батька і став
«самовладцем». Але все ж Суздаль здавався йому не досить покірним, і він зробив
столицею молоде місто — Володимир над Клязьмою, де зовсім не було історичних
традицій, віча, земської аристократії.
Андрей, намагаючись зрівняти красою Володимир з Києвом, будував у ньому
пишні храми та інші споруди. Пізніше переніс він свою резиденцію до ще тихішого
міста — Боголюбова під Володимиром, де творив міцну, автократичну владу. Він
намагався заснувати у Володимирі окрему митрополію, щоб унезалежнити своє
князівство від Києва і в церковному відношенні, але проти його намагань стали і
патріярх Царгородський, і митрополит Київський, і князі. Це мало фатальне
значення: якби в XII ст. була встановлена окрема Володимиро-Суздальська
митрополія, дальша історія Української Церкви пішла б іншим шляхом. Після того,
як Андрееве військо 8 березня 1169 року здобуло
й зруйнувало Київ, Андрей міг засісти там на престолі, але Київ уже не
приваблював його, і він посадив своїм намісником брата Гліба, а сам залишився у
Володимирі.
Розгром Києва в 1169 році поклав межу в історії України, став початком появи
нового міцного осередку — Володимира Суздальського, «великоросійського», який
вступив у змагання за першенство з Україною.
Не переходячи до Києва, Андрей старався підкорити своїй владі Україну, але
зустрів відсіч збоку українських князів, які перед лицем нового ворога гостро
відчули свою окремішність від суздальців. Один з українських князів, Мстислав II
Ізяславич, відповів на намагання Дндрея ставити князів: «ти з такими словами до
нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби, що собі
знаєш, і хай буде воля Божа». Тут поставлено питання автономности,
рівноправности князів, яку хотів зламати суздальський «самовластець» і в Україні,
і у себе на Суздальщині.
Вище вже оповідалося про спільний спротив українських князів величезним силам
Андрея в 1173 р„ коли він збирав війська, щоб їх приборкати, але в 1174 році
Андрея забили його ж таки двірські улюбленці, «милостниці», як називає їх
літопис, які не в стані були терпіти княжої самовладности та жорстокости. Смерть
Андрея не змінила становища.

ВСЕВОЛОД — «ВЕЛИКЕ ГНІЗДО» (1177—). Всеволод, брат Андрея, не вів війни
з українськими князями, але так само, як Андрей, вважав себе в праві порядкувати
українськими землями. Трагедія народу була в тому, що деякі князі, в боротьбі між
собою, зверталися до Всеволода з проханням дати те , або інше князівство.
Наприклад, у 1179 році до нього звертаються переяславці (найбільше нетривке
князівство) з проханням призначити їм князя, і він призначив свого сина, Ярослава.
Всеволод був дуже спритний і талановитий дипломат. Складними інтригами він
тримав князів у покорі й нацьковував їх одного проти одного. Навіть далеке
Галицьке князівство не раз примушене було рахуватися з волею Всеволода.
З XII ст. вже визначається характер Ростово-Суздальсько-Володимирського
князівства. Б. ґреков писав, що в діяльності Андрея Боголюбського вже можна
завважити риси, що споріднюють його з майбутніми політичними діячами Москви,
яким вдалося зробити те, що було понад силу Андрееві. Москва досягла своїх
успіхів на новій базі, яка ще не визріла в XII столітті.
«Вчинок Андрея Боголюбського, — писав славетний історик Росії XIX ст. С.
Соловйов, — був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрям усій
історії, від якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на
Русі». Таким чинок на території, віддаленій від центру Української держави, на базі
не то не-українського, а навіть не-слов'янського народу, в ХП ст. закладено
підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну ролю в
історії України, її спадщину і навіть ім'я Руси, хоч жадних прав не мала ні на ту
спадщину, ні ва ім'я Русь. Доказом цього служить термінологія ХІ-ХІІ століть, яка
поняття «Русь» прикладала тільки до України-Руси.

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала
недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року)
відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх
династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної
держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами.
Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на
номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього
«співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика,
князя над пригородами. Час від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися
піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але
авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них.
Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав
можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир
Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних -князів князівства і навіть
засилали їх до Візантії.
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них — надто великі розміри
держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці,
але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви.
Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель
утруднювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь,
як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління
було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, —
хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого
брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися.
Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних
законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від
батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу
ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і
коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка,
Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХП ст. точиться збройна боротьба за
Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із
Святославичами.
«Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши
Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові
Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по
Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда
внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати
однаково всіад нащадкам Ярослава.
І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора»
— збройну силу, Київ не раз захоплюють Святославичі, хоч їх не любили кияни.
Властивістю лінії Святославичів була солідарність у зовнішніх стосунках, яка
робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах
міг навазйГи каявеві «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати
Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом
Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року
проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу,
завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них
інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні
прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє
військо.
Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень,
скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший,
Любецький з'їзд 1в97 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми
припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно
з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та
міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало —
збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя,
обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим.
Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче
обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на
київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира
Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в
закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських
князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче
вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не
набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в
той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота
булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді.
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц.
Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави
Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави
Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси:
намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і
прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми
династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике
князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного
життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має
право на спадщину.
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися
данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла
виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо
потрібне було й для підтримки авторитету Великого князя, і для захисту границь.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за
великокнязівський стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші міста.
«Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку
роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією
міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.
Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було
можливости організувати таких походів, як їх організував Володимир Мономах, що
загнав половців за «залізні ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого
такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема
Переяславщини була стустошена.
За 50 років — з 1061 року — нараховується коло 50 великих половецьких нападів,
що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на
північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні
шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмутороканську Русь та ряд українських міст.
В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.
У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччі набуває Канів. Коли
торговельні каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом
уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав
зорганізував похід до того міста з участю 12 князів. Виходили князі з охороною
навіть до Олепі'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далі —
до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів свідчить про те, яке
велике місце належало торгівлі в житті України.
Але зовнішня торгівля України-Руси занепадала нелише внаслідок захоплення
степів кочовиками. Причини були глибші. На це впливали події світового
значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною
цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією року 1082,
яким цісар, за допомогу в війні з Сіцілією, дав дозвіл Венеції торгувати без мита і
мати свої порти на території Візантійської імперії, внаслідок чого Венеція стала
світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі України-
Руси також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, райнських
міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню Европу з Малою
Азією, Візантією.
З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над Райном, що
засновують Райнський союз, Ганзу, який схоплює північну Европу та Балтицьке
узбережжя. З міст, які входили до складу України-Руси, втягуються в новий
торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна
залишається поза новим рухом, при чому найбільше втрачає на тому Київ, убо-
жіють його князі, боярство патриціят. Золото, що вкривало бані київських храмів,
виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венеції, на палацах Канале ґранде.
Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих
земель, які заперечували права Києва на загальний провід, і одні краще, інші гірше
організували своє власне життя, як суверенні держави. При тому вже в ХШ ст.
виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з
Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша — з Рязанською
землею.
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла
Великого поділилася на три частини — Італію, Францію, Німеччину, а ці частини
ділилися на менші. Европейські держави вийшли з того поділу обновленими,
відродженими, але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи ії
найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог — монгольські орди, що
дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі
якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років
існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало
всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.
Організація Галицько-Волинського князівства тим важливіша для історії України,
що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервности української
державности збоку нового Ростово-Суздальського князівства, яке заявило
претенсію на керівну ролю в Українській державі.

 
ТАТАРСЬКА НАВАЛА

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го
року вони почали творити окремі держави, а в середині XII ст. Темуджін об'єднав
декілька, монгольських племен на північно-східньому краю Монголії і в перших
роких XIII ст. став її володарем. 1206 року курутлай — загальні збори
представників племен — проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв
ім'я Чінгізхана.
Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підбили Китай
з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чінгізхан розпочав війну з Ховарезмом
(сучасний Туркестан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чінгіз-
хана, Джебе і Су-бугай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну
Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах
північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших
кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців, при чому
кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з
рештками половців відступив до Дніпра.
Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів,
прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти
половцям. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський,
Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з
Галицького Пониззя. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які
просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не
послухали. Над р. Калкою (р. Калець, біля Марію-поля), з причини браку
дисципліни та порядку в командуванні, також втечі половців — українські сили
розбито, 6 князів жорстоко закатовано, а з війська врятувалася ледве десята
частина, — писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися
до Азії.
Минуло ІЗ років, і монголи знов щзийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони
піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарію, а наступного року
спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили
міста, села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки
добивали половцій. Року 1939 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Пере-
яславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р., після жорстокої облоги, здобули Київ,
що його ревно боронив воєвода галицький,- князь Дмитро. Місто зруйновано,
спустошено, пограбовано. Пишучи про це, літописець згадує киян, які рятувалися в
Десятинній церкві, на хорах, і згинули під їх руїнами,
З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та
Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також «градьі многм, им
же ність числа», монголи зруйнували цілковито.
На початку 1241 року татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин,
Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Ліґніца зустріло їх велике військо
польське, пруських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії, але всі вони були
розбиті в квітні 1241 р. В Европі зчинилась паніка. Готувалися до оборони: Лїобек,
Нюрнберґ, Тюрінгія, Прага, Оломуц, Брно. Татари розбив угорську армію під Сайо,
в 1242 році вступили у Хорватію і зруйнували Загреб, Окремі загони Батиєвого
війська спустошили сербські та болгарські землі.
.Рух монгольських орд на захід припинився 1241 року, коли Бату, діставши
повідомлення про смерть великого хава Огодая (чи Огдая), поспішно подався до
Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерти Огодая татарська
орда розділилася, і Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську,
або Золоту орду над долішньою Волгою, із столицею Сараєм.
У Західній Европі ініціативу боротьби з монголами виявив папа Інокентій IV,
обраний 1243 року. В 1245 році він скликав у Ліоні Вселенський собор, на якому
поставив це питання. На соборі виступав руський єпископ, чи архиепископ Петро
(місце, звідки він прибув, залишається нез'ясованим), який докладно зиав татар, їх
військову тактику, численність, навіть пляни. Це були перші правдиві відомості,
що їх Европа дістала про тих напасників. Дещо міг додати празький єпископ
Микола, який був свідком нищення своєї країни монголами. Собор ухвалив
закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на
шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати гроші. Організацію оборони
взяла на себе папська курія.
Перед збройною боротьбою Інокентій IV пробував мирно розв'язати проблему,
нахиливши монголів до християнства. Для того він відрядив, ще до скликання
собору, три посольства: одно через Сирію, друге через Грузію і третє, очолене
францісканцем Іваном П'яно (або Пляно) де Карпіні — через Чехію, Польщу та
Україну. Основної мети — навернення монголів на християнство — посольства не
досягли, але привезли інформації про їх побут, релігію, а головне —
імперіялістичні пляни.
Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв, хан з
необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Старе уявлення про
примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки — вона була
дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалась
високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності
провіянту, дозволяла робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10
вояків становили одиницю, десять таких десятків — сотню, десять сотень —
тисячу, десять тисяч — «тьму» на чолі з воєводою) забезпечувала службу та
відповідальність перед ханом. У часи, коли переписів населення ще не знали,
татари вже вели його облік, бодай приблизний, і це давало їм можливість дуже
швидко використовувати всі матеріяльні можливості, що їх мала країна.
Монгольський рух на захід мав найширіш імперіядістичні пляни. Згідно з досить
добре опрацьованою державно-правною теорією, монгольські хани хотіли
підкорити увесь світ ігід свою владу, як представників єдиного Бога. Всі володарі,
що визнають владу хана, казали вони, стануть його васалями, а хто не визнає —
буде забитий, а його землі — сплюндровані.
Монголи ставилися толерантно до християнської релігії, навіть з пошаною до
Церкви. Духовенство було звільнене від данини. Як свідчив посол папи Інокентія
до монголів, де Пляно-Карігіні, в самій столиці великого хана Гаюка — Каракорумі
— відправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкінці ХПІ ст. в
орді був окремий єпископ Сарайський.
Татарське панування, або «іго», як називали його на -Гусі, виявлялося головним
чином у двох формах. Поперше — татари стали видавати князям «ярлики»-грамоти
на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від
довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали
«ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Таке
заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів,
інтриґ і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не
потребував підтримки людности і не прислухався до голосу громади. Подорож до
орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули — забиті або отруєні.
Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам
ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання прини-
жуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати
з військом на допомогу йому в походах.
Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку
данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за
сплату її на князів. Таким чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна
була забезпечувати татар усім потрібним.
Питання про татарську навалу й долю української людности, на території якої
татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії
України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії
панувгла версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі
міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на
Суздальщину. Таким чином встановлювано «переємність» — наступність
Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська
династія, а навіть людність прийшла з України.
Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували
спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»;
«держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах,
як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська
історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX
ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну
залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.
В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції
людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на
довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв,
основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини.
З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за
великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі
перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з
Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.
М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він
гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів
призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли
минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав
вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа —
еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом
державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя.
Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не
мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в
лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було
жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети
дотатарських часів.
В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились
топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни
населення не було.
Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували
для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську
людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».
Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».
На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в
Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців,
деякі села цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо
від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній
Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та
Случчю.
Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно
значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які
відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали
вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була
стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів,
але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під
зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували
громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх
постійних урядовців.
Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-
Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують».
Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві
бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі
були знищеві.
Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі,
Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля
Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже
потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич — залишились
столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в
літопису 1245 року.
Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від
татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р.
Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в
Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у
Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14
листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано
без трун?
Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано
Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223
року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення,
відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що
вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в
битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде
допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських
джерел — в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 ^оку
— згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси.
Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ
дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість
себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської
династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з
ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав
призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від
отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка.
«Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до
Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ. . .
вийшов з-ігід впасти князів старої династії, — писав М. Грушевський. — Його
історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської
держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.»
М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала
вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці
градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на
Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади,
які жили без князів.
Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх
розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.
Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського
митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив
значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил,
галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там
мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в
1251 р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у
Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита
Київського.
Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до
Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок
Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення
митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на
те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого
натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні
пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж
давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна
причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного
характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її
змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й
митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був
москвич з роду.
Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської
верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на
культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку
мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на
Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину,
яка лягала на них важким тягарем.
Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович,
великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату
негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року.
Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо,
незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по
«ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за
ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю
руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва і
повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у
Андрея Володимир.
Київ — взагалі Україна — на довгий час — до XVI ст. — виходить з поля інтересів
північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.
На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що
суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста
закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з
Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого
уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі
перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від
них повну, необмежену владу над своїми підданими.

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ
КНЯЗІВСТВОМ

РОМАН (1199—1205). Після смерти Володимира II і припинення роду
Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох
років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у
Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав
короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та
Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він
поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною
поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ.
Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя
Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі
Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою
перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава,
одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не
перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України,
завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з
Всеволодом.
Так над Києвом піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та
Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М.
Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими
князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим трііомфом Романа, що
зробили його зверхником українських земель».
Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія ПІ,
пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М.
Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. Можливо, в
цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами,
з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників
цісарської партії Гогенштавфенів.
У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в
боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман
виселив з Галичини.
Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель вового типу, який,
прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства — на
міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі держави Західньої Европи на
шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман,
не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі.
Літописець називає його «самовладцем, царем нашим і всієї України». Візантія
визнавала Романа князем (і§етоп), а його противника Рюрика — лише правителем
(йіероп) Києва.
Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі
українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська
держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів,
природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише
генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична
традиція.
Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою
українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний
елемент, якого не було в українській західній державі.
Року 1205 Роман пішов походом на захід. Мета цього походу не з'ясована: йшов він
на допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком Краківським
— залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був забитий.
Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила 3-ох років та
Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-річна
боротьба за престол, в якій сусіди розривали державу на шматки. Ця доба — 1205-
1246 рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов
Галицько-Волинського князівства. Події йшли одна за одною з надзвичайною
швидкістю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна одній, і мав слушність
історик Галичини Зубрицький, пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании
й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц... хаотическое замешательство,
беспорядочное шатаниє й смутность».

ДАНИЛО (1205—1264) ТА ВАСИЛЬКО (1206—1269). Після смерти Романа, вдова
його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як ц називався літопис,
відразу, звернулася по протекцію до Андрея П Угорського, який спровадив до
Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В
Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман,
і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку
Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з
Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з
дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли
до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком».
Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом,
ів 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких
волинських князів.
У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини,
закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація зродила
незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. 1211 року брати
повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду», стративши понад 500 бояр.
Тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрея II з проханням дати його їм.
З угорським військом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича
й «посадили на стол». Туди ж прибула й Ганна. Угорські війська взяли в полон
двох Ігоровичів. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони
викупили їх в угрів і повісили.
Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотіла правити за нього, але
бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлікт, і Ганна знову втекла з
синами. В Галичині, після ряду змін, «вокняжився» боярин Володислав
Кормильчич — факт єдиний в історії України.
Ця узурпація обурила князів. Лешко та Андрей II, замість боронити інтереси
Романовичів, вирішили поділити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спиші вони
домовились одружити Леіпкову дочку Соломонію з сином Андрея II Коломона й
передати їм Галичину. Значну частину Волині — південне Побужжя,
Берестейщину, північну частину Червенської землі, а також західню Галичину —
брав Лєшко, Романовичам залишали тільки Володимир з волостю.
Союз був неміцний, сватц посварилися, і Лєшко, використавши незадоволення в
Галичині угорською окупацією, в 1218 році закликав свого родича, Мстислава
Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, посісти
Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це
було проти його інтересів. Він незабаром одружився з дочкою Мстислава.
В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола
осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая
Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років
вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи
з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством
Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України
багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить
«Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою
Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його
«ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних
князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала
серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.
Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського
боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного
кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася
постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з кня-
жат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо
ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича
від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре
велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві
Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри
перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа
залишилася йому ця маленька волость.
Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, ніж заволодіти нею. Почалася
восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андресм II, в якій
активну участь брали галицькі бояри угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава
був такий, що М. Грушевський назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх
руках». З їх намови Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і
визначив йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром
Мстислав помер.
В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі досягнення: Данило відібрав у
Лєпіка Берестейщину, яку віддав Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів
Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією
Волинню, при чому діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був
еправжшм «паном становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не
легко, бо ввесь час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати
угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення, яке
завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали його міщани
Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі, зорганізувавши полки з
міщан та селян, переважно піші, які не раз забезпечували йому перемогу.
Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв'язків. Року
1227, по смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський
князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка
почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл
виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і
літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив
так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка
почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Сватополком, за якого
він видав свою сестру Соломію.
З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали
знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. .Фортецею цього боярства був
Перемишль.
Смерть королевина Андрея та Андрея 11 мало змінили справи. Хоч новий король
Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Даяидіо, прагнучи миру, навіть
піддався був ігід його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла
Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з
Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими
боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й
три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні
Галича та Перемишля.
В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія,
Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому
узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство — «мужі градські» —
всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького
Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини.
На цьому не закінчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала
можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але
не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина
Дмитра. Після того ще п'ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з
Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку
1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних
до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за
звільнення Західньої України — Волині та Галичини від чужинців.
Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити
увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя.
Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох
стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За
Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим
боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх
засяг обов'язків супроти бояр.
Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на
захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів,
Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули
далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони
повернули на схід.
Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб
затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав
Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244,
1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та
Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось
із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг
вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне
— боярська опозиція.
Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати
себе «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана.

Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи
було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь татарська!», —
резюмував ці переживання літописець.
Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової
держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе
життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від
татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Европі.
Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила
значно зріс пірля відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васаль, і
таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так
зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.
В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який
протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для
сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам послів з пропозицією
шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями Ростислава на Галичину (Ростислав
був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат
між Дунаєм, Савою й Моравою — Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з
Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля
затримав титул «короля Галіції і Лодомерії».
Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок Їх залишається
неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в
Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в
Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь,
до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили
відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила
мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону
християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни,
безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-
Волинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його
повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація
протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього
актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад
на Поділля та Волинь.
Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя
Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на
меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від
татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде
зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав.
В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього
було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з
татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не
прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року.
Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і
Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А.
Великий слушно пише, що тоді, в середині ХШ ст., в такому питанні, як
титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла
допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою
тодішньої Европи» . . . «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фак-
тичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі».
Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів
Романовичів з титулуванням Олександра (Невського).