ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

 

ЛИТОВСЬКІ ПЛЕМЕНА

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В XV—XVI СТОЛІТТЯХ

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

ВІЙСЬКО

СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Князі та пани.

б) Міщанство.

в) Селянство.

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Господарство.

б) Торгівля.

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Національне життя.

б) Церковне життя.

г) Україна після Берестейської унії.

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА

а) Шкільництво.

б) Друкарство.

в) Література та письменство.

ПРАВО

1) Міждержавні й міжнародні договори.

2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст.

3) Земські устави.

4) Збірники законів.

5) Суд.

а) Земські або виборні шляхетські суди.

б) ґродські, або замкові суди.

в) Підкоморний суд.

 

ЛИТОВСЬКІ ПЛЕМЕНА

 

Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німана до Висли — пруси;
між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих притоках Німана — властива литва; на
північ від Німана — жмудь; на північ від неї — корсь або курони; на південному
узбережжі Західньої Двіни — жемгала чи земгола (Семігалія), на північному —
летигола (лотиші).
Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних
князів. Релігією їх було примітивне поганство з впливовими жерцями. Країна була
бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним
чином ятвяга, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походи
проти них. Перший знаний похід проти ятвягів Володимира Великого датується
983 р. Аналогічні події були й на західніх границях литовських племен — на
поморській та польській границях.
З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тоді в гирлі Двіни заснувалась
купецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилась у лицарське Ливоньке
братство, яке підкорило лотипгів. У 1230 році Конрад Мазовецький спровадив
відділ Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони
заснували місто Маріенбурґ і рушили далі — на Литву та Жмудь. Небезпека для
литовців була величезна, бо вони не мали можливости боротися з лицарями,
закованими у панцері, з досконалою зброєю. Зокрема зміцніли сили лицарів у 1237
році, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарі несли
під прапором ширеная християнства політичне підкорення литовців, нищили
непокірних вогнем та мечем, грабували села.
Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман, що, як
про це була мова вище, вивів багато полонених ятвягів. Крім волинських князів
нападали полоцькі. Загострилися обопільні напади литовців на Пинщину.

МЕНДОВГ. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єд-
нуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об'єднання, невідоме, літопис називає
його просто «великим королем». На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує
літопис імена князів, синів «великого короля»: Мендовга та Довспрунка. Княжичі
почали вперту боротьбу з іншими князями: братами, братаничами; одні загинули,
інших повиганяли з їх землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний
репрезентант інших князів, як могутній король литвинів. У 1260-их роках під
владою Мендовга об'єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ,
Новгородок, деякі сусідні землі понад Ясольдою, Березиною. Князі, що
залишилися в живих, виступають як служебники, хто — Мендовга, хто —
волинського князя. Зростала сила Мендовга.
Навіть Данило, що уклав був коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Прусією,
ятвягами, жмуддю, не спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг,
несподівано для Данила, уклав союз з Прусією, вихристився і коронувався як
король Литви, Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому
частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), і Данило одружується з його
небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ. Син
Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковий-ського князя.
Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році Земовит Мазовецький з цього
приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був міцний: року 1258 Мендовг
розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусідні
землі. В 1250-их роках він зорганізував спільний похід на Смоленськ, заохочуючи
до нього дрібних литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл
князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати
похід на Чернігівщину.
Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час, з
волі Мендовгового сина Войшелка, велике князівство Литовське перейшло до сина
Данила, Діварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і
влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо,
але видно, що українські та білоруські землі поволі опинялися під владою Литви. У
Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав вищу
владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні місцеві князі.
Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землі перейшла
під владу Литви.

ҐЕДИМІН (1316—1341). Ґедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і
захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася також на
північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та
українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що він е
спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та Руським».
Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив, а решту залишив
поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван Заславський, Коріят-Михаїл —
Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро — Волинський. Дочки, були всі
християнки, бо були одружені: Марія — з княчем Тверським, Єлисавета — з
Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка — з Юріем-
Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія — з великим князем
Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт — з
Волинською.
Ґедимін заснував нову столицю великого князівства Литовського — Вільну над р.
Вілією. Тут були поганські божниці та християнські храми — католицький і
православний.
Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князівський престол Юрія П-
Волеслава, сина їюрога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у
взаємовідносини держав, і ґедимій видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку.
Литва трималася нейтрально під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що
до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і
негайно після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обрано князем Волині та
Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія-
Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть
тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в оссзах своїх бояр
радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина
він міг впливати на найбільше з українських князівств: Галицько-Волинське
князівство входило б у залежність від Литви.
Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами,
сусіди — Людвик Угорський та Казімір Великий Польський — уклали угоду, на
підставі якої Казімір дістав Галичину «доживотно», а в разі його смерти, без сина,
Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерти Юрія-Болеслава обидва
королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з
князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому
Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кілька замків і вивезли різні
цінності.
Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотіли нав'язувати
тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра,
що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в
галицькі справи. Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і
почав іменувати себе «паном Руської землі». Тоді проти Казіміра виступив Любарт
з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Польщею в дійсності
перетворилася на війну Польщі з Руесю, як писав Казімір, а не з Литвою.
Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони
вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Володимир, але зустрічали героїчний
спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі
брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру
під владою литовських князів, як раніше — під владою Мономаховичів. Литва
допомоги не дала: вона розгортала експансію проти інших руських земель.
Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля,
західня Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта
залишилася тільки Луцька земля.
Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовськими князями —
Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, ОльГердом, Кейстутом,
Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими
визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної
допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях.
Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори,
знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви,
Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе
ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати
української мови в урядуванні поруч з латинською, не переслідував. Православної
Церкви, хоч підтримував місії францісканців та домініканців, а від папи домагався
допомоги для боротьби з «схизматиками» — так почали називати православних.
Найбільше змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі
полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке
Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові
міста. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубувано, і
проведено шлях із Львова до Кракова.
Після смерти Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на підставі договору
Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Люд-вик на деякий час залишив
Галичині ілюзію незалежности. Він призначив там своїзд намісником Владислава
Опольського, знімченого польського князя, який називав себе «Божою милістю пан
і дідич Руської землі», мав державну печатку з гербом, увесь належний штат —-
канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету. Владислав нехтував інтересами
місцевої людности, протегував німцям, католицькій Церкві і заснував єпископства
у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.
Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших
момевтів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити
його осібність, як васаля короля Угорського, і тим вилучити Галичину з-під
Польщі. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від
присяги собі і передавав її нід владу угорського короля. Взаміну він дістав Доб-
ринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських
воєвод.

ОЛЬҐЕРД (1341—1377). Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем
Литовсько-Руської держави став його син ОльГерд, який виявив себе дуже та-
лановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним.
Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та
швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати
Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там було дуже загрозливе; ці міста
були між двома вогнями: шведи і ливонські лицарі — з одного боку й Московське
князівство — з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська
держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося.
У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, -
піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ,
Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають
окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича
Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські князі під його
зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на
шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його.
У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина,
Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.
Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залежність його від
татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином,
призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх
похід на захист Федора. Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольґерд розбив
татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважа-
лося, що Сині Води — це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушев-ський вважав,
що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на
пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевости,
де відбулася битва, вияснює, чому Ольґердова перемога на «Синій Воді» відкрила
для нього шлях на Поділля.
Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно
підлягало Галицькому князівству, але коли прийшли татари, відірвалося від
Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Вище вже згадувано
про те, як тяжко було навіть Данилові вести боротьбу з «татарськими людьми»
Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало
жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів,
керували своїм життям.
Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників,
синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В літописі збереглася дуже
цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити
Подільську землю, а баскакам дань давати перестали». Ця вказівка пояснює успіхи
литовської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що
ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної
мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли
населення від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став
столицею Поділля.
Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце
належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну ролю
в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40
років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році,
після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримун-тович,
Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд.
Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко. «Вічним
миром» в 1366 році знову врізано Любартові володіння: Володимирську землю
дістав Олексан-дер Коріятович — радше, як намісник короля, ніж як удільний
князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини
південну частину — з Крем'янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть
Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив
безспротиву Володимир і зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася
вперта боротьба за землі, що відійшла до Галичину. Лише смерть Людвика
Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі.
Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала
виключне значення. Він разом з Кей(гутом був найміцнішим із князів, і вони вдвох
були постійними дорадниками Ольґерда. Любарт, — писав М. Грушевський, —
зберіг для Волині вийнятково становище: вона була «зовсім осібним світом», не
схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був
засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував
місто Любар. А головне — за нього Волинь залишалася українською землею.
Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське
князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольґерд.
Наприкінці правління ОльГерда у великому князівстві Литовському було 9/10
білоруської та української людности, яка ввійшла до цього князівства здебільшого
шляхом мирових договорів. Ольґерд та інші князі в грамотах .оголошували, що
«старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть
система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Моно-маховичів
посіли князі ґедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мо-номаховичів, які
зобов'язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до
литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура,
вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали
українську військову організащю, систему будування фортець, валів, переймали
адміністрацію, господарство; «Руська Правда» стала джерелом права. В державній
практиці збереглися українські терйіни — «тіун», «намісник», «ключник» і т. д.
У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за
кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, Трокське та Віденське (князя
Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки — в руських землях
правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо.
Князі вели свою політику: Андрій Ольґердович Полоцький уклав договір з
Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь — з поляками. Князь не мав права
судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з
їх військами.
У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то
була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали
в ХІ-ХШ століттях в князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила
вийняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою.
У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла православна віра. Вище вже
була мова, що ґедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були
охрищені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений — з
дочкою Вітебського князя Марією та Тверського князя Юліянноіе. Всі його 12
синів та 6 дочок були охрищені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де
князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цікава
річ: у 1382 році Жмудь заявила Яґайлові, що визнає його князем, якщо він
залишиться вірним релігії поганських предків, і, не діставши згоди, перейшла до
Кейстута.
Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнтувалася на давню
руську, але заразом і на західньоевропейську культуру. Ольґерд твердо вірив, що
«вся Русь мусити належати до Литви», і в другій половині XIV ст. розпочав її
«збирання», що характеризує політику Московського князівства лише з XV ст.
Добу Ольґерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року.

 

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ
НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ

 

ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ (1377—1434). Після смерти Ольґерда в 1377 році
між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол. У
момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські й значна
частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь — Любарта-
Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі Переяславщиною —
Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля— Коріятовичів. . Під
час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і Вітебську області, Мєнськ,
Мстислав і Новгородок. Головною причиною колотнечі, було те, що Ольґерд,
оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Яґайла, сина від другої
жінки. За Ольґерда сила й рівновага спиралися на союзі і щирій солідарності трьох
князів-братів: Ольґерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед
представників старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кейстута задушено 1382
року у в'язниці. Син його, Вітовт, утік з в'язниці до німців.
Одночасно із боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377,
ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший серед
Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року він брав
участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав союз з Тевтонським
орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія виступило велике литовське
військо; його взято в полон і до 1394 року продержано у в'язниці. Під час походу
московського війська на Сіверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону
Москви. Так від терору, розпочатого Ягайлом, два його старші брати звертаються
до Москви.
Становище Ягайла було загрозливе. Ягайлові загрожувала з одного боку Польща, з
другого — Тевтонський орден, а далі, на сході Европи, новий міцний противник —
Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського.
Багато причин сприяли перетворенню малого міста Москви на столицю сильної
держави. Одною з важливіших причин було п топографічне положення — на
перехресті торговельних шляхів з Подніпров'я до Володимира; з Києва та
Чернігова — до Переяслава Залеського та Ростова; з Новгорода — до Рязані.
Москва рано стала вузлом торгівлі збіжжям. Московську область захищали від
ворогів сусідні землі, і тому до Москви, як до «центрального водоймища, спливали
води з усіх частин Руської землі», — писав Клю-чевський.
Велику ролю в цьому процесі відіграли особисті прикмети перших московських
князів: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Івана
Калити (+1341). Добрі господарі — вони дбали всіма засобами за поширейня
князівства, вступаючи в боротьбу з сусідами, зокрема з Тверським князівством, а
одаочасно запобігали ласки татарських ханів. Року 1328 Іван 1 Калита, діставши
ярлик на Велике князівство Володимирське, набув право збирати данину для татар,
і так вів справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому
митрополити київські, що переїхали до Володимира та Москви: Петро, якого
вважали в Москві за «небесного покровителя» (там же був він і похований в 1326
році) та його наступник, грек Теогност. Зрозуміло, що зростання Московського
князівства стало великою загрозою для князівства Литовсько-Руського. Ще
Ольгерд двічі, в союзі з Тверським та Рязанським князями, ходив на Москву, але не
міг її здобути.
Московське князівство особливо зміцніло за Дмитрія Донського (1350-1389), який,
скориставши з внутрішньої боротьби в Золотій Орді, 1378 року розбив великий
татарський загін, що йшов на Москву. Татари готувались до відплати. Новий хан
Мамай уклав союз з Ягайлом і 1380 року пішов на Москву, але зазнав величезної
поразки у верхів'ях Дону, на Куликовому полі. Ягайдіо спізнився зі своїм військом,
і для Литовсько-Руського князівства ця невдала участь в справі, якій надавано
характеру релігійної боротьби християн з «невірними», відіграла негативну ролю.
Куликівська битва мала велике політичне та національне значення для Московської
держави: вона піднесла авторитет Московського князя і сприяла дальшому
об'єднанню земель довкола Москви.
Таким чином, за вісім років правління Яґайло не здобув ані підтримки в князівстві,
ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція малопольських панів
одружитися з королевою ЯДБІҐОЮ і дістати польську корону була для нього дуже
важливою.
Після смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та
Ядвіга. На підставі договору з Казіміром, старша, Марія, мала дістати польську
корону і об'єднати Польщу з Угорщиною. Проте, ні Марія, ні її наречений,
Сігізмунд, не знайшли прихильників у Польщі, і пани вимагали — якої завгодно з
двох сестер — але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде
молодша сестра, ЯдвіГа, яка й була 1384 року коронована в Кракові й одружилася з
австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони
хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір.
Становище Польщі було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком
унія з Угорщиною, з другого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький,
готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з
Ягайлом і запропонували йому руку. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб ЯДБІҐИ З
Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна
для держави та Католицької Церкви. Нарешті вона дала свою згоду на шлюб з
Яґайлом.
У серпні 1385 року в Креві підписано між Ягайлом і малопольськими панами
угоду, згідно з якою він мусів: 1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів,
бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені
Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за
порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 5)
звільнити полонених (очевидно Литвою) людей «на вічні часи» прилучити
литовські й руські землі до Корони Польської. Грамоту підписав Ягайло з братами
— Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лутвеном. У лютому 1386 року відбулися
шлюб та коронування Ягайла. Але й після того Яґайла вважали не королем, а лише
чоловіком королеви, і по смерті Ядвійі він одружився з іншою спадкоємницею
польської корони, щоб зберегти свої права.
За угодою Людвика з Казіміром, після смерти Людвика Галичина переходила до
Польщі. Але королева Марія, щоб затримати Галичину, в 1386 (або 1386) році,
поновила в правах Владислава Ополь-ського «на такому праві, на якому володів він
нею до 1379 року». Проте, в 1387 році на Галичину з війсЬком рушила Ядвіґа 1 без
спро-тиву дійшла до Галича: вся Галичина, а з нею й Поділля перейшли ігід владу
Польщі. Після кількох спроб повернути Галичину Угорщині дипломатичним
шляхом, залишилася вона під владою Польщі. Лише при першому розподілі
Польщі виринули права Угорщини на Галичину, 1 на підставі Їх Галичину
прилучено до Австрії.
Складніші були відносини Польщі з Литвою. Кревська угода зліквідувала Велике
Литовсько-Руське Князівство і зробила його частиною Польщі. М. Грушевський
питає: чи розумів Яґайло та його брати глибину того акту, що його підписали?
Ядвіґа зрозуміла Кревську угоду: вона вимагала від Лиїви грошей, роздавала землі,
а Ягайло призначив намісників-поляків до Вільни. Таке становище не могло
тривати довго, воно повинно було викликати протест. Речником протесту Великого
Литовсько-Руського Князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла
виступив Вітовт, син Кейстута, задушеного з наказу Ягайла у в'язниці 1382 року.

ВІТОВТ (1382—1430). Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з
в'язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була
спрямована, на скасування Кревської угоди.
Після втечі з в'язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла,
але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі
Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося
обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову звернувся до
тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році.
Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник Ягайла, а далі
за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вітовта зростав.
Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито
Ягайло подарував їй на віно, Вітовт оголосив її листа старійіішнам, і всі вони
рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» Він
знову нав'язав стосунки з німцями, і на таємній нараді на остр. Са-.ліні року 1398
князі й бояри литовські та руські проголосили його королем Литовським і Руським.
Кревська угода була скасована. - Дальшим кроком було проголошення
незалежности Великого князівства. Вітовт підготовив прихильність литовців і
Москви, одруживши свою дочку Софію з великим князем Василісм 1. На черзі
стояло коронування Вітовта. Великою помилкою його було втручання в татарські
справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша
проти Едигея. Перемога була на боці Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари
розгромили Вітовтове військо: забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько-
руського лицарства. Про коронацію не могло бути й мови.
Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта йа сході, і
дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою.
Не зважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої
Орди: брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і
заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для
Литовсько-Руської держави обставини. Вітовт підтримав основоположника його
Хаджі-ґірея, татари зреклися на користь Великого Князівства «історичних прав» на
руські землі і видали на те Вітовтові грамоту. Про це збереглася грамота сина
Хаджі-ґірея, Менґлі-ґірея, але, можливо, що в її основі лежала грамота ще Тох-
тамиша.
Це розв'язало Вітовтові руки, і він почав будувати фортеці в степу, Каравул над
середнім Дністром, Білгород і Чорногород над долішнім Дніпром, Хаджібей, де
пізніше побудовано Одесу. Фортеці будовано великими людськими силами — по
10-12 тисяч селян з 400 підводами там працювало. Біля фортець оселював Вітовт
бояр з обов'язком нести військову службу, татар та й інших людей. Під охороною
фортець постали села. Хаджібей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до
Візантії. Таким чином, за Вітовта Правобережна Україна знов заволоділа
Чорномор'ям.
Вітовт, продовжуючи політику Данила та його наступників, закликав німецьких
колоністів і надавав їм Маґдебурзьке право. Міста Великого Князівства
Литовського розцвітали.
Незабаром після поразки над Ворсклою Яґайло запропонував Вітовтові компроміс.
У 1399 році померла Ядвіга. Яґайло почував себе непевним, бо з ії смертю боявся,
що перестане бути королем Польщі, і приїхав до Литви. Року 1401 у Вільні
відбувся з'їзд визначних литовських панів, але з земель, безпосередньо належних
Вітовтові; князі-володарі участи в з'їзді не взяли. На нараді укладено дві грамоти: в
одній підписаній Вітовтом він обіцяв вірність Ягайлові та Короні Польській і
зазначав, що після його смерти великокняжа влада та землі повертаються Яґайлові.
В другій грамоті «прелати, барони, шляхтичі й зем'яни» ручилися, що всі землі
після смерти Вітовта повернуться Ягайлові та Короні, та що вони шукатимуть ін-
шого володаря, але застерігали, що, в разі бездітности ЯТайла, після його смерти
польські пани не можуть обрати короля без відома Вітовта.
Таким чином, цей компроміс, що його польські сучасники вважали за тріюмф, по
суті ним не був, — він підкреслював, що вся Кревська унія обмежувалася особою
ЯГайла. Наступників його не згадується. До смерти Вітовта забезпечувалось
автономію Литовського князівства, і це підтинало в корені питання інкорпорації.
Навпаки: Віденська угода підкреслювала, що «господарем великого князівства
Литовського» е і залишається до смерти Вітовт, а стани князівства обіцяють
послушність Яґайлові тільки після смерти Вітовта. Про нащадків його нема мови.
Важливо те, що Вітовт вважав себе за «великого князя» не з ласки Ягайла, а на
підставі обрання народом, очевидно, маючи на увазі нараду на остр. Саліні.
Польська дипломатія даремно вживала заходів, щоб перекрутити угоду 1401 року,
нібито Вітовт с лише намісник Ягайла, Він збивав ці перекручування,
покликаючись на оце обрання.
Велике значення в історії Великого Князівства Литовського мала так звана «велика
війна» року 1410, — похід спільних сил Польщі та Литви проти Тевтонського
Ордену. Кульмінаційним моментом її була битва під ґрюнвальдом, в якій перше
місце належало Вітовтові. Але коли Яґайло почав добивати вже розгромлених
німців, Вітовт відступив і тим не дав цілком їх винищити. Наслідком цього було те,
що Велике Князівство Литовське знову зайняло супроти Польщі незалежне
становище. Орден зробив Польщі дрібні поступки, а Литві повернув Жмудь.
Польща відступила Литві Поділля.
Року 1413 в Городлі над Бугом відбувся з'їзд Яґайла, Вітовта та польських і
литовських магнатів. Наслідки переговорів між ними оформлено в грамотах. У
грамоті-привілеї, підписаній Ягайлом, як королем Польським та зверхнім князем
Литовським, і Вітовтом, як великим князем Литовським, впадає в очі, що, не
зважаючи на точну термінологію — «інкорпорації переходять у власність» і т. д.,
насправді жадної інкорпорації нема. Велике Князівство Литовське залишається
політичним тілом по смерті Вітовта. Воно обирає Великого князя в порозумінні з
королем та магнатами. Король залишається зверхником-сюзереном Литви. Тому
стани Великого Князівства беруть участь в обрані короля. Навіть нема
персональної унії, а є лише зверхник-сюзерен, польський король. Проте, визнаючи
Велике Князівство, як політичне тіло, Городельська унія вносила в його структуру
розлам на релігійному фунті: вона забезпечувала права, рівні з правами польських
паші, тільки литовським панам-католикам.
Вітовт, васаль короля, грав видатну ролю в політиці. Престиж його підносився в
очах Европи щораз вище. «Велика війна» з Тевтонським Орденом не припинила
його стосунків з ним. Поруч з цісарем Сігізмундом, Вітовт виступає як посередник
між Польщею і Орденом. Зі свого боку Сігізмунд уживав заходів, щоб розсварити
Вітовта з Ягайлом. Ще 'під час війни з Орденом цісар пропонував Вітовтові
королівську корону, але Вітовт відмовився. 1429 року, на пишному з'їзді в Луцьку,
в присутності Ягайла та литовських панів, СіГузмунд запропонував Вітовтові
корону. Вітовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений
несподіванкою, дав свою згоду. Але під тиском польських панів незабаром зрікся
своєї згоди в листі до Сігізмунда, мотивуючи це залежністю Великого Князівства
від Польщі.
Після цього листа Вітойт вирішив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа
загострювалася, хвилювала Европу, ображені магнати обох держав ставили
питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував
Вітовтові зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вітовта, але
він і литовські магнати стояли твердо на окремішності держав, і Вітовт відмовився
від польської корони.
Нарешті, на 8 вересня 1430 року у Вільні призначено коронування Вітовта.
З'їхалися почесні гості; Яґайло, великий князь Московський Василь 1 з іншими
московськими князями, царгородські й татарські посли. Але польські пани
перехопили в дорозі корону, і коронування було відкладене, а 27 жовтня 1430 року
Вітовт нагло помер.
Цей кольоритний епізод цікавий тим, що, з одного боку, малює державну
свідомість Вітовта та литовських магнатів, а з другого — свідчить про ставлення
цісаря і взагалі Европи до Великого Князівства. В цісарській канцелярії зберігся
коронаційний акт, в якому Литву проголошувалося на вічні часи королівством, що
його королі ніколи не будуть нічиїми васалями.
Значення Вітовта в історії Великого Князівства Литовського величезне. Серед воєн
і боротьби за владу він перевів Ґрунтовну реформу державного устрою. Під час
замирення з Ягайлом у 1390-их роках вони перевели спільно Ґрунтовні реформи:
значніші князі повтрачали свої князівства і в ліпших випадках дістали менші. По-
чалося з найбільшого — з Волині — де після смерти Любарта князював його син
Федір. Року 1386 Ягайло вивів з-під його влади наймогутнішого князя Острозького
і настановив безпосереднім васалем короля. Далі — Луцьку волость він передав
Вітовтові, а Федорові залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися
польською провінцією від часу окупації Галичини в 1387 рці, також і Холмська. М.
Грушевський питав, котрому з обох володарів належав проект цієї перебудови? За
всіма ознаками Вітовтові.
Друге замирення Ягайла з Вітовтом — у 1392 році — позначилося конфіскатою
земель у Скіргайла, що був заступником ЯГайла: Вітовт дістав його волость —
Полоцьку. Відібрано Київ у Володимира р. 1392; Вітебськ, після смерти матері в
1392 році, Ягайло дав полякові-намісникові. Тоді Свидригайло, рідний його брат,
забив намісника і силою захопив Вітебськ. Вітовт узяв його в полон і в кайданах
відпровадив до Кракова. У Білій Русі не залишилося видатних князів. 1393-1394 рр.
забрано Сіверщину в Корибутовичів і передано Любартовичеві, але він не побажав
'князювати в Сіверщині і втік. Року 1394 Вітовт забрав у нього Житомир і Овруч.
Володимир приїхав до Вітовта «з покорою», але той його не прийняв і волостей не
повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Поділля. Поділля
переходило з рук до рук після загарбання його у Корибутовичів: володів ним
намісник польський Спитко, потім Свидригайло, погім — знову польський
намісник. Свидригайло осів нарешті на Сіверщині, де зібрав невдоволених князів і
втік з ними до Москви. Лише 1420 року замирився він з Вітовтом і знову дістав
Сіверщину.
З цього стислого переліку змін, проведених у Великому Князівстві Вітовтом,
видно, що протягом кількох років він перебудував його із об'єднання окремих
князівств з широкою автономією на державу з міцною централізованою владою.
Знищено місцевих авторитетних князів; декого переведено на інші місця, де не
було старих традицій; дехто з них перейшов до сусідів: Москви — Свидригайло,
сіверські князі, до Угорщини — Федір Коріятович. Року 1393, позбавлений
Вітовтом Новгородка та Поділля, він звернувся по допомогу до Угорщини, але ця
допомога була замала. Проте, він дістав у свою державу Мукачівське князівство і в
Мукачеві збудував замок та манастир. Крім того дістав Землин та Мармарош. За
Карпати — на Закарпаття, на Загір'я стала тікати українська людність від постійних
міжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та інпн землі.
На князівствах залишилися тільки дрібні князі, «послуішгі» Вітовтові, як зазначав
літопис. Вони поклали початок князівським та магнатським родам Чарторийських,
Четвертинських, Заславсь-ких, Вишневецьких, Заборовських, Сангушків та інших,
які, втративши державні права, задовольнялися становищем знатних
землеволодільців.
Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести
справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навіть у
справі коронування й відокремлення князівства від Польщі. Не розумів він тієї
великої сили, яку мав у носіях української культури та традицій, в православній
вірі. Можливо, в цьому відбилася спадщина його батька Кейстута — провідника
старолитовської частини князівства. Це хитання виявилося в Городельській унії,
яка зберегла ідею литовської автономії, але загнала клин у Литовсько-Руську
державу, бо внесла упривілейованість католиків супроти православних. Наслідки
виявилися в повстаннях православних проти Вітовта ще за його життя — і ще
більше за його наступників.
Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві.
Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул
«Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на
Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу
заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит
Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит
Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по
митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю
катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко
може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію,
внаслідок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя
Московського Семена Гордого, ґедиміно-вого зятя. Офіційним мотивом ліквідації
митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один
митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва
руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри.
Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше
загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син
чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Івана
Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за
його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики
були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив
Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї .заміни грека московським
патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у
Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних
перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея
Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою,
Ту-ровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію
«Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман,
еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит,
висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері,
яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли
Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав
заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361
році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним
митрополитом.
Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до
Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не
пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді
«прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх
поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу
Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).
Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві
митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого
митрополита.
Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за
союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав
участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував
неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати
митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був
єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові
надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке
доручив архімандритові Кипрі-яаові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав
до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита
Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало
раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ
Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого
митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека
Фотія, як єдиного митрополита. Прими-ривіпися з тим, Вітовт зажадав від Фотія,
щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви,
забравши й собою багато цінних речей.
Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути
окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної
Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до
Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили
ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті
Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші
дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й
подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори
церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили?
З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха
свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря,
Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до
патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив
його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до
патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не
одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор
єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький,
Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та
Холмський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на
митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовував його
обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в
Болгарії і Сербії.
Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли.
Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського
князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це
тривало лише п'ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався
незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у
Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з
Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з
Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського
хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в
Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій
Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на
переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато
православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію
можна тільки через скликання собоРУ з участю видатних богословів і знавців з
обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на
цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені
репрезентацією Цамблака.
З року 1419 вже не згадується ім'я Григорія Цамблака. Г. Лужницький, не
зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що
він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі.
Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який
визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.

СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР (1430—1440). Свидригайло був
наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові і
після того жив у Вітебську з своєю матір'ю, що правила тим містом. Після її смерти
в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив
його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав
повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім'я
зустрічається багато разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти
Яґайла та Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину Сіверщини, а
пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і організує повстання
проти нього за допомогою німців. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а
самого Свидригайла забрав до в'язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року
його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і
сидів тихо до смерти Вітовта.
У всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він завжди
спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця залишався
католиком. Підтримували його й литовці, які були проти інкорпорації й прагнули
зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв ні адміністративних здібностей, ні
послі-довности. Треба гадати, що притягало до нього довір'я, як до провідника
руського елементу та державної незалежности.
Після смерти Вітовта литовські та руські магнати одностайно обрали Свидригайла
Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень-
інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах
великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Заб-
рали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав
союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали
воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Він
енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєд-
нав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя;
Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти
Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених
ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на
посадах, переважали литовці. Повстання висунуло на великого князя Сігізмунда,
незначного князя Стародубського, молодшого брата Ві-товта, що не виявляв
жадних здібностей.

СІҐІЗМУНД (1431—1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. Сігізмунда проголошено великим
князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь,
Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька,
Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля. З
руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та Іван
Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва посадиша в. князя Сігізмунда
Кейстутовича на великое княженьє Рускос» — характеризував цей розлам
сучасник, русько-литовський літописець. Але, крім національної різниці, існувала
соціяльна. Пізніша русько-литовська хроніка Виховця так характеризувала
Сігізмунда: він переслідував князів, шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід
шляхетський вигубити і «піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого
боку, безперечні тісні зв'язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не
окреслена раніше рада великого князя набуває значення правного інституту. Тому
він мав прихильників серед аристократії Литви та Польщі. Так боротьба
Свидригайла була боротьбою руської аристократії — князів, панів.
ЯГайло потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в грамогі з 15 жовтня 1432
року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається «зверхником» над великим
князівством. Він відступав Польщі Поділля; все князівство, по смерті Сіцізмунда,
мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки та литвини. Таким
чином, про інкорпорацію знову не було мови, але підкреслювалося виборність
великого князя; на скасування виборности не наважилися польські пани. Можливо,
з метою ослабити вплив Свидригайла, дало привілеї для православної шляхти: вона
може уживати польських гербів і клейнодів, натомість поширено права, які дано
Городельськими привілеями католикам. Проте, про релігію не було згадки.
З 1432 року тривала війна між Сігізмундом та Свидригайлом. Велася вона
невеликими силами, але супроводилася руйнацією сіл, жст, грабуванням людности.
Участь у ній брали поляки, татари, волохи, німецькі лицарі. Визначні діячі
переходили з одного табору до другого. Навіть смерть Ягайла в 1434 році мало
вплинула на литовські справи. Безкоролів'я відвернуло увагу поляків від Литви. На
польський трон був обраний син Яґайла, Владислав. Завзяття боротьби спадало, все
частіше виявлялися зради. В Смоленську викрито змову на користь Сігізмунда, з
участю митрополита Герасима. Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав
участь у змові, а митрополита наказав спалити живцем.
Нарешті Свидригайло змобілізував усі сили, закликав на допомогу татар,
Ливонський і Пруський Ордени; обіцяв йому допомогу цісар. Але більша частина
союзників спізнилася, 1 2 вересня 1435 року над р. Святою, біля Вількомира,
Сігізмунд з польськими військами завдав Свидригайлові страшної поразки:
ливонське військо майже все винищено, 42 князів полонено, багато люду побито.
Перемога Сігізмунда викликала радість у Польщі, і там правили молебні подяки.
Проте, Свидригайло не склав зброї; він приєднував українські землі, хоч утратив
білоруські. Нарешті уклав союз а українцями з польських володінь: Галичини,
Холмщини, Поділля.
Після перемоги над Свидригайлом Сігізмунд шукає союзів з сусідами проти
Польщі: з Ливонією, Австрією, татарами. Коли польські пани, намагаючись
розбивати ці союзи, знову заявили, що Сігізмунд не самостійний володар, а
підданий Польщі, він відповів мовою Вітовта: «Ніколи ми не були нічиїми
підданими, а Велике князівство наше, скільки сягає людська пам'ять, ніколи нікому
не було підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престол .його
від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата, світлої
пам'яті Вітовта воно правно перейшло на нас, як на правного спадкоємця, і ми на
сім престолі з Божою поміччю вікого, окрім Бога, не боїмося». Так речник середніх
верств суспільства, протегований поляками, звільнившись від небезпеки, знайшов
рішучу мову литовського патріота.
У 1440 році Сйгізмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких були
й українці. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого брата короля
Владислава — Казіміра, 13-річного хлопця.

КАЗІМІР (1440—1492). Обрання Казіміра Великим князем не відповідало плянам
польських панів, і вони визнавали обранця не «Великим» князем, а лише
«литовським». Владислав просто ігнорував його. Молодий князь опинився пвд
впливом литовських дипломатів з Яном Гаштовтом на чолі, і правила його іменем
реґенція. Дехто з князів одержав свої князівства: Свидригайло — Волинь, Гомель
та Туров; Київ одержав Володимирів син, князь Олелько, одружений з дочкою
Великого князя Московського Василм 1 та Софії Вітовтівни; він був увесь час
зв'язаний з Сігізмундом. Взагалі був «покірний» бажанням Польщі.
Загибіль короля Владислава в 1444 році у війні з турками під Варною змінила
становище Великого Князівства. Казіміра обрано королем Польщі, і він переїхав до
Кракова, хоч як вимагали від нього литовські маґнати, щоб він залишився в Литві
або зрікся Ве дикого Князівства. З переїздом до Кракова Казімір повів центра-
лістичну політику. Час від часу магнати просили короля, щоб залишився в Литві
або дав іншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь
Радзівілл або хтось із його синів. Ка-зімір стояв твердо і не зрікався Великого
Князівства. Року 14&2 він помер. Поляки обрали королем Казімірового брата, Яна
Ольбрахтй, а на з'їзді всіх литовських земель обрано Великим князем молодшого
брата — Олександра.
На тяжкі часи боротьби Свидригайяа з Сігізмундом припала подія в історії Церкви,
яка, внаслідок політичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року,
коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат
Московськвго князя на митрополита — Рязанський єпископ Йона, але там уже
поставлено митрополитом грека Ісидора, одного з найвизначніших освітою та
талантами.
Поставлення Ісидора митрополитом мало глибоке коріння. Візантійська імперія
знемагала під навалою турків, які вже заволоділи Балканським півостровом і
загрожували Царгородові. Шукаючи засобів боротьби з ними, цісар Іван VII
Палеолог та патріярх Йосиф II сподівалися дістати допомогу від папи. Політичне
становище спонукало до зближення Церков, до унії в будь-якій формі. Цьому
питанню мав бути присвячений собор у Феррарі. Мавши на 'увазі репрезентацію на
тому соборі, в Царгороді намагалися провести на керівні пости видатних людей, які
могли б з честю провадити ардгітику; тому виникла кандидатура Ісидора на
катедру митропо-яита «всея Руси».
У Москві Ісидора прийняли досить холодно, а в Литовському князівстві,
захопленому боротьбою Сігізмунда з Свидригайлом, не приділили належної уваги
питанню окремої митрополії.
За кілька місяців після приїзду до Москви, 1437 року, Ісидор, я супроводі великого
почету з єпископів Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського,
духовенства та мирян — разом до ста осіб. — прибув на Собор до Феррари. Але
незабаром собор перенесено до Фльоренції. Там Ісидор виступав рішучо й
авторитетно за унію, але підходив він до тієї справи не як богослов, а як політик і
патріот Візантії. «Ліпше з унією повернутися на батьківщину, — казав він, ніж, не
прийнявши унії, втратити батьківщину». Де був аргумент, що його прийняли цісар
Іван VII та патріярх Йосиф. На високий авторитет Ісидора вказує те, що він був
один із кандидатів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився
об'єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата 144О
року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошенні,
зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших народностей та до латинян»,
він закликав усіх «ярваково шанувати обидві віри, які тепер з'єдналися, однаково
відвідувати церкви обох визнань і вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б
хлібі не було воно освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав
своє значення.
Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському князівстві, але там мало-хто
цікавився питанням унії: в Польщі були захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у
Великому Князівстві забито було Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого
Казіміра. До того польські та литовські католики негативно ставилися до
Фльорентійського собору, і тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі
католицькі Верстви не хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві
Ісидор не здобув ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який
здобув престол, і поставився до унії сприятливо.
Інакше стояла справа в Москві, куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу
викликав він протест проти унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його
знову заарештували. Лише в 1442 році втік він з в'язниці до Казіміра. Але
становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський Матей
заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували його за те,
що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму.
Титулу митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема
висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не повертався. Він
почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії на Русі забито... Русь
українська й білоруська .. . задержалася супроти унії в мертвій пасивності, властиво
її зігнорувала».
Року 1448, ще за життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди
патріярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі
Свидригайло Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451
передав йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада
нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні еписко-
пії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його
просто «братом», а не «отцем» і т. д.
1458 року папа Каліст Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру
митрополитом Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом
Царгородським Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв
Григорія; визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного —
Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся від унії і
був затверджений на катедрі митрополита патріярхом Царгородським Діо-нисіем,
що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися Церкви — Московська та Київська:
в Москві залишився митрополит Йона, на Київській катедрі — Григорій. До
Київської митрополії ввійшли епископії: 9 українсько-білоруських, а до
Московської — 8 великоруських з Великого Князівства Литовського. Лише дві —
Смоленська та брянська — приєдналися до Московського митрополита. Наступник
Йони, Теодосій, іменувався тільки «Московським», а не «Київським»
митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополію патріярх не
затвердив, і фактично вона була автокефального.
У Великому Князівстві встановлюється на деякий час обрання митрополитів, але з
затвердженням патріярхом. Після смерти Григорія 1475 року був обраний на
елекційному соборі Мисаїл, єпископ українських князів. У соборі, крім єпископів,
брали участь кня-івата, шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів
:.вув обраний на елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це
були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497), пізніше
був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Після нього був
Йосиф П Болгари-Іюнич (1498-1501).
Тут лише стисло подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше
мова буде далі.

ОЛЕКСАНДЕР (1492—1506). Обрання Олександра перервало слабкий зв'язок
Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність від
Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві держави
жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в боротьбі
проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде відновлено унії. 1499 року,
коли Польща була настрашена турецьким нападом і просила допомоги, Олександер
відповів, що Рада не дасть на це згоди поки польські пани не створять «справедливі
та рівні умови».
Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби
перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська й
Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб
був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король І
пан». Король має бути і великим князем, його обирають спільно урядовці обох
держав; монета має бути спільна; урядовці мають складати присягу королеві та
великому князеві. Але все це промовляло тільки за персональну, а не за реальну
унію, якої хотіли поляки.
На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох урядовців, цього
акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 році
стани литовські не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князівство
пережило великі зміни за Казіміра та його наступників. Ще за правління Сігізмунда
Кейстутовича руський елемент опинився в положенні нижчому, порівнюючи з
литовським і католицьким. За Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування
аристократії, незалежно від її національности, але за Казіміра відносини вже
цілком з'ясувалися: католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук
провід державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій
православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в
литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських;
Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не був ні
воєводою віденським, ні канцлером.
Щоправда, литовська регенція зробила для українців поступку: Волинь дістав
Свидригайло, а Київ — Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син
його і наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти
Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його
брата Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовіа. Кияни його нр хотіли,
і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав
князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана
Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після нього
православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького князівства. Подібне
становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в 1452 році на Волині теж
з'являються на вищих урядах литвини.
Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося воно у змові
проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван Голшанський, Федір Більський
вирішили відділити землі по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була
викрита, а змовників страчено.
Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало
відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті
політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил руських
елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у 1470-их роках
Длуґош.
За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського князівства. Прилучення в 1404
р. Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства —
свідчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сіверських князівств
добровільно піддається під владу Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський
Василій І, син Дмитрія Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає
це за велику честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи
на послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало
сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви
й піддався Ка-зІмірові; Казімір призначив намісником Михайла Олельковича, але
гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись одержати в спадщину
Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду, допустив розгром його в
1478 році. Не підтримала Литва і Тверського князя в 1484 р., і Рязанського — в
1480-их рр.
У XV ст. в становищі Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна.
Під впливом литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав
увагу на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на
Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок. В
останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до Москви зі
своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере участь у
пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували міста Любутськ,
Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр. московські воєводи ходили
тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули Вязьму. В посольстві до Олександра
Московський князь уперше іменував себе «государем всея Руси». Шукаючи
порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою
великого князя Московського, Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за
Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених
міст Москва повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще.
На сході швидким темпом ішов процес об'єднання земель грд владою
Московського князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила
московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії. Хронологічно
зростання, могутности Московської держави збігалося з занепадом Візантійської
імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому ґрунті постає теорія трьох Римів:
перший Рим упав, другий Рим — Константиноігіль — теж упав, третій Рим —
Москва — «стоятиме вічно».

 

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ


Наслідки Люблинської унії для України були величезні. Україна була розірвана:
більша її частина перейшла до Польщі — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля,
Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим Князівством Литовським
залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль; українські землі:
все Берестейське восвідство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала
в складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею
перейшла під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовгого
правління Коріятовичів, дісталося під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в
1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом, -Закарпаття теж
поділено: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східня частина —
під Семигородом.
Значна частина України опинилася під владою Москви: все сто-чище Десни і
Сейму по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця. В 1513
році московське військо здобуло Смоленськ, в 1563 — Полоцьк.
Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом із своїми землями
перейшли до Москви, поклавши початок родам: Одоєвських, Масальських,
Воротинських, Трубецьких, Бєльських та інших.
Литовське Князівство втратило не лише свої землі, а й державне значення. Спільне
життя з Польщею не налагоджувалося. Литовські патріоти боронили свої права і
трималися на спільних соймах окремо.
Найбільше втратила Україна: національне життя і національні традиції зазнали
тяжких ударів. Польська шляхта згірдливо ставилася до всього чужого, і перед
українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або польонізуватися.
Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині.
Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися
поляки. В Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною
економічною коньюнктурою в Европі збільшився попит на збіжжя, і сільське
господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу
орної землі.
Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі
польським панам на Київщині, Брацлавщюгі, на Задніпров'ї, що славилися
родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» —
польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі,
Тарновські — Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіров-
ське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське.
Найбільше одержали Вишневецькі — Олександер та Михайло: в 1590 р. все
Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської
губерній.
Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих лятифундіях
встановлено «слободи», пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили
податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною
швидкістю стали заселювати ті землі. Інженер Боплян, який служив у
Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобід; у Тарновських виросло 110
містечок та 200 сіл. Окремі пункти були густо залюднені: в Ромні було 6000
господарств, у Лохвиці — 3325, у Лубнях — 2646, Пирятині —1749.
Литовські політики довгий час не вважали свою поразку за безнадійну. Після
смерти Сігізмунда-Авґуста в 1572 році вони сподівались повернути українські
землі, але зв'язувала тяжка війна з Москвою, яку Литва не могла вести без
допомоги Польщі.
Кандидатами на литовський престіл були французький принц Генріх Вааіюа та Іван
IV Лютий, цар Московський. Іван IV ставив умовою розрив з Польщею, але це
рішуче відхилили литовські посли. Нарешті Литва та Польща спільно обрали
Генріха Валюа, але за короткий час він утік до Франції, де посів королівський
престіл, як Генріх II.
Настало знову міжкоролів'я, і Литва спробувала висловити свій протест, не взявши
участи в соймі 1573 р. Вона мала власного кандидата на великого князя —
австрійського принца Ернста. Але повторилася та сама нерішучість, і протест
закінчився визнанням за Великого князя Стефана Баторія, обраного королем
Польщі (1573-1586). Його енергія в боротьбі з Москвою, тактовне поводження з
Литвою (за нього підготовлено до друку III редакцію Литовськогс статуту в дусі
автономности Литви), тісніше зв'язали Литву з Польщею. Під час безкоролів'я
після смерти Стефана Баторія в 1586 р Литва зробила знову спробу розірвати з
Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III Вази (1587-1632),
королевича шведського.
Правління Сігізмунда III тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і
навіть Польщі. Все його правління було заповнене війнами для здобуття корон
шведської та московської. Фанатичний католик, Сігізмунд III не мав популярности
в Швеції, і в 1588 р. шведським королем став його дядько, Карло. Почалася довга
війна зі Швецією, яка коштувала Польщі багато грошей та людей, але Сігізмундові
корони не дала. В історії України ця війна важлива тим, що вперше виступило в ній
українське козацтво, як військова організація.
Ще тяжчою для Польщі була війна за московську корону. З 1598 року в
Московському царстві вимерла, зі смертю царя Федора, династія так званих
«Рюриковичів», власне нащадків Юрія Довгорукого, і почалося «Смутное Врем'я».
Обраний Земським Собором, цар Борис ґодунов неспроможний був забезпечити
спокій та тверду владу. В 1604 році на Москву вирушив претендент на престол під
іменем сина Івана IV — царевича Димитрія, що загинув у таємничих обставинах в
1591 р. Його визнала Чернігівщина, т. зв. Сіверська Україна, підтримали приватні
полки польських панів та українські й донські козаки; переходили на його бік і
московські війська.
В 1605 р. Димітрій зайняв престол, але в 1606 р. був забитий. На деякий час царем
став Василій Шуйський, проти якого в різних місцях почалися повстання, серед
яких керівну ролю грали міста Сіверської України, з ватажками — воєводою
путивльським, князем Шаховським та колишнім холопом Болотніковим.
Повстанців розбито. Тим часом у Стародубі з'явився новий претендент на престол
під іменем Димитрія, що нібито врятувався від смерти. Осередком його війська
стало Тушино. Його визнали: вдова Димитрія І, Марина, з польського роду
Мнішків, багато бояр, навіть штріярх Філапет. колишній боярин Романов.

Не мігши подолати «тушинців», Василій Шуйський звернувся по допомогу до
Швеції. Тоді Сігізмунд III рушив походом на Москву, але зупинився під
Смоленськом, якого не міг здобути протягом 21 місяця. В 1610 р. бояри скинули
Василія Шуйського й запропонували обрати царем Сігізмундового сина
Владислава, з умовою, що він має перейти на православ'я. Проте, Сігізмунд не
відпускав Владислава, бо хотів сам бути царем. Почалася Окупація Москви
польськими військами.
Польща не відмовлялася від своїх «прав» на Москву навіть після того, як у 1613 р.
на Земському Соборі обрано царя — Михайла Романова.
В 1613-1614 рр. Владислав ходив на Москву, щоб «узяти сзое царство», але зазнав
невдачі. Угодою про перемир'я на 1472 років затверджено за Польщею Смоленську
та Чернігово-Сіверську землю.
Року1632, під час міжкоролів'я після смерти Сігізмунда III, московське військо
вирушило проти Польщі, але під Смоленськом зазнало поразки. Року 1634-го
підписано Поляновський «вічний мир», яким остаточно закріплено за Литовсько-
Польською державою Смоленську та Чернігово-Сіверську землі, а Владислав
зрікся претен-сій на московський престол.
У цих польсько-московських походах українське козацтво брало поважну участь. У
війську Сігізмунда під час облоги Смоленська було коло 30.000 козаків. Під час
походу Владислава на Москву в 1618 році козаки врятували королевича від полону.
Року 1632 польське військо мало яких 9.000 вояків, а козаків було 20.000 під
командою гетьмана Тимоша Орендаренка. Вони брали Смоленськ, Калугу, Вязьму.
Так, наприкінці XVI та на початку XVII ст. козаки почали відігравати щораз більшу
ролю в історії Польсько-Литовської держави.

 

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В XV—XVI СТОЛІТТЯХ

 

Вище вже згадувано, як поступово зростав на західніх землях України польський
вплив. Він поширювався не однаково. Передусім підпала йому Галичина, з першої
польської окупації. Підпало й Під-ляшшя наслідком численної польської
колонізації, хоч воно не належало Польщі. Натомість Волинь, Берестейсько-
Пінські землі,
Брацлавщина, Київщина — майже не зазнали польських впливів до Люблинської
унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині.
Берестейщина найбільше піддалась литовському впливові. Але в литовському праві
з самого початку велике місце належало староруським впливам, бо впливали і
українські і білоруські звичаї.
Уже в XIV ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права:
його замінено правом руським, щоб прихилити українців, а з другого боку тому,
що взагалі культура литовська стояла настільки нижче, ніж руська, що не могла
конкурувати з нею. Таким чином впливи трьох культур — староруської, литовської
та польської створили суспільні, економічні та культурні умови життя українських
земель Правобережжя.
Консервативному ставленню до українських традицій литовського уряду сприяла й
децентралізація управління: там, де не збереглися князі із старих династій, землі
діставали нових, здебільшого родичів ґедиміна, які наслідували старі традиції.
Лише правління Ягайла та Вітовта поклало край децентралізації: почався «погром
князів ґедиміновичів», і до кінця XV ст. лишилися тільки Свидригайло Волинський
та Олелько Київський, ставши в ряд з колишніми українськими князями,
позбавленими державних прав.
Однак, землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство — широку
монополію в управлінні. Ці права підтверджувалося «земськими привілеями».
Найбільше зберегли свою автономію білоруські землі — Полоцька та Вітебська, які
ще за княжої доби мали самоуправління і укладали «ряди» з князями. На початку
XVI ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся земля». Стани брали
участь в суді намісника, мали свій скарб, вели зносини з німецькими містами, а
головне — мали право вимагати зміни «нелюбого» намісника.
Київщина одержала привілеї уже від Казіміра, після смерти Семена Олельковича,
р. 1507, Волинь — 1501 і 1509 рр. Скрізь пани-шляхта мала право брати участь в
управлінні, на з'їздах, полаго-джувати земські справи, висилати своїх делеґатів до
сеймів.
Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі в Галичині, на
Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші. На відміну від литовського уряду, який
визнавав вищість української культури, польський дивився на неї згірдливо.
Українська шляхта, яка одна могла захищати українські інтереси, втратила та
звязана різними оомеженнями, яких Під тиском тих обмежень вона тратила ав
злилася з польською шляхтою. ст. заникають вже й рештки руського і значнішого
боярства потопає а фольклер зберігають лише селяни.

 

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД


На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він здобував престіл на
змішаних підставах наслідування одного з синів Великого князя. Він сполучав у
законодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнім збройних сил, провадив
дипломатичні зносини з іншими народами, проголошував війну та мир, призначав і
звільняв зних урядовців.
Становище Великого князя перейшло велику еволюцію. В XIV його влада
обмежувалася Віденським уділом, з яким була зв'язана влада над удільними
князями.
В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого
князя, і з Панами-Радою він радився лише з своєї волі.
Наприкінці XV ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1506 рр., поділяють з Великим
князем зверхні права, позбавивши його права вести самостійно дипломатичні
стосунки, видавати закони, призначати на уряди.
Після ЛюблинськоЇ унії 1569 р. всі права переносяться на загальношляхетський
литовсько-польський «Сойм Вальний», що три-. вае до занепаду Литовсько-
Польської держави.
Престолонаслідування теж зазнало значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав
князь-батько, не обмежений правами старшинства; він міг передати стіл і
молодшому синові. З 1440 року вперше обрано проти волі батька — короля
Казіміра.
Новообраного Великого князя урочисто оголошували Великим князем і він складав
присягу-обіцянку рядити згідно з старими звичаями.
Зазнали зміни прерогативи князівської влади. З XV стол., як згадано вище,
законодавчу владу князь поділяє з Панами-Радою, а з XVI — із
загальношляхетським сеймом. З XV ст. суд над усім князівством перейшов від
удільних князів до Великого князя, і по всіх землях сиділи його намісники. З кінця
XV ст. Пани-Рада здобули право суду разом з Великим князем. З XV ст. в справах
провінціяльної та центральної адміністрації вирішальний голос належав Панам-
Раді.
Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Нащадки українських
князів, а пізніше ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст.,
з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя і втрачають свої
державні права.
Удільний князь мав біля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних
урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором,
командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в
адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя.
Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали
участь ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали
тільки ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі і
магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була
державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Під
кінець правління Казіміра Великокняжа Рада — Пани-Рада — поділяє владу з
Великим князем: у його відсутності веде закордонну політику, провадить суди,
проголошує мобілізацію.
Року 1492 злеґалізовано правне становище й унормовано склад Ради та її
компетенцію. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякі з удільних
князів, намісники більших земель, з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій
земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удільних
князів, загальне число провінціяльних і центральних урядовців досягле 80. Вступ
до Ради був відкритий лише для католиків, хоч бували вийнятки, наприклад, князь
Острозький та індгі. Велике число членів робили Раду негнучкою, Ті тяжко було
скликати, і тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осіб, серед яких
були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці.
Після Люблинської унії Вальний Сойм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV
ст. князь починає, за прикладом Польщі, втягувати до державних справ дрібну
шляхту; так, у 1440 р. вперше загал шляхти бере участь в обранні князя, що стає
надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада.
Сойми породили привілеї шляхті, які звільняли її від обов'язків платити податки. В
XVI ст., коли війни стали частішими, треба було питати поради шляхти і згоди Її на
сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вальний
Сойм як державну установу,
В 1564 році визначено точний порядок шляхетського представництва на сеймах:
шляхта мала обирати на повітових соймиках по два посли, яким давали писану
інструкцію. Таким чином сойми стали установами парляментарного характеру, але
репрезентована на них була лише шляхта. Компетенція сойму повторювала
компетенцію Великого князя та Панів-Ради.
За Люблинською унією сойм Великого Князівства Литовського зливається з
Сеймом Речі Посполитої. Тоді виявилася потреба порозуміння литовських
депутатів перед загальним сеймом Речі Посполитої, і так виник «головний сойМик
Слонімський», скликуваний перед загальним сеймом; крім делегатів, у ньому брали
участь члени сенату. Крім Слонімського соймика були повітові, що їх скликав
король перед загальним соймом. Вони давали інструкції делегатам, від яких ті не
повинні були відступати. Таких соймиків було 22, вони обирали по 2 делегати.
Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віденського князя.
Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього Великого
Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовці, що з них
перший був помічником другого.
Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя
головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником.
Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер.
Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський
підскарбій. Командували військом — гетьман земський (пізніше великий) та
гетьман двірський (чи польний).
Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у
великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та
Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж
староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче
стояли їіюни.
Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в
Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні
функції, але й управителем державних доменів з їх господарством —
великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли
селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за
справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.
Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіюнів, детських —
з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в
кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі
тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні.
У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське,
Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році —
Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх
були каштеляни.

 

ВІЙСЬКО

 

Військо Литовсько-Руського Князівства складалося з двох частин: народного
«ополченія» та .постійного війська. З бігом часу народне «ополченіє» втрачало своє
значення, залишаючись тільки для оборони замків під час нападів татар або для
розвідок — чи не насувається ворог. Для далеких походів воно не надавалося, бо не
мало відповідної зброї та вишколу. Тому головна увага уряду була звернена на
постійне боярське військо. Вище вже була мова про те, що бояри за службу у
війську одержували землі.
Вельможі, магнати висилали до війська загони своїх людей під власними
прапорами: за статутом 1527 року по 1 воякові з конем — з 2400 моргів.
Середньозаможні бояри висилали по 2-3 вояків, добре озброєних. Панцерні слуги
служили самі, без слуг, у панцерах.
У Галичині, після польської окупації, встановлено польські порядки, і обов'язки
галицьких шляхтичів були тяжчі, ніж шляхти інших частин Польщі. Вони не мали
права продавати землі, щоб не зменшувалося число зобов'язаних до служби, за
закордонні походи їм не платили, як платили в Польщі, і вони не мали права — з
огляду на постійну небезпеку нападів — без дозволу виїздити з своїх маєтків у
Галичині.
За польським зразком, головну увагу в литовському війську приділяли кінноті, що
складалася з «копійників» — вояків із довгими списами та мечами, і стрільців — у
легких панцерах, з луками або кушами. Піхота мала броню, щити, мечі та луки.
Зброя була різноманітна: сокири-балта, бердиші, чекани; мечі були теж різних ти-
пів: довгі, короткі — тесаки, рапіри, кончари тощо. Зброю виробляли переважно у
Львові, де був «цех мечників».
З XIV ст. почали вживати порох. У 1394 році вперше у Львові появилися гармати) а
в 1468 році засновано «людвисарню», де їх виливали. Спочатку палили з гармат
каміннями і лише з кінця XV ст. стали робити залізні ядра.
Пізніше з'явилася вогнепальна зброя. Вперше згадується пищалі у вінницькому
замку в 1471 році: менші, «ручниці», і більші, «гаківниці». В половині XVI ст.
вводять нові роди зброї — «аркебузи» та ін.
Виробництво куль та пороху лежало на обов'язку пушкарів. Введення вогнепальної
зброї змінило характер воєн, збільшило значення постійного вишколеного війська,
а також ускладнило оборонну техніку.
В давні часи укріплені замки були переважно дерев'яні, будовані на горах, оточені
ровом з водою і валом. Часто будували їх на високому березі ріки. Найбільшим
замком XVI ст. був Житомирський, далі йшли Вінницький, Канівський,
Чорнобильський. Стіни їх складали з окремих зрубів із дубових брусів, городень,
виповнених землею і обліплених глиною. Над валом був дерев'яний паркан із
стрільницями. Над стінами висотіли муровані вежі, або башти, подекуди з
плескатим дахом, на якому ставили гармати. Число башт було різне: в Овручі —
одна, в Києві три.
Муровані замки відомі ще з ХІНІ ст. — в Холмі, Кам'янці Литовському, в XIV ст. у
Львові, Галичі, Перемишлі, Кам'янці По-дільськоіму. Здебільшого будували їх на
високих горах, наприклад в Острозі на Волині, Кам'янецький на Поділлі.
З найбільших 'був замок у Барі, розташований на 2 гектарах площі, замок у
Кам'янці на Поділлі — на 4 гектарах. Бували зовсім маленькі, як Пилява, Сутківці
на Поділлі — по 50 метрів. В кожному замку були глибокі колодязі: в Підгірцях —
у Галичині та Кам'янці-Подільському на 36 метрів глибини; в Крем'янці викопали
колодязь на 40 метрів глибини, але води не досягли.
Форма мурованих замків була різна, а спільними були вежі по кілька поверхів, на
них стояли гармати, а в стінах були стрільниці.

 

СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

 

а) Князіта пани. Найвищу верству населення в Литовсько-Польській державі
становили князі — нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені
державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. Після розгрому Вітовта
до українських князів приєдналися князі ґедиміновичі, позбавлені теж своїх кня-
зівств: Ольґердовичі, Коріятовичі, Корибутовичі, Любартовичі та інші. Вони разом
творили могутню верству маґнатів, «княжат», аристократію. Найбільше
українських князів збереглося на Чернігівщині, але вони поволі переходили до
Москви, здебільшого з своїми землями, творячи там аристократичні роди князів
Трубецьких, Брянських, Волконських, Масальських і інших.
Інший характер мала Волинь, де збереглося коло ЗО княжих родів, які відіграли
велику ролю в її політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими
були Заславські, Четвертин-ські, Ружинські, Порицькі на чолі з князями
Острозькими, які в XVI ст. володіли понад 1.000 сіл. До княжат наближалися
багатством бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенюти, Загоровські, Гуле-
вичі, Немиричі й інші.
Княжата виходили на війну не під загальною хоругвою, а під власною, і тому
називалися «панами хоруговими». Із своїх маєтків вони повинні були давати по
одному озброєному воякові з 8 селянських господарств.
Про розмір маетностей маґнатів свідчать числа вершників, яких вони виставляли.
1528 року виставили: князь Слуцький — 433, Острозький — 426, Радзівілл — 260,
Кишка — 294, Ходкевич — 197 і т. д. З усього війська, яке виставляла Волинь,
магнати давали коло 3/4 частину, тобто маґнати давали 900, а решта 300 вояків.
Найбільше магнатів було на Волині; на Побожжі, Берестейщині і Підлящші було
розвинене дрібне володіння; на Київщині і на Брацлавщині не було жадного
хоругового роду. Магнати володіли великими маетностями і посідали вищі уряди.
З маґнатів складалася Рада Панів, що, як уже зазначено, була співучасницею влади
Великого князя і до 1569 року була найвищою державною установою Великого
Князівства Литовсько-Руського. Магнати були звільнені від підсудности
провінціяльній адміністрації, а підлягали судові самого князя.
Інші умови створилися на Поділлі, бо там не збереглося старих українських
боярських родів і туди в ХУ-ХУІ ст. посунули польські роди: Одровонжі, Бучацькі,
Гербурти, Фредри, Конєцпольські, Потоцькі та спольщені українські, як Струси,
Кирдеї, Чурили. Найкращі землі захоплювали поляки, найгірші залишалися
українцям.
Боярство в Галичині у 1430 році було зрівняне з польською шляхтою. Польські
королі роздавали полякам землі, і значна частина українського боярства потонула в
польській масі, а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. в Галичині
вже не залишилося боярських родів, які трималися українських традицій, лише
серед дрібної шляхти зберігалися вони.
Року 1509, як уже була мова вище, на Галичину пішов волинський воєвода Богдан.
Цей похід мав українське забарвлення, і до нього пристало багато галицької
шляхти. Так само було, коли на Галичину пішов Андрій Барул, що називав себе
«спадкоємцем Руси». Становище шляхти в землях Волзькій, Холмській і
Підляській було ще гірдие, бо там була спольщена і вища, і дрібна шляхта.
Нижче від магнатів-панів стояла шляхта, яка жила на господарських землях,
одержуваних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного війська,
якого завжди потребувало Литовсько-Руське Князівство, оточене з усіх боків
ворогами. Навіть удови, якщо діставали у спадщину маєток, на заклик мусіли
виставляти озброєних людей. За це уряд щедро надавав шляхті різні привілеї, які
звільняли її від податків, підлеглости місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була
замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі.
Нижче стояли бояри, щс є в Литовському Князівстві мали інше значення, ніж за
княжої доби. Це були службовці, які виконували різні повинності: розвозили
пошту, виконували «подорожну», «путну» службу («путні» бояри) тощо. Серед них
було чимало зубожілих старих бояр, а також смердів — селян, колишніх
невільників. Ще нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях.
одержаних від уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов'язку
приводити своїх людей.
Городельський привілей 1413 р. вніс багато нового: всі шляхтичі мали бути
католиками і своїх дочок мусіли одружувати лише з католиками; крім того, всі
вони повинні були мати свої герби, а для того мусіли приписуватися до польських
родів, що мали герби, звичайно, за їх згодою.
Ці пункти Городельського привілею скасував Великий князь Сіґізмунд-Авґуст у
1563 році, а Люблинська унія з усіх цих груп утворила єдину шляхетську верству.

б) Міщанство. Місто на Подніпров'ї було підвалиною політичного суспільного
життя давньої Руси, і його торговельні інтереси керували політикою. Устрій
Литовської та Польської держав не давав можливости містам розвиватися, бо
центральне місце належало магнатам, а пізніше — шляхті. Фокусом економічного
життя став шляхетський фільварок, а не місто, яке жило своїм відокремленим
життям.
Міське населення України доби Середньовіччя було зорганізоване на німецький
взірець, поділяючись на корпорації, в яких упривілейоване становище мало
купецтво. Всі категорії людности були зб'еднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків,
адвокатів, музик, ремісників. В Україні цехова організація з'являється ще в XIV ст.:
грамота 1386 року згадує шевців Перемишля, які творили замкнену корпорацію з
обмеженим числом членів. Аналогічна корпорація була у Львові. В XV ст. цехи
поширилися вже по всіх містах України.
Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним
«цехмістром» на чолі. Члени цеху були зв'язані суворою цисципліною і час від часу
відбували сходини, на яких обговорювали поточні справи. Цеховим майстрам
підлягали підмайстри та учні. Після певного числа років навчання підмайстер
складав іспит, предкладаючи свою досконало виконану роботу, свій
«МеізІегзШсІс». «шедевр», і тоді, за згодою всього цеху, міг бути прийнятий як
майстер. Але цього було тяжко досягти. Кількість майстрів була цехом устійнена, і
в інтересах майстрів було не збільшувати числа майстрів. Цех пильно
дотримувався своїх устав. Цеховий провід стежив за якістю продукції своїх членів,
слідкував за тим, щоб не було «браків»-недокладностей у роботі своїх членів, та
щоб не було конкурентів поза цехом. Члени цеху, винні в порушенні статуту й мо-
ралі, були карані, навіть виключувані з цеху. Вони не мали права обминати рішень
цехового суду.
Цехи мали свої свята, своїх патронів, ікони, прапори. В цілому цехова організація
захищала інтереси продуцента і не рахувалася з інтересами споживача, покупця.
Але на свій час вона мала позитивне значення, бо підносила якість продукції,
вводила контроль над нею і об'єднувала ремісників певного фаху. Негативною
стороною була надмірна регляментація і позбавлення свободи молоді, що від-
кривало простір для визиску її майстрами, для підкупу та хабарництва.
Рівнобіжно з розвитком цехової організації більші міста виключалися з-під
юрисдикції місцевої адміністрації і набували права самоврядування на підставі
німецького, так званого Магдебурзького права. Це сприяло економічному
розвиткові міст і перетворювало міщанство на окремий замкнутий стан. Першим у
1339 році дістав Магдебурзьке право Сянок. Провід у місті належав Місцевому
патриціятові, який складався з найзаможніших родин, що не допускали до свого
кола «чужих» людей. Патриції тримали в своїх руках посади довічно і передавали
їх у спадок своїм родичам. У Львові, наприклад, вся влада була зосереджена в
руках кільканадцятьох родин. Лише 1577 року його населення набуло права
обирати «колегію мужів» з обмеженими контрольними правами.
На чолі міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була
судовою організацією, а рада з радниками — адміністраційною. Виконавчими
органами були писар та шафарі.
Статути Маґдебурзького права у більшій частині міст застерігали, що правне
населення міста повинно належати до римо-като-лицької віри. Це вносило тяжке
ускладнення в життя міст, де більша частина людности була православна. Ледве
вдалося їм дістати право обирати одного-двох представників до лави та ради. У
Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жадної посади, і
навіть мешкати могли лише в невеликій дільниці міста (Руська вулиця). Так само
було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

в) Селянство. Селянство було антиподом шляхти: що більше шляхта здобувала
прав та багатства, то більше втрачало їх і убожіло селянство. Цей процес
характеризує увесь перший період литовсько-польської доби й закінчується
Люблинською унією — закріпленням селян усіх категорій, що знайшло правне
оформлення в III Литовському статуті.
На початку доби серед селянства України були ті самі три великі категорії, що й за
княжої доби: вільні селяни — смерди; невільники, раби, челядь; селяни напіввільні
— закупи.
Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права,
і їх називали «тяглими», бо вони несли «тягло», та «похожеми», бо мали право
переходити з місця намісце. Закон боронив права вільних селян.
За вбивство вільного селянина каралося як за вбивство шляхтича, хоч кара була
менша. Селянин міг виступати в суді як свідок, міг бути свідком при складанні
тестаменту тощо. Головно він мав права ва землю, які базувалися на «Руській
Правді»: міг її продати, подарувати, заставити, передати в спадщину. Міг
викорчувати землю в лісі і володіти нею. Набуття шляхтичем помістя не
позбавляло селян права на землю. В селах існували сільські громади.
На чолі сільської громади стояв «старець», «отаман», або «староста», а при ньому
громадська рада, «добрі люди», або «мужіє». Старосту та раду обирали на рік.
Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Старець з «добрими
людьми» мав право суду, який відбувався на громадському вічі, так званім «копа»,
тому й суд мав назву «копний суд». Деякі громади на підставі привілеїв були
вилучені з адміністрації панських і навіть державних уряд.
Селяни жили «дворищами» — громадками переважно родичів, хоч могли бути там
і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих «поплечників» або
«потужників». У всіх офіційних справах уряд рахувався тільки з головою. В
дворищі бувало кілька хат, і всі вони перед державою, як цілість, були одиницею
оподаткування — «тягла». Земельна посілість дворищ була неоднакова: від- 33
моргів (19,5 десятини) до 500 моргів. Кілька дворищ об'єднувалися в село, а кілька
сіл становили волость, адміністраційну одиницю.
З XVI ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права
землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати належною державі або
панам. В судах щораз частіше заперечується право селянина продавати власний
ґрунт. Цю практику затвердив у 1588 році III Литовський статут.
Бажання держави уніфікувати розмір дворищенського землеволодіння та
збільшити тягла селян викликало в 1528 році встановлення «Устави на волоки».
Нова система визначила точно розмір «волок» — 33 морґи на дворище, себто 19,5
десятин; решту землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани
влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. До за-
ведення нової «установи» спонукала також зміна в економіці Евро-пи. В XVI
столітті збільшується попит в Европі на збіжжя і викликає прагнення шляхти
здобути якомога більше цього збіжжя.
«Устава на волоки» значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити
шляхту збіжжям на експорт до Европи, «Устава» встановлювала для селян низку
натуральних повинностей. «Путні» бояри та «панцерні слуги» діставали по дві
волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну
волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалося на державних землях, а
потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі,
потім на Волині наприкінці XVI ст., на Київщині ще пізніше.
Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням по-винностей: держава
наділила панів правом суду над селянами, що стало їхнім новим джерелом
прибутків. Спочатку це право надавалося лише окремим особам, а з 1457 року його
поширено на всіх землевласників. Лише тяжкі злочини залишалося в компетенції
державних судів: розбій, наїзд, насильство над шляхтичем, покалічення шляхтича
та підпал.
Залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії:
І. Тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було
найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень.
Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в Україні —
«подимщина», в Білорусі — «посощина». Грошовий податок, що його збирала
держава, називався «серебрщина».
Пани платили з населення державі податок («дякло» та «стації») натурою: сіном,
збіжжям, медом, худобою і т. д. По різних землях податки мали різні назви. На
Київщині та Волині податки називалися — «поволовщина», а в загальному
«стація», це був податок, зв'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував
у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати
«стації»: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того була особиста служба селян:
повіз — підвідна, направа шляхів, мостів, сторожів-щина (обов'язок відбувати
сторожу в степах, у замках), пригін — особиста служба на панському дворі.
П. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони
творили сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки,
бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків.
III. Чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом,
збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували
праці на ріллі, але з ростом фільварків чиншовики поволі зникали, і Ш Литовський
статут вже майже не знає їх.
Невільниками називали колишніх холопів, челядь княжої доби. Одні з них
залишилися в попередньому становищі, інтпі мали власне майно, працювали у
панів, дехто навіть переходив до категорії бояр. Джерела невільництва залишалися
ті самі: полон, продаж, крадіж. За литовськими статутами обох редакцій — 1-ої та
11-ої — видана за борги чи продана особа не залишалась невйіьником навіки, а
тільки до часу, поки відробить борг або суму, за яку її продано. На початку XVII ст.
невільники злилися з селянами-кріпаками.
Окрему групу невільників становили «непохожі селяни», або «отчичі», що жили по
окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу.
Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив'язані до ґрунту, а
не особисто.
На підставі волочної системи вони об'єдналися з селянами. Напіввільні люди —
закупи , або «люди в пенязіх» — це були ті особи, що взяли гроші в позику і не
повернули. Вони залишалися в такому стані до часу, коли повертали борг. Ця
категорія теж зникла в XVI ст. і з усіх цих категорій утворилася єдина маса
селянства.
Окреме місце в Україні належало двом типам сіл — на німецькому і на волоському
правах. Села на німецькому праві з'явилися в XIV ст. Осадник, чи осадчий (німець
чи поляк) платив дідичеві абс урядові певну суму грошей і тим набував право
«осадити» сеЛо, в якому ставав спадковим війтом, начальником громади з
належними тому станові прибутками: землею, частиною чиншу та судових оплат.
Так він ставав дідичем села та начальником громади.
Залюднювалися нові села на німецькому праві в значній мірі німцями. Право, за
яким судилося населення, було німецьке. Поволі, в XVI ст., право війтів у
«німецьких» селах обмежувалось.
Села на волоському праві почали з'являтися в Галичині в 1378 році, коли
Владислав Опольський надав своєму слузі Ладомирові Волошинові поле на
Сяніцькому Підгір'ї з правом оселити село на волоському праві. Після того число
таких сіл зростає. М. Грушевський вважає, -що їх було до 400. Принесли цю форму
волоські колоністи, які селилися на Самбірщині, Перемищині, Сяніччині. На-
прикінці XVI ст. вони занепадають. Основна відміна сіл на волоському праві була в
тому, що їх мешканці не робили панщини, а випасали вівці і ними платили чинш.
Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони тільки «руським» правом..
Внаслідок ЛюблинськоЇ унії становище селянства значно погіршало. Зросла
панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збільшилися
натуральні повинності. Без дозволу пана «хлоп» — як стали називати селян — не
міг одружитися, а за дозвіл мусів платити; горілку мусів купувати лише в
панському шинку, молоти збіжжя — на панському млині. Щороку селянин мусів
давати вола, баранів, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося
кріпацтво.
Кріпацтво виявлялося насамперед у позбавленні селянина права на землю: вся
земля вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли
шляхтичі, вважали за нічиї, — так було на Подніпров'ї, і уряд роздавав їх шляхті.
Повинності, що їх платили селяни з землі, стали платити з особи селянина.
Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік. На
шляхетських соймиках ставили вимогу стабілізувати розмір повинностей, щоб
селяни не тікали до інших панів. Панщина тривала від сходу до заходу сонця.
Відпочинок давали тільки тоді, коли селянин працював власними кіньми.
Утрете селянин втратив право виходу.
В Галичині втратив він його наприкінці XV ст., у Великому князівстві — на сто
років пізніше. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що особисто він
не був власністю пана: його не можна було продати без землі, теоретично — його
не можна було безкарно вбити.
Зростання повинноетей, погіршення загального стану селянства викликали різні
форми протестів: активні — збройні повстаная та пасивні —втечі.
Селянські повстання почалися ще в XV столітті. Перше значне повстання вибухло
1490 року під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину
краю і було придушене військовою силою. З того часу в Галичині повстання не
припинялися. Повстанці, так звані «опришки», ховалися в горах і звідти вчиняли
напади на панські маєтки. В XVI ст. число повстань зростає, і боротьба з ними стає
щораз тяжчою.
Утечі селян набувають стихійного характеру після ЛюблинськоЇ унії. Це викликало
загальне погіршення становища селян, а з другого боку — широку роздачу земель
польським панам, які, щоб привабити селян, оголошували «слободи» — звільнення
від податків на панщині на 20-40 років.
З неймовірною швидкістю залюднювались ці «слободи». Життя на нових місцях
було тяжке, бо бракувало реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове
покоління, незвикле до панщини, до примусу. Тому закінчення пільгових років та
поновлення панщини викликало протести і повстання (1570-1590-их років), які
щодалі збільшувалися числом і силою.
В 1628 році, коли в латифундіях Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати
відбування панщини, половина селянської людности втекла до Путивля, на Тиху
Сосну, Донець, за московський кордон, на Сейм, верхів'я Псла, на так зване Дике
Поле. У 1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини — Гадячого, Миргороду,
Варви, Лохвиці, Зінькова, Прилук оселилися понад рікою Усердом, під Лів-нами,
Курськом, Сівськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на
Запоріжжя.
ський із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на березі річки Солониці, біля
Лубень, і відрізав його від води. В таборі почалися хвороби, голод, сварки.
Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижні. Почувши, що наближається
полковник Підвисоцький з запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір
гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обі-
цяли амнестію. Але після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків,
стратили всіх ватажків, Северина Наливайка вивезено до Варшави і там після
страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козаків втекла на Запоріжжя.
Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків
«ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з
найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший
розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував
опозиційний дух українського населення, а ім'я Наливайка зберегла н?родня
пам'ять, як борця за його свободу.

 

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

 

а) Господарство. У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно
економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне
господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В
XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників,
що жили з полювання. В лісах водилися дикі кози, лані, кабани, лосі, олені, тури,
зубри. Литовський статут увів навіть охоронне право на зубрів. Були села,
людність яких платила данину шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно
збирали чернець (кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону
фарбу. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах
Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися
пасічництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо
характеристичні в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була мова.
Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не цікавилося
збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або мірка меду мали
більший попит, ніж відповідна мірка пшениці.
Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Еврош потребувала багато
дерев'яних виробів: бальки, дошки тощо. Ціл: села працювали як теслярі, ґонтарі,
бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах
тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де
йог( переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курил» смолу,
випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших
містах були воскобійні, де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки,
що свідчили про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні
пущі над БОГОІУ та іншими ріками в XVI ст. вже не існували.
Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина
мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: ні Перемищині (м. Соли), коло
Дрогобича, в Коломиї, коло Косова. Німецькі колоністи запровадили досконаліше
знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сіль
вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах
Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки, яких тоді називали
соляниками або «прасолами», — назва, яку в пізніші часи перенесено на
гуртівників, що ганяли худобу.
Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди
залізо. В XIV ст. вже існували примітивні печі для її витоплювання, але великого
значення рудна промисловість не мала.
З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини які стали
прерогативою шляхти.
У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися цінг на худобу в
Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було
лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька,
Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли заміняли гроші: королеві
Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення галицької катедри православні заплатили
200 волів. У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав —
18.000. У 1560 році самі міщани, ж рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль
20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст
агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині.
Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України.
Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в
Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для
обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.
З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До
того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії,
Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з
Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки
від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст.
транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії,
Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя,
розширяючи район, з якого йоге діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився
обшир Висли з її притоками Буга, Нарєва тощо. В середині XVI ст. експортували
збіжжя з Холмщини, Волзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького
повіту, Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення
панських фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.

б) Торгівля. Головними ознаками торгівлі України ХГУ-ХУІ ст. були — властиві
середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна реГляментація
польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї,
що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких
вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були
переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях,
платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні
були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати
«незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів.
Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казімір закривали
шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки
до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права
продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків,
Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були
продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але
гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів ііляно Каопіні, цо був у Києві в
1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського [огрому Київ ще не втратив свого
значення в торгівлі: Карпіні бачив «м купців з Франції, Італії, левантинських,
німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук італійців, головно
генуезців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими колоніями. Поруч з
ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в торгівлі Малої Азії, а з
занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють величезну ролю в
торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також жиди, греки, турки.
Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везли великими
караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси
привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а
забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як
«дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані,
недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня», де була колись
литовська митна комора.
Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари
опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та
Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом.
Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю,
ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.
Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрян щини, належало
невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ
ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше,
ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте
до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на
чоловіків, яких брали до війська.
В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої
доби захоплювала її лише як посередницька між Києвом і Західньою Европою. В
XIV ст. постають тут такі значні торговельні пункти, як Володимир, Берестя,
Перемишль, Галич.
Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорного моря. В ХІ-ХІІ ст.
починається колонізація Дністрово-Прутського Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі
ходили по Дунаю. В XII ст., за Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в
гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи
генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов із свіжим військом. Він обляг
табір повстанців на березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В
таборі почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала
два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з запорожцями,
Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і
видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але після капітуляції поляки
вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх ватажків, Северина Наливайка
вивезено до Варшави і там після страшних тортур страчено. Лише невеличка
частина козаків втекла на Запоріжжя.
Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків
«ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з
найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший
розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував
опозиційний дух українського населення, а ім'я Наливайка зберегла родня пам'ять,
як борця за його свободу.

 

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

 

а) Господарство, У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно
економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне
господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В
XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників,
що жили з полювання. В лісах водилися дикі кози, лані, кабани, лосі, олені, тури,
зубри. Литовський статут увів навіть охоронне право на зубрів. Були села,
людність яких платила данину шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно
збирали чернець (кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону
фарбу. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах
Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися пасіч-
ництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо характеристичні
в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була мова.
Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не цікавилося
збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або мірка меду мали
більший попит, ніж відповідна мірка пшениці.
Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Европа потребувала
багато дерев'яних виробів: бальки, дошки тощо. Цілі села працювали як теслярі,
ґонтарі, бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах
тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де
його переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курили смолу,
випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших
містах були воскобійні, де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки,
що свідчили про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні
пущі над Богом та іншими ріками в XVI ст. вже не існували.
Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина
мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: не Перемищині (м. Соли), коло
Дрогобича, в Коломиї, коло Косова, Німецькі колоністи запровадили досконаліше
знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сіль
вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також не лиманах
Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки яких тоді називали
соляниками або «прасолами», — назва, яку і пізніші часи перенесено на
гуртівників, що ганяли худобу.
Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди
залізо. В XIV ст. вже існували примітиви; печі для її витоплювання, але великого
значення рудна промисловість не мала.
З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини які стали
прерогативою шляхти.
У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися цін» на худобу в
Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було
лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька,
Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли заміняли гроші: королеві
Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення галицької катедри православні заплатили
200 волів. У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав —
18.000. У 1560 році самі міщани, не рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль
20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст
агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині.
Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України.
Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в
Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для
обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.
З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До
того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії,
Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з
Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки
від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст.
транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії,
Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя,
розширяючи район, з якого його діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився
обшир Висли з її притоками Буга, Нарева тощо. В середині XVI ст. експортували
збіжжя з Холмщини, Белзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького повіту,
Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення панських
фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.

б) Торгівля. Головними ознаками торгівлі України ХІУ-ХУІ ст. були — властиві
середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна регляментація
польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї,
що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких
вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були
переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях,
платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні
були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати
«незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів.
Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Яґайло і Казімір закривали
шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки
до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права
продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків,
Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були
продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але
гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.
Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів Пляно Карпіні, що був у Києві в
1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського погрому Київ ще не втратив
свого значення в торгівлі: Карпіні бачив там купців з Франції, Італії,
левантинських, німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук
італійців, головно генуез ців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими
колоніями Поруч з ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в тор гівлі
Малої Азії, а з занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють
величезну ролю в торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також
жиди, греки, турки.
Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везлі; великими
караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси
привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а
забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як
«дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані
недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня» де була колись
литовська митна комора.
Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари
опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та
Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом.
Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю,
ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.
Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрянщини, належало
невільникам, яких татари брали в полон 1 продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ
ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше,
ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте
до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на
чоловіків, яких брали до війська.
В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої
доби захоплювала її лише як посередницька Києвом і Західньою Европою. В XIV
ст. постають тут такі зі торговельні пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль,
Галич.
Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорногс моря. В ХІ-ХІІ ст.
починається колонізація Дністрово-Прутськогс Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі
ходили по Дунаю. В XII ст., 38 Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в
гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи
генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов під турецьку владу. Звідти везли
левантинські товари до Львова, Галича, Володимира, Луцька, а далі — до Польщі.
В 1280-их роках були у Володимирі колонії вірменів, жидів, сурожан (чи це не
італійські купці з Чорного моря?). Вірмени осідають у Львові, за Коріятовичів — у
Кам'янці; караїми в — Галичі, Луцьку. Всі вони служили як посередники в
чорноморській торгівлі.
Південно-східня торгівля йшла переважно з Білгородом (згадати польсько-
литовські замки й порти: Чорний город над Дністром та Каджібей — на місці
сучасної Одеси). Крім того торгівля велася з Кримом, переважно з Каффою. Шлях
на Хотин, Сучаву, Яси зв'язував Кам'янець з Волощиною. Торгівля ця набуває
значення в ХГУ-ХУ ст. Через Волощину йшов товар східній — татарський та
турецький. З півдня вивозили шовк, дорогоцінні матерії, ювелірні вироби,
дорогоцінне каміння, вина, коріння, солодощі, риж, овочі, рибу, худобу, шкіри,
сап'ян тощо.
Були торговельні зв'язки Галичини з Угорщиною. Король Люд-вик у грамоті 1344
року згадує купців, що приходять з Руси на Угорщину. З Угорщини забирали вони
коней, металеві вироби тощо. З XIII ст. нав'язуються стосунки з німецькими
містами. Буг та Висла служили зручними шляхами, зв'язуючи Волинь та Галичину
з Торунню і Кульмом, а пізніше — з Ґданськом, які стали повередшіками в торгівлі
з Фляндрією та узбережжям Північного моря, північною Францією, Англією.
У грамоті, що її року 1320 князь Андрій дав купцям Тору-ия, згадується, що вони
мали привілеї ще за Юрія 1. Детько закликав німецьких купців оселятися у Львові.
З листа Володимирської міської громади 1324 року до громади м. Штральзунду
видно, що купці Володимира купували сукно у Фляндрії. Є багато вказівок на те,
що німецькі купці мешкали у Львові, Володимирі, Сяноку та інших містах їздили
купці через Західню Україну до Кракова, Німеччини, Нюрнбергу, до Італії.
Нюрнберзький купець другої половини XIV ст. в своєму щоденнику порівнює вагу
в Тані, Львові та Нюрнберзі. Краківські купці, мавши привілеї, експортували в
Україну багато різного роду виробів. Перше місце належало сукнам з Фляндрії,
Англії, Італії, дешевшим — з Німеччини, Моравії. Сукна мали широкий збут, бо,
крім шляхетства, носили сукняний одяг міщани і духовенство. Багато довозили
полотна з Фляндрії, Німеччини, Чехії, різної галянтерії — панчіх, рукавиць, шапок,
чобіт. Із Заходу довозили вина, цукор, пиво, колоніяльні товари, папір, книжки,
парчу.
Польський уряд старався змонополізувати закордонну торгівлю в руках поляків і
спрямувати її на Краків, Люблин, інші міста. В 1354 році Казімір надав краківським
купцям , який забезпечував їм монопольне право на товари, і тому гі, вроцлавські
та німецькі купці мусіли купувати кравари тільки через польських купців. Тоді
німецькі та; і лавські купці знайшли шлях через литовські землі: з Тору Володимир
та Львів. Року 1390 пруську границю остаточно за но. Це тяжко відбилося на
Волині та Галичині. Лише після інтеграції Польщею Західньої Прусії р. 1466
пруські міста торгівлі з Угорщиною, Руссю, Моравією, Шльонсі стріею, Саксонією
та Волощиною. Але цілком направити ш неможливо: торговельні зносини Руси з
пруськими міст розірвані.
Ліпше стояла справа із Шльонськом. Вроцлавські купці, обминаючи Краків, не
припиняли стосунків з Україною — Луцьком та Львовом, Львів, який отав
головним торговельним осередком Руси, втративши західню торгівлю, намагався
тримати в своїх руках східню. Після довгої боротьби він дістав монопольні права
на торгівлю з півднем та сходом. Тніпі міста мали право купувати ті товари тільки з
рук львівських купців. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець,
який до XVI ст. зберігав значення транзит ного осередку; каравани йшли на
Московщину через Київ на Луцьк, на Волощину та Туреччину.
На Волині Володимир втрачає псріпенство в торгівлі, яке з XV ст переходить до
Луцька, як й визнаної столиці. Луцьк став головним осередком південної торгівлі,
підтримує зв'явки з білоруськимі полями, з балтицьким Помор'ям.. Але він не
спромігся сконце вати шляхи біля себе, як Львів, а головно — не здобув моно ного
права торгувати закордонними товарами, як Краків та Львів.
Цікаве поршняння мита, що його платили урадові міста де року; Берестя — 1100
кіп, Київ — 950 кіп, Володимир — 150 кіп. наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк
— 500, Берестя — 430, Володимир — 60; на початку XVI ст,; Луцьк — 800, Київ —
700, Береста — 500, Володимир — 6О.
З часом зростав імпорт з Московії. Звідти головним чином вивозили дорогоцінні
хутра соболів, горностаїв, куниць, темнобурих та срібних лисів, «рибій зуб»
(моржеві ікла), вичинені шкіри тощо. Всі ці речі транспортовано на Захід, де був
великий попит, зокрема на соболів, горностаїв, які вважали конечною ознакою
одягу володарів («мантії» на горностаях).
Внаслідок усякого роду перешкод, високого мита, ускладнень транспорту, торгівля
України занепадає, а за рахунок її зростає транзитна торгівля Венеції та взагалі
Італії, яка опановує північний ринок, спроваджуючи туди східні товари, що мали
йти через Україну. Одночасно занепадає транзит московських товарів, коли вони
знаходять простий шлях через гирло Неви.
Проте, водночас із зростанням визиску селянської праці та поширенням
шляхетських фільварків у XVI ст., центр ваги експорту переноситься з транзитних
товарів на продукти місцевого господарства, головно лісових товарів та збіжжя; в
той час як експорт худоби, шкіри, воску йде в напрямку на Люблин-Шльонськ,
експорт збіжжя та лісу — в напрямку ґданська сплавами Вислою.
Внутрішня торгівля України, переважно продуктами рільництва та ремісничими
виробами, відбувалася на постійних торгах у селах та містечках в неділі, а .іноді й
серед тижня. «Торговища», як і раніше, були місцем, де оголошувано різного роду
повідомлення, накази тощо.
Крім торгів, на яких відбувалися купівля-продаж у певні дні та години, в містах
були постійні крамниці, де торгували матерією, хлібом, ювелірними речами,
посудом, замками, гребінцями і т.п. — також вином і горілкою. В середині XVI ст.
у Крем'янці було 70 крамниць, в Луцьку – 40, у Холмі — 20.
Внутрішня торгівля, як і зовнішня, була обмежена всякого роду регляментаціями та
заборонами, які гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь фіска,
держави, а також упривілейованих міст та містечок. Наприклад, сіль із
найбагатших соляних копалень в Коломиї вільно було продавати лише в тому
місті, і то тільки коломийським міщанам. Щоб купити сіль на склад у Белзі чи
Крем'янці, купці, що їздили по сіль, мусіли продавати там свої товари. Таку
монополію здобув і Пинськ. Подібні монополії були у Великому Князівстві
Литовському на лісові товари. Для Волині та Побужжя були склади в Бересті.
Крім державних мит, власники маєтків, через які проходил) шляхи, стягали мита в
свою користь. Таким чином, торговельні вал ки примушені були шукати
незаконних шляхів, щоб уникнути «дра чів». Шляхтичі користалися, крім того,
правом безмитної торгівлі
якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку. В 1545
році переведено ревізію і виявлено 40 пунктів, де стягалося незаконні мита.
Цікавий приклад з королівських люстрацій-ревізій в Сяніцькій землі 1564 року: «...
велика сила шляхтичів ув'язалися до великого купецтва під плащиком домової
потреби і, купуючи в великім числі худобу й коней, переганяють їх через границю,
а мита давати не хочуть».
.Деякі з більших міст звільнено від державного мита: Львів, Київ, Луцьк,
Межибож, Тернопіль.
Велике значення в економіці мали ярмарки, що їх на підставі привілеїв
влаштовувано по містах та більших містечках раз, а то й кілька разів на рік.
Здебільшого ярмарки відбувалися на великі свята — на Різдво, на Водохрищі, на
Зелені Свята, св. Миколая, св. Михайла, Першого, Другого Спаса, на Пречисту,
Усігіння Богородиці чи народження ії тощо. Бували ярмарки триденні, тижневі, а
деякі тривали навіть по кілька тижнів.
Найбільші ярмарки в Західній Україні були в Ярославі. Вони відбувалися на
запусти, на Усігіння та на Андрія і стягали купців від Балтицьких до
Чорноморських берегів. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. біскуп
П'ясецький уважав їх найбільшими в Европі, після ярмарків у Франкфурті над
Майном. Під час пожежі 1625 року загинуло на одному з таких ярмарків товару на
10 мільйонів злотих. До Ярослава приїздили купці німецькі, чеські, польські,
турецькі, вірменські. Приганяли по 40 тисяч волів, 20 тисяч коней. Коней і худобу
приганяли на ярмарки до інших міст також з Угорщини.
Великі ярмарки бували в Ряшеві, Перемишлі, Коросні, Сяноку. Туди приїздили
купці з Угорщини, Шльонську. Далі на захід великі ярмарки бували у Львові,
Снятині, Луцьку, Кам'янці. На львівські ярмарки — два на рік — приїздили купці
німецькі, угорські, грацькі, волоські, вірменські, татарські, турецькі. Ці ярмарки
постачали на всю Польщу шовкові матерії, віск, мед та вина.

 

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

 

а) Національне життя. Голорним питанням культурного життя України в добі, якій
присвячено цей розділ, було національне. Зоно давало підложжя всьому
політичному, соціяльному, економічному і — в першу чергу — духовому життю.
Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литовському «руський
елемент» (не чисто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був
панівним — до мови та церкви включно. Внаслідок поступової перемоги Польщі з
її розвиненою культурою, вносився польський елемент, і між цими різними
елементами почалася боротьба.
Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються
по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та
Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені були перед дилемою: втратити
будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В
містах і селах починають з'являтися німці і поляки.
У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися
б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчр. Те саме було
і в інших землях: Волзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили
українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того
українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не
залишилось жадного заможного українського роду. Польонізація захопила міста, де
споконвічне українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не
мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було розділене
польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому
була така сильна, що навіть асимілювала слабші чужі елементи в більшій мірі, ніж
українська шляхта міщани.
Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних
магнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від
Польщі, Волинь була закрита для польських елементів. У привілеї Казіміра
обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей. . . ніяких урядів»
жадному чужинцеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала
українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам
німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св.
Римської Церкви». Так українських міщан усувалося від права самоврядування.
Пізніше, в XVI ст., в деяких містах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати
участь в самоврядуванні і православним українцям, але в певній пропорції з
католиками.
З часом польська шляхта появляється і на Волині, головним чином через шлюби з
місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей
процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями,
дозволяли замінювати землю грішми. Але це не могло затримати процесу, і баг.т)
поляків здобували українські маєтності, а інеді — переводили іл просто під
польську владу.
Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати
відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її
спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували
їх в урядах.
Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель
після Люблинської унії, коли там у басейнах Сули, Удаю, Сніпороду, Ворскли
оселювались на величезних лятифундіях польські магнати. Доля цих земель
вийняткова: в них не було жадної адміністрації, ні суду. Єдиним носієм влади на
всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати — власники лятифундій
— фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.
Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною.
Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України;
навіть на Поділлі польський елемент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до
самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в
реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій
колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки.
Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в свідомість широких
мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської
культури, польської мови, католицької віри; нижчости української народности,
мови, православної віри. Поняття «лях», «католик» протиставляться поняттю —
«русин», «схизматик».
Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За
княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку
добре передавали слова: «сина та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний
антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було
багато, починаючи з листа краківського біскупа середини ХП ст. Вернардова з
Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці виявляли в не меншій
мірі в часах окупації. З половини XVI ст. становище зміняється.
Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до
українського народу, для якого вживається термін «хлоп, а з того — хлопська мова,
хлопська віра... Цю «хлопську віру поляки — «юберменші» України — звуть «ере-
тицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра
ідентифікується з українською народністю.

б) Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за
Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була
справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для
нього ікони , хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому
Кйязівнстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по
собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир
Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук
Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство
робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,
Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,
наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а
дехто — школи.
У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та
Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра
Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський
Золотоверхий та Унівський.
Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму
патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як
князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат
перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,
угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:
заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в
оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення
ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли
був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому
приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.
Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,
дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували
випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть
неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася
Церква.
Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі
ступені його, починаючи-від митрополитів.
Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року
1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії,
призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши
кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.
Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита
Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі
посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста
IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли
приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був
ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році
собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення
звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з
«благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на
митрополита ІОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха,
щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом
архимандрита Макарія.
Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха
закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до
благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності
поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта,
поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців
написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав
на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».
Наступного року Макарія забили татари.
Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором
єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія,
Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію,
при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької
до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха
Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона —
духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається,
не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується
призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II
Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.
Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив
його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього
королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до
того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав
її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Мака-рія II бачимо
нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».
Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський
— неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання,
що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав
митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архи-
єпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан
Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку,
але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання
православними.
За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи
стояли на висоті. Єпископські катедри давали як нагороду за різні заслуги, службу.
Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові
Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський
манастир у Менську. Бувало, що церковні маєтки передавали стороннім особам.
Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з
обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На
цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви,
бруднили ім'я українця.
Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володи-мирської катедри,
найбагатшої на Волині. Сігізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому-
Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархію, роздавав добра її
своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав
Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосієві Лазовському, який,
зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав
йому Луцько-Острозьку єпископію. Можливо, шо це предок письменника Федора
Достоєвського, який походив із старої священичої родини Поділля, що, за
родинними переказами, приїхала «з Литви».
Король передав Володимирську епискотю шдяхтичеві-католикові Жовковському,
але новий король, Стефан Баторій, призвачив її ігуменові Києво-Печерського
манастиря, Мелегієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності єпископії
стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю
церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправлену
сріблом — і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того
морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та
нарікань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних.
Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя
священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре
заплатити за висвяту і за парафію.
У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька
катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В
1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти
намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було
приводити до католицької віри».
Року 1516, внаслідок скарг православних, Сігізмунд призначив «візитатора»
Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право
«направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не
змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського,
надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського
намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва.
Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський
Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого
на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано
королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики-
шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Мака-рієві: не
дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.
Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами
йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1)
нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого; 2) пониженням
престижу Православної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при-
належністю до цієї Церкви.
З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізуеться: зникає уряд «руського» писаря в
магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг
бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в
урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників
процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі
Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було
місця в житті.
Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась
боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність
проти польського шовіністичного імперіялізму.
За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське
архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї
належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч
православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували
лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто меш-
кали поза межами своїх єпархій.
Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII
ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в
Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили
польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі,
Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині,
Ярославі.
У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже
окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі,
Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського
короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в
манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські
катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.
З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на
Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його
надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже
понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох
польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені
школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту.
Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили
їх манастир у Львові.
Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й польський шовінізм,
викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише
історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею
латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок.
Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже
спроби перевести Фльорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав
митрополит Ісидор збоку латинського духовенства; Віденський біскуп Матей
виступав проти Ісидора, мавши підтримку в особі всемогутнього канцлера
кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення
Православної Церкви, а не унії із збереженням східнього обряду.
Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед
католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони
«знижувалися» до неї. З XV до половини XVI ст. Східня Церква культурно
зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгамрі та
книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої
людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства.
До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи
стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в
народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення
патронами.
Дуже характеристичною була ухвала коронаційного сойму 1576 року: не допускати
«простих» людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта
резервувала тільки для себе. Так священики опинилися в стані паріїв.
У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та
братства.
Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський,
скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали
участь всі єпископи, сім архиепископів, шість ігуменів, сім протопопів та «чесні
священики».
Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав
відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких
ебезчинників», вирішено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священиків-
удівців, які не йшли в пан стир: «всі священики, не маючи жен, не священствують»
«прістець, зргішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, її священик
многих соблазнить людей» Багато уваги приділено патронам, що роздавали «хліб
духовний», але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами
були королі та великі пани. Собор шукав компромісового виходу: намагався
нормувати відносини, вимагав конче благословення єпископів для обраних
патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Щ «правила»
малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква.
Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних
відомостей.
Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Берестейський та
Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріярх Царгородський
Єремія II, що саме тоді повертався з Москви після поставлення там патріярха Іона.
Головною темою на тому соборі була боротьба з «двосженцями»-священиками та
єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка.
Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорювано питання
занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства
існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність
головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське
— Успенське, Віденське — Свято-Духівське, Луцьке — Чеснохресне, Київське —
Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут
якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542
року.
Завданням церковних братств було дбати про зовниішій порядок у храмі, про
задоволення його матеріялвних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства
платили внески, на які влаштовувано свята — «кануни». Згодом вони розширило
свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед
судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах
відновити єписхопію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати
братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.
Братства спочатку були переважно організаціями поволі наоуяи всестанового
характеру. Більшість членів Луцького братства улп шляхтичами, а в Київському
було багато духовенства. Е І Є і 6 році до Київського братства вступив гетьман
Петро Сагайдачний з Військом Запорізьким.
Братства ршіуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької
пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти
неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних
пошани людей. Таке «втручання» світських людей, міщан — «кушнірів і кожум'як»
у церковні справи й прероґативи єпископів викликало з їх боку невдоволення.
Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися
до нього за порадою. Ознайомившись з непо-рядками в Православній Церкві та
заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в
грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком
для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну.
Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх
від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за
духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони
Церкві згідно з апостольськими правилами.
Царгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і
затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по
Україні патріярх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора
Дівочку і ряд не-правно поставлених священиків.
Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та
митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було
вилучене з-під влади єпископа і поставлене в безпосередню залежність від
патріярха.
Діяльність братств була кроком революційним і, природно, викликала, як згадано
вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними
акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення.
Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з «шевцями,
сідельниками та кожум'яками», як називав він братчиків. Говорячи про занепад
Православної Церкви в Україні, не можна забути і того, що, після величезного
піднесення, поступово занепа-цала й Католицька Церква. Ряд негідних свого
становища пап під-дривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на
папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя
кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими вододарями,
такі компромітуючі явища, як симонія — продаж церковних катедр, індульгенція,
що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів — все це підривало велич та
могутність Католицької Церкви.
Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Европі, а також
домагання ґрунтовних реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями
виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера,
який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок
великому рухові Реформації. Крім послідовників Лютера, з'являються в різних
країнах Европи прихильники Цвінглі та Каль-віна в Швайцарії, баптисти,
тринітарії, антитринітарії та інші.
З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські
реформаційні рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства,
основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в
Празькому університеті, були учнями Гуса. Єронім Празький у 1413 році відвідав
Вільну, Полоцьк, Вітебськ.
Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст.
там уже починається національний рух, рух протесту проти польонізації, а гусити
якраз висували національні мотиви боротьби.
Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької
реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в
Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Агрікола, Бебель та
інші — працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір
королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв ширений) їх ідей. Другий шлях
ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували
лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та
Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій — антитрінітаризму,
кальвінізму, соцініянства.
Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св.
Тройці, знайшли для себе твердий грунт у Польщі, де мали гімназію, академію в
Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унітаріїв
належали: Яі-Кишка, староста Жмудський, багатий маґнат, Чапличі, Гойські, Не-
миричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Москви (Косой,
Васіян).
Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соці-ніянами, за ім'ям
Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівілл
Чорний, воєвода Віденський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший
магнат князівства, та його двоюрідний брат — теж Микола Радзівілл Рудий,
гетьман Великого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але українських
послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини,
Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осередками соцініянства були м.
Киселин, Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці, Острозького повіту,
Берестечко, Лубенського повіту.
Назагал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні: приєдналася до
них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти
здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибини ці вчення не просякли. М.
Грушевськиіі нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло
ста осідків.
Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до
рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія
Пересопницька 1556-1561 рр., Крехівський переклад 1563 р., Б. Типинського —
1571 р., Чеховича — 1577 р., Будного — 1570 р. Нагалевського — 1580 р.). В
Несвіжу М. Радзівілл заснував друкарню. Реформаційні течії, з одного боку,
сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого — підривали
Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток
реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском збоку католицької
реакції.
Протестантизм у Західній Европі викликав могутню реакцію. Католицька Церква
розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка
діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який
скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомо-
гою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти,
Тюблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну.
Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакладали школи у
Вільні 1570 р., в Ярославі 1571 р., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в
Орті, Люблині, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі,
Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти
православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пронаґанду. Єзуїти
йхоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками.
Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що іредставники
окремих течій, замість спільно виступати проти Католицької Церкви, розпочали
боротьбу міх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціян,
стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили
проти «схизматиків» — православних, головно — проти вищих шарів їх.
Стефан Ваторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію
перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги
приділяв єзуїтам Сігізмунд Ш, їх вихованець.
На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єднооги держави і Церкви, звичайно,
католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіянізму: завдання
Польщі бути муром католицизму, який відділяв би християнський світ від дикунів-
руте-нів. Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час
денаціоналізувати Україну.
До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів
становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення
православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами,
позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних
включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д.
Року 1610 Мелетій Смотрицький у своєму творі «Тренос», або «Плач Східньої
Церкви», подав довжелезний список православних фамілій, що перейшли на
католицтво, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Пронські,
Горські, Вишневецькі, Санґушки, Ружинські, Соломирецькі, Масальські,
Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; славетні роди: Ходкевичі, Глібовичі,
Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки
Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Боговитини Потії та інші. «Де інші
дорогі й також безцінні камені тої корони славні доми руських князів, неоціненні
сапфіри, безцінні діяманти? — питає автор. Український народ загубив свою
інтелігенцію, свй: провід у тяжкі години боротьби за Церкву.
Все це разом — і реформаційні рухи, і католицька реакція, ; власні неполадки з
єпископами, конфлікти між духовенством т; братствами — нищило Православну
Церкву.

в) Берестейська Унія. Такі були умови, коли відбулась ідея унії — злуки
Православної і Католицької Церков. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати зкви
що розділилися в 1054 році. В ХП ст. Петро Клюнійськич т.л Ан сельм
Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча,
фанатичні ексцеси збільшували відчуже ність. Взаємну неприязнь розпалювала
літературна полеміка по між греками та католиками, яка «копала прірву між обома
Церква ми», — пише митрополит Іларіон
Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав
спробу цісаря Михаїла УІП шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв
за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що
Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат
папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з
половиною століть. У 1396 році говорим) про мйжлмвість сполучення
Православної та Католицької Церков на нараді Ягайла з митрополитом Кипріяном
Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне
скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й
закінчилася.
Року 1418 питання унії було порупгеие на Констанцьігому Соборі, але знову в
площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше постало питання унії на Фльорентійському Соборі в 1439 році,
коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як
творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа маґнатів, широкі маси
залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожости до унії. Проте, латинське
польське духовенство виявляло до неї ворожість.
З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти
Православної Церкви, Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з
Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність
костьолу Божого (1577) р.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив
конечну потребу злуки з Римом, покликаючись при тому на перспективи розвитку
освіти та культури і на матеріяльні вигоди для української шляхти, які дала б їй
унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого
стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та
католиків. Цю блискучо написану книжку присвячено князеві Костянтинові
Острозькому.
Справу унії підтримували — папський легат Антоній Поссевінс. який їздив у цій
справі до Москви, та другий легат Нунцій Бальо-нетто, який мав у тій справі
конференції з кн. К. Острозьким та його синами.
Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із
наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині і великих посілостей в
Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад
Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в
формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в
колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.
Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціяторами,
несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього
політика двох патріярхів — Йоакима і, особливо, Єоемії — під час подорожування
їх по Україні: вони стали на бік вратств, дозволивши собі зневажливо поставитися
до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита
Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята
на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення
єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріярха, нібито контролером
над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в
різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона
оздоровить церковну атмосферу.
Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон
Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило
Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій
Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслідком таємної конференції в
Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду
визнати владу папи.
Справу додержано у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про
переговори з королем.
Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську катедру по
смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав
жінку. Патріярх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на
звільнену Володимирську катедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія)
Потія, який приєднався до прихильників унії.
Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній
мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної
Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На 'Собор,
що відбувся 1593 року, він надіслав «артикули»-умови, на яких Українська Церква
може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам
забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4)
зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в
справі унії патріярхів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення
внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного
духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.
Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а
коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику,
всенародню справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпагій Потій, що
був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися
до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії,
проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб
обговорити справу унії, Потій та Терлецький передали королеві, але він, не
рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи
тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що
на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делеґатам їхати негайно до Риму.
Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти
унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той
же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в
Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.
Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило
Терлецький — прибули до Риму і на авдіенції у папи Климента VIII склали
визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську
Православну Церкву із збереженням ц обрядів.
Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Укра їні хвилювання.
На сойНіиках воевідств Волинського, Київського Брацлавського, Руського шляхта
доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не
мали уповноважені та згоди на прийняття унії.
В міжчасі, внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел
Царгородського патріярха Никифор, видатна особа Е патріярхаті: він був ректором
еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох
патріярхів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці,
треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на
нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріярха, кількох
грецьких єпископів, митрополита Білгородського.
З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі
єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський
— Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників; крім того воєводи:
Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейський староста
Халецький.
На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл
Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та
Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200
осіб білого духовенства; воєводи: Київський — князь Костянтин Острозький,
Волинський — князь Олександер Острозький, каштелян Новгородський —
Полубенський, депутати шляхти воєвідств: Київського — 3, Руського — 3, Пере-
миської землі — 2, воєвідства Волинського — 10, Брацлавського — 2, Пинського
повіту — 1, трибуналу Литовського —2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь
Острозький привіз з собою військо, що охороняло будинок Райського, де засідав
Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.
Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три
прохання Православного Собору до владик — насамперед до митрополита Михаїла
Рогози прибути на Собор — залишилися без відповіді. Справа була тяжка:
об'єднати ці дві частини Собору було неможливо — насамперед через участь
протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких
охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до
католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так
постало два Собори.
9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євантеліею в руках проголосив, як
екзарх патріярха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять
єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського
— їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору
і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з
проханням позбавити владик-уніятів церковних дібр, якими володіти могли тільки
православш.
Уніятський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та
Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному
Соборі, кинув клятьбу.
На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв,
вчинили ц без відома православних кілька владик. Але гродські суди, крім
Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до
патріярхату, і патріярх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління
Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові
Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.
Король затвердив ухвали Уніятського Собору, а ухвали Православного визнав
неправильними.
Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний
загал і два владики, по другому — уніяти: миттрополит, п'ять владик і купка
крилошан. Який же Собор правосильний? Почалася полеміка.
Уряд вважав правосильним Уніятський Собор, не рахуючися з тим, що владики,
над якими була влада патріярха, самовільно вирішили приєднатись до іншої
Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була
цілком правильна. З погляду православних Уніятський Собор був неканонічний.
Закиди Уніятського Собору: 1. Никифор був «шпигун» (!?); 2. у Православному
Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його
замкнено до в'язниці, де він і помер.
Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації.
Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніятам уряд
відкинув, бо, мовляв, уніяти — грецького обряду.

г) Україна після Берестейської унії. Берестейська унія не внесла спокою і не
поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася
третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання
польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два
єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник,
Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних
звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали.
Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською
Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики,
частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн.
К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що
організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі
батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію,
зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.
Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ
Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що &ув до того Володи-мирським
старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-
1613 — це «Потієва доба», характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою
взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерти в 1613 році.
«Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького
кліру, який не слухав його.
На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але.
мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив
боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К.
Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна
Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл —
кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола
вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріярха.
Благословення патріярх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на
тому й скінчилася.
Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна
полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка
велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали
захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки,
які переходили до уніятських владик.
Справу православних та уніятів розглядалося майже щороку на соймі, в сенаті.
Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український
народ поділився на дві частини, і що уніяти не можуть репрезентувати всього
народу.
Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського
митрополита вилучено Києво-Печерський манастир і дозволено обрати там
православного архимандрита — Слісея Плетенецького; визнано права братств і
вилучено їх з-під юрисдикції міярополита-уніята.
Безоглядна політика Сігізмунда Ш викликала незадоволення протестантів та
православних, до яких приєдналося чимало десидентів католиків, і 1606 р. проти
короля вибухло повстання («рокопі») з Краківським воєводою Зебжидовським на
чолі. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко
висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніятських владик,
роздавати церковні добра тільки православним, припинити всі судові процеси
проти духовенства.
Після смерте Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку катедру уніятові
Остафієві Єловичу-Малинському.
На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки
знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К.
Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити
його, бо й діти князя перейшли на католицтво.
У перщий час після Берестейської унії уніяти відчули глибоко розчарування: вони
сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що
нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли
відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі .15 грудня 1596 року немаі
згадки про право уніятських єпископів засідати в Сенаті, не .зважаючи на те, що в
цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу
народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії
виявився трагізм Української Уніятської Церкви, — пише Вінтер: православні
ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька Польська) Церква не вважала їх за
повноцінних громадян, бо рішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки
прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від
своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Ушятська Церква стала тільки
«терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик,
єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе
уніятів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька
Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української
народности проти польонізації», — писав Д. Дорошенко.

 

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА

 

а) Шкільництво. Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі.
Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих
школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі
відомості з теології, літератури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та
манастирях стали загальнопоширенийи.
У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня
Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею
Пересопницькому манастирі. В Почаїв-ському манастирі збудувала школу Ганна
Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д.
У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні
— «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біблії писав, що псалтир був шкільним
підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється
з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили
також рахунки.
Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р.
Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання
дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К.
Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок
«школи держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує
«дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при
всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише
про збільшену дотацію для дяка.
Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за старими звичаями
одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики,
горнець каші або гривню грішми.
Дяком називали вчителя-«уставнйка», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого
молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при
Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною
письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком
XIX століття велика різниця.
Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в ХУ-
ХУІ вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя
Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо
не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав
Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям
сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в
моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руСької науки в письмі святім... Коли
вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра
статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчиться
добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»...
Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився
наукою руською».
Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно
перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська
мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний
ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське
поганство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою»
Вислицький Статут. Королева ЯдвІґа (1371-1399) любила читати слов'янську
Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Ягай-лович (1492) більше вмів по-руськи,
ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Ягеллончики
аж до Сігізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання давали і
навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда 1,
передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна —
польською».
Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці;
це були насамперед гімназія та академія в Ракові. В Україні були протестантські
школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.
У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів,
і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими
педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і
виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче
віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевиховували їх на католиків.
Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Европі, схоластичною
систймою. Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма,
граматика, синтакса:, поетика, реторика, діятектика та філософія). Мовою навчання
була латинська.
У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії,
космографії, природознавства. Але все це було чуже 1 відривало учня від рідної
культури.
Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не
ноступалися перед протестантськими та католицькими. .Величезну ролю відіграла
в цьому відношенні діяльність князя Костянтина Острозького, що наснував багато
шкіл по різних містах Волині, Головною метою цих шкіл було підготовляти
духовенство, здатне з успіхом вести боротьбу з католицьким духовенством і
паралізувати їх вплив на молодь.
У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозі, своїй резиденції, першу в
Україні високу школу, відому під назвою Острозької академії. Історія цієї академії
така. Князь К. Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вирішив
видати повний текст Біблії, якого тоді не мав жадний з православних народів, в той
час, як на латинський текст її покликалися під час полеміки католики та
протестанти. Православні користалися рукописними зошитами окремих частин
Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст
Біблії. В основу праці покладено текст 70 «толковників» — грецький переклад, а не
гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов'янськими та
латинськими текстами, В 1581 році Біблія випіііла в світ Звичайно, вона мала
недоліки, які пояснюються загальним станом освіти XVI ст., неможливістю зібрати
більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української
культури. Року 1751 була вона знову переі-лянена й виправлена в Петербурзі
українцями, професорами Академії, і під назвою «Єлисаветинської» до наших часів
залишалася загальновизнаною й усталеною.
Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високоосвічених
учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу
вислати до нього вчених греків; шукав їх і в Греції. Нарешті скупчив він в Острозі
значну групу вчених і вирішив заснувати вищу школу.
В Острозькій Академії переважно вчили слов'яно-руської, грецької та латинської
мов, і тому називали її ще «триязичним ліцеєм» На чолі Академії стояв Герасим
Смотрицький, шляхтич з Поділля серед професорів і греки — Кирило Лукаріс
Дюнісій Палеолог; ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Паду та Венеції;
математик та астроном Ян Лятос, поляк, що раніше буї професором Краківського
університету; острозькі священики — Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка,
редактор та перекладач кількох збірок; Василь — автор трактату «О єдиной вірі».
Булі й світські люди: «клірик Острозький» — автор відповіді Потієві Мотовило,
Христофор Філалет (Вронський); пізніше — Максим-Мелетій Смотрицький та
інші. Серед цього гуртка були люди різню світоглядів: були й перейняті
протестантськими поглядами, як Фі далет; католики, як Лятос; і православні.
З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей; Мелетіі Смотрицький, син
ректора, майбутній гетьман Сагайдачний та інші.
За прикладом Острозької Академії владика Володимирський хотів 1588 року
заснувати школу в Володимирі.
Після смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академія занепала а з переходом
Острога до унуки старого князя — Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її
місці засновано єзуїтську колегію.
Острозька Академія була культурною пам'яткою едикого з українських магнатів.
Провід у культурному житті взяли на себе міщани.
Вище вже була мова про діяльність церковних братств. З 1586 року Львівське
братство зреорганізувало свою школу, поставивши її управителем грека-епископа
Єласонського Арсенід Слов'янські науки викладав тут Стефан Куколь (за
прибраним іменем — Зизаній Тустановський). Виховання мало церковний
характер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільні науки»:
«тривіюм» та «квадривіюм». У 1588 році, після виїзду Арсенія до Москви, разом з
патріярхом Єремією, професором грецькоЗ мови став Кирило Транквілюн-
Ставровецький, видатний богослов (пізніше перейшов на унію); висунувся на
видатне місце Іван Борецький, майбутній митрополит Йов. Студенти виступали з
промовами, деклямаціями, і в 1591 році митрополит Михаїл Рогоза дозволив
старшим учням проповідувати в церквах. Львівська братська школа мала замінити
єзуїтські школи зразковою постановкою справи виховання. Натиск покладено на
церковні науки, крім того школа мала дати звання мов.
Зберігся «Порядок школи», згідно з яким учитель, або «дидаскал» мусів бути
«побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не
байкар, не прихильник єресі а підмога благочестя, що являє собою образ добра в
усьому». Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного
Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали
бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи
просити». Цей уступ свідчить, з якими думками засновували школу львівські
міщани XVI ст., як високо підносили вони савдання вчителя.
Щоб оборонити слов'янську мову від закидів у нездатности п для наукових
викладів, видано три підручники: один — Острозької академії, другий — Лаврентія
Зизанія і третій — Мелетія Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Під
проводом Арсенія укладено підручник грецької мови, яку вивчали дуже добре.
Вивчали також діялектику, реторкку, філософію, твори античних авторів:
Аристотеля, Овідія, Люкіяна та інших. Учні мали деякі знання математики,
астрономії, музики. Мета школи була підготовляти вчителів, священиків.
Школа Львівського Успенського братства служила зразком для ряду інших шкіл у
Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарні, Перемишлі, Ярославі, Холмі,
Володаві, Володимирі, Луцьку, Дубні, Пинську, Межибожі.
Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI та XVII ст. Братські
дидаскали, спудеї (студенти) і бурсаки (учні нижчих кляс) дали нове, національно-
свідоме, виховане не в атмосфері боротьби покоління. Вихованці братських шкіл,
шукаючи заробітку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла
боротьби проти католицького наступу.
«їх впливи можна бачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, в
селянських повстаннях і печатках козаччини. Наступала епоха національного
відродження», — пише І. Холмський. Українська молодь не обмежувалась
місцевими школами. Багато шляхетських дітей їздило до чужоземних університетів
— до Кракова, Праги, Падуї, Віттенберґу, Галле, Парижу. Встановлювався та
міцнішав культурний зв'язок України з Заходом.
Почасти під впливом реформації в Литовсько-Руському Князівстві ширяться
переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем
були переклади Франціска Скорини, полоцького міщанина, вихованця
Краківського, а потім Падуанського університету, де він дістав ступінь доктора.
Перші його переклади були надруковані в Празі 1517 року, а потім Скорина
переніс видавництво до Вільни. Він переклав Біблію, зазначивши в передмові що
робить це «людім посполитим к доброму наученій», в іншому місці — «в своєму
природженому язику». На деяких друках зазначено, що видано їх накладом
віденського бурмістра Бабича, райц: Віденського Оньковича та ін.
Найвидатніша пам'ятка перекладної літератури —це т. зв. Пе-ресопницька
Євангелія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло
Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгині Заславської — «для
ліпшого вирозумління люду христянського посполитого». Її мова зближена до
народньої і дає комбінацію елементів слов'янських з українськими, Пересопницьке
Євангелія не була єдиною спробою перекладу на «руську мову»; їх було в XVI та
XVII ст. кілька.
На Пересопницькій Євангелії не помічається впливів протестантизму так, як на
Біблії Ф. Скорини, чи на виданні «Об оправданії грішного чоловіка» Семена
Будного (1562 року), що був кальвіністом, а потім унітаристом. В 1563 році Будний
з двома соцініянсь-кими пасторами — Кавечинським і Кришковським —
надрукували у Несвіжській друкарні «Катехізис». Це була перша і єдина спроба
ширити ідеологію кальвіністів «руською» мовою. В 1570-1580-их роках надрукував
(не всю) Євангелію «руською мовою» унітарист-білорус Василь Тяпинський,
полоцький шляхтич. У 1581 році переклав Євангелію Валентин Негалевський, але
друком її не видано. Оце — головні — переклади св. Письма руською мовою в ХУ-
ХУІ ст.
Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природничих наук,
математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних
філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що
загинув у Москві. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що втік від
Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині,
Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат.
Вихованого в дусі церковної «книжности», його вразило становище Православної
Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський
називав «польською барбарією». Він став енергійним захисником Православної
Церкви, вів колосальне листування з представниками різних кіл сусігільности —
від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними
літературними, церковними та науковими новинами. Є натяки, що у нього в маєтку
були школа та друкарня.
На білорусько-українському пограниччі двір князя Юрія Слуцького, нащадка
Київського князя 0лелника, був подібним культурним осередком. Можливо, що у
Слуцького були також школа і друкарня. Важливі твори пересилали один одному;
читали «всім собором». Наукові літературні інтереси об'єднували магнатів з
міщанами.
Про характер зацікавлевости деякою мірою свідчать бібліотеки. У Супрасльському
манастирі митрополит Йосиф Солтаи зібрав бібліотеку з 215 каталізованих назв;
там було багато богословських книг, збірники морального змісту, історичні
оповідання, природничо-географічні описи тощо. Таких бібліотек було чимало.

б) Друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у
Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та
Часословець, які були першими кириличними друками в світі. Після того в Україні
ширилися книги з Білоруси, з друкарень у Вільні Ф. Скорини (1526). В 1577 році К.
Острозький заснував друкарню в Острозі.
Історія друкарства України тісно пов'язана з життям диякона Івана Федоровича,
москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав
друкувати книги в Москві. Ця новина викликала обурення у переписувачів книг,
які обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарі втекли до Білоруси і
там, у Заблудові, в маєтку гетьмагіа Ходкевича, в 1561 р. заснували друкарню.
Незабаром Мстиславець переїхав до Вільни, де заснував друкарню спільно з
міщанами Мамоничами.
Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова, до Підзамча.
Першою книгою, яку надрукував він у 1574 р., був Апостол. Однак, незабаром він
заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство
викупило його в 1583 році.
У 1576 р. Іван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до
Острога, де надрукував коло ЗО видань, серед них славетну Біблію. Серед
помічників Івана Федоровича були його син Іван та Гринь з Заблудова; можливо,
працювали з ним і, його учні зі Львова — Сачко Сідляр та Сенько Корунка, а може
й отщ — Мина та Василь. Десь наприкінці 1582 року І. Федорович переїхав знову
до. Львова, де заходився організувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його
спадкоємці — Сенько Корунка та Сачко Сідляр — не змогли продовжувати справу
і продали друкарню в 1588 році віденському друкареві Кузьмі Мамоничеві.
Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині,
Кутеїш, Угорцях, але існували вони недовгий час і не змогли зрівнятися своїм
значенням зі львівською та острозькою.
Існували також «мандрівні» друкарні, які належали приватниі особам, що
перевозили їх з місця на місце.
Усі ці факти свідчать про те, якою великою була в XVI ст. ні Україні потреба в
друкованому слові. На самому Правобережж існувало кілька друкарень. І це було
тоді, коли в Москві не могла працювати жадна друкарня.

в) Література та письменство. Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст.
належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські
впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав
особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма.
Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій
Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфиміеві,
Кипріянові, св. Димитрієві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі.
Були також значні західні впливи фляГелянтів — покаянницьких творів, як «Лист
небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа.
Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з
багатьма уривками із західньоевропейських релігійних легенд.
Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно реформації, які впали в
Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною
мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки
пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох
королів», «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо.
Із свійських агіографічних збірників перше місце належить трьом редакціям
Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків
творів духовних осіб, акти соборів владяк, і; обирали Григорія Цамблака р. 1415, та
акти Віленського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю;
послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра
священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.
Головне місце в літературі богословського характеру мас полеміка, яка
розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро
Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами
анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського»,
Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають
права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики право перейти під
владу папи, бувши підвладними патріярхові, Скарга обминав. Ця книжка цікава
тим, що в ній заторкнуто питання які весь час обговорювалися в полеміці.
У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со бору з докладним,
спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без
підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність Православного
Собору.
Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа
Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис». Надруковано її 1597 року
польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змістом, але й
розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу.
«Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і
публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М.
Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції
Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу». У книзі Філалета
відбилася ідеологія право славного шляхетства з погляду шляхетського
парляментаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів.
Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої іде ології, Іван
Вишенський з Судової Вишні в Галичині.
Іван Вишенський багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої
запальні, блискучі проповіді. На відміну від Філалетового аристократизму був він
демократом і гостро виступав. В цілому твір Погія нижчий, ніж «Апокризис».
Головний аргумент Потія — неправославність автора. Після того він надрукував
відповідь патріярхові Мелегієві, обвинувачуючи його самого в неправославносгі, а
в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору».
Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу»,
автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано
історію Берестейського Собору й особливо докладно історію протосинкела
Никифора. Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван
Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено.
Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне
значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям
та католицтвом, а також протестантизмом. Хоч більша частина праць залишилася
недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих
зібраннях.
Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний
стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору,
наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности
числення зайшла різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з
5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та
православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли Гї.
Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі,
переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю
висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення
Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна ка-
лендаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята
за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати. Це додавало ще більще
роздратування, збільшувало антагонізм.
У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545
року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває
характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів —
литовсько-руських. У боротьбі між Ягайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть
на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби проти вищої
ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західньої культури. Він
був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба
зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там
спільної мови.
Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим е
«Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597
року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку
унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством
ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими
словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви
ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у
церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М.
Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».
«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого
порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури».
Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні,
в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної
Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри,
підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко
ліричному тоні висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та
занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М.
Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його
знищити.
Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа
Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой
апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили
в рукописах.
Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив
спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя,
відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії.
Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою
1598 р. та польською 1600 року.
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські
князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава
Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649).
Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це
Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV
ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна
завважити ритмічну будову.
Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна
«Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні
— кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі
вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі.
Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в
якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл.
Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима
Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування.
Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що
оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад —
смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р.
Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі.
Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. вигляді, і
тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя
притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» —
билини київських часів.
У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-баляда, сильно
зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.

 

ПРАВО

 

Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського
Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях
України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські,
проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише
підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові:
Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї.
З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяль-ности державних
органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом
поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3)
земські устави і 4) кодекси законів.

1) Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед — це договори Литовського
Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і
Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить
договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив
персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише
союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала
персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію
двох держав.

2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були
різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час
єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а
стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні
грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування
загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої
діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на
три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти
охоронного характеру.

а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від
загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували
нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу,
заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому —
право печатати листи червоним воском.

б) Пр її вілеїу стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими
грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети,
якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації.
Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що
князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду,
побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою
Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю,
селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні
грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь
звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо
стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв
виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам
та жидам.
З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський —
1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506
та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових
прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла
рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який
поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на
віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських
маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був
привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої
політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати
урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а
великий князь стає виконавцем Ради.
Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости
загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі
магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних
урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало
різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-
під загальнозобов'язуючого права.
Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав.
Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну»
грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.

3) Земські устави. Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були
підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не
акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і
стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї
людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів.
Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі,
якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта
грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони
повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 рр., дві —
Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві
— Вітебській землі та одна — Полоцькій й Смоленській, Всі грамоти, на думку М.
Чубатаго, з'являлися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і
замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти людність — видавалося
ці грамоти-конституції.

4) Збірники законів. З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони
для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року
та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років.
Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками
великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468
року. Зміст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздів, уведення
рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн-
ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно
суворіші: е кара смерти, невідома «Руській Правді». В цілому Судебник не
вичерпував навіть карного права.
Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи
єдиного права, щоб знести силу магнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На
ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде
укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут
санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу
звичаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша
редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція
— 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян.
Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже
в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства
Литовський статут майже не порушує: він е чисто шляхетським кодексом.
Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут був
затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була
незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка мас
назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту.
Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після
Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють
потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що й
зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, підготовила третю редакцію, в якій
почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію
ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року
Литовський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько-
Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На
початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської
конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська.
Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації сепаратних
правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми
правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому
західньоевропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до першої чверти
XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині.
Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської
держави прийшла вона у формі партикулярного. права, що надавалося литовськими
Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому
праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на
латинську або польську мову та компілятивні підручники магдебурзького права.

5) Суд. До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був
подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві;
він від себе передавав її намісникові, гіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд.
Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого
князя над удільними князями. З кінця XIV ст. існували такі суди: А. Великокняжий
суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він
був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення
належало тільки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав
чиввіти суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру
(так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради
існував поруч з судом великокняжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі
ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам,
пізніше — старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособове. Нижче
стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів
державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна
було апелювати до суду сойму землі та Великого князя.
Б. Домінальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже
нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами.
Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на
них «копою», гуртом. Копгі суди були найстаріш, і навіть III статут висловився за
збереження їх.
У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року
під натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслідком чого
Великий князь встановив земські та замкові (ґродські) суди. У Галичині ці суди
заведено ще в 1434 році.

а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з
судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь.
Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх
справах, крім значних кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування
жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя.

б) ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або
воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вів писар. Замкові
суди судили всю шляхту, міщан і селян в карних справах. Апеляція належала до
Великого князя. Земські суди були переважно цивільними, а замкові карними.

в) Підкоморний суд завів 11 Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах
земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим
князем для кожного повіту. Заступником підкоморного був коморник.
У державних судах серед судових урядовців поважне місце належало «дітському»,
або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав
на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках
вручати позов на суд або «прибивати його на двері».
Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути
зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій,
«мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного
характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад — протест
православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином
книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії.
Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта,
мали свої постійні військові загони, з якими вчиняли «наїзди» на сусідів. Ці загони
часом переводили справжні воєнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги,
брали в полон, грабували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого
подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скривджений
насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести
«протестацію» зі свого боку. Справи порушення меж також знаходили відбиток у
книгах.
До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства належали родинні
відношення.
У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах належало не церковному
вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими
встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік —
«малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, теж був посаг. Посаг переходив
у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все —
інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга
сторона справи — весілля — мала обов'язковий характер. Нерідко бувало, що оці
два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як
загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі невдачі,
дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації»
з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти
новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду.
Вдова-івляхтішка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одружувалася з
нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим
самим передавала Польщі свої маєтки.
Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міцних «маижонських»
зв'язків. Шлюб набував у правши свідомості знатеаня договору і разом таїнства у
випадку церковного шлюбу, а ебидва «малжонки» були рівноправними членами
подружжя. Родите право було «найдосконаліше врегульованим відділом
цивільного права в тодішньому законодавстві». Розумівия подружнього життя, як
рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її
складали молоді під час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівно-
правність обох і товариську пошану.
Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чоловіка за його життя
і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі
вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво-
Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які
вносили офіри; багато, знатних жінок вступало до манастирів. Як рівноправна з
чоловіком виступала жінка і в ініііих справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди
на сусідів, керувала матеріяльними справами. Маємо жінок, що вписали свої імена
в історію української культури: княгиня Анастасія Заславська в 1556-1561 рр.
давала кошти на переклад українською мовою Євангелії (Пересопницької) «для
ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого»; княгиня Анна Гойська
заснувала школу при Почаївському манастирі; княгиня Олена Чарторийська-
Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирі (1595 р.). Року 1615
Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, «палаючи побожною
ревностю до віри грецької», офірувала площу в Києві на Поділлі манастир та
школу.