НАЙДАВНІШІ
ЧАСИ
Україна — значить
«земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, роз-
ташованої на південно-східному пограниччі
Європи, на порозі Азії, по окраїнах Се-
редземноморського світу, з обох боків колись
важливого кордону між лісом, де
ховалися від небезпеки, і відкритим степом. Іншою
суттєвою рисою географії
краю є відсутність природних бар'єрів. За
винятком Карпатських гір на заході
й невеликого Кримського кряжу на півдні 95 %
території України — це рівнина,
котра поступово спадає з покритих лісом
Галицького, Волинського та Подільсько-
го плато до горбистих місцин по обидва боки
Дніпра й переходить в неосяжний
відкритий Причорноморський степ. Неозорі
рівнини настільки переважають в укра-
їнському краєвиді, що один географ писав на
початку нашого століття: «Дев'ять
десятих українців звичайно ніколи не бачили гір
і навіть не знають, які вони на
вигляд». Тут на розлогих степах — знамениті,
надзвичайно родючі українські
чорноземи, які займають мало не дві третини
території краю. Проте на півночі та
північному сході чорноземів немає — тут
переважають менш родючі грунти й ліси
(на останні припадає лише одна сьома всієї площі).
Україна багата на корисні копа-
лини, зокрема вугілля та залізну руду, що
залягають на південному сході. Природа
тут узагалі благодатна. Можна навіть сказати, що
за природними ресурсами це
найбагатша країна Європи.
З півночі до
Чорного моря течуть три великі ріки, що разом із
притоками за-
безпечують Україну достатньою кількістю -води:
це могутній Дніпро довжиною
2285 км, який ділить країну навпіл.
Південний Буг та Дністер. Клімат хоч і допускає
' різкі перепади температур, але
загалом помірний. У своїх сучасних межах Україна
займає понад 600 тис. кв. км і простягається на 1300
км із заходу на схід і 900 км
із півночі на південь. За територією це друга
після Росії країна Європи, а за чисель-
ністю населення (близько 52 млн) вона наближається
до Франції.
Наука й техніка
значно зменшили залежність сучасних людей від
природи.
Тому вони часто забувають про те, який величезний
вплив справляло на їхніх пред-
ків фізичне оточення. Нерозуміння цього чинника
на Україні подвійно дивує, оскіль-
ки в самій назві країни підкреслюється її
положення. Велика частина української
історії пояснюється саме цим. Розташована на
основних шляхах між Європою та
Азією, Україна часто ставала об'єктом впливів
різних, часом протилежних культур.
Через Причорномор' я вона
зазнавала благотворних впливів грецької
цивілізації —
як античної, так і візантійської. Зате,
знаходячись на західному кінці великого
Євразійського степу, Україна часто ставала
жертвою нападів войовничих кочовиків,
і запекла боротьба
з ними вичерпувала людські та матеріальні
ресурси. Пізніше тут
з'явилися оборонці її кордонів — козаки, котрі
стали центральними постатями
української історії та культури.
Неосяжні смуги
чорноземів, що за площею та родючістю — серед
найзначні-
ших в усьому світі, також лишили відбиток на
населенні краю. Власне, саме на те-
риторії України розвинулися найбільш ранні
землеробські цивілізації Європи. І до
зовсім недавнього часу землеробство було
символом українського способу життя.
Вплив родючих грунтів України на її жителів
особливо вражає у порівнянні з від-
битком, що його наклали на селян сусідньої Росії
її убогі землі. На російській Пів-
ночі неродючі
піщані грунти, суворий клімат і короткий
вегетативний період —
принаймні на місяць коротший, ніж на Україні,—
все це змушувало російських се-
лян об'єднувати ресурси для спільної обробки
землі. Зате на Україні куди більшого
поширення набуло одноосібне господарство. Ці
розходження зумовили появу сут-
тєвих відмінностей у ментальності, культурі та
суспільно-економічній організації
двох споріднених
народів. І вони ще більше поглиблювалися в умовах
низької
врожайності, що з часом змушувало російських
селян шукати кращого життя в міс-
тах. Водночас українські селяни лишалися в своїх
ідилічних і разом із тим архаїч-
них селах.
Якщо природа
виявлялася лагідною до України, то цього не
скажеш про її істо-
рію. З давніх-давен аж до новітніх часів через
свої природні багатства й незахище-
ність Україна — можливо, більше, ніж будь-яка
інша країна Європи — зазнавала
спустошливих нападів і завоювань. У результаті
тема чужоземного поневолення
й боротьби з ним стала домінуючою в її історії.
Розгортаючись на неозорій, від-
критій і щедро прикрашеній сцені, ця історична
епопея була довгою, барвистою,
сповненою бурхливих подій.
Найперші сліди
людських поселень на Україні сягають за 150 тис.
років. Манд-
руючи до берегів Чорного моря через Кавказ і,
ймовірно, Балкани, перші поселен-
ці все ще зберігали ознаки примітивного
походження. Вони мали незначного об'є-
му мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі
зуби. Зате ходили випроставшись,
а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком
сформувалися. Близько 40 тис. ро-
ків до н. е. в середині останнього льодовикового
періоду з'явився кроманьйонець
(або гомо сапієнс)
— особина, від якої походить сучасна людина. Вона
була порів-
няно високою на зріст, прямоходячою, із значно
розвинутими розумовими можливо-
стями. Пристосовуючись до холодного суворого
клімату, до труднощів у добуванні
поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання
плодів, винайшли небачене
розмаїття технічних нововведень, таких як зброя
і знаряддя з кременю, риболовні
гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.
Близько 10 тис. років
до н. е., коли відступив останній льодовик,
лишивши після
себе характерний для сучасної України ландшафт,
людина стала мінятися дедалі
швидше. Так, у період неоліту, який тривав на
Україні з 6 до 2 тис. років до н. е.,
людство зазнало глибших змін, ніж за попередні
2—3 млн років. Хоч цей період
зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він
мав мало спільного з каменем.
«Революційне» значення неолітичної цивілізації
полягає насамперед у тому, що
люди знайшли докорінно нові способи добування
поживи. Замість збирання пло-
дів і полювання вони нарешті самі навчилися
продукувати поживу.
Вважають, що
землеробство вперше виникло на Україні у
межиріччі Бугу та
Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е.
розвинулися перші у Східній
Європі землеробські общини. Замість блукати у
пошуках здобичі, люди осідали на
своїх полях. Так з'являлися поселення.
Землеробство, на відміну від полювання
та збирання плодів, вимагало порівняно більшої
робочої сили, сприяючи тим са-
мим зростанню населення. Водночас поступово
виникали примітивні форми су-
спільно-політичної організації.
Найбільш відомі
ранні землеробські племена на території
сучасної України
пов'язують з так званою трипільською культурою,
що розвинулася у долинах Дні-
стра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У
період свого розквіту між 3500 та
2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по
600—700 чоловік. Вони, як
правило, мешкали у довгих та вузьких спільних
оселях, де кожна сім'я займала
власну, розгороджену на кімнати, частину житла з
окремою глинобитною піччю.
Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на
череп'яному посуді, що являв со-
бою поєднання характерних плавних візерунків
жовтого, чорного й білого кольору,
свідчить про магічні ритуали та віру в
надприродні сили, що панували в культурі
трипільців.
Проте ця культура
мала й свій практичний бік. Перший на Україні
механічний
пристрій — свердло для пророблювання отворів у
камені та дереві — з'явився
у людей трипільської культури. Велике значення
мало впровадження дерев'яного
плуга, завдяки чому землеробство стало більш
надійним, ніж мисливство, способом
добування поживи. Ще одним нововведенням,
ймовірно, запозиченим із Азії,
було застосування першого металу — міді.
Сьогодні мало що
відомо про занепад трипільської культури. Як
припускають
археологи, зростання населення штовхало
трипільські племена до переходу на но-
ві негостинні землі. Деякі з них просувалися
вглиб степів, а ті, що жили в долині
Дніпра, йшли на
північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р.
до н. е. три-
пільська культура як виразне ціле перестала
існувати. Частину трипільців підкорили
й асимілювали войовничі степові племена, решта
знайшла захист у північних лісах.
Кочовики.
Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини,
Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину
на Землі. І хоч у кількох місцях
її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат,
завдяки численним перевалам
цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в
кінець. На заході, в одній із найбільш
благодатних і родючих її частин, лежить Україна.
Ця географічна обставина віді-
грала надзвичайно
велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина
ставала центром
життя кочових племен Євразії.
Скотарство, що
спиралося на вигодівлю стад
одомашнених тварин, остаточно
сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е.
Протягом майже двох тисячоліть
майбутні кочовики вели напівосіле життя,
займаючись, поряд із випасом своїх
стад у Євразійському степу, й
землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарі
перетворилися на справжніх кочовиків і стали
мандрувати степами в постійних
пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на місце,
вони набували нових особливих
якостей, найважливішою з яких була войовничість.
Щоб обороняти стада й захоп-
лювати
нові пасовиська, життєво необхідним було вміння
воювати. Часті сутички
з ворогом, потреба організувати маси людей для
подолання величезних відстаней
сприяли появі племінної знаті.
Скотарі з'явилися
порівняно рано в українських степах. Близько 3000
р. до н. е.
лівий берег Дніпра зайняли племена ямної
культури, пригнавши з собою зі сходу
табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити.
За ними протягом багатьох
наступних століть переміщувалися інші
скотарські племена. Безперервні мігра-
ції — ця типова особливість ранньої історії
України,— ймовірно, відбувалися че-
рез
перенаселеність степів на північ від Каспію.
Сильніші племена витісняли слаб-
ші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на
периферію Євразійського степу.
Так хвилями одне за одним котилися на захід
скотарські племена.
Кіммерійці.
Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала
просту,
на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці
— перші кочові вершники, що з'я-
вилися в Україні, є також і першими її жителями,
назва яких дійшла до нас. Не
хто інший, як Гомер, оповідаючи у
своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного
моря, називає його
«землею кіммерійців». Це, напевно, і є найдавніша
писемна
згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей,
що населяли землі, які в ті часи
вважалися похмурим краєм світу, Гомер не
говорить про кіммерійців. Багато вче-
них тримаються думки, що кіммерійці вийшли із
своїх прабатьківських земель у ниж-
ньому Поволжі, перекочували низовинами
Північного Кавказу й десь близько
1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші
відкидають гіпотезу про міграцію
й стверджують, що кіммерійці були корінним
населенням України. Так чи інак-
ше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра
аж до 7 ст. до н. е. Трохи зго-
дом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони
відійшли до Малої Азії. Вичерпний
аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє
істориків до цілого
ряду висновків стосовно цих «споживачів
кобилячого молока», як їх називали гре-
ки: 1) кіммерійці були першими на Україні
скотарями, що перейшли до кочового
способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на
конях і їхнє військо склада-
лося з вершників; 3) завдяки контактам із
майстерними оброблювачами металів на
Кавказі вони започаткували на Україні добу
заліза; 4) зростання ролі кінних во-
їнів зумовило занепад великих родів і виникнення
військової знаті. Скіфи.
Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в
українському степу,
не лишилися поза увагою більш розвиненої
Середземноморської цивілізації, про
що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось
іде народ із північної країни... дер-
жить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не
зжаляться! Голос їх реве, як
море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна
людина... народ здалеку... народ
давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його,
як відкрита домовина, всі вони
люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій,
знищить синів і дочок твоїх, зжере
овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви
твої і зруйнує мечем міста твої, на
які ти покладаєш надію». Розоривши багато країн
Близького Сходу, скіфи нареш-
ті осіли у степах Північного Причорномор'я,
створивши перше на терені
України
велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав
її насе-
лення. Це, без сумніву, були індоєвропейці,
представники іраномовних
кочовиків,
що тисячоліттями панували у Євразійських степах.
Геродот описав кілька типів
скіфів. На правому березі Дніпра мешкали
скіфи-орачі — землеробські племена,
що були корінними мешканцями цього краю і,
напевно, взяли собі назву від кочови-
ків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають,
що вони були предками слов'ян.
Політична влада зосереджувалася в руках
«царських» скіфів — кочовиків, що вва-
жали себе найчисленнішими й найкращими і
змушували інших скіфів та нескіфські
племена України сплачувати їм данину. За їхніми
зазіханнями стояло велике,
добре озброєне й дисципліноване кінне військо.
Щоб розвивати в собі войовничі
інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров
першого вбитого ворога, робити
з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом
чаші, знімати скальпи. Безжалісні
до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі,
яку цінували понад усе. Скіфське
суспільство було значною мірою дитям своєї
епохи. Родовід ішов по
батьківській лінії, майно ділилося між синами, а
полігамія була нормальним яви-
щем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й
ховали його молодших жінок.
Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у
курганах, що й досі трапляють-
ся в українських степах, багаті могили племінної
знаті й водночас убогі могили
простих людей, суспільно-економічне
розшарування стало досить помітним яви-
щем серед «царських» скіфів. Крім награбованого
у війнах, основним джерелом
багатств для них слугувала торгівля з грецькими
колоніями у Причорномор'ї. Своїм
торговим партнерам скіфи пропонували товари, що
ними згодом уславиться укра-
їнська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це
вони отримували вина, ювелір-
ні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них
уже розвинувся великий апетит.
Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно
оригінальне за своїм стилем деко-
ративне мистецтво з характерними для нього
мотивами тваринного світу. Воно
з великою майстерністю відображає пластику
оленів, левів, коней, що вражають
граційністю й красою. За
доби скіфів Україна стала важливою, хоч і
віддаленою частиною античної
цивілізації Середземномор'я. Через грецькі
колонії у Причорномор'ї скіфи вві-
йшли у контакт із грецькою цивілізацією й
навчилися цінувати її. Водночас кон-
такти зі світом Середземномор'я втягували скіфів
і в його конфлікти. У 513 р. до н. е.
величезне військо перського царя Дарія
захопило землі нинішньої України. Проте,
вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи
змусили його ганебно відступити. На-
прикінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли
на захід і підкорили фракійців
на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім
непотрібною, бо віч-на-віч звела
їх із Філіппом Македонським,
батьком Александра Великого. У 339
р. до н. е. ма-
кедонці завдали страшної поразки кочовикам. Це
стало початком кінця скіфів.
Десь через 100 років більшу частину скіфів
завоювали й асимілювали сармати
—
інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки
залишкам удалося сховатися в Кри-
му, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е. Сармати.
Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н.
е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я
панували сармати, які прийшли з Волги. Спо-
чатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також
греками,
що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під
тиском ворожих племен зі сходу
сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою
вони підкорили скіфів, погли-
нувши у своїй масі велике число простого люду. Як
і всі кочові володарі україн-
ських степів, сармати становили не єдине
однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз
споріднених і часто ворогуючих між собою племен,
таких як язиги, роксолани
та
алани. Кожне з цих сарматських
племен прагнуло до панування на Україні. Оскіль-
ки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями
племен,
що називаються Великим переселенням народів, і
оскільки Україна знаходилася
у центрі цих безладних міграцій, сармати часто
суперничали з іншими племенами
та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті,
у II ст. н. е., їх остаточно зни-
щили страшна навала гуннів зі
сходу, наскоки германських готів і вперта
оборона
римлян на заході. З
наявних нині розрізнених даних про сарматів
випливає, що за своїм зовніш-
нім виглядом і способом господарювання вони
нагадували скіфів, а також інших
іраномовних кочовиків. Один
сучасник так описував аланів:
«Вони високі на зріст,
вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах
вселяє жах». Носили вони довгі просторі
штани, шкіряні камізельки,
взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними
продуктами
харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у
шатрах, що напиналися на
дво- чи чотириколісні вози.
Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку
віді-
гравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи
легенду, за якою сармати похо-
дять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот
повідомляє, що сарматські жінки жи-
ли, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали
участь у війнах нарівні з чоло-
віками, а також одягалися, як чоловіки. Дані
археології свідчать про те, що сармат-
ських жінок часто ховали разом зі зброєю і що
вони нерідко виконували функ-
ції жриць. Коли війна не
могла задовольнити всіх матеріальних потреб,
сармати торгува-
ли. їхні каравани мандрували у найдальші краї, з
яких везли до Танаїсу — сармат-
ської столиці, розташованої на р. Дон, китайський
шовк, кавказький кришталь,
напівкоштовне- каміння з Ірану
та Індії. На думку Страбона,
грецького географа
та історика, контакти з греками й римлянами
завдали сарматам більше шкоди,
ніж
добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей,
поширивши серед них такі пороки,
як пристрасть до розкошів і плотських утіх,
негідні прагнення, задоволення яких
робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на
зміну сарматам прийшли інші
кочовики, але сармати були останнім
індоєвропейським народом, що з'явився зі
сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле
тисячоліття стануть володін-
нями тюркських народів.
Нові поселенці
прибували на Україну не лише степом, а й морем. За
1000 років
до н. е. крихітний грецький материк уже був
перенаселений навдивовижу творчим,
енергійним і невгамовним людом. За відсутності
необхідних умов на батьківщині
багато греків стали розселятися узбережжям
Середземного, Егейського та
Чорного
морів, колонізуючи їхні
найдальші закутки. За словами Платона,
греки обсіли моря
від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок».
Наприкінці VII — на початку VI ст.
до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному
Причорномор'ї. Протягом усього
наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть
аванпостами міської цивілізації
на Україні. У IV ст. до н. е.
для грецьких міст на українському узбережжі
настала пора розкві-
ту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в
гирлі Бугу, вона стала основним
центром торгівлі збіжжям між Грецією та її
чорноморськими колоніями. До інших
важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на
узбережжі Криму, Пантікапеи
(нині Керч) — найбільше скупчення міст,
розташоване на Кіммерійському Боспорі
у східному Криму. Кілька століть процвітали ці
міста, але у II ст. до н. е. перед ними
почали виникати значні труднощі. Загострювалися
соціальні сутички між міською
верхівкою й нижчими верствами населення, що
головним чином складалися з ко-
лишніх
рабів. Нові напади кочовиків порушували старі
взаємини зі скіфами. Дешеве
єгипетське зерно підірвало життєво важливу
торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму
порушило політичну рівновагу в
еллінському світі. Майже
ціле століття тримався Пантікапей
із сусідніми містами, об'єднаними
династією Спартокидів у так
зване Боспорське царство. Але у 68
р. до н. е. Рим
завдає поразки цареві Мітрідату
IV — останньому з династії Спартокидів — і оволо-
діває Чорноморським узбережжям. Римське
панування певною мірою повернуло
грецьким містам на українському узбережжі
економічну й політичну стабільність.
Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів
варварів і послабленням здатності
Риму протистояти їм, існувати причорноморським
містам лишалося недовго. У 270 р.
н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через
100 років їх цілком знищують
гунни. Якщо
окинути поглядом розвиток людського життя на
території Украї-
ни початку 1 ст. н. е., то належало б виділити три
окремих типи суспільства, що
сформувалися у трьох різних географічних зонах.
Лісисті рівнини півночі та північ-
ного заходу населяли землероби. Захищене від
нападників лісами та болотами, це
найдавніше населення краю не знало політичної
організації, було слабким у воєнно-
му відношенні та культурно відсталим. Але як і
інші селяни, ці землероби вирізня-
лися надзвичайною витривалістю: завойовники не
раз приходили і зникали, а вони
й далі чіпко трималися землі, що їх годувала. Кочовики неподільно панували
на широких просторах степу. Намагаючись за-
хопити якнайбільше території, ці прибульці зі
сходу створили на території України
перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі
до культурних впливів іззовні, вони
встановили контакти з великими центрами
цивілізації. Проте кочові племена люто во-
рогували між собою, не раз руйнуючи у постійних
пошуках пасовиськ і здобичі полі-
тичні структури, створені іншими. Нарешті, на півдні, на вузькій смузі
Чорноморського узбережжя розвинули міську
цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами,
школами, широкими контактами ці
міста прискорювали культурний розвиток
неосяжної української периферії, вони
були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції
і аж ніяк не органічною частиною
українського середовища.