КИЇВСЬКА РУСЬ
ПІДНЕСЕННЯ Й
ЗАНЕПАД
КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Перебуваючи в тіні
дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої
цивілізації
причорноморських міст, ізольоване від решти
світу населення Північної України
протягом багатьох століть здавалося лише
контрастним людським тлом стрімких по-
дій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI
ст. н. е., з повільним, але неухиль-
ним перенесенням центру історичних подій з
Причорномор'я та Степу на лісисті рів-
нини, цей землеробський люд стає дедалі
помітнішим. Посівши центральне місце на
історичній сцені, землероби тим самим викликають
більше зацікавлення тогочасних
істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і
культурних рис вказують на те, що
люди ці були слов'янами — прямими предками
нинішнього населення України.
Слов'яни виникли з
автохтонного індоєвропейського населення
Східної Європи.
Більшість учених додержується думки, що
прабатьківщина слов'ян охоплювала
північні схили Карпат, долину Вісли
та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст.
вони стали розселятися в усіх напрямах: на
північному сході заглибилися в землі
угро-фіннів до Оки та верхньої
течії Волги; на заході їхні поселення сягали р.
Ельби
у Північній Німеччині. Та найбільший потік
колонізації пішов на південь, на Балкани,
куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували
родючі землі, багаті міста й теплі-
ший клімат. Якщо порівнювати цей процес із
міграцією кочовиків, то розселення сло-
в'ян являло собою повільний рух із
праслов'янських земель, у процесі якого збе-
рігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок
цього він охопив великі території.
Цікавою рисою цієї експансії був її мирний
характер. За винятком окремих сутичок
на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на
нові землі головним чином як ко-
лоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись,
вони водночас і розпорошувалися.
Дослідження визначного російського вченого
Олексія Шахматова доводять, що
на
початок VI ст. із спільної мови слов'ян
сформувалися три підгрупи: західнослов'ян-
ська, з якої згодом розвинулися такі мови, як
польська, чеська та словацька; півден-
нослов'янська, з якої постали болгарська,
македонська та сербохорватська; східно-
слов'янська, що з неї розвинулися українська,
російська та білоруська мови.
У VII ст. східні
слов'яни зосереджувалися на правому березі
Дніпра. Намагаю-
чись установити якомога найдавніший родовід
слов'янського населення України, ра-
дянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни
(чи їхні прямі предки — анти)
були корінним населенням регіону. Західні ж
спеціалісти, вказуючи на брак дока-
зів цієї теорії, сходяться на думці, що східні
слов'яни переселилися сюди свого часу.
Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни
продовжували розселятися. Згодом вони
налічували близько
14 великих племінних союзів, що заселяли землі
України, Білору-
сії та Росії. Найважливішими серед них були
поляни, що жили в Центральній Укра-
їні на берегах Дніпра. До інших
східнослов'янських племен України належали древ-
ляни — на північному заході, сіверці
— на північному сході, уличі й тиверці
— на
півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.
Східнослов'янських
поселень існувало багато, хоч за розмірами вони
були не-
великими. Села будувалися за одну-дві милі одне
від одного і налічували від 4 до
70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень
виростала на відстані ЗО—40 миль.
У центрі зводилися гради, тобто укріплені
фортеці, що служили для захисту, прове-
дення племінних сходів і культових обрядів.
Східнослов'янські землі рясніли сот-
нями таких обнесених частоколом населених
пунктів. Тому скандінави
називали
ці землі «Гардарікі», що значить
«країна укріплень».
Про політичну
організацію східних слов'ян відомо небагато.
Очевидно, вони не
мали верховних правителів чи якоїсь
централізованої влади. Племена й роди, на
чолі яких стояли патріархи, об'єднувало
поклоніння спільним богам, а важливі пи-
тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди.
Хоч пізніше й з'явився клас
племінної знаті, або князів,
соціально-економічне розшарування племені було
не-
значним, а земля й худоба вважалися спільною
власністю численних сімей. Східні
слов'яни були знані як непохитні й загартовані
воїни, здатні витримувати мороз
і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе
невпевнено на відкритих рівнинах,
вони вважали за краще воювати у лісах і байраках,
де часто влаштовували засідки.
Впертість і витривалість були їхніми
найбільшими перевагами як у війні, так і під
час миру.
Торгівля у східних
слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали
поштовх
купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що
стали проникати у східнослов'ян-
ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі
сукна, ювелірні вироби східні сло-
в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї
землі: мед, віск, хутра, а також
рабів. Останній товар араби цінили над усе.
Торгівля ця процвітала наприкінці
VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами
ввійшли тюркські племена хозарів,
котрі заснували унікальну торговельну імперію в
пониззі Волги та на Каспійському
узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі
слов'яни, зокрема сіверці, вятичі
та поляни, були змушені сплачувати хозарам
данину. Дедалі більше виходячи з ізо-
ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу
добу своєї історії.
У середині ЇХ ст. Наддніпрянщина в
господарському, культурному та політично-
му відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь
через 150 років вона стала сер-
цевиною Київської Русі — могутнього політичного
об'єднання, котре швидко пере-
творювалося на одне з найбільш розвинених і
економічно процвітаючих суспільств
тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих
гідних подиву змін? Хто їх здійсню-
вав? Що уможливило їх — зовнішні стимули чи події
внутрішнього життя? Аби від-
повісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що
пишеться про походження Київ-
ської Русі у найдавнішому східнослов'янському
літописі «Повість временних літ»:
«У рік 852... стала називатися [наша
земля] — Руська земля... У рік 859. Варяги,
приходячи із замор'я,
брали данину з чуді, і з словен, і
з мері, і з весі, [і з] кривичів.
А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій
вивірці — стільки
від диму... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі
і весь] варягів за море, і не
дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не
було в них правди, і встав рід на рід,
і були усобиці в них, і воювати вони між собою
почали. І сказали вони: «Пошукаємо
самі собі князя, який би володів нами і рядив за
угодою, по праву». Пішли вони за
море до варягів, до
русі. Бо так звали тих варягів — русь,
як ото одні звуться свеями,
а другі — норманами, англами,
інші — готами,— отак і ці. Сказали русі чудь,
слове-
ни, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а
порядкуй ній нема. Ідіть-но
княжи-
ти і володіти нами». І вибралося троє братів із
родами своїми, і з собою всю узяли
русь».
Спираючись на цей
уривок, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер-
хард Міллер та Август-Людвиг
Шльоцер, які у XVIII ст. служили в
Росії, розвину-
ли так звану норманську теорію. В ній доводилося,
що Київську Русь заснували варя-
ги — германо-скандінавська
народність, відома на Заході як вікінги, або
нормани.
Підкреслювання важливості германських впливів
та натяки на нездатність слов'ян
створити власну державу викликали обурення
славетного російського вченого
XVIII ст. Михайла Ломоносова, який
написав гнівну відповідь німцям, доводячи пер-
шочергову роль слов'ян у створенні Київської
Русі. Твердження Ломоносова дістали
назву антинорманської концепції та поклали
початок суперечкам, які тривають
і досьогодні. Здавалося, що в XIX
та на початку XX ст. переможе норманська тео-
рія, оскільки її підтримала більшість західних і
ряд відомих російських істориків.
Проте антинорманських поглядів уперто трималися
такі два провідних українських
учених, як Михайло Грушевський
та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські
вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську
теорію політичне шкідливою,
бо в ній заперечується здатність слов'янських
народів створити незалежну державу.
При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який
у XI ст. написав «Повість временних
літ», вказувалося на багато внутрішніх супе-
речностей у його розповіді й на те, що дані
археологічних розкопок не підтверд-
жують широкомасштабної присутності варягів у
Київській Русі. Виходячи з цього
вони робили висновок, що Київську Русь заснували
східні слов'яни.
Значною мірою ці
дебати набули лінгвістичного за своєю суттю
характеру й тор-
каються етимології слова «Русь». Норманісти
доводять, що воно походить від сло-
ва гиоіхі — фінської назви
шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського
слова гогіг (грести).
Оскільки фінни підтримували
тісні й тривалі зв'язки як із шве-
дами, так і зі слов'янами, припускають, що свою
назву для перших вони почали засто-
совувати й до останніх. У антинорманській
концепції слово «Русь» пов'язується
з назвами річок Рось і Русна в
Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає
мож-
ливість існування зв'язку між цим словом і назвою
кочового племені роксоланів,
яка походить від іранського гЬох,
що значить «світло». Оскільки ці гіпотези мають
серйозні недоліки, жодна з них не дістала
загальної підтримки. Що стосується са-
мого слова «Русь», то, як виявляється, ним
спочатку називали варягів, потім землі
полян у Центральній Україні, а згодом — ту
політичну єдність, що стала зватися
Київською Руссю. (Слово «Україна» вперше
з'являється в літописах у 1187 р. і спо-
чатку вживається як географічне позначення
Київського порубіжжя).
Аналогічно тому, як
не вдалося дійти конкретного висновку про
походження
слова «Русь», так і немає загальної згоди щодо
ширшої проблеми — співвідношення
зовнішніх скандінавських впливів та чинників
власне слов'янської еволюції у виник-
ненні Київської Русі. Тривала й затята суперечка
дала мало нових фактичних да-
них. Можливо, через брак знань багато вчених (за
винятком радянських) посту-
пово були змушені шукати компромісного рішення.
Нині існує загальна згода щодо
впливу скандінавів на
суспільство й культуру східних слов'ян.
Мандруючи у складі
невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців,
варяги швидко засвоювали східносло-
в'янську мову та культуру й через свою
малочисельність навряд чи могли серйозно
вплинути на спосіб життя місцевого населення.
Проте важко заперечувати участь,
ба навіть провідну роль варягів у політичному
житті з огляду на те, що всі правителі
Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники
мали скандінавські імена. Ва-
ряги відігравали роль каталізатора політичного
розвитку завдяки тому, що або під-
коряли
слов'ян і політичне організовуваній їх, або ж створювали для них
загрозу, що
змушувала їх краще організовуватися самим.
Щоправда, у ряді випадків інтереси
східних слов'ян і варягів співпадали. Це. зокрема,
стосувалося обмеження впливу
хозарів, протистояння нападам
кочовиків, забезпечення й
охорони дніпровського
торговельного шляху на Візантію.
Тому існують вагомі
підстави вважати виникнення Києва досягненням
не якоїсь
окремої етнічної групи, а
результатом складної слов'яно-скандінавської
взаємо-
дії. Нещодавно американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висло-
вив думку, що
питання про етнічне походження Русі є
несуттєвим. На його погляд,
Русь була спочатку поліетнічним
і багатомовним торговельним союзом, що з метою
встановити контроль над торговими шляхами між
Балтійським та Середземним
морями і утворив політичну єдність під назвою
Київська Русь.
Як і більшість
великих міст світу, Київ завдячує своїм
звеличенням власному
географічному положенню. Розташований у
середній течії Дніпра, він
слугував
основним транзитним вузлом на величезній
території, прилеглій до Дніпра з прито-
ками. Водночас він був чудовою висхідною для
подорожей униз по Дніпру через
Чорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж
розташування на межі двох гео-
графічних і культурних зон — вкритих лісом
рівнин Півночі та відкритих південних
степів — зумовлювало чимале стратегічне
значення міста. Тому воно й стало точкою
зіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.
Про одну з них ми
вже згадували, а саме про поступове об'єднання
численних
розрізнених східнослов'янських общин у великі
племена. Кожне з них мало свою
територію, власних вождів і захищені міцним
частоколом поселення. В авангарді
цього руху були поляни, на землях яких згодом
постане Київ. Згідно з оцінками вче-
них, уже в VI—VII ст. поляни на чолі зі своїм
напівлегендарним вождем Києм
утворили сильний племінний союз, що панував над
сусідніми племенами й мав тісні
стосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував
Кий з братами Щеком, Хоривом
і сестрою Либіддю, назвавши
місто власним ім'ям. Хоч наші знання про ту добу до-
Фрагмент «Повісті временних літ» (за Радзивіллівським списком XV ст.)
сить туманні, все ж
можна припускати, що східні слов'яни взагалі та
поляни зокре-
ма значно просунулися у створенні величезного
політичного й культурного цілого,
яке називатиметься Київською Руссю.
Ще швидше і
рішучіше розгорталися інші події, що
спричинилися до появи на
історичній сцені скандінавів.
Аби зрозуміти це, слід насамперед окинути
поглядом
скелясті й пустельні береги Скандінавії
VIII—ЇХ ст., де з причин і досі
незрозумі-
лих виник небачений демографічний бум. Не
знаходячи засобів до існування на;бать-
ківщині, багато молодих
відчайдушних скандінавів сідали на кораблі й
рушали шу-
кати долі на чужині. Вони влаштовували
спустошливі наскоки на країни Західної
Європи, оселялися на захоплених землях Англії,
Франції, Італії та Сіцілії,
засновую-
чи там свої королівства та князівства. Інші скандінави, перепливши Атлантику,
ко-
лонізували Ісландію, Гренландію і, що цілком
можливо, досягали Американського
континенту. Ще інші,
зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд,
яких називали
варягами, мандрували на південний схід. Спочатку
вони осідали на берегах Бал-
тійського моря у Альдейг'юборзі,
на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді,
на озері Ільмень. На відміну від укріплень
частоколом у східних слов'ян варязькі
поселення являли собою солідні гради-фортеці, де
селився князь із дружиною та
сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі
передмістя.
Торгуючи з
тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли
перший спосіб не да-
вав результатів, як правило, застосовували
другий), варяги добували хутра, мед,
віск та невільників. Проте вони хотіли більше,
ніж могли дати східні слов'яни. Ви-
користовуючи свої поселення як бази, варяги
досліджували річкові шляхи, що вели
на південь до великих і розкішних міст Візантії
та ісламської цивілізації. За корот-
кий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Бал-
тійського моря до Каспію, що відкривала шлях до
Багдада — цієї багатомовної
столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще
важливіший шлях. Названий у літо-
писах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз
Дніпром до Чорного моря й далі
на Константинополь — величезний ринок торгівлі
з левантинськими містами й най-
багатше місто в усьому християнському світі.
Переселення далі на
південь, ближче до Константинополя, було для
заповзят-
ливих варягів лише справою часу. Як пишеться у
«Повісті временних літ», у 862 р.
два
варязьких ватажки Аскольд і Дір,
лишивши дружину свого князя Рюрика
в Новго-
роді, попливли із загонами своїх воїнів униз
Дніпром. Оцінивши прекрасне розташу-
вання Києва на високому березі річки, вони
оволоділи містом, а на полян, що насе-
ляли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір,
очевидно, швидко зажили собі
багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із
підвладними їм полянами напасти
на Константинополь. Незабаром вісті про їхні
успіхи дійшли до Новгорода. І хоч
Рюрик уже помер, а його син Ігор
(по-скандінавському Інгвар) був
ще замолодим,
щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом
(опікуном), доки Ігор не досягне
повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й
поплив
до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши
їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в
Києві, проголосивши його «ма-
тір'ю міст руських».
Так розповідає про
прихід варягів до Києва Нестор-Літописець.
Проте в результа-
ті ретельного аналізу тексту, проведеного
різними поколіннями вчених, у цій опові-
ді виявлено багато внутрішніх суперечностей і
слабких місць. Сучасних істориків
дивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик
жодного разу не згадується у сучас-
них йому джерелах. Деякі взагалі піддають
сумніву сам факт існування Рюрика.
Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як
Аскольд і Дір, піддатися на явний під-
ступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець
просто
намагається скласти для нього шляхетніший
родовід? І чим пояснити, що регентство
Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор
досягнув повноліття? Словом, за
відсутності даних про період до правління Олега
в інших джерелах важко відрізнити
реальність від вимислу в Несторовій
версії походження Русі.
Не високими
ідеалами створення могутньої держави чи
квітучої цивілізації
керувалися київські князі: надто вже сумнівним
є те, чи знали вони взагалі щось
про саме поняття державності. Скоріше мова
може йти про їхнє невідступне бажан-
ня
дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи
Київ, Олег прагнув об'єднати
його з Новгородом та підпорядкувати собі ці
два головних склади на торговельне-
му шляху «у греки». Діяльність перших
київських князів значною мірою була по-
єднанням торгівлі
зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига на
річках, данину, зібрану взимку з різних
східнослов'янських племен, відправляли
Дніпром до Києва. Тут князі споряджали
величезний караван човнів, навантажених
хутрами й невільниками, який плив під охороною
княжої дружини до Константино-
поля. Подорожі ті були сповнені
труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося до-
лати вируючі дніпровські пороги. Перейти
останній, що звався Ненаситцем,
було
просто неможливо, тому кораблі розвантажували й
волокли суходолом, а це стави-
ло караван під загрозу нападу кочових
грабіжників, які завжди чатували у тих
місцях.
Американський
історик Річард Пайпс
проводить паралель між торговельними
справами київських варягів і такими великими
комерційними підприємствами
початку новітньої доби, як Ост-індська
компанія чи компанія Гудзонової
затоки,
організованими з метою самозбагачення. Для
отримання більших прибутків ці під-
приємства змушені були забезпечувати території,
що не мали життєздатної систе-
ми врядування, мінімальними
структурами управління. «Великий князь,— пише
Пайпс,—насамперед був купцем, діяльність якого
фактично зосереджувалася
у царині торгівлі між слабко зв'язаними містами,
чиї залоги збирали данину й забез-
печували певний громадський порядок». Так,
займаючись грабіжництвом і торгівлею,
перші правителі Києва перетворили це місто на
центр великого й могутнього полі-
тичного утворення.
Олег (пом. 912?). Мало що
відомо про цього першого історично засвідченого
правителя Києва. Лишається
незрозумілим, чи належав він до династії Рюрикови-
чів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець
через кілька століть приписав до
цієї династії. Але не підлягає
сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим
прави-
телем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі
полян, він силою поширив своє
володіння (тобто право збирати данину) на сусідні
племена, найважливішим із яких
були древляни. Це втягнуло його у війну з
хозарами, яка закінчилася тим, що Олег
зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р.,
перебуваючи в апогеї могутності, він
на чолі великого війська напав на
Константинополь і пограбував його. І все ж «По-
вість временних літ», напевне,
перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто
він прибив на головній брамі грецької столиці
свій щит. Однак схоже, що Олег справ-
ляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили
піти на укладення дуже вигідної
для київського князя торговельної угоди.
Ігор (912—945).
Ігор князював не так вдало, як його попередник
Олег. За зви-
чаєм правителів Києва, з початку свого
князювання Ігор утверджував свою владу над
підлеглими племенами. Першими проти нього
повстали древляни та уличі. Кілька
років виснажливих походів пішло у нього на те,
щоб знову примусити бунтарів
сплачувати данину. Лише після відновлення влади
у своїх землях Ігор зміг узятися
за широкомасштабні далекі походи — торговельні
чи теж грабіжницькі — на зразок
тих, що проводив Олег.
Коли у 941 р.
розпалася мирна угода з Візантією, укладена
Олегом, Ігор виру-
шив у морський похід на Константинополь. Для
нього він закінчився
катастрофою.
За допомогою пальної суміші, що називалася
«грецьким вогнем», візантійці спа-
лили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної
втечі. Внаслідок цього у 944 р. він
мусив укласти дуже невигідну угоду з
візантійським імператором. Того ж року
Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше
пощастило. Велике руське військо,
зійшовши Волгою, пограбувало багаті
мусульманські міста на Каспії та зі здо-
биччю повернулось до Києва. Князювання
Ігоря закінчилося, як і почалося, по-
встанням древлян. Розлючені частими походами за
даниною, древляни влашту-
вали засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю
невеликою дружиною.
Ольга (945—962).
Автори «Повісті временних літ»
були, без сумніву, прихиль-
ними до Ольги (по-скандінавському Хельга)
— дружини Ігоря й регентки у
пору
неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто
описують її як вродливу, енергій-
ну, хитру і передусім мудру правительку. Та
найбільший комплімент робить цій
жінці
літописець-чоловік, повідомивши читача про її
«чоловічий розум». Вихвалян-
ня, що ними щедро обсипали Ольгу
монахи-літописці, почасти можна пояснити
тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але
навіть без цих прихильних опо-
відей Ольга лишилася б видатною
правителькою. У часи, коли помста була абсо-
лютним моральним обов'язком, Ольга швидко й
жорстоко помстилася древлянам
за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що
необхідно змінити довільний та безлад-
ний спосіб збирання данини, який став причиною
смерті Ігоря. Тому Ольга впровад-
жує перші в Київській Русі «реформи», чітко
встановлюючи землі, з яких через пев-
ні проміжки часу мала збиратися означена
кількість данини.
Вона також стежила
за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх
засобів до
існування й відтак могли знову сплачувати
данину. Закріпивши за княжою казною
виняткові права на багаті хутровим звіром землі,
Ольга в такий спосіб забезпечила
себе постійним притоком
прибутків. Аби краще знати свої неозорі
володіння, Ольга
часто подорожує до всіх великих міст і земель. У
зовнішніх зносинах вона віддає
перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга
їде до Константинополя для пере-
говорів із візантійським імператором. Хоч у
літописах багато йдеться про те, як вона
перехитрила імператора, за іншими джерелами
переговори виявилися не дуже вда-
лими. Але вже те, що наймогутніший правитель
християнського світу взагалі пого-
дився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.
Святослав (962—972).
Відважний і палкий, прямолінійний і суворий,
Святослав
був насамперед князем-воїном. Грушевський
називав його козаком на престолі,
а його бурхливе князювання влучно описував як
велику авантюру. Безперервно вою-
ючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні
справи. Його слов'янське ім'я, ва-
рязьке виховання, кочовий спосіб життя
віддзеркалювали поєднання європейського
та азіатського начал. Його правління
ознаменувало апогей ранньої героїчної доби
в історії Київської Русі.
У 964 р. двадцятидворічний
честолюбний Святослав розпочинає війну на схо-
ді. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського
племені,
що жило на р. Оці, на землях, звідки походять
сучасні росіяни. Після цього, по-
пливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої
су-
тички з могутніми хозарами. У кровопролитній
битві Святослав завдає поразки Хо-
зарському каганату й стирає з
лиця землі його столицю Ітіль на
Волзі. Тоді він
вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці
славетні походи мали далекосяжні
наслідки. Завоювання вятичів поширило владу
Києва на всіх східних слов'ян, а також
відкрило для слов'янської колонізації
північно-східні землі, що є сьогодні
складо-
вою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого
суперника в гегемонії у Євразії
та поставив під контроль Русі великий торговий
шлях Волгою. Проте був у занепа-
ді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник
той буфер, що не давав кочовикам
зі сходу, таким як печеніги, проникати в
українські степи.
У другій половині
свого князювання Святослав цілком зосереджує
увагу на Бал-
канах. У 968 р. він погоджується допомагати
візантійцям у війні з могутнім Болгар-
ським царством. На чолі величезного війська він
вдирається до Болгарії, знищує
своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши
собі
опорним пунктом місто Переяславець.
Святослава так глибоко вразили багатства
цього краю, що лише загроза нападу печенігів на
Київ змусила його повернутися до
своєї столиці. Але як тільки загроза минула,
Святослав, якому тепер належали землі
від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в
Києві. Хочу жити я в Переяслав-
ці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там
усі добра сходяться: із греків —
паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з
угрів — серебро й коні, із Русі ж
—
хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши
свого старшого сина Ярополка
в Києві, середнього сина Олега — у древлян, а
молодшого, Володимира — в Новгоро-
ді, Святослав повертається до Болгарії.
Занепокоєна новим
агресивним сусідством, Візантія виступила проти
київсько-
го князя й після тривалих та жорстоких сутичок
змусила його відступити. По до-
розі до Києва біля дніпрових порогів на
розпорошені сили русичів напали печеніги
і вбили Святослава. «Повість временних
літ» оповідає, що печенізький хан наказав
зробити з його черепа кубок. Так закінчилися
славні справи Святославові.
Розповідаючи про
походи й завоювання, слід також сказати,
наскільки великим
був вплив київських князів. Установити
географічні межі Київської Русі можна
лише приблизно. Вони охоплювали майже всі
населені східними слов'янами землі
(пізніше були втрачені території на нижній Волзі,
Північному Кавказі та в Болга-
рії, завойовані Святославом). Проте влада перших
київських князів у різних части-
нах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової
сили. Примітивна політична орга-
нізація, надто великі відстані, значна
відокремленість стояли на перешкоді встанов-
ленню якогось об'єднаного політичного цілого.
Якщо не брати до уваги періодичні
походи за даниною, перші київські князі мали дуже
обмежені контакти і вплив на
підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко
від головних міст і поселень. Що
ж до княжих прав збирати данину, то вони
забезпечувалися виключно грубою си-
лою, на яку була спроможна княжа дружина, що
спочатку набиралася з варягів.
Між князем і дружиною, що ділилися як
небезпеками, так і добром, добутим у по-
ходах за даниною, виникали особисті,
безпосередні та взаємозалежні стосунки, які
були основою політичної організації ранньої
Київської держави. Так, у походах за
даниною і в намаганнях підпорядкувати собі
торгові шляхи до далеких країн князі
з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили
величезне й могутнє об'єднан-
ня — Київську Русь.
Після смерті
Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що
згодом розви-
неться в хронічну виснажливу політичну недугу:
чвари між членами династії Рюри-
ковичів за верховну владу в країні. У сутичці,
що спалахнула за право збирати да-
нину, Ярополк убив свого брата
Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля,
молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції.
Через кілька років він повернувся
на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою
смерть.
Володимир Великий
(980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і
зо-
середивши в своїх руках неподільну владу,
Володимир (по-скандінавському Валь-
демар) започаткував нову добу в історії
Київської Русі. Невгамовні варязькі князі
вже не дивилися на Русь лише як на арену
подальших завоювань чи край, який
можна лише визискувати. Володимир упровадив
далеко конструктивніший підхід
до управління державою. На відміну від
попередників у центрі його уваги був насам-
перед добробут володінь, а не загарбання земель і
збір данини. Власне за його князю-
вання Русь почала підноситися як цілісне
суспільство й держава.
Щоправда, на
початку правління Володимир, здавалося, мало чим
відрізнявся
від попередників. Він обдаровував свою численну
дружину, підтримував традиційні
язичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на
радимичів.
Як і його батько, Володимир посадив власних синів
(мав він 12 законних синів)
по великих містах і
землях своїх володінь. Так він усунув від влади
місцевих князів,
зосередивши її виключно у руках своєї династії.
Коли його варязька дружина стала
вимагати більших винагород, Володимир улаштував
так, щоб вона перейшла на
службу до візантійців.
Замість далеких
походів Володимир зосередився на захисті
власних кордонів.
Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував
розгалужену мережу укріплень,
а також нові міста на південь від Києва. Знову
порушуючи традицію попередників,
він звернув погляд на захід і додав до своїх
володінь землі сучасної Західної Украї-
ни, тим самим поклавши початок тривалому
суперництву з поляками за цей регіон.
Він також змусив литовських ятвягів
визнати його верховенство. Володимир уста-
новив загалом дружні стосунки з поляками,
мадярами і чехами. В основі цієї нової
західної орієнтації лежало його прагнення
підпорядкувати собі головні торгові шляхи
на захід, а також прокласти інші шляхи на
Константинополь. Внаслідок цих на-
дбань володіння Володимира стали найбільшими в
Європі, охоплюючи близько
800 тис. кв. км.
Найголовнішим
досягненням Володимира було, без сумніву,
впровадження на
його неозорих землях християнства. Розуміючи, що
Київська Русь уже пережила
свою традиційну анімістичну язичницьку релігію,
він став замислюватися над тим,
щоб знайти більш витончені способи вираження
духовних, соціальних та політич-
них прагнень суспільства. Якщо провести аналогію
із сучасністю, він потрапив у ста-
новище глави однієї з держав «третього світу», що
прагне прискорити модерніза-
цію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь
одну з двох провідних ідеологій
найбільш розвинутих суспільств світу —
капіталізм чи соціалізм. Для Володимира
цими двома високорозвиненими системами віри, які
потрапили до поля його зору,
були християнство та іслам, тобто релігії тих
країн, з якими Русь мала й намагалася
утримати якнайтісніші торговельні та політичні
стосунки. Хоч у «Повісті временних
літ» розповідається, як посланці Русі
відкинули іслам через те, що він забороняв
уживати алкогольні напої, й начебто спинили
вибір на християнстві з Візантії, яке
розкішними релігійними обрядами викликало
захват. Насправді ж за вибором
Володимира стояли конкретні політичні та
економічні чинники.
Як свідчить
хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння
в Києві. Сусід-
ство Русі з поспіль християнізованими болгарами
і новонаверненими поляками
та уграми лише прискорило цей процес. Проте
прийняття християнства й саме його
візантійського різновиду насамперед
пояснювалося політичними причинами. У 987 р.
за надану візантійським імператорам допомогу у
придушенні повстання Володимир
став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб
із «варваром» похитне престиж імператорської
династії, візантійці всіляко намага-
лися поправити становище,
домагаючись від Володимира прийняти
християнство.
Але навіть після хрещення
Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути
шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у
Криму візантійське місто Херсонес
(Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи
якнайшвидше охрестити свій
народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у
притоку Дніпра р. Почайну й там
усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей,
ламалися язичницькі ідоли, а на-
томість будувалися християнські церкви. Церква,
організаційні структури й служи-
телі якої були цілком запозичені й привезені з
Константинополя, не лише отримала
широкі привілеї та автономію, на її потреби
надходила, крім того, десята частина
княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень
значно зріс престиж Володимиро-
вої династії, пов'язаної тепер зі славетним
домом візантійських імператорів.
Тіснішими ставали
стосунки Володимира, що тепер належав
до християнської
«сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало
позитивні
наслідки й для внутрішнього життя країни.
Оскільки вчення візантійської церкви під-
тримувало монарше право на владу, київські князі
знайшли в ній ту ідеологічну опо-
ру,
якої раніше не мали. До того ж церква з її
складною внутрішньою підпорядкова-
ністю знайомила київських правителів з новими
моделями управління. А в самому
суспільстві Київської Русі з'явилася активно
діюча установа, що не лише забезпечу-
вала незнане раніше духовне й культурне єднання,
а й справляла величезний вплив
на культурне і господарське життя. Взагалі
кажучи, завдяки епохальному вибору
Володимира Русь стала пов'язаною з християнським
Заходом, а не з ісламським
Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений
історичний, суспільний і культурний роз-
виток. Важко переоцінити те, що християнство
прийшло до Києва не з Риму, а з Ві-
зантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол
між цими двома центрами, Київ став
на бік Константинополя, відкинувши католицизм.
Так була закладена основа май-
бутніх запеклих конфліктів між українцями та
їхніми найближчими сусідами като-
лицької віри — поляками.
Ярослав Мудрий
(1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до
нової
братовбивчої війни між Рюриковичами.
За підтримкою поляків старший син Воло-
димира Святополк (літописці
часто називають його «Окаянним») напав
на своїх
молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох
останніх, молодих
і особливо популярних у народі, православна
церква приєднала до святих. Наслідую-
чи батька, інший син Володимира, Ярослав із
Новгорода, у 1019 р. за допомогою
великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не
дала йому
повної влади. На Ярослава пішов війною його брат
Мстислав Хоробрий, і, щоб уник-
нути кровопролиття, вони погодилися розділити
володіння між собою. Лишаючись
у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід
від Дніпра, водночас землі на
схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ —
це надзвичайно важливе для обох князів місто —
лишався нічиїм. Тільки після
смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів
Ярослав, що став єдиним пра-
вителем Русі.
Тривале князювання
Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності
Київської
Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що
започаткував Володимир. Як
і його батько, Ярослав продовжував розширювати
кордони своїх і без того величез-
них володінь: він відвоював на заході землі,
захоплені поляками в період внутріш-
ньої смути, підкорив нові прибалтійські племена
й нарешті розгромив печенігів.
У результаті цих завоювань володіння Ярослава
простягнулися від Балтійського до
Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір.
Однак його воєнні досягнення
затьмарив невдалий похід на Константинополь,
який, до речі, був останнью
війною
русичів проти Візантії. Київ підтримував з
Константинополем загалом дружні взає-
мини.
У середньовічній
Європі ознакою престижу й могутності династії
була готов-
ність інших провідних династій вступити з нею у
шлюбні зв'язки. За цією міркою
престиж Ярослава і справді мав бути великим.
Дружина його була шведською прин-
цесою, одну з його сестер узяв за себе польський
король, іншу — візантійський ца-
ревич; троє його синів одружилися з
європейськими принцесами, а три
доньки
вийшли заміж за французького,
норвезького та угорського королів. Не дивно, що
історики часто називають Ярослава «тестем
Європи».
Проте його гучна
слава спиралася передусім на досягнення у
внутрішній полі-
(тиці. Завдяки його підтримці
швидко зростала церква. Засновувалися монастирі,
).,які
перетворювалися на осередки культури, населення
ставало дедалі урбанізо-
уанішим і освіченішим. Осооливо уславився князь
будівництвом церков. За часів
його правління «золотоверхий»
Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діаман-
том у цій короні був собор Святої Софії, зведений
на зразок храму Софії у Констан-
тинополі.
Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що
у 1051 р. він уперше
призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики
розглядають
це як заперечення
Києвом церковної зверхності Константинополя.
Проте, визнаючи
факт вражаючого розвитку руської церкви,
більшість учених стверджують, що
патріарх константинопольський усе ж зберігав
верховенство над київським мит-
рополитом.
Але досягненням, з
яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава
і за яке
його прозвали Мудрим, стало зведення
загальноприйнятих у ті часи законів у єдину
«Руську правду», яка стала правовим кодексом
усієї країни. В ній існуючі закони не
лише систематизувалися, але й подекуди
змінювалися, що свідчило про всезростаю-
Киі'вський собор Св. Софії XI ст. (реконструкція)
чу
турботу правителя про життя його підданих. Так,
кровна помста замінювалася
грошовою компенсацією, що її встановлював князь
чи його намісники. Ці та інші
приклади підтверджують те, що з часу перших
контактів східнослов'янських пле-
мен з агресивними воїнами-купцями зі Скандінавії суспільство
Київської Русі чим-
раз більше удосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося.
Незадовго до смерті
Ярослав спробував розв'язати проблему, яка
терзала його
і його батька Володимира, а саме: як запобігти
міжусобній боротьбі за київський
престол, що, як правило, спалахувала після смерті
князя між його синами. У розпо-
ділі земель і політичної влади він застосував
принцип старшинства в межах родини.
За старшим сином Ізяславом
Ярослав закріплював Київ і Новгород із
навколишні-
ми територіями; другому, Святославу, віддавав
Чернігів, третьому, Всеволоду,—
Переяслав; четвертому, Вячеславу,— Смоленськ, а
молодшому, Ігорю,— Володимир-
Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств
звільнявся престол, кожний брат, за
задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки
кожний по черзі не досягав вершини
всієї системи — київського престолу. Надаючи у
такий спосіб кожному синові мож-
ливість правити в Києві, Ярослав сподівався
уникнути запеклих сімейних чвар, у які
він колись був утягнутий.
Хоча деякий час
система ротації влади діяла переважно завдяки
співробітництву
між трьома найстаршими синами — Ізяславом,
Святославом і Всеволодом, незаба-
ром вона зіткнулася з рядом перешкод.
Найсерйознішою була та, що ідея ротації
влади суперечила
іншому глибоко вкоріненому принципу —
спадкоємства від бать-
ка до сина. Сини деяких померлих князів стали
домагатися права зайняти місце
своїх батьків і не бажали поступатися перед
дядьками. Внаслідок цього характерною
рисою поярославової доби стали
запеклі сутички між племінниками й дядьками.
До того ж із збільшенням числа князів чвари все
більше розгорялися.
На додаток до
зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни,
незадоволені
правлінням Ізяслава,
вигнали його, посадивши натомість його
племінника Всесла-
ва. І хоча за допомогою поляків Ізяслав
повернувся й приборкав повстанців, події
1068 р. стали віхою в
історії, ознаменувавши собою першу
документально засвідче-
ну «революцію» на українській землі. До того ж
над українськими кордонами знову
нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу
довго терзати Русь. Кочові племена
половців (куманів), могутніших за
печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно
близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух
торговельних караванів по
Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на
самих князях. Неспроможні власним
коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало
молодих князів, позбавлених пра-
ва спадкоємства в системі ротації влади (їх
називали ізгоями), в боротьбі з
суперни-
ками кликали собі на підмогу половців.
Володимир Мономах
(1113—1125). Усе ж,
незважаючи ні на що, Русь змогла
знайти в собі сили подолати смуту. На арену
виходить новий видатний діяч — Во-
лодимир Мономах, син великого князя Всеволода
(титул великих князів київські
правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще до того як
зійти на великокняжий престол,
він відіграв визначну роль у відновленні порядку
в країні. Мономах став одним із
організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом у 1097 р., що шу-
кали, хоч і безуспішно, можливості припинити
братовбивчі конфлікти, пропонуючи
запровадити в більшості князівств систему
спадкового престолонаслідування.
Проте ніякого компромісу не вдалося досягти
щодо самого Києва, котрий так і ли-
шався яблуком розбрату. Гучну славу й
популярність завоювали Володимирові
Мономаху його переможні походи на половців.
Переказують, ніби Мономах 83 рази,
об'єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши
населення, виступав проти них
і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими
були походи 1103, 1107 та
1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у
тривалій боротьбі Києва зі сте-
повими кочовиками. Свідченням популярності
Володимира Мономаха було те, що
після смерті його батька кияни повстали,
вимагаючи, щоб Мономах зайняв велико-
княжий престол, хоч він і не був безпосереднім
спадкоємцем. І лише коли 60-річний
Мономах дав згоду стати великим князем,
повстання припинилося. Силою свого ве-
личезного авторитету новому правителю вдалося
об'єднати більшість розпороше-
них руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі
не пануватимуть такі єдність і зго-
да, як за Мономаха. Його також турбували
зростаючі соціальні протиріччя серед
підданих. Відновивши порядок у розколотому
повстанням Києві, він завоював собі
підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався
до скарг нижчих верств, системати-
зувавши у своєму правовому кодексі їхні права та
обов'язки, завдяки чому ще біль-
ше зросла його популярність у народі. Свідченням
того, наскільки серйозно сприй-
мав Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з
якими він звернувся до синів
незадовго до смерті: «А над усе не забувайте
убогих... і не давайте сильним погу-
бити людину... Також і бідного смерда, і вбогу
вдовицю не давав я сильним обиди-
ти». Синові Володимира Мономаха Мстиславові
все ж удалося тримати вкупі
руські землі та зберігати владу над дедалі
більшим числом князів. Але він був остан-
нім київським правителем, якому це було під силу.
Його смерть у 1132 р. позначила
кінець історичної доби, в якій Київ відігравав
роль основного центру руських земель,
і поклала початок періодові політичної
роздробленості.
Політична роздробленість.
Не викликає подиву те, що через порівняно корот-
кий період створене першими київськими
правителями об'єднання земель почало
розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші
середньовічні імперії Європи, зокрема
державу Карла Великого. Цим
величезним, хоч і примітивним, політичним
утворен-
ням просто бракувало відповідних технічних
засобів та організаційних структур для
того щоб утримувати обширні
території протягом тривалого часу. На Русі Рюрикови-
чі через членів своєї розгалуженої династії
забезпечували принаймні позірну єдність
земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між
князями була згода щодо того,
хто серед них найстарший і, отже, мав право на
верховну владу. З порушенням такої
одностайності різко слабшали родові та особисті
узи між різними князівствами.
Проте існував іще один аспект
проблеми політичної роздробленості. З перемогою
принципу спадкового престолонаслідування
(вотчини) над системою старшинства
або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все
глибше пускали коріння у своїх бать-
ківських землях, для них дедалі очевиднішим
ставав той факт, що їхнє майбутнє
пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом,
за який точилася безперервна
боротьба. Протягом XII ст. виникло
від 10 до 15 таких удільних князівств, найбіль-
шими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське,
Новгородське,
Чернігівське та Смоленське. Кожне мало
незалежний політичний, економічний
і навіть культурний статус. Унаслідок цього
Київська Русь поступово перетворила-
ся на ціле з багатьма центрами, пов'язаними
спільними релігійними та культурними
традиціями, династичними узами. Проте центри ці
були значною мірою самостійни-
ми й часто ворогували між собою.
З відокремленням нових і нових
князівств багатства, населення
та землі Києва
зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим
поступалися інші князівства.
Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями
стало називатися «Руською зем-
лею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи
ні на що, Київ залишався ве-
ликою принадою. Той, хто завойовував його, не
тільки пишався престижем правите-
ля «матері міст руських», а й міг претендувати на
верховенство в династії Рюрикови-
чів. Оскільки в Києві жив митрополит і
знаходилися головні храми й монастирі, він
лишався незаперечним культурним і релігійним,
якщо не політичним, центром усієї
Русі. Навіть із зменшенням свого
населення й територій Київ з довколишніми
землями
залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій
Україні.
Проте переваги Києва були
водночас і його нещастями. Продовжувалися не-
вщухаючі чвари між князями за місто. Український
історик Стефан Томашівський
підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів
правили в Києві. З них один сім
разів займав престол, п'ять князів правили по три
рази кожен, а вісім — по два
рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше
року кожне. Один князь по-
своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись
втратити владу над завойованим
Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб
місто затьмарювало його власні
зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь
Андрій
Боголюбський, цей попередник
московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-ди-
кунському пограбував його. Місто так ніколи вже
не досягло колишньої величі.
Економічний застій. Поряд із
політичними проблемами існували й господарські.
Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на
великому торговому шляху
«із варягів у греки» відігравало важливу роль у
його піднесенні. З кінця XI ст. зна-
чення цього шляху почало зменшуватися. Це мало
згубні наслідки для економіки
Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи
Київ, установили прямі зв'язки
між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з
одного боку, та Західною
Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що
воювали між собою, важко
було захистити шлях по Дніпру від наскоків
кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки
Києва зазнали нового удару, коли під час
хрестового походу було пограбовано
Константинополь. Водночас вступив у період
стрімкого занепаду квітучий колись
Аббасидський халіфат зі
столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив
двох
найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні
лиха загострили й без того напру-
жені стосунки між оагатим і
бідним населенням міста, часто призводячи
до со-
ціальних вибухів. З усією очевидністю велична
колись столиця Русі політичне,
економічно та соціальне
занепадала.
Монголо-татари.
Справжньою Немезидою для Києва
були його давні вороги —
кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву
не половці, оскільки по десяти-
літтях затятої та виснажливої для обох
суперників боротьби руські князівства вста-
новили з цими племенами постійні стосунки, а
деякі руські князі навіть вступали
у шлюбні зв'язки з представниками половецької
знаті. Нищівного удару завдали
Києву монголо-татари.
Хоча походження монголо-татар
ще не встановлено остаточно, відомо, що
у XII ст. вони кочували у прикордонних землях
Китаю. Майже всю свою силу й енер-
гію вони
витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за
убогі пасовиська. В останні
десятиліття XII ст. серед них з'являється
надзвичайно обдарований вождь на ім'я
Темучин (у 1206 р. він прибрав собі
високий титул Чингізхана, тобто
хана над ха-
нами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили
й політичних інтриг, він об'єднав
ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою
абсолютну владу. Наступним його
кроком стало спрямування величезної військової
сили та агресивності цих племен
проти сусідніх некочових цивілізацій.
Монголо-татарські
війська, що ніколи не були багаточисельними
(найбільше
від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно
рухливими, добре організованими й бли-
скуче керованими, спочатку підкорили Китай,
Середню Азію та Іран. У 1222 р. мон-
голо-татарський загін перейшов Кавказ і напав
на половців. Половецький хан Ко-
бяк звернувся по допомогу до кількох руських
князів, що підтримали його. У 1223 р.
об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля
річки Калки з монголо-татарами
й у жорстокій битві зазнали страшної поразки.
Але монголи, надто розпорошивши
свої сили, вирішили не користатися
з цієї перемоги й повернули назад, додому.
Руські князі швидко забули цей катастрофічний
випадок, знову поринувши у внут-
рішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі
з'явилося сильне монголо-татарське
рійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало
воно міста
Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до
Києва. Хоча місцевий князь
Михайло втік, городяни на чолі з воєводою
Дмитром, що його послав Данило Га-
лицький, вирішили оборонятися від нападників.
Облога міста була тривалою
й жорстокою, й навіть коли монголо-татари
подолали міські мури, бої точилися за
кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упав
під ударами монголо-татар.
Історики часто ділять політичну
історію Київської Русі на три періоди. Перший
період — швидкого зростання — охоплює майже 100
років — з 882 р., коли на
престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у
972 р. Базуючись у вигідно розташо-
ваному в стратегічному плані Києві, варязькі
князі підпорядкували собі найважли-
вішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із
варягів у греки», підкорили схід-
нослов'янські племена й знищили своїх основних
суперників у цьому регіоні. Так бу-
ло створене величезне господарське й політичне
об'єднання, здатне й готове кинути
виклик могутній Візантійській імперії.
Другий період охоплює
князювання Володимира Великого (980—1015) та Яро-
слава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення
Києвом своїх завоювань
і досягнення ним вершини політичної могутності й
стабільності, економічного та
культурного розквіту. На противагу
територіальному зростанню попереднього
періоду тут переважає внутрішній розвиток.
Дедалі відчутнішим стає законопоря-
док. Надзвичайно важливим було впровадження
християнства, що принесло нову
культуру й докорінно змінило світосприймання та
самовираження населення Київ-
ської Русі.
Останній період характеризують
безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча
загроза нападів кочових племен та економічний
застій. Деякі історики доводять, що
всі ці лиха прийшли незабаром після смерті
Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схиль-
ні вбачати початки занепаду
після князювання останніх вдалих правителів Киє-
ва—Володимира Мономаха (1113—1125)
та його сина Мстислава (1125—1132).
Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і ро-
зорив Київ, а потім вирішив залишити його,
повернувшись у свої північно-східні зем-
лі, стало очевидним, що політичне й економічне
значення Києва дуже підупало.
Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у
1240 р. ознаменувало собою
трагічний кінець Київського періоду історії
України.