СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ
ЗМІНИ
Національні меншості на Україні
Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти та суспільні
Хоч скасування
кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської
імперії від
поміщиків, воно не покращило їхнього
економічного становища. Описи життя се-
лян після розкріпачення нагадують
нескінченний плач над їхніми бідами. Безпо-
середньою причиною деяких із них були хибні
розрахунки архітекторів реформ.
Непоправною їхньою помилкою стало обкладення
селян занадто великим фінансо-
вим тягарем за умов кричущої обмалі
землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи,
селяни були вимушені платити подушний податок, а
також непрямі податки на цукор,
чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо
важливе, на горілку. Під кі-
нець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з
урахуванням компенсації за землю
селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж
дворяни. Навіть після скасу-
вання подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат
у 1905 р. більшу частину жалю-
гідних селянських грошей з'їдали непрямі
податки.
Щоб виконати свої
фінансові зобов'язання, деякі селяни або
позичали гроші
у заможніших сусідів, або, що особливо
спостерігалося на Правобережжі,— у євреїв-
лихварів. Але оскільки проценти часто
перевищували 150, селяни, як правило, тільки
глибше в'язли у боргах. Інші
намагалися продати отриманий ними незначний над-
лишковий продукт, але дрібне підприємництво не
могло давати прибутку в ситуації,
коли попит невеликий, ринки збуту віддалені, а
ціни надто низькі. Врешті-решт,
найбідніші селяни
за надзвичайно низьку платню часто наймалися на
роботу до своїх
колишніх поміщиків чи багатих селян.
Зрозуміло, що
хронічний брак грошей, характерний для 90 %
населення України,
мав значні наслідки для економіки. Більшість
селян не могли дозволити собі купити
ні додаткової землі для прирощення наділів, ні
сучасного реманенту (вже не ка-
жучи про машини) для підвищення продуктивності.
На Ліво- та Правобережжі
близько половини селян не мали ні коней, ні
якісного залізного реманенту. Селянин-
орач, упряжений в дерев'яний плуг, був на Україні
звичайним явищем. Відсутність
достатньої
кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок
України й перешкод-
жала розвиткові торгівлі,
промисловості та міст, перетворюючи країну на
застійну
калюжу в економіці імперії.
Проте з точки зору
селянина основною причиною його недолі був брак
не грошей,
а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще
прожити, роздумував він, а як про-
жити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на
Україні були меншими, ніж будь-де
в імперії, ледве могли задовольнити скромні
потреби своїх власників. А природна
стихія ускладнювала ці проблеми до
катастрофічних розмірів. У другій половині
XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн
Європи, переживала демографічний
вибух. Між 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн
до 125 млн. У 1917 р. воно
сягнуло 170 млн. На Україні
чисельність населення за менш ніж 40 років зросла
на72%.
Оскільки
більшість українців проживала на селі,
демографічне зростання най-
яскравіше відчувалося саме тут.
У 1890 р. на кожен акр орної землі Право- і Лівобе-
режжя.припадало майже вдвоє більше населення,
ніж у 1860 р., що перетворило ці
регіони на найгустіше заселені в Європі, з
кількістю жителів на одному акрі орної
землі вдвічі більшою, ніж в Англії. Чому ж стався
цей раптовий стрибок? Передусім,
завдяки поліпшенню медичного обслуговування,
якому сприяли земства, різко змен-
шився коефіцієнт
дитячої смертності, а це значною мірою сприяло
зростанню насе-
лення. І все ж слід зауважити, що
попри всі покращення у медичному обслуговуван-
ні смертність на кожну тисячу жителів Російської
імперії була вдвічі вищою, ніж її
середній показник у Західній Європі.
Наслідки цих
взаємопов'язаних проблем —
перенаселення й нестачі землі —
незабаром дали себе відчути в українському селі
підвищенням цін на землю. У деяких
регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р.
вони у три-чотири рази переви-
щували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши
купівлю селянами додаткової землі,
якої вони так нагальне
потребували. Іншим наслідком перенаселеності
стало без-
робіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на
Україні робоча сила сягала
майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське
господарство потребувало 2,3 млн, а в ін-
ших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта — 7,3
млн, або 68 % робочої
сили, становили надлишок і в величезній масі
своїй були безробітними або не пов-
ністю зайнятими, практично ведучи напівголодне
існування. Не дивно, що за рівнем
життя українці залишалися далеко позаду Заходу.
Наприклад, у 1900 р. середньо-
статистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів
хліба, німець— 1119, а ма-
дяр — 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв
собою вагоміший, ніж на Заході,
компонент раціону, середньорічний рівень
споживання становив лише 867 фунтів —
і це в країні, яку називали житницею Європи.
Переселення на
Схід. У відчайдушних пошуках землі селяни
ладні були зробити
все, щоб мати її більше. Один із способів полягав
в обробці великої ділянки по-
міщицької землі без усякої плати взамін за право
господарювати на меншому наділі.
І хоч такий стан речей надто вже нагадував
кріпацтво, багато селян не мали іншого
вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим
виходом із ситуації була емігра-
ція. Але на відміну від західних українців, яким у
пошуках землі та роботи доводи-
лося пливти за океан, східним українцям не треба
було виїжджати за межі Росій-
ської імперії. Вони могли суходолом дістатися
(часто долаючи такі ж відстані,
як між Східною Європою та Америкою) незайманих
земель російського Далекого
Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському
краї.
Між 1896 і 1906 рр.,
після спорудження Транссибірської залізниці, на
Схід
переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі
умови змусили багатьох поверну-
тися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на
Далекому Сході постійно
проживало близько 2 млн українців. До того ж на
Схід у пошуках земель пересели-
лося вдвоє більше українців, ніж
росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Ка-
нади освоювали західні українці з Габсбурзької
імперії, східні українці орали землі
Тихоокеанського узбережжя Росії. Це було
виразним свідченням того, на що готові
були українські селяни, аби отримати землю.
Розшарування
селянства. Попри загальне безпросвітне
становище селян деякі
з них, як водиться, хазяйнували краще за інших.
Унаслідок цього майнове розша-
рування між селянами стало помітнішим після
реформи. Соціально-економічна
структура українського (як і російського) села в
сутності відповідала знаменитому
вислову Олдоса Хакслі
про те, що люди звичайно діляться на вищих,
середніх та
нижчих. Українське селянство згодом стало
складатися з відносно багатших, яких
називали куркулями; господарів середнього
достатку, тобто середняків; та бідних се-
лян, або бідняків.
Завдяки поєднанню
натужної праці, ініціативності, землеробського
таланту з
(що досить часто траплялося) експлуатацією
односельців близько 15—20 % селян
удалося збільшити наділи й накопичити .деякі багатства, в той час як інші
дедалі
глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї
верстви допомагали куркулям
збільшувати й протягом наступних поколінь
утримувати свої володіння. Середній
представник цієї
верстви мав від 65 до 75 акрів
землі, кілька коней та сільськогоспо-
дарську техніку. Вони часто наймали батраків і
вели комерційне сільське господар-
ство. Услід за Леніним радянські вчені особливо
гостро засуджували цих селян,
розглядаючи їх як сільську буржуазію та
експлуататорський клас. Проте багато за-
хідних учених застерігають від перебільшення
соціально-економічних розбіжностей
між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й
справді експлуатували бідніших
земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм,
куркулі вважали себе й продовжу-
вали лишатися в очах інших селянами, які не мали
жодного відношення до міщан чи
дворян. А біднота
мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб
самим стати та-
кими.
Середня верства
селян була відносно великою і складала близько
ЗО % сіль-
ського населення. Середнякові звичайно належало
8—25 акрів землі, чого виста-
чало на те, щоб прогодувати родину. До того ж
середняки часто мали кілька коней
та кілька голів худоби. Дуже рідко
вони могли купити собі якусь сільськогосподар-
ську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки,
з їхніми чепурними біленькими ха-
тами, що самим своїм виглядом наче говорили про
гордість господаря своєю влас-
ністю й незалежністю, були особливо поширеними
на Лівобережжі.
Але куди
численнішими були бідняки. Складаючи близько
половини усього се-
лянства, вони або взагалі не мали землі, або ж
займали всього кілька акрів, недостат-
ніх для того, аби прогодуватися.
Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших
селян та поміщиків чи вирушали на пошуки
сезонної праці. Сім'я могла збідніти з різ-
них причин. Часто такі нещастя, як хвороба, смерть
чи природні лиха, змушували
селян продавати частину, а то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином на-
дійної економічної бази. Часом вони вичерпували
свої ресурси внаслідок недбалого
господарювання. Нерідко лінощі та пияцтво
доводили сім'ю до краю катастрофи.
В усякому разі, зі
зростанням і так великої кількості бідняків у
зовні мирному селі
стали зростати напруженість та невдоволення.
Тому багато спостерігачів вважали,
що коли в Російській імперії і вибухне революція,
то почнеться вона на селі.
Економічний
занепад дворянства. Попри щедрі земельні
наділи, фінансову під-
тримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв
дворянство також стрімко занепада-
ло в період після 1861 р. Причина цього крилася
головним чином у тому, що поміщики
не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові
комерційні підприємства. Замість
вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на
розгульне життя; призвичаївшись до
дармової кріпацької праці, вони не здатні були
наймати собі допоміжну силу; а не-
обхідних для успішного господарювання
дисципліни, ініціативності та працьовитості
багато дворян просто не знали.
Щоб вирішити свої
фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р.
близько 77 % дворян мали великі борги, а тому
багато з них продавали землі під-
приємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр.
дворянські землеволодіння на
Україні зменшилися на 53 %. Однак
це не стосувалося Правобережжя, де надзвичай-
но багаті польські магнати могли легше долати
труднощі і утримувати свої вели-
чезні маєтки.
Доля дворянства
свідчила про те, що традиційна еліта на Україні,
як і в усій імпе-
рії, поступово відходила у небуття. Продавши свої
землі, дворяни переїздили до міст,
де ставали чиновниками, офіцерами чи
представниками інтелігенції. Втім, вони й на-
далі користувалися великими суспільними
перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р.
перебувала більшість орних земель. Але дні
дворянства як класу, що вже не мав вла-
ди над селянством і поступово втрачав контроль
над землею, були полічені.
Комерційне
сільське господарство. Як не парадоксально,
хоч українське село
терпіло від застою і занепаду, його роль як
«європейської житниці» продовжувала
зростати. Це відбувалося завдяки тому, що
невеликому прошарку дворянства разом
із підприємцями з інших класів удалося, всупереч
загальним тенденціям, перетво-
рити свої маєтки на великі агропідприємства,
що постачали продукти на імперський
та закордонний ринки. Ненормальність цього
становища вловив імперський міністр
фінансів Вишнеградський, котрий
зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»
Однак експорт
продуктів харчування мав обмежений і місцевий
характер. У ньо-
му брали участь лише деякі регіони України й ві.'іиін-но невеликий відсоток
насе-
лення. Центром комерційного землеробства на поч^ і к \ XIX ст. стали
степові її час-
тини з відкритими землями й легким доступом до
чорноморських портів. Ще навіть
до звільнення селян землевласники регіону
активно збільшували посівні площі, вкла-
даючи капітал у техніку й використовуючи найману
працю. Після 1861 р., коли на-
явна робоча сила зросла й стала рухливішою, а
комунікації — досконалішими,
Україна взагалі й степові регіони зокрема
збільшували виробництво продуктів хар-
чування швидше, ніж решта імперії. На початку XX
ст. 90 % основного експортного
продукту імперії — пшениці — припадало на
Україну. Тут збирали 43 % світового
врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.
Проте не пшениця
була головною товарною культурою на Україні. Цю
функцію
виконували буряки — основна сировина для
виробництва цукру для імперії та ве-
ликої частини Європи. В усій Європі важко було
знайти землі, які краще, ніж Право-
бережжя, задовольняли б потреби
широкомасштабного вирощування цукрових бу-
ряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років.
Як і належало чекати, найбіль-
шими цукроварнями володіли такі польські роди,
як Браницькі та Потоцькі.
До
«цукрових баронів» Правобережжя належали також
росіяни,— наприклад, сім'я
Бобринських; українці — Терещенки, Симиренки
та Яхненки, а також євреї — Брод-
ські та Гальперіни. Водночас
цінною товарною культурою на Лівобережжі був
тютюн,
який покривав 50 %
усього виробництва в імперії. По обидва боки
Дніпра пошире-
ною й прибутковою галуззю господарства стало
виробництво горілки. З огляду на та-
кий вирішальний вклад в економіку імперії не
дивно, що Україну вважали її не-
віддільною частиною.
Зі скасуванням
кріпацтва нарешті відкрився шлях до
модернізації та індустріа-
лізації господарства. На цей шлях уже стали
кілька країн Європи та Америки, але
досвід Російської імперії був унікальним.
Насамперед, держава взяла на себе набага-
то більшу роль у започаткуванні
та здійсненні індустріалізації Росії й України,
ніж це
було на Заході. Внутрішній ринок Російської
імперії був надто слабким; буржуазії,
з якої, як правило, виходили
капіталісти-підприємці, практично не існувало, а
приват-
ного капіталу не вистачало, щоб без підтримки
уряду дати поштовх розвиткові вели-
кої промисловості. По-друге, коли імперія почала
індустріалізацію, спираючись на
допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи
розвитку були надзвичайно швидки-
ми, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька
років виникли цілі галузі промис-
ловості. Нарешті, економічна модернізація
імперії перебігала дуже нерівномірно.
На зламі століть звичайною картиною на Україні
були найбільші й найсучасніші
в Європі фабрики, копальні та металургійні
заводи, оточені селами, де люди все ще
впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй
землі, як і століття тому.
Подібно до інших
країн, одним із перших провісників модернізації
стала заліз-
ниця. Керуючись як воєнними (головною причиною
поразки росіян у Кримській вій-
ні був брак належних комунікацій), так і
економічними міркуваннями, царський
уряд узявся створювати мережу залізниць. У
Російській Україні перші залізнич-
ні колії було прокладено у 1866—1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення
транспортування збіжжя. За 1870-ті
роки, що стали піком у прокладенні залізниць
на Україні, вони сполучили між собою всі головні
українські міста і, що найважли-
віше, поєднали Україну з Москвою — центром
імперського ринку. В міру того як
з України на північ ішли продукти й сировина, а у
зворотному напрямку, на південь,
у небачених кількостях пливли російські готові
вироби, економіка України, яка досі
була відносно самостійною й «відрубною», почала
інтегруватися у систему імперії.
До того ж швидке будівництво залізниць
збільшувало потребу у вугіллі та металі.
Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що як
було відомо, залягали у великих
кількостях на південному сході України, особливо
в басейні Донця, стали не лише
цінними, а й доступними.
У період між 1870 і 1900
рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років най-
швидше зростаючими промисловими районами
імперії, а цілком можливо і світу,
стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на
південному сході України. Цей розвиток
зумовило поєднання таких чинників, як щедра
урядова підтримка розбудови про-
мисловості (нові підприємства були практично безризиковими), невпинне
зростання
внутрішнього попиту на вугілля і залізо,
наявність у достатку західного капіталу, що
наштовхнувся на зменшення прибутків у
високорозвиненій Європі й кинувся вико-
ристовувати вигідні можливості, що відкривалися
на Україні.
Ознаки
наступаючого буму передусім з'явилися у
вугільній промисловості Донба-
су. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля
підстрибнув більш як на 1000 %, цей
район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із
зростанням кількості шахт у Дон-
басі зростало й число робітників: у 1885 р.
налічувалось 32 тис. працівників,
у 1900 — 82 тис., ау
1913— 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20
спільних
акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх
акцій належало французьким
і бельгійським інвеститорам, які
вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці
товариства
утворили синдикати, що фактично заволоділи
монополією на видобуток
і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на
Україні у цілком розвиненій формі.
У 1880-х роках, майже
через десятиліття після вугільного буму
розпочався широ-
комасштабний видобуток залізної руди. Розвиток
металургії, зосередженої в ра-
йоні Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж
вугільної промисловості. Грунт
для нього підготувало прокладення у 1885 р.
залізниці між Кривим Рогом та вугіль-
ними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала
перші паростки, уряд запропо-
нував підприємцям такі стимули, якими ледве хто
міг знехтувати, а саме гарантію
купувати в них продукцію за дуже завищеними
цінами. Західні вкладники, першими
серед яких знову йшли французи, зреагували на це
з ентузіазмом. До 1914 р. в спо-
рудження ливарень, що з технічної точки зору
належали до найкрупніших і найсу-
часніших у світі, вони вклали 180 млн карбованців.
Деякі з цих підприємств росли
такими темпами, що перетворювалися на
багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка,
названа іменем валлійця Джона Хьюза, який заклав на цьому місці
металургійний
завод, стала важливим промисловим містом —
сучасним Донецьком. Ще у 1870-х ро-
ках у Криворізькому басейні налічувалося лише ІЗ
тис. робітників, а на 1917 р. їхня
кількість виросла в 10 разів —до 137 тис. Ще більше
вражає, порівняння темпів
зростання металургійної промисловості України
зі старими російськими металур-
гійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр.
архаїчним уральським заводам
удалося збільшити виробництво залізної руди
лише вчетверо, то на Україні воно
зросло у 158 разів.
Але якщо базові,
видобувні (що поставляли сировину) галузі на
Україні розвива-
лися, то інші стояли на місці. Це, зокрема,
стосувалося виробництва готових продук-
тів. На зламі століть єдиними на Україні
галузями, що зробили в цьому відчутний
крок, були, цілком природно, заводи
сільськогосподарських машин і меншою мі-
рою — локомотивів. За величезною більшістю
готових продуктів Україна залежала
від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 %
усього видобутку сировини
імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві
готових товарів. Відтак, хоч
несподіваний і потужний вибух промислової
активності на Україні справляв приго-
ломшуюче враження, він приховував однобічний,
незрівноважений характер цього
розвитку.
Питання
колоніальної експлуатації. В
оцінці гідних подиву результатів інду-
стріалізації Південної України часто порушують
питання про те, якою мірою
вона була корисна для України в цілому. Сучасні
радянські вчені доводять, що
в основному вона мала позитивний вплив.
Унаслідок зростання перевезень і кіль-
кісного стрибка в обміні продуктів і сировини
між Півднем і Північчю господарства
Росії та України інтегрувалися остаточно й
безповоротно. Це привело до виник-
нення всеросійського ринку — масштабного,
продуктивного й ефективного еконо-
мічного цілого, що приносило користь обом
країнам. Такі радянські дослідники істо-
рії економіки, як Іван Гуржій, по
суті вважають, що в новому економічному
контексті
Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія:
вона не лише дістала вихід на вели-
чезний ринок, а й завдяки вищим темпам
індустріалізації послідовно збільшувала
свою частку в цьому ринку. Всякий натяк на те, що
центр Росії отримував більші еко-
номічні вигоди від зв'язків з українською
периферією, радянські вчені сердито від-
кидають. На підтвердження своїх доказів вони
стверджують, що не хто інший, як
російський імперський уряд, стимулював темпи
економічного зростання на Україні.
Але радянські вчені
не завжди саме так розглядали це питання. У 1920-ті роки, ще
до введення ортодоксального сталінізму, такі
провідні науковці, як Михайло Покров-
ський у Росії та Матвій Яворський
на Україні, недвозначно повторювали, що,
незважаючи на індустріалізацію, Росія
експлуатувала Україну. В 1914 р. у своїй
промові у Швейцарії (яка не ввійшла до радянських
видань його творів) Ленін
сам заявив, що
Україна «стала для Росії тим, чим для Англії була
Ірландія, яка
нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого
натомість».
Як же примирити
факт експлуатації України з її промисловим
розвитком?
У 1928 р. Михайло Волобуєв,
російський комуністичний економіст на Україні,
пояснював це так. Україна, казав він, не являє
собою «азіатський» тип колонії —
бідної, без власної промисловості, ресурси якої
імперія, що її експлуатує, просто ви-
качує; вона скоріше належить до
«європейського» типу колонії, тобто є промислове
розвинутою країною, яку позбавляють не стільки
ресурсів, скільки її ж капіталу і по-
Оперний театр в Одесі. Кінець XIX ст.
тенційних
прибутків. Головним винуватцем цього, на його
думку, була Росія, а не
західні капіталісти. Цей капітал перекачувався з
України у досить простий спосіб:
імперська політика ціноутворення створювала
ситуацію, коли вартість російських
готових товарів була надзвичайно високою, в той
час як ціни на українську сировину
лишалися низькими. Внаслідок цього російські
виробники готових товарів мали
більші прибутки, ніж кампанії з видобутку
вугілля та залізної руди на Україні, капі-
тал же накопичувався на російській Півночі, а не
на українському Півдні. Так
економіку України (що, як наголошував Волобуєв,
була виразним автономним ці-
лим) позбавляли потенційних прибутків і
змушували слугувати інтересам росій-
ського центру імперії.
Розвиток міст. У
XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах
України, тем-
пах їхнього розвитку й територіальному
розміщенні. До 1861 р., за винятком таких
швидко зростаючих
чорноморських портів, як Одеса, міста
розвивалися мляво.
У невеликих і середніх містах Лівобережжя, як
Полтава, Ромни, Суми та Харків,
численні торгові ярмарки, якими цей край
славився, сприяли деякому збільшенню
населення. На Правобережжі розвиток міст
відбувався трохи швидше, завдяки
припливу євреїв у такі осередки торгівлі й
ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Жи-
томир. Більшість міського населення України (яке
становило 10 % усього населен-
ня) проживала у містах, що за кількістю мешканців
не перевищували 20 тис. Лише
Одеса мала понад 100 тис. жителів.
Докорінні зрушення
стали відбуватися у другій половині століття,
зокрема між
1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови
міст, особливо великих.
У 1900 р. на Україні виділялося чотири великих
центри: Одеса — квітуче торгове
й промислове місто, населення якого сягнуло 400
тис.; Київ — центр внутрішньої
торгівлі, машинобудування, адміністративного
управління та культурного життя, що
налічував 250 тис. мешканців; Харків — 175-тисячне
місто, в якому зосереджувалися
торгівля й промисловість Лівобережжя, і
Катеринослав — промисловий центр
Півдня, населення якого за кілька десятиліть
виросло з 19 до 115 тис.
Цьому зростанню
великою мірою сприяли більша рухливість
селянства після
1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та
особливо — будівництво залізниць.
Із розвитком великих міст стали занепадати
менші, й на зламі століть міське насе-
лення зосереджувалося переважно у великих
центрах. Однак усе це ще не означало,
що Україна швидко урбанізувалася.
Зовсім ні. Разом із населенням міст множилося
число сільських мешканців. У 1900 р. лише ІЗ % усього
населення України було
міським (у Росії ця цифра сягала 15%),
що навіть не наближалося до показників
таких західноєвропейських країн, як Англія, де в
містах проживало 72 % насе-
лення.
Виникнення
пролетаріату. З прискоренням економічного
розвитку відбувалися
й значні соціальні зміни. Найважливішою з них
була поява нового й ще відносно не-
численного класу — пролетаріату. На відміну від
селян пролетарі (або ж промислові
робітники) не мали засобів виробництва. Вони
продавали не свої вироби, а власну
робочу силу. Працюючи на великих і складних
підприємствах, промислові робітники
були^ більш обізнаними й
досвідченими, ніж селяни. Перебуваючи на
величезних
заводах із тисячами своїх товаришів вони швидше
розвивали в собі почуття колек-
тивної свідомості та солідарності. Й, що дуже
вагомо, високоорганізована, взаємо-
залежна за своєю природою праця сприяла їхньому
легшому, ніж у селян, згурту-
ванню.
На відміну від
Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували
працювати на фабриках,
на Україні промислові робітники з'явилися у
помітних кількостях лише в середи-
ні XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті на
виробництві харчових продуктів,
особливо на величезних цукроварнях
Правобережжя. Але величезна більшість ро-
бітників цукроварень не була пролетарями у
справжньому значенні слова, оскільки
працювали вони сезонно, а в позасезонний час
поверталися до своїх сіл обробляти
власні наділи. Напівселянська,
напівпролетарська природа цих трударів була
явищем
типовим для переважної частини імперії, але
особливо — для робітників україн-
ських цукроварень.
Справжніми
пролетарями фактично були робітники важкої
промисловості, тобто
шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога.
Найбільший відсоток тут складали ті,
чиї батьки й діди теж працювали у промисловості.
І все ж багато хто навіть із них
і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897 р.
загальне число промислових ро-
бітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них
зосереджу-
валася у важкій промисловості Катеринославської
губернії. З 1863 р. їхня чисельність
зросла на 400 %. Однак промислові
робітники все ще складали лише 7 % робочої
сили, а пролетаріат лишався у селянському морі
невеликою меншістю.
Умови праці в
промисловості України, як і в усій Російській
імперії, були, за євро-
пейськими стандартами, просто жахливими. Навіть
після введених урядовими за-
конами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко
тривали по 10, 12 чи 15 годин.
Технічної безпеки чи медичного обслуговування
практично не існувало. А платня
(що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне
житло) середнього робітника
на Україні становила лише малу частку того, що
отримував його європейський ко-
лега. Не дивно, що дедалі частішими ставали
страйки та інші сутички між робітни-
ками і підприємцями.
Інші соціальні
зміни. Великі зрушення відбулися і в
середовищі інтелігенції —
ще однієї новосформованої групи.
Промисловий розвиток, зміни в суспільному
устрої, модернізація юридичних установ, поява
земств викликали гостру потребу
в освічених кадрах. Уряд реагував на це,
засновуючи більше професійних і технічних
шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865
р. до 4 тис. в середині 1890-х ро-
ків. На 1897 р. налічувалося близько 24 тис. осіб, що
мали ту чи іншу форму вищої
освіти. Змінилося також соціальне походження
інтелігенції. На початку століття ве-
личезну її більшість становили дворяни. Але у 1900
р. лише 20—25 % походило з дво-
рян чи найбагатших верств; решту переважно
складали сини міщан, священиків і
різночинців. Проте вихідці з селян і робітників
усе ще рідко траплялися в університе-
тах, в основному через брак належної підготовки.
З відкриттям вищих навчальних
закладів для жінок вони також почали вливатися в
середовище інтелігенції. Швидко
зростало число таких фахівців, як інженери,
лікарі, юристи, вчителі. Отож, спираю-
чись на дедалі ширшу соціальну базу,
інтелігенція виходила в авангард модерні-
зації.
Порівняно з
суспільствами Західної Європи Російську імперію
взагалі й Україну
зокрема характеризувала така соціологічна
аномалія: буржуазія тут була настільки
нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного
значення. На Україні для того
щоб виникла буржуазія, просто бракувало
капіталу. Урядова політика призводила до
викачування капіталу на Північ; внутрішня
торгівля (особливо ярмарки) пере-
важно зосереджувалася в руках купців, а
промисловість, як ми пересвідчилися, май-
же цілком належала чужоземцям. На Україні,
звісно, були (за деякими оцінками, по-
над 100 тис.) надзвичайно багаті люди. Але
більшість з них отримувала свої при-
бутки не з фабрик і комерційних підприємств, а з
власних маєтків. Українців було
мало навіть серед дрібної буржуазії, тобто
ремісників і крамарів. Як великий, так і
малий бізнес зосереджувався в руках росіян та
євреїв.
Модернізація й відсталість українців. Модернізація на Україні
спричинилася до
ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як
європейської житниці поглиблю-
валося зубожіння її села. І хоч промисловий бум
розвивався тут трохи не найбурхли-
віше в Європі, Україна продовжувала лишатися
переважно аграрним краєм. Най-
більш вражаючим, напевно, було те, що хоч
величезну більшість її населення скла-
дали українці, вони ледве брали якусь участь в
усіх цих перетвореннях. Найпе-
реконливіше про це свідчить статистика. Серед
найдосвідченіших робітників важкої
промисловості Півдня тільки 25 % шахтарів і ЗО %
металургів складали українці.
Переважали в цих професійних групах росіяни.
Навіть на цукроварнях Правобереж-
жя російських робітників налічувалося майже
стільки ж, як і українських.
Подібне явище
бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16 %
юристів, 25 %
учителів і майже 10 °о
письменників і художників на Україні були
українцями.
З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею»,
українці становили третину. А у
1917 р. лише 11 % студентів Київського університету
були українцями за походжен-
ням. Вражала відсутність українців у містах. На
зламі століть вони складали менше
третини всього міського населення; решта
припадала на росіян та євреїв. Як правило:
чим більшим було місто, тим менше жило в ньому
українців. У 1897 р. лише
5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня
частка впала до 2,9 °о.
У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 %
населення, у 1897 р. цей
показник зменшився до 22 %, а в 1917
р.— до 16 %. Модернізація явно
залишала
українців осторонь.
Чому ж у районах,
котрі зазнавали модернізації, проживало так
багато неукра-
їнського населення? Важливим чинником, який
пояснював велику перевагу росіян у
середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на
відміну від України, промисловість
існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому
Розі виник несподіваний бум, що
створював нагальну потребу в досвідчених
робітниках, росіян тут приймали з відкри-
тими обіймами. Іншою причиною масового напливу
робітників із Півночі було те, що
російська промисловість перебувала у застої, в
той час як платня на шахтах і ливар-
них заводах, що бурхливо розвивалися на Україні,
в середньому на 50 % перевищува-
ла заробітки в Росії.
Російська
присутність у містах почала наростати з моменту
включення укра-
їнських земель до Російської імперії. Оскільки
багато міст виконували роль адміні-
стративних і військових центрів, вони
притягували до себе російських чиновників
і солдатів. Із зростанням торгівлі та
промисловості збільшувалась чисельність
неукраїнського населення у міських центрах. Так,
ще у 1832 р. близько 50 % купців
і 45 °о фабрикантів (власників заводів) на Україні
були росіянами. З причин, які
вже наводилися, вони мали більше грошей для
капіталовкладень, ніж українці. До
того ж багато російських селян через неродючість
грунтів були вимушені шукати
інших засобів прожиття й знаходили їх у містах.
Приїжджі селяни з Півночі часто
ставали на Україні заможними купцями, особливо
на Лівобережжі та Півдні, де
вони знаходили
великі можливості й зустрічали слабку
конкуренцію з боку місце-
вого населення.
Іншим
неукраїнським елементом у містах і містечках
України були євреї. В міру
того як центри господарської активності
переміщувалися з сільських маєтків у міста,
а скасування кріпосного права послабило
заборони на пересування євреїв, велика їх
кількість переселилася у міста. Внаслідок цього
невеликі містечка Правобережжя,
де мешкала більшість євреїв Російської імперії,
стали переважно єврейськими. На
кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв
і у великих містах. Євреї
складали більше половини населення Одеси, а саме
місто було одним з найкрупні-
ших єврейських осередків у світі. У 1863 р. їхня
чисельність на Україні зросла
до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило,
розмовляли російською мовою, посилю-
вали російський характер міст України.
Міста були також
осередками й культури, а відтак і домівкою для
більшості
інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст
мали найкращий доступ до освіти
й можливості здобути фахову підготовку, то вони
переважали серед інтелігенції
на Україні. Представники власне української
інтелігенції переважно мешкали на селі
чи в невеликих містах, де працювали в земствах
лікарями, агрономами, статистика-
ми, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної
еліти, що зосереджувалася в уні-
верситетах та видавництвах великих міст,
українці траплялися нечасто.
Чому ж українці так
неохоче вливалися в міське середовище й брали
участь у
модернізації? Більшість дослідників цього
питання зосереджувалися на його психо-
логічному аспекті. Ті, хто схилявся до
українофільства, твердили, що
відмовлятися
від землеробства українським селянам не давала
їхня глибоко вкорінена любов до
землі; а ті, хто не симпатизував українцям,
посилалися на нібито властиві їм млявість
і консерватизм. Але історичне минуле не
підтверджує цих доказів. За часів Київ-
ської держави надзвичайно велика частина
населення України мешкала в містах
і займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20 %
українського населення проживало
в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто
інший, як українці (а не ро-
сіяни), переважали серед інтелектуальної еліти
імперії.
Малу активність
українців у процесах урбанізації та
модернізації на Україні допо-
магають пояснити політичні й
соціально-економічні умови, що існували тут у
XVIII—
XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами
імперської адміністрації, в них,
як правило, переважали росіяни, їхня мова й
культура. Водночас корінне україн-
ське населення або асимілювалося, або в деяких
випадках витіснялося. Як зауважив
Богдан Кравченко, причиною того, що українські
селяни не переселялися у міста,
було переважання панщини у добу кріпацтва. На
відміну від російських селян, яких
поміщики заохочували до пошуків додаткової
роботи й прибутків у місті, українських
селян і далі змушували працювати на землі, щоб
максимально використовувати її
родючість. Це не лише обмежувало можливості
їхнього пересування, а й позбав-
ляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу
росіянам та євреям легко при-
стосовуватися до міського оточення. Тому коли
розпочалися промисловий бум та
урбанізація, українці виявилися неготовими
взяти в них участь. Відтак, якщо росіяни
переїжджали на сотні миль до заводів Півдня,
українські селяни — навіть ті,
що жили у безпосередньому сусідстві з заводами,—
воліли в пошуках землі долати
тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі
соціальні, культурні й полі-
тичні наслідки цього явища відіб'ються на
перебігу подій на Україні. ,
Національні меншості на Україні
Іншою важливою
рисою соціально-економічної модернізації стали
породжені
нею великі зрушення в етнічному
складі населення. Доки господарство країни було
майже аграрним, її населення лишалося переважно
українським. Так, у 1800 р. укра-
їнці
складали майже 90 % мешканців краю, а їхній
відсоток на Лівобережжі сягав аж
95. Але у XIX ст. відбувалася помітна зміна: частка
українців у складі населення
впала до 80 %, тоді як число
росіян, євреїв та інших меншостей різко
збільшилося.
Великою мірою ця зміна стала наслідком
прискорення темпів комерційного і про-
мислового розвитку, який в основному був
пов'язаний з неукраїнськими націями.
Росіяни. З
моменту укладення союзу з Москвою у 1654 р. росіяни
стали на
Україні звичайним явищем, але їх ніколи не було
багато. Протягом XVIII й XIX ст.
найчисленнішу категорію росіян тут становили
солдати міських залог. Слово «моє-
каль», яким українці називали росіян, по суті
було синонімом слова «солдат». Менші
підгрупи росіян складалися з дворян, що
отримували маєтки на Півдні, царських
чиновників і купців, особливо на Лівобережжі.
Наприкінці XVIII — на початку
XIX ст. з освоєнням на Півдні нових земель туди
плинув постійний, хоч і не широкий,
потік російських поселенців, переважно таких
релігійних дисидентів, як старовіри.
Й лише в кінці XIX ст. у зв'язку з промисловим бумом
росіяни стали масово пере-
селятися на Україну, особливо в промислові й
торгові центри Півдня. Чисельність
росіян збільшувалася й за рахунок добровільної
русифікації, насамперед укра-
їнського дворянства. Як вже було зазначено, на 1897
р. росіяни складали 11,7% на-
селення краю.
Переконані в тому,
що Україна за суттю своєю — російська земля, а
укра-
їнська культура — неповноцінна, росіяни в
основній масі не бажали оволодівати ук-
раїнською мовою й не виявляли зацікавленості
українськими звичаями й традиціями
і поваги до них. Вони домагалися русифікації всіх
сторін українського життя й досяг-
ли своєї мети, принаймні у містах. Ставлення
українських селян до росіян в основ-
ному не було різко антагоністичним. Оскільки
російські переселенці зосереджува-
лися у містах і на заводах, їхні контакти з селом
були обмеженими. До того ж укра-
їнські селяни розуміли, що російських селян і
робітників гнобили не менш безжально.
Нарешті, завдяки спільності православної віри й
подібності у мові відмінності
між двома народами було легше подолати. Це зовсім
не значить, що українські се-
ляни не усвідомлювали різниці між собою та північанами. Вони називали росіян,
які нерідко носили бороди, зневажливим словом
«кацап», росіяни платили їм тією ж
монетою, називаючи українців не менш принизливо
— «хохол» (оселедець на пого-
леній голові козака). Проте
невдоволення культурною гегемонією росіян
найгострі-
ше відчувалося серед української інтелігенції.
Поляки. Поляки
жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У
XVI і XVII ст.
вони брали участь у колонізації українського пограниччя, і хоч під час
повстання
1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм удалося
зберегти свій контроль над Правобе-
режжям. Цей регіон вони розглядали як невід'ємну
частину Польщі навіть після його
приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий
вплив поляків на Правобережжі,
звичайно ж, не залежав тільки від їхньої
кількості: в середині XIX ст. їх налі-
чувалося лише 500тис., а їхня
частка в населенні України впала з 10 %
у 1795 р. до 6,4 у 1909 р. Величезна вага поляків на
Правобережжі насамперед зумов-
лювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850
р. близько 5 тис. польських земле-
власників володіли 90 % землі та 1,2 млн кріпаків
цього регіону. Правобережжя, де
зосереджувалося 60 % усього дворянства
України, лишалося твердинею старих
порядків.
Навіть скасування
кріпосного права не змогло похитнути становища
таких казко-
во багатих польських магнатів, як родини Потоцьких, Чорторийських,
Браницьких
та Заславських, кожній з яких
належали володіння в сотні тисяч акрів. Маючи
вели-
чезний капітал, вони у разі потреби легко
переходили до використання найманої
праці та механізованої обробки землі. Але для
величезної більшості польської шлях-
ти перехід до
товарного землеробства виявився складним. Під
кінець XIX ст. ба-
гато з них порозпродавали свої
маєтки й перебралися в міста, де стали
чиновниками,
купцями, представниками вільних професій. І все ж
у 1904 р. в руках поляків перебу-
вало понад 46 % приватних землеволодінь і 54 %
промислового виробництва на
Правобережжі.
У стосунках між
польськими панами та українськими селянами
завжди існувала
велика напруженість. Скасування кріпацтва дещо
покращило становище. Пізніше,
коли у 1863 р. поляки повстали проти росіян, деякі з
них намагалися привернути на
свій бік українських селян, видавши так звані
«золоті грамоти», в яких проголошува-
ли, що це вони, а че цар, дарували
селянам землю й свободу. Наслідки цих зусиль
в основному були мізерними. Мало хто з
українських селян приєднався до польських
панів, зате близько 300 тис. добровільно боролися з
повсталими.
Деякі польські
дворяни відчували до українців інтерес, що не мав
ніякої полі-
тичної чи економічної мотивації. Вони та їхні
предки протягом століть жили на
Україні. Внаслідок цього в середині XIX ст. у
деяких польських шляхтичів розвину-
лася прихильність до всього українського. Тимко Падура,
наприклад, використовував
у своїх творах українську народну поезію, а
представники «української школи» поль-
ських письменників з Правобережжя, до якої
належав і славетний Юліуш
Словаць-
кий, часто писали на українські теми. Як ми
пізніше побачимо, деякі польські чи
спольщені дворяни відіграли
видатну роль в українському національному русі.
Однак
і далі інтереси польських землевласників та
українських селян лишалися
несумісни-
ми, і в традиційних стосунках між двома народами
сталося мало відчутних змін.
Євреї.
Серед найчисельніших меншостей
України «найстаршою» були євреї.
Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст.
під покровительством поль-
ської шляхти стали масово переселятися на
Україну. Ці давні мешканці України бу-
ли, проте, відносно новими підданими царів.
Правобережжя, де проживали майже всі
українські євреї, стало частиною Російської
імперії лише в 1795 р. Царський
уряд проводив унікальну політику щодо великої
кількості своїх нових єврейських
підданих: аби захистити російських купців від
конкуренції з їхнього боку, він заборо-
нив євреям проживати на території власне Росії.
Зона розселення євреїв, так звана
«смуга осілості», обмежувалася місцями їхнього
первинного проживання в таких не-
давно захоплених західних землях, як Литва,
Білорусія й більша частина Право-
бережної України. Попри всі модифікації ця смуга
по суті проіснувала до 1917 р.
Протягом усього XIX
ст., особливо у другій його половині, чисельність
єврей-
ського населення дуже зросла. Між 1820 та 1880 рр.,
коли загальна кількість насе-
лення імперії збільшилася на 87 %,
число євреїв зросло на 150 %. Ще
швидшим
цей процес був на Правобережжі: кількість
населення між 1844 та 1913 рр. збіль-
шилася тут на 265 %, у той час як
єврейського населення — на 844 %!
Ці надзвичай-
ні темпи пояснювалися насамперед тим, що
іудейська релігія освячувала багатодіт-
ні родини, по-друге, євреї менше терпіли від
голоду, воєн та епідемій, та, нарешті,
тим, що серед них була меншою дитяча смертність
завдяки самодопомозі єврей-
ської громади й наявності своїх лікарів. Із 5,2 млн
євреїв імперії кінця XIX ст. по-
чад 2 млн мешкали на Україні. При цьому якщо в
імперії вони складали 4 % насе-
лення, то на Україні —8, а на Правобережжі — 12,6.
Традиційно євреї
були міськими жителями. Царська заборона
переселятися на
село закріплювала це становище. Тому не дивно, що
33 % міського населення
України складали євреї, а в містечках
Правобережжя їхня частка сягала 70—80 %.
Компактні, замкнуті традиціоналістські
громади єврейських містечок були окремим
світом. Тут панували ортодоксальна єврейська
релігія, культура і мова (ідиш).
Великий вплив-мали рабини, кагали, тобто органи
самоврядування громади, а кон-
такти із «зовнішнім» світом обмежувалися
економічними зносинами. Типовими бу-
ли
убозтво й перенаселеність містечок, оскільки чисельність єврейських
громад прос-
то перевищувала їхню економічну спроможність.
Щоб вижити в багатолюдних про-
вінційних містечках з їхніми обмеженими
можливостями заробітку та інтенсивною
конкуренцією, потрібні були працьовитість,
майстерність і кмітливість.
Близько 3/4
українських євреїв заробляли на життя дрібною
торгівлею та ре-
меслом. Ці зовсім не багаті крамарі, шинкарі,
кравці, шевці та ювеліри становили
єврейський «середній клас». Некваліфіковані
робітники, багато з яких ледве могли
прогодувати себе випадковими заробітками чи
милостинею, складали близько
20 °о єврейської робочої сили.
Верхівка поділялася на дві підгрупи: з одного
боку,
рабинів та інших вельмишановних
«книжників», які справляли на громаду великий
вплив, а з іншого—багатих капіталістів. У 1872 р.
багатим євреям на Україні
належало близько 90 % винокурень, 56 % лісопилень, 48 %
виробництва тютюну й
33 °о цукроварень. Із розширенням можливостей
здобути освіту багато євреїв улило-
ся до середовища світської русифікованої
інтелігенції, особливо в таких галузях, як
право та медицина. А з розвитком промисловості
велика кількість євреїв (за деякими
підрахунками —38%) знайшли собі роботу на заводах.
Але соціально-економічні
зміни спричинялися й до певних труднощів для
євреїв
імперії. Із швидким зростанням єврейського
населення загострювалася його еконо-
мічна конкуренція з неєвреями.
Експлуататорська діяльність деяких єврейських
під-
приємців та лихварів і, що дуже важливо, все більш
антисемітська політика уряду,
агітація реакційних угруповань — все це
посилювало ворожість до євреїв наприкін-
ці XIX ст. У 1881 р. і повторно у 1903—1905 рр. її
кульмінацією став ряд погромів
єврейських громад та їхнього майна, що призвело
до загибелі десятків людей і міль-
йонних збитків. Багато погромів організовували
такі ультраправі групи російських
націоналістів, як «Союз русского
народа» і сумнозвісні «чорні
сотні» при потуранні
чи, принаймні, невтручанні уряду. Але чи не найдалекосяжнішим наслідком по-
громів стало те, що вони загострили у євреїв й без
того гостре відчуття беззахисності
й спричинилися до масової еміграції близько 1,2
млн євреїв (до 1914 р.) із Російської
імперії до Сполучених Штатів.
Узагалі стосунки
між українцями та євреями не були — та й навряд
чи могли
бути — дружніми. Протягом століть ці два народи
існували у структурно антагоні-
стичному (хоч і взаємозалежному) середовищі. Для
єврея українець представляв
відстале й забите село, а для українця єврей був
утіленням чужого й експлуататор-
ського міста, що дешево купувало у нього
продукти, а свої товари продавало йому до-
рого. Українські селяни боялися російських
чиновників і ненавиділи польських па-
нів, а за браком інших засобів заробляти на
прожиток євреї часто діяли як їхні пред-
ставники чи посередники. В культурному
відношенні євреї та українці мали небагато
спільного, а їхні релігії лише поглиблювали
відмінності між ними.
Не краще складалися
стосунки між інтелігенцією цих двох народів. З
точки зору
національної орієнтації єврейська інтелігенція
бачила лише дві можливості: або.
асимілюватися з панівною російською
культурою, або намагатися розвинути свою
самобутність. Тісніші зв'язки з українцями, які
мало що могли запропонувати
євреям у культурному, економічному чи
політичному відношенні, здавалися справою
малодоцільною. Зі свого боку, українська
інтелігенція засуджувала схильність
євреїв, які протягом століть жили серед
українців, до ототожнення з сильнішими
росіянами. І хоч робилися спроби досягти
взаєморозуміння й навіть співпраці (на-
приклад, заходи Михайла Драгоманова
та Арона Лібермана
чи Симона Петлюри та
інших українських соціалістів, з одного боку, та
видатного сіоністського діяча
Володимира Жаботинського — з
іншого), вони не мали великого
успіху. Відтак ці
дві спільності продовжували жити у близькому
сусідстві, але в майже цілковитій ізо-
ляції одна від одної. До того ж багато
представників кожної з них були схильні ско-
ріше таїти в собі старі образи, ніж плекати
спільні інтереси і взаєморозуміння.
Соціально-економічний
розвиток Східної України наприкінці XIX ст.
характери-
зують три основні риси: економічний застій у
більшості сільських районів; швидка
індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі;
зростаюча присутність в країні не-
українців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином
росіяни та євреї,
були найбільш причетними до промислового
розвитку та зростання міст. У свою чергу
українці лишалися на селі. Внаслідок цього
розвинулася соціально-економічна дво-
полюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти,
ототожнювали із застійним і від-
сталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що
розвивалися
й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує
й сьогодні.