УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ
ВІЙНА І РЕВОЛЮЦІЯ
Українці в першій світовій війні
Більшовицький переворот і Центральна Рада
Перша світова війна стала для
Європи першим жахливим досвідом
сучасного ве-
дення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби
цього конфлікту свідчать хоча б
окремо взяті статистичні дані: 33
країни, які раніше чи пізніше взяли участь у
війні,
мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн
загинуло і 20 млн було поранено. Жерт-
ви серед цивільного населення були майже такими
ж. Війна набрала не лише масо-
вого, а й тотального характеру. Щоб підтримати
величезні армії, що воювали на
фронті, цілі суспільства з їхніми економіками
впрягалися у колісницю війни. Зрос-
таючі втрати призводили до страшного напруження
сил на фронтах і в тилу, оголю-
вали й поглиблювали фатальні політичні й
соціально-економічні вади старих ім-
перських порядків Європи. В результаті для
Німеччини, Турецької та Австро-Угор-
ської імперій (так званих Центральних держав), а
також Російської імперії, яка ра-
зом з Великобританією, Францією та Сполученими
Штатами входила до Антанти,
війна зрештою стала змаганням на
самознищення.
Першою під тиском вій»
розвалилася Російська імперія. Не було чогось
неспо-
діваного в тому, що ЇЇ кінеи
супроводжувався швидким піднесенням різних
росій-
ських партій, які здавна виступали проти
царського режиму, а тепер намагалися
нав'язати дезорієнтованому суспільству власні
моделі нового соціально-економіч-
ного й політичного устрою. Але багатьох
здивувало те, що зовні слухняні неросійські
народи колишньої імперії також почали вимагати
права влаштувати свою долю на
власний розсуд. Тому поширений погляд на
революцію 1917 р. як на титанічну
битву класів у Росії не дає адекватного
розуміння подій на Україні: тут вибухнула
українська революція, що за своєю природою була
як національною, так і соціально-
економічною.
Українці в першій світовій війні
Наслідки війни для українців,
змушених битися з обох воюючих сторін, були не-
гайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом
усієї війни Галичина слугувала аре-
ною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на
Східному фронті, її
населення
зазнавало страшних збитків від руйнувань та
спустошень, причинених воєнними
діями, а також брутальністю як російського, так і
австрійського командування.
• Але поряд із фізичними
втратами війна ще більше погіршила долю
українців, кот-
рі не мали власної держави, що захищала б їхні
конкретні інтереси. Величезна кіль-
кість українців (у російській армії налічувалося
3,5 млн українських солдатів і
250 тис. служили в австрійському війську) боролися
і вмирали за імперії, що не ли-
ше ігнорували їхні національні інтереси, але й
активно намагалися, як, зокрема, Ро-
сія, знищити їхній національний рух. Найгіршим
було те, що українців — як учас-
ників боїв з обох сторін — змушували вбивати
один одного. Єдиним позитивним ас-
пектом війни
було те, що вона виснажувала воюючі імперії,
створюючи тим самим
нові політичні можливості для своїх
пригноблених підданих. Але, принаймні попер-
вах, ця можливість була ще занадто віддаленою.
Україну Австрії
одразу відреагувалй на початок
воєнних дій. З серпня 1914 р.,
щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним
представницьким органом, усі укра-
їнські партії утворили у Львові
Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним
пар-
ламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що
«перемога австро-угор-
ської монархії буде й нашою перемогою, і чим
більшої поразки зазнає Росія, тим
ближчою буде година визволення українців», Рада
закликала всіх українців боро-
тися за
конституційну Австрію (їхнього найбільшого
друга) проти самодержавної
Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада
висунула ідею створити всеукраїн-
ський військовий загін. На неї відгукнулося
понад 28 тис. національне
свідомих юна-
ків, багато з яких належали до організацій «Січ»,
«Сокіл» і «Пласт». Стурбовані мож-
ливістю виникнення великих українських
військових загонів, впливові поляки у Від-
ні зробили так, щоб на службу до Українського
легіону (пізніше цю назву змінили
на Українських січових стрільців) прийняли лише
2,5 тис. чоловік. Це було перше
українське військове формування того часу.
Величезна більшість інших українців,
які служили Габсбургам,
включалися в регулярні австрійські підрозділи.
Соціалісти, котрі виїхали з
Російської України, також утворили у Львові полі-
тичну організацію, яка мала бути представником
їхніх співвітчизників, що пере-
бували під царською владою. Важливою, ба навіть
історичною рисою цієї органі-
зації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм
Жуком, Мар'яном Меленев-
ським, Олександром Скоропис-Йолтуховським
та Миколою Залізняком, що нази-
валася Союзом визволення України, було те, що
вона першою серед українських
організацій проголосила своєю метою утворення
самостійної української держави.
Для досягнення цієї мети СВУ
вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією
проти Росії.
Але, ледве згуртувавшися, ці
організації були змушені тікати до Відня від
насту-
паючої російської армії, яка на початку вересня
прорвала австрійську оборону й оку-
пувала велику частину Східної Галичини. Ця
поразка австрійців мала страшні на-
слідки для українців Галичини. Шукаючи причини
своїх невдач, австро-угорське
командування охоче повірило звинуваченням
польської адміністрації провінції в то-
му, що такою причиною стала «зрада українців»,
котрі нібито таємно симпатизу-
вали й допомагали росіянам. У результаті
відступаючі габсбурзькі
війська, насам-
перед угорські частини, розпочали кампанію
терору проти українського населення.
Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців
цілими сотнями заарештовували й
страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й
там кидали до концентраційних та-
борів. Найсумнішою славою серед них користувався
Телергоф, де в жахливих умо-
вах тримали ЗО тис. русофілів та українофілів,
які тисячами гинули від хвороб. Зго-
дом у віденському парламенті вибухнув скандал
навколо такого ставлення до ав-
стрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші
концтабори було наказано закрити.
Незавидна доля спіткала також
галицьких українців, котрі потрапили під росій-
ську окупацію. Царський уряд швидко дав
зрозуміти, що він не вважає Східну Га-
личину якимсь новим і тимчасовим завоюванням,
називаючи її не інакше, як «дав-
ньою російською землею», котра тепер «назавжди
возз'єднується з матір'ю-Росією».
Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал-
губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового
російського консерватора, що здавна виступав за
захоплення Галичини), який од-
разу розпочав загальний наступ на український
рух, або «мазепинство», як його
на-
зивали царські чиновники. Його з ентузіазмом
підтримали русофіли; такі їхні лідери,
як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк
та Юліан Яворський,
спочатку повтіка-
ли до Росії, а тепер поверталися разом із
переможними російськими арміями^
Русо-
філи виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні
видавали
перших австрійцям кількома тижнями перед тим),
яких заарештовували й депорту-
вали вглиб Росії. Росіяни переслідували
українофілів, австрійці піддавали репресіям
русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками
галичани видавали й тих, і тих во-
рогові — все це ще більше погіршувало й без того
сумну долю українців.
За наказом царських властей
було закрито всі українські культурні установи,
кооперативні й періодичні видання. Вводилися
обмеження на вживання української
мови й робилися спроби впровадити в школах
російську мову. Особливо масивних
атак зазнала греко-католицька
церква — цей символ західноукраїнської само-
бутності. До Росії вивозили
сотні греко-католицьких
священиків, а натомість ста-
вили православних попів, що схиляли селян до
православ'я. Заарештували й вивезли
до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився
рятуватися від ро-
сіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита
протягом усієї війни надихала йо-
го земляків і значно сприяла дальшому зростанню
його популярності. Але не встиг-
ли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як
австрійці пішли у контрнаступ і до
травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної
Галичини. Відступаючі царські
війська взяли заложниками кілька сотень
провідних українських діячів, а також ева-
куювали тисячі людей, включаючи багатьох
русофілів, ролі яких в українській полі-
тиці тепер Прийшов кінець.
Ставлення росіян до галицьких
українців, яке відомий російський політик Пав-
ло Мілюков розцінив у своєму
виступі в Думі як «європейський скандал», являло
собою, продовження політики
уряду щодо українського руху в Російській
імперії.
З вибухом війни було закрито майже всі
українські організації та газети. Коли у
1916 р. загальновизнаний провідник українців
Михайло Грушевський повернувся
до Києва, його заарештували й вислали на північ
Росії. Царський міністр закордон-
них справ Сергій Сазонов з
неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав
слуш-
ний момент, щоб раз і назавжди позбутися
українського руху». Однак після катастро-
фічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського
уряду дещо підупала, й він трохи
пом'якшив тон. У Російській імперії знову
обережно починали працювати україн-
ські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а
також кілька газет. Відновила свою
координаційну діяльність напівтаємна
українська політична організація ТУП,
тобто
Товариство українських прогресистів, поширюючи
агітацію за конституційне прав-
ління в імперії та автономію для України.
Тим часом у Відні, по
австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися
укра-
їнські політичні діячі та відновили свій
представницький орган — Загальну Укра-
їнську Раду. В міру того як війна дедалі більше
виснажувала Австро-Угорщину, чим-
раз сміливішими ставали вимоги народів імперії,
серед них і українців. Так, Загаль-
на Українська Рада оголосила своєю метою
незалежність Російської України, кот-
ру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а
також широку автономію для Схід-
ної Галичини та Буковини. Проте коли-у
1916 р. Відень пообіцяв полякам ще біль-
шу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі
західноукра-
їнські інтереси представляв український клуб
віденського парламенту на чолі з Єв-
геном Петрушевичем.
У Відні також діяли
східноукраїнські емігранти з Союзу визволення
України,
яких фінансове підтримували
німці та австрійці. Ця організація вирядила
представ-
ників у багато європейських столиць для
пропаганди справи української незалеж-
ності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але
робота СВУ з сотнями тисяч по-
лонених українців, 50 тис. із яких перебували у
спеціальних таборах, не лише підно-
сила національну свідомість солдатів, а й
привела до' створення так званих Сірожу-
панної та Сйньожупанної
дивізій, що згодом боротимуться за українську
справу.
Відтак із продовженням війни не викликало
сумніву, що українці, як і інші народи,
неухильно стають дедалі заповзятливішими у
здійсненні власних цілей і щораз
менше проймаються долею імперій, які протягом
століть панували над ними.
У 1917 р. воюючі сторони опинилися
на грані виснаження. Та особливої гостро-
ти досягла напруженість у Росії, де тягар
тотальної війни подвоював недоліки від-
сталого, прогнилого й негнучкого
режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учас-
ників війни Росія зазнала найтяжчих утрат —
понад 8 млн чоловік убитими, пора-
неними та полоненими. Це викликало широке
невдоволення, оскільки часто пояс-
нювалося недбалістю й помилками з боку
призначених царем бездарних командирів.
Водночас через корумпованість і
малоефективність російського чиновництва та
про-
мисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти
ворога, інколи не маючи навіть руш-
ниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще
більшої кризи в усьому
суспільстві. З мобілізацією на військову службу
близько половини працездатних
чоловіків зменшилося виробництво продуктів і
промислових виробів, різко зросли
ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед
жителів міст, розгорталися
страйки, у народі зростало розчарування.
У 1917 р. відбулися дві російські
революції. Перша — Лютнева — скоріше по-
ходила на розвал, ніж на повстання. Почалася вона
досить невинно, коли 8 березня
(23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники
оголосили страйк протесту проти не-
стачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в
цивільних людей, царські війська
перейшли на бік робітників. За кілька днів
подібне вчинила більша частина столич-
ної залоги. Водночас населення міста заповнило
вулиці, щоб продемонструвати со-
лідарність із страйкарями. З поширенням
демонстрацій по всій імперії Микола II
зрікся престолу, його міністри й урядовці
розбіглися, а ненависні жандарми похо-
валися. До 12 березня царський режим розсипався,
як картковий дім.
Хоч повалити царат було
напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для
всіх, виявилося надзвичайно важко. З'явилося два
претенденти на політичну владу.
Одним із них був Тимчасовий уряд, сформований із
ліберальних депутатів Думи,
який прагнув узяти на себе функції управління до
тих пір, доки в Росії не встано-
виться постійна форма правління. Тимчасовий уряд
не мав великої реальної влади,
оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а
поліція була майже вся розпущена. До
того ж на ньому висів тягар непопулярної в народі
війни. З самого початку суперни-
ком Тимчасового уряду виступала Петроградська
Рада робітничих і солдатських де-
путатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких
більшовики складали лише одну з
меншостей. Петроградська Рада
являла собою випадкову асамблею радикальної ін-
телігенції, робітників і солдатів. Подібні
органи швидко утворювалися по всій країні.
Мета Ради полягала в тому, щоб «поглибити»
революцію, штовхаючи її до пере-
творення суспільства на соціалістичних засадах.
Постійні сутички між цими двома
органами, суперечки та взаємні перешкоди вносили
ще більшу плутанину в питання,
кому ж належить остаточна влада в колишній
імперії.
Це безладдя незабаром стало всезагальною ознакою життя
революційної Ро-
сії. Освячена революцією необхідність змін
виправдовувала в очах багатьох, і особ-
ливо Рад, нападки на цілий ряд принципів і
установлень, які раніше були загально-
прийнятими. Так, наприклад, 14 березня
Петроградська Рада видала сумнозвісний
наказ № 1 (який Тимчасовому урядові не вдалося
блокувати), за яким військові
частини для управління справами могли
впроваджувати у себе демократично обрані
Ради. Влада офіцерів обмежувалася лише бойовими
ситуаціями. Цей наказ доко-
рінно підірвав і без того хистку дисципліну в
армії, внаслідок чого вона почала роз-
валюватися. До літа, коли мільйогіи
озброєних деморалізованих солдатів, кинувши
фронти, лавиною рушили додому, громадський
порядок остаточно був підірваний.
Спостерігаючи за марними спробами відновити й
утримати політичну владу в той
хаотичний період, не слід забувати, що перед тими,
хто намагався це зробити, стояло
завдання, аналогічне зведенню будівлі, під якою
постійно провалюється грунт.
Звістка про падіння царського
режиму досягла Києва ІЗ березня 1917 р. За кіль-
ка днів представники найголовніших установі
організацій міста утворили Виконав-
чий комітет, що мав утримувати порядок і діяти
від імені Тимчасового уряду. Водно-
час осередком радикально
настроєних лівих стала Київська Рада робітничих
і сол-
датських депутатів. Але/на відміну від подій у
Петрограді, в Києві на арену вийшла й
третя дійойа особа: 17 березня
українці заснували класну організацію —
Централь-
ну Раду. її створили помірковані ліберали з
Товариства українських прогресистів під
проводом Євгена Чикаленка,
Сергія Єфремова та Дмитра
Дорошенка разом із со-
ціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном
Петлюрою.
Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради
також вступила нова зростаюча
Українська партія соціалістів-революціонерів,
яку репрезентували Микола Кова-
Симон Петлюра
левський, Павло Христюк та Микита Шаповал.
Президентом Центральної Ради бу-
ло обрано Михайла Грушевського
— добре відомого, авторитетного діяча, котрий
повернувся із заслання. Відтак, на відміну від
росіян у Києві, що розкололися на
по-
міркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у
Київській Раді, українці всіх ідей-
них переконань згуртувалися в єдиний
представницький орган.
На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну
й дедалі зростаючу
підтримку. Українці Петрограда та Києва провели
з нагоди її створення величезні
демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився
Український національний конгрес. На
нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від
усіх українських громад колиш-
ньої імперії, а також від різних економічних,
освітніх, військових та інших органі-
зацій. Конгрес обрав 150 представників до
Центральної Ради та затвердив М. Гру-
шевського на посаді президента. 18 травня понад 700
делегатів від українців, що слу-
жили в армії, на з'їзді в Києві
дали своїм представникам доручення вступити до
Цент-
ральної Ради. Майже через місяць
так само вчинили близько 1000 делегатів Укра-
їнського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради
також приєднався з'їзд робітників.
Натхнена такими виявами довір'я,
Центральна Рада стала дивитися на себе не лише
як на представника відносно невеликої кількості
національне свідомих українців,
а й
як на український парламент.
За своїм соціальним походженням
найпалкіші прибічники Центральної Ради
належали, якщо вжити улюблений
термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони
складалися з інтелігенції й так званої
напівінтелігенції— сільських учителів, ниж-
чого духовенства, дрібного чиновництва, земських
урядників, молодших офіцерів та
заможних селян. Ці люди були в основному
пов'язані з селом і керувалися не лише
традиційною турботою інтелігентів-українофілів
про збереження і розвиток україн-
ської культури, а й прагматичними міркуваннями
про те, що розташований ближче
до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні
потреби. Український селянин гадав,
що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому
отримати більше землі, ніж уряд
у далекому Петрограді, а український солдат
сподівався, що вона швидше, ніж ро-
сійський уряд, виведе його з війни.
Проте були на Україні також
суспільні та етнічні групи, котрі не
підтримували
Центральної Ради. Російські консерватори й
навіть помірковані побоювалися, що
зростання політичної активності українців
призведе до розвалу «єдиної та неподіль-
ної Росії». Зі свого боку російські радикали
підозрювали, що український національ-
ний рух може порушити «єдність робітничого
класу». Скоса позирали на Централь-
ну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися
з російською культурою й активно
діяли в російських соціалістичних партіях. Тому
несподівана поява Центральної
Ради дуже стурбувала частину міського населення
України — цю невелику, але
стратегічно розташовану меншість.
Коли безпорадність Тимчасового
уряду ставала чимдалі очевиднішою, Централь-
на Рада вирішила скористатися своїми перевагами.
Щоб завоювати собі визнання
найвищої політичної сили на Україні, 23 червня
вона видала Перший універсал,
в якому проголошувалося: «Хай
Україна буде вільною. Не
відокремлюючись оста-
точно від Росії й не розриваючи зв'язків із
Російською державою, хай український
народ отримає право самому розпоряджатися своїм
життям у своєму краї». Неза-
баром Центральна Рада оголосила про утворення
Генерального секретаріату, що
мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений
Володимиром Винниченком Ге-
неральний секретаріат, що складався з восьми
міністерств, справами яких відали
переважно соціал-демократи, взяв на себе
відповідальність за управління Україною.
Ці заходи викликали лють серед
росіян України, а також Тимчасового уряду
в Петрограді. Останній в середині липня вислав до
Києва для переговорів делега-
цію на чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал
російського
наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати
Генеральний секретаріат, хоч і з ве-
ликими застереженнями, за орган управління п'яти
українських губерній (Київської,
Полтавської, Подільської,
Волинської та Чернігівської). Це визнання
ознамену-
вало апогей впливу й авторитету Центральної
Ради.
Отримавши обіцянку широкої
культурної автономії, російські та єврейські
партії
на Україні неохоче приєдналися до Центральної
Ради. В цей момент Центральна
Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких
належало російській, єврей-
ській, польській та іншим неукраїнським партіям.
В ідеологічному відношенні вона
мала виразно ліву орієнтацію. Досягши
угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим
урядом, так і з національними меншостями,
Центральна Рада могла тепер братися за
управління країною.
Але дуже швидко виявилося, що
Центральній Раді гостро бракує керівництва.
Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити
від свого визнання української
автономності, Центральна Рада згаяла час на
безкінечні суперечки про межі своєї
влади, одночасно нехтуючи
такими нагальними проблемами, як збереження
право-
порядку, забезпечення міст продуктами та
організація роботи залізниць. Вона та-
кож не змогла ефективно розв'язати гостре
питання перерозподілу земель. Внаслі-
док цього єдність, яку спочатку продемонстрували
українці, швидко зникла, і між
соціал-демократами, яким у Центральній Раді
належало панівне становище, та чис-
ленними соціалістами-революціонерами
розгорілися ідейні конфлікти. Члени Цент-
ральної Ради поринули у безплідні дебати й
ворожнечу, рідко їздили на село (де їх-
ні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких
інших міст) і, як наслідок, втра-
тили зв'язок із. масами, що налагодився за
короткий час завдяки різноманітним
з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки
опікуватися власними справами.
Не менш шкідливою виявилася
ідейна обмеженість молодих і недосвідчених
українських політиків, вік більшості з яких
коливався у межах від 20 до ЗО років.
Захоплені власною революційною риторикою, вони
намагалися відмежуватися від
старого ладу. Особливо промовистим у цьому
відношенні було їхнє ставлення до вій-
ськових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських
солдатів стихійно реорганізу-
валися у всеукраїнські формування,
заприсягнувши на вірність Центральній Раді.
В цій неоднозначній ситуації генерал Павло
Скоропадський надав у розпоряджен-
ня Центральної Ради українізований корпус із 40
тис. бійців, прекрасно дисциплі-
нованих і споряджених порівняно з
дезорганізованими російськими військами. Але
його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи
Центральної Ради доводили, що
революція усувала необхідність регулярної
армії, по-друге, вони твердили, що не
можна довіряти багатому землевласникові
Скоропадському. Аналогічним було їх-
нє ставлення до чиновників: на них дивилися як на
уособлення старої гнобитель-
ської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими
і
найшкідливішими людьми».
Проте незабаром стало
зрозумілим, що правити без армії та чиновників
немож-
ливо. По Україні ширилися анархія й безладдя.
Становище погіршилося у липні, коли
розвалилася російська армія в Галичині,
затопивши Україну (що являла собою без-
посередній тил величезного Південно-Західного
та Румунського фронтів) мільйо-
нами озброєних радикалізованих
і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом од-
ного з членів Центральної Ради, були «гіршими від
татарських орд», і їхня присут-
ність переконливо свідчила про безпорадність
Центральної Ради.
Більшовицький переворот і Центральна Рада
Якщо Лютнева революція була по
суті наслідком падіння влади, то причиною
другої революції, яку називають Жовтневою, стало
захоплення влади, її здійснили
більшовики на чолі з Леніним — група, яку лише
шість місяців тому вважали мало-
вірогідним кандидатом на владу в Росії.
На початку 1917 р. більшовицька
партія Росії, що в основному складалася з ро-
сійської та єврейської інтелігенції
й робітників, налічувала менше 24 тис., у той
час як інші соціалістичні партії об'єднували
сотні тисяч членів. Але більшовикам
були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали
куди більшу вартість. Вони являли
собою дисципліновану, суворо централізовану
партію відданих і досвідчених рево-
люціонерів, які в особі Леніна мали геніального
вождя, неперевершеного майстра
революційної тактики. Впевненість Леніна, його
цілеспрямованість, а також обі-
цянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували
дедалі більше прихильників його
партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до
350 тис. Вирвавши більшість у
Радах із рук інших соціалістичних партій і
піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 лис-
топада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики
скинули тонучий Тимчасо-
вий уряд і заявили від імені Рад
робітничих і селянських депутатів про свої
претен-
зії їй владу. '•
Бі іьшовики в основному
зосереджувалися в промислових центрах Росії і на
Україні мали мізерний вплив: у 1918
р. їх налічувалося тут якихось 4—-5 тис., .голов-
ним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн
робітників України прибічники біль-
шовиків складали крихітний відсоток. Для
порівняння: самі лише українські соціал-
революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів.
До того ж оскільки більшо-
вицька програма була в основному звернена до
пролетаріату, серед якого українці
Микола Скрипник
були слабко представлені, вона
мало їх приваблювала. Промислові робітники
України
були переважно росіянами та євреями й складали 75
% членів партії. Відтак, за сло-
вами радянського історика Миколи Попова,
«більшовики на Україні були партією
росіян і русифікованого пролетаріату».
Як і більшість росіян на
Україні, більшовики вороже поставилися до
українського
руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух
підірве єдність робітничого кла-
су; як представники панівної меншості, вони
відчували загрозу нещодавно покірної
більшості, що мобілізувалася; і як. мешканці
міста, вони з презирством дивилися на
рух, котрий спирався на селянство. Для одного з
провідних більшовиків Християна
Раковського проблематичним було визнати
навіть сам факт існування українського
народу. Про поширеність таких поглядів у партії
свідчив один із небагатьох видат-
нрх
українських більшовиків Микола Скрипник: «Для
більшості членів нашої пар-
тії Україна не існувала як національна одиниця».
Один із найвпливовіших більшо-
вицьких вождів на Україні Георгій Пя-аков
відверто заявив, що партія
повинна
.чостаточцо відкинути гасло права націй на самовизначення. З
іншого приводу він ка-
зав: «Ми не повинні підтримувати
укр?їнців, оскільки їхній рух невигідний проле-
таріатові. Росія не може існувати без
українського цукру, промисловості,
вугілля,
. КруПИ ТрІЦОї». '• .. ;
Проте Ленін був надто обережним
політиком, щоб дозволити таким підходам
формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з
деяким запізненням, що націона-
лізм є могутньою силою, якою партія могла б
скористатися. Тому він сформулю-
вав досить плутане твердження, що більшовикам
належить визнати й навіть сприяти
здійсненню права пригноблених народів на
культурний розвиток і самоврядування,
доти,— і тут йшло дуже важливе застереження,—
доки це не перешкоджало проле-
тарській революції. Так, наприклад, якщо
український націоналізм вів до відокрем-
лення українських робітників від російських, то
це, за Леніним, являло собою бур-
жуазний націоналізм, з яким належало неухильно
боротися. Інакше кажучи, в теорії
національні прагнення українців визнавалися, а
на практиці — відкидалися.
Велика перевага такого підходу
полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд,
наче більшовики симпатизують прагненням
українців і тому заслуговують на під-
тримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи
справу соціалістичної револю-
ції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на
Україні виявився у серпні 1917 р.,
коли до Центральної Ради приєдналося 10
більшовиків.
Після того як більшовики
захопили владу в Росії, постало питання, хто ж
прави-
тиме на Україні. Не маючи
достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й
прибіч-
ників Тимчасового уряду в Києві, які
згуртувалися навколо штабу армії, більшовики
вирішують на деякий час утримувати добрі
стосунки з українцями, намагаючись вод-
ночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада в
Києві вибухнули бої майже 6-ти-
сячних сил більшовиків із штабом армії, в
розпорядженні якого було до 10 тис. чо-
ловік. У вирішальний момент Центральна Рада
наказала 8 тис. своїх бійців прийти на
допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до
евакуації з Києва.
Але більшовики оторопіли від
здивування, коли Центральна Рада оголосила, що
бере на себе верховну владу в усіх дев'яти
губерніях, де українці становлять біль-
шість. Формально це підтверджував її Третій
універсал від 22 листопада, що прого-
лошував установлення автономної Української
Республіки. Все ще не наважуючись
остаточно розірвати зв'язки з Росією, Центральна
Рада заявила про одну і^ своїх ці-
лей — створення в колишній Російській імперії
федерації вільних і рівноправних на-
родів. Сподіваючись, що Центральна Рада стане
стабілізуючим чинником в анар-
хії, що поширювалася, владу українського уряду
визнали українські та неукраїнські
партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч
для останніх це був крок вимушений
і тимчасовий).
Проте незабаром стало
очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та
біль-
шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада
критикувала Леніна за на-
сильство при захопленні влади в Петрограді, то
Ленін скаржився на те, що україн-
ці пропускають козацькі війська через свою
територію,, дозволяючи їм
зосередити-
ся на півдні, де формувався російський
антибільшовицький рух. Тим часом на Ук-
раїні більшовики зазнали кількох політичних
невдач. У грудневих виборах до Все- <
російських Установчих Зборів, пізніше
розігнаних більшовиками, українські партії
отримали понад 70% голосів, тоді як більшовики —
лише 10 °о. Ще відчутнішою бу-
ла 'їхня невдача на
Всеукраїнському з'їзді Рад, який-вони самі
скликали 17 грудня в
Києві й який сподівалися поставити під свій
цілковитий контроль. Але українські
партії закликали на з'їзд своїх прибічників із
села, переваживши близько сотні
біль-
шовицьких делегатів двома з лишком тисячами
своїх. Розлючені члени невеликої
більшовицької фракції покинули
з'їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Цент-
ральну Раду як «ворога народу» й проголосили
створення Радянської Української
Республіки. Одночасно на Україну з Росії почали
наступ більшовицькі війська.
Інтервенція більшовиків на
Україні. З північного сходу рухалися 12-тисячні
біль-
шовицькі сили на чолі з талановитим
командувачем Володимиром Антоновим-Ов-
сієнком і його кривавим поплічником Михайлом Муравйовим. Проти .них
україн-
ський військовий міністр Симон
Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис.
вояків, що складалися з селянського ополчення
«вільних козаків», січових стріль-
Німецько-австрійська інтервенція 1918 р.
ців, колишніх
військовополонених галичан, кількох невеликих
загонів із фронту та
Декількох сотень київських
гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної
лави.
Тут якраз може виникнути
питання: де ж поділися 300 тис. бійців
українізованих
загонів, що влітку заприсягнули Центральній
Раді? БілЬщість з них
повернулися
по своїх селах, зайнявічи
«нейтральну» позицію,— між іншим, як і деякі з
тих, котрі
лишилися під рушницею. Частина перекинулася
до більшовиків. Настрої цих укра-
їнських солдатів (що виглядали
різким контрастом на тлі героїчних зусиль
відносно
невеликої групи людей, кОтрі
боролися за Центральну Раду) в основному поясню-
валися ефективністю більшовицьких агітаторів.
Як зауважив Річард Пайпс,
«у перші
місяці громадянської війни все населення було
збите з,пантелику,
дезорієнтоване й
"не знало, за ким іти. Добрий агітатор був
вартий сотень озброєних солдатів: він міг
привернути на свій бік війська супротивника й
тим самим вирішити долю важливих
боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні
людей для того, щоб проникнути в
українські загони, які значною мірою складалися
з надзвичайно наївних у політиці
селян, і переконати останніх або не брати участі
в боях, або ж приєднатися до біль-
шовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до
грудня зросли до 40 тис. чоловік.
Іншою перевагою більшовиків на
Україні були організовані їхніми прибічниками
майже в кожному великому місті диверсійні
повстання проти Центральної Ради. Най-
небезпечніше з них вибухнуло 29 січня 1918 р. у
Києві, коли російські робітники за-
хопили «Арсенал», на кілька днів скувавши
українські війська. Водночас трохи на
схід від містечка Крути в останній великий бій із
силами Муравйова, що наближали-
ся, вступили загони Петлюри. Після запеклих боїв
українці були змушені відступити.
В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які
всі загинули, їхня
смерть здобула їм
почесне місце в українському національному
пантеоні. Тим часом Центральна Рада,
що засідала вдень і вночі, похапцем прийняла
закон про радикальну земельну рефор-
йу, тобто націоналізацію великих
землеволодінь. Вона видала свій Четвертий і
останній універсал (цей важливий документ хоч і
датований 22 січня, фактично було
складено в ніч з 24 на 25), проголосивши, що
Українська Народна Республіка розри-
ває зв'язки з більшовицькою Росією й відтак стає
вільною і самостійною державою.
Угода в Брест-Литовську. Перед
лицем неминучої поразки останньою надією
Центральної Ради була чужоземна допомога.
Взагалі симпатії Ради схилялися на бік
Антанти, і з самого початку вона наполегливо
домагалася визнання її членів, і
особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче
стояла за відновлення «єдиної та
неподільної Росії», була неоднозначною. Проте 22
грудня 1917 р. виник цілком но-
вий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні
переговори у Брест-Литовську
з Центральними державами, заявивши про те, що він
репрезентує всі народи колиш-
ньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам
представляти на мирних перего-
ворах Україну, Центральна Рада вирядила до
Бреста власну делегацію. 9 лютого
1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ
Центральної
Ради з Києва перед військами Мурарйова,
її представники у Бресті підписали угоду
з Центральними державами, її
сутність зводилася до того, що німці
зобов'язалися
надати Центральній Раді військову допомогу за
поставки нею великої кількості про-
дуктів для цих держав.
Через кілька днів після
підписання угоди в Брест-Литовську німці з
австрійцями
розділили Україну на сфери впливу і ввели на її
територію свою могутню армію, що
налічувала понад 450 тис. чоловік.
За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же
висло пом,
«принесли на багнетах з півночі радянську владу»
і які протягом свого не-
тривалого перебування встановили у Києві
царство терору, були змушені тікати. Але
це ще не значило, що повернення Центральної Ради
з німецькими військами 2 бе-
резня всі палко вітали.
її політика викликала
розчарування майже в усіх верствах населення
України.
Неукраїнці засуджували розрив
зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни
не отримали очікуваної землі, у заможних селян і
великих землевласників націо-
налізація їхніх володінь викликала лють, а всі
разом засуджували Центральну Раду
за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж
боку німці теж втрачали терпець
до молодих і малоспроможних політиків, які
переважали в Центральній Раді. Вони
швидко пересвідчилися, що вона не мала практично
ніякого адміністративного апа-
рату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що
їх так відчайдушне потребували
го-
лодні німецькі та австрійські міста. Безперервні
кризи, сутички й дебати між соціа-
лістичними партіями у Центральній Раді
переконали німців у тому, що «молоді ук-
раїнські утопісти» неспроможні
правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна
Рада. с^лЯдала конституцію
Української держави^ до зали
ввійшов німецький загін і
розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада
впала — без усякої спроби за-
хищатися.
За той рік, протягом якого
Центральна Рада виступала основним політичним
чинником на Україні, вона досягла значних
успіхів, але й зазнала страшних невдач.
З огляду на слабкість і дискримінованість
української інтелігенції до революції, по-
літичну її недосвідченість створення і
зміцнення Центральної Ради було безпереч-
ним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті
поклала край поширеним сумнівам
щодо самого факту існування українського народу.
Вона перетворила українське пи-
тання на одне з ключових питань революційного
періоду. З суто політичної точки
зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим
урядом добилася більшого, ніж
хтось міг сподіватися.
Вона також узяла гору над
українськими більшовиками, змусивши їх
звертатися
по допомогу до Росії. Прагнучи створити
демократичний парламентський устрій,
Центральна Рада лишалася відданою своїй меті,
незважаючи на те, що- ситуація ви-
магала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї
відданості стало надаяня єврей-
ській меншості широкої культурної автономії —
попри найсуворіщу критику з її
бо-
ку українського уряду. Цей крок Ради став
прецедентом на майбутнє. Але чи не най-
більш далекосяжним здобутком Центральної Ради
було те, що, вперто висуваючи
вимогу українського самоврядування, вона
серйозно підірвала раніше недоторканий
принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши
Тимчасовий уряд, а потім і біль-
шовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї
«священної корови» російського
політичного мислення.
Але найочевиднішою в діяльності
Центральної Ради є її поразка. До найважли-
віших її причин належала відсутність двох
головних опор державності, а саме — боє-
здатної армії та адміністративного апарату. Не
маючи останнього, Центральна Рада
не могла утримувати зв'язки з губерніями та
селом, де зосереджувалося найбільше
її можливих прибічників. Не меншої шкоди
завдавала й відсутність згоди щодо того,
яку політику проводити. Це з усією драматичністю
виявлялося в гострій ворожнечі
між Винниченком і Петлюрою —
двома провідними міністрами в уряді. Винниченко
доводив, що Центральній Раді слід проводити
суспільне радикальнішу,
ніж у біль-
шовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас
на докорінні зміни. Тим часом
Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу
будівництву інститутів національ-
ної державності. Нарешті, безпосередньою
причиною кінця Центральної Ради стала
її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.
І все ж, як пише Джон
Решетар, у кінцевому рахунку
поразку Центральної Ради
зумовила нерозвиненість українського
національного руху. Центральна Рада фак-
тично була змушена починати будівництво держави
ще до завершення процесу фор-
мування нації.
Через репресивний характер царського режиму та
соціально-еконо-
мічні особливості українського суспільства
більшість освічених людей на Україні бу-
ли або росіянами, або русифікованими.
Український рух ще не проникнув у міста,
й ці важливі осередки промисловості, комунікацій
і кваліфікованих робітників ви-
ступали твердинями російської чи інших
меншостей, нерідко войовничо настроєних
проти українців. Тому відчувався гострий брак
компетентних людей для організа-
ції та укомплектування армії й
адміністративного апарату української держави.
На-
явні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі —
35, Ковалевському (провідникові
найбільшої української партії —
соціалістів-рево-
люціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що
замінив М. Грушевського на
посаді голови
Центральної Ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу
людських і матеріальних ре-
сурсів, член Центральної Ради
Сергій Єфремов закликав не брати
влади, мотивуючи
це тим, що маси чекають чуда, а український уряд,
без сумніву, розчарує їх. З огля-
ду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна
зрозуміти, чому, описуючи зу-
силля Центральної Ради, Винниченко
зауважив: «Воістину, ми за тих часів були бо-
гами, які бралися з нічого творити цілий новий
світ».