КИЇВСЬКА РУСЬ
СУСПІЛЬСТВО Й
КУЛЬТУРА
КИЇВСЬКОЇ РУСІ
З точки зору
політичної організації легше встановити, якою не
була Київська
Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була
державою в сучасному розумінні
слова. Розглядати її як таку — значило б
приписувати їй вищий рівень політичної
організації, ніж це було насправді. Вона не мала
ні централізованого управління,
ні всеохоплюючої та
розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний
зв'язок між во-
лодарями й підвладними, насамперед неміським
населенням, існував у формі збору
данини. У політиці князі керувалися особистими
чи династичними інтересами, нерід-
ко ігноруючи потреби держави і суспільства.
Політичні стосунки були млявими,
мінливими й невиразними, а політичні проблеми
часто розв'язувалися за допомо-
гою сили. І все ж зростав рівень політичної,
соціальної та економічної організації
Київської Русі, розвивалася її культура; відтак
завдання даного розділу полягає
в ознайомленні з основними рисами цього процесу.
До приходу варягів
основною політичною одиницею східних слов'ян
виступало
плем'я. Скупі відомості про їхню племінну
організацію свідчать про те, що в руках
вождя роду і племені зосереджувалася широка
влада, використання якої диктува-
лося звичаєм і традиціями. Важливі питання
вирішувалися шляхом згоди між ста-
рійшинами, які збиралися на племінні ради й були
панівними постатями політично-
го життя, починаючи з найнижчого рівня — общини
(миру, задруги) й аж до найви-
щого рівня — союзу племен, такого, як, скажімо,
існував у полян, сіверян і древлян.
Центрами політичної влади були численні
обнесені частоколом племінні поселення,
що виникали на очищених від лісу узвишшях,
довкола яких селилися члени пле-
мені.
На цю племінну систему східних слов'ян варяги
наклали свої комерційне і вій-
ськове зорієнтовані форми
організації, встановивши серед місцевих племен
такі
порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше
господарювати. Найбільшими «во-
лодарями» їхніх торговельних підприємств були
члени династії Рюриковичів, і
саме
вони мали найбільше прибутків і влади. Проте
оскільки князі великою мірою зале-
жали від дружини, то значну кількість своєї
поживи їм доводилося ділити з дружин-
никами. Характерно, що однією з основних турбот
перших київських правителів було
прагнення задовольнити власних дружинників, щоб
вони не перейшли до суперни-
ка. З поширенням впливу варягів політична влада
зосереджувалася у містах, що ви-
никали на основних торгових шляхах.
Найважливішим із цих міст був Київ.
Київським князям у
неоднаковій мірі вдавалося монополізувати
владу. До прав-
ління Ярослава Мудрого в середині XI ст. найбільш
честолюбним, талановитим
і жорстоким членам династії неодноразово
вдавалося захоплювати київський стіл
та утверджувати свою зверхність над братами та
іншими конкурентами. У цей пе-
ріод сильної влади стримувалися відцентрові
тенденції та забезпечувалася єдність
володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в
системі успадкування влади, за
якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну
чи теоретичну частку володінь, почалася
децентралізація влади. Внаслідок цього ве-
ликий князь київський врешті-решт став не більше
ніж титулованим главою дина-
стично зв'язаного конгломерату князівств, що
безперервно ворогували між собою.
Накресливши у
загальних рисах політичний розвиток Київської
Русі, звернімося
до механізмів, через які здійснювалася влада.
Найважливішими з них були княжа
влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була ви-
явом відповідно монархічної, аристократичної та
демократичної тенденцій у полі-
тичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними
користувався князь, у свою чергу
зобов'язували його забезпечувати підданим
справедливість, порядок і захист. У ви-
конанні своїх військових функцій князь
насамперед залежав від дружини. В разі
потреби більших військових сил збиралося
ополчення городян або, рідше, проводи-
лася загальна мобілізація. Чисельність цього
війська була відносно невеликою —
десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше.
Аналогічно суспільствам, що не мали
ще державної організації, управлінням
князівством у цілому займалися також осо-
бисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький,
управляючий маєтком та інші,
оскільки не існувало чіткої різниці між
державною й приватною управлінськими
функціями. У віддалені міста і землі князі
призначали посадників, що, як правило,
обиралися з членів власної родини. На
периферійних землях волю князя виконував
тисяцький місцевого ополчення зі своїми
підлеглими. Правосуддя вершив сам
князь чи призначені ним судді згідно з «Руською
правдою» Ярослава Мудрого. Зро-
зуміло, що княжа влада мала першочергове
значення в управлінні Київської Русі,
але разом із тим поєднання в ній військової,
судової та адміністративної функцій
свідчить, наскільки ця система була відносно
нерозвиненою й примітивною.
У фінансуванні
своєї діяльності князі насамперед залежали від
данини. Згодом
розвинулася складніша система оподаткування, що
включала кожне господарство
(яке називалося «дим» або «соха»).
До інших джерел княжих доходів належали
мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи.
Останні складали важливе дже-
рело прибутків, оскільки київські закони щодо
покарання за злочин віддавали пе-
ревагу грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й
підтримкою князь мусив звертатися до боярської
думи — органу,
що виник із старших членів дружини, багато з яких
були нащадками варязьких ва-
тажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше
місце у думі дістали й церковні
ієрархи. Функції думи ніколи чітко не
визначалися, а князь не був зобов'язаний
радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував
позбутися підтримки з боку цього
впливового органу, що представляв усю боярську
знать. Тому князі, як правило, бра-
ли до уваги позицію боярської думи. Демократичну
сторону політичного устрою
Києва репрезентувало віче, або збори городян, що
виникли ще до появи князів і, оче-
видно, походили від племінних рад східних
слов'ян. Віче скликалося князем або го-
родянами, коли виникала потреба порадитись або
висловити свою думку. Серед пи-
тань, обговорюваних на вічі, були військові
походи, укладення угод, престолонаслі-
дування, розподіл посад у державі, організація
війська. Віче могло критикувати
або схвалювати князівську політику, але воно не
мало права визначати свою власну
політику чи видавати закони. Проте, коли на
престолі сідав новий князь, віче могло
укласти з ним формальну угоду («ряд»),
за якою князь зобов'язувався не перехо-
дити традиційно встановлених меж влади щодо
віча, а воно в свою чергу визнавало
над собою його
владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови
сімей, фактично
на вічових сходах панувала міська купецька
знать, яка перетворювала їх на
арену
міжфракційних суперечок.
Маючи, за різними
підрахунками, від 3 до 12 млн населення й величезну
тери-
торію, що обіймала близько 800 тис. кв. км (майже
половина її — в межах сучасної
України), Київська Русь була найбільшою
політичною формацією середньовічної
Європи. До того ж ця формація швидко розвивалася.
Попри поступове зростання від-
мінностей між простим людом і новосформованою
племінною знаттю землероб-
ське суспільство східних слов'ян ЇХ
ст. залишалося порівняно однорідним в етнічно-
му та соціальному відношенні, але внаслідок
швидкої розбудови Києва до слов'ян-
ського середовища потрапляють варязькі
воїни-купці, фінські мисливці, тюркські
найманці, грецькі ремісники, вірменські та
єврейські торгівці. З піднесенням міст
стали процвітати купці та ремісники. Нарешті,
прийняття християнства спричини-
лося до появи нового класу — духовенства. Словом,
населення Київської Русі ста-
ло більш космополітичним за культурною
орієнтацією, етнічно строкатим і дедалі
глибше розшарованим соціальне.
Найвище місце в
суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали
численні чле-
ни різних відгалужень династії Рюриковичів.
Княжі воїни, старші й молодші дружин-
ники і місцева знать утворювали клас бояр, яких
ще називали мужами. З часом
знать скандінавського походження
слов'янізувалася; це відбилося у перетворенні
таких суто скандінавських імен, як Хелгі,
Хелга, Інгвар та Вальдемар на відповідні
слов'янські еквіваленти — Олег, Ольга, Ігор та
Володимир. Постійні напади кочо-
виків на торгові шляхи, а також економічний
занепад Константинополя у XII ст.
призвели до обмеження можливостей займатися
торгівлею, внаслідок чого колиш-
ні воїни-купці поступово перетворилися на
великих землевласників. Знайти собі
землю не становило труднощів, оскільки князі
мали в достатку незайманих угідь
і роздавали їх дружині. На відміну від Західної
Європи, де феодальне землеволо-
діння узалежнювалося службою
своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися пра-
вом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з
перехо-
дом від одного князя до іншого. Багато бояр
проживали у містах, здаючи свою зем-
лю селянам, за що брали частину їхньої продукції
та продавали її на ринку. Власне,
орієнтованість на місто, заінтересованість у
комерції та рухливість відрізняли
бояр Київської Русі від західноєвропейських
феодалів.
На щабель нижче від
бояр стояла міська знать, або, як її ще називали,—
люди,
що часто вважались «середнім класом» Києва.
Найвизначніші його представники
були великими купцями, що займалися міжнародною
торгівлею, вступали в родинні
зв'язки з боярами й домінували у міській
політиці. Порівняно з бюргерами Західної
Європи тих часів міська знать Київської Русі
була далеко могутнішою й численнішою,
навіть після того, коли занепад торгівлі у XII ст.
призвів до часткового зменшення
її ролі. До менш впливових і бідніших городян,
яких ще називали «молодшими людь-
ми», належали дрібні торгівці, крамарі,
високомайстерні ремісники, зокрема зброя-
рі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в
ремісничі корпорації (цехи). Най-
нижчу сходинку соціальної драбини міста займала
«чернь» — ті, хто нічого не мали
й наймалися на «чорну роботу».
Величезну
більшість населення становили селяни, або
смерди. Про селян відомо
небагато, оскільки історичні джерела
зосереджували увагу на вищих класах. За-
гальновизнаним є факт, що протягом усієї
Київської доби більшість селян були
відносно незалежними. Проте у XII—XIII ст. із
початком лихоліття з'являються
ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами,
що набувало різних форм.
Вільний селянин мав право звертатися до суду,
переїжджати з місця на місце, пере-
давати землю у спадщину синам (якщо ж він мав
тільки дочок, то князь мав право
претендувати на його землю). Основним обов'язком
смердів була сплата данини
та відбування військової повинності (як правило,
допоміжного характеру) під час
війни. Про безправне становище селян у
суспільстві свідчив передбачений «Руською
правдою» штраф за вбивство смерда: кровні гроші у
цих випадках становили 5 гри-
вень. Для порівняння: за вбивство купця чи
молодшого дружинника компенсація
родині становила 40, а за вбивство старшого
дружинника князя — 80 гривень.
Коли селянин чи
представник іншої соціальної верстви потрапляв
у кабалу
(а це при лихварських процентах від 25 до 50
траплялося нерідко), або коли просто
брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з
кредитором, за якою зобов'язувався
за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робіт-
ники називалися закупами. На самому низу
суспільної піраміди перебували раби,
або холопи. Оскільки головним товаром в обміні
між Києвом і Константинополем
виступали раби, неважко зрозуміти, що рабство на
Русі було явищем звичайним,
особливо до прийняття християнства. Серед рабів,
багато з яких працювали у княжих
маєтках, були військовополонені, невільничі
діти, закупи, що намагалися втекти від
виконання повинності, та інші невдахи. Проте вони
могли самі викупити себе на сво-
боду або бути звільненими у винагороду за вірну
службу своєму панові.
Окрему значну за розмірами соціальну групу
становили служителі церкви.
Виключно церкві підлягали парафіяльні
священики, диякони з сім'ями, ченці та чер-
ниці. Крім того, під захистом церкви перебували
ізгої. Так спочатку називали кня-
зів, що втратили свою вотчину (часом їх
також.називали князями-ізгоями), а піз-
ніше й усіх, хто не вписувався в рамки даної
соціальної верстви. До них належали
недавно звільнені раби (церква заохочувала до
звільнення рабів, вважаючи це за
богоугодний вчинок), збанкрутілі купці, сини
священиків, яких через неписьмен-
ність не допускали до сану.
Історики довгий час
міркували над тим, щоб виявити спільні риси між
суспіль-
ством Київської Русі та середньовічного Заходу.
І зокрема, їх цікавило питання, чи
скрізь європейський феодалізм передував добі
індустріалізації. Радянські історики
вважають само собою зрозумілим, що Київська Русь
була феодальним суспільством.
Цієї думки тримаються й такі немарксистські
історики, як Микола Павлов-Сильван-
ський, котрий звертав особливу увагу на той
факт, що Київська Русь розпалася
у XII ст. на ряд невеликих князівств із дедалі
виразнішою сільськогосподарською
орієнтацією. Проте більшість сучасних
немарксистських істориків відкидають цю
теорію. При цьому вони вказують, що центральний
для феодалізму інститут васаль-
ної залежності у володіннях Рюриковичів
не існував, позаяк влада князів
над бояра-
ми була мінімальною. До того ж велика роль
торгівлі та міст у життєдіяльності
Київської Русі, а також наявність переважно незакабаленого селянства
свідчать про
те, що ситуація на сході Європи докорінно
відрізнялася від становища на заході.
Тому західні історики схильні розглядати
Київську Русь скоріше як унікальну
й самобутню соціальну систему, а не підводити її
під загальну категорію феодаль-
них суспільств.
У найдавніших
джерелах Київської Русі варяги вперше
згадуються саме як від-
чайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ЇХ ст. від своїх поселень на
Балтійському
узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на
схід аж до Каспійського моря, де
вступали в контакти з купцями мусульманського
світу. На ЇХ ст., коли центр
торгівлі
перемістився на
південь, до Константинополя, головною торговою
артерією для
Києва став славнозвісний шлях «із варягів у
греки». Відтак заморська торгівля
стала складати основу економічної системи
Київської Русі.
Тому не випадково,
що першою формальною угодою, укладеною
київськими
правителями, став договір князя Олега з
Візантією (911 р.), згідно з яким руським
купцям у Константинополі створювалися
надзвичайно сприятливі умови. Коли
у XII—XIII ст. у результаті пограбування
Константинополя хрестоносцями та частих
нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру
став занепадати обмін з Візантією,
дедалі більшого значення для Києва набували
торговельні зносини із Західною
Європою, що головним чином йшли через Краків —
Прагу — Регенсбург.
На противагу
середньовічному Заходу, де земельна
аристократія ухилялася від
торговельної діяльності, в Київській Русі
торгівлею активно займалися не лише
бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші
правителі витрачали на збір данини
у близьких і далеких землях своїх володінь, на
перевезення її до Києва та на споряд-
ження великої флотилії, що Дніпром везла до
Константинополя невільників, хутра,
льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався
на предмети розкошів. Навіть коли
князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у
власність великі земельні воло-
діння, значна частина продукції їхніх
господарств призначалася для чужоземних
ринків. Для заняття торгівлею існували
різноманітні можливості, оскільки в руських
містах сформувався численний прошарок купців, а
його найбільш впливові й заможні
представники вели заморську торгівлю й
користувалися однаковими з боярами
політичними та юридичними правами. Але у
величезній більшості його складали
просто дрібні крамарі, які торгували на
внутрішньому ринку й часто визискувалися
та закабалялися заможнішими
купцями.
За оцінками
сучасних учених, ІЗ—15 % населення Русі мешкало у
міських осе-
редках. Як засвідчують літописи, у країні
налічувалося близько 240 міст і селищ.
Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично
являли собою укріплені посе-
лення напівземлеробського люду. Серед майже 90
великих селищ і міст найбільшим
був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської
навали чисельність його
мешканців становила близько 35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через
100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як
Чернігів та Переяслав, Володи-
мир-Волинський, Львів і Галич, налічували не
більше 4—5 тис. жителів кожен. На-
селення цих міст переважно складалося з дрібних
торговців та ремісників, оскільки
великого поширення набули ремесла. Так, у Києві
було представлено від 40 до
60 різних ремесел, найважливішими серед них були
теслярство, ковальство, гон-
чарство та кожум'яцтво.
Деякі історики
підкреслюють комерційну спрямованість
економіки Київської
Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу
становило землеробство. Цієї
ж думки тримаються видатні українські
дослідники Михайло Грушевський,
Дмитро
Багалій та Ярослав Пастернак, а
також провідні радянські фахівці з цього
питання.
Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно
були людом землеробським, то
малоймовірно, що у Київську добу вони раптом
змінили спосіб життя. Додатковим
підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про
землеробську діяльність на Русі
у літописах, аграрна орієнтованість календаря та
міфології давніх слов'ян і, що
найпереконливіше,— археологічні знахідки.
Недавні розкопки
виявили, що у Х ст. на Україні
користувалися залізним леме-
шем і що тут, як і в Західній Європі, дістала
поширення відносно прогресивна дво-
і трипільна система сівозміни (за якою одна
друга чи одна третя орної землі лиша-
лася під паром). Культивувалися переважно
пшениця, овес, жито та ячмінь. Знач-
ного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це
забезпечувало їх
не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і
взуття. Те ж саме можна
сказати про розведення коней, свиней, овець,
гусей, курей і голубів. Використання
волів
уможливлювало землеробство у ширших масштабах.
Хоч селяни часто мали
власний реманент, необхідний для обробки землі,
вони, як правило, об'єднувалися
в колективи, або общини (до них входили кревні
родичі кількох поколінь на чолі
зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше
община виникала на основі
спільності території, об'єднуючи сусідів, не
пов'язаних кревно.
Якщо економіка Русі
й була насамперед сільськогосподарською, то як
же при-
хильники цього підходу пояснюють виникнення
великих міських і торговельних
центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого
поділяють
багато його радянських колег, стверджує, що появу
численних ремесел зумовив роз-
виток і все відчутніший прогрес у сільському
господарстві — відтак у районах велико-
го зосередження ремесел виникали міста. Він
визнає, що з появою міст важливу
роль в їхньому піднесенні стала відігравати
торгівля, проте не заморська, а перш за
все між містом та аграрною провінцією.
Зважаючи на
переконливі аргументи прибічників як
«торговельної», так і «сіль-
ськогосподарської» інтерпретацій економічної
історії Київської Русі, сучасні історики
й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що
князь, його дружина та найба-
гатші купці були заінтересовані передусім у
жвавій та прибутковій заморській тор-
гівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони
також визнають, що у переважній
своїй більшості населення Київської Русі
займалося сільським господарством.
Будь-яка дискусія
про культуру середньовічного суспільства
зосереджується на-
самперед на його релігійних віруваннях та
інститутах. В історії Київської Русі
маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні
епохи. До 988 р. засобом задоволення
духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у
засаді якого лежало обожнення сил
природи та поклоніння духам предків. Найвищим
божеством у язичницькому пан-
теоні вважався Перун — бог грому
і блискавки, аналогічний скандінавському бо-
гові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була
такою химерною. До інших важ-
ливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних
благ. Закономірно, що серед землеробського люду
поширеним був також культ бо-
гів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами
поклоніння вважалися сотні
духів річок, лісів та предків; це часто
виражалось у жертвуванні їм тварин, а поде-
куди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм
божествам величних храмів, як і не
мали складної духовної ієрархії — власне це й
пояснює відносно слабкий опір
християнству з боку їхньої релігії. І все ж із
приходом нової релігії вірування пред-
ків не зникли безслідно. Під личиною
християнства ще протягом століть серед схід-
них слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або
двовір'я, що полягало у дотриманні
язичницьких за походженням звичаїв та обрядів
(таких, зокрема, як святкування
приходу весни).
Із прийняттям
християнства у Київській Русі поширилася нова,
витончена
й складно організована релігія. У 1037 р. після
приїзду із Константинополя першого
у довгій низці грецьких митрополитів (протягом
усієї Київської доби лише двічі
на цей пост призначалися не греки) була заснована
митрополича єпархія. Первинно
до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня
кількість зросла
до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на
землях сучасної України. Багато
єпископів теж були візантійцями. Вони везли з
собою власне оточення: писарів, по-
мічників, майстрів, перетворюючи єпископства на
осередки поширення візантій-
ської культури. Духовенство поділялося на дві
категорії: «біле», тобто парафіяльні
священики, що не давали обітниці целібату
(безшлюбності) й звичайно одружували-
ся в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці,
з яких обиралися високі духовні
ієрархи.
Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус,
ченці жили у відлюдненні,
й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні
монастирі були осередками хри-
стиянської освіти й науки. У XIII ст. в Київській
Русі існувало близько 50 монасти-
рів, із них 17—у самому Києві.
Церква справляла
величезний вплив на культуру Київської Русі.
Спорудження
одного лише храму — славетної Софії Київської —
є безпосереднім підтвердженням
того, наскільки всеохоплюючим
був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р.
за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна
споруда, зведена грецькими
майстрами на взірець константинопольського
храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів
і тринадцять бань. Розкішне
прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й
але-
бастрові колони. Напевно, краса цього храму
християнського Бога здавалася просто
сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних
будівель киянам. Власне, саме таке
враження й мав справляти собор, позаяк
у візантійській церкві добре розуміли, що
високе мистецтво, звернене до людських емоцій,
часто куди ефективніше посилю-
вало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З
цією метою церква сприяла
розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр
Св. Софії прикрашали кольорові
мозаїки та фрески, що з дивовижною
правдоподібністю змальовували людину. Інший
спосіб викликати благоговіння полягав у
використанні ікон, тобто зображень боже-
ственних істот на спеціально оброблених дошках.
Ікони поширювалися по приват-
них оселях, де ставали найціннішою в родині
спадщиною. Кожен із цих нових різно-
видів мистецтва попервах зазнавав впливу
грецьких зразків. Та з часом майстри
навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві
елементи, створюючи дедалі вираз-
ніший власний стиль. Проте впливи східної церкви
на мистецтво не завжди були
благотворними. Так, через те, що візантійці не
любили ставити у своїх храмах
статуй, скульптура не дістала помітного
розвитку.
Таким же
визначальним був вплив християнства на способи
інтелектуальної
експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток
увійшло письмо, базоване на абетці,
створеній ченцями Кирилом і Мефодієм
— греками, що поширювали християнство
серед слов'ян. На відміну від Риму з його
наполяганнями використовувати в бого-
служіннях латину Константинополь погоджувався з
тим, що новонавернені народи
користувалися у церкві власною мовою. Відтак у
богослужіннях та інших справах
церкви вживали церковнослов'янську мову —
літературну норму, що спиралася
на південнослов'янські діалекти й була легко
зрозумілою східним слов'янам. Посту-
пово вона поширилася на лише на релігійну, а й на
світську літературу, що ставала
багатшою та різноманітнішою.
Закономірно, що
більшість зразків цієї писемної літератури мали
релігійний
характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого
й Нового заповітів, гімни, пропо-
віді, житія святих. Найвидатнішими серед них є
«Патерик», тобто оповідь про життя
святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври,
проповіді й гімни св. Кирила
Туровського, писання київського
митрополита середини XI ст. Іларіона
— можливо,
найосвіченішого мужа Київської
Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон
і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності
Ярослава Мудрого, Іларіон май-
стерно протиставляє християнство язичництву й
описує хрещення Русі. У цьому
творі він демонструє чудове володіння складними
прийомами візантійської риторики,
а також глибоке знання Біблії. Проте при всій
своїй повазі до грецької культури
Іларіон не був грекофілом. У
«Слові про закон і благодать» він підкреслює
велич і значення Русі, применшує роль Візантії в
її наверненні до нової віри, припи-
суючи всю заслугу у здійсненні цього історичного
кроку Володимирові.
Якщо в релігійних
творах грецькі впливи цілком домінували, то у
літописах
вони були менш помітними. Ранні київські
літописи, створені переважно монахами
й пройняті християнським світовідчуттям,
характеризувалися реалізмом і багатством
подробиць. У них відтворювалися й головні
проблеми доби — такі як князівські чва-
ри,
боротьба з кочовиками,— й подробиці окремих
подій. Найважливішим із них є лі-
топис, відомий під назвою «Повість временних
літ». Його пов'язують з іменами мона-
хів Нестора та Сильвестра,
які склали літопис у 11 ІЗ—1116 рр. Займалися
літератур-
ною творчістю й представники світської верхівки.
Незважаючи на постійну зайня-
тість політичними справами, написав своє
зворушливе й сповнене роздумів «Повчан-
ня» князь Володимир Мономах. Є підстави
допускати, що анонімний автор найчу-
довішого поетичного твору Київської доби —
«Слова о полку Ігоревім» ( 1185—1
187)
також належав до княжого двору. Вся його оповідь
про невдалий похід на кочови-
Танець. Зображення на чернігівській чаші XII ст.
ків
дрібного руського князя пройнята пристрасним
закликом до ворогуючих руських
князів об'єднатися задля спільного блага.
Застосувавши ритмізований вірш, яскраві
образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи,
автор ство-
рив справжній літературний шедевр.
Але при всьому
багатстві експресії писемні джерела лишалися
недоступними
для неписьменного люду Києва. Скарбницею
народної мудрості й творчого духу слу-
гували для нього пісні, приказки, загадки, казки й
особливо усний епос, або билини.
З вуст в уста, від покоління до покоління
переказувалися билини, в яких розповіда-
лося про подвиги таких популярних народних
персонажів, як веселий селянський
син Ілля Муромець, кмітливий син
священика Альоша Попович і син
боярина Доб-
риня
Микитич; усі троє — члени
міфічної дружини князя Володимира. Подібно до
лицарів Круглого Столу короля Артура
ці східнослов'янські витязі лишили Воло-
димирів двір і вирушили на боротьбу із силами
зла. Часто серед їхніх ворогів були
половецький Тугоркан, що вмів
перетворюватися на змія Тугарина
і символізував
у народній свідомості постійну загрозу зі степу,
або ж це був Жидовин, присутність
якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної
пам'яті про тривалу боротьбу з хоза-
рами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді
були сповнені таємниць і чаклунства,
а християнські цінності часто перепліталися в
них із залишками язичницького ми-
нулого.
Серед учених
побутують різні думки щодо рівня і поширення
освіти в Київській
Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті
діставали освіту. В літописі пові-
домляється, що у 988 р. князь Володимир наказав
віддати у навчання боярських
дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді
школу для 300 хлопчиків аристокра-
тичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В
1037 р. на
терені собору містилися школа та
бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала
бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю
освіченістю, що в ті часи переважно
означало добру обізнаність із релігійними
текстами. Серед князів наука також
була у пошані. Відомо, яким книголюбом був
Ярослав Мудрий; його син Всеволод
володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала короле-
вою Франції, це незвичайне для жінки тих часів
досягнення відрізняло її від більшо-
сті жінок французького двору. Проте складніше
відповісти на питання про пошире-
ність освіти серед простого люду. Деякі вчені
вважають, що знайдені в Новгороді
абетки на бересті для школярів та настінні
написи у Св. Софії є свідченням доступно-
сті освіти й для нижчих верств, але багато інших
фахівців доводять, що освіта взагалі
та обізнаність із візантійсько-християнською
культурою зокрема були в основному
привілеями мирської та церковної еліти, а відтак
лишалися недосяжними для мас.
Як українські, так і
російські історики розглядають Київську Русь як
невід'ємну
частину історії своїх народів. Тут часто
закономірно виникає питання про те, хто
має більше право вважати себе її спадкоємцями.
Російські історики, особливо ті, кот-
рі зазнали впливу юридичної школи XIX ст.,
доводять, що оскільки росіяни були єди-
ною східнослов'янською нацією, яка створила у
новітні часи свою державу (апо-
гей історичного процесу вони вбачають у розвитку
державності), то зв'язок Москов-
ської держави із першою державою східних слов'ян
був найбільш важливим і послі-
довним. Із цього випливає, що оскільки у новітню
епоху українці й білоруси власних
держав не мали, то між їхньою історією ніяких
суттєвих зв'язків не існувало. Впли-
вовий російський історик Михайло Погодін
пішов іще далі, доводячи, що зв'язки
Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За
його теорією, після зруйнування
монголо-татарами Києва у 1240 р.
велика частина населення, що врятувалося, пе-
реселилася з півдня на північний схід — у
серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію
давно розвінчано, її продовжують пропагувати
багато російських і неросійських
істориків.
У XIX ст. із
поглибленням національної свідомості українців
зросло невдоволення
тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У
1906 р. найвагоміший аргумент
проти традиційної схеми російської історії
висунув славетний український історик
Михайло Грушевський. Як
послідовний демократ, Грушевський
піддав сумніву пра-
вомірність вивчення історії як насамперед
процесу творення держави. Для нього
стрижнем історії був досвід, накопичений певною
етнічною спільністю, котра населяє
землі своїх предків. Він припускав (а це його
припущення підтверджують ряд недав-
ніх радянських досліджень з археології), що
починаючи з племені антів VI ст. до
XX ст. велику частину
України займали народності, які у своїй основі
належали до
одного етнічного типу. Якщо населення й справді
полишало Центральну Україну
через наскоки монголо-татар (а на
думку Грушевського, спустошення
та міграції,
спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного
спокою во-
но знову поверталося. За твердженням
Грушевського, який аж ніяк не поділяв нор-
манської теорії, українці є прямими нащадками
полян — племені, яке відіграло
провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме
цей їхній досвід і займає найваж-
ливіше місце в історії України.
Грушевський
вважає, що приписувати Київській добі центральне
місце в росій-
ському минулому — значило б не тільки
применшувати унікальні поляно-українські
здобутки, але й обтяжувати російську історію
штучним, якщо не перебільшеним, до-
датком, що стояв би на заваді пошуків її
справжнього коріння. Якщо ж все-таки вва-
жати державу засобом збереження київської
спадщини, доводить далі Грушевський,
то куди більшу частину цієї спадщини зберегли
Галицько-Волинське князівство,
а пізніше Велике князівство Литовське з його
сильними українськими та білоруськи-
ми елементами, ніж це могли зробити розташовані
далеко на північному сході
Ростовське, Суздальське, Володимирське,
Тверське та Московське князівства. Яке
ж тоді, на думку Грушевського, відношення
російської історії до Київської доби?
Подібно до тоію як Галлія —
колись провінція Риму, а нині сучасна Франція —
запозичила з Риму багато елементів його
суспільно-економічного устрою, законо-
давства та культури, щось подібне вчинила Москва
стосовно Києва. Але Москва не
була продовженням чи якимось другим етапом
історичного процесу,
започатковано-
го у Києві. При наявності рис, які Москва
запозичила у Києва, її коріння, вважає
Грушевський, виростало з географічних,
політичних та етнічних умов, притаманних
Північному Сходові.
У питанні про
спадщину Київської держави радянські історики
займають ком-
промісну позицію. Вони доводять, що Київ створили
всі три східнослов'янські на-
роди — українці, росіяни та білоруси. Точніше,
населення Київської Русі, так званий
«давньоруський народ», було спільними предками
всіх трьох націй. Радянські вчені
постійно наголошують на одноманітності та
однорідності культури, мови, звичаїв,
господарства та політики «давньоруського
народу». Це положення свідомо підкрес-
люється, щоб не лише запобігти зазіханням
«буржуазно-націоналістичних істори-
ків» того чи іншрго народу на
більшу частину спадщини Київської Русі, а й
унемож-
ливити саму думку про наявність якихось
регіональних відмінностей на величезних
просторах Русі. Теорія етнічної та культурної
одноманітності Київської Русі ство-
рює враження, що «давні русичі» — це немовби
проекція у минуле однорідного
«радянського -народу»,
запланованого на майбутнє.
Теорія радянських
істориків, що поступово витісняє погляди
традиційної
російської історіографії, грунтується на
твердженні, що оскільки три східнослов'ян-
ські народи сформувалися лише після занепаду
Києва, то суперечки навколо київ-
ської спадщини є безпідставними. Основною
причиною розщеплення східних сло-
в'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та
поглинення українців і білорусів
польсько-литовською державою. Це досить неспо-
діваний відступ від традиційного марксистського
положення про величезну роль
у процесі формування націй
соціально-економічних чинників. Більше того, з
такого
підходу випливає, що якби не згадані зовнішні
чинники, ніякої диференціації в «дав-
ньоруському народі» не відбулося б. Так чи
інакше, суперечки щодо спадщини Київ-
ської держави зайвий раз свідчать про те, як
тісно переплелися в історіографії
Київської доби політичні, ідеологічні та наукові
питання.