УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ
ЗАХІДНА УКРАЇНА МІЖ ВІЙНАМИ
Новий статус західних українців
Політика Польщі щодо українців
Після першої
світової війни в міру того як на місці нещодавно
могутніх імперій
поставали національні держави, у Східній Європі
формувався новий політичний по-
рядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав
загальне визнання, він, однак,
застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі
народи здобули державність. Ті ж,
що здобули її, мали великі та неспокійні
національні меншості. Відтак у міжвоєнний
період національне питання лишалося
нерозв'язаним; із зростанням напруженості
між панівними націями та утисненими меншинами
воно ставало вибухонебезпечним.
А соціально-економічні проблеми, що терзали цей
регіон іще з часів імперії, лише по-
глиблювали гостроту ситуації.
Близько 7 млн
українців, в основному колишніх підданих
габсбурзької монар-
хії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не
завоювала незалежності. Біль-
шість українців уходили до складу Польщі, решта
жила в Румунії та Чехословач-
чині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та
Румунії, об'єктом дискримінаційної
політики, західні українці були пройняті майже
нав'язливим прагненням до самовря-
дування, що, на їхню думку, вирішило б їхні
політичні, соціально-економічні та куль-
турні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на
асиміляційну політику держав, у
яких вони проживали, й тому в житті західних
українців протягом усього міжвоєн-
ного періоду панувала національна конфронтація.
Новий статус західних українців
Хоча Польща
перемогла у воєнному конфлікті в Східній
Галичині у 1919 р., з точ-
ки зору міжнародного права і держав Антанти її
влада над західними українцями
лишалася спірною. З огляду на формальне
зобов'язання дотримуватися принципу
самовизначення націй, Антанта не могла
ігнорувати протести західних українців про-
ти нав'язування їм польського правління. Тому до
1923 р. західні держави, насам-
перед Англія й Франція, продовжували
обговорювати питання про статус Східної
Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те,
щоб краєм правила Польща, за
умови надання йому автономної адміністрації й
поважання національних прав укра-
їнців.
Найкраще передає
напружені стосунки, що існували
у Східній Галичині між ук-
раїнською більшістю й новою польською
адміністрацією протягом періоду 1919—
1923 рр., вираз «взаємне невизнання». Українці
Галичини відмовлялися визнати
польську державу своїм законним урядом, доки
Рада послів Антанти у Версалі не
прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували
перепис 1921 р. й вибори до сей-
му 1922 р. Радикальні елементи звернулися до
терористської тактики й сабо-
тажу щодо польських урядовців і державних
установ. Зі свого боку польський уряд
діяв так, начебто Галичина була цілком польським
краєм, підпорядковуючи собі
його політичне,
культурне та економічне життя й цілком ігноруючи
потреби укра-
їнців.
Однак, з огляду на
міжнародну громадську думку, поляки
неодноразово оголо-
шували про готовність поважати права українців
та інших меншостей у своїй дер-
жаві. Фактично це зобов'язання було втілене в
їхній конституції. Зрештою в 1923 р.,
після того як польський уряд знову
запевнив західні держави в тому, що він надасть
автономію Західній Галичині, дозволить
користуватися в органах адміністрації по-
ряд з польською й українською мовою та відкриє
для українців університет. Рада
по-
слів визнала суверенітет Польщі над Східною
Галичиною. Це рішення було для за-
хідних українців кроком назад, оскільки, на їхній
погляд, воно залишало їх на милість
їхнього найгіршого ворога.
Попри свою
дискримінаційну політику Польща була державою,
заснованою на
конституційних засадах. Хоч вибори до її
двопалатного парламенту часом ставали
об'єктом маніпуляцій, у більшості випадків вони
були відносно вільними. Навіть
після 1926 р., коли маршал Юзеф Пілсудський учинив воєнний
переворот, закони
зберігали силу, хоч вони і часто тлумачились на
користь польських державних ін-
тересів. Узагалі польські закони надавали
українцям можливість, хоч і обмежену, чи-
нити опір чи принаймні протестувати проти
державної політики. Це означало, що
попри свій статус другосортних громадян
українці в Польщі були в кращому полі-
тичному становищі, ніж їхні співвітчизники в
СРСР.
Новоутворена
польська держава містила найвищий відсоток
національних мен-
шостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення скла-
дали українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були, без
сумніву, най-
численнішою національною меншістю й налічували
понад 5 млн, тобто майже 15 %
мешканців країни. (Статистичні дані щодо
національних меншостей були у міжвоєн-
ній Польщі дуже суперечливими, й польські
джерела стверджують, що українців було
лише близько 4,5 млн, у той час як українці
наполягають на іншій цифрі — понад
6 млн.) Відтак чисельна перевага польської
більшості не була такою великою, щоб
дозволити їм цілковито й систематично, ігнорувати прагнення
непольських народів.
Українці в Польщі
складали дві окремі громади, й уряд робив усе
можливе, щоб
підкреслити відмінність між ними. Більшість
українців проживала на колишніх габ-
сбурзьких землях Східної Галичини, або Східної
Малопольщі, як її називали. У
1920 р. цей регіон розділили на три воєводства:
Львівське, Тернопільське й Станіслав-
ське. Понад 3 млн галицьких українців, що
переважно належали до греко-католицької
церкви, були національне
свідомими й відносно добре організованими. Решта
україн-
ців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину — райони, що їх Польща
відтяла
у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн і були в
основному православними, до то-
го ж політичне, соціально-економічно
й культурно нерозвиненими.
Політика Польщі щодо українців
претензії поляків на
землі, населені західними українцями,
грунтувалися на іс-
торичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі
входили до Польської Речі
Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути
частиною польської держави,
котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях
значних панівних польських мен-
шостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної
більшості непольського насе-
лення східних окраїн, то уряд мав намір
полонізувати його. Віра в дійовість
полоні-
зації спиралася на два припущення: привабливість
польської культури, мовляв, така
-велика, що неполяки будуть з готовністю
переймати її, а національний рух серед
меншостей надто слабкий, аби протистояти
польському тискові. Як виявилося, поля-
ки помилилися в обох цих розрахунках.
Репресивна
польська політика щодо українців часом
ставилася під знак запитан-
ня. Якщо впливова ультранаціоналістична
партія націонал-демократів на чолі з Рома-
ном Дмовським, яку підтримувала
польська меншість Східної Галичини, послідовно
обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то
деякі високоавторитетні поляки, як,
зокрема, Леон Василевський
і Тадеуш Голувко,
закликали до помірності й гнучкості
у стосунках із меншостями. Час від часу
центральна влада у Варшаві оголошувала
про поступки для українців, але прибічники
твердої лінії в середовищі місцевих уря-
довців, офіційних чиновників та армійських
командирів відмовлялися втілювати їх.
Існували також і регіональні відмінності.
Воєвода Волині Генрик Йозевський нама-
ґався переманити українців на бік держави,
надаючи їм обмежені поступки, в той
час як у сусідній Галичині репресивні заходи
уряду сягнули вершини жорстокості.
Нарешті, існувала разюча невідповідність між
тим, що польський уряд підтриму-
вав східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві
(який міг знадобитися в разі
війни з СРСР), та його небажанням визнавати
політичні домагання західних укра-
їнців.
В остаточному
підсумку польський уряд проводив щодо
української меншості по-
літику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що
забороняв користуватися ук-
раїнською мовою в урядових установах. Того ж року
Станіслав Грабський, міністр
освіти й прихильник відверто антиукраїнських
поглядів, здійснив реформу (сумно-
звісний Іех СгаЬвІо),
що перетворила більшість україномовних шкіл на
двомовні за-
клади з переважанням польської мови. Українців
не допускали до Львівського уні-
верситету, в ньому було скасовано українські
кафедри, а обіцянка заснувати урядо-
вим коштом український університет так і
залишилася невиконаною.
Серед перших
політичних заходів поляків особливе
невдоволення українського
селянства викликала програма колонізації. У 1920 р.
для зміцнення польської при-
сутності на східних кордонах уряд почав
запрошувати до Галичини й Волині
переселенців — так званих осадників. Спочатку
більшість осадників, особливо на
Волині, складали ветерани армії, пізніше стали
переважати цивільні. Незважаючи
на те, що Галичина була одним із найбільш
перенаселених сільськогосподарських
регіонів Європи, новоприбулі отримували великі
наділи найкращих земель і щедрі
фінансові субсидії. Ті, що вирішували не
обробляти землі, займали привілейовані по-
сади сільських поліцаїв, поштових, залізничних
працівників і дрібних чиновників.
Українські джерела подають, що до 1938 р. у села
Східної Галичини і Волині при-
було 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста. В
усякому разі, хоч наплив польських
переселенців не міг рішуче змінити етнічний
склад населення східних земель, він
був досить значним, щоб викликати гостре
невдоволення українців.
Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади
прийшов більш авторитетний поль-
ський уряд, і стали з'являтися перші ознаки
можливого поліпшення стосунків з ук-
раїнцями. Уособленням цього нового підходу був
Генрик Йозевський, призначений
у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо
привернути на свій бік ук-
раїнських селян завдяки розподілу великої
частини урядових земель серед місцево-
го населення. Він також пішов на обмежені
поступки політичним керівникам волин-
ських українців, одночасно намагаючись
ізолювати від їх «згубного впливу» націона-
лістичне настроєних галичан. Але
врешті-решт зусилля Йозевського
були підірвані
релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором
місцевого
чиновництва та польських націоналістів.
Українсько-польські
стосунки значно погіршилися під час Великої
депресії
1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по
населених українцями сіль-
ськогосподарських районах. Селяни терпіли не
стільки від безробіття, скільки від ка-
тастрофічного падіння прибутків, спричиненого
зменшенням попиту на їхню про-
дукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з
одного акра невеликих селянських
землеволодінь упав на 70—80 %. За
цих обставин ненависть українських селян до
щедро
субсидованих колоністів та багатих польських
землевласників, як ніколи,
загострилася. Зростало також невдоволення серед
української інтелігенції, особливо
серед її молодих (і безробітних) представників,
через те, що всі нечисленні урядові
вакансії незмінно віддавалися
полякам. Тому коли радикально настроєні україн-
ські націоналісти закликали чинити активний
опір польському пануванню, вони зна-
йшли негайний відгук серед молодих українців.
Пацифікація.
Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів
на польські
маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було
зафіксовано близько 2200 таких
актів. У відповідь на це уряд удався до масових і
жорстоких дій. У середині вересня
на українські села налетіли великі підрозділи
поліції та кавалерії, розпочавши кам-
панію пацифікації («умиротворення»).
Застосовуючи принцип колективної відпові-
дальності, озброєні загони позаймали близько 800
сіл. Вони руйнували осередки
українських громад і читальні, конфісковували
майно та продукти, фізично карали
тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2
тис. українців, здебільшого шко-
лярів, студентів і молодих селян; майже кожний
третій отримав тривалі терміни
ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили
під домашній арешт, аби не
допустити їхньої участі у виборах, що проходили в
той час, а їхніх українських
виборців тероризували, змушуючи голосувати за
польських кандидатів.
Через протести
українців до Ліги Націй доля української
меншості в Польщі
взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема
набули характеру міжнародного скан-
далу. Проте якщо європейські та особливо
британські політики засудили поведін-
ку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив
українських екстремістів у провокуван-
ні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив
заворушення, але кінець кінцем
його дії ще більше розлютили українців, призвели
до зростання екстремізму з обох
сторін і ускладнили пошуки конструктивних
рішень.
«Умиротворення»
принесло в село позірний порядок, але ніяк не
послабило рі-
шучості молодих радикально настроєних
націоналістів боротися проти польського
режиму. ОУН на початку 30-х років лише змінила
тактику, зосередивши зусилля
на організації політичних убивств провідних
польських державних діячів та уря-
дових чиновників, а також на експропріації
коштів, необхідних для її діяльності. Зі
свого боку уряд займав щодо українців
безкомпромісну позицію. Він скасував само-
врядування в селах, перевівши їх під владу
польських чиновників. У 1934 р. у Бере-
зі Картузькій було влаштовано
концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політич-
них в'язнів, переважно українців. Того ж року
Польща відмовилася від свого зобо-
в'язання перед Лігою Націй забезпечувати права
національних меншостей.
Ця політика уряду
свідчила про його перехід на вкрай праві позиції.
Починаючи
з 1935 р. за новою конституцією вся влада
зосереджувалася в руках маршала Піл-
судського, повноваження сейму обмежувалися, а
інтереси держави оголошувалися
справою першорядної ваги. Вибори
реорганізовувалися так, щоб надати урядові пре-
рогативи схвалення чи відхилення кандидатів.
Після смерті Пілсудського того ж
ро-
ку в управлінні державою дедалі більшу роль
стали відігравати воєнні кліки.
Спроби
компромісу. І в польському, і в
українському таборі були помірковані
діячі, яким обридли безперервні
польсько-українські сутички. З українського боку
за
компроміс стала виступати найбільша українська
політична партія — Українське
народно-демократичне об'єднання (УНДО).
її лідерів непокоїли наслідки
насиль-
ницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії
щодо українців. На них також
тиснув український кооперативний рух (який для
ефективної діяльності потребував
політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів
до зближення. З польського боку
теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В
1933 р. уряд заснував «Польсько-
український бюлетень» — часопис, який
висвітлював позитивні аспекти українсько-
польських
взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Ваидав Єнджеєвич
пуб-
лічно визнав, що помилок припустилися обидві
сторони. Як не парадоксально, але
вбивство оунівцями міністра
внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р.
прискорило процес зближення, позаяк
цей акт рішуче засудили як УНДО,
так і
митрополит Шептицький. Так у 1935
р. було розчищено шлях для укладення об-
меженої угоди між урядом та УНДО.
згодом відомої як «нормалізація»,
Угода закликала
українців офіційно визнати примат інтересів
польської держави
й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав
кандидатів від УНДО до виборів,
тим самим значно збільшуючи українське
представництво в сеймі. Після виборів уряд
пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь
Мудрий був обраний віце-мар- ,
шалком сейму. Було звільнено більшість
українських в'язнів із Берези Картузької.
Деякі українські економічні установи та
кооперативи отримали фінансові позички. І
Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під
Польщею могло стати досить стерп-
ним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці
під радянською владою,
Але нормалізація
не зустріла визнання серед усіх українців.
Опозиція в самому
УНДО та інші українські партії атакували лідерів
УНДО за те, що вони «погоджу-
ються їсти крихти з польського столу». Не було
чимось несподіваним і те, що ради-
кально настроєні націоналісти відкинули
нормалізацію й продовжували свою рево-
люційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо
можливості успіху політики збли-
ження живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до по-
ляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних
землях майже кож-
ний воєвода, війт чи навіть начальник поліції
застосовував власні й незмінно
бруталь-
ні методи «ведення справ» з
українцями. Такий підхід чиновників, звичайно,
під-
тримувала місцева польська меншість. Натовпи
поляків плюндрували українські ус-
танови, часто у таємній змові з місцевим
польським чиновництвом. Польські юнаки,
організовані у напіввоєнізовані загони
«стрільців», під приводом допомоги в за-
безпеченні правопорядку часто переслідували
українців. У 1938 р. відома своєю
жорстокістю прикордонна поліція провела в
населених українцями районах уздовж
радянського кордону, так би мовити,
міні-пацифікацію.
Чи не
найзапеклішими ворогами нормалізації були
польські військові. Зі зрос-
танням загрози війни наприкіці
1930-х років військове керівництво дедалі
виразніше
розглядало невдоволених українців як велику
проблему, пов'язану з безпекою
країни.
Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія
застосовувала практику «поділяй і
володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду
серед україномовних гуцулів,
лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є
окремими народами, а не частиною
української нації. Робилися спроби розвинути
лемківський діалект в окрему мову,
а лемків схилити до переходу з греко-католицизму
у православ'я, щоб створити
бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним
із різновидів цієї тактики стали
намагання військових переконати зубожілу
українську шляхту, яка майже нічим
не відрізнялася від українських селян, за
винятком її дорогоцінних дворянських
титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до
селянства ні за соціальними, ні
за
національними ознаками.
Тим часом на
Волині польські власті продовжували наступ
проти православної
церкви — основної опори української
національної самобутності в краї. Стверджу-
ючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко-
чи римо-
католикам, власті передали останнім близько 150
православних церков, а 190 просто
зруйнували. Так, із 389 православних церков, що
були на Волині в 1914 р.. до 1939 р.
вціліла лише 51. Аналогічні методи
застосовувалися й на сусідній Холмщині та По-
ліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих
жи-
телів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де
управління православною церквою.
богословська освіта й навіть відправи
провадилися польською мовою.
Попри величезні
політичні перетворення, яких зазнали західні
українці в резуль-
таті розвалу Австрійської та Російської імперій,
боротьби за незалежність та вклю-
чення до Польщі, соціально-економічні умови
їхнього життя по суті лишалися без
змін. Населені українцями землі, що складали
близько 25 % території Польщі, бу-
ли нерозвиненими аграрними окраїнами, або
внутрішніми колоніями, що поста-
чали центральним регіонам Польщі дешеву
сировину, натомість купуючи дорогі го-
тові товари.
Навіть за
польськими мірками Західна Україна була
надзвичайно аграрною:
близько 80 % її населення складали
селяни (порівняно з близько 50 % У поля-
ків), і лише 8 % припадало на промислових
робітників (при середній цифрі 20 % У
поляків). На додаток до цих структурних вад
українське населення було змушене
розв'язувати такі проблеми, як спустошення після
війни, дискримінаційна економіч-
на політика уряду, згубний вплив Великої
депресії. Словом, соціально-економічна
доля західних українців під Польщею була такою ж
маловтішною, як і їхнє політичне
становище.
Основні
економічні труднощі крилися в сільському
господарстві, де залишалися
такі давні, ще передвоєнні
проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні
наділи. У насе-
лених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн
селянських господарств припадало
60 % землі. Ця проблема особливо гостро стояла в
Галичині, де понад 75 % селян-
ських наділів не досягали й 10 акрів. Тим часом
близько 2 тис. великих маєтків, що
належали полякам і часом дорівнювали 10—20 тис.
акрів, охоплювали 25 % землі.
На Волині, де великих польських землевласників
було менше, земля краще родила.
а селянські наділи були більшими, на селі жилося
дещо краще.
Для пом'якшення
проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд
сприяв роз-
ділові великих маєтностей. Однак
українським селянам ця програма принесла мало
користі, позаяк більшість
поділених земель відходила до польських селян та
ново-
прибулих осадників. У розв'язанні проблеми
перенаселення села менш ефективною,
ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в
міжвоєнний період Сполучені Штати й
Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони
могли прийняти. В результаті в той
період емігрувало лише близько 170 тис. західних
українців.
Селянам, що
прагнули покращити свою долю, нові можливості
продовжувала
пропонувати промисловість. На східні окраїни
припадав непропорційно малий відсо-
ток і без того слаборозвиненої промисловості
Польщі; у ЗО-ті роки він став ще
мен-
шим, оскільки уряд підтримував промисловий
розвиток Центральної Польщі, нех-
туючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис.
західних українців працювали робітниками в
лісовій та нафтодобувній промисло-
вості. Найбільшим міським центром Галичини
залишався Львів із населенням близь-
ко 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.
Як і до війни, інтелігенція продовжувала
здійснювати політичне, культурне й на-
віть соціально-економічне керівництво
західноукраїнським суспільством. Але на
відміну від XIX ст.. коли велику частину цього
класу становили священики, у між-
воєнний період переважна більшість інтелігенції
була світською. За даними поль-
ських дослідників, у 30-х роках інтелігенція
становила близько 1 % (15 тис. чоло-
вік) усього західноукраїнського населення, що
працювало (серед поляків анало-
гічний показник дорівнював 5 °о).
Головною причиною відносно невеликого числа
освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити
для осіб
непольської національності доступ в
університети. Так. у Львівському університеті
частка українців ледве сягала 10 "о.
Представники
української інтелігенції
заробляли собі на життя,
працюючи пере-
важно вчителями або службовцями у кооперативах,
що швидко зростали. Дехто
став оволодівати
такими спеціальностями, як юриспруденція,
медицина, фармаколо-
гія, інженерна справа, де монополію довго
утримували поляки та євреї. І все ж прак-
тично закритою для українців лишалася служба в
урядових установах,— ця одна з
найпоширеніших у Східній Європі професій,— позаяк усі урядові посади
признача-
лися для поляків. Проте позитивним наслідком
такого становища стало те, що багато
освічених молодих українців були змушені
облишити намагання знайти роботу в міс-
ті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши
його соціально-економічний і
культурний розвиток. Але знайти відповідну
роботу було складно, особливо під час
депресії 30-х років; це погіршувало й без того
непевне становище української інте-
лігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського
режиму,
схиляючи їх до переконання, що всі основні
проблеми можна розв'язати лише за
умови наявності в українців своєї держави.
Оскільки природу
польсько-українських взаємин у міжвоєнні роки
здебільшого
формував польський уряд, то діяльність українців
у цей період по суті являла собою
відповідь на польські ініціативи. Українці в
основному лишалися в опозиції до поль-
ського режиму, виражаючи це або легальними
засобами, що не становили загрози
для їхнього становища, або насильницькими
революційними методами, без огляду
на наслідки. Перший із цих двох підходів набув
куди більшого поширення.
Хоч «легальники»
ніколи не відступали від своєї мети — рано чи
пізно об'єднати
всіх українців у незалежній державі, вони
зосередили зусилля на збереженні тих
здобутків, які завоювали українці під владою
Австрії всупереч дискримінаційній по-
літиці польської держави. Вони брали участь у
польській політичній системі
через
легальні українські партії, перебудовували й
поширювали кооперативний рух і нама-
галися захистити українське шкільництво.
Розвиваючи цей «органічний сектор» ук-
раїнського суспільства, «легальники»
сподівалися, що українці будуть краще підго-
товленими до здобуття незалежності, коли для
цього виникне нагода. Ця конструк-
тивна, хоч і буденна, діяльність приваблювала
переважно стабільніші елементи
українського суспільства, такі як члени
передвоєнного «істеблішменту», священики,
велика частина інтелігенції та заможних селян.
Політичні партії.
У поділеному на численні фракції польському
суспільстві в
1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32
були представлені у парламенті.
Така тенденція до політичної диференціації
також мала місце й в українському се-
редовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від
крайніх лівих до крайніх правих по-
глядів, українці мали близько 12 політичних
партій, які до того ж відображали дуже
різноманітні політичні традиції «австрійських»
українців Східної Галичини на про-
тивагу «російським» українцям Волині, Полісся та
Холмщини.
Проте існувала
одна партія, що була чисельнішою
та впливовішою від усіх разом
узятих,— УНДО. Вона утворилася в
1925 р. в результаті злиття Трудової партії з
рядом менших угруповань. Незважаючи на зміну
назви, УНДО фактично являла со-
бою прямого спадкоємця довоєнної
Національно-демократичної партії, що була про-
відною західноукраїнською партією до й під час
польсько-української війни 1918—
1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за
конституційну демократію та не-
залежність України. Щоб підготувати українців до
незалежності, вона підтримувала
політику «органічного розвитку» та аграрних
реформ. Відносно гнучка за своєю
тактикою, ця партія вдалася до спроб
нормалізації українсько-польських взаємин.
Але репресії польського уряду, з одного боку, та
екстремізм українських націоналіс-
тів, з іншого, ускладнювали проведення
центристської політики УНДО.
Оскільки
більшість українських діячів, переважно
представники інтелігенції та
духовенства, належали до УНДО,
вона була партією західноукраїнського
«істебліш-
менту». її члени контролювали багато українських
фінансових, кооперативних та
культурних закладів, у тому числі найвпливовішу
західноукраїнську газету «Діло».
На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосів,
завойовуючи величезну біль-
шість українських мандатів у сеймі. До
найвидатніших лідерів партії належали Дмит-
ро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька
та
Іван Кедрин.
Соціалістичні
тенденції в середовищі західних українців були
сильними, хоч і
фрагментарними. Головним їхнім виразником
виступала Радикальна партія — най-
старіша з усіх українських партій,
її програма закликала до справедливого поділу
земель серед селян, обмеження приватної
власності та відокремлення церкви від
держави. Але вона також підкреслювала, що цих
цілей не можна досягти, доки не
буде встановлена незалежна держава, котра
об'єднає всіх українців. Тому в 20—30-х
роках радикали, які раніше рішуче підтримували ЗУНР, виступали переконаними
противниками СРСР і Польщі — цих головних
ворогів української незалежності.
У 30-х роках
радикали налічували близько 20 тис. членів,
здебільшого селян,
сільськогосподарських робітників і подекуди
інтелігенцію. На виборах 1928 р. ця
партія отримала 280 тис. голосів. Зосереджені в
Галичині радикали, проте, вдали-
ся до рішучих спроб поширити свій вплив на
Волинь, Полісся та Холмщину,
об'єд-
навшись у 1926 р. з меншою від них Українською
партією соціалістів-революціонерів,
що діяла на Волині, й утворивши разом Українську
соціалістичну радикальну партію.
До найвідоміших її вождів належали такі
ветерани, як Лев Бачинський та
Іван Ма-
кух. Якщо радикали виявляли націоналістичні
тенденції, то інша довоєнна україн-
ська соціалістична партія — чисельно невеликі й
слабкі соціал-демократи на чолі
з Левом Ганкевичем — схилялася
на бік комунізму.
У 20-ті
роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди.
Великою мірою це була реакція на прихильність
західних держав до поляків, на їхнє
потурання гнобленню Польщею національних
меншостей. Західним українцям та-
кож імпонували політика українізації у
Радянській Україні та відродження селян-
ства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції,
радянський уряд призначав своїми кон-
сулами у Львові українців, намагався привернути
до себе західних українських інте-
лектуалів і студентів, пропагуючи досягнення
Радянської України та обіцяючи їм
теплий прийом.
У результаті до
Радянської України емігрували такі провідні
представники за-
хідноукраїнської інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницький
та
Степан Рудницький, а також сотні
студентів. Майже всі вони загинули під час ре-
пресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з
радянським урядом, Наукове
товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало,
однак, тісні зв'язки з Українською
Академією наук у Києві. Західноукраїнські
кооперативи обмінювалися досвідом із
радянськими колегами. Західноукраїнський
еміграційний уряд Євгена Петрушеви-
ча після 1923 р. зайняв відверто прорадянські
позиції, те ж саме зробила впливова
частина керівництва УНДО. Але ці тенденції
трималися недовго, й коли в 30-х роках
на Західну Україну просочилися відомості про
страхіття колективізації, голоду та
чисток, вони швидко ослабли.
Однак за свого
піднесення прорадянські симпатії дали початок
кільком легаль-
ним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика
група галичан, більшість із
яких були в роки революції військовополоненими у
Росії, утворила Комуністичну
партію Східної Галичини. Під час короткої
окупації Галичини Червоною армією в
1920 р. ці галицькі комуністи — українці, євреї та
поляки — утворили ефемерний
«уряд». У 1923 р. ця партія змінила назву на
Комуністичну партію Західної України
(КПЗУ) і, схиляючись перед тиском
Комуністичного Інтернаціоналу, стала авто-
номною
частиною Польської комуністичної партії. Але
навіть тоді такі українські лі-
дери цієї багатонаціональної партії, як Кароль Максимович та Роман Кузьма,
вперто
продовжували зберігати українське єство,
виявляючи у своїх діях дивовижну не-
залежність. Вони пристрасно підтримували Шумського та націонал-комунізм у
Радянській Україні, надавши своїй позиції
принципового звучання у міжнарод-
ному комуністичному русі. Ця позиція привела до
зміцнення українського керівницт-
ва КПЗУ, але не
поклала кінця запеклій фракційній боротьбі в
партії. У 1938 р. за
наказом Сталіна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ
налічувала понад 4 тис. членів;
майже половину з них становили українці, а решту
— поляки та євреї,
Як нелегальна
підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях
утворення легаль-
ної, опертої на широкі маси
організації під назвою Робітничо-селяиське
соціалістич-
не об'єднання (Сельроб) із метою
завоювання більшої підтримки в народі. Спочатку
її очолили лівий русофіл Кирило Вальницький
та український соціаліст із Волині
Павло Васильчук. Незабаром
внутрішні конфлікти, аналогічні тим, що
роздирали
КПЗУ, розкололи цю організацію на праве крило,
яке обстоювало українські націо-
нальні інтереси, та ліве, котре
підтримувало Москву. У 1928 р., в апогеї своєї сили,
обидва крила налічували близько 10 тис. членів і
на виборах набрали близько 240 тис.
голосів, переважно відданих за національне свідомих правих. Проте політика
Ста-
ліна похитнула підтримку Сельробу
з боку народу, й тому рішення польського
уряду про розпуск цієї організації в 1932 р. не
викликало великих протестів.
Інші українські
партії були невеликими, слабкими й схилялися до
співпраці з
польським урядом. Одна з них — Українська
католицька партія єпископа Григо-
рія Хомишина — безуспішно
намагалася мобілізувати прибічників
клерикального
консерватизму. Русофіли, що переживали стрімкий
занепад, заснували Руську
селянську та Руську аграрну партії, які в 1931 р.
злилися в одну. Але й це не ут-
римало багатьох їхніх рядових членів від
переходу до українських партій.
Кооперативний
рух. «Спирайся на власні сили!» — таким було
гасло прихильни-
ків «органічного розвитку» західноукраїнського
суспільства. Малось на увазі, що
оскільки українцям у їхніх починках не допоможе
ніхто (звичайно ж, не польський
уряд), то їм слід самим собі допомагати. Один із
найкращих способів досягнення
такої мети українці вбачали у кооперативах.
Основна функція кооперативів полягала
в розвитку економіки. За польської влади ця
функція значно розширилася: коопера-
тивний рух став розглядати себе як знаряддя
самоврядування та економічного само-
захисту, школу, в якій люди вчаться бути
господарями власної землі.
Важливим
чинником у зростанні ролі кооперативів стали
ветерани української
армії, що вступали до них. Переживаючи свою
поразку, ці патріотично настроєні,
політичне активні люди дивилися
на кооперативи як на засіб продовження боротьби
за українську справу: «Працюючи в кооперативах,
ми знову стаємо солдатами наро-
ду». Кожен організований кооператив, кожен
забезпечений ним товар чи послуга,
кожен гріш, що клався до української, а не
польської кишені, вони вважали за удар
по польському ворогові, за ще один крок до
незалежності. Участь у кооперативах по-
яснювалася й практичними міркуваннями: нерідко
лише кооперативи надавали вете-
ранам можливість працювати.
Кооперативи
швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові
спілки органі-
зувалися в асоціацію під назвою «Центробанк»,
сільські споживчі й торгові спілки
утворили «Центросоюз», спілка
молочних кооперативів називалася «Маслосоюз»,
а
«Народна торгівля» представляла міських
торгівців. Організація, що об'єднувала
всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками,
навчала службовців та забезпечу-
вала загальне керівництво, називалася РУСК (Ревізійна Українська спілка
коопе-
ративів). Авторитет спілок підносили їхні
високопрофесійні та самовіддані керівники,
насамперед Остап Луцький та Юліян
Павловський.
У міжвоєнний час
кооперативи об'єднували переважно сільських
споживачів
[і торговельні організації і
регулювали ціни на сільськогосподарські
продукти та
І готові вироби. Найбільших
успіхів у збуті своїх продуктів досягли
молочні коопе-
1 ративи «Маслосоюзу»,
що опанували західноукраїнський і навіть значну
частину
І польського ринку.
І Про різке
зростання кооперативів свідчить статистика.
Якщо в 1921 р. у Східній
І Галичині налічувалося близько 580 українських
кооперативів, то у 1928 р. їх кіль-
кість підстрибнула до 2500, а на 1939 р. наблизилася
до 4000. Загальне число членів
5 кооперативів напередодні другої світової війни
сягало понад 700 тис. чоловік; вони
забезпечували роботою понад 15 тис. українців.
Майже 90 % кооперативів діяли у
Східній Галичині; на Волині ж, Поліссі та Холмщині українців змушували
вступати
до польських кооперативних асоціацій. І все ж на
кожного українця припадало вдвічі
більше кооперативів, ніж у поляків, навіть при
тому, що останні мали перевагу,
користуючись підтримкою уряду.
Але українські
кооперативи також стикалися з серйозними
проблемами. Зане-
• покоєні зростанням руху,
польські урядовці стали систематично
перешкоджати йо-
го дальшому розвитку. Польська тактика включала
звинувачення в нібито непра-
вильному складанні зведень, порушенні правил
будівництва чи гігієни тощо. За
всієї своєї чисельності та високої
організованості українські кооперативи, проте,
значно поступалися польським через брак
капіталів, що обмежував їхній економічний
вплив. Але попри всі труднощі кооперативний рух
прискорював суспільну мобілі-
зацію та національну інтеграцію серед українців
Галичини й свідчив про їхнє праг-
нення опікуватися власними справами.
Освіта. Як
можна було сподіватися, шкільництво являло собою
надзвичайно де-
лікатне й важливе питання в українсько-польській
конфронтації. Опріч забезпечен-
ня дітей освітою, українці бажали, щоб школи
підносили національну свідомість і
культуру корінного населення. Зі свого боку
поляки сподівалися, що система шкіль-
ництва виховуватиме з неполяків
відданих громадян Польської держави. Поляки
розвивали освіту на початковому рівні, особливо
в таких відсталих краях, як Во-
линь, Полісся та Холмщина. До
початку 30-х років неписьменність у населених
укра-
їнцями регіонах Польської держави впала до 28 %
(хоч на Волині вона була значно
вищою). Проте водночас засновані при
австрійській владі україномовні школи під
приводом перетворення на двомовні систематично
ліквідовувалися. З понад 2400 по-
чаткових українських шкіл, що існували у Східній
Галичині в 1912 р., у 1937 р. зали-
шилося тільки 352. На Волині протягом цього часу
кількість українських шкіл ско-
ротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти
становище українців було та-
кож безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія
припадала на 16 тис. поляків,
але одна українська — аж на 230 тис. українців.
Зазнавали
українці дискримінації й на університетському
рівні. Уряд не виконав
обіцянки заснувати для них університет і
систематично чинив перешкоди українцям,
що прагнули здобути університетську освіту. Тому
в 1920 р. українці заснували у
Львові «таємний» університет. Організований без
дозволу властей, він являв собою
по суті імпровізовані курси, що викладалися
конспіративне. У період свого
розквіту
цей університет налічував 54 професори, три
факультети, 15 кафедр і близько 1500
студентів. Після того як у 1925 р. уряд усе ж закрив
його, багато українських студен-
тів виїжджали для продовження навчання за
кордон, особливо до Чехословаччини.
В результаті освічені українці ставали
войовничими виразниками антипольських
настроїв і радикальних політичних поглядів.
Спробу
задовольнити потребу українців у середніх
освітніх закладах зробило
товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало
близько 40 гімназій, ліцеїв та про-
фесійно-технічних
шкіл. Велику частину витрат на ці заходи
покривали внески його
членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100
тис. у 1938 р., та внески іммі-
грантів у Сполучених Штатах та Канаді.
Загальнокультурні потреби лишалися у
царині діяльності «матері» всіх
західноукраїнських організацій — шанованого
всіма
товариства «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало
понад 360 тис. членів. Воно утриму-
вало величезну мережу читалень, публікувало
навчальні матеріали, відкривало дит-
садки, вело цілий ряд курсів.
Смак галичан до
організаційної діяльності виявився також в
інших сферах.
Продовжували діяти такі довоєнні організації
сільської молоді, як «Сокіл» та «Луг»
(раніше «Січ»), у той час як нові
організації, зокрема заснований у 1911 р. «Пласт»,
залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх
зайняти провідні посади у суспільстві.
Переконаний, що пластунський рух є розсадником
націоналізму, уряд у 1930 р. за-
боронив його. Важливою подією організаційного
життя міжвоєнного періоду стало
посилення жіночого руху. Взявши за мету
виховання нової, національне
свідомої,
культурно розвиненої, прогресивної в
соціальному та економічному відношенні
жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10
років уже мав 45 тис. членів. Під
талановитим керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької
він здійснював ши-
року благодійну, освітню та культурну
діяльність, а також мав добре налагоджені
контакти з міжнародними феміністськими
організаціями.
Церкви.
Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою
організацією західних ук-
раїнців лишалася, без сумніву, греко-католицька
церква. Але роль цієї установи в га-
лицькому суспільстві зазнала вражаючих змін.
Порівняно з XIX ст., коли вона висту-
пала єдиною організацією українців Галичини, у
міжвоєнний період ця церква була
тільки однією з багатьох (хоч і найбільшою) і
відтак не могла розраховувати на без-
умовну вірність їй усіх галицьких українців.
Наприкінці 30-х
років греко-католицька церква налічувала 4 млн
віруючих у
близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу
молодіжних організацій, жіночих то-
вариств ба навіть власну політичну партію —
Українську католицьку національну
партію. Про її здатність мобілізувати молодь,
особливо сільську, свідчив масовий
зліт «Молодь за Христа»,
організований у 1933 р., що зібрав
понад 50 тис. учасни-
ків. Ця церква сприяла прогресові також у царині
шкільництва. У 1928 р. вона за-
снувала єдиний український вищий учбовий заклад
у Польщі — Теологічну академію
у Львові, ректором якої був Йосип Сліпий. Було
також засновано три нових семінарії.
Своїми
досягненнями у міжвоєнний період
греко-католицька церква, без сумніву,
завдячує митрополитові Андрею Шептицькому. Сила волі, широта
поглядів, гума-
нізм здобули йому загальну повагу й зробили
найвпливовішою постаттю в за-
хідноукраїнському суспільстві. Переконаність Шептицького в тому, що греко-
католицька церква — це суто українська установа,
яка повинна берегти східні
церковні традиції та підтримувати національні
прагнення свого народу, сприяла
зростанню його популярності. Цей підхід призвів
до конфлікту між ним і час-
тиною церковної ієрархії на чолі з єпископом Хомишиним та Василіанським ор-
деном, які скоріше наголошували на своїх зв'язках
з римо-католицтвом, ніж на са-
мобутності їхньої церкви.
Митрополит
справляв також значний вплив на політичне життя.
У 30-х роках він
енергійно протестував проти кампанії
пацифікації, а через п'ять років підтримав по-
літику нормалізації. Маючи тісні взаємини з
поміркованою частиною УНДО, Шеп-
тицький водночас засуджував як
націонал-екстремістів, так і комуністів,
постійно
обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого
бачення ситуації.
На Волині,
Поліссі та Холмщині православна
церква налічувала близько 2 млн
українців. На відміну від греко-католицької
церкви вона не мала протекції Риму й
відтак була менше захищеною від репресивної
політики Польщі. У 1924 р. за наполя-
ганням
уряду православна церква в Польщі розірвала свої
зв'язки з Московською
патріархією й проголосила автокефалію. І хоч на
вищих рівнях церковної ієрархії
зберігалися русофільські симпатії, на її нижчому
рівні помітно зростали українські
впливи — в міру того як українська мова почала
проникати в літургію, релігійні пуб-
лікації та у процес навчання в семінаріях.
Занепокоєний таким поворотом подій,
польський уряд став добиватися впровадження в
церковну службу польської мови
й розпочав кампанію навернення православних до
католицької віри, що супровод-
жувалася масовим знищенням православних церков.
Хоч полонізація подекуди й
мала певні здобутки, зокрема в літургії, та рідко
хто з українців зрікався православ'я.
Митрополит Андрей Шептицький
Новий
націоналізм. У міжвоєнний період з'явився
якісно новий різновид україн-
ського націоналізму. В XIX ст. націоналізм
української інтелігенції, що головним
чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні
ідеї, був скоріше аморфним поєднан-
ням національної свідомості, патріотизму та
гуманістичних цінностей. Хоча цей
рух став згуртованішим у період
між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою
мету будівництва національної державності, він
продовжував обстоювати демокра-
тичні та соціалістичні принципи. Під час війни за
незалежність багато українських
політиків
нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати
між націоналістичними й
соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у
середовищі молодих українців, як
і в інших європейських народів, зародилася
крайня форма націоналізму, яку нази-
вали інтегральним націоналізмом.
На Україні
інтегральний націоналізм веде свій родовід
насамперед із невдач
1917—1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль,
«український націоналізм був по
суті спробою пояснити, чому втрачено українську
державність і як належить відво-
ювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й
демократичні підходи сприяють між-
партійній ворожнечі, неефективному
керівництву, розходженню в цілях, відсутності
чіткої спрямованості, що в сумі призводить до
поразки, молоді ветерани війни за не-
залежність відкинули стару ідеологію. Натомість
вони закликали до створення нового
типу українця, беззастережно відданого нації та
справі незалежної державності.
Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов — емігрант із Східної Ук-
раїни й колишній соціаліст, що став головним
ідеологом українського інтегрального
націоналізму.
Ідеологія.
Український інтегральний націоналізм не
спирався на ретельно об-
грунтовану систему ідей. Він скоріше грунтувався
на ряді ключових понять, основ-
на мета яких полягала не в тлумаченні дійсності,
а у спонуканні людини до дії. Дон-
цов стверджував, що нація — це абсолютна
цінність, і немає вищої мети, ніж здобут-
тя незалежної держави. Оскільки політика — це по
суті дарвіністська боротьба на-
родів за виживання, то конфлікти між ними
неминучі. З цього випливало, що мета
виправдовує засоби, що сила волі панує над
розумом, що краще діяти, ніж спогля-
дати. Для популяризації своїх поглядів
інтегральні націоналісти міфологізували
ук-
раїнську історію, плекаючи своєрідний культ
боротьби, самопожертви та національ-
ного героїзму. Расизм складав відносно
другорядний компонент цієї ідеології, хоч у
писаннях деяких її прибічників можна було
відшукати сліди антисемітизму, увага
на ньому не загострювалася.
Інтегральний
націоналізм сповідував колективізм, що ставив
націю над індиві-
дом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників
бути «сильними особистостями»,
які ні перед чим не спинились би для досягнення
тих чи інших цілей. Одна з них зво-
дилася до того, щоб змусити народ діяти як
об'єднане ціле, а не як різні партії, класи
чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча
природа цього руху, який особливого
значення надавав соборності (національній
єдності), відкидав регіоналізм і
прагнув
контролювати всі прояви діяльності суспільства.
Інтегральні націоналісти закли-
кали «пробиватися у всі царини народного життя, у
всі його закутки, у всі установи,
товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну
родину». Разом із прагненнями мо-
нополізації всіх аспектів життя нації прийшла й
нетерпимість. Переконані, що зна-
ють єдиний шлях досягнення національної
незалежності, інтегральні націоналісти
були готові воювати з кожним, хто стане їм на
заваді.
Донцов з іншими
ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип
суспільства,
яке вони бажали б мати після здобуття
незалежності. Вони мало що могли сказати
про його соціально-економічну організацію,
зазначаючи лише, що воно буде в основ-
ному аграрним і спиратиметься на співпрацю між
державою, кооперативами та при-
ватним капіталом. Політична система майбутньої
держави засновувалася на владі
однієї націоналістичної партії, серцевину якої
складали випробувані «борці» й «кра-
щі люди». На чолі руху стояв верховний керівник,
або вождь, котрий мав безумовну і
необмежену владу.
Український
інтегральний націоналізм цілком очевидно містив
елементи фа-
шизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції
поширювалися в усій Європі.
Вони справляли значний вплив (це особливо
стосується італійського фашизму) й
на країни Східної Європи. Але, як стверджує Іван Лисяк-Рудницький, «західний фа-
шизм,
що розвинувся у міському промисловому оточенні,
не був найближчим роди-
чем українського інтегрального націоналізму».
Останній куди ближче стояв до та-
ких праворадикальних рухів
східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна
гвардія» в Румунії. «Усташі» в
Хорватії. «Стріла і хрест» в Угорщині та
аналогічних
рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт
український інтегральний націона-
лізм мав незалежне походження і його коріння
містилося у власному суспіль-
стві. Спостерігаючи трагічну долю українців під
польською та радянською вла-
дою, втративши віру в традиційні легальні методи,
розчаровані західними демо-
Євген Коновалець (сидить у центрі) на першому конгресі ОУН. 1929 р.
кратіями,
які ігнорували заклики українців про допомогу й
самі загрузли в кри-
зі, українські інтегральні націоналісти вважали,
що їм нічого чекати від існуючого
стану речей, й тому необхідно вдатися до
радикальних заходів, аби змінити його.
Організація. Ще
перед тим як була остаточно сформульована
ідеологія інтеграль-
ного націоналізму, в Галичині й особливо серед
емігрантів у Чехословаччині
виник-
ли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В
1920 р. невелика група офіцерів
підпільно заснувала у Празі Українську
військову організацію (УВО), що
праг-
нула продовжити збройну боротьбу проти
польської окупації. Згодом її командиром
було обрано полковника Євгена Коновальця
— галичанина, котрий очолював заго-
ни січових стрільців у східних українських
арміях, видатного провідника у боротьбі
за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий
політик, Коновалець швидко стає
незаперечним лідером інтегральних
націоналістів у міжвоєнний час.
Спочатку УВО
являла собою військову організацію з
відповідною структурою
командування. Вона таємно готувала
демобілізованих ветеранів у Галичині та інтер-
нованих солдатів у Чехословаччині до можливого
антипольського повстання, а та-
кож
проводила операції, спрямовані на
дестабілізацію польського окупаційного ре-
жиму. Найважливішими такими актами стали замах
на голову польської держави
Ю. Пілсудського,
здійснений Степаном Федаком у 1921
р., та широка кампанія
саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними
даними, налічувала 2 тис. членів,
мала зв'язки як із східно-, так і з
західноукраїнським еміграційними урядами
та діставала таємну фінансову допомогу від
західноукраїнських політичних партій.
Але в 1923 р.
становище УВО різко змінилося.
Коли визнання Антантою закон-
ності польської влади в Східній Галичині
викликало сумніви серед багатьох західних
українців щодо доцільності продовження
збройного опору, з УВО вийшло багато її
випробуваних членів. Проте організація
відмовилася змінити тактику збройних дій
проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе
легальне діючі партії, що
відкидали
тероризм. Переслідування польської поліції
змусили Коновальця й велику
частину
проводу тікати з Галичини й заснувати
штаб-квартиру за кордоном.
Криза, що охопила
УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її
важливої пере-
орієнтації. Коновалець
звернувся по фінансову та політичну допомогу до
чужозем-
них держав, насамперед ворогів Польщі —
Німеччини та Литви. А у Східній Гали-
чині для поповнення своїх поріділих лав УВО
стала вербувати гімназичну та уні-
верситетську молодь. Для пропаганди своєї
рішучої лінії в Галичині організація дово-
зила контрабандою з-за кордону свій часопис
«Сурма». Особливо важливим було те,
що УВО з метою створення розгалуженої мережі
націоналістичних осередків устано-
вила контакти з рядом таких студентських груп, як
«Українська націоналістична
молодь» у Празі, «Легіон українських
націоналістів» у Подебрадах (Чехословаччи-
на) та «Асоціація української
націоналістичної молоді» у Львові. У 1929 р. після
кіль-
кох підготовчих конференцій представники УВО та
студентських груп зустрілися у
Відні й заснували Організацію українських
націоналістів (ОУН). Більшу
частину її
членів складала галицька молодь, а керівництво
забезпечували з-за кордону Коно-
валець та його соратники.
Роль, яку бралася
виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань
УВО.
Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною
партією». Вона дотримувалася вій-
ськових засад керівництва, конспіративних
методів суворої дисципліни й проводила
кампанію політичного терору проти польської
держави та її представників. Проте
вона також прагнула очолити широкий
революційний рух за досягнення цілей інте-
гральних націоналістів. Особливих зусиль
докладала вона для популяризації сво-
їх поглядів, насамперед серед молоді,
намагаючись опанувати всіма західноукраїн-
ськими громадськими, політичними та
економічними організаціями. Українці, які
чинили перешкоди планам ОУН, як і польські
урядовці, опинилися під загрозою те-
рористських нападів. . -
Без сумніву,
найбільшим успіхом ОУН була її здатність
заручитися широкою
підтримкою української молоді,
її схильність до революційних дій, радикальних
рішень, прагнення вивести нову породу «надукраїнців» імпонували молоді,
ошуканій
польською владою, доведеній до відчаю
безробіттям і розчарованій поразками бать-
ків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику
частину університетських студентів
та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в
кожному університеті й у кожній
середній школі в Польщі та за кордоном, де
вчилися українці, були осередки ОУН.
Справжньою твердинею інтегральних
націоналістів, яких очолювали Богдан Кравців,
Стефан Ленкавський,
Степан Охримович, Іван Грабрусевич та Володимир Янів, став
Академічний Дім українських студентів
університету у Львові. Коли деякі з цих юна-
ків поверталися до своїх сіл, вони пропагували
ідеї інтегральних націоналістів у
провінції.
Для розширення
свого впливу ОУН також проникала в різноманітні
господар-
ські, освітні та молодіжні організації,
влаштовувала масові політичні демонстрації,
студентські протести, бойкотування польських
товарів, видавала численні газети й
брошури,
енергійно поширювала свої ідеї серед студентів,
селян і робітників Гали-
чини і Волині. У цій діяльності вона спиралася,
зокрема, на допомогу обдарованих
молодих поетів, таких як Євген Маланюк,
Олег Ольжич-Кандиба, Олена Теліга та
Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів
інтегральних націоналістів слугував
празький часопис «Розбудова нації». Згодом під
вплив інтегральних націоналістів по-
трапив ряд інших видань.
Хоч визначити
кількість членів ОУН надзвичайно важко, за
приблизними під-
рахунками, напередодні другої світової війни
вона налічувала до 20 тис. чоловік. Чис-
ло ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи
інакше перевага в її лавах молодих,
енергійних, ідеалістично
настроєних і самовідданих людей швидко зробила
ОУН
найдинамічнішим чинником у
політичному житті Західної України міжвоєнного
періоду. Протягом 30-х років ОУН продовжувала свою
«війну» з польським режи-
мом, здійснюючи напади на урядові заклади та
поштові контори, щоб здобути
кошти для своєї діяльності,
організовуючи акції саботажу щодо державної
власності
та вбивства. Але ОУН (як і У БО) не
вважала насильство й терор за самоціль. Її чле-
ни були переконані, що революційними засобами
ведуть національно-визвольну
боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили
ірландці з антианглійської організації
«Шинн фейн» та
учасники передвоєнної антиросійської
підпільної організації Піл-
судського. Безпосередня мета такої тактики
полягала в тому, щоб переконати ук-
раїнців у можливості опору й тримати українське
суспільство в стані «постійного
революційного бродіння». Ось як розвивалася
концепція «перманентної револю-
ції» в одному виданні інтегральних
націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального
терору та окремих масових виступів ми захопимо
широкі верстви населення ідеєю
визволення і залучимо їх у ряди революціонерів...
Тільки безперервно вдаючись до
нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути
постійний дух протесту проти влас-
тей та зберегти ненависть до ворога і прагнення
остаточної відплати. Люди не звика-
ють до своїх кайданів, не призвичаюються жити у
ворожому суспільстві».
• На початку 30-х років, крім сотень актів
саботажу та десятків випадків «експро-
пріації» державних фондів, члени ОУН
організували понад 60 замахів та вбивств.
Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко
(1913) — широковідомий
польський прибічник польсько-українського
компромісу; Еміліан Чеховський
(1932) — комісар польської
поліції у Львові; чиновник радянського
консульства у
Львові Олексій Майлов (1933),
убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на
Радянській Україні; Броніслав Перацький (1934) — польський міністр
внутріш-
ніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність
за пацифікацію 1930 р. Було здійс-
нено багато замахів на українців, які не
погоджувалися з політикою ОУН. Най-
більш відомим із них стало вбивство в 1934 р.
авторитетного українського педагога
Івана Бабія.
Але політика
насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН.
У 1930 р. ко-
мандира її бойового загону Юліяна
Головацького застрелив агент
поліції. Через рік
за вбивство урядника під час однієї з
«експропріацій» повісили двох молодих робіт-
ників Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р.
польська поліція розпочала широку карну акцію,
внаслідок якої було накрито весь
крайовий провід ОУН у Галичині,
включаючи Степана Бандеру та
Миколу Лебе-
дя, котрі організували замах. На судових
процесах, активно висвітлюваних у пресі,
ці молоді провідники отримали тривалі терміни
ув'язнення в концтаборі Береза
Карту зька. До них приєдналися
сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той
час.
Ці події — лише
частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало
ясно, що в
організацію проникла поліція, чого й належало
сподіватися, оскільки ОУН стала
проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була кри-
тика ОУН з боку своїх же українців. Батьки
обурювалися з того, що організація
штовхала
малоосвічених підлітків до небезпечної
діяльності, яка часто закінчувалася
трагічно. Громадські, культурні та молодіжні
організації засудили намагання ОУН
підпорядкувати їх собі. Легальні політичні
партії звинувачували інтегральних націо-
налістів у тому, що вони давали урядові привід
для обмеження легальної діяльності
українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив
митрополит Шептицький. Взаємні
закиди й звинувачення свідчили про тертя між
двома поколіннями — батьків у ле-
гальному «органічному» секторі та їхніх дітей у
революційному підпіллі.
Конфлікт між
поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її
проводі. З-за
кордону керівництво рухом здійснювало виховане
в більш «цивілізовану» довоєнну
добу, загартоване роками й досвідом старше
покоління Коновальця та його
сорат-
ників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський,
Омелян Сеник, Микола Сці-
борський та Роман Сушко. Хоч вони до певної
міри сумнівалися щодо окремих так-
тичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм
часто важко було на відстані конт-
ролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи
насильства, Коновалець та його штаб, од-
нак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб
добитися допомоги чужоземних
країн; особливо Німеччини.
Підлеглий їм
галицький крайовий провід, до якого входили
Степан Бандера, Ми-
кола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів,
Микола Климишин і Роман Шухевич,
навпаки, тримався тактики революційних дій.
Більшості з цих діячів було тільки тро-
хи за 20, і вони не знали принижень та ганьби
польського панування. Молодече
хизування перед режимом породило в них
схильність до насильницького, героїчного
типу опору, а відносна поміркованість і
спокійніший стиль життя їхніх старших ко-
лег за кордоном викликали у них презирство.
Невдоволення посилилося після того,
яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув'язнено у
концтаборі Береза Картузька,
у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили
внаслідок недбалості чи навіть зра-
ди деяких членів закордонного проводу.
Проте у
Коновальця вистачало авторитету, престижу й
дипломатичної майстер-
ності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому
його вбивство в 1938 р. радянським
агентом у Роттердамі стало дошкульним
ударом для руху інтегральних націона-
лістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без
досвідченого
й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці
невдачі організація не лише уник-
ла розвалу, а й продовжувала зростати, є
промовистим свідченням відданості, дина-
мічності та дисципліни її рядових членів.
Іншою країною,
котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну
кількість укра-
їнців, була Румунія. За румунською статистикою, у
1920 р. в її межах проживало
близько 790 тис. українців, що складали 4,7 %
населення. Українці утворювали три
виразних підгрупи. Перша — близько 450 тис.
чоловік — мешкала в південно-
східній частині країни, у колишній російській
провінції Бессарабія (нинішня
Молдо-
ва), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під
Хотином ці бідні селяни підняли
повстання проти румунського уряду, яке очолили
більшовики, але після його по-
разки їхня політична активність занепала. Інша
невелика група українців прожива-
ла на колишній угорській території Мараморош
і також була політичне
малоактив-
ною. Третю й найбільш діяльну українську громаду
складали близько 310 тис. ук-
раїнців Буковини. Румунська окупація призвела їх
до глибокого політичного за-
непаду. Під владою Австрії Буковина була
автономною провінцією, а українці — її
найчисельніша національна група
— мали порівняно сильне політичне представ-
ництво у Відні, широке місцеве самоуправління,
розвинену систему україномовного
шкільництва. Все це було втрачене з анексією
цього краю Румунією. Із спільності,
котра з усіх
західних українців користувалася найбільшим
сприянням, буковинці
стали найбільш гнобленими.
Своєю
нетерпимістю до національних меншостей Румунія
перевершувала навіть
Польщу. Після визнання у 1920 р. західними
союзниками румунських претензій що-
до Буковини румунський уряд закрив усі
українські школи й навіть відмовився визна-
ти українців за окрему націю. В освітніх заходах
1924 р., скерованих на румунізацію
шкіл, українців називали «громадянами
румунського походження, що забули рідну
мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності
Буковини було стерто, а сам край
уже розглядали як одну з румунських провінцій.
Двадцять два
роки, проведені українцями під владою Румунії,
поділяються на
три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928
р., румунський уряд запро-
вадив у провінції воєнний стан. Серед
буковинських українців, призвичаєних до впо-
рядкованої конституційної системи Австрії,
брутальна ліквідація їхніх прав і руму-
нізація культурного життя посіяли шок і
розгубленість. Згодом вони трохи оговта-
лися протягом відносно ліберального періоду
1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при-
ходом до влади в Румунії військових, почався
період жорстокого, майже тоталітар-
ного правління.
За таких обставин
лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було
ду-
мати про відродження українського життя, та й то
в обмежених рамках. Невелика
буковинська спільність реагувала на румунське
правління подібно до своїх співвіт-
чизників у Польщі. Старші за віком і краще
соціальне влаштовані, її
представники
схилялися на користь «органічної» роботи й
компромісу з режимом. Вони відно-
вили культурні товариства, хори, театральні
трупи, студентські гуртки та органи
преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили
Укра-
їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію
й багато інших українських
організацій було розпущено. У середині 30-х років
сформувався «революційний»,
або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським,
Петром Григоровичем
і Денисом Квітковським. Вербуючи
нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у
Галичині, ця невелика за чисельністю організація
незабаром підпорядкувала собі
студентські, молодіжні та спортивні товариства.
Завдяки своїй конспіративній бу-
дові вона виявилася єдиною на Буковині
українською організацією, що не
тільки ви-
тримала репресії уряду, а й навіть зросла на
протидію їм.
Описуючи в
основному гнітючі умови існування українців у
міжвоєнний період,
відрадно вказувати на один, хоч і крихітний,
уламок цього народу, доля якого в цей
час значно поліпшилася: це були українці
Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників
Карпатськими горами, карпатоукраїнці
(або русини, як вони продовжуваній
нази-
вати себе) були найменш розвиненими у
політичному, соціально-економічному
й
культурному відношенні. Коли падіння
Австро-Угорської імперії поклало кінець
ма-
дярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від
насильницької анексії інших західноукраїнських
земель об'єднання Карпатської
України з Чехословаччиною
було добровільним. Унаслідок підписаної в м. Скрентоні
(штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди
з чеськими лідерами емігран-
ти з Закарпаття погодилися на включення спосї батьківщини
до складу нової чесь-
кої держави за умови надання їй автономії.
З усіх новостиорених держав Східної Сиропи Чсхослоікіччііііа
була найдемокра-
тичнішою. Відтак вона не проводила
щодо своїх мсііілостсн такої
відкритої по-
літики дискримінації та асиміляції, як По.'н-іда та Румунія. Ііцоп- це не значить,
що
взаємини між центра.іі.ним
урядом і населенням 'І.іь.іі.іі.іігіі ?у.!н і)': іконф-'нкі ними.
Питання про
автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до
напруженості між
Прагою та її східною провінцією. Однак чехи
дозволили карпатоукраїнцям
більшу
міру політичної та культурної самореалізації,
ніж вони будь-коли мали.
У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько
455 тис. карпатоукраїнців. Із
них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева
у словацькій частині федерації. Бажаючи
модернізувати всі регіони своєї нової дер-
жави, чехи намагалися підняти
рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по-
ділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис.
селянських господарств отримали
додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри.
Разючим контрастом до Польщі
та Румунії було те, що чеський уряд у свої
населені українцями території вкладав
більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій
було надто мало, аби якось полег-
шити страшні злидні в регіоні. З початком
депресії 30-х років населення Закар-
паття спіткали тяжкі випробування, що часом
виливалися в голодування широких
мас народу.
З точки зору
освіти й культури чеська політика явила собою
жадану зміну після
інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла
кількість освітніх закладів. Між
1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до
851, а гімназій — із трьох
до II. Більше того, чеський 'уряд
дозволив населенню користуватися в школах
мовою на власний вибір. Такий лібералізм
спричинив швидке зростання культурних
товариств, таких як «Просвіта» й Товариство
русофілів ім. Духновича.
Процвітали
театральні трупи та хори. Скромному культурному
ренесансові сприяла творчість та-
ких письменників, як Василь Гренджа-Донський,
Андрій Карабелеш, Олександр
Маркуш.
Але культурне
життя Закарпаття не було позбавлене складнощів
та конфліктів.
Із поширенням Освіти й по мірі залучення
населення до демократичних політичних
процесів на перший план стало виходити питання
національної самобутності, що на
той час уже було розв'язане у більшості
українських земель. Як водиться, його ви-
рішення стало першочерговою метою міцніючої
закарпатської інтелігенції. І, як це
звичайно спостерігається на ранніх стадіях
національного будівництва, навколо
цього питання виникли розбіжності.
Підходи до
національного питання. Серед старших
представників інтелігенції,
а це здебільшого було греко-католицьке
духовенство, в ситуації, подібній до тої, що
раніше мала' місце в Галичині,
поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофі-
ли, до яких належали багато відомих місцевих
жителів, утворили численні організа-
ції та товариства, у тому числі широку мережу
читалень Товариства ім. Духновича,
вони мали корінний недолік: при всіх їхніх
намаганнях незаперечним лишався
факт існування значних мовних і культурних
розбіжностей між ними та росіяна-
ми. Ця обставина дедалі виразніше розкривала
безплідність їхньої ідеології та полі-
тичної орієнтації і пояснювала труднощі у
залученні на свій бік освіченої укра-
їнської молоді.
Інша тенденція
зводилася до абсолютизації місцевих
особливостей, тобто до
того, що слов'янське населення Закарпаття є
окремою нацією русинів. Багато з
її прибічників були мадяризованими священиками,
які з приходом чехів вважали
за обачне приховати свої проугорські
симпатії під машкарою локалізму. Ідея «ство-
рення» окремого народу з кількох сотень тисяч
людей виглядала слабко аргументо-
ваною, особливо з огляду на близьку
спорідненість закарпатців з українцями, що на-
селяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський,
варіант
був найслабшим із усіх.
Очевидно, найдинамічнішою виявилася
українофільська течія, що переважала
в середовищі нової світської інтелігенції,
вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст.,
вона починалася як народовський
рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцни-
ти зв'язок із
селянами. В міру того як зростало усвідомлення
подібності у мові, на-
родній культурі, у традиціях християнства
східного обряду між населенням по обид-
ва боки Карпат, а також із посиленням
українського національного руху в Галичині
народовці Закарпаття ставали українофілами.
Про дедалі
відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє
організаційне зростан-
ня в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним,
Михайлом та Юлі-
єм Бращайками заснували
освітнє товариство «Просвіта», яке швидко
відтіснило
конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності
серед
Селяни йдуть на прощу. Закарпаття, середина 30-х років
молодої
інтелігенції набула організація українських
скаутів «Пласт», що налі-
чувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації
українських учителів входило близько
1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів
Закарпаття. Особливо палкими прибіч-
никами українства стали гімназисти та студенти
університетів. Серед українців За-
карпаття, які могли відкрито висловлювати свої
політичні та національні прагнення,
створена на конспіративних засадах ОУН не мала
сильного представництва про-
тягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість
українофілів стали прихильниками інте-
грального націоналізму, значна їх частина
перейшла на прорадянські
позиції.
Карпатоукраінська
автономія. Чвари між карпатоукраїнцями
були на руку че-
хам, і Прага скористалася ними як приводом для
зволікання з наданням автоно-
мії регіонові. Однак у 1938 р. міжнародні події дуже
послабили становище чеського
уряду. Внаслідок Мюнхенського пакту до
нацистської Німеччини відійшла населена
німцями частина Чехословаччини;
з мовчазної згоди західних держав вона плану-
вала подальше розчленування чеської держави. При
підтримці німців словаки ді-
стали автономію в межах Чехословацької
республіки. Спостерігаючи хитання празь-
кого уряду, провідники трьох закарпатських
фракцій об'єдналися й також зажадали
автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як
погодитися. II жовтня 1938 р. За-
карпаття отримало самоврядування.
Хоча першу
автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій
Бродій та Сте-
пан Фенцик, вони швидко
дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі.
За-
мість них Прага призначила новий
кабінет, що складався з українофілів на чолі з Ав-
густином Волошиним.
Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар-
паття, чи Карпато-України,
як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра-
їнську державу. Українізувалися
система освіти, видавнича справа та
адміністрація.
У лютому 1938 р. на виборах до регіонального
парламенту українофілів підтримали
86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована
Карпатська Січ — військова організа-
ція, що незабаром налічувала
близько 5 тис. бійців.
Для створення
власної збройної сили існували вагомі причини: з
повільним роз-
валом Чехословаччини Угорщина
зажадала повернення своїх колишніх земель у
Закарпатті. Саме коли формувався перший уряд
Карпатської України, угорські вій-
ська зайняли південну частину краю, змусивши
українців перевести столицю з Уж-
города до Хуста. Протягом усього
свого короткого існування уряд Карпатської
України стояв перед постійною
загрозою угорського нападу.
Створення
українського уряду в Закарпатті справило
великий вплив на західних
українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з
них вважали його першим кроком
на шляху до неминучого створення самостійної
соборної України. Прагнучи захис-
тити першу українську землю, що здобула свободу,
багато молодих інтегральних
націоналістів Галичини
нелегально переходили кордон і вступали до
Карпатської
Січі. Однак серед проводу ОУН не було
одностайності щодо того, яку політику
проводити. Якщо молоді радикали Галичини
вимагали негайної та широкої підтрим-
ки Карпатської України, їхнє старше керівництво
за кордоном, знаючи про німецькі
плани, закликало до стриманості.
Незабаром
причини обережності старших інтегральних
націоналістів стали зро-
зумілими. У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею
всьо-
го Закарпаття, й 14 березня 1939 р. в край увійшли
угорські війська. Безнадійно по-
ступаючись за чисельністю та озброєнням,
Карпатська Січ чинила відважний, проте
марний опір. 15 березня уряд Волошина символічно
проголосив незалежну Рес-
публіку Карпато-України. А вже через кілька годин
по тому він був змушений
утекти за кордон.
Виникнення карпатоукраїнської автономії
було чимось парадоксальним. Серед
усіх західноукраїнських земель цей регіон був
найменш розвинутим у соціально-
економічному, культурному й політичному
відношенні. Однак саме на
цій території був досягнутий певний рівень
самоврядування. Незважаючи на свій
короткий вік, уряд Карпатської України мав вплив,
аналогічний впливові українських
урядів періоду 1917—-1920 рр., й сприяв перетворенню
великої частини населення
краю, особливо молоді, на національне свідомих українців. Цей епізод
також крив у
собі важливі висновки щодо німецько-українських
стосунків, послуживши перекон-
ливим доказом того, як мало
українці могли покладатися на добру волю Гітлера.
Національна
нерівність, труднощі соціально-економічного
характеру, а також
вражаюче посилення нацистської Німеччини та
СРСР призвели до розчарування в
демократії і зростання політичного екстремізму
по всій Східній Європі у міжвоєн-
ний період. Ця радикалізація
чимдалі ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а
й
традиційно пасивне селянство. За
всієї своєї обмеженості модернізація піднесла
самоповагу і сподівання кращої долі серед селян,
викликаючи в них почуття протес-
ту проти національних утисків та погіршення
життєвого рівня, що спостерігалися
в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше,
штовхала їх до політичної діяль-
ності, зокрема до радикальних дій.
Розчаровані
безрезультатними намаганнями завоювати
державність чи самовря-
дування, західні українці виявилися особливо
чутливими до цих загальних тенден-
цій. Незважаючи на широкий розвій «органічної
роботи», було очевидно, що саме
інтегральний націоналізм ОУН став серед
західних українців, і насамперед молодих,
найдинамічнішим рухом. На
відміну від співвітчизників у Радянській
Україні західні
українці не зазнали таких драматичних
соціально-економічних змін, і навіть за
вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками
володів не дискредитований ста-
лінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм.
Відтак найбільшого поширення
український націоналізм набув серед покоління
західних українців, які вступили
в дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як
своєрідна суміш фанатичності та
ідеалізму.