УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

З наближенйям Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що мог- : ,
ли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страж-
даючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення
Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-
які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існу-
вання. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змі-
нила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на почат-
ку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радян-
ського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з со-
бою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись
між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захи-
щала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спусто-
шеннями війни й нещадьо'о політикою тоталітарних держав, що її вели.

Війна на Україні: перший етап

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних
етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Ра-
дянський Союз незабаром окупував її східйі території. Основна риса цього етапу,
який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупа-
цію нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який ітиметься далі, по-
чався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені ,1944 р.,
коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна
була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві
дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши
ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися
до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину
(й Закарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребет-
ності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних
загарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня
1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.
Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних
претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтра-
лізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду
про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність на-
цистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних
сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім

задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також
передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний
протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні
сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі за-
хідноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав
на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю
частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Схід-
ну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За
.чотири тижні польська держава перестала існувати.

Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної
України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти
«серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапоро-
носці високих гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у
розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насампе-
ред «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб
справити на західних українців враження «українськості» нового режиму.
Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня

1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний
список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Сою-
зом. Тому не дивно, що близько 93 °о виборців проголосували так, як хотів режим.
У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чи-
ном, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців
Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення.
Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини

1940 'р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них
6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому
на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польсь-
кої культури, що тепер відкрив двері для українських студентів і професорів. Помітно
поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Були на-
ціоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися
переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експро-
пріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити
між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені захід-
ними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.
Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід україн-
ських політичних лідерів. Були змушені розпуститися УНДО та інші українські по-
літичні партії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися на ра-
дянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства
«Просвіта». Від 20 до ЗО тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони жи-
вуть «на позичений час», утекли до окупованої" німцями Польщі. З ліквідацією осіб,
організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців ліберально-
центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організа-
ція — підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну
Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до «пролетар-
ських» методів роботи, вони нерідко шокували західняків примітивністю й грубістю,
які не личили носіям «передового соціалістичного ладу». Представники Радянської
України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли
ілюзії про їхню хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з під-
пілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати
українських націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників,
прибулих із Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців,
як і серед поляків, почали зростати антисемітські настрої. Але незабаром у радян-
ському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо коли деяких із
них за наказом Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських ре-
форм. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «від-
дані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько ІЗ °о і справ-
ді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян, які з самого почат-
ку з осторогою ставилися до Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочат-
ку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те„ що вони отримали роботу в
радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали
всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі по-
рушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим
спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно
незначніюбмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспор-
ти, а за використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обме-
ження набирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання
релігії в школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.
Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крім того,
робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широко-
масштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним
і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без
усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували,
заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької
праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та
єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників,
юристів, відставних офіцерів та священиків. Пізніше арешт загрожував кожному,
хто ототожнювався з українським націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні
1941 р., режим уже депортував людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто
мав родичів за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися з дру-
зями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтось до-
ніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий час. «Ніхто,
буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не надійде його чер-
га»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська
влада депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки,
особливо колоністи,— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радян-
ської окупації польських територій на схід Радянського Союзу було депортовано
близько 1,2 млн чоловік, переважно поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке
падіння політичного капіталу панівної колись польської нації, яка, втративши під-
тримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було по-
дією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися
в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це на-
сильне об'єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Укра-
їні. І все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою вияви-

лося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого
багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будь-якою
ціною.

Українці під німецькою окупацією. Якщо величезна більшість західних укра-
їнців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина
опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та
Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

Володимир Кубійович

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих
регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й
політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань
більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—ЗО тис. українських політичних біженців.
Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього
центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські
громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як
тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати
цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками
Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном
часто виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та
освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли де-
сятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи при-
хильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка
ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Цент-
ральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійови-
ча. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки яко-
го полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в органі-
зації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим
та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеч-
чини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних
прерогатив.

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну про-
граму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національ-
ної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що
зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисель-
ніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні
посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці
користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн-
них років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незаба-
ром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й
молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси
українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж
української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям ком-
пенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто по-
легшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши-
рив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що
могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси укра-
їнців у Генеральному губернаторстві.

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська ар-
мія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу
Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру па-
м'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько
550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах спра-
вити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але
невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для
населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сот-
ні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусідньої
Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру).
Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Спов-
нений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський
уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно поси-
лював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення ні-
бито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні

зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі
та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною
його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа-
ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом
шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист-
ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во-
на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських
таборах смерті.

Андрій Мельник    Степан Вандера

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви-
рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу
ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро-
ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра-
їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях.
Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос-
новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова
різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1-938 р.
його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль-
турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва
ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий
товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму-
вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували
за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч-
чини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної Ук-
раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спе-

кулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав,
щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на
шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб
ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але
Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність
збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви-
явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль-
ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось
військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У
серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні,
вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника
вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра-
кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до-
сягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом
ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали
називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями: прибіч-
ників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали
ОУН-М, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без- сумніву, завдала великої шкоди справі інтеграль-
ного націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони
нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами укра-
їнської незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися
глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі
чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націона-
лізму й послабили його моральний авторитет.

Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зітк-
ненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масшта-
бів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км
від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччи-
ни та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Гли-
бока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призве-
ла до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами
про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінові генерали
припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто
близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців вели-
кими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія
зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаю-
чи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського
Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням
фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні
німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у
вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. по-
лонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупу-
вали майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чо-
ловік, або 42 °/о населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного
потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених (із них, як

Наступ Німеччини у 1941 р.іідраховано, 1,3 млн становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди бу-ли з хоп ієні в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоно-
армійіі й до захисту радянської системи.

Щ помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з С )ку
цівільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо
непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні заг Ні-
на реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка іцо
вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в

німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців тра-
диційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних
в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня,
з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в'язнів без огляду на те,
які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі
та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луць-
ку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та
наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних
українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упо-
рядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої
землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога».
Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали
знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських
військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу нім-
ців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гі-
гантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Серед-
ньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених-
спеціалістів. У результаті чи не найбільше" в історії евакуації радянський уряд вивіз
поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад
третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського
радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на
Уралі. Ця масова евакуація промислови' підприємств і населення значно посилила
здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радян-
ській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику
кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні більше трьох років, розстрілю-
вали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям.
У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький
адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою
неевакуйованих.

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,
розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної україн-
ської держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко
не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб слу-
жити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку ін-
тегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не
мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися
війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула
використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосунках
між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців іс-
нувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі з
адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за
співпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із
презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж
німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися на
проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельни-
ківців (ОУН-М) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери
(ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво
двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українсько-
го народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у ні-
мецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою «Легіон ук-
раїнських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних
українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося з
близько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та
«Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподіва-
лася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом
поширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтеграль-
них націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці «Нахті-
галю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгод-
ження з німцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому
Львові української держави. На посаду прем'єр-міністра було обрано близького со-

ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розрахо-
вувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як
із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУН-Б не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успі-
ху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються
на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, при-
кованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення
української державності. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішу-
чу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася
щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після
проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та його
прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, по-
квапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також
зіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН за-
планували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміні-
страцію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько

2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши
тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали
виявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючи
навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців
для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливо-
сті молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони бо-
ротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало
вбивство двох провідних членів ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у
вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Після
цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фрак-
цій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влашто-
вували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні кол-
госпи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали
врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а ро-
бітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗО-ті роки, й про-
водити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церк-
ва на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом пошири-
ли свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, не
пориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономію
України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж
відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)
20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи до
свого лона національне свідомих українців. •

По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Ро-
билися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члени
ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в ос-
новному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що
вона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населен-
ня з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян-

ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господар-
ської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці от-от мають встановити
українську державу.

Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націона-
лісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУН-Б встановити
ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшла
на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском.
У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних
груп ОУН-Б. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши
удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів
ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське
слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконува-
ли вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Во-
лодимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне сві-
домих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, що
їхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився.

Нацистська влада на Україні

На думку Александера Делліна та інших істориків другої світової війни, «з усіх
східних територій, захоплених Третім райхом, найважливішою, без сумніву, була
Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану
німцями, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних». Вирішуючи, як
розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основ-
них варіанти. Перший, найчастіше пов'язуваний з провідним нацистським ідеологом
Альфредом Розенбергом, зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти
Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеч-
чини. Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії, цілком не-
хтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацист-
ської імперії.

Спочатку виглядало на те, що Розенберг, як єдиний член нацистського керів-
ництва, безпосередньо знайомий зі Східною Європою, стане тим, хто формува-
тиме нацистську політику на новозахоплених землях. Це враження посилилося піс-
ля його призначення на посаду голови Міністерства окупованих східних територій.
Розенберг розумів прагнення позбавлених державності народів регіону (від чого
він не переставав бути прибічником їх економічної експлуатації Німеччиною). Його
відоме переконання в тому, що Росію як багатонаціональну імперію треба перш за
все розчленувати, давало підстави українським інтегральним націоналістам споді-
ватися на порозуміння з нацистами. Але інтегральні націоналісти не знали, що Гіт-
лер був невисокої думки про теорії Розенберга взагалі та його плани стосовно Укра-
їни зокрема.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту
(ипіегтепасЬеп), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гіт-
лер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом
німецької колоніальної експансії (ЬеЬепкгаигп), а українців — майбутніми рабами
німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти
на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацист-
ського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого
своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про
реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу
після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку.

Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у вис-
моктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і
власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого
населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Як-
що мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я мусити-
му наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричини-
лася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У
серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер
наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під
назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лі-
вобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столи-
цю» у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне
волинське місто Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України,
німці перетворили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що
викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Пів-
денно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Ру-
мунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні
землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці дії з усі-
єю ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «Укра-
їни не існує... це всього-на-всього географічне поняття».

Структура й чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали
сумнівів щодо намірів німців зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було ви-
ряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з остан-
ніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва.
Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом
нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські по-
сади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати
лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого
міста, дрібний поліцай.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму,
було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав
особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт
його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на
Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців
окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС (Еіпхаіг^гирреп), заморду-
вали приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було
вбито близько 33 тис. чоловік.

Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військово-
полонених. У перші шість місяців війни у полон здалися мільйони червоноармійців,
багато з них робили це свідомо. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «над-
лишок» слов'ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом
табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Не-
рідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з
5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько
3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не
лише варварством, а й незавбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік
фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати
німців зросли.

У серпні—вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначи-
лися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох
вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України (а це бу-

ло його головним завданням) можна шляхом збереження колгоспів — хоч цього
разу під контролем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так україн-
ських селян швидко змусили відкинути надію на те, що новий режим ліквідує кол-
госпи. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до
смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85 % усього
постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися
з України.

Антинімецькі настрої ще більше посилилися, коли нацисти вирішили використати
Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової

Відправка українських робітників на примусову працю до Німеччини

праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського гос-
подарства Німеччини. Спочатку українці самі їхали працювати до Третього райху,
рятуючись від скрутних умов на батьківщині або щоб набути якоїсь спеціальності.
Проте коли стало відомо про жорстоку трудову дисципліну, презирливе ставлення до
робітників зі Сходу (ОїіагЬеііег), сміхотворно мізерні заробітки, люди всіма можли-
вими засобами почали уникати цього. Із початку 1942 р. поліція Коха була вимуше-
на проводити масові облави, хапаючи українську молодь на базарах, при виході з
церков чи кінотеатрів, щоб відправити її до Німеччини. Про «перевагу», яка надава-
лася українцям у трудовій мобілізації до Німеччини, свідчить те, що з 2,8 млн остар-
байтерів наприкінці війни 2,3 млн походили з України.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до
міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів хар-
чування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньо-
му німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент

Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські меш-
канці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені
перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові,
населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для ро-
боти в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, ЗО тис. розстріляно й 80 тис. по-
мерли з голоду.

В цій ситуації освітні можливості населення Райхскомісаріату Україна були
вкрай обмеженими. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину
української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для україн-
ців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного об-
слуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості
німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресто-
рани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців.

Аби осягнути нацистське правління на Україні у належній перспективі, необхідно
усвідомити те, що саме в Райхскомісаріаті Україна нацистський режим набрав своїх
найбільш екстремальних форм. Хоч подібні умови існували в інших областях окупо-
ваної німцями України, ці регіони водночас мали відмінності в адміністративному
устрої. Зокрема в Галичині, яка стала частиною Генерал-губернаторства Польщі, ні-
мецькі власті поводили себе не так жорстоко, як у східних регіонах. Щоправда, й тут
проводилося багато таких ненависних заходів, як вивіз на роботу, експропріація про-
дуктів на селі, напівголодне існування міст. Та на відміну від співвітчизників на Схо-
ді галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган — Український
земельний комітет. Цей комітет, який очолив Кость Паньківський, у березні 1942 р.
перейшов у підпорядкування Українського Центрального Комітету Кубійовича у
Кракові.

Щоб захистити українське населення від репресій, розширений УЦК намагався
уникати конфронтації з нацистами, зосередившись на посиленні української присут-
ності в містах та на розвитку продуктивних сил. Проте при потребі УЦК завзято об-
стоював українські інтереси. Так, коли в результаті нацистської акції в лютому
1943 р. з лиця землі було стерто кілька українських сіл, голова УЦК В. Кубійович
заявив сміливий протест нацистським властям, кинувши Франку такі слова: «Зни-
щивши євреїв, тепер беруться винищувати українців». Інша перевага, якою користу-
валися українці в Генерал-губернаторстві, полягала в наявності широкої системи
початкової, середньої та професійної освіти. Вони також мали змогу в обмежених
масштабах організовувати кооперативи та вести культурну діяльність. Як уже стало
правилом, німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади. Але
в місцевому управлінні українцям звичайно віддавалася перевага перед поляками.
Така політика, на велике задоволення німців, далі погіршувала й без того складні
стосунки між двома громадами.

У східних районах України, що залишалися під юрисдикцією військових, си-
туація була подібна до становища у Райхскомісаріаті Україна, за винятком того, що
тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і допускалося існування деяких
українських цивільних організацій, зокрема організації під керівництвом Володими-
ра Доленка у Харкові. Порівняно з німецькою румунська окупація Південно-Захід-
ної України (Трансністрії) булаліберальнішою. Румуни самі не знищували євреїв (а
передавали їх нацистам), стримувалися від застосування широкого політичного
терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви
українського націоналізму, заборонили українські публікації та, як правило, сприя-
ли проросійським угрупованням.

Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупа-
ційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзич-
ливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди

лишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової ви-
щості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених уря-
довців Третього райху грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викли-
кали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто
Браутігам визнавав, що «сорок мільйонів українців, які радісно вітали нас як визво-
лителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору».
Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправ-
ляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно

Будинок-музей В. ґ. Короленка в Полтаві, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943 р.

використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців,
була однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

Колабораціонізм. У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підко-
ритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість
вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання
німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де
відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом бу-
ли нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж
це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому
українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській дер-
жаві, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки
страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, мож-
ливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на
Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

Війна поставила українців перед проблемою: як найкраще використати своє по
суті безвиграшне становище? Для пересічної людини везінням було вже збе-

реження власного життя. Мета (чи скоріше головоломка) українських організацій та
їхніх провідників на окупованих німцями територіях полягала в обороні українських
інтересів як від нацистів, так і від дедалі сильнішого СРСР. Деякі українські вожді
вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу
до неї), аби тільки протистояти іншій. Оскільки СРСР являв собою більшу й трива-
лішу загрозу, майже всі українські організації у Третьому райху в той чи інший час
співпрацювали з німцями, хоч завжди в обмежених масштабах та із суто тактичних
міркувань. Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторони
й не могли формувати політику чи впливати на події. Тому співпраця українців із нім-
цями мала незначні масштаби порівняно з союзниками Німеччини. І нарешті, хоч
серед українців і траплялися опортуністи, антисеміти, ідеологічні фанатики, не
існує доказів того, що у процентному відношенні їх було більше, ніж серед інших
народів.

На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до
участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це
робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали
українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко
виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти
реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потре-
ба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною
формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців
незмінне виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким
вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті най-
нижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій екстермінації євреїв участь
українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж та-
ке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гет-
то. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним жит-
тям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не
лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої пропо-
віді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммле-
рові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських зло-
чинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж ко-
мунізм.

Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливі-
шим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рів-
ні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після при-
голомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запіз-
нілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій.
Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформу-
вати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду
ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною ство-
рення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців.
Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917—
1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептиць-
кий) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала
змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. Усвідомлю-
ючи можливість поразки Німеччини, вони твердо вирішили цього разу не допустити,
щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил.

На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боро-
лася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе
вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітле-

ра, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив на-
бір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і ІЗ тис. із них згодом
стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».

Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед май-
же мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму,
було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмисли-
ти ці цифри у ширшому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн українців вою-
вали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чесь-
кій, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави.

Рух Опору

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на
Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів.
Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над вели-
чезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні ор-
ганізаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна
з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями
було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні черво-
ноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі полі-
цаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди
виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непри-
датна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північ-
но-західній частині країни — в' лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони українських
націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'я-
зані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український
діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував
на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ»
(пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення сво-
го регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували роз-
пустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так
і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та
ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, по-
клавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, зна-
добиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроху спонукали
й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місце-
вого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,
по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали про-
никати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної
армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до сво-
їх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Го-
ловнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, висо-
копоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль»
Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА
швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопи-
ла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч бага-
то українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець

1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунто-
вані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно з іншими під-
пільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне,
оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило
про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

Швидке з 'остання УПА викликало необхідність розширення її політичної
бази. Хоч проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція ін-
тегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль представника укра-

Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка)

їнців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора у Га-
личині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій Західної
України (за винятком ОУН-М) та представники східних українців і утворили Ук-
раїнську Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової органі-
зації відобразила зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та
контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУН-Б ого-
лосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій... тому ОУН бореться
проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антина-
цистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих
доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої тер-
пимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову
та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні пи-
тання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того,
УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак неза-

баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм
буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

Украінсько-польська різанина. УПА не лише виступила проти нацистів і більшо-
виків, а й ув'язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних ук-
раїно-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як ма-
ла закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості
вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з тери-
торій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націона-
лістична армія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль
над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього
стала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські парти-
зани) між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх
рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне насе-
лення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 р^. українці, й насампе-
ред загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис. польських чоловіків, жі-
нок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася рані-
ше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно
польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944—1945 рр. серед без-
боронної української меншості на захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як
українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала
кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління
до покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціоне-
ри комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини.
Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Крем-
ля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих ус-
піхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського
руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське пар-
тизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм
Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізува-
лася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах
Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися
до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ве-
дення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії ра-
дянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій об-
межувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації
(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала поста-
чанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких від-
чувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу
ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбле-
ною тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далеко-
сяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих
недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у су-
тички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,
Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліс-,
сі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки

зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.
Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила
основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикар-
патті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне
психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забез-
печити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні яв-
ляло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але,

за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було не-
пропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили
тільки 46 °о бійців п'яти найбільших з'єднань радянських партизанів на Україні
(й лише одну третину з'єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно ве-
лику частку —37 °о. У деяких радянських працях стверджується, що кількість ра-
дянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис., у той час як інші
називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються остан-
ньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанського
руху як масової патріотичної боротьби українського народу проти німців не від-
повідає дійсності, як і аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяль-
ності УПА. Під час війни величезна більшість населення України лишалася політич-
не нейтральною, більше дбаючи не про оріанпац'ю опору, а про те, щоб якось ви-
жити.

Повернення радянської влади на Україну

В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальний перелом: коли ні-
мецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гі-
гантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала
рішуча перемога радянських військ під Сталінградом, що на Волзі, у січні 1943 р.
Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. у битві під Курськом німці вдалися
до останньої спроби перехопити ініціативу. Але й тут вони зазнали поразки. Тим

часом СРСР користувався своїми величезними людськими ресурсами, результатами
вдосконалення військового виробництва та масовими поставками бойової техніки із
союзних держав. Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування
розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобереж-
ної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотин-
ців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія
мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським
поставкам — майже п'ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверд-
жують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїм успіхом контр-
наступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості.
В усякому разі, на відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за
якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз,
захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними удара-
ми. Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну.

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана
Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Дон-
бас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У

вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі,
й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви май-
же 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя
і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсу-
нем-Шевченківським. До березня в руках у ніг.!!'в лп''.'.чася тільки Західна Україна.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська
оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис.
чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати
хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося ви-
рватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За
підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА.
Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Пе-
ремишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р.
вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спа-
леної землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити,
щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну го-
лову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й ви-
нищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра
насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Пол-
тави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпіло від
широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуації.

Пропагандистський наступ Сталіна. На відміну від Гітлера Сталін учився на влас-
них помилках. Побачивши, як неоднозначне поставилося населення до його ре-
жиму на початку війни, він тепер розпочав велику пропагандистську кампанію. Вона
проводилася з метою залучення радянських громадян на окупованих територіях до
опору німцям та для зображення сталінського режиму в новому світлі; мовляв, після
війни він буде більш стерпним. Оскілі.ки у боротьбі з німцями націоналізм з усією
ясністю виявився набагато сильнішим стимулом, ніж марксизм, він і став голов-
ною темою цієї кампанії. Найбільша увага приділялася російському націоналізмові,
без перестанку експлуатувалися теми славних перемог Російської імперії, її бо-
ротьби у минулому проти іноземних загарбників, її великііх героїв. При цьому Сталін
активно намагався також забезпечити собі симпатії українців.

Щоб справити враження суверенності Української Радянської республіки, було
створено додаткові українські міністерства — закордонних справ та оборони. Як і
інші республіки, Україна отримала право (проте не реальну можливість) вступати у
зовнішні зносини. На високі пости в уряді було призначено відомих українських
діячів. Зокрема, міністром закордонних справ став драматург Олександр Корнійчук,
а осипаного державними почестями партизанського командира Ковпака призначили
міністром оборони. Були навіть ознаки того, що Україна матиме власні військові
частини. Хоч ця можливість так і не знайшла втілення, зате було перейменовано на
Український фронт південну ділянку радянського фронту і введено високопрестижну
урядову нагороду — орден Богдана Хмельницького. Відчутно послабився контроль
за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри «Лю-
біть Україну» навіть був відзначений Сталінською премією.

Помітивши, з яким ентузіазмом люди на окупованих німцями територіях по-
вертаються до релігії, Сталін примирився з Російською православною церквою на ра-
дянській території, скасувавши численні обмеження на її діяльність і розпустивши
антирелігійну пропагандистську організацію — Союз войовничих атеїстів. Право-
славна церква віддячила послугою за послугу, закликавши свою паству до боротьби
з німцями й відлучаючи всіх, хто співпрацював з ними.

Повернення радянської влади на Західну Україну. Оскільки Західна Україна
перебувала під радянською владою лише короткий період часу, повернення Черво-
ної армії мало тут інші наслідки, ніж на радянізованому сході. Зайнявши Західну Ук-
раїну в 1944 р., більшовики на відміну від відносно обережної політики 1939 р. були
сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадити націоналістичне настроєним
західним українцям свою владу. Вони мобілізували всіх чоловіків віком від 18 до
50 років і без належної підготовки та озброєння послали їх на фронт. Негайно по-
чалися репресії проти греко-католицької церкви. Після окупації Львова митрополита

Шептицького було посаджено під домашній арешт, а через кілька місяців він по-
мер. Його наступника Йосипа Сліпого було заслано до концтабору в Сибір. Розпо-
чалася також підготовка до примусового включення греко-католицької церкви до
підпорядкованої Москві Російської православної церкви.

Західну Україну заполонили понад ЗО тис. партійних працівників і 3500 спеціаль-
но навчених пропагандистів, які знову розпочали процес радянізації краю. Найбільш
національне свідому верству населення складала інтелігенція, тому радянські власті
робили активні спроби протиставити їй селянство та робітників. Оскільки радянські
пропагандисти обіцяли звернути «особливу увагу» на людей, що не мали радянської
освіти, а вчилися у «буржуазних» закладах, то з районів, ще не зайнятих Червоною
армією, разом із відступаючими втекла більша частина західноукраїнської інтеліген-
ції.

Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом УПА складне
питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами Сталіна.
Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні одних —
подібно до того, як це сталося у 1917—1918 рр. Проте коли стало ясно, що перемож-
цем у війні на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть в союз

із західними державами, щоб запобігти радянській експансії. Саме ці хибні споді-
вання значною мірою спонукали провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з біль-
шовиками.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА
організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «нена-
дійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви. Вони на-
самперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії й тих, хто спів-
працював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом
УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Вату-
тін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних парти-
занських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства
їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянські про-
пагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як на-
цистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р.
в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь близько ЗО тис.
радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно
з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише
на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверд-
жують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоло-
вік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не посту-
палася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА
часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському
режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної
України.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його
наклала друга світова війна на Україну та її населення. Щонайменше (статистика
тепер досліджується наново) 5,3 млн чоловік, або один із кожних шести мешканців
України загинув у цій бойні. 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці до
Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст
та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними лишилося близько 10 млн чоловік. Ос-
кільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи,
втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове зни-
щення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини то-
го, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загаль-
ні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як
десять років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних ре-
жимів.

У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з
періодом 1917—1920 рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нациста-
ми. На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вони практично не мали
змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від 1917—1920 рр. українці
опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на
них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни з укра-
їнської точки зору мали й деякі позитивні моменти. До них слід насамперед від-
нести те, що в результаті радянського завоювання Західної України вперше за
багато століть усі українці з'єдналися у межах одного політичного цілого, тобто
СРСР, а конкретніше — в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки.
До того ж тимчасові поступки Сталіна національним прагненням неросійських на-

родів породили сподівання, що після війни «все стане інакше». Нарешті, Україна
як складова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях бага-
тьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке
у 1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось
нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашого світ-
лого майбутнього».